Моя мати - монстр!

Найненависніша з усіх людських бід – знати правду,

але не мати жодної влади над тим, що відбувається.

Геродот

І

Передмістя. Сірі бетонні фасади, наче витесані з кісток доісторичних тварин, три голі дев’ятиповерхівки, що лупляться на прохожих своїми дрібненькими віконечками, і розмиті дороги, вкриті в’язкою грязюкою зі слідами протекторів.

«Скоро я звідси поїду».

Христина ще навіть не реєструвалася на ЗНО, а вже до дірок зачитала сайт Київської Могилянки.

«В столиці точно не буде цього білого неба, однакових хат і пісних облич. Чому тут так мляво? Чому єдині кольори в цьому місці залишаються на світлофорах?».

 Квітень плакав дрібною памороззю, зима програла війну повільно, але остаточно, залишаючи по собі міни у вигляді острівків спресованого, брудного снігу і мертвої, сірої трави.

Її рідний район – вузесенькі доріжки під голим вишневим гіллям, якщо йти по них, незчуєшся, як з-під воріт на тебе висунеться собача морда, добре якщо тільки налякає, а не хапоне лапою чи зубами.

Бездушні тіла дев’ятиповерхівок якраз поглинули сонце і ранні сутінки куталися у холодному повітрі. Христина вже перестала відчувати кінчики пальців ніг, а рука в якій вона тримала футляр з флейтою стали синіми і набрякли – саме час теплої ванни, ситої їжі…

Шурхотіння, удар об метал, писк, ще один…

Христина завмерла, ноги наче накачали водою, звук линув зі сторони облуплених гаражів, поклеєних оголошеннями про оренду і кредити.

Ще удар, але трохи слабший. Наростаюча монотонна вібрація.

Вона й не помітила як вже була там, міцно стискаючи пластмасову ручку футляра, готова бігти як тільки побачить…Кіт, звичайний чорний котяра з оранжевим нашийником. Він над чимось копошився, тягав у зубах і придавлював лапою.

Кроки Христини залишались невпевненими, вона витягнула шию, аби подивитися, що там. Знову удар об гараж, знову писк, з-за котячої шерсті вигулькнула біла голівка, кволе крило розправилося і одразу опало.

– Геть! Ану брись від нього!

Вона легенько копнула кота кінчиком футляра, той зашипів ще сильніше, перекрутився і настовбурчив спину, колись білосніжний, а тепер вимазаний у грязюці голуб бився у нього в зубах.

– Викинь його! Брись!

Вона знову розмахнулася футляром, спробувала тицьнути під ребра, але попала по зубам, голуб викотився із пащі, а невдоволений кіт шурхнув у клумбу з обмороженими рослинами.

Голуба били конвульсії, з прокусів на шиї сочилася кров і заливала біле пір’я. Голова крутилася, одне око вилізло з орбіти і нагадувало желейну цукерку, кігтики шкребли повітря і тільки легеньке «Ку-гр-ку-гр» виривалося з його дзьоба.

Він сам не вірив, що вмирає.

«Бігти, кликати, заверещати прямо тут, аби сусіди врятували його?».

Ку-гр-гр

Горло здавило спазмом, Христина крутилася над ним кілька секунд, боячись щось зробити, нашкодити.

«Затиснути рану. Викликати швидку… тампонація».

Очі пташки повільно закочуватись, вона ніколи не бачила як хтось вмирає, як стікає у неї на очах. Краплі дощу, його вимазане пір’я злипалося і тепер він нагадував пацюка…

Хіба вона звертала увагу на мертвих голубів яких бачила за життя?

Христина плакала, від безпорадності, чому не може зробити хоч щось?! Кров бубнявіла на ранах, витікала повільно, наче сама смерть смоктала її через трубочку, а птах бився, стукав крилами об залізний гараж.

Ку-гр-ку-гр-Куу-грр..

Обросла мохом цеглина в її руках, така важка у порівнянні з флейтою, як легко замахнутися, позбавити страждань…

«Ні-ні-ні! Неправильно! Не можу…».

Цеглина опустилася і тіло голуба ум’ялося у вогку землю, грудина стала пласкою, а дзьоб загнувся донизу, проте він ще дихав, безпорадна лапка хапала повітря.

«Не зможу! Не зроблю!».

Як божевільна, дивилася Христина на понівечену пташку, цеглина знову була в руці, пальці наче самі розчепилися…

Кр-гр-ку…

Цеглина швакнула об живе тіло, густі нутрощі бризнули нерівними лініями і стало тихо, тільки дощик повільно осідав на кошлате пальто і тріпнулося біле крильце ще теплої пташки.

Відскочила, обперлась об каштан і глибоко дихала, роздивляючись свої чоботи. Блювала б, аби з’їла хоч крихту за обідом.

«Я не вбила його…Не хотіла. Він так страждав, бився об землю. Ні, я б не хотіла так вмирати, не хотіла…щоб мене добили цеглиною!».

