Лілеї засинають уночі

Томас Картер цієї ночі був на чергуванні. Дощу не було, лиш шелест осіннього листя та стукіт гілок по шибках розбавляли тишу його кабінету. Цієї ночі навіть вітер не голосив, гуляючи поміж шпарин старої будівлі. Вулиці пусті, не видно пияк, що зазвичай у цю годину виходили з пабів, або добре захмелілої знаті у дверях публічних домів.

Томасу Картеру, старшому детективу міста Лондона, який служив країіні відданістю та честю протягом багатьох років, було неспокійно. Ще з початку свого чергування він те й робив, що повторював своєму молодому напарникові: "Я тобі кажу, Тетчере, сьогодні лиха ніч буде...", після чого поринав у довгі роздуми: хмурився, крутив пальцями вуса та сверлив поглядом двері свого кабінету, ніби от-от хтось ввірветься в них. Напарник лише зводив плечима, записуючи щось у свій записничок, а ближче до опівночі й зовсім заснув, обклавшись зі всіх боків звітами, які мав би ретельно читати. Темно-каштанові пасма волосся падали на юне обличчя, ще не затьмарене життєвими муками та випробуваннями, сяйво місяця проливалось на шкіру, що не була знайома з безжальним сонцем, руки його, охайні та м'які, з хитросплетінням вен, що виднілися з-під рукавів сорочки, ще не знали ціну життя. Його руки не знали, скільки потрібно назбирати гілок у хащі або рознести газет під двері вельмож, щоб купити буханку хліба. Та попри всю свою м'якість та ще притаманну парубочу округлість, він міг бути непохитним та безпристрасним, його темні карі очі в такі моменти набували металевого відблиску.

"Зовсім ще життя не знає, - думав собі Картер, - таким, як він, потрібно писульки писати та професорам кланятись, а він у поліцію пішов".

Але, насправді, було щось у ньому варте уваги. Ті наївність та щирість, що йшли попід руку з серйозністю та завзятістю. Каспіан Тернер показав відмінний результат у Академії, не боявся важкої та брудної роботи, допомагав колегам та вже викрив чимало злочинів. У свої 25 років став молодшим детективом та напарником його, того самого Томаса Картера.

- Сер! - двері відчинились, зі стуком вдарившись об стіну та вирвавши детектива з роздумів. У проході стояв констабель, хапаючи ротом повітря та переводячи дихання.

Гучний звук розбудив Каспіана, той тер очі та шукав свої окуляри поміж паперів.

- Біда! - ніяк не заспокоювався констабель.

- Та що там таке?! - попри роздратований вигляд, у Томаса в очах загорілись бісики. Після стількох років служби, важкі злочини цікавили його найдужче, підіймаючи з нутра так іноді потрібні запал та, майже неконтрольований, трепет.

- Вбивство, сер...

Молодший детектив Каспіан Тернер піднявся з місця, розпитуючи у патрульного подробиці. Старший детектив Томас Картер був правий.

Ніч сьогодні лиха.

День

"Тіло Малкольма Блеквуда опівночі знайшла його донька Офелія Блеквуд... при інспекції були знайдені глибокі рвані рани... при собі мав опіум... публічний дім... меценат..."

Каспіан сидів у простенькій кареті, переглядаючи звіт. Окуляри сповзли на ніс, але це було єдине, що видавало його стурбованість. Волосся акуратно зачесане назад, сорочка та жилет випрасувані, антрацитове пальто підкреслювало тон його шкіри, хоча зробити синці під очима від довгих нічних чергувань непомітними не допомагало.

За невеличким віконцем пейзажі стрімко змінювались, переливаючись то позолотою та бурштином, коли він проїжджав під старезними деревами, що тунелем нависали над каретою, ніби поглинаючи, то миготіли цинком та порохом у місцях, де осінь пройшлася раніше, випивши життя з полів та верховин. Де-не-де дощ боязко барабанив по склу, методично вистукуючи сонну та монотонну мелодію. Коли Каспіан Тетчер відволікався від паперів, він відкидав голову назад, упираючить в стінку його транспорту, та закривав очі, слухаючи симфонію за вікном та тихо наспівуючи щось, відоме лише йому. А коли з-за хмар пробивалось декілька все ще теплих сонячних променів, він підставляв йому своє обличчя, намагаючись закарбувати це блаженство не тільки у своїй пам'яті, а й на шкірі. У такі моменти йому здавалось, що десь там високо є Бог. У інші часи свого життя в Його існування він не вірив, як і не вірив в існування Диявола. Робота навчила.

Коли думки про вищі сили покидали його, детектив повертався у реальний світ: знову перечитував звіт, прокручував ключові слова в голові, вишукуючи поміж рядків мотив вбивці, якісь зачіпки. Він був впевнений, що це не випадковість.

За словами знайомих та товаришів, Малкольм Блеквуд був людиною непростою, з важким та норовливим характером, але ворогів у нього не було. Чоловік володів прибутковим бізнесом, мав багато партнерів та акціонерів, які були засмучені втратою бізнес-партнера та хорошого друга. Одягався пан Блеквуд зі стилем, вишукано та статно. Маючи шалені статки та ім'я, відоме на весь Лондон, він був шанованим гостем у закритих джентельменських клубах, елітних будинках розпусти та на благодійних заходах. На кожному виході в люди він був з новою супутницею. "Розкішні блондинки з дому "Дю Понт", брюнетки з невинним рум'янцем на щоках, риженькі бестії, що мали перчинку в очах - старий любив побавитись з жінками", - розповідали йому товариші пана Малкольма. На запитання про дружину та дочку лиш ніяково зводили плечима.

"Ми, чоловіки, падкі на красиві речі, що тут сказати".

