Здається, немає геть нічого складного в тому, щоб написати відгук на прочитану книгу. Просто береш і пишеш, які проблеми, так. Просто треба висловити враження, які в тебе виникли, поки ти читав – чи є що простіше? Але іноді буває так, що ти ніби сам себе зупиняєш, питаєшся: чи ти нічого не пропустив? Нічого не оминув увагою? Чи все зрозумів правильно? Такі питання постають, коли прочитана книга є чимось важливим, чимось більшим, ніж просто історія в тексті.
О’кей, скажете ви тут. Може, «Безодня» - і хороша, ба навіть - прекрасна книга, але що це, перед усім? Ветеранська проза? Так її вже чимало видано у нас, і є серед виданого препотужні твори, що вже здобули читацьке визнання. Чи ти впевнений, що «Безодня» робить це краще? Тобто, чим вона принципово вирізняється серед інших?

Відмінності є, і їх насправді декілька.
Перша, наочна: «Безодня» - не ветеранський щоденник. Це жанрова проза. Але проза така, в яку дуже міцно вплетений фронтовий реалізм, брудний, злий, та геть позбавлений романтичного флеру. І вони разом утворюють дійсно вибухову суміш, бо один компонент вщент змінює сприйняття іншого – та vice versa. Виходить так, що певні жанрові штуки, такі як елементи магічного реалізму, містики та фантастики, з’явись поза цим поєднанням, могли б здатися простими та дещо наївними – такими, що радше пасували б готичній прозі та вірду початку минулого сторіччя. Так писали Чемберс, Бірс, Монтегю Джеймс та навіть Лавкрафт. І якби всі ці речі опинилися в «чистому» вигляді на сторінках «Безодні», вони б могли здатися обсолітними. Але поряд із ними, вкрай химерними, стоїть кремінна правдоподібність, яка просто закручує вам руки за спину, хапає за волосся та занурює мармизою в кривавий бруд. Вона не лишає нагоди міркувати, наскільки вдалою є містична чи фантастична задумка. Вона просто вплітає її в життя і каже: «Е ні, друзяко, воно так є. Живи тепер із цим».

Друга особливість частково витікає з першої: «Безодня» не обмежена фронтом і фронтовими історіями. Вона дозволяє собі подорожі в місці та часі, під геть різними кутами розкриваючи свій жаский, химерний світ. Це збірка оповідань, так, але вона створює відчуття суцільного твору, виваженого і закінченого, попри те, що деякі оповідання фактично існують в різних Всесвітах, змальовуючи різні картини майбутнього.
Тож, як вже мова пішла про майбутнє, зазначу, що для мене збірка структурно стоїть на трьох стовпах: Минуле, Теперішнє і Майбутнє. Теперішнє – це найбільш реалістичні і найбільш фронтові оповідання, серед яких центральним, поза сумнівом, є «Вітролом», магічний реалізм якого навряд навіть можна навіть назвати темним. Насправді, це дуже світле оповідання – настільки світле, наскільки можуть бути світлими реквієм та Вічна пам’ять. Глибокий і дуже особистий, «Вітролом» є наріжним каменем збірки, тим, на чому зведені всі інші. Його темним антиподом є «Ритми милосердя». Якби тексти були людьми, то цей був би людиною зі здертою шкірою – із закривавленим, оголеним нутром, бридким та жахним – але водночас – відвертим до останнього рядка, таким, на якого неможливо дивитися – але не можливо й відвести погляд.

Титульна «Безодня», що відкриває збірку – це моцне інтро, яке чітко і без зайвих витребеньок говорить читачеві: «тепер ти знаєш, що тебе очікує». Вона задає ритм і структуру збірки, й позбавляє будь-яких ілюзій щодо її подальшого вмісту. Опинись вона після «Ритмів милосердя» - імпакт від неї значно би впав. Але оповідання на своєму місці, і робить те, що має – готує вас до непроглядної чорноти свого нутра. Я б поставив «Силуети» після неї, якщо чесно – бо «Ритми…» надто потужна річ, в тіні якої «Силуети» дещо губляться в контуженій читацькій свідомості. Але, можливо, таке розміщення було вірним – бо колись треба читачеві й перепочити. Ця історія просто красива, і одна з небагатьох має-таки в собі той легкий відтінок героїчного романтизму. Фактично, «Силуети» є містком між оповіданнями Теперішнього і Майбутнього.

А от «Кіт і Пес» виходять на сцену, коли ти після трьох оповідань наче вже «зловив ритм» і вважаєш, що тебе не здивувати. Хріна зо два. Текст лупить тебе просто по пиці, знов контузить і залишає з осклянілими очима пускати слину з відваленої щелепи – настільки прямолінійний і брутальний, наскільки це в принципі можливо.

Минуле, мабуть, найменша з трьох складових. Але як «Силуети» є перехідною ланкою до майбутнього, так «Вітролом» є такою ж – від минулого. Тут справа в його композиції, яка є дуже ретроспективною, створюючи враження гнітючого та чорного невідворотного фатуму з перших рядків, але завершуючи світлим та прозорим відчуттям вічного життя, потужного мистецького втілення, уособлення, гасла «Герої не вмирають».

