Співучасник

- Ти перебільшуєш. Ну який це замах? Смішно!

Олег роздратовано натиснув «відбій» і подивився на понівечену «Ауді». Смішно йому не було. Страшно теж. Просто якось… млосно. На що розраховував невідомий – залякати його, до чогось присилувати, навести на думку? Якщо так, задум провалився: Олег хоч убий не розумів, про що йому говорить центнер немовлячих голів, якими напхане авто. Зверху машина була поляпана червоним, що вогко і масно обтікало.

Олег вмочив пальця, понюхав, облизав… Так і є – вишневий сироп. Протер долонею лобове скло. Із салону на нього із докором дивилися сотні скляних очей. Цікаво, скільки ж пупсів понівечив невідомий псих, щоб заповнити увесь салон?

Олег бридливо обтер руку носовичком. Треба відмити це гадство, поки ніхто не побачив… Глухий двір житлового будинку, в якому розміщався офіс, замикався в кільце, і до вулиці треба було пробиратися через дві підворітні. О цій порі тут порожньо, але скоро люди почнуть повертатися додому, і тоді свідків не уникнути.

Олег повернувся в офіс. Саша вже здимів, але Буся ще не пішла. Побачивши його, здивувалася: він відмовився від її ніжного товариства, поспішаючи додому. Де наша не пропадала! – подумав він, знімаючи піджак. Бусині брови метнулися вгору, як защіпки громадської вбиральні. За мить вона скинула піджачок, шарфик, підбори, колготи, немов то був комбінезон, що знімається одним порухом…

Олег розв’язав краватку, розстібнув сорочку… Дівчина увивалася навколо нього, мов ласиця, обтираючи його штани пружними стегнами… Він криво посміхнувся, облизав «закривавлену» долоню і відчинив непримітні двері у кутку. Буся раптом запручалася, впираючись руками і ногами. А що вона думала, службові обов’язки – вони різні бувають! Він нетерпляче потягнув її всередину, і, не зважаючи на тоненьке плаксиве скиглення, вручив відро і швабру.

Дівчина злостилася на нього всю дорогу, але, побачивши машину, зойкнула.

- Божечки! – від напливу емоцій вона ледь не впустила на землю відро води. – Хто ж тебе так?!

Олег не відповів. Невідомий забув лишити візитівку під цією інсталяцією. Усі його «шедеври» були виключно анонімними і вкрай недобрими.

Але щоб замах? Ні, точно ні.

Сироп відходив легко. Направду, жоден із вибриків невідомого психа шкоди не завдав, окрім моральної. Але Олег не міг відмахнутися - невідступна тривога гризла його від найпершого дня…

Олег шурував капот мовчки, зате Буся не затикалася. Вона причитала над машиною, ніби над власною. А може, вже й поклала на неї око – рідко яка коханка не мріє стати дружиною. Найважче було не відтерти поливку, а випотрошити начинку: щойно дверцята відчинилися, як різнокаліберні пластикові голови застрибали врізнобіч, покотилися по двору. Лишиться хоч одна – пліток не оминути! Олег криво усміхнувся, відняв у дівчини відро, вручив сміттєвий пакет і поставив її раком посеред двору – визбирувати. Її кругла пружна попка стриміла в небо, ніби кулька до дня народження. Олег мимивільно причмокнув губами, відводячи очі. Пізніше, нікуди вона не дінеться. Сам же поліз на заднє сидіння – обіруч вигрібати голови на розстелений на землі пакет. Вони копошилися серед відтятих голів по лікоть в червоній юшці, мов два канібали.

Напхані під зав’язку пакети зайняли півтора сміттєві баки. В очах Олегові меркло, спина не розгиналася. Зате встигли все, і навіть вскочити в двері офісу, поки двір не наповнився людьми, а за десять хвилин вийти чепурними, мов нічого не було. Бусю розпирало від емоцій, Олег був геть розбитий. Ця халепа, як і попередні, виснажувала, просто висмоктувала сили попри відсутність видимої шкоди. Не хотілося нічого, тільки лягти і вмерти. Олег упав на водійське крісло.