За роздумами, молодший детектив Каспіан Тетчер і не помітив, як мало-помалу заходило сонце, поступаючись сутінкам. Карету трясло зі всіх сил: дорога була не найкраща. Донедавна золотисті дерева, що мов титани виділялись поміж сірих пейзажів навкруги, ставали схожими на примар, простягали свої гілки-кігті до самої землі, вигинали крепкі стовбури, тріск яких голосним ехо вкоренявся в голові, жадаючи обійняти у смертельній хватці. Дощ уже не монотонно стукав у вікна, а шмагав їх, не стримуючи сил. Каспіан відчув, як повітря всередині наповнилося важкою, сирою вогкістю, немов саме небо схилилося над ним, дихаючи в потилицю. Віддалений гуркіт грому, що розкатувався в темряві, здавався голосом невидимих велетнів, які змагалися поміж собою десь за межами цього світу. Світло ліхтаря викривало з темряви лише шматки дороги та страхітливі тіні, які повзли за ними, неначе переслідували.

Коні несподівано зупинились, голос водія здавався німим через грозу. Лише пар з рота давав знати, що він щось говорить до детектива.

- Майже приїхали.

Зловісні тіні залишались десь позаду, а крізь темні стовбури дерев виднілось ледь помітне спочатку мерехтіння, що потім розросталося усе більще й більше, заповнюючи по вінця теплим світлом карету. Маєток Блеквудів постав перед ним. Величні сходи простягалися до самих дверей, ніби запрошуючи та пропонуючи прихисток від дощу. Плющ огортав холодні стіни маєтку, звиваючись змією навколо вікон, обрамляючи масивні двері та колони. Скульптури химерних створінь, що тримали на своїх плечах, а то й головах, балкони, вирячивши пащі та скорчивши гримаси, спостерігали за гостем. Мармурові янголи, вирізьблені на фасаді будівлі, направляли свій погляд вверх, мов звертаючись у молитві до неба. Небо цієї ночі лютувало.

Детектив Тетчер поспіхом вийшов із карети, подякував водієві та піднявся сходами до головного входу, де на нього чекала розпорядниця будинку.

- На Вас чекають у головній вітальні. - вона зміряла Каспіана пильним поглядом, - Я б радила Вам спочатку перевдягтись, дорога була довга.

Увесь цей час, що Мелорі, а так її звали, супроводжувала пана Тетчера до його покоїв, їх оточували картини невідомих художників, що висіли на оксамитових шпалерах, які змінювались кольором або візерунком, від брунатних до смарагдових, свічки тривожно миготіли у бронзових підсвічниках, оздоблених позолоченими квітами, килими, багаті складними візерунками, простягалися попід їхніми ногами. І лиш прохолода каменю та протяги, що легким током били його по обличчю та шиї, не дозволяли Каспіану затримуватись, розглядаючи предмети розкоші .

Дорогою він декілька раз запитував Мелорі про господарів, на що вона давала короткі та сухі відповіді. Зрозумівши, що продовжувати це діло - марна витрата часу, детектив поспішив змінити одяг та привести себе до ладу.

Вітальня знаходилась у самому серці маєтку. Розкішна тьмяність та велич кімнати не стільки захоплювали, скільки давили на тебе своєю помпезністю. Високі стелі, до яких ледь дотягувалось боязке мерехтіння свічок, що горіли у бронзових канделябрах, зникали у мороці, який ніби був доповненням інтер'єру. Золоті виноградні лози простягались по всій кімнаті, вишиті на шпалерах, колір яких Каспіан не зміг розпізнати, поступаючись лише панелям з чорного дуба, на яких були вирізьблені мисливці та вбиті ними тварини. За кожним рухом детектива стежили припорошені пилом очі предків з великих картин у важких позолочених рамах. Гігантський камін з чавунною решіткою, оточений гранітними стовпами, прикрашеними барельєфами химерних істот. Полум’я в каміні горіло невисоко, кидаючи спотворені тіні на стіни, які нагадували ожилі силуети, що снували поміж зарослів лози. Роблячи крок, підлога скрипіла під ним в унісон тріскоту дерева в каміні, покрита килимами, що де-не-де протерлись з плином років.

Біля каміну стояла жінка. Теплі полум'яні тіні огортали її, падали на оксамитову чорну сукну прямого силуету. Високий темний комір закривав її шию, руки в рукавичках, прикраси з вулканічного скла показували не лише її статус, а й відлякували своїм холодним блиском. Обличчя на половину закривала вуаль, що тягнулася віл невеликого капелюшка, деякі пасма волосся встигла доторкнутися сивина. Вираз на її обличчі був кам'яний та незворушний: тонкі губи стиснуті та з легким вигином в кутиках, навіть поодинокі зморшки на її обличчі ніби були висічені якимось відомим скульптором. А її очі... Темно-сірі та неживі. Так йому здалося, як тільки він ввійшов до кімнати. Перед ним стояла гранітна статуя.

- Детективе Тетчере, проходьте, - голос місіс Вікторії Блеквуд, дружини покійного лорда Малкольма Блеквуда, був на диво приємним, хоча неможливо було не помітити суворі та стримані ноти.

- Добрий вечір, мадам, - Каспіан злегка нахилив голову, на що отримав відповідний кивок від жінки.

Диван, що стояв у центрі вітальні, нагадував трон — витончене поєднання пишності й тягаря часу. Його вигнута спинка, обтягнута глибоким бордовим оксамитом, віддзеркалювала тьмяне світло свічок, залишаючи на поверхні відблиски, мов криваві плями. Темний каркас із різьбленого горіха вився в хитромудрих завитках, що завершувалися крижаними акантовими листками. Ніжки, масивні та вигнуті, немов пазурі якогось давнього звіра, вгризалися у товстий килим. Здавалося, що навіть його тиша шепотіла про секрети, які колись обговорювали на ньому ті, хто давно вже став лише спогадом. Коли детектив підійшов ближче, побачив на ньому дівчину, що всім своїм нутром вжалась у важку оббивку. Її світле волосся, заплетене у стриману зачіску, контрастувало на фоні важкої тьмяної розкоші, здаючись зовсім білим та ефемерним, темно-сапфірова шовкова сукня робила її шкіру ще блідішою, але небесно-блакитні очі були живими, гірським струмком наповнюючи його юне серце . Ніби тендітна канарка в кованій клітці - так сиділа вона на тому дивані.

