Провенанс

– Не дивись на мене! Чуєш?! Не дивись я тобі сказав! Не дивись так! Емі!

Тіні перетворились на рухомі сталактити, що гострими прутнями гвалтували фрески на вкритих смертельним мороком стінах. Свічки тріскотіли і відволікали атональними звуками, які щурами прогризали дірки у мозку і лізли через очі. Своїми гострими кігтями вони впивались у жовте світло, що лахміттям танцювало на образах, змагаючись з безбарвним блювотинням тіней.

– Не дивись!

Очі богоматері крижаною водою випалювали вирву в грудях, що затоплюючи нутрощі, стікала у провалля.

– Ти мене засуджуєш? Емі! Чому ти мовчиш? Ти мене засуджуєш?!

Чорні очі діставали так глибоко, як не міг дістати жоден шприц, як не могло дістати жодне слово, як не міг дістати жоден плач чи поріз на тілі. Хоча поріз мабуть усе таки міг, але не зараз.

– Я сказав не дивись! – Михайль вдарив жінку, яка лежала під ним, змахнув піт та знову глянув на образ.

З іконостасу на нього дивилась богоматір. Сповнена могильної скорботи пітьма її очей раптом відгукнулась напруженим збудженням в животі.

– Вибач мене, – чоловік став цілувати жінку під собою. – Вибач мені, вибач, я не хотів.

Замість солодко-теплої вологи раювання, передчуття якої заманювали ніби в материнську утробу, член увійшов у глевкі нутрощі плоті. Замість абсолютного злиття з екстатичним вибухом у фіналі, який океаном тепла мав заповнити крижану порожнечу, тіло засмоктала болотиста в'язкість.

– Ти не така, ти не така якою здавалась! Це все через твої кляті очі!

Михайль вислизнув з нерухомої жінки під собою, схопив з лісів пензель та вгатив його в око богоматері. Пензель випав з вологої руки. Він підняв його і зворотною стороною почав стирати, вичавлювати очі тієї, що тримала спасителя.

– Це все ти! Не дивись на мене. Ти не свята, ти не свята! Ти не така, якою здавалась!

Чим більше Михайль вичавлював очі, тим більш прискіпливо вони дивилися на нього. Вони пронизували підсвідоме – тіні, звуки, крики, сміх, ридання, воплі, шепотіння, причитання:

ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, Михайль! Щоб ти здох. Це все через тебе. Це ти винен. Є один молодий художник, талановитий. Мииихайль! Він зможе взятися. Ви не хотіли б поїхати до Києва? Є чудова можливість для вас. Розписати, писати, писа ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти, ти.

Михайль відшвирнув пензель і впав на коліна схопившись за голову.

Ти ти, ти, ти, ти, ти, ти,

– Не треба, більше не треба!

Не дивлячись в очі богоматері, на колінах Михайль підповз до жінки, що лежала на постаменті для труни, на розстеленій ковдрі, і почав цілувати її ноги.

– Ти холодна. Чому ти така холодна? Подивись на мене. Подивись, я тебе благаю. Подивись. Навіщо ти так зі мною, навіщо?

Михайль тряс жінку, цілував, намагався розплющити її очі.

– Подивись на мене. Подивись.

Свічки тріскотіли і жбурляли лахміття тіней.

Богоматірі впустила Сина на підлогу і зняли з голови капюшон брунатного кольору. Смоляне волосся розсипалось по лобі і олійною фарбою потекло в очі. Богоматір потягнула руки до Михайля.

Чоловік позадкував, перечепився, впав, збив підсвічник.

Ляскіт гулко злетів, влупився в купольну стелю і розшматувався лементом, гулко осипаючись з піднебесся.

Коли Михайль звів погляд, місце образу на іконостасі було порожнє, натомість богоматір була вже біля оголеного тіла, з гливкої болотистої в'язкості якого він тільки-но вийшов.

– Солодка! – Богоматір губами припала до розкішниці жінки. Її язик пестив ще рожеві пелюстки донедавна гарячого лона. – Ну що ти, маленький. Хіба не цього ти хотів? Ходи до мене.

– Ай! – полум'я, яким зайнялося ганчір'я з фарбами, вкусило Михайля. Чоловік кинувся гасити наслідки падіння підсвічника, проте вогонь почав розповзатися.

– Не потрібно, мені досі холодно. Зігрій мене!

Богоматір злилася із жінкою. Вона стала плоттю. Вона стала живою плоттю. Вона встала з помоста для труни, на якому Михайль…

– Я не вбивав!

На якому Михайль…

– Я не вбивав! Я просто хотів, щоб ти дозволила мені любити тебе.

На якому Михайль…

– Я НЕ ВБИВАВ! Не вбивав! Не вбивав! Не вбивав. Я просто хотів. Це ти у всьому винна! Ти, ти! Це ти мене звабила, а потім покинула. Це ти зникла, а потім сама прийшла! Це ти, це ти!

– Ти не винний. Ти ж знаєш, я належу іншому. Ти ж знаєш, в мене є чоловік. Іди до мене, мій хлопчик. Я так волію відчути тебе в собі. Мені так самотньо без тебе, так холодно. Ти не винний. Іди до мене

– Ти залишишся? Ти залишишся зі мною?!

– Я не можу!

– Тоді ні! Ні! Ні!

Михайль кинувся на ту, з якою він писав богоматір. Яка була найсвятішою. Яка виявилася не такою.

– Не такою!

– Михайлику!

– Не називай мене так! Не називай!

– Не дивись на мене! Не дивись!

Вони пронизували підсвідоме – тіні, звуки, крики, сміх, ридання, воплі, шепотіння, причитання:

– Я хотіла тебе просто любити тититититититититити…

– Аааааааа!

Михайль розімкнув руки на шиї. Вона не дихала.

Богоматір з Ісусом дивилась на них з іконостасу чорним безмежжям смертельно самотнього космосу, з якого зникли всі до одного світила.

– Це кінець.

ІІ

Візник зупинився біля хвіртки:

– Мені потрібно зібрати речі, зачекай.

– Я не можу чекати, пане!

– Як це не можеш?

– Дружина от-от має народити.

– А чому ти тоді тут?

– Гроші потрібні.

– Я заплачу.

– Вибачте, пане художнику, я сказав собі: цей пан буде останнім замовленням.

– Звідки ти знаєш, що я художник?

– Олійна фарба і ладан. Ви напевно богомаз.

– Помиляєшся.

– Як скажете. Не в моїх правилах втручатися в життя людей.

– То як, зачекаєш?

– Я не можу.

Михайль поклав на сидіння візника кілька монет і пішов в сторону будинку, у великій кімнаті якого горіло світло і було галасливо.

– Вбивця!

– Що?! – Михайль рвучко обернувся.

Проте візник вже шмиганув коня і пірнув в пащу прадавнього київського заміського лісу.

– Вбив ця! Вбив ця! Вбив ця! Вбивця! Вбивця! Вбивця! – лишали по собі колеса, віддаляючись.

Михайль відкрив хвіртку і попростував в бік невеликого флігеля. Вітер презирливо жбурляв останнє листя, а дощ, що почався лише хвилин п'ятнадцять тому, вже встиг розмочити дорогу. Слизький морок навколишнього лісу спускав на Михайля божевільних собак, які так і нороволи затягнути чоловіка в безмежну пащу небуття.

Коли Михайль майже оминув фасад будинку по дорозі до свого флігеля, потужний порив вітра жбурнув у вікно гілляку. Дзвін скла спочатку стишив звуки музичного салону, після чого у вікно визирнуло кілька пар очей.

– Клятий вітер, – прошепотів.

– Михайле, що трапилось?

– Га?

– Що трапилось?

– Вітер. Певно вітер!

– Бісів вітер. У Кинь-Ґрусть завжди так. Час таки повертатися у місто.

– Так-так, час.

– А ти Емі не бачив?

– Ні!

– Дивно.

– Чому?

– Зайди до нас!

– Я виснажений. Мені час.

– Нам треба поговорити.

Михайль зупинився.

– П'ять хвилин.

– Нам вистачить.

У кімнаті горіли свічки, а у комині тріскотіли дрова. Їх атольний звук відчув ласе частування, і щурами потягнувся до мозку. Жовте світло лахміттям танцювало на стінах та обличчях, змагаючись з безбарвним блювотинням тіней.

– Ти голодний?

– Я виснажений. Я писав добу.

– Навіщо такі самопожертви? В нас ще є час, – чоловік з високим лобом і пишною бородою дивився крізь тонкі скельця окулярів.

– Мистецтво.

– Мистецтво?

– Мистецтво не запитує, – відповів за Михайля молодий, проте сивочолий чоловік.

– Он воно що.

– Мистецтво не запитує, воно потребує поживи. Якщо ти не нагодуєш його роботою, воно може з'їсти тебе, натомість тебе поглине провина. Тотальна, в'язка, глевка, крижана. А ще страх і тривога. І ось ці відчуття – ніби кістляві руки безвиході пазурями впиваються у тіло і починають його викручувати.

– Ого, Ієроніме. Ти наче стан морфініста описуєш.

– Мистецтво подібне до морфію – диявольська справа.

– Диявольська? А як же храми? Михайль по твоєму займається диявольською справою?

– Ну це напевне в Михайля краще запитати, – резюмував молодий, проте сивочолий чоловік на ім'я Ієронім.

– Хм, – повернувся та крізь тонкі скельця окулярів подивився на Михайля чоловік з високим лобом та пишною бородою на ім'я Адріан.

