Руда Шняга
Їхнє містечко було не дуже великим.
Побудоване у 50-тих роках, на початку космічної гонки, місто одне із гвинтиків у системі закритих та таємних міст для розробки космічних ракет.
Величезний завод із найкращим обладнанням. Із професіоналами що працюють і вчать молоде амбітне і розумне покоління великим знанням для того щоб побудувати соціялестичне майбутнє!
А потім совок розвалився. І місто теж.
Морозиво більше не коштувало двух копійок. Сам ларьок давно на металобрухті. Те саме із жовтим залізним бочонком на колесах із рудою назвою “Квас”, що ти сам бачив, як дядьки його пиляли на своєму кладовищі металу. Ковбаса, цукерки, молоко… Все не те і не таке, як було колись. Не по ГОСТ-у, бачте! Не совецкоє все те що зараз у магазинах продають.
Дійсно. Де це відано що за хлібом, молоком, консервами не треба стояти десятигодинну чергу ще до відкриття магазину. Ще і помідори консервовані червоні, бо стиглі, а не зелені. Абсурд!
Не так, не так тепер у пеклі стало, як у старину колись було.
Занедбаний забор, що огоржував це місто, зроблений з грубо звареної між собою арматури, височив на бетонних блоках-основах над морем степової трави, і “виблискував” поржавілим колючим дротом на верхівці. Дуже нагадувало грати. На пару десятків метрів довкола нього пусте поле із постійними калюжами, що просихали тільки влітку (і, вже згадано, степовою травою по пояс).
Темно-сірі хрущовки, і трохи більш опрятні, але так само сірі, цього міста журилися сидячи по колу від дитячих майданчиків, садків, або тих шкіл що ще тут залишилися.
Людей мало. Просто по обіду все місто знає що за сніданком стара повариха Мотя кинула тарілку у свого чоловіка п’яницю Петю, що бог зна з яких коштів купує собі невидоме пойло. Тебе мутить тільки від його запаху, і всі інстинкти кричать, що заради самозбереження краще не чіпати це невідомо-щось що він пропонує випити.
Як це місце продовжує саме себе підтримувати для тебе загадка. Той один корпус заводу що ще працює ледве, як повинен був би забезпечити тут роботою всіх (особливо п’яницю Петю), але якось так вийшло що люди (а головне діти, та сім’ї) тут все ще є.
Тобі вдалося 6 років пожити студентом у справжньому місті, а не цьому приводу минулого, але розпорядження по випуску було жорстоким неухильним і невблаганним. Ти повернувся “додому”.
Ти відверто не розумів чому вирішив піти у міліцію в першу чергу, і у другу чергу як цілком задовільний теперішнім місцем.
Але правопорушень мало (в основному п’яниці та підлітки), значить мало роботи, трохи більше папер, і начальник що дозволяє читати в архіві все що тебе цікавить. (Те що ти обожнюєш всім серцем)
І те що ти знаходиш у цьому архіві…
Офіційно місто засноване у 50-тих роках, але справи із найпершими правопорушеннями у цій місцевості датовани 20-тими (точніше 19-тим роком). А документація по заводу, що ти з цікавості попросив у бібліотеки датовані 30-тими роками.
Науковий співробітник Сава (молода людина яку якимось вітром занесло у це місто) у місцевому краєзнавчому музеї і вчитель історії за сумісництвом із величезним захопленням розповідав як тут у 19 столітті проходили торгові шляхи, що залишив у своєму щоденнику один із західних купців.
Кістки, які ти дитиною знаходив просто неба на полі за територією заводу натякали на зруйноване кладовище.
Ні ти, ні науковий співробітник поки не знайшли жодної мапи яка б остаточно підтверджувала хибне офіційне датування заснування міста… І варто було про це дізнатися твоєму начальнику, як дали п*******. Чомусь він таке не любить.
Чому змінили дату заснування міста? Цікаво. Але схоже про це знає тільки трійка, і на розсуд трійці ти це і залишиш.
Розбиратися у хитропелеплетінях логіки тих монстрів таке собі задоволення і трата часу.
Ти - слабкий рядовий, задача якого виконувати те що скажить начальство.