- Думаю, це твоя підстроїла. Вона дізналася про нас! – трагічно заявила Буся.

Олег вхопив її за шию, силоміць нагнув до вікна машини і смачно присмоктався до тремтячих, але солодких, аж млосно, губенят:

- Не думай! Є речі, які ти робиш набагато краще, - і газонув з місця.

Цей псих дістав. Ще кілька таких «замахів», і він доможеться свого: Олег-таки гигне, розіб’ється, не впишеться в поворот, засне за кермом…

Але не сьогодні. Телефон дзенькнув, Олег глянув на номер і вхопився, як за рятівне коло:

- Відмив! Їду.

Він розслабився: поки ця людина на його боці, він подолає все. Холодний аналітичний розум, стратегічне мислення і увага до деталей – саме те, що йому зараз потрібно! Все ж партнерів треба вибирати з головою, мультизадачних і багаторазового використання.  Що скажеш, фартонуло!

- Жодної шкоди, як завжди. Добре, здам тачку на техогляд. Кажу, він просто полив дах сиропом, всередину напхав голів. Салон чистий – іграшок наколупав, придурок. Цікаво, де набрав? Там же мішків десять! Ні, жодного криміналу. Є ідеї?

Коли за твою справу береться системний аналітик найвищого штибу, треба просто мовчки слухати. Навіть якщо його ідеї здаються, м’яко кажучи, дивними.

- І що я в заяві напишу? Та й на кого? Втрат нема – тільки моральні збитки. Та вони самі з мене позбиткуються, може, психушку викличуть! Давай самі розберемося, ми ж команда?

Так, команда. І виконавець тут – він. Олег закотив очі, мовчки слухаючи. Системні аналітики - вища раса, і думками смертних не перймаються.

- Реєстратор? В офісі вже, а зараз і вдома встановлю. Я ж не знаю, на що він націлиться!

Олег пригадав усі вигадки невідомого. Першою, досить невинною (як виявилося потім) був манекен у костюмі, повішений на рожевих в квіточку повзунках. Він теліпався просто в дверях офісу. Далі був під’їзд його дому, обклеєний гігантським, криваво-моторошним колажем: на всіх фотках він пожирав сам себе. Було вимкнене в будинку світло і стробоскоп, що проектував кадри моргу на стіну його спальні. Було відро над дверима офісу, що перекинулося йому на голову, повне «кривавого» сиропу. Була стражденна «Ауді», декорована під труну. Були вікна офісу, заклеєні червоною плівкою з рясними краплями і красномовними патьоками…

Без криміналу. Без шкоди. Дошкульно. Виснажливо.

Він мусить припинити це, поки не звихнувся.

І найперше – це правда – слід встановити, хто так вигадливо прагне звести його в могилу. Реєстратор у дворі дому, реєстратор у дворі офісу, реєстратор в машині. Рано чи пізно він прищучить гада. От тоді можна й заяву накатати. Але спершу Олег відірве йому яйки і начистить писка. Олег всміхнувся і натиснув газ, але додому дістався за дві години – корки.

Наступного дня він поїхав у офіс на восьму ранку, щоб бути першим. Але не встиг. Здалеку побачивши натовп на вулиці перед першою підворітнею, Олег насторожився, припаркувався і вийшов. Погане передчуття скрутило його, мов нудота. Долаючи слабкість у ватяних ногах, він ішов до стовпища неквапно, як на страту. Він не сумнівався, що причиною став невідомий псих: люди знімали щось на телефони, тіснилися, намагаючись зазирнути в підворітню. В натовпі він угледів спалахи фотоапаратів, побачив оператора із величезною телевізійною камерою і йому стало геть зле. Краєм вуха вловив фразу журналіста, сказану на камеру: «…поширення таких зображень може завдати непоправної шкоди…»