- А Ви, певно, міс Блеквуд, - Детектив Тетчер знову схилився в поклоні. Дівчина піднялась та відповіла тендітним реверансом.

Вона сором'язливо ховала погляд від його допитливих теплих очей.

- Як пройшла Ваша подорож, містере Тетчере?

- Могла б бути краще, якби не буря, - він усміхнувся.

- Розумію, погода тут не найкраща, - молода міс поправила важкі поли сукні, - але, повірте, влітку тут чудово! Повітря не задушливе, а...

- Офеліє! - місіс Блеквуд суворо поглянула на дочку, - перепрошую, детективе, але, як ваша ласка, перейдемо до справи? Ви ж заради цього подолали весь цей шлях, вірно?

Пара свинцевих очей випалювали у його обличчі дірку.

- Звісно, леді Блеквуд, - молодший детектив Каспіан Тетчер достав свій записник, пір'яну ручку та чорнильницю, розклавши усе на столику біля крісла.

- Де Ви знаходились у ніч на 14 жовтня?

- Я та міс Офелія були у своїх покоях. Я почула крик доньки та спустилась вниз. Там я й побачила... - її голос надірвався, на секунду здалось, що вона таки людина, а не непорушна статуя.

Детектив Тетчер занурив перо у чорнильницю, що стояла поруч із підсвічником. Крапля густого чорнила впала на аркуш. Слова, які він писав, ледь було видно у тьмяному світлі...

- Я розумію, що це буде непросто, - він перевів погляд з леді Вікторії на Офелію, - я б волів знати в деталях те, що ви побачили.

Місіс Блеквуд зітхнула, доторкнувшись рукою до броші на її комірі.

- Тієї ночі була така ж гроза, як сьогодні. Маєток ніби трусився від грому та блискавок. Я пам'ятаю, як приготувалася до сну, лягла у ліжко, як раптом почула крик. То був жахливий звук... Надлюдський. Він мов пройшовся по мені лезом, усе здавалось наелектризованим. Я почула важкі кроки прямо біля дверей своєї спальні.

У Каспіана пройшлись мурахи по шкірі. За усі роки, що він працював у лондонській поліції, таке чує вперше.

- За декілька секунд усе стихло: я не чула ні кроків, ні грозу, лише стукіт власного серця. Тишу обірвав ще один голосний крик - на цей раз моєї доньки, - леді Вікторія дивилась кудись крізь ного, ніби знову ментально переносячи себе у ту ніч.

- Тобто міс Блеквуд була першою, хто побачив, гм, жертву? - детектив Тетчер поправив окуляри, які сповзи на носа від довгого письма.

- Так... Моя люба донька стояла біля його тіла, задубіла від страху. Її босі ноги були в крові лорда Блеквуда. Страшна картина... - по її щоці потекла самотньо сльоза.

Перевівши погляд на міс Блеквуд, Каспіан побачив її пустий погляд, направлений у сторону каміна.

"Немов життя покинуло цю кімнату, - подумав Тетчер".

- Коли я прибігла на крик любого батька, - Офелія не відводила очей від полум'я, - він лежав ось тут.

Вона показала на місце, де стояла її мати. Килим у тому місці був все ще вологий від води, якою вимивали кров.

- Він лежав на животі, одяг було розірвано, на спині декілька великих ран. Він... Він був весь у крові, я не побачила, які саме рани, - юна міс стискала у руках свою рукавичку. - Потім побачила тінь... Щось велике пробігло попід вікнами...

- Офеліє, знову ти за свої вигадки? - Вікторія сіла на диван біля доньки.

- Детективе Тетчере, не зважайте, - вона гладила заспокійливо міс Блеквуд по руці, - Офелія дуже любить читати, думаю, їй це привиділось.

Леді подивилась на годинник.

- Година вже пізня, Ви втомились. Продовжимо завтра вранці.

Ніч

Годинник відстукував о пів на одиннадцяту, за вікном усе ще лютувала гроза.

"Дата: 16 жовтня

Мєток Блеквуд

Попри важку дорогу з Лондона, усе складається майже так, як я хотів. Я отримав якусь частину інформації, і усе здається менш розмитим, ніж було до того. Міс Офелія сказала, що бачила якусь тінь, на що її мати, леді Вікторія несхвально відреагувала. У мене є певні здогадки, але вони безпідставні. Потрібно опитати місцевих. Найбільше мене турбує цей постійний гул. Він пронизує тебе до самої душі. Чи то вітер, що гуляє довгими коридорами, чи стогін самого дому, який не може позбутися тягаря минулого?

Маєток Блеквуд приховує більше, ніж здається. І я вже не впевнений, що хочу дізнатися всі його секрети.

Каспіан Тетчер

Детектив Скотленд-Ярду"

Детектив Тетчер закрив свій записник та відкинувся на кріслі.

"Дійсно, що ж то за звук... Можливо, у маєтку багато протягів, він же старий, як-не-як. А може, то десь знадвору, вітер шкребе по заіржавілій сталі, - Каспіана не покидали роздуми".

Вирішивши, що пора спати, він змінив одяг та ліг у ліжко. Тьмяне світло свічки хиталося у такт вітру, що завивав за важкими шторами. Кімната була холодною, незважаючи на вогонь, що потріскував у каміні, ніби йому самому було страшно зупинитися. Каспіан безпорадно ворушився, закриваючи очі, намагаючись відсіяти думки. Його розум, звиклий до логіки й аналізу, не міг знайти пояснення дивному відчуттю, яке огортало його, відколи він увійшов у цей маєток. Щось у повітрі, у самому просторі, ніби прагнуло залишити свою присутність у ньому назавжди.