А воно якраз говорить їхати на виклик.
Темно хоч око виколі. І через один працюючи вуличні ліхтарі не допомагають краще орієнтуватися на дідовом запорожці, що бачив кращі дні, на дорозі, де більше ям і рослин, ніж асфальту. Жовті лампи тільки створюють вогнища-смолоскипи із себе і дерев, із жовтим листям, без жодного тепла у світлі, і повітрі у цей вологий вечір.
Маневруючи між ямами, тобі все ж вдається доїхати до того проклятого місця не поцарапавши дно машини. І навіть спокійно завести машину на гостьову паркову прямо перед офісно-адміністративною частиною заводського комплексу. Зрештою на цій площі не росли дерева.
Машини інших вже залишені. Люди у формі міліції скупчилися перед вхідною групою адміністративної будівлі заводського комплексу.
Зараз буде догана…
Холодно. Пара з роту.
Охоронець (що у тій бутці забула людина?) радо махає рукою. Вдається пройти повз нього, не застрягаючи на дуже довгу та любв’язну розмову зі старцем, настільки згорбленим, що стає боляче у власній спині.
Тільки для того щоб слухати крики від свого начальника за запізнення.
І плювати він хотів що як архівіст польові дослідження це не твоя робота, і на реальність того який твій автомобіль і у якому він стані через достатньо низьку зарплатню (рівень твого обожнювання та вдячності за те що ця машина їздить і не глохне неможливо передати словами), і навіть на своє власне твердження що “таким калікам-інвалидам як він не місце у рядах бравої міліції, захисників закону”.
Хоч би визначився каліка він чи інвалид (що взагалі за пред’ява?)
Адміністративна будівля виглядала ще більш-менш. Цілі шибки у дерев’яних рамах пофарбовані білою фарбою у десятий шар, яка потріскалася ще бог зна коли. Маленькі тріщини на штукатурці фасаду, що грозиться почати падати у якийсь момент. На одній стінці видно сліди від старого плюща. Цегла з карнизу не падає на голову і це обнадіює.
Над самим входом дуже вичурна конструкція. Ніби у якийсь момент хтось згадав, що футуризм популярна течія і прикрепив залізну хвилю з труб і листів заліза до коробочки самої будівлі.
Завдяки корозії тут і там воно пасувало.
Але із бетонозавром у полі (зберігшийся півтора прольоту бетонного мосту, що нагадує тулуб і довгу шию) не зрівняється.
Харциз. Насправді собаку звуть Сірко, але одного разу Микола (вчився у сусідній школі) назвав його Харцизом і це друге назвисько прилипло до собаки, як реп’ях. Уж боляче часто цей чотирелапий ліз обійматися залишаючи сліди своїх лап на одязі. Але це просто відступ.
Лякає те як Сірко-Харциз прижався до землі і скулив пораненим звіром. Юрій, кінолог, змирився і зміг виторгувати у начальника можливість просто походити по окрузі, або дочекатися зразка з трупа, що ми сюди принесемо.
Тобі це не подобається. Але що поробиш.
Вас повели. Коридорами заповненими будівельним сміттям і де штукатурка реально відпадала, або від цегляних, або від бетонних стін. Галереями, (які на ладан дихали), що з’єднували між собою різні корпуса, також заповнені сміттям і рослинністю що проросла крізь підлогу. Пустишами. Це просто асфальтні площі що поступово перетворювались на поля, так мало там залишалося цілої поверхні. І ангарами. Ну як ангарами? Це були зали із станками та виробничими лініями. Теж заповнені сміттям.
Можна було повести ще більш заплутаною дорогою? Дякую.
По дорозі ти не помічаєш щурячого помету. Або будь якого іншого помету. Це не заспокоює зношені нерви.
Ось так маневруючи ви, нарешті, приходите до дальньої будівлі комплексу. Теж схоже на ангар. І за цим ангаром якраз і починається поле де ти знаходив кістки, і де ти вважаєш було кладовище.
Цей “Ангар” не мав станків, але велику яму у одному своєму кінці, простору бетонну площу з нічого, і “другий поверх” з одного залізного мостика (теж ржавого).
Просто посеред “бетонної площі” і знаходився труп.
“Власною персоною”.
Старий чоловік. Сивий. Худий. У спортивному костюмі насиченого фіолетового кольору. Вельми бліда шкіра, рогівка каламутна (помічаєш це через відкриті очі). Воняло сечею. На підлозі бачиш понос.
Запах. Фу! Боже… Як же добре у архіві. Ще і тепло.
Слідча група взялася до роботи. Ти не дуже звертав на це уваги бо…
… Овва?
Ваша жертва: Максим Осипович Ґрушов. Колишній власник цього заводу.
Ну як “власник”? У Совок він був його директором. Волга, підкуп молодих дівчат дефіцитними продуктами, взуття з країн східного блоку. З розпадом совка це розвалилося як і все. Прихватизувати “свій” завод старому не вдалося і його з’їли коршуни схожих мастей, що і він, тільки молодші і сильніші.
Або хто б зараз не був власником цієї території. Документи про власність не могли бути більш заплутаними.
Начальник почав розпитувати хлопця, підлітка, що цей труп і знайшов. А ти, як архівіст ледве розумієш що тобі робити. Дістав планшетку, почав записувати. Матвій. Темноволосий. Світлоокий. Гарна дитина, з твого двору. Гуляє сам, бо альтернатива, однокласники-молоді правопорушники, що надто часто потрапляють до участка і на пики яких ти вже надивився.
— Просто гуляв. Досліджував.
І ти віриш. Він просто такий. Особливо після того, як теж знайшов кістки на полі.
Можливо не варто було йому розповідати про старе село і краєзнавчий музей?
Начальник не вірить. Запитує про наркоту.
Яка наркота якщо навіть серед наріків поширена байка про погані “приколи” у цьому місці? Що ще говорити про це місце, якщо навіть такий контингент обходить його десятою дорогою? Тобі, відшибнику що любить випити чаю в архіві і порозглядати старі справи за прошедше століття про це відомо. Як начальник, або якщо на це пішло інші хлопці з відділку про це не чули?
Чому ти взагалі погодився приїхати сюди вночі? Нащо тебе сюди взагалі притаскали?
— Знаєш його? — запитує начальник вказуючи на труп.
— Ні. — відповідає Матвій.
— А хтось знає?
Тиха. Всі продовжили робити свою роботу.
— Це Осипович Ґруша — кажеш ти. — Колишній директор цього заводу.
— Звідки знаєш? Родичи чи що?
— Ні. З чого ви взяли?
Начальник вказав на труп. Точніше на праву руку. Вона була …
Як і у тебе.
Середній, безіменний, мізинець. Зрощені між собою.
Що?
— Ну годі тобі. Давай-давай, працюємо. — сказав начальник хлопаючи по спині. Начальник мабуть хотів тебе так заспокоїти і підбадьорити.
Яке обличчя ти зробив що він виказав таку підтримку?
Стій. Не це зараз головне.
Як? Як і що?
Осипович Ґруша був сином батька із регаліями. І тим батько із регаліями був Осип Ґруша. Офіцер Всеукраїнської надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем, та службовими злочинами (скорочено ВУНК, або ВУЧК, більшості відома просто як ЧК) пізніше відоме як Об’єднання державного політичного управління при раді народних комісарів (ОДПУ при РНК) (руками яких і було створено голодомор), пізніше відоме як НКВД.
Осип впевнено просувався вперед по кар’єрних сходах, дослуживших до крисел де міг спокійно користуватися собі владою, але не надто високих. На жаль, чи швидше, на щастя організм, що рясно запіхувався наркотиками у молодості не наказав мати сильне здоров’я і вічного життя. Хоча померти у п’ятдесят з гаком років все ще дуже щедро для такого монстра.
Ти добре знав вчинки цього засранця по справах з архіву. Крендель якраз “відзначився” тим що “зловив” багато “ворогів народу” працюючи свого часу ще і у трійці.
Як у світі ви маєте однакову генетичну ваду що передається від батька до сина?