Його серце стислося в грудку, коли він і собі зазирнув у темне черево підворітні, пробившись в перший ряд. Спочатку він не побачив нічого – пітьма зробила його незрячим. Але потім мов пелена з очей упала: він побачив себе. Багато разів, на стінах, на ввігнутій стелі, далеко і близько, сидячи, стоячи, лежачи – це був достеменно він. І кожна з його копій, як один, цілила зі зброї кудись вдалину, глибше в пітьму тунелю… Обмираючи, він витягнув шию, щоб роздивитися. По тілу розповзався холод, ніби його голічерева прив’язали до крижаного хреста над прірвою.

- Це він! – істерично верескнув жіночий голос. Олег здригнувся зацьковано, і болісно загостреним зором побачив. Ззаду його шарпнули за комір. Не розбираючи дороги, він кинувся вперед, просто під намальовані кулі убивць у його подобі, мов у спробі затулити від них жертву – намальовану на асфальті крихітну дівчинку з кучерявим хвостиком і кривенькими немовлячими ноженятами, поверх якої була наліплена сітка прицілу. Вся підворітня перетворилася на спірально закручений тунель смерті, де він сам зусебіч цілив у жертву зі стін і стелі. І він сам почувався жертвою, поки пробігав крізь гіпнотичне графіті, зацьковано втягуючи голову в плечі.

Натовп на мить розгубився, а тоді кинувся услід. Позаду багатоного затупало, голосисто заволало… Олег біг щосил, в очах темніло. Тільки б офіс був відкритий! Тільки б не затриматися на порозі! Одним махом проскочив обидва двори, вскочив у під’їзд, злетів сходами, шарпнув двері…

Буся сиділа на підлозі й цокотіла зубами об склянку з водою. Навколо зібралися всі – від прибиральниці до замдиректора. І всі, як один, повернулися до нього. Після безтямної пробіжки їхні обличчя були мов білі плями із чорними провалами ротів, позбавлені всього людського, готові накинутись, розтерзати… На сходах загупали численні кроки. Куди бігти – вперед чи назад?! Олег завмер.

- Двері зачини, …! – крикнув замдиректор, Олег сфокусувався на його обличчі – злому, блідому, перекошеному. На автоматі клацнув замком, ступив уперед… Перед очима все попливло, коли ж картинка зібралася – він сидів на стільці поруч дверей, нервово закусивши край пластикового стаканчика.

- Що за …?! – так само зло, приглушено запитав зам, киваючи на двері. В них з того боку шкреблися репортери, як зомбі під час апокаліпсису.

Олег мовчки встав і почвалав до кабінету. Зам зайшов за ним, міцно причинивши двері. Решта співробітників (Олег би руку дав на відсіч!) прилипли до цих дверей, як когорта привілейованих зомбі з правом першого надкусу.

- Поясни, що це за … там, у дворі? – вимогливо запитав зам, і Олег безсило упав у крісло, затуливши обличчя руками.

- А я знаю?! – розпачливо вирвалось.

- А хто знає?! – обурився зам.

В кишені вякнув телефон, механічно Олег глянув на номер й полегшено прикрив очі.

- Це ти, слава богу! – простогнав у слухавку. – Це сталося. Знову.

Зам підійшов ближче і став робити руками знаки, але Олег замахав на нього – згинь, мовляв.

- Щойно зайшов. Я не сам, - і Олег метнув короткий погляд на зама, який повторював дивну пантоміму, - Сашка поруч, вітання передає.

Коли за твою справу береться системний аналітик такого масштабу – роби, що він каже, як би дивно це не звучало…

Олег підвівся, узяв здивованого Сашку за плече, і виштовхав за двері кабінету. Встиг почути, як навколо враженого таким віроломством зама зімкнулося коло офісних зомбі, замкнув двері й тільки тоді обурився.

- Це взагалі в жодні ворота! Сашка тут при чому?