– О, як у вас тут цікаво, – підійшли до імпровізованого дискусійного клубу дві бліді чорняві жінки у помпезних сукнях і чоловік у пенсне з тонкими вусиками.

– То як? – запитав Адріан.

– Що? – позадкував Михайль.

– Мистецтво, – додав чоловік у пенсне з тонкими вусиками.

– Дуже цікаво, – ледь не плескаючи в долоні резюмували дві бліді чорняві жінки.

– Боже, Михайль, ти весь тремтиш, – торкнувся плеча Михайля Ієронім.

– Друзі, ви так захопилися бесідою, що забули про вікно. А тим часом на вулиці листопад, – з кутка кімнати мовив чоловік у фраку та зіграв кілька нот зі знайомого романсу на невеличкому піано.

– В мене є ескіз такого розміру. Я принесу! Закрити!

– Пусте, зараз ми щось придумаємо, – відповів Адріан.

– Я принесу!

Михайль майже вибіг з кімнати на вулицю. Піт заливав тіло, змінюючись з гарячого на крижаний. Чоловік рвонув до флігелю і, схопившись за стіну подалі від входу почав судомно блювати. Михайля вивертало поглядами та посмішками, звуками піано та цікавістю блідих жінок, світлом свічок та потріскуванням комину, а ще мистецтвом.

ІІІ

Речей було небагато. Все помістилося у невелику торбину. Спакувавши одяг, фарби з пензлями та щоденник, Михайль заліз під ліжко, і силою відірвав невеликий фрагмент дерев'яної підлоги.

Засунув руку у провалля і дістав звідти загорнутий у тканину пакунок. Стиснув у долонях, поцілував і почав розв'язувати.

– Михайле!

Звикаючи до напівмороку, де зі світла був лише тремтячий вогник майже згорівшої свічки, на порозі стояв Адріан.

– Ти тут?

– Так.

– Де?

– Я не можу знайти Демона!

– Що?

– Ескіз. Демон, що сидить.

– То де ти?

Лишивши пакунок під ліжком, Михайль виліз до Адріана. Чоловік пригладжував бороду і дивився прямісінько на Михайля, ніби заздалегідь знав, звідки він з'явиться. Поглядом він випалював болючі язви прямісінько на повіках так, що не можна було ані тримати очі закритими, ані відкрити їх, бо тоді погляд Адріана ніби переносив події сьогоднішнього вечора з церкви прямо сюди – у флігель.

Михайль потряс головою, а потім знову спробував відкрити очі. На місці, де щойно стояв Адріан, тепер стояла Емілія – жінка в образі богоматері тримала в руках дитину, проте тепер замість обличчя маленького Ісуса було обличчя з ескізу.

– Я принесла тобі твою дитину – це твій демон. Я народила його від тебе, я народила його тобі. Поцілуй його!

Емілія дивилась на Михайля з-під брунатного капюшона з хрестами золотого кольору. З її очей витікала чорна олія, яка накрапала на потилицю демона і наповнювала його очі.

– Ні!

– Михайль!

– Ні, Ні!

– Михайль! Це я – Адріан.

Лишаючись на підлозі Михайль підповз до однієї зі стін, куди танцююче світло свічки майже не діставало. Адріан взяв свічку, підсвітив обличчя і зробив крок у бік Михайля.

– Хто ти?!

– Це я – Адріан.

– А?

– Адріан.

Обличчя склалося з окремих фрагментів у єдиний образ. Борода, блиск скелець окулярів, високе чоло.

– Мені привиділось. Привиділось.

– Я зрозумів. Давай руку.

Михайль подав худорляву руку з довгими пальцями і Адріан підняв чоловіка.

– Підсвіти. Ось тут підсвіти.

– Де, – запитав Адріан?

– У кутку! Він має бути тут.

У кутку стояв написаний на полотні ескіз. У синій спідниці, підібравши під себе коліна…

– Абсолютна самотність, – Адріан завмер розглядаючи юного демона, який склавши руки на підібраних колінах сидів споглядаючи глибину і тугу невимовної безвиході. – Це геніально, Михайль!

– Ні – це боляче.

– Ти комусь показував?

– Ні, ти не розумієш.

– Ти втомився. Тобі потрібно відпочити.

– Так. Візьми його. Закрий ним розбите вікно.

– Я його візьму, тільки не для цього.

– Не для цього?

– Я не хочу, щоб ти з ним щось зробив.

– Я з ним нічого вже не можу зробити.

– Тоді щоб він з тобою нічого не зробив.

– Ти щось знаєш?

– Ти про що?

– Не зважай. Я… думки звиваються. Я, я втомився.

– Добре, я йду. Відпочивай, – Адріан поставив свічку і з ескізом в руках зробив крок до виходу. – Так, ти знаєш де Емі?

– Емі?

– Моя дружина – Емілія.

Михайль взяв свічку і підніс її до обличчя Адріана.

– Я знаю що Емілія – твоя дружина. І оскільки це твоя дружина, звідки мені знати де вона?

– Я думав ти знаєш.

– Знаю що?!

– Завтра у Бергоньє прем'єра.

– Ти до того, що твоя дружина написала музику до нової постановки? Це я знаю.

– Вони збираються всю ніч репетирувати перед прем'єрою. Вона сьогодні не ночуватиме.

– Репетирувати?

– Так Михайль, репетирувати.

– Що ти від мене хочеш?

– Я хочу щоб ти відпочив.

– Добраніч.

– Спокійної тобі ночі, Михайль.

Михайль закрив двері на замок зсередини і причаївся біля дверей. Вітер заважав почути чи пішов-таки Адріан. Вичекавши деякий час Михайль кинувся до ліжка, пірнув на підлогу та дістав загорнутий у тканину пакунок.

ІV

Трохи грошей, фото, ніж, загострений олівець і кілька аркушів з ескізами різних частин обличчя тієї, яка була на фото. Тієї, яка тепер навіки залишиться в образі богоматері, тієї, якої вже нема.

– Ааааа! – Михайль обхватив тіло руками. Тонкі пальці впился в плечі, судома скрутила чоловіка і він зігнувся на підлозі в позі ембріона.

– Ти вбив її, вбив

– Ні, вона сама. Вона сама прийшла!

– І що з того? Це ти ти ти титити титититити!

– Ні, – Михайль схопився, відкрив ніж і полоснув себе по руці. І ще, і ще, і ще.

Кров вкривала руку, повільно заповнюючи простір плоті. У напівмороку очі їли темний колір та заколисували побаченим душу, прохолодними краплями води змочували сухі губи болю. Час стишився. Вітер за вікном примирився з лісом і тепер замість потужних ударів, пестив гілля легким погладжуванням.

– Ніхто не дізнається. Ніхто.

Михайль взяв свічку, підійшов до етюдника і зняв шмат дрантя, що завішував тканину. З безліччю яскравих прикрас, на тлі перського килима сиділа чорнява дівчинка. Глибоке безмежжя її чорних очей дивилося на цей світ з приреченістю та розумінням.

Михайль взяв пензель, поводив по руці, яку тільки но полосував ножем і вписав у роботу кілька темно червоних акцентів.

Тканиною, у яку були загорнуті фото, ескізи, олівець та ніж, перев'язав руку, дістав щоденник і записав:

28 листопада

З НЕЮ все. Різався. Завершив доньку Дахновича. Залишатися в Києві більше не можу.

Каторга? Ні, нізащо!

Закрив і сховав щоденник у торбину. Спакував в етюдник фарби та пензлі, загорнув картину у тканину, затягнув вузол на торбі, поставив речі біля виходу та всівся на ліжко.

Бетон. Тілом заструменів бетон, який миттєво перетворився на застиглі згустки тромбів, що вириваються крізь шкіру назовні. Михайль спробував підняти руку, проте рука не слухалась. Михайль спробував підняти ногу – гострий біль вистрілив крізь ногу потрапивши у ціль на кінчику члена.

– Ааааа! – біль через уретру прослизнув всіма нутрощами та вилетів крізь потилицю мільярдом голок. – Ааааа!

– Ааааа–Ааааа, – перебив чоловіка птах на вулиці.

– Треба вставати. Треба йти. Треба йти, – повіки бетоном залили очі. Свічка згасла

– Ааааа–Ааааа, – заспівав колискову птах з лісової гущі.

Сонячний прилив затопив студію академії сяючими плямами. Вони перетікали зі стелі на підлогу, лишаючи розмиті сліди на стінах. Найяскравіша пляма облизувала тіло натурника, струмувала спиною по сідницях до ікор, стікала шиєю та животом, рясно покриваючи член.

Михайль писав світло, яке теплою хвилею підкочувало йому до горла і розливаючись тілом струменіло до низу живота. Тепло полилося до виходу зі студії і потужною хвилею відкрило двері у крижане чорне ніщо. На порозі, з довгим смоляним волоссям, проваллям замість очей і сіро-синьою шкірою стояв…

– Демон, – подумав Михайль.

– Це Адріан Влахов, – мистецтвознавець, професор Київського університету Святого Володимира. Має до тебе дуже цікаву пропозицію, – представив викладач чоловіка з високим лобом і пишною бородою, що дивився на Михайля крізь тонкі скельця окулярів. Чоловік стояв там, де тільки но Михайль бачив Демона.

– Емі, знайомся – це дуже талановитий художник, студент академії мистецтв. Найкращий на курсі. А це моя дружина Емілія Влахова.

Чорні очі шукали зустрічі. Вони ніби заряджена морфієм голка воліла проникнути в тіло Михайля, віщуючи раювання. Вони ніби птахи кружляли над пораненим у передчутті солодкої плоті.

Михайль не витримав і зустрівся поглядом з Емі.

– Повернення додому?

– Так! Костю, так! Коли я подивися в її очі, я ніби повернувся додому після тисячолітніх поневірянь, розумієш?

– Ось це і страшно.

– Чому, чому страшно? Вони мене чудово приймають. В мене є свобода писати. Я вільний.

Чоловік зі світлим волоссям лише поправив свої окуляри в зеленій оправі і сховав руки у білому халаті.

Навколо вогонь влаштовував оргію з образами. Руки Михайля зімкнулися на жіночій шиї, від чого її смоляні очі стали ще більші. Вони випалювали вирву в грудях і затоплювали нутрощі крижаною безвихіддю. Коли жінка перестала дихати, Михайль кинувся гасити вогонь. Курява навколо виглядала так, ніби священник тільки но провів службу і дим від ладану туманом вкрив весь простір храму.

Михайль всівся біля ніг Емілії.

– На цій планеті більше немає місця, де мені було б спокійно.

Костянтин встав з-за лікарняного столу та підійшов до Михайля,

– Друже, я тобі не ворог, тобі потрібно залишитись в лікарні. Твій стан погіршується.

– Ні! Ні! Я не божевільний. Я нормальний!

– Покажи руки.

– Я не буду показувати тобі руки. Не буду.

Ніж завжди був поряд. Михайль торкнувся лезом руки. Безнадійну тяжкість у грудях змінило болісне печіння в місці порізу.

– Легше, так легше.

Нерухома Емі лежала на постаменті для труни.

Богоматір з іконостасу очима Емі пожирала Михайля скорботою та відчаєм.

Ще поріз, ще…

ІV

Величне чорне ніщо народило Михайля. Свідомість шукала відповідники, проте марно.

– О, – розімкнувши засохлі губи мовив чоловік. Звуку не було. – Ооо, – повторив. Нічого.

Свідомість стала безплотним чорним нічим – ані руху, ані звуку – тільки морок, ніби у Всесвіті згасли всі зорі. Навіки вічні чорна порожнеча, нескінченне провалля в невимовному нічому.

– Аааа! – вичавив з себе Михайль і почув знайоме хрипіння свого голосу.

– Аааа-Аааа! – відлунням донеслася пташина молитва темряві.

Смужкою срібного світла морок порізала повня.

Очі почали відрізняти предмети – стіл, шафа, завішене дзеркало, двері з торбою, етюдником та загорнутою в тканину картиною поряд, крихітна кухня… Тіло. Виснажене, але таке знайоме тіло.

Михайль поворушив шиєю – гострий концентрований біль у потилиці розійшовся в'язким болем у всій голові, стікаючи у шию.

– Повня – це добре, – мовив чоловік та накинув пальто.

Торбу на плече, етюдник через плече. Картину під пахву – Михайль оглянув кімнату і завмер навпроти вікна. З вікон дачі Влахових лився сміх та сучасні фортепіанні замальовки з яких можна було дізнатися про Київське буття, а вірніше про ту його сторону, про яку не говорять у шанованому товаристві – тільки користуються, але не говорять.

Вполювати візника у цей час, в цьому місці було щось із розряду містики. До того ж у який час: Перша, друга, третя?

Михайль ще раз оглянув кімнату у світлі повні, кинув погляд на стос полотен біля стіни, видихнув і, намагаючись не ляскати замком, відкрив двері.

Листопадова прохолода була готова приймати в своє вистигле передзимове лоно всіх дітей. Тих хто шукає спасіння, тих, хто шукає сенсу, тих, хто прагне втечі і кому здається, що можна втекти.

Михайль визирнув з-за флігелю. Двері будинку у якому продовжувались веселощі були закриті. За вікнами рухались тіні. Місце розбитого скла Адріан закрив знайомим Михайлю туристичним атласом Італії.

– Венеція! – прошепотів Михайль побачивши це. – Точно!

– Ааааа-Ааааа! – відповів безкінечний ліс.

Михайль подріботів до хвіртки, рвучко відкрив її, щоб мінімізувати скрип і пірнув на заплямовану повнею нічну дорогу. Ноги рухали тіло з легкістю.

– До Львова. Звідти до Відня. З Відня до Венеції. На вапоретто. Крихітний готель у закутку біля Сан Марко, кава і гуляти. Подалі. Подалі від усього цього. Подалі від них усих. Скільки вони будуть шукати тіло? Коли вони взагалі почнуть це? Завтра мене тут вже не буде. Завтра всього цього не буде.

Дорога лилася з такою легкістю, що здавалося сам світ підтримував цю ідею.

Коли так було востаннє?

Коли його ще геть маленького обіймала мама, а потім вони разом за руки бігли до моря, вмощувались і малювали.

А потім все закінчилось і мами не стало.

Вона лежала у труні така маленька, ніби лялькова, не справжня.

Ніби все це неправда і це все не вона.

Ніби мама от-от підійде, візьме за руку і скаже – Михайлику, побігли малювати.

Мама не підходила.

І стало холодно коли за руку взяв батько. Михайль чи не вперше подивився йому в очі – це були очі людини, яка вміла лише діяти, вирішувати, віддавати накази – не відчувати, не співпереживати, не гріти.

Ніж був десь далеко у торбі, яка була за спиною, поверх якої через плече був одягнений етюдник. Зупинятися зовсім не хотілося і Михайль почав викручувати та щипати шкіру – це не працювало.

Тоді він підійняв камінь і його найгострішою стороною, натиснувши, провів по руці.

І ще, і ще – камінь лишав по собі лише червоні лінії. Бажана кров не з'явилася, але він майже дійшов до першого пункту призначення.

Глибинно синє небо почало сіріти. Від цього здавалося, що вхід до будинку – це вхід у саме небо, у його провалля. Михайль зупинився. Обернувся на лязкіт та цокання. Повз будинок плив сонний візник.

– Може одразу до Дахновича?

Проте після кількасекундних роздумів зайшов до під'їзду та піднявся на другий поверх. Темно брунатні двері справа нагадували труну, принаймні чомусь більшість з яких бачив Михайль виконували у такому кольорі. І мамину.

Михайль постукав. І ще. І ще.

Двері відчинилися. На порозі стояв чоловік зі світлим волоссям, окулярах в зеленій оправі та з гасовою лампою в руках.

– Михайль?

– Можна до тебе?

– Заходь.

Чоловік закрив двері за гостем і запросив його до кімнати.

Михайль важко сів на стілець.

– Я попрощатися.

– В сенсі? А як же… По-перше, – як ти себе почуваєш?

– Ну, скажімо… Костю, я не хочу тобі брехати. Я виснажений. Я дуже втомлений. Я хочу ридати.

– Покажи руки.

– Я різався. Навіщо тобі на них дивитися – так, різався. Але я в порядку. Це через… Я згадав маму. Я не можу більше, Костя, чуєш, не можу?

– Друже мій, Михайлю, тобі треба до лікарні, розумієш? Я не можу тебе відпустити куди б ти не збирався.

– До Венеції. Я маю залишки за фрески, і ось, Східна казка – Михайль розгорнув тканину і поставив роботу на стілець перед Костею, – на полотні була дівчина на тлі перського килима. Це донька Дахновича.

– Лихваря Дахновича?

– Того, що дає позики.

– Лихваря Дахновича.

– Ну і що, ну і нехай. Він обіцяв за неї 300 карбованців плюс залишок з фресок. Мені вистачить на певний час.

Костя відвернувся, підійшов до вікна і торкнувшись лобом скла завмер, споглядаючи брудно-сірий світанок. Тиша спочатку поглинула будь-які звуки, а потім заговорила з чоловіками цоканням настінного годинника. Михайль кинув погляд на циферблат – шоста п'ятдесят п'ять.

– Ого. Мені час.

Костя не рухався. Так само стояв прихилившись до скла. Михайль поліз до торби і дістав щоденник. Погортав аркуші, зупинився.

– Дев'яте березня. Сьогодні віддали щоденник та олівець і дозволили писати. Мені здається, що ми дуже схожі з помічником лікаря – з інтерном Костянтином. Схоже бачимо цей світ.

Костянтин не повернувся, так само прискіпливо вивчаючи перетворення світу з темно-синього на брудно-сірий.

– Двадцять восьме березня. Під час прогулянки написав тутешні околиці. Вийшло живо. Тіло майже не викручує, тому можу тримати олівець. Приїздив Влахов. Сказав, що наступного разу приїде з Емі. Шукав щось гостре. Не вийшло. Хоч би не приїхала.

Михайль подивився на пейзаж, що був поряд із записом і вирвав аркуш з етюдом.

– Ось, я тобі хочу подарувати. На пам'ять Не знаю чи побачимось ще колись. Я покладу на стіл. Ось, поряд з газетою.

Газета датована 28 листопада, себто вчорашнім днем, лежала першою шпальтою долілиць. Михайль взяв і автоматично перевернув, щоб пробігтися новинами.

“Емілія Влахова зникла.

Дружина відомого мистецтвознавця, професора Київського університету Святого Володимира Адріана Влахова, композиторка нової постановки театру Бергоньє зникла після репетиції, не повернувшись на дачу у Кинь-Ґрусть. З будь-якою інформацією звертайтесь до редакції віснику,...”

Годинник вгатив свій щогодинний бом, сповіщаючи про сьому ранку, від чого Михайль здригнувся ніби від гострого болю, що пронизав його сьогодні вночі.

– Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Ємілія, – затягнув загробним голосом Костянтин, поволі повертаючись до Михайля. Але це вже не був його друг лікар – найлюдяніший з персоналу лікарні. Це був Демон, якого він вперше побачив тоді, в академії, коли професор познайомив його з Адріаном. – Заспівай зі мною, Михайлю. Будемо славити ту, яку вбив ти вчора. Во славу господа нашого, що погасив сліпуче світло в тобі блаженною темрявою. Богородице Еміліє…

Михайль схопив Східну казку і рвонув до дверей.

– Михайлику, синку. Ходи но я тебе обійму.

Замок довго не хотів здаватися, проте якимось чином, зірвавши ніготь, Михайль відкрив двері за звільнення отримавши майже оргазмічний біль, який переніс чоловіка на вулицю, де повз будинок неквапом повз візник.

– Позикова каса Дахневича, – вичавив з себе Михайль.

– Добре, пане, – відповів візник і вгатив коня батогом. Кінь помчав в бік самісінького центра міста.

VІ

Дверний дзвінок сповістив про візит клієнта. Голомозий чоловік випростався і підкрутив довгі вуса.

Каса Дахневича працювала з сьомої ранку, щоб догулючи нічні пригоди до неї міг зайти хтось пожадливий до продовження нічних розваг, обміняти щось цінне на гроші. Сізіф Дахневич брав все: перстні, фамільні прикраси, портсигари, пістолі, морфій, екіпажі, дружин (ходили чутки). Проте понад усе Дахневич цінував мистецтво.

Він не боявся стояти за умовним лихварським шинквасом і знаходитись у касі один, адже “доводилось, і стріляти, і вбивати”.

– Михайлю!

– Сізіфе.

– Чув про Емілію Влахову?

– Що?

– Зникла!

– Читав!

– Богема, еге ж. О, ти ж відновлюєш фрески на замовлення її чоловіка. Як твоя богоматір?

В кінчик члена влетіло кілька сотень голок, прощили нутрощі і вилетіли крізь потилицю.

Михайль схопився за голову і впустив картину.

– Овва, що там в тебе?

– Ааааа, доня!

– А ну, а ну. – Сізіф Дахневич взяв картину з підлоги, поставив її на триногу в глибині приміщення і відійшов.

З безліччю яскравих прикрас, на тлі перського килима сиділа чорнява дівчинка. Глибоке безмежжя її чорних очей дивилося на цей світ з приреченістю та розумінням.

– Це ж вона! Михайлю – це вона. Ти побачив, ти передав – це вона. Як ти назвав роботу?

– Східна казка.

– Геніально, чуєш?! А знаєш, знаєш що?

– Що?

– Тобі погано?

– Ні.

– Ну я так і подумав. Знаєш що? Я ж її називаю моя східна принцеса, ти розумієш? Ти… от прям в яблочко. Уууух який же ти.

– Ти обіцяв триста за роботу?

– Скільки?! Ну Михайлю, ну як так. Ти ж геній, ти ж все маєш розуміти. Ну триста. Ти подивись яка в мене принцеса. Ти знаєш скільки вона потребує інвестицій. Ти згадай скільки я тобі списував і забував.

– Я все повертав. Останнім часом так. А до цього – ооооо…

– Коли?

– Ну як коли? Оооо, а що ти таки думаєш за ту Емілію? Ну от жеж вчора тільки но в газеті, я у Бергоньє бачив афішу, а ту на тобі. Вона ж…

– Скільки?

– Двісті.

– Домовились.

– Оце діло! Ні, але ж який геній, яка робота!

– Сізіфе.

– Так-так, – Сізіф Дахневич пірнув за шинквас і випірнув з грошима. Перерахував. – Двісті. Може чаю?

– Ні, – процідив Михайль.

– До скорої зустрічі! – крикнув Сізіф навздогін.

– Ніколи, – пробурмотів під ніс Михайль та вийшов під звук дзвіночків.

VІІ

На вулиці здійнявся вітер і сипав дощ. Прямісінько навпроти каси Дахневича стояв візник.

– Вокзал,– гукнув Михайль та всівся.

Візник рушив без жодного слова.

Михайль загорнувся у стару ковдру з головою. Дашок фаетона укривав від міста, що прокинулось.

– Скоро вже. Скоро вже все.

Ковдра виявилося теплою а дорога вколисуючою. Ніч, чергова ніч без сну давала про себе знати. Очі закрилися самі.

Вона не дихала. Михайль розтиснув руки.

– Це кінець.

Емілія лежала як мати – тоді, коли він бачив її в останнє. Михайль роззирнувся. З вогню були лиш свічки – нічого більше.

Двері вівтаря відкрилися від удару ногою. Михайль затягнув Емілію. Витер вологі руки, відкрив двері льоху і зіштовхнув тіло.

– Ти не така. Вся твоя сутність – чорна гнила брехня. Здохнути буде на краще. Чуєш?

Двері вівтаря скрипнули. Михайль обернувся. До нього йшла Емі в образі богоматері, що за ногу по підлозі тягнула маленького трирічного Михайля.

– Синку, дивись – ти здох. Мені так шкода. Іди до мене. Нам потрібно зробити нового тебе. Іди до мене. Хочеш? Я ж знаю, ти хочеш, – сміх богоматері рознісся церквою кобилячим іржанням. – Хочеш поласувати мною?

Луна кобилячого іржання цвяхами продірявили вуха Михайля і осліпила спалахом світла.

VІІІ

– Пане, приїхали. Вокзал.

Михайль відкрив очі. Перед ним з гасовою лампою стояв вчорашній візник. Іржання доносилось звідусіль. Екіпажі привозили і забирали пасажирів.

– Це ви.

– Я пане художник. Ви читали вчорашню газету?

– Доводилось, пане. Лишив один пасажир.

– Там йшлося про Емілію Влахову?

– Перепрошую пане?

– Зникла. Дружина Адріана Влахова – професора, мистецтвознавця.

– Перепрошую, але там такого не було.

– Не було.

Годинник відзвенів за п'ятнадцять дев'яту.

– Півгодини. Як твоя дружина?

– Ооо, народила. Але ми спалили дитину. Вона нам не сподобалась.

– Що?

– Але завдяки пану художнику ми маємо зображення дитини, яку хочемо. Ми тепер молимось богоматері, щоб вона нам її послала.

Візник скинув шмат тканини, що лежав поруч на сидінні і взяв до рук зображення юного демона, який склавши руки на підібраних колінах сидів споглядаючи глибину і тугу невимовної безвиході.

– Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Ємілія, – затягнув візник.

Михайль відсахнувся і побіг до вокзалу. Двері з першого разу не далися. Тоді він спробував ще. І ще. І ще. А тоді силою вгатив так, що кулак пробив скляний фрагмент двері. Кров почала стікати долонею.

Зсередини клацнув замок і двері відчинив візник:

– Заходьте пане художнику, вже всі зачекалися.

Михайль позадкував, проте його під руку взяв Костя:

– Не соромся, друже, проходь.

– Овва, – підтримав Сізіф Дахнович і штрихнув Михайля довгою голкою.

– А я принцеса? – запитала донька, яку Сізіф тримав за руку.

Сізіф і Костянтин заштовхнули Михайля у двері.

– Залиште, ну залиште свій відбиток в історії, га? – Ієронім вхопив Михайля за руку, з якої стікала кров і витер її об ескіз богоматері, що дивилась проваллям чорних очей з-під брунатного капюшона із золотими хрестами.

– Я тобі казав лікуватися треба, казав?! – Костянтин різким ударом вдарив Михайля у ніс.

ІХ

Сонячний прилив затопив студію академії сяючими плямами. Вони перетікали зі стелі на підлогу, лишаючи розмиті сліди на стінах. Найяскравіша пляма облизувала тіло Михайля, який із зав'язаними за спиною руками стояв на місці натурника, струмувала спиною по сідницях до ікор, стікала шиєю та животом, рясно покриваючи член.

У дальньому кутку вікна чоловік у пенсне з тонкими вусиками грав знайомий романс на невеличкому піано.

– Це хто? Чому він такий огидний? – тонкими голосами в унісон на всю студію вигукнули дві бліді чорняві жінки у помпезних сукнях, які стояли за одним Мольбертом.

– Це Михайль. Він… Хто ти? Чуєш, хто ти? – вигукнув Костянтин, що стояв в лікарському халаті за іншим мольбертом.

– Емілія Влахова зникла! Ви чули? – спершись на мольберт ліктями, обличчям до Михайля стояла Емілія Влахова. Адріан входив в неї і продовжував читати уривок газетної статті. Кожен раз, коли він здійснював фрикцію Михайля пронизував гострий біль. – Дружина відомого мистецтвознавця, професора Київського університету Святого Володимира Адріана Влахова, композиторка нової постановки театру Бергоньє зникла після репетиції, не повернувшись на дачу у Кинь-Ґрусть. З будь-якою інформацією звертайтесь до редакції віснику,...

– Я тобі казав треба лікуватися, казав, – Костянтин підбіг і вдарив Михайля у ніс.

Михайль провалився у чорне ніщо.

Відкрити очі не було сили.

Що він побачить, якщо усе-таки наважиться їх відкрити?

Справжній готичний детектив

Знаходиться в групах

Історія статусів