Другим апостолом Минулого є оповідання «Життя» - фактично єдине, яке здебільшого лежить за межами війни, в якому війна є радше крещендо, невідворотнє завершення. Тут домінантою є така ж брутальна відвертість, я і в «Кіт і пес» - тільки з іншого, геть не толерантного боку.
Так-так. Саме з того. Якщо ви раптом адепт «другіх рускіх», толерантності та прощення – то вам краще не заглядати в «Безодню». Бо прочитане вам не вийде просто списати на «пропаганду упоротих нациків». Вона занадто чесна для цього, занадто відверта. Вона не соромиться називати ворога – ворогом і водночас – не ліпить із нашої сторони янголів з білосніжними крильцями та золотим гало. Війна - то бруд, кров та жорстокість. І навіть через книжкові сторінки вона здатна наваляти мамчиним «язамір-усталатвайни» так, що мало не буде.

«Це там я, Ваня, людина. А тут ми – запомни! – не люди. Людьми ми будемо знову вдома – коли переможемо і війна скінчиться. А тут… не шукай не в мені, ні в собі нічого общого з людьми – бо це брєд».

Ця цитата для мене є центровою в усій книзі. Так, вона не розкриває всіх аспектів, але створює титановий стрижень правди, який виходить далеко за межі тексту і продовжує існувати в кожному чортовому аспекті нашого буття. І нинішнього і минулого, і майбутнього.

Майбутнє – остання частина – поступово підвищує свій градус, стартуючи фактично з реалістичної фантазії і завершуючи справжньою бойовою фантастикою. «Цитадель» - це в’єтнамський синдром» по-українськи, історія справжнього Джона Рембо (з книги, а не з кінця), якою вона має бути (на жаль, «має», а не «могла б»). Як і «Життя це не фронтова історія – але від того не менш значуща і важлива, особливо сьогодні, коли попри всі жертви і втрати, викинути нагору хвилею людської тупості недолюдки пропонують здати нашу землю і впасти в ноги окупантові. Це історія тієї войовничої меншості, якої так до смерті сцуть нинішні «слуги» при владі. Історія, яка стверджує хай і простий, але важливий факт: в кінцевому підсумку саме меншість вирішує.

«2033». Погляд на наше минуле з майбутнього крізь призму фантастичного припущення. Друге в книзі дещо романтизоване (але чесно романтизоване) оповідання про перемогу й ціну перемоги – і про те, чим вона обернеться для наших дітей.

«Правда в двох словах» є фінальним акордом, доданим вже фактично в останню мить. І, певним чином, відлуння цього рішення відчутно в самому оповіданні. За великим рахунком «Правда» є відвертим омажем всесвіту WH40K. Попереджуючи невдоволений вигуки, хочу зазначити, що «Книзі Кладовища» від Ніла Ґеймана той факт, що вона є фактично переповіданням «Книги Джунглів» в інших декораціях, не завадив стати світовим шедевром, так само як і «Етюду в смарагдовому» - те, що він є перевертнем славнозвісного оповідання Конан Дойла. Тобто, як таке, перенесення не є проблемою оповідання. Проблемою є те, що взята ділянка є завеликою, щоби вміститися в оповідання. Воно вимагає, щонайменш, повісті. «Правда в двох словах» майже цілком концентрується на експозиції, ігноруючи дію та приділяючи несподівано (в межах збірки) мало уваги персонажам та розкриттю характерів. При тому добре видно, що задум лежить явно за межами оповідання – просто він не вмістився. Для мене «Правда в двох словах» - це трейлер до наступної книги, епічного роману, брутального та епічного, пафосного та безкомпромісного.
Але, знов-таки – не працюючи як самостійне оповідання, «Правда…» несподівано цілком спрацьовує в рамках збірки. Вона є чудовим кліфгенґером наприкінці, який водночас ставить ідейну крапку в першому томі, завершуючи авторську думку, і разом із тим – завдає тон наступній книзі.

Оукей. Останню сторінку перегорнуто, і я, наче, розповів усе, про що збирався. Деякі речі я навмисне полишив поза оглядом – я не хотів би лишати вас задоволення відкрити їх самостійно. Єдине, що вартує додати – що спілкування з автором чималою мірою розкриває глибші змістові шари творів, а тож, як ви побачите, що Влад Сорд презентує свою книжку десь у вашому місті, чи на фестивалі, який ви збираєтесь відвідати – неодмінно завітайте до нього. Йому буде що додати до написаного. Я ж, кінцевим підсумком, скажу: «Безодня» - це незручна, дискомфортна книжка, яка певну кількість людей дратуватиме просто фактом свого існування. На щастя, більшість тих людей заледве посилює одну книжку на рік, і то не завжди, тож про її існування вони навіть можуть і не дізнатися. А ваш шанс опинитися серед таких - досить невисокий (як ви за якимось бісом прочитали увесь цей некороткий огляд). Менше з тим, навіть людям, які усвідомлюють, що в країні йде війна, і йде вона із зовнішнім ворогом, можуть не зрадіти тому, що прочитають. Тут немає лицарів у білому, які ведуть філософські диспути в павзах між знищенням тисяч ворогів. Тут немає складного відношення до тих ворогів, а ідентифікація «свій-чужий» працює без збоїв. І те, що свої – не завжди янголи, аж ніяк не відміняє факта, що чужі – то завжди демони. Це - контроверсивна книга, народжена контроверсивним часом. Правда у двох словах – в епоху без правди.