«МЕРТВІ НЕ ВМИРАЮТЬ»: рецензія на зомбі-муві Джима Джармуша

Трейлери зомбі-комедії «Мертві не вмирають» від славнозвісного Джима Джармуша одразу здійняли добрячий гайп та швидко привернули до себе увагу масового глядача. Виглядали вони дійсно крутезно, обіцяючи постмодернове перекручування знайомих штампів та кліше, з яких, без перебільшення, на 90% складається жанр зомбі-муві. І попри те, що це далеко не перша спроба «перезібрати» зомбі-фільм, використовуючи добре знайомі жанрові детальки та додавши трохи нових, ім’я режисера та космічно крутий каст обіцяли, що цього разу вийде щось дійсно гідне.

Хрін там плавав.

Якщо вам ліньки читати цей багатолітерник, то ось вам висновок просто одразу: Джармуш на колінці зробив такий собі капусник, зібравши тусовку давно знайомих та дружніх йому акторів, не давши собі клопоту навіть над тим, щоб перетворити набір скетчів у цілісний сценарій. Так, деякі скетчі непогані. Так, деякі персонажі мають потенціал – але їхні арки геть не розкриті, і більшість їх просто уривається, заледве розпочавшись. Жартів мало, вони дуже «субтильні» і глибоко вчавлені в тло розповіді, розвиток подій надповільний і позбавлений будь-якої динаміки...

Так, я розумію, що все це – то насправді характерні риси Джармуша як режисера. Епізодичність сюжету, велика кількість повільних лонгшотів, з мовчанням в кадрі та похмурим ембіентом, раптові жартики, що вискакують, наче чортик з коробочки, вводячи глядача в ступор. Але все те, що чудово працювало у «Виживуть тільки коханці», «Кава та сигарети» та «Ніч на землі», у випадку «Мертві не вмирають» здебільшого виявляються «пострілами в молоко». Чому? Давайте розбиратися.

Я не буду довго ходити навколо. Головна проблема стрічки в тому, що вона від початку позиціонує себе саме як комедія жахів. А Джармуш, за великим рахунком, не вміє ані в чисті комедії, ані в чисті жахи. Його твори – то перш за все драматичне кіно, часто концептуальне та філософське. І головний його інструмент, як комедійного режисера – це вводити смішне підспудно, непомітно, старанно стираючи межу між іронією та серйозністю, створюючи певну сюрреалістичну атмосферу. В «Мертвих» же це робиться просто в лоба. Вже в другій сцені Адам Драйдер розбиває четверту стіну, причому настільки брутально, ніби він персонаж дитячого мультсеріалу з сімдесятих. «Чому ця пісня мені така знайома?» - «Бо це титульна пісня фільму». І в фіналі: «Я знаю, тому що прочитав сценарій».

Серйозно? В 2019-му хтось може вписати таку репліку в своє кіно і сподіватися, що це сприйматиметься як фішка? Тим більш, глядачами, які є поціновувачами режисера (читай – нетривіального, інтелектуального кіно)?
Я особисто багато очікував від показаної в трейлері ідеї, що зомбі «гравітують навколо буденних речей, якими займалися при житті». Я очікував, що це буде розвиток ідеї, показаної в фіналі «Shaun of the Dead», де людство «асимілювало» зомбі. Але тут ця ідея реалізована тупо двома-трьома сценами та закадровим коментарем Тома Вейтса, що «всі люди і при житті були зомбі, бо тупилися в свою буденність та рутину» - що, бляха, є центровим посилом всього фільму.

Курво, я дивлюсь зомбі-комедію заради висновку «під’їздна бабуся стайл»? В 2019-му? Таке лайно крутили в «Чорному плащі» в 90-х. А та авдиторія була трохи невибагливіша – і все одно воно виглядало старим як мамонтове лайно.
Щоб хоч якось «розбавити» безглузде моралізаторство основного сюжету, введена лінія Тільди Свінтон, яка, здається, була зроблена просто, щоб ся, без сумнівів, прикольна жіночка отримала свій шматочок фану. Вона настільки відірвана від загального сюжетного тла, що всі спроби пришити її виглядають безпорадним, невмілим трешем. Тобто Іґґі Поп як зомбі-кавоман – це принаймні весело і є відсилочкою на попереднє кіно. А от Тільда-іншопланетянка з катаною – це просто лажа. Бо в Іґґі хоч роль епізодична, а Тільда проходить крізь усю стрічку, створює (типу) інтригу, яка не призводить взагалі ні до чого. Зірка кантрі Стерджил Сіпсон взагалі з’являється в кадрі на декілька секунд, щоб замість «Мізкииии» прохарчати «Медіаториии» - і це навіть не лягає в концепцію зомбіфікуючої рутини, яку нам впарює сценарій.

І так воно усюди. Це дуже повільний і досить одноманітний стьоб над американською провінцією. А ми такого стьобу бачили ледь не тонами, ще з класики п’ятдесятих.
В принципі, не можна сказати, що актори не впоралися. Видно, що їм навіть це по кайфу, але загальна емоційна пригніченість, коли більшість героїв майже не виявляє особливих емоцій (навіть коли їх жеруть) полишає небагато місця, щоб оцінити ту гру. Навмисна репетативність певних моментів також небезпечно балансує на межі «баґ/фіча». А лінія підлітків з дитячої колонії – то взагалі пекельний пройоб, ви вже мені вибачте, бо тут іншого терміну годі шукати.

Попри всі кліше та штампи жанру, зомбі-муві іноді вистрілює справжніми перлами, доводячи, що будь-який твір – то перш за все особистість творців, а вже потім – закони жанру. Жанр – то лише знаряддя для коректної інтерпретації образів глядачем. Є «Поїзд в Пусан» як зразок «чистого» жанру. Є «Меггі», як драма в жанрі. Є «Зомбі на ім’я Шон» як комедія в жанрі. Є всілякі «iZombie» та їй подібні, як деконструкція жанру. Тобто все, що намагався зробити в своєму кіно Джармуш – вже було. І хай би просто «було» - ніщо не оригінальне в нашу пост-пост-модернову епоху. Але все це вже було зроблено краще, глибше, дотепніше, вправніше. Але це Джармуш, і це його особистий стиль, і якщо той стиль вам дууууже до смаку – то ОК. Можна дивитися, насолоджуватися і виколупувати з нього всілякі приколюшки. Але якщо ви чекали на якийсь прорив чи одкровення – вибачте, вам не сюди.