«Чепелвейт»: хробаки як новий метод поширення «сучасних прогресивних ідей»

Серіал «Чепелвейт» наразі ще в процесі – побачили світ чотири серії, які й подивився. За дивним збігом обставин, нещодавно перечитував збірку творінь послідовників Г.Ф. Лавкрафта під назвою «Міфи Ктулху». В ній належне й заслужене місце посідає оповідання Стівена Кінґа «Доля Єрусалиму». Саме воно і стало основою серіалу. І, допоки враження від читання й перегляду ще не втратили яскравих барв, спробую поділитися з вами деякими думками.

Розумію, що події невеликої, обсягом кількадесят сторінок тексту, новелки нелегко розтягнути в десять серій тривалістю 50 хвилин кожна. Доведеться щось додавати: вводити нових персонажів, конструювати паралельні сюжетні лінії для них, вигадувати події, яких нема в оригіналі-першоджерелі. Тож одразу постає фундаментальне питання: чи аж так необхідно було робити цілий серіал? Можливо, повнометражний фільм зі стандартним 90-хвилиним хронометражем був би у самий раз? За півтори години можна було б усе розказати, показати, пояснити, налякати… ще й касу непогану у прокаті зібрати. А тут ні, «дайош» серіал! Ніби «по рознарядці» прислали запит: зробіть якесь шоу з «ужосами», байдуже про що: фінансування є, перший транш вже пішов, гроші тре’ освоювати. І от збирається «тім» на запеклий мозковий штурм – яку б це ідею втілити? Що б то втулити в п’ятсотхвилинний таймінг майбутнього шедевру?.. Довго радилися. Сперечалися, мало до бійки не дійшло. Слина з ротів летіла… та нічо, карантин – всі й так у масках. Аж раптом чиясь світла голова згадала, що давно, коли ще підліткові прищі прикрашали щоки, читав/-ла збірку оповідань Кінґа «Нічна зміна». Однією з найяскравіших перлин цього новелкового намиста була «Доля Єрусалиму»… Процес освоєння коштів розпочався.

Гаразд, серіал запустили, це – доконаний факт. Більш того: хто платить – той і замовляє музику. І музика ця залунала широким спектром більшістю знаних нам кольорів, включно з півсотнею відтінків сучасних так званих «соціально-прогресивних поглядів».

Але почну з нейтрального. Найперше замуляв очі сам Чепелвейт – обійстя, де розгортаються головні події твору. Кінґ не вдається в детальний опис, проте достеменно відомо, що садиба розташована на довгому мисі, на скелястій кручі (цей пейзаж можна споглядати крізь вікно однієї з кімнат маєтку), в яку несамовито б’ють океанські хвилі. Б’ють так, що аж вібрацію від їх ударів раз по разу відчувають мешканці Чепелвейту. За будинком розкинувся занедбаний парк, у якому в безладі, тут і там, бовваніють копії античних скульптур, мальовничо оповиті здичілими кущами. Довкруж маєтку – неторканий людиною ліс, через гущавину якого розбита дорога провадить до найближчого (але – не близького) осідку цивілізації. Лиш побіжний погляд на це місце мусить викликати в нас як не острах, то принаймні тривогу. Натомість у серіалі нам пропонують «жахатись» невиразною дерев’яною спорудою, що стирчить на пласкому, ледь залісненому чи то острові, чи то в заплаві-дельті якоїсь річки. Та від цього місця навіть примарного натяку хвилювання у глядача не виникне. Невже аж так складно було підшукати чи створити більш відповідний майданчик для зйомок?

В оригіналі головний герой – Чарльз Бун – переїхав у Чепелвейт і жив там разом зі слугою – ірландцем Келвіном. Все. Більше в цьому зловісному будинку не було нікого! У визначений час, за дня, приходили прибиральниці, виконували свою роботу і ще за світла того ж дня швидко полишали будинок. Бо боялися залишатись там, коли стемніє – недоброю була слава Чепелвейту та його пожильців. У серіалі ж його творці залюднюють похмурий маєток все новими й новими мешканцями. Першими з них є діти Чарльза – аж цілих троє. Вони не просто звичайні діти. Вони – діти його померлої дружини… полінезійки. От вона – перша ластівка соціально-політичних заходів із підвищення представництва груп людей, дискримінованих у суспільстві за певною ознакою.