Очі запекло від сліз. Декілька разів здригалась, бо їй марило, що об ногу стукається крило. Замружувалась, бачила його рани, закочені очі.

«Рани були занадто глибокі…смерть…він би не вижив…смерть».

Рука смикнулася до пальто, розкрила два верхніх ґудзика, кинулася під блузку, холодні пальці вхопилися за невеличкий золотий хрестик, стиснули його.

Вічна розрада. Надійний друг.

«Господи, чому ти змусив мене це побачити…зробити? Нащо я тут? Я не хотіла…відкрий мою душу, в ній не було зла, не було бажання!».

Чи чув її Бог у цих холодних небесах? Якщо це було випробування, чи пройшла вона його…Авжеж ні! Вона вбила живу істоту!.. Але він би не вижив…кров, тут було так багато крові!

Телефон завібрував у кишені і тілом прокотилися дрижаки. Не одразу вона змогла відповісти на дзвінок «Матусі ♥», тіло трусило, як в лихоманці.

– І де ж там моя дитина лазить? – жодного дорікання, тільки ніжна материна турбота.

– Я…зараз, вже майже біля воріт.

– Що у тебе з голосом? Ти плачеш?…

– Втомилася.

Далі Христина не чула її, мертвим поглядом дивилась в землю і не одразу змогла зробити крок. Наче сліпа йшла вона вулицею, оминула свій двір і тільки через двадцять метрів стала повертатися.

В’язка грязюка, завдяки курям, в оборі не було і сліду від трави, хіба кошлатий мох попід стінами хати, та огороджена невисоким тином клумба. Важка металева ручка, скрип незмазаних петель.

Холодне, мокре волосся, розв’язаний шнурок на який вона наступала при кожному кроці, втома. Розчавлений голуб стояв у неї перед очима і поглинав все, що вона могла тоді відчувати.

– Я вдома.

Тяжкі кроки почулися з вітальні, скрипнула підлога, кришталевий сервіз у шафі заходив ходором і в передпокої з’явилася жінка, повна і зовні схожа на бочку, з пухкими руками, широкими грудьми і випуклими, як груші, стегнами.

Незмінна усмішка сяяла на її обличчі, тепла і щира, вона кинулась до Христини, яка не встигла зняти пальто і воно повисло на одній руці, коли жінка обхопила її за спину і міцно притисла до себе.

Запах олії, шампуню для жирного волосся, прального порошку. Христина обійняла у відповідь, втупилася у плече, розчиняючись у материному теплі.

– Ну не дура оце? – усміхнулася мати, відходячи на крок. – Ти вже сто років на ту флейту ходиш, а я все про неї забуваю. Напекла млинців, а вони мабуть вже й вистигли…

«Може розказати прямо зараз? Випалити всю правду з порогу?».

– Ти якась не така, щось сталося?

– Ні, – нявкнула Христина, вішаючи пальто. – Втомилася просто.

Мати пильно дивилася за донькою шукала тріщини у броні, але відволікалась на шипіння, що лунало з кухні і прожогом кинулася туди.

– Мий руки і сідай їсти!

Сил у неї вистачило тільки на те аби зняти чоботи і дійти до столу не втративши свідомість.

«Як дивно, ми наче живемо у великому какао-торті», – раптом подумала вона, оглядаючи вітальню туманним поглядом.

Золотаві шпалери з коричневими візерунками, штори кольору гіркого шоколаду, орхідеї в горщиках з темної глини, лаковані коричневі стільці, шафа, стіл, коричнева оббивка, плінтуси, навіть рамки ікон і ті вирізьблені з темного дубу.

«Я не люблю коричневий. Це колір бруду, обвуглених кісток, чогось низького і гріховного Кольору агонії перед смертю…».

Чомусь сьогодні їй особливо хотілось плакати.

Мати наспівувала на кухні поки Христина щулилася за краєчком столу, перед тарілкою товстих млинців і маленьким блюдечком сметани, ледь підсоленої, аби мала гарний смак.

Від виду м’якеньких млинців, рот наповнила слина, Христина взяла один, відщипнула трохи. Солодкий, зі шматками кисленького яблука…

Закочені очі, цеглина, що ламає грудну клітку

Не пережований шматок провалився у стравохід, кашель прорізав горло, забив дихання. Христина стисла зуби, зморщилась.

«Мам, тут таке сталося…я просто йшла вулицею і почула як кішка роздирає голуба…я хотіла щоб він жив, але такі рани…я боялася взяти його…цеглина…я його вдарила…».

Вона спробувала відкусити ще шматочок, прожувати…тріск кісток, кров, розбризкані землею нутрощі. В її роті ніякий не млинець, а смердюча печінка, голубиний мозок, запалені кишки…

Христина вискочила з-за столу, прикриваючи рот рукою, вмилася бридкою, металевою водою з-під крану аби трохи вгамувати жар, що накинувся їй на щоки і рушила в свою невеличку кімнатку.