Олег упав у крісло, закусив щоку зсередини, щоб не перебивати співрозмовника, а коли той закінчив, зосереджено наморщився:

- Це схоже на мої фото з інстаграма. З полігону, з тиру. Збільшені в багато разів, але обличчя впізнаване, заррраза… Як завжди, без криміналу. А толку? Реєстратор я поставив у внутрішньому дворі, а фото – в арці зовнішнього. Я ж не можу встановити камери по всьому маршруту дім-робота! Фотки у відкритому доступі, їх міг скачати кожен. Чому зразу Сашка – там десятки переглядів!

Олег зосереджено слухав, стисши губи в нитку, але врешті обурився:

- Ну це вже повна мура! Навіть думати про це не стану! І що, що в нього одного був доступ, який йому зиск? Де мотив, я вас питаю?

Він роздратовано натиснув «відбій» і втупився у стіну. Він збрехав. Він думав про це, ще й як думав! Судженням цієї людини він довіряв, як жодним іншим. Як міг Сашка, його зам, кореш, кум і співзасновник бізнесу, бути причетним до цього планомірного цькування? Навіщо це йому?

Відповідь прийшла сама. Олег похолов. Зібрався із силами, відкрив скляну шафку і витягнув статут. Так і є: в разі його неспроможності вести справи всі повноваження, а з часом – і його статутну частку отримає Сашка. Кум і кореш. Вони так домовилися від початку, перевівши справи одне на одного – для більшої надійності.

Олег випустив теку. Сів на стілець. Застиг. Страшні речі робить довіра… На гірші – тільки недовіра спроможна. Розривати стосунки із другом, якого знав десятки років ось так, через голі підозри? Та нізащо!

Але і залишити все просто так Олег не міг. Зрештою, простежити за однією людиною простіше, ніж обчіпляти камерами все місто. Залишилося придумати, як це зробити. Олег подивився крізь скло добровільної камери ув'язнення – свого новомодного кабінету. Буся вже звелася на тремтячі, звабливо оголені ноги і похитувалася на підборах, заламуючи руки. Звільнити її, чи як? Та до сраки її червоний диплом юракадемії МВС, він тільки свисне – на її місце ще десять прибіжать! Ото надумала – на його сім'ю замірятися! Хоча... Дечим вона йому ще прислужиться...

Звісно, ніхто його не розпитував. Поки він відсиджувався, офіс потроху запрацював. Люди копошилися, задачі вирішувалися, скандал зам’явся, репортаж з ефіру зняли, а підворітню відмили. Втім, Олега не залишало гиденьке відчуття, що це не кінець. Невідомий псих (навіть подумки Олег не міг назвати його Сашкою) вийшов на новий рівень – тепер про їхні розборки знав не тільки весь офіс, але й увесь двір. Якщо так піде, скоро й усе місто дізнається. Олег задерев’янів, як триденний потопельник. Як підловити невідомого психа (Сашку?) на гарячому? Не раз і не два за цей день він ловив на собі його похмурий погляд, та і сам поглядав на нього, набираючись духу. І майже наважився підійти і спитати в лоб, як раптом це сталося.

Почав усе факс: він загудів, а тоді звично зжував і виплюнув довгий листок-простирадло. Буся підхопила його, ковзнула поглядом і впустила на підлогу. А тоді нищечком запхала простирадло ногою під стіл. Олег здивувався, і намірився спитати, в чім справа, але Сашка випередив його: вправно нагнувся, підхопив папірець… Буся писнула і сховалася за шафу. Офіс завмер, здивовано поглядаючи. Олег нахмурився, Сашка підніс папір до очей… Його брови стрибнули вгору, він гнівно струснув факсом перед обличчям секретарки:

- Що це?

Вона приречено заплющила очі, втискаючись в щілину. Сашка повернувся до Олега. І тут факс оскаженів: він чергою, мов автомат, виплюнув ще кілька папірців. Вони сповзли на підлогу. Ніхто не ворухнувся.