Так, справді, в оповіданні Кінґа дружина героя померла і він тяжко переживав цю втрату. І так – сам Чарльз Бун належав до прихильників аболюціоністичних ідей, що ширилися в той час (нагадую – надворі 1850 рік) Сполученими Штатами. Та прихильність прихильністю, а життя у суспільстві з певними соціальними нормами накладало на індивіда певні правила поведінки, які зазвичай не порушувались. Але ж Чарльз – джентльмен, непересічна особистість із прогресивним складом розуму. Що йому всі ці застарілі табу та забобони: любив у першу чергу жінку, хай і не належну до когорти тих, котрі несуть «тягар білої людини» (привіт, Редьярде!). І народила вона йому дітей. Закономірно. Тож – нехай. Сучасний кінематограф диктує сучасні канони.

Бо далі в Чепелвейт заселяється… сильна й незалежна жінка! Як же ж без неї? Знайомтесь – Ребека Морґан – гувернантка дітей головного героя. Як і він – прогресивна, як і він – має сміливість не погоджуватися з поточними порядками у суспільстві, як і він – освічена, навчалась-бо у коледжі. За сумісництвом – письменниця-початківець. Написання твору про таємниці Чепелвейта стало її головним мотивом влитися у родину Бунів. Для цього повинна бути в епіцентрі подій. Боротися з расовими упередженнями та місцевою громадою, що не сприймала дітей-метисів та й самого Чарльза. Опікуватися ними, особливо середульшою донькою – Лоа – в неї складний характер, психологічні проблеми і… вона – інвалід, перепрошую, дівчинка з особливими потребами (ще одна «дискримінована» група). І, вангую, Ребека – персонаж для введення чергової сюжетної лінії, цього разу – любовно-романтичної. Бо як то серіал – без «сєкса»?

Ще один завсідник Чепелвейту – чорношкірий Ейбл Стюарт, молодий хлопчина, який вигідно вирізняється своєю вченістю (сам навчився грамоти!) та працьовитістю на тлі неотесаних, ледачих, вічно захмелілих і брудних робітників тартака, що належить Бунам. Так вам, расисти кляті! Ось дивіться, які ви: обмежені, тупі, злі. А розумний і кмітливий афро-американський юнак сам усього досяг! Бо хотів, бо старався, бо розумний! Не те що ви – пияки й ксенофоби... До того ж Ейбл справив чудове враження на старшу Чарльзову доньку. І вона йому страшенно подобається. От і готова ще одна любовна лінія!

Інші, другорядні, дійові особи гармонійно вплітаються в канву недолугого сценарію, окреслюють, хто є хто: той поганий, той хороший; той – ні риба ні м’ясо, бо в ньому точиться одвічна боротьба між світлом і тьмою. Не зосереджуймось на них, краще розповім, чим таким нас будуть у «Чепелвейті» лякати.

І тут мені робиться страшно… смішно! Серед безмежності прийомів, методів та візуальних ефектів, які сьогодні більш ніж доступні, знімальна група обрала для залякування аудиторії… дощових хробаків! Цих, хай неприємних на вигляд, але таких корисних у народному господарстві істот. Втаємничені у містичне чтиво поблажливо посміхнуться: нам-бо відома логіка, якою керувалися люди, причетні до серіалу. Для тих, хто не в темі, пояснюю. Отже. Десь так із другої-третьої серії красива жіночка невизначеного соціального статусу, зі звабливими формами, ледь прикритими замурзаним одягом, настирливо радить Чарльзу Буну «знайти книгу». Хто та загадкова леді – неважливо. Бо важлива саме книга, яку треба знайти. Вона називається – відкидаю завісу таємниці – «De Vermis Mysteriis». Або «Таємниці Хробака», чи «Містерії Черва».

Ну от воно! От він, начебто логічний ланцюжок, що ниткою Аріадни виводить нас до хробаків-червів! Червоною вервечкою огидного кільчастого тіла влазить хробачливий мотив у кожну серію. Часом довге й м’яке безхребетне «щось» протагоніст витягає просто зі своїх дихальних шляхів. Або рухливі живі горбочки-шнурочки, що ворушаться попід шкірою Чарльза, зводять його з розуму. Чи то раптом на стелі виникає бридке плетиво зміїстого волосся Медузи Горгони – звивається, чавкає, падає вниз, мерзенністю своєю заморожує залишки здорового глузду. І це має нас налякати. Бо це ж гидко, а тому – страшно! І – логічно!.. На жаль, лише на погляд сучасного кінороба.