Тут їй завжди було краще, тільки вона, думки, трохи м’яких іграшок на шафі і розуміючий погляд святої трійці на іконі. Христину підтрушувало від холоду, сироти повставали навіть під цупким светром – опалення вимкнули ще тиждень тому, економили кожну копійчину на її майбутнє навчання в університеті, куди там на бюджет з її знаннями математики і біології – вони їй увесь атестат запорють!

«Як можна думати про вакуолі і хлоропласти після ТАКОГО?».

Вона прикусила себе за кісточки пальців, глибоко дихала, розчепірюючи ніздрі, наче балансувала на тоненьких паличках посеред буйного моря, один невірний рух і вона впаде в його густу піну, захлинеться в ній…

«Ні, не всиджу на місці, збожеволію!».

Одним рухом вона скинула з себе одяг, залишивши тільки бюстгальтер і трусики. З дзеркал трельяжа на неї дивилися три однакові дівчини, кожна з яких так і не виросла зі свого «S» розміру і досі купляла білизну разом із тринадцятирічними дівчатками.

«Якому хлопцю буде до вподоби оце висхле тільце, вузькі плечі і випуклі ребра…у мене ж зовсім немає грудей, а оці ручки-палички… – вона провела пальцем по набряклим, під бюстгальтером, соскам, сіпнулася, відчувши тепло в животі. – Про що я думаю?! Гріх, великий гріх!».

Отепер її вже калатало як церковний дзвін. Христина нарізала кола по кімнаті, заламуючи пальці, холодний лінолеум кусав босі ноги, а всередині гриміла буря, хотілося втекти від себе, вистрибнути з тіла.

– Що ти там гарцюєш? – гукнула мати з вітальні.

 «Не можна розказувати, моя мама…вона відмовиться від мене якщо дізнається. Поб’є і вижене…правильно зробить! Я заслуговую покарання, я вчинила погано…недопустимо!».

– Як Каїн… – зірвався шепіт з її вуст і сполохані очі метнулися до іконостаса в кутку.

Вона впала на коліна, щось шепотіла і хрестилася поки зуби не почали клацати так, що слів не було чути, підскочила, впала на ліжко, сховала голову в подушки.

«Я вбивця! Вбивця!».

– Та що ж тут у тебе робиться?

Материна фігура в дверях – темний силует на фоні світла з вітальні.

– Христиночка, що сталось?

Вона присіла на краєчок ліжка, погладила голе доньчине стегно.

– Я погана, дуже погана, – вона кинулася до матері в обійми, стиснула так, наче їх розлучали назавжди. – Я зробила…не хотіла…так вийшло…

– Господи спаси! Що сталося?!

– Я вбила, мам, вбила! – шмаркля затекла їй у рот, розігралася солоним смаком на язиці. – Я чесно не хотіла…він так страждав…бився крилом…

– Що ти говориш?! Кого…ти не могла…Стій, яке крило?

– Голуб! – безсильно заверещала Христина. – Я вбила голуба!

Кілька хвилин з кімнати не доносилось нічого крім ридань, Христина й не помітила як вже була вкрита ковдрою і скручена калачиком у матері на колінах. Та гладила її русяве волосся поки донька зі схлипами розповідала про сьогоднішню подію не оминаючи жодної подробиці.

Як на сповіді у отця Сергія.

– Таким дурним як ми важко в світі жити, – нарешті видихнула мати, – одне радує, що може хоч трохи на людей схожі. Хто б про того голуба думав, а ти…

– Мам, я грішна, – підняла Христинка перелякані очі. – Я ж вбила живу істоту!

– Хай Бог розсудить. Ти не пройшла осторонь, а це вже не мало.

– Але ж я…оцими руками…

– Забудь про те, – мати знову взялася гладити її по голові. – В житті приходиться іноді робити те, що тобі не подобається, а потім ще й жити з цим… Було й було.

Христина відчула, як матір перетрусило.

– А знаєш Христинко, зараз підеш мені на кухні допомагати. Сльози всі виплакала, тепер можна і за цибулю братися.

Дівчина дійсно посміхнулася і якась тепла хвиля прогриміла її тілом.

Мама була поруч.

Перед вечерею як завжди молились, тихенько склавши руки у замок, поки ароматне пюре парувало перед їхніми обличчями, сусідуючи з овочевим рагу і салатом з яйцем і сардинами.

В голові наче й справді посвітлішало, люстра над столом розганяла морок, що накопичувався за вікнами, а буденна розмова і стукіт алюмінієвих ложок об дно тарілки наганяв спокій і дрімоту.

– Як справи з флейтою? – запитала мама, як пелікан ковтнувши велику грудку з салату і картоплі.

– Ніяк не можу відіграти другу частину мелодії із «Орфея та Еврідіки». Пальці наче зовсім перестають мене слухатись і дихання стає якимось нерівним.

– Навчишся, ти в мене дівчинка розумна, – і трохи перечекавши, додала: – А не хочеш в нашу консерваторію вступити? Ти б усі сцени взяла!