- Що це? – з холодною злістю повторив Сашка.

І тут задзвонив телефон. Сашка, не зводячи з Олега очей, узяв слухавку. І майже одразу хряцнув нею об апарат, аж той злетів зі столу, видираючи дроти. Та це не помогло: задзвонили усі телефони офісу і навіть кілька мобільних. Серед них – Сашчин. Він підніс слухавку до вуха, спалахнув і з маху швиргонув нею в Олега:

- Це ти? Ти?!

Олег не встиг відповісти. Його телефон задзвонив також. Олег глянув на номер і йому відлягло від серця:

- Тут знову! – крикнув він в трубку і кинувся в кабінет. Офіс за його спиною розривався від дзвінків, які замовкали один за одним по мірі того, як Сашка видирав дроти.

- Я не знаю, в чім річ! Сашка як із мотузка зірвався – трощить офіс! – гарячково зашепотів Олег у трубку. – Може, поліцію викликати, чи спецбригаду? От чорт! Я передзвоню…

Олег завмер – його погляд упав на монітор, по якому повзли нові й нові рядки прийнятих е-мейлів. Якщо Сашка бачив це, то все ясно… Задзвонив телефон – робочий, на столі. Олег з острахом зняв слухавку і майже зразу зашипів:

- Ми не купуємо дитячі гроби!!! Ні гуртом, ні вроздріб! Ідіть в …, і на… - він задихнувся. Його фантазія кінчилася. Телефон в руці пискав, як придушена миша.

Двері прочинилися, і Буся сковзнула всередину. Була бліда, мов смерть.

- Олег… Я можу допомогти? – тихо спитала вона.

Олег мовчав. Його голова розривалася. Якщо невідомий псих – це Сашка, то якого біса влаштовувати шоу з гробами? Його ж першого тіпає від згадки про дитячі смерті. Він так і не зміг перетравити торішню загибель свого малого і розлучення з Іркою, знавіснілою від горя. Він жодного разу не звинуватив Олега, кума і кореша. Всі недогледіли, Олег винен не більше від інших! Тоді для чого цей цирк?! Невже Ірка врешті призначила Олега на роль цапа-відбувайла? Олег схопився за голову. Буся бочком підійшла до нього і погладила по голові. Олег зважився:

- Можеш. Я хочу, щоб ти… – він затнувся. Це звучало дикувато, але він пересилив себе. – Хочу, щоб ти провела цю ніч із Сашкою. Я хочу знати все, що він робить. Куди він – туди і ти.

- Що, і в ліжко? – обурилась Буся.

- І в туалет, якщо треба! – з притиском сказав Олег. – Мені треба його... як це у вас там зветься... алібі? досьє? Коротше, я хочу знати, що він до цього причетний! Або не причетний. Але я хочу знати на сто процентів! Ти ж стежити вчилася?

- Я не..! – запротестувала Буся, та Олег урвав її.

- Я хочу знати про всі його пересування, дзвінки, мейли, смс. Я хочу знати,що в його комп’ютері. Якщо знайдеш хоч щось, дотичне до…

- Він не..! – скрикнула Буся, але Олег затулив їй рот долонею. Її помада мазнула йому по пальцях. Буся дивилася на нього вогкими коров’ячими очима. Його телефон знову вякнув, Олег сягнув його рукою, відпустивши дівчину… Він хапався за цей номер, як за рятівну соломинку, що з кожним разом ставала усе коротшою, як жереб… як доля…

Олег приречено заплющив очі, слухаючи нові інструкції. Думки простих смертних аналітика не цікавлять. Все одно йому більше ні на кого спертися.

- Добре, добре, простежу за Сашкою. Навіть додому сьогодні не піду. Але я не вірю, що він… думаю, це Ірка врешті оклигала і шукає винного. Ну не скажи! Звідки тобі знати, на що здатна жінка в ім'я своєї дитини, хай і мертвої?! А що я? При чому до мене мертві діти? А я при чому до мертвих дітей?

Він мовчав, слухаючи. Тільки ця людина могла втримати під контролем той хаос, на який перетворювалося його життя. Тільки в неї вистачить сил і розуму. Добре, що вона на його боці! Він мусить вірити, але… але…

- Але я нікого не вбивав! Не вбивав я ніяких дітей! – здушено вигукнув Олег. – Алло… алло! алло!! Ти чуєш мене? Ти тут? Алло!

Телефон замовк. Олег важко дихав, не в силах повірити в почуте.

Буся істерично завищала:

- Це вона! Вона! Ну чому ти мене не чуєш?

Її рот був як розчавлена на обличчі вишня.

Олег встав, взяв її за плечі, різко розвернув до дзеркала, аж в неї зуби клацнули. Мить він дивився на відображення – блідий чоловік із синіми від щетини щоками і чорними колами під очима і бліда розпатлана дівка із перекошеним ротом. Зображення здригнулося, поповзло – це Буся натягнула маску хорошої дівчинки. Її губи здригнулися, викривилися в усміх – жалюгідний, фальшивий. Його ж очі так і лишилися пустими, як дві дірки в бетоні.

- Я все зроблю. Але даремно ти так зі мною… Це все вона… це помста… - хрипло сказала Буся дзеркалу.

Це все вона. Або він. Або вона. І так, це - помста. Олег зусиллям волі придушив дещо... таке, що він знав. Або думав, що знає. Не час для таких думок. Він знайде нападника і відірве йому голову, незалежно від мотивів.

Здавалося, Буся зараз заплаче, але вона стрималася. Вирвалася з його рук і вискочила із кабінету, лишивши Олега віч-на-віч із комп’ютером, що продовжував приймати прайси на дитячі гроби.

Олег лежав на зсунутих у ряд стільцях, спеленатий в плед, як немовля. В офісі була пітьма непроглядна – жоден ліхтар у дворі не горів. Мигали лампочки телефонів, тихо бурчав, вихолодаючи, чайник. Олег невидюще дивився в стелю. В голові було пусто. Зрідка по стелі ковзали плями – то в двір в’їздила чергова машина.

Заснути не міг: переживання цього дня гупали в черепну коробку зсередини, немов хотіли вирватися і втекти. Десь у животі синхронно із ними розкручувалася спіраль спогадів, гостра, мов годинникова пружина, щомиті готова вистрілити і розтерзати нутро.

Чому Сашка так учинив? Зараз Олег майже не сумнівався, що це він. Він застогнав, пригадуючи той день… завтра рік… роковини…

Сашка сам підсаджував малого в сідло… Ірка тільки сміялася, тріпалася з Владою… Вони всі були там! Чому ж тільки Олег має бути винним?! Він просто їхав поруч! Що він міг зробити, коли…

Олег застогнав і перевернувся на бік. Коли коні понесли, він злякався. Він не міг опанувати себе, свого коня. Він чув, як верещить Ірка, як щось вигукує Влада, чув плач малого… Він його майже догнав, коли…

Він пам’ятає загострені, закривавлені кілки в землі. Як він втупився в них, не розуміючи, що вони роблять тут, на офіційній кінній стежці. Ніби це мало значення! Він пам’ятав кров на своїх руках, її тепло, її запах, коли видирав кілки із землі… коли Ірка вчепилася в тіло сина, безтямно волаючи… коли Сашка вчепився Олегові в горло і ніхто не міг розугнути йому пальці...

Він пам’ятав Сашчине обличчя. За рік воно не змінилося. Коли ж устиг змінитися він сам?!

А Влада ще комизилася, коли він наполіг на аборті! Він пам’ятає, що сталося з Сашкою, з Іркою… Він не хотів цього більше! Він не міг цього допустити! Це не для них, їм і так добре! Вона більше ніколи не заговорювала про дітей. Ніколи, жодного разу після того, як…

Якщо завтра він зможе піймати Сашку на гарячому, це пекло припиниться. Вщухне біль. Зникне страх. Вони з Владою житимуть, як раніше. Можливо, у них вийде. Вийде все забути.

Олег глибоко вдихнув і провалився в забуття.

Спав чи не спав – прокинувся затемно. Небо за вікном було прозоро-синє, як море перед грозою, перекреслене чорними блискавками дерев. Вякали невсипущі пташки. Страшно боліла шия, спина промерзла наскрізь. 

Чи зробила Буся, що він звелів? Олег невпевнено поторкав телефон. Що дзвонити о цій порі – всі ще сплять…

А він не міг. Сів. Встав. Розім’явся.

Підійшов до вікна, втупився в порожнечу. Якщо це Сашка, сьогодні він обов’язково щось утне. Не в офісі. Не з машиною. Він не б’є в одну точку два дні поспіль.

Значить, це буде вдома. Треба їхати.

Ще бракувало, щоб Влада зіткнулася із цим сама, після того, як…

Він не став додумувати. Вийшов із офісу і поїхав сонним, пустим містом, навіть не прокинувшись до кінця. Схоже, сьогодні псих доможеться свого: Олег-таки розіб’ється, не впишеться в поворот, засне за кермом…

…Доїхав.

Припаркувався віддаля, обережно оглянув вулицю. Ні душі. Все ж, де Сашка? Чому Буся не дзвонить? Вона із ним чи ні? Подзвонити їй – а якщо Сашка почує? Олег нерішуче тупцяв посеред вулиці. Врешті, не витримав, набрав смс: «Де Сашка?»

Тиша. Пуста вулиця. І майже зразу – відповідь: «Купує квіти».

Олег змигнув. Оглянув пусту вулицю. Повагавшись, зазирнув за ріг.

На пустому подвір’ї, посеред чистої, безлюдної дороги червоніла доріжка квітів, як після похоронної ходи.

Олегове серце стрибнуло вгору, руки затремтіли. Він глибоко вдихнув і вийшов на дорогу. Сьогодні він припинить це.

Задзвонив телефон. Олег усміхнувся в передчутті. Сьогодні – він на крок попереду від свого аналітика. Ото здивується!

Але це був не аналітик. Це Буся прошипіла в трубку здавленим голосом:

- Швидко – в під’їзд! Не стій на видноті!

Олег здригнувся, озирнувся. Нікого навколо. Але з місця, де він стоїть, чітко видно вхід у під’їзд, а значить, з під’їзду його також видно. Притьма він кинувся туди. Буся – скуйовджена, як кікімора, схопила його за грудки, приклала пальця до губів, і за руку повела сходами нагору, присідаючи на кожному повороті. Вони пройшли по доріжці поховальних квітів, що тяглася до порогу його квартири, він сіпнувся, але дівчина волокла його далі. Вони спинилися на поверх вище, і він уже відкрив рота для сварки, але Буся знов похитала головою, визирнула вниз. Ніде нікого.

- Де Сашка? – здивовано прохрипів Олег.

- На цвинтарі, - одними губами сказала дівчина, дикувато блискаючи очима. І зовсім незрозуміло додала, - а ти – в офісі.

Олег не встиг нічого запитати. Задзвонив телефон. Цього разу він вгадав абонента. Олег підняв слухавку:

- Я його бачив. Він купив квіти, потім я його загубив. Де він, я не знаю. Чому ти питаєш, де я?

Олег завмер, дивлячись на Бусю. Вона свердлила його поглядом, і він здався:

- Я в офісі. Буду за годину. Так, я пам’ятаю, який сьогодні день. Я… послухай, я не маю відношення до вбивства дітей, це точно…

Олег завмер, заплющивши очі і важко дихаючи в слухавку.

- Присягаю тобі… Я всяке робив, ти знаєш… але ніколи, нікого… повір, сонце моє, радість моя, я ніколи не вбивав дітей!

Він стояв із заплющеними очима, важко дихаючи і слухав короткі гудки.

Буся вдарила його кулачком, очі безтямні:

- Це вона! Але чому їй ти віриш, а мені – ні?!

Олег повільно, як у страшному сні, повернув до неї обличчя, через силу сфокусувався:

- Тому, що вона – моя дружина. Тому що вона – системний аналітик Гугла. Тому що все буде добре, поки вона на моєму боці.

- А я?! – безгучно схлипнула дівчина.

- А в тебе красива попа, - тихо і байдуже сказав Олег.

- Попа?! Попа?!! – вона відсахнулася, ледь не впала, а тоді розвернулася і побігла вниз, вицокуючи підборами. На першому поверсі спинилася і підвела вгору бліде змучене обличчя, – Це все затіяла твоя пречудова дружина-розумниця! І знаєш що? Я рада, що ти це зараз побачиш!

Він прислухався до швидких кроків, до стуку дверей, а тоді – до тиші, яка запала в під’їзді. Що він має побачити? При чому тут Влада? І якщо Сашка на цвинтарі, хто насипав ці квіти?

Двері його квартири відчинилися і вийшла Влада. В спортивному костюмі, з балончиком. Олег смикнувся – вона ж побачить цю траурну доріжку! Вона ж досі плаче, відколи...

Але Влада байдуже поправила пару квітів, що вибилися із доріжки, відступила, оцінюючи результат примруженими холодними очима аналітика. Підійшла до стіни і приклала трафарет. Бризнула фарба. Олегові в очах потемніло, він скотився униз сходами, кинувся на неї, схопив… Струмінь червоної фарби вдарив його в обличчя, потік по руках…

Холодний аналітичний розум.

Стратегічне мислення.

Увага до деталей.

- Ти?! Ти?! – він затинався.

Червона фарба текла по його пальцях, він з останніх сил чіплявся за людину, якій вірив.

- Що ж ти робиш?.. – простогнав Олег.

Влада, його радість, його сонце, системний аналітик Гугла дивилася на нього невидющими очима.

- Нагадую про смерть дитини. Щоб не забув.

- Але що я міг зробити? Він сам упав! – крикнув Олег.

- Про смерть нашої дитини, - глухо сказала Влада.

Олег відсахнувся і крикнув:

- В нас не було дитини!

Так само глухо вона відказала:

- Бо ти змусив мене зробити аборт. Вона померла, не народившись.

Її пальці закоцюбли на балончику. Струмінь фарби бив і бив, забризкуючи червоним усе довкола.

- Ти була мені другом! Опорою! – його рот перекосило.

З ненавистю вона виплюнула:

- Ти мені теж. Але ти зробив це зі мною.

- Це ти зробила зі мною! Ти перетворила мене на психопата! На параноїка!

- А ти - ти! - зробив мене вбивцею, - він звик вірити її голосу, чіткому, звичному видавати інструкції. Такому холодному. Він зареготав, негарно розчепірвши рот, бризкаючи слиною:

- О ні, сонце моє, не спіши мене хоронити, я не помер!

- О так, той хто помер - не ти. І жертва також не ти, а та, кого тут немає - кого ніколи не було. Та, кому я - я одна! - стала і колискою, і могилою!

Він сахнувся, схопив її за плечі - чи то щоб втримати, чи то щоб втриматися самому. Звідки йому знати, на що здатна жінка в ім'я своєї дитини, хай і мертвої?!

- Тоді хто ж для тебе я?

- Співучасник. Що живе життям, в якому нашого вбивства не існувало.

Олег схопив її за волосся, відтягнув голову донизу і засичав просто в обличчя:

- Я не можу змінити минуле! Чого ж ти хочеш тепер?!

Її горло напнулося, мов вербова гілка з обдертою корою. Тільки ця людина могла втримати під контролем той хаос, на який перетворилося його життя. Поки вона на його боці, все буде добре.

Її голос був мертвим:

- Щоб ти жив у пеклі. Як і я.