Загадковий гримуар «De Vermis Mysteriis» – придумка далеко не автора «Долі Єрусалиму». Вперше цю назву англійською мовою зустрічаємо у Роберта Блоха в оповіданні «Зоряний блукач» (а «Нотатки знайдені у безлюдному домі» цього автора для мене особисто – класика жанру). Лавкрафт чи то придумав, чи то творчо переклав назву книги саме латиною. І в цій назві приховано далеко не буквальний зміст. Бо латинське «vermis» та сучасне англійське «worm» споріднене зі староанглійським «wyrm», старогерманським «wurm», старофризьким «wirm», староскандинавським «ormr» тощо. Слово це в давні часи вживалося у значенні зовсім не хробака, а змія. Чи, за сучасними поняттями, дракона. Тварюки величезної, могутньої, злої та небезпечної. Саме з такою бився легендарний Беовульф наприкінці життя. Саме змій, а насправді ніхто інший, як Сатана, спокусив Єву з’їсти яблуко з Едемського Саду. Чого далеко шукати – наш улюбленець з народних казок – Котигорошко вбив на початку кар’єри саме змія – змія як втілення абсолютного вселенського зла, для якого людина – всього лиш пожива в розумінні як тілесному, так і духовному. Ось де суть жаху, який нам мали б показати. Хоча б спробували пояснити його походження, донести історію його розвитку протягом тисячоліть. Так, як це робили мудрі філософи Античності, набожні отці церкви Темних віків, містики Середньовіччя. Як пробували Роберт Говард чи Брем Стокер. Той же ж Лавкрафт з послідовниками. Чи Стівен Кінґ у «Долі Єрусалиму»… Та яке там вселенське зло, то зовсім не страшно сучасній аудиторії. А от риб’яча наживка…

Останнім цвяхом у мій мозок стала поява в четвертій серії… вампірів. З тим, за вуха притягнутим натяком, що в обоймі Стівена Кінґа є роман «Салимове лігво», у якому й фігурують ці створіння. Геніально! Шах і мат! Триочковий кидок! Безпрограшний маркетинговий прийом! Хто, як не ікласті носферату? Такі кошмарно-відразливі й такі романтичні водночас. Милі серцю сучасних підлітків і не тільки. А цей сегмент глядацького ринку треба, кров з вени носа, завойовувати. Дітки ж підростуть, у них з’являться власні чада, для яких наші «кіномитці» (чи вже їх не менш «талановиті» нащадки) спродукують ще більше «чудових» телешоу… Вампіри – тема прибуткова й вдячна. Ну то нате…

Як підсумок.

«Доля Єрусалиму» Стівена Кінґа, безумовно, варта екранізації. Як самостійний і самодостатній твір, написаний в епістолярному стилі, як-от той самий «Дракула», – це чудовий зразок невеликого оповідання у жанрі, найяскравішими представниками якого для мене є Едґар По та Говард Філіпс Лавкрафт. Очевидно, що наснагу в написанні «Долі Єрусалиму» Кінґ черпав саме у Лавкрафтовому оповіданні «Щури в стінах». І не лише там – автор пив з багатьох джерел натхнення. Йому вдалося передати дух, притаманний так званим «міфам Ктулху» – вигаданому світу безодень жаху та океанів відчаю. Світу, що не стоїть на місці. Світу, що постійно доповнюється чимось цікавим. Світу, який структурують, класифікують і описують по-новому все нові й нові автори: часом вдало, часом ні. Але світ цей постійно змінюється, рухається, а отже – живе.

Серіал «Чепелвейт» натомість намагається показати нам соціально-психологічну драму, зняту за кліше та методичками модних тепер на Заході ідеологічних та політичних течій. В ньому безжально вбитий власне отой дух вселенського чи, як деколи кажуть, лавкрафтівського жаху. Акценти на самотність та внутрішні переживання головного героя у ворожому оточенні; на його намагання зрозуміти суть того, що відбувається, розплутати вузол страшної сімейної таємниці, протистояти невідворотній біді зміщується у бік стандартних перипетій боротьби за права тих чи інших меншин. Події серіалу, штамповані й банальні слова та вчинки його персонажів не передають (та й не можуть за такої побудови сюжету) неухильного зростання напруги, яке мало б відбуватися із поступовим розгортанням сувою з прихованими там секретами минулого. Нас намагаються страшити «ексклюзивними», на погляд авторів, хробаками, забуваючи про саме підґрунтя того страху, про його давнє походження і символіку. Підсувають нам щось, що насправді не страшне, а радше гидке й банальне. І натомість позбавлене будь-якого глибинного змісту.

Мій вердикт серіалу «Чепелвейт» – різко негативний.

Хоча, зізнаюсь, мені таки стало страшно – від того, як людське невігластво може спотворити першоджерела…