І ще цікаво… Як вони взагалі ці регалії отримав? Адже мати генетичну ваду було чревато потраплянням у певні медичні заклади. А у совку розмови із такими були короткими. Хрущовки взагалі не будувалися з урахуванням потреб людей з інвалідністтю, тому ті часто були заперті у своїх квартирах із потребою повністю покладатися на інших (часто родичів) щоб існувати.
А що робили із “героями” другої світової війни…
Один подібний заклад для таких якраз знаходився поруч із комплексом заводу. Треба було просто знайти пристойну не зарослу діру у бетонній стіні і пройти.
Матвій розповідав про чутки зі школи. Як одного разу туди пішли тусити відома тобі група правопорушників. Наступного дня ніхто з них не прийшов до школи, а через день всі були якісь бліді, і відмовлялися розповідати будь-що.
Тільки сказали не ходити до того закладу.
Звісно заборона солодко пахне і туди пішло ще пару дітей.
Після вони всі стали гарно вчитися.
Після вже цієї історії про заклад серед дітей стали мовчати.
Тобі цікаво… Ти теж таким у юності був? Бо слухаючи такі історії чомусь соромно стає собі, а не за дурних дітей. А як пораняться? А як столбняк? Дурні.
Але повертаючись до чекіста.
Хіба не було б закономірно що таку саму генетичну “ваду” відправили “лікувати” у подібне “учережденіє”?
А потім згадуєш… хіба це буде перший раз коли совок не був послідовним? Послідовність комуністичної партії схована у зовсім іншому місці. А цьому (чекісту-кренделю) лише вдалося стати “своїм”.
Ще раз дивишся на труп. Бліда шкіра, каламутна рогівка, зросшиєся пальці, воняє сечею.
Зітхаєш. Намагаєшся подолати роздратування.
На жаль, трупи не говорять.
Проте говорять живі.
Твоя власна родина.
Окей. Є мама і тато. В них батьки, твої дідусі і бабусі ще всі живі. Чи є сенс розглядати по материнській лінії? Це кровне прокляття точно від твого дідуся.
Якщо задуматися дідусь завжди був тихим.
Тихим у плані що він щиро вчив історії і відповідав на запитання які ти мав… Але він ніколи особливо не розповідав про свою роботу окрім як “на заводі” і “вченим”.
Чи мав він тоді шаражку? Цей завод цілком міг би бути таким.
Чи є брати, або сестри у дідуся?
І тут ти зрозумів де щось не так.
Про прадідусів ти нічого не знаєш.
Блювання.
Ти настільки відволікся на думи, що геть забув про оточення.
— Вова! Ну й** твою мать!
Макс (твій однокласник) одразу почав його лаяти. Фелікс (теж однокласник) витяг звідкись зі своїх запасів бутилку із свіжою водою.
— Вибачте хлопці. Якось раптово то все…
— Тримай себе Вовченко! — Крикнув начальник. — Ви вже закінчили?
Ти якось аж надто сумлінно записав ці події у альбом. Аж себе здивував.
— Добре… Пакуйте труп. Ви четверо везете його назад до машин. Решта обшукати всю цю територію
— Зараз?
— А коли ще? Треба зрозуміти, що цей тут взагалі забув.
— Так темно! Більше шансів, що ми все затоптаємо ніж справді знайдемо.
— Я знаю! Але мені подзвонили, — начальнику дзвонили? ВОрто риділяти більше уваги оточенню. — Згори тиснуть. Хлопці, просто пошукайте поверхнево чисто для протоколу. Там вже завтра, чи коли, проведемо нормальний обшук із собаками. А зараз просто цікаве сміття знайдіть і на тому роз’їдемось. Ніч вже скоро.
На це всі задоволено кивнули. Ти намагався придавити погане перечуття, тривогу, і те сприйняття своїх почуттів коли нагадуєш мисливського пса. Весь готовий кинутися.
Четверо хлопців помістили труп на тележку, що ви також тягли сюди тими зігзагами, і почали його вести. Матвія відправили із ними.
Бажання ув’язатися було непереборним.
Ви розділилися на дві групи. Одна йде до іншого ангару і шукає там. Ваша група обшукує цей. Через півгодини, коли ніхто нічого не знайшов (як і очікувалось) ви вирішили йти до сусіднього “ангару”.
Тобі здається чи почався образовуватися легкий туман? На всяк випадок малюєш легку мапу місцевості (особливо звертаєш увагу на виходи).
Великий ангар. Купа якихось великих станків по боках. Дах тримали залізні ржаві ферми. Посередині на підлозі рельси. Здається навіть, з під темряви, визирав маленький кран.
Знову обійшли все. Знову нічого не було. Навіть звуку вітру. Ти визирнув у розбите вікно, і не побачив туману. Але і дерева іздалі на твою думку не повинні були мати так багато листя.
Або бути таким темним. Зараз осінь, хіба воно не повинно виглядати трохи світлішим? Або ви просто надто далеко?
Всі зустрілися по центру.
— Пропоную піти досліджувати інший корпус, — сказав Макс.
— Добре, — відповів Микола (той самий що із сусідньої школи)
— Виходимо з цієї будівлі у якому напрямку? — знову Макс
— З іншого боку є крита галерея до іншого блоку. Підемо туди? — запропонував Фелікс.
— Та ні. Краще вийдемо на місцевість і перевіримо де знаходимось. — сказав Микола.
— Мені цей варіант більше подобається, — сказав Сашко (вчився разом із Миколою).
— Так, пішли звідси, поки щось на голову не впало, — погодився Фелікс.
Ви поплентались у бік виходу.
Вгорі застогнав метал і наступної миті на голову впала одна з ферм кровлі. Це потягнуло із собою покрівлю і ще якісь залізні колони. У результаті купа впала така що була у зріст людини.
Здійнявся пил. Було важко бачити.
— Гей. Гей!
Всяким поржавілий метал стирчав на всі боки що не хотілося перелізати. Не вистачало ще поранитися.
Жодної відповіді.
Ти, Сашко, Микола і Максим, біжите вбік до станків, разом, один за одним, протискаєтєся між двома машинами до стінки і їдете нею до хлопців з іншого боку. Тільки вам треба було повернути щоб обійти виступаючу частину машини. І за нею простір між двома сусідніми станками був завалений сміттям, так що не пройти. Тож ви знову швидко пройшли прямо повертаючи щоб обійти виступаючу частину машини. Історія повторилася. І знову. І знову.
І знову.
Десь на сьомому разі коли ти пам’ятав що машин взагалі було дев’ять у цій будівлі, запідозрили щось не так.
Після десятого разу ти стримував паніку.
Після п’ятнодцятого вже всі стримували паніку.
— Назад.
Ви вся повернулися і після всього одного повороту між машинами було чисто.
Ви швидко вийшли
Щоб побачити що кровля ціла, а друзів ніде не має.
— Що?
Ви вільно пройшлися до дверей.
Які були закриті.
Ви пройшли до протилежних
Щоб знайти те саме.
— Якого х**?!
Ти згадуєш за галерею. Йдеш до неї.
— Тут є прохід.
Група швидко вбігає за тобою туди і гурьбою. Всі вікна чомусь були темними. Макс спробував зламати шибку, або просто одну секцію на ладан дихающої галереї, але не вийшло. Він спробував іншу шибку із секцією і ще і ще, але всі трималося міцно і не збиралося ломатися.
Тикаючись у кожну шибку ви так пішли до наступного корпусу який ця галерея з’єднувала.
Тихо. Спокійно. Темно. Пильно.
Як у склепі.
Тихо пройшлися до одного кінця зазираючи між станками. Двері були закритими. До другого кінця також зазираючи між станками. Двері теж були закритими.
Повернулися назад до центру, навпроти місця де вхід у галерею.
— У кого які пропозиції буду…
Лай. Страшний гавкіт дикого собаки. Ліхтарики, що ви весь час тримали у паниці засвітили у напрямку звуку, але через ехо здавалося що це повсюди.
Однак один твій промінь і страшний собака, що нагадував страшного щура, побіг на тебе. Сашко намагався його зупинити, але тварина пройшла повз його руки.
Ти не чекав, біг у галерею ще до того. Там лежала арматура що і трапилась тобі у руку.
Пес біг торбетою. Ти інстинктивно вистрибнув у бік на стінку галереї.
Дошки підалися так, ніби були зроблені із паперу.
Пес пролетів повз, але не на довго і вже повертався до тобе.
Ти пішов трохи далі. Пес на тебе. Замах. Потрапив, але пес все ще ричав на тебе. Відступив на пару кроків назад. Замах. І знову, потрапив, але пес не відставав. Ще пару кроків назад. І знову. І знову. Замах.
Нема.
Немає пса.
Ти озираєшся довкола.
Густий прегустий туман.
Корпуси, що ви досліджували, були десь там?
Йдеш у напрямку на який думаєш.
Крок за кроком. Крок за кроком. Туман не давав можливості почути щось через свою густу пелену.
— Хлопці? — кричиш. — Хлопці!
Тиша.
Ти все йдеш. Вже точно більше ніж повинен бути.
Але все ще нікого нема.
Так само нічого не зрозуміло як і з твоїм родоводом.
Чикіст-Ґруша мав дружину (це те що ти пам’ятаєш про нього). Катерина Терещенко”. Не та сама Терещенко що і українські магнати 19-го століття. Просто однофамільці. Можливо. Це те що тобі вдалося знайти, або швидше не знайти.
Як, наприклад вихід із цього туману.
Але вона була дворянкою. І хоча у революцію відмовилася від цього у 22-гому, їй пощастило, або ні, закохатися у людину що пізніше стане розтріяним відродженням. Та ще і на біду, у своєму маленькому творі, що був прикріплен до її справі і який ти читав, порушувалось питання кохання між жінками.
Спочатку засудили до розстрілу. Потім до каторги.
А потім її до себе забрав Ґруша.
Можна тільки уявити собі життя із чекістом, що, ймовірно, жрав наркоту і був у трійці.
Її фото тебе налякало. Люди не повинні так виглядати.
Все це роздуми для того щоб відволіктися від факту що ти заблукав у тумані, на закиданому комплексі, посеред ночі, без їжі та води.
Як комусь тебе шукати? Як тобі знайти когось? Наштовхнутися?
Бачиш силует.
Біжиш до нього.
— Вибач..
Брудна голова якойсь темної сутності повернулася до тебе. В неї не було очей. Пуста очниця. “Шкіра” поглинала світло. Одяг, що більше був лоскутами, нагадував одяг тих хто відбував покарання у трудових таборах.
Він пішов до тебе.
Ти розвернувся і втік.
Ще більше. Ще більше. Силуєти з’являлися просто усюди. Ти шарахався від них, але що більше біг то більше їх становилося. Від одного, до іншого, до жінки. Світлу ліхтарика вдається вихопити блиск.
Вимикаєш його, біжиш.
То стінка.
Поряд дира.
Залізаєш і ховаєшся.
Чекаєш безліч серцебітінь. Заспокоюєшся. Обережно визираєш наружу.
Так, тіней не видно.
Залізаєш глибше до ангару.
Складно дихати.
Серце хапає. Якось невдало напружив м’яз?
Стає погано. Хочеться сісти. Махаєш головою на себе і ходиш із боку у бік.
Краще не стає. Щось тягне тебе у гору.
Піднімаєш погляд.
Там. Жінка у білому. Волосся довге і сплутане.
Тисне. Тисне на тебе. Вниз. Наближається. Стає більшою. Стає ближчою. Ще нижче. І нижче. І нижче.
І спрацьовує лихтарик.
Світло б’є у темний простір. Тиск трохи зменшився.
Жінка перед тобою, Катрина Терещенко (впізнав з ранього фото 22-гого року), уважно. Дуже уважно розглядає тебе.
Щось мабуть бачить. Відступає.
І зникає.
Дихаєш. Глибоко. Часто. Голосно. Із задихами. Серце все ще болить, але не так як раніше.
Встаєш.
Витираєш піт з лоба.
Береш лихтар.
Йдеш до дири.
Зупиняєшся.
Володимир Ґруша. Молодший брат Осипа Ґруши. Насправді по ньому тільки справу і знаєш. Тільке те про нього і читав. Із дружиною (хворою після таборів) мав тільки одну дитину.