– Флейта сором’язливий інструмент і ніколи самостійно не звучатиме. А заробляти гроші творчістю – це занадто добре, щоб бути правдою.

– А до медичного придивитися не хочеш? До нас з усієї України їдуть щоб вивчитись…

– Ми ж про це вже не раз говорили, – Христина випробовуючи подивилася в її очі. – Я хочу бути журналісткою і поїду до Могилянки.

– Ти тут залишатися не хочеш, – мати з сумом опустила очі. – Воно ж і зрозуміло, вже велика дівчинка, тільки як подумаю, що ти в тому Києві сама будеш…

– Я ж не назавжди поїду, – від думки, що доведеться залишитись тут, її починало трусити. – А телефони ніхто не відміняв, та й в гуртожитку я сама не буду.

– Ти ще ж дитина, – не поступалася мати. – Сама себе ні обслужиш, ні їсти не наготуєш, а зима, що як не опалюватимуть?

– Мам, – усміхнулася Христина і ніжно взяла її за руку. – Все буде добре. А я привозитиму по вихідним нову орхідею, що в тебе й підвіконь не вистачить.

– Та чи я їх солитиму?

І обидві як по команді дзвінко розсміялись. Востаннє тоді пролунав в цій хаті людський сміх.

Якоїсь миті стало особливо холодно, наче хтось забув причинити двері, потім замигало світло і разом згасло, залишивши тільки нечіткі місячні лінії, що струменіли з-за штори.

– Знов ці відключення.

Навпомацки мати знайшла сірники, заплила свічку і червоні язики блиснули на стінах. Дім зробився ворожим, тіні гострими, а протяги гучними, ніч свистіла продірявленими легенями, протягувала згнилу руку до людського обличчя, готова вхопити за череп, потягти в темряву…

«Не будь ідіоткою! Чого тобі боятися у власній оселі?».

Думала Христина поки мати прибирала зі столу, як раптом почувся удар, дзвін, а за ним розпачливий материн крик.

– Мам?

Вона зірвалася зі столу, боляче вдарилась об його край і ледь не впала.  Материна голова виглядала з отвору між кухнею і вітальнею, жінка каталась підлогою, тримаючись за голову, видираючи волосся.

– Що сталось? МАМ?!

Її обличчя вимазане у майонезі і олії від сардин, шматки розбитої тарілки хрускотіли під її тілом, полум’я свічки билося метеликом і грало на її обличчі. На пальцях була кров, вона дерла собі чоло, вигиналася і билася об підлогу, як викинутий на берег кит.

– Геть! Геть з моєї голови! Не кричи! Не крич-ч-чи…

Христина впала на коліна, трусила і звала матір, бачила як її зуби стислись в припадку, очі вилазили з орбіт, знову кров, знову металевий запах…Телефон, де вона кинула телефон?

В одних шкарпетках вибігла на вулицю, оранжеве світло ліхтарів, гарячий пар з рота…Сусідський двір, Христина залетіла туди не звертаючи уваги на гавкіт кане-корсо з вольєру, заскочила на ґанок, затарабанила у двері.

– Хто там ломиться? – долинув звідти суворий бас.

– Дядь Вань, це…Христинка… – захлиналась вона словами. – Мамі погано…вдома.

Через мить на порозі повстав під два метри чолов’яга в розхристаній сірій сорочці і спортивних штанах, з піною для гоління на лівій щоці. Собака все гаркала, підіймаючись на передні лапи.

– Ану рот заляпай! – крикнув на нього господар, потім подивився Христині у вічі. – Що сталося?

– Мамі погано. У неї напевно інсульт…вона кричала…

– Розберемось, – тільки й буркнув дядь Ваня, вбуваючи розношені шльопанці і на ходу витираючи обличчя.

Щось змінилось, Христина помітила це як тільки їх зустріло світло з відчинених дверей і криків більше не чути, невже мама…

– Ларіса! – гаркнув дядь Ваня з порогу. – Ларіса ти мене чуєш?! – і швидко обернувшись до Христини, кинув: – Де вона була?

– На кухні…

– Та чого ви так волаєте? – почувся рівний материн голос і за мить вона вийшла з кухні тримаючи віник у руках. – Сміття вже прибрати не дадуть.

Кілька секунд Христина тільки кліпала очима, не помітила навіть важкого погляду дядь Вані на собі.

– З тобою все нормально? – запитав він. – Тут такий переполох був…

– Ти ж впала… – Христина переводила сліпий погляд з заляпаної і усміхненої матері до калюжі майонезу і крові на лінолеумі. – Так кричала…

– Я ж сказала тобі, що все в порядку, – вона подивилась на дядь Ваню і якось незвично посміхнулась. – Уявляєш, тільки трохи забрьохалась, а мала вже такий ґвалт вчинила.

– Так ти…

– Добре, що все добре, – з полегшенням видихнув дядь Ваня. – Тоді якщо проблем нема то я спати піду. Завтра у відділок рано.