Раптом він почув це. Ледь вловимий звук, тонкий, мов шепіт. Спершу здалося, що це шум дерев за вікном або скрип меблів. Проте звук повторився: ніжний, проте наполегливий, мов подих когось, хто стоїть поруч.

Каспіан різко піднявся, витягнувши із кишені сірники. Він запалив свічку, що стояла на тумбі біля ліжка, освітлюючи кімнату. Тіні зажили своїм життям, вигинаючись у кутках, створюючи враження, що за кожним темним вигином щось ховається.

— Хто тут? — його голос розітнув тишу, яка одразу стала ще густішою.

У відповідь — нічого. Лише потріскування вогню й той самий звук, який тепер здавався ближчим. Він лунав із-за дверей, мовби хтось, стоячи у коридорі, дихав важко і з явною напругою. Детектив, не гаючи часу, схопив тростину з металевим наконечником, що лежала біля його ліжка. Підійшов до дверей і, затримавши подих, обережно відчинив їх.

Коридор був порожнім. Лише тьмяне світло місяця пробивалося через брудне скло у далекому вікні. Він повернув голову вліво та жахнувся: перед ним, як той мрець, у темряві стояла покоївка. Мелорі на якийсь момент застигла на місці, потім повільно підняла руку та загасила свою свічку від його. Дивилась вона ніби зовсім не на нього, а кудись далі, вглиб його кімнати. Губи її вигнулись у ледь помітній посмішці.

- Містере Тетчере, - прошипіла вона, мов змія, від чого на голові детектива волосся стало дибки, - Добраніч!

Її усмішка, яка до цього була моторошною, тепер розлізлася на усе старече обличчя. Шкіра натягнулася, через це кутики губ почали кровоточити. Очі світились холоднім синім сяйвом, мов флюорисцентні, її сиве волосся розпелехалось, довгі пасма звисали до самої підлоги, потрохи обплітаючи його ноги. Детектив відсахнувся, зі всіх сил розмахуючи тростиною. Він знав, що у шухляді лежить його револьвер, та дикий, звіриний жах охопив його. Заплутавшись у волоссі, він впав на підлогу, боляче вдарившись спиною. Двері з різким звуком зачинились.

Тиша. Трескіт жару в каміні. Дощ б'є по шибкам.

Він відчуває, як чиїсь руки обіймають його ззаду, як хтось шепоче знайомим голосом його ім'я. Він припіднявся, спершись на ліктях.

- Офелія?

Дівчина мовчала, її руки знову звали його до себе, вкладали на худі коліна, проходились по обличчі, волоссю, животу.

- Офеліє, що Ви тут робите? Там за дверима...

Вона ніжно поклала палець на його губи, повернувшись до детектива обличчям. На її щоках був рожевий рум'янець, хоча в кімнаті було холодно. Волосся було кольору місяця, таке холодне та далеке, воно вибилось із зачіски, падаючи на її плечі. Її обличчя було вологим, розпашілим, ніби вона щойно прийняла ванну. Нічна сорочка з батисту, прикрашена мереживом та шовковими стрічками, хоч і була повністю закритою, але налипала на тіло, окреслюючи невеликі груди, живіт та округлість бедер, на яких лежала його голова. Не давши йому сказати й слова, вона дістала стрічку із свого волосся, закривши нею очі Каспіана. Вона провела його рукою по своєму тілу, через що задоволення током пройшлось по його тілі, кожен її доторк відчувався як солодкий лікер, що розтікався по горлу приємною приторністю та теплотою. Раптом щось змінилось, рухи стали різкішими, груди здавались більшими, а батист перетворився на лискучий шовк. Піднявшись та знявши пов'язку, він побачив перед собою леді Вікторію. Її обличчя вже не здавалось таким холодним, а рухи стриманими. Вона повільно підходила до нього, одягнена у чорний пенюар поверх сорочки. Тіло мадам було повністю розслабленим.

- Що тут коїться?!

Юний детектив не знав, що робити, лиш відходив назад, поки не вперся спиною в стіну.

- Шляху назад немає, - прошепотіла місіс Блеквуд перед тим, як встромити ніж йому в серце. Останнє, що він бачив, був срібний кулон з одним словом, курсивом вигравійованим на ньому.

"Офелія".

День

Молодший детектив Каспіан Тетчер прокинувся у холодному поті. Бавовняні простирадла зі всіх сторін прилипли до його шкіри, дихав він важко. Поклавши руку ну серце, він зрозумів, що живий. Оглянувши кімнату, він помітив, що усе стояло на своїх місцях. Записник лежав на столі, поруч із пером і чорнильницею, тростина стояла там, де він її і залишив.

Каспіан обережно сів на ліжку, спираючись ліктями на коліна. Світло, яке пробивалося крізь щільні гардини, несло із собою заспокійливе тепло. Шурхіт вітру зник, замінившись дзвінкою тишею, яку зрідка порушували голоси птахів за вікном. Погода змінилася — після нічної бурі настав ясний день, і це додавало йому сил. Зібравши себе докупи, він підійшов до умивальника, де у дзеркалі побачив своє бліде обличчя. Очі, хоч і втомлені, зберігали гостроту. Вода була холодною, але це допомогло остаточно прогнати залишки сну. Він зібрав свої речі й навів порядок у кімнаті, перш ніж вийти. Спустившись сходами, відчув запах випічки й кави, які, здавалось, заповнювали кожен куточок будинку. Атмосфера змінилася: маєток, що вночі здавався загрозливим, тепер виглядав майже привітним.

У невеликій, сніданковій їдальні на нього вже чекала леді Вікторія, вбрана у стриману темно-фіолетову сукню. Її обличчя видавало втому, проте вона тримала себе з гідністю. Поруч сиділа міс Офелія. Дівчина виглядала як втілення осіннього смутку, її постать ніби зливалася з сірими відтінками маєтку. Її сукня була зшита з важкого смарагдового оксамиту, що м’яко спадала до підлоги. Вузький корсаж щільно облягав її тендітний стан, підкреслюючи ще більшу крихкість. Спідниця складалася з кількох шарів, оздоблених тонким мереживом, яке нагадувало павутину, ледве помітну на світлі. Вона щось шепотіла матері, але, помітивши детектива, одразу замовкла.

— Сподіваюся, ви добре відпочили, містере Тетчере, — привіталася місіс Блеквуд, її голос звучав досить холодно, хоча вона намагалась здаватись привітною..

— Враховуючи обставини, мій сон можна вважати задовільним, — відповів він, опускаючи погляд, щоб приховати тінь нічних кошмарів, яка ще не полишила його.

 Його запросили за стіл, накритий з витриманою розкішшю. Срібний посуд, тонка порцеляна, а поряд із гарячими стравами — вази з ліліями, чий аромат заповнював кімнату. Їжа була чудовою, але Каспіан майже не помічав її смаку.

Він уважно слухав розмову мадам, яка майже забрала увесь свинець з голосу, хоча тривога все ж проглядалася у її погляді. Офелія, напрочуд мовчазна, лише іноді кидала на нього знервовані погляди, ніби хотіла щось сказати, але боялася.

Каспіан не поспішав. Він знав, що цей сніданок — лише прелюдія до розкриття того, що приховує маєток Блекмор.

По обіді він вирішив пройтись селом, позадавати місцевим питання про господарів маєтку. Офелія запропонувала свою допомогу. "Не хочу, щоб ви заблукали, детективе, - пояснила вона своє рішення, усміхнувшись".

Село знаходилося на верховині, звідки відкривався краєвид на море. Дорога туди звивалася між висохлими луками та полями, давно покинутими. Важкі хмари, що ще зранку зависали над землею, розійшлися, відкриваючи чисте синє небо, яке зливалося з горизонтом. Повітря було прохолодним, але освіжаючим, наповненим солоним запахом моря. Саме село здавалося мовчазним і застиглим у часі. Хати стояли на відстані одна від одної, старі, з покрученими димарями й маленькими віконцями, крізь які майже не пробивалося світло. Їхні дахи були покриті мохом, а деякі з них наче прогиналися під вагою вікових дощів і вітрів. Вулиці, якщо їх можна було так назвати, являли собою вузькі стежки, вкриті камінням і мокрими листям, що хрустіло під ногами.

Людей не було видно, і ця відсутність створювала ще більшу напругу. Вікна хат були зачинені, а двері — щільно закриті. Здавалося, що село вимерло.

— Де всі? — запитав Каспіан, уважно оглядаючи пустельні вулиці.

— Вони не люблять чужинців, — спокійно відповіла Офелія. — Ховаються від Вас.

— Виходить, є що приховувати? — запитав Тетчер, на що дівчина лише дзвінко засміялась.

Та попри переливистий сміх, іноді в її голосі відчувалась приреченість. Вона йшла поруч із детективом, тримаючи руки схрещеними перед собою, її темний одяг майже зливався з навколишнім пейзажем.

— А Ваші батьки? Які вони? — запитав він, намагаючись вловити у її відповіді більше, ніж просто слова.

Офелія задумалася на кілька секунд, погляд її зупинився на далекому морі, що мерехтіло на сонці.

— Мати насправді хороша людина, хоч і видається холодною. — почала вона. — А батько... Він був суворим. В його очах було більше тіні, ніж світла.

Її слова повисли в повітрі, залишаючи після себе дивне відчуття, яке важко було описати словами. Вітер підхопив сухий листок і поніс його дорогою вниз, до моря.

— У Вас незвичне ім'я, — спробував порушити тишу між ними Каспіан.

— Батько завжди хотів сина, тому в усіх виховних процесах брала участь мати. — легка усмішка торкнулась її губ. — Це вона вибирала ім'я.

— Прихильниця Шекспіра?

Офелія знову засміялась, залишивши його без відповіді.

Дорога до моря вела звивистими стежками крізь осінній ліс, і в міру того, як вони наближалися до узбережжя, гілки дерев рідшали, відкриваючи вид на хвилі, що розбивалися об скелястий берег. Каспіан злегка відстав, намагаючись осмислити ту дивну тишу, яка супроводжувала їх від самого села. Його думки часто поверталися до неї, навіть коли він намагався зосередитися на справі.

Офелія йшла попереду, її темний одяг гармоніював із сіро-блакитними відтінками моря. Довга прогулянка додала їй життя — щоки порожевіли, немов від вогню, а вітер, злегка нещадний до її простої зачіски, вибив кілька пасм, які тепер хаотично спадали на її обличчя. Вона намагалася прибрати їх рукою, але кожен її рух здавався невимушеним і легким, ніби вона не помічала свого природного шарму. Каспіан впіймав себе на тому, що не міг відірвати погляду від її профілю. У цьому була дивна двоїстість: тендітність, що межувала з внутрішньою силою. Вона здавалася частиною цього пейзажу, ніби народилася тут, серед скель і буремного моря, і водночас була якоюсь чужинкою, неземною істотою.

— Ви виглядаєте... — почав він, але швидко зупинився, зрозумівши, що не знає, як продовжити.

— Втомлено? — припустила вона, повертаючись до нього з легкою усмішкою. Її очі блищали від вітру, який, здавалося, сповнював її силою.

— Ні, зовсім ні, — він знизав плечима, відчуваючи себе дещо розгубленим. — Ви виглядаєте живою.

Вона не відповіла, лише злегка нахилила голову, ніби приймаючи його слова за комплімент. Її погляд був спокійний, але в ньому мерехтіло щось невловиме, схоже на світло, що грає на хвилях.

Вони звернули зі стежки до узбережжя, де вітер став ще сильнішим, піднімаючи бризки солоної води у повітря. Каспіан відчув, як його охоплює дивне тепло, хоча холодні хвилі гупали об скелі зовсім поруч. Він зрозумів, що це було не від погоди, а від неї — її присутність мала якийсь магнетичний вплив, від якого він не міг відвернутися.

Каспіан, щоб відволіктися від власних думок, вирішив завести розмову:

— Ви багато подорожували, міс Офеліє? — поцікавився він, намагаючись говорити невимушено.

Вона на мить замислилась, її погляд зупинився на горизонті, де море зустрічалося з небом.

— Небагато, — відповіла вона тихо. — Більшу частину життя я провела тут, у маєтку та його околицях. Подорожі... Вони здаються мені чимось далеким і недосяжним, як ці хвилі.

— Шкода, — промовив Каспіан. — Подорожі розширюють горизонти, не лише фізичні, але й внутрішні.

— А ви, детективе? Де вам довелося побувати? — її голос звучав із легкою зацікавленістю, а у виразі обличчя вперше за весь день з’явилося щось більше, ніж спокій.

— О, чимало місць, хоча більшість із них пов’язані з роботою, — він ледь усміхнувся. — Лондон, Йоркшир, навіть кілька прибережних містечок, які здавалися загубленими в часі. Але щоразу, коли повертаюся додому, здається, ніби бачу світ іншими очима.

— Ви знаходите у цьому втіху? — запитала вона.

— Мабуть, так, — він на мить замовк, підбираючи слова. — Хоча інколи подорожі лише додають запитань, на які не завжди знаходяться відповіді.

Їхня розмова плавно продовжувалася, поки сонце, схиляючись до горизонту, почало заливати небо м’яким золотаво-рожевим світлом. Вони поверталися тією ж стежкою, але тепер довкола все здавалося ще тихішим, ніби саме повітря застигло, спостерігаючи за ними.

Коли вони дісталися маєтку, Офелія відчинила важкі двері, що скрипнули, і вони увійшли до холодного передпокою. Лише зробивши кілька кроків, Каспіан почув кроки та побачив постать у темному вбранні. Це була місіс Вікторія Блеквуд, яка стояла у кінці коридору, з руками, схрещеними на грудях. Холод її погляду, здавалось, торкався його душі.

— Офеліє, — промовила вона, її голос був холодним, як і весь її вигляд, — де ти була?

— Ми гуляли селом, матінко, — відповіла донька рівним голосом, але Каспіан помітив, як вона нервово перехопила пальцями край своєї шалі.

— Я думала, ти зрозумієш, що довгі прогулянки... небажані, особливо у такий час, — її погляд ковзнув по детективу, і він відчув, що його оцінюють. — А ви, містере Тетчере, мабуть, не заперечуватимете, якщо я попрошу мою дочку не залишати маєток без моєї згоди?

Каспіан зрозумів, що це був прямий докір. Він кивнув, намагаючись уникнути конфлікту.

— Звичайно, місіс Блеквуд. Прошу вибачення, якщо я створив незручності.

Вікторія, не сказавши більше ні слова, повернулася і зникла у темряві коридору, залишивши по собі лише слабкий запах лаванди й сувору тишу. Офелія видихнула, її обличчя знову набуло спокійного виразу.

— Не переймайтеся, детективе. Вона не завжди така, — промовила вона, але її голос був трохи тихішим, ніж зазвичай.

Каспіан почувався так, ніби став невільним учасником чогось більшого, ніж просто сімейна розмова.

Ніч

Каспіан Тетчер сидів за столом у своїй кімнаті, оточений густим мороком ночі. Далеко за вікном шелестіли старі дерева, здавалося, вони шепотіли одна одній якусь невидиму страшну таємницю. Свічка, що горіла на столі, кидала мерехтливе світло на його записник, і кожен рух пера здавався не таким чітким, як раніше — важким, немов думки не давали йому можливості писати вільно.

"Дата: 17 жовтня

Маєток Блеквуд

Село, яке мало б бути живим, виявилося мертвим. Мертве не в звичному розумінні цього слова. Мертве в тому сенсі, що воно не хоче жити для чужинців, воно ховається. Все тут має свій власний темний ритм, за яким слідкують тільки ті, хто залишився в тіні. І Офелія... Її вигляд. Це не просто смуток, це щось більше, щось невидиме, що прокидається в її очах, коли вона не дивиться. А я... я теж починаю відчувати цей холод, який лине від цієї старої землі".

Зупинивши перо, Каспіан задумався, поглядаючи у вікно. Прогулянка з Офелією, та її неясна відповідь про подорожі, і те, як вона була зв'язана з цим місцем — усе це залишало невисловлену тривогу, ніби натягнуті струни в темному лісі. Він вирішив діяти. Усі ці дивні деталі потребували відповіді.

Обстежити маєток.

Таємничі похмурі стіни приховують більше, ніж просто секрети. Це явно більше, ніж просто смерть. Вони почуваються як... мертве село. Тетчер закрив записник і піднявся. Він розумів, що нічний час — ідеальний для того, щоб не привертати уваги. Не розсудливо, але необхідно. Він вирішив проникнути в його глибини, поки все ще мовчазно спить.

Перші кроки в темряві коридору були тихими, як і все навколо. Кімнати виглядали однаково: старі та дорогі меблі, завіси, що погойдуються від легкого вітерця з відкритих вікон. Він завернув до північного крила маєтку, єдина територія, яку Каспіан ще не обстежив. Але тоді він побачив їх — сходи, що вели до найглибших підвалів. Стіни, покриті мохом і старовинним пилом, виглядали таким чином, що кожен крок міг би скрикнути від натиску часу. Його серце прискорилось, і він відчув, як підсвідомо стискається його грудна клітка. Каспіан зробив кілька нерішучих кроків, почувши, як важкий килим скрипить під його ногами. Проте не це змусило його завмерти. З глибини темряви, звідки сходи повертали в темні, вузькі проходи, почувся шурхіт. Потім — ще один. Ніби щось повзло, відчуваючи кожен його рух. Дихання стало важким, і він зупинився, нахилившись до темного тунелю. Там, у темряві, щось ворушилось. Його серце билося, як у шалений барабан.

Раптом, через ту ж темряву, виплило… створіння. Воно не мало чіткої форми, його тінь змішувалася з навколишньою пітьмою, але його величезні очі світилися червоним, як жар у каміні. Величезне, химерне створіння, щось між вовком і нічим не зрозумілим монстром, що насилу рухалося по підземеллю, відчуваючи кожен рух детектива. Його шерсть була така темна, що її майже не можна було розрізнити від темряви. Лапи — великі, з потужними кігтями, що скреготіли по каменю. А його зуби — гострі і білі, як кістки у мертвих.

Каспіан навіть не встиг зрозуміти, що сталося, коли ця істота вирвалась із пітьми і вмить опинилася поруч з ним. Страхітливе ревіння вібрацією пройшлось його потилицею, від якого замовкло все навколо. Чудовисько безжально вчепилося в нього, і він відчув, як його тіло стало невагомим перед її могутністю. Він не міг дихати. Тіні поглинали його, і це було не просто кошмаром, а справжнім кінцем.

Але… все обірвалось так раптово, як і почалося.

День

Ранок пробудив маєток холодним, ясним світлом, яке ковзало по порепаних стінах, відсвітлюючи старі меблі та вигнуті рами вікон. Сонце, що лише-но піднялося, ледве здолало важкий морок ночі, але все ще виглядало, ніби воно намагається пробитися крізь завісу хмар. Повітря було прохолодне і свіже, з нотками вогкої землі, що запахом нагадувало про недавню бурю. Але всього цього Каспіан Тетчер не помічав. Він відчував лише непояснювану розгубленість і дивний холод у серці.

Прокинувшись, він обвів кімнату туманним поглядом, ніби не зовсім розуміючи, де він і чому так важко дихає. Тіло було важким, втомленим від безсоння, а розум плутався в тих думках, які ніяк не могли скластися в чітку картину. Він не міг зрозуміти, що з ним сталося. Здавалось, що ніч минула не так, як повинна була, і хтось чи щось залишило незримий слід в його свідомості. В ньому не було звичної ясності, він на мить навіть подумав, що його дах їде.

Встаючи з ліжка, він помітив плями на своїй сорочці — невеликі, ледве помітні, але вони настільки негармонійно виглядали серед його звичних речей, що він відчув легку паніку. Чи це просто бруд, чи щось більше, що він не міг пояснити? Він важко ковтнув, намагаючись позбутися цієї напруги, і пішов до вікна. Погляд, який він кинув на сад, був як погляд у вир — його розум, схоже, не міг визначити, що насправді відбувається. Природа зовні виглядала такою ж спокійною, як і завжди, але щось було не так.

На сніданку тиша була нестерпною. Місіс Блеквуд, що сиділа за столом, випромінювала свою звичну стриманість, в той час як Офелія, здавалось, була ще більш мовчазною, ніж звичайно. Каспіан намагався зібрати свої думки, але все було якось розмитим, наче реальність навколо нього втрачала гостроту. Чи це від того, що він занадто багато думаю про те, що сталося, чи тому, що все, що оточувало його, здавалося чужим?

В цей момент Офелія, не піднімаючи очей, непомітно передала йому записку. Листок був згортаний і лежав на його тарілці, так, що ніхто інший, здається, не міг помітити цього. Каспіан, ще злегка вражений і нервовий, непомітно згорнув її, і лише коли він відкинув серветку, розгорнув записку.

«Зустрінемося в лабіринті, що біля південного крила. Офелія».

Лабіринт у саду був схожий на стародавній світ, що повільно забувався. Стінки з високих живоплотів, що густо росли, зібрались разом, утворюючи темні, прохолодні коридори, де навіть сонячне світло не могло пробитись через вічно зелене листя. Вітри шепотіли серед гілок, а легка хмарність, що застигла на небі, нагадувала картину, в якій реальність і вигадка змішуються в одну розмиту, підозрілу мозаїку. Каспіан ступав по вузьких стежках з обережністю, наче чекаючи, що ось-ось з’явиться щось зловісне з темних кутків цього місця.

Коли він нарешті побачив Офелію, що стояла серед зелені, вона виглядала такою ж загадковою і одночасно вразливою, як і все навколо неї. Її обличчя було блідим, а очі— темно-блакитними, як сама ніч, що мріяла затягнути усе навколо в темряву. Вона зберігала спокій зовні, але було видно, що щось тривожить її. Каспіан не міг не помітити її стурбованість. Вона наблизилась до нього і, наче побоюючись, що хтось може їх побачити, тихо сказала:

— Не їжте нічого, детективе, і не пийте, що дають вам. Я вас благаю. — вона боязко оглядалася по сторонах.

Його погляд не міг залишити цього прохання без уваги. Він почувався непевно, наче розумів, що все, що відбувається зараз, не обіцяє нічого хорошого.

— Ви повинні мені повірити, — продовжила вона, стискаючи його руку так сильно, що пальці побіліли. — Я знаю, хто вбивця. Я не можу залишатися тут, і вам не можна, детективе. Ви повинні допомогти мені втекти з цього місця, втекти в Лондон, дати свідчення.

Каспіан відчув, як серце прискорилося. Він не був готовий до таких слів, хоча і підозрював, що щось страшне сховалось в тіні цього маєтку. Вона не просто просила допомоги, вона була налякана до глибини душі, і, в той же час, сповнена рішучості.

Я не хочу більше жити тут, — прошепотіла Офелія, її голос був майже непомітним серед шуму вітру. — Я не хочу більше відчувати цей холод, цей страх. Кожен день тут — це як смерть, що приходить до нас. Я бачу, як всі навколо нас змінюються, як ці стіни і дерева поглинають їх. Мати… вона все більше і більше віддаляється. Вона знає, але мовчить.

Вони стояли у серці лабіринту, серед сплутаних зелених стежок, і в тиші, що навколо них була настільки густою, що навіть вітер здавався притихлим. Офелія глибоко вдихнула і, здавалося, на мить зовсім забула про все, коли говорила далі:

— Я... я люблю вас, Каспіане. І я знаю, що це не те, про що ви думали, але це правда. Мені страшно, і я не хочу, щоб ви були втягнуті в усе це. Я усе вам потім розкажу. Обіцяю.

Її слова як ножем відрізали всі сумніви, що залишались у його серці. Він був готовий сказати щось — будь-що, тільки щоб заповнити ту порожнечу, що раптово з’явилася між ними. Але нічого не виходило. Він лише глибоко подивився їй в очі. Ті очі, в яких плавала невимовна туга і страх, але також і надія.

— Я буду з вами, — тихо сказав він, відчуваючи, як його серце б’ється в такт її страху. — Ми втечемо. І я збережу ваше ім’я. Обіцяю.

Він обійняв її, і, в той момент, коли його руки огорнули її, вона злегка тремтіла. Його дихання змішувалося з її, а в його душі був лише один порив — рятувати її, навіть ціною свого життя. Він витер сльози, що з’явилися на її щоках, і відчув, як разом з ними вивітрюється її біль. Вони стояли в темряві саду, обіцяючи один одному вірність і втечу від цього місця, яке їх тримало в своїх тенетах.

І хоча ніч була далеко, все було вирішено. Вони домовились зустрітися вночі, коли всі спатимуть. Як тільки місяць підніметься, вони знову будуть вільні, разом. А поки що їм залишалося лише чекати.

Ніч

Ніч настала неочікувано і холодно, як чорна завіса, що затулила останнє проміння погаслого сонця. Вітальня виглядала так само, як тоді, коли Каспіан вперше побачив Офелію: той самий великий камін, з темним деревом обрамленим, і важкі штори, що закривали вікна від світла. Але зараз це місце стало чимось іншим. Похмурим, як сама її душа, яке давно стало свідком всіх її страхів.

Вони стояли на порозі, одягнуті та готові залишити цей дім за спиною, коли з тіні раптом вийшла вона — її мати. Виглядала вона не так, як завжди: холодна, сувора, з поглядом хижого звіра, що все бачить, все розуміє, все контролює. Тепер її волосся було розтріпане, бліде обличчя ніби потонуло в сльозах. Очі, що зазвичай палали гнівом і байдужістю, тепер були червоними від сліз і розпачу. У руці тримала револьвер, який здався тут не лише зброєю, а й символом її втрати контролю. Каспіан відчув, як мороз по спині пробіг, коли її погляд зупинився на ньому, як на тимчасовій перешкоді в її планах.

— Ви… ви не підете, — сказала вона, її голос був зламаним, як тріщина у старому дзеркалі. — Це все через тебе, Офеліє. Ти повинна залишитися тут. Не зможеш втекти. Я… я не можу більше втратити тебе, — слова важко ковталися, мов рідина, що от-от вилиється з чаші.

Офелія, вражена, відступила на кілька кроків, її погляд був заповнений диким страхом і нерозумінням. Вона дивилась на свою матір, що стояла перед нею, наче вона стала зовсім іншою людиною. Нічого не було в її очах, що залишалося від тієї жінки, яку Офелія колись знала.

— Мамо, що ти кажеш? — її голос ледь проривався крізь сухість у горлі, тримався на межі крику. — Я люблю тебе, але я не можу залишитися. Я не можу більше жити тут, цей маєток поглинає нас обох.

Використовуючи свої останні сили, вона схопила детектива за руку, готова була кинутися бігти. Вони побігли в напрямку лабіринту, який вже здалеку виглядав, як утішна обіцянка втечі. Але швидко стало зрозуміло, що вони вже не одні.

Вікторія була за ними. Її кроки ставали чутними все ясніше, кожен з них відгукувався в їхніх серцях. Каспіан відчував, як її присутність росла позаду, як чорна тінь, що йшла за ними, немов сама смерть.

Коли вони добігли до глухого кута, Офелія зупинилася, її груди здригались від швидкого дихання. Вона озирнулася і побачила свою матір, що стояла на відстані, як темний привид у світлі місяця. В її руці був револьвер, і вона підняла його.

— Це ти, Офеліє, — сказала вона голосом, що був більше схожий на скрип металу, ніж на людський. — Ти вбила його. Ти вбила батька. Він хотів тебе видати за старого мерзотного багатія, і ти не могла цього витримати. Ти його вбила! Я це знаю. Я знаю все.

Слова матері пронизали Офелію, наче лезо ножа, розтинаючи її душу. Вона не могла повірити, не могла збагнути, як це сталося, як вона потрапила у це пекло, від якого немає виходу.

Офелія зітхнула, мовлячи все, що не могла тримати в собі, сповнена відчаєм і розпачем:

— Мамо, ти ж знаєш, я не могла цього зробити! Але я не хочу залишатися тут. Я… я хочу вирватися з цього місця, з цього дому. Я не можу більше бути частиною цього жаху!

Її голос ставав дедалі тоншим, наче нитка, що ось-ось порветься. І коли вона намагалась втекти, мати, не вагаючись, спустила курок. Спочатку це здалося, як простий постріл у повітря, але потім Каспіан побачив, як червона пляма розцвіла на білосніжній сукні Офелії. Кров розпливалась, повільно перемальовуючи білу тканину. Офелія впала на холодну землю, її обличчя стало блідим, губи синіли від болю, а очі широко розплющені.

— Офеліє! — вигукнув Каспіан, кинувшись до неї. Але він не встиг.

Мати стояла мовчки, з порожнім поглядом, наче вже не могла зрозуміти, що відбувається навколо. Офелія впала на землю, її біла сукня миттєво покрилася кров’ю, що тепер вже змішувалася з чорним піском лабіринту.

Мати стояла, мовчала, і Каспіан зрозумів, що більше не зможе допомогти їй, не зможе врятувати її. Він нікому з них не зможе допомогти. Весь цей будинок, ці люди, вони були вже давно мертві, і навіть смерть Офелії не могла звільнити її від того пекла, яке вони створили для себе.

Вітер приніс до них тишу.