І твій дід будучи простим роботягою на заводі мав запорожця.
Він дуже був схожий із дитиною на фото Володимира і його дружини.
Мабуть тобі вже варто піти просто поспати. Точно мариш.
Йдеш із ліхтариком до дири і виходиш.
І зустрічаєш купу тіней.
Знову пірнаєш до дири за стіну і судорожно вимикаєш ліхтарика. Чекаєш пару хвилин і знову визераєш. Знову нікого. Наважуєшся зробити пару кроків і знову з’являються тіні.
Знов за стіну.
Окей. Він може почекати.
Чи є щось що ти забув згадати і про що варто пороздумувати?
Зійшло сонце. Точніше припускаеш що зійшло сонце, бо туман і власної тіні не видно.
Але видно обриси крокв. Тож вже точно стало світліше.
Ще чекаєш. Стає видно окремі камушкі в асфальті. Також видно обриси трави що ховається у тумані.
Чекаєш ще.
От вже видно тріщини крізь які починає рости та трава. І навіть можна помітити свого годника.
Пів на десяту.
Виходиш зі свого “укриття”. Пливеш невпевнено на ногах від острівця трав до острівця трав, ретельно запам’ятовуючи малюнок тріщин. Щоб, якщо що, повернутися.
Немає потреби. Тобі вдається дістатися до того ангара де знайшли труп.
Внутрі нікого. Трупа також. Припускаєш що всі вже повернулися.
Заплутаними та довгими-довгими манівцями, молючись кожної секунди щоб не заблукати ще сильніше, через добру годину тобі вдається опинитися у вхідній групі адміністративної будівлі заводського комплексу. Туману тут було трохи меньше. Дуже на трохи меньше. Але недосип рідко коли впливав на мислення позитивно тож між варіантами піти пішки та поїхати машиною виграє другий, через простий аргумент що машину і так треба буде якось забрати.
А пердоліти назад ти не хочеш.
Повільно… Болісно повільно, їдеш дорогою, ледве швидше за пішохода.
Але ти приїжджаєш у місто і це щастя.
Навіть вгадуєш із напрямком де знаходиться відділ.
Ще і туман розсіявся.
Перемога!
Залишаєш машину. Заходиш внутирь. Дізнаєшся про долю всіх хто їздив на завод. Користуєшся міським телефоном щоб додзвонитися до хлопців що залишилися тебе караулити у входа із наміром шукати, як туман розвіється.
Вони примудрилися не почути твого запорожця. Якось… Бог їм суддя.
Тут же і дізнаєшся медично-судову експертизу по трупу.
Зупинка серця.
Слава богу, звісно, що це щось таке заурядне, але дідько… Заради цього провести ніч у тому проклятому місці? Навіть посмертно неприємності завдає, старий.
Керівник виглядав якимось блідим. Через місяц він підійде і запитає чи знаєш ти священиків. А за чотири місяці, навесні, на території заводу зведуть каплицю. У тому місці де забудували шмат кладовища і де загинуло багато народу (з трудового табору) під час будівництва. Сава (науковий співробітник музею) зміг поставити інформаційну табличку, а ти, щасливий, витяг із бібліотеки, з під старого паркету, мапу попереднього села де позначено межі знищеного кладовища.
Але все це у майбутньому. А зараз розписався під протоколом, дуже вичурно, своїм повним прізвищем, який твоя родина повернула собі по незаледності, майже так, як це робили козаки, “Грушевський”. І попросив відгул для того щоб виспатися.
Керівник не заперечував. І звісно ж, варто було тобі тільки зайти у під'їзд, як бабуся Мотя вже розпитувала, чи все впорядку після ночівлі на заводі, чи голодний, всучила твої улюблені цукерки з пирожками і сказала щоб зайшов до Марії, бо та хвилюється.
Чому?
Але гарбузовий пиріг був абсолютно того вартий щоб відтягнути трохи свій час засинання. І після всього ти, щасливий, впав обличчям у ліжко зі свіжовипросуваних простирадл від мами із смаком трав’яного чаю на язиці, що збирає сестра у Карпатах.
Як прекрасно.