І ще раз недобре глянувши на Христину, закрив за собою двері.

– Щось не так? – спитала усміхнена мама.

Наче все було не так, мати ніколи не тримала на обличчі розтягнуту посмішку, не нахиляла підборіддя, не дивилася так любовно і ненависно водночас, наче відьма з казки про Гензеля і Гретель, що мріє поласувати людським м’ясом.

– Ти падала і кричала…у тебе й досі йде кров з голови.

– Правда? – мати усміхнулась ще ширше, а потім вимазала подряпину пальцем і облизала. – Дурниці. Забудь про це і йди спати, а я тут поки приберу.

Вона вже розвернулася до кухні, коли Христина вхопила її за руку.

– Ні, спочатку розкажи, що стало…

– Прибери руку.

– Що?..

– Прибери руку! – гаркнула мати, а дочекавшись коли Христина відсторонилася тільки тепло посміхнулася і додала: – А тепер йди спати, бо зіб’єш свій режим.

«Може їй варто відпочити, – думала Христина перед сном. – Таке потрясіння за мить не проходить, але ж я бачила, чула…я не божевільна!».

І дивлячись на ікону в куточку додала вголос:

– Господи, вбережи мою маму.

ІІ

Ранок розпочався як і всі інші: однакова стеля і шафа, біле світло і м’ятний смак зубної пасти. Тільки матері не видно, вона завжди прокидалася рано і готувала сніданок, але сковорідка на плиті залишилася не помитою ще з вечора, а диван не розкладеним.

«Може на вулиці? Курям саме час їсти».

Але в дворі був тільки легенький туманець, що смикався над парканом. Курятник на задньому дворі сонно кудахкав, одні птахи ще не злізли з жердин, а інші вже ганяли попід сіткою, чекаючи їжі.

– Привіт, дівчата! Ніхто вас бідолашних не погодував, а ти, красуня моя як поживаєш?

Вона протягнула руку до надутої квочки з синім бантиком на ніжці, яка висиджувала яйця і клацала дзьобом щоразу як до неї підходили, проте до руки Христини сама потягнула голівку і ніжко дзьобнула долоню.

– Візьмеш мене за хрещену?

Але тільки Христина розвернулася, серце відбило кілька тривожних ударів. Мати стояла перед загородкою, в тій самій кофті з присохлими слідами майонезу і пильно дивилася на неї мертвими очима.

– Мам? – звернулась Христина до німого ідола перед собою. – З тобою все добре?

– Ага, – не людський голос, лише його імітація. Застиглі очі сіпнулися, як скальпелем розітнули Христину. – Така доросла…

– Пішли в хату, мам. У тебе сині пальці.

– Змерзла, – хижа посмішка блиснула її вустами.

В той день мати вела себе не як зазвичай, вешталася домом, залазила у різні шухлядки, а коли втрачала інтерес до її вмісту – просто кидала це на підлогу. Сиділа, просто поклала руки на коліна і дивилася як Христина робить свої невмілі канапки і пересмажує яєчню.

«Може до гуртожитку мене готує? Щоб я самостійною була?».

У мами хворі нирки, але вона ще жодного разу не ходила в туалет, така говірка, а зараз пуста і монотонна, як яєчна шкаралупа, або здута кулька. Надвечір Христина вийшла у двір, аби не бачити ці некліпаючі очі, посмішку живодера, розслаблене тіло…

«Це не моя мама, що рухається як на пружинах, – думала Христина, висаджуючи перші примули. – Все після тої вечері…може вона вдарилася головою…».

– Ану сюди підходь! Куди з’їбалась?

Христина не замислюючись, кинулась за ворота в дірявих спортивках і робочих рукавицях. На невеличкій ділянці між абрикосою і воротами гасала сіра гуска, відчайдушно тікаючи від вогких грудок землі, що летіли в неї.

Хлопець в берцях і піксельній куртці, закоченій до ліктів, хапав шматки землі і цілив ними в бідолашну птаху. Ненависно, готовий забити її голими руками.

– Що ти робиш?! – заверещала Христина, закривши гуску собою.

– Хулі твоя тварь на мене шипить?!

– Це сусідська…Відчепись!

– Так нахуй тоді йди, раз сусідська! Я її зараз навчу!

Очі хлопця – наче дивишся на зварку, ще мить і осліпнеш! Він так стискав грудку, що на ній стали проступати сліди його пальців.

«Святик?».

Вона не одразу впізнала в ньому хлопчину з паралельного класу. Казали, що він змінився коли його брата підстрелили якісь кавказці, почав прогулювати школу, вибрився налисо і наче вступив в якусь радикальну банду – він приніс в школу ножа і напав в туалеті на азейбарджанську дівчинку аби його туди прийняли..

– Шо вилупилась, блядь? – гаркнув Святик, замахуючись. – Зараз обом заряджу!

– Щось не так?

Раптом здригнулись всі, а гуска полохливо полізла під ворота. Німий привид, який сьогодні заміняв Христинину матір, стояв неподалік і дивився холодним, виваженим поглядом.

– Ти цілився в мою доньку, – чітко і голосно сказала вона, наче стріляла з револьвера.

– Та пішла… – він викинув грудку, обтер руки і склав їх на грудях. Тільки зараз Христина помітила витатуювану свастику на передпліччі.

– Ти цілився в мою доньку, – повторила мама.

«Чому вона не кричить, не плескає в долоні, чому не гукає допомоги?».

– Згадай, коли ти бачила свої ноги, жирухо! – кинув Святик і шмигнувши носом розвернувся, як гієна, що ніколи не нападе на лева, але все ж має показати зуби.

Якусь мить мама спокійно дивилася йому у слід, а потім її обличчям майнула та сама лиха посмішка.

– Ти мала розквасити йому пику, – нарешті сказала вона.

– Що?

– Чому ти дозволила йому себе гнобити?

– Він…я…

– Я не виховував шмаркачку!

«Виховував?»

– Іди в дім, – але Христина не поспішала слухатись свою нову маму, переминаючись з ноги на ногу.  – Ти чула? В дім!

Того дня вони більше не спілкувались, а вночі Христина ще довго не могла заснути, слухаючи як мама бродить хатою, щось шукає на горищі, тягне, переставляє. Вогняне кільце стискалося у неї під шиєю, а ноги і руки були холодними, як у мерця. Чому мама кричить на неї, чому лякає?

В неділю на вісім ранку мати завжди будила Христину до церкви, але сьогодні замість блаженного співу церковного хору, її розбудили завивання Брайона Джонсона і групи «AS/DS», з її жорсткими рифами і провокаційними текстами.

«Ці пластинки не діставали ще з батькової смерті. Нащо вони мамі?».

Наче катування у Гуантанама, коли в’язням вмикали музику, аби вони не могли спати. Христина натягнула ковдру по самий ніс, посеред напівтемної кімнати дивилася вона у стіну і ковтала повітря, босі спітнілі ноги щипало холодом, сечовий міхур давив – ще мить і вона помочиться в постель, але як не хочеться виходити.

Кроки, як під прицілом, шматки їжі, як останній обід, життя триває, на завтра їй треба підготувати доповідь про серцеві камери, а ще дочитати «Хатинку дядька Тома» на літературу, але цей невгаваючий стогін гітар…

По обіді голову розривало, наче хто опускав на неї гільйотину, паскудний весняний дощ бризкав у вікна, штори закриті, чому хата так схожа на склеп з якого нема виходу?

Коли Христина вийшла з кімнати за шматком хліба, мати сиділа в кухні, монотонно наточуючи ножі і сокирку для рубки м’яса.

– Довго спиш, – докорила мати і провела пальцем по лезу ножа, так необережно, що сталь окропилася червоним.

– У тебе кров…

У відповідь мама тільки посміхнулася і засунула палець до рота. Кривавий струмок побіг з усміхнених губ матері, що Христина аж кинулася до кімнати.

– Ти зголодніла? Я приготую нам вечерю! – нагнав її материн крик.

Пробувала щось вчити, але літери тікали від неї, спала, прокидалася, щось скрикнуло на дворі, чи це знову їй наснилося? Дощ вдарив по вікнах, а потім було тихо, тільки мати поралась на кухні.

«Це моя мама…її обличчя, тіло, але чому вона така мовчазна і так зло дивиться, вона ніколи не точила ножі… мама! Після тієї ночі…Ні, я сходжу з розуму! Вона моя мама і я не маю її боятись!».

 Дивна сила звела її на ноги, змусила вилізти з напівтемної мушлі. У вітальні пахло оцтом, паленим і чимось гидким, металічним…

– Мам…

Вона стояла до Христини спиною, а під ногами залізна миска з підсохлими слідами крові і відрубаною курячою головою, з розкритим дзьобом і шматками відрізаної плоті.

«Мама ніколи не вбивала курей. Завжди просила дядь Ваню…».

– Дочко, – радісно проспівала мама і повернулась до неї впівоберта.

Її руки червоні, ніж виблискує у світлі лампи, тільце курки: обпатране, з синім бантиком на лапці…

Пуммм – канат, що втримував її здоровий глузд з тріском розірвався. Христина закрила рот руками і це трохи задавило вереск.

– Ну от, зіпсувала сюрприз.

Посмішка матері стала ще ширше, одним рухом вона запхнула кулака в дупу курки, прокрутила і вирвала всі нутрощі, які змогла вхопити. Червона грудна чвакнула в залізну миску, бризнувши кілька крапель на материні штани, шматок кишки перехилився через край миски…

– Навіщо?.. Навіщо ти це зробила?!

– Не галасуй, вона б все одно колись померла, а я тільки допоміг їй… – материні руки, блискучі від червоно-жовтої жижі, потягнулися аби погладити доньчине волосся.

– Не підходь! – відсахнулася та. – Не чіпай мене!

А мати тільки піднесла брудну руку до вуст і з насолодою облизала долоню, липку від жиру, крові і калу.

Христина слабо запам’ятала той вечір, тільки чорні сліди від сліз на подушці, спогади про маленьке курча, що тиснулося до її ніжки, синій бант…

Візьмеш мене у хрещені?

Христина закусила дерев’яне бильце ліжка, аби не завити. Наче нестача кисню коли ти під водою, глухота, сором…

– Христино, ходи їсти!

Дощ барабанив у вікна так, наче хотів потрапити у кімнату, незмазаний флюгер у вигляді кота скрипів на даху і музика, ця невгаваюча музика!

– Я сказав їсти! Чула, блядисько мале!

А потім Христина провалилась у чорну яму з якої близько одинадцятої годити її вивело грюкотіння вхідних дверей. Дощ так само хлюпотів вікнами і бився у стіни поривами вітру, але не було музики, не було кроків у вітальні.

Мати пішла з дому.

Пусті стіни, неприбраний обідній стіл, де на білій скатертині мати залишила складене з обгризених кісток криве сердечко, під яким вже розтеклися жирні плями, а на ніжці так і висів почорнілий і розплавлений бантик.

Дивне і зовсім чуже почуття агресії схопило Христину під грудьми, одним рухом вона змела все зі столу, насолоджуючись брязкотом тарілки. Мамина посмішка, сердечко з кісток її курочки – знайти, вдарити…

Вона схопилась за Хрестик і стисла його пальцями.

«Не можна! Гріх злитися на матір!».

І замість неї заговорили сльози.

Як належить слухняній доньці вона прибрала все зайве з підлоги і столу, побоялася шукати матір у темній стихії ночі і дощу, замість того пішла до душу. За ці дні вона не милася жодного разу і тепер проміжок між ніг страшно чесалося, на животі вискочили прищі, а зуби вкрив білий наліт.

Холодно, її шкіра стала такою пружною, а нерви натягнулися, як струни. Вона опустила пальці нижче, погладила, стиснула стегно і закусила губу – розслабитися, випустити пар, як усі нормальні дівчата…

«Ні! Бог ненавидить секс! А більше усього тих, хто займається рукоблуддям!».

Вночі вона довго не могла заснути, а коли нарешті почала дрімати, зі сну її вибило те саме грюкання дверей і чвакання мокрого взуття. На годиннику було чверть на третю ночі.

ІІІ

 Сірий ранок понеділка, гуркотіння дощової води у стокових трубах школи, колючі протяги з недбало заклеєних вікон, брудний лінолеум і мутні бульбашки перед очима. Сьогодні на Христину вперше накричали, вперше поставили оцінку менше десяти.

«Три урока і знову те пекло…знову додому. Може треба показати маму лікарю?».

Обід, пісний смак несоленої каші і розбавленого чаю, вона купила собі вафлі, але й вони не мали ніякого смаку: сірі і блювотні, прямо як увесь цей день.

Але після обіду її сонний клас дивно ожив, всі щось шептали і тільки й чутно було, як пікають переслані повідомлення у «телеграмі», хтось хапався за рот рукою, а інший відкладав телефон, Христина й не думала придавати цьому значення поки її вухо не шпигнуло слово «вбивство».

І день підозріло швидко зафарбувався червоними плямами, став гострим і неприємним, як кірка льоду. Христина настовбурчила вуха і розібрала «Святик», «без рук», «вуха у стінах»…

Цей бридкий телеграм канал «вуха у стінах» - туди вічно зливали усіляку мерзоту і бруд, типу п’яного бомжа, що робить мінет за пачку пельменів, Христина ніколи там не сиділа, але зараз її пальці пожадно шукали їх, новину…

Одна з перших світлин – молодик на асфальті з витріщеними у небо очима, посинілою шкірою і роззявленим ротом. Як багато крові, весь асфальт розмитий нею, червоні дірки на куртці і прихований за розірваною одежею кукс, якщо трохи збільшити, це стирчить кістка?..

У Святика не було передпліччя з татуюванням свастики. Хтось просто відрізав його! 

Біля класу зацокали вчительські шпильки і Христина поспіхом відклала телефон. Увесь день потому клас гудів як вулик, шепоти і записки кружляли навколо:

– Це ж Святик, той, що скін! Сьогодні його мама в школу приходила!

– А не треба було свастики на собі малювати – за те й порішили!

«Людина, жива людина…мертвий…у холодному морзі. Сварка…Це все його татуювання, за що іще його вбили?».

Додому йшла поспіхом, наче тікала від думок і запах їжі вловила ще з порогу. Христина думала непомітно шмигнути в кімнату, але мати вже чекала у вітальні.

– Доню, куди ти так спішиш?

– Домашки багато.

– Роздягайся і до столу, – загородила їй дорогу мама, – я таких страв наробила.

– Як учора? – вона напевно вперше огризнулася матері.

– Чесно, я сама не знаю, що то було, – її тепла рука доторкнулася до Христининої долоні, легенько стиснула. – Мене наче хто підмінив. Ти й сама це бачила, правда? Але я все ще твоя мама і люблю тебе.

Її обличчя змучене і втомлене, але без дикого усміху і блискучих очей. Що якщо вона дійсно втратила себе від того нападу…

– Неси обід, – Христина нахилила голову, стримуючи сльози.

«Може вже досить крові і смертей? Якщо моя мама…Царство Небесне курочці, але мама, я так її люблю!».

Хатою розбрівся запах м’яса, а від увімкненої духовки в хаті стало затишно і тепло. Христина переодяглась в зручний домашній одяг, губи ще трохи тремтіли, але вона змогла скласти їх у посмішку.

– А от і обід!

Усміхнена мама, тримаючи поперед себе листик з їжею, як кізонька пробігла до столу і поставила в самий його центр головну страву.

– Скажи смакота?

Христина тільки-но потягнулась до м’яса з виделкою, коли та випала з її рук, а тіло відкинулося на спинку стільця. Дівчина не одразу розгледіла за коричневою шкірочкою і ароматним запахом спецій обвуглену людську кістку, скручені літерою «Г» пальці і обпечене, ледь помітне після духовки татуювання свастики.

Кілька секунд Христина дивилася на засмажену руку, все чекала, що та поворушить пальцем і почне жити власним життям, а потім підняла очі на матір, тепер вона знову так усміхалася і очі її блищали.

– Ти ненормальна, – прошепотіла Христина, тихенько встаючи. – Не може бути щоб ти…

– Сядь на місце, – очі матері стали, як дві вуглини, руки сховалися у глибоких кишенях фартуха.

– Тобі треба допомога…мам, послухай мене…

В руці її зблиснув коротенький ножик для чистики картоплі, вістря подивилося на Христину, яка вже ледь не плакала.

– Мам, будь ласка, не роби мені боляче.

– Думаєш це для тебе? – Лариса засміялася і підставила лезо собі до горла.

– МАМ!

– Сядь на грьобаний стілець! – Христина просто впала на нього, звісивши руки, як дві мотузки. – От і молодець, – усміхнулась жінка і без усіляких нервів сіла напроти. – Думаю саме час прояснити наші відносини. Знаю, це буде для тебе ударом, але я не твоя мама.

Христина спробувала ковтнути слину, але та стала в’язкою, як клей.

– Тільки не треба оцих «що», та «як». Уяви, що твоя мама у відпустці, а я замість неї.

– Ти…Ви…

– Демон. Біс. Нечесть…як ви там ще нас називаєте? Ти ж розумна дівчинка і дивилась фільми про одержимість? Оце воно і є.

– Отче наш, сущий на небесах…

– Давай без оцього, – демон погрозив їй ножем, як вказівним пальцем. – Мене це тільки драконить, як людей скрип пінопласту…Так про що це я! Твоєї мами тут немає. Все. Тепер тут тільки дядько…Рекс? Скажи прикольне ім’я?

– Не чіпайте мою маму…відпустіть… – сльози закапали на стіл, перекрили горло.

– Ну-ну-ну, тільки без шмарклів! У мене канікули в таку хєрову пору року, ще й ти ниєш!

– Залиште нас.

– Авжеж! Як тільки награюсь…

– Награєтесь?

– Як вчора ввечері. До речі, могла сказати дякую, я вбив цього гімнюка, що ліз до тебе.

– Ви чудовисько.

– Демон, – широко усміхнувся Рекс. – Так от, Христинка, пропоную такі умови: я буду у вас до кінця тижня, а потім вийду з твоєї мами і будете жити, як жили, а ти ходи у школу, роби, що ти там завжди робиш, тільки тримай рот на замку, якщо не хочеш щоб я відкусив твоїй матері язик, чи виколов очі…

– Ви й далі будете вбивати? В тілі моєї мами?

– Так а чим мені тут ще займатись? Не ромашки ж нюхати. В пеклі у нас тільки дзвін ланцюгів і запах сірки – непогані до речі у вас уявлення про пекло. Тільки Диявол не титан з рогами і крилами, а мудак, який дає відпустку коли йому заманеться.

– Чому моя мама? – Христина знайшла в собі сили глянути демону в очі, спробувати знайти там відповідь.

– Ти думаєш я вибирав? – усміхнувся він. – Вважай тобі пощастило. Зможеш потім написати книгу про те, як спілкувалася з живим…ну ти зрозуміла, демоном. І як їла людське м'ясо.

– Що?

– А для кого я цю ручку готував? Тобі долоню, чи передпліччя?

– Я не буду!..

– Колеги по цеху мені розказували, що зваблювати смертних до гріхів це найцікавіше, що може бути. Давай, за маму…

– Ні! Це людина!

У відповідь демон тільки зітхнув, поклав материну долоню на стіл і з розмаху увіткнув туди ніж по саму рукоять.

– А я казав, що так і буде, – зітхнув той, не звертаючи увагу на Христинин крик і прокручуючи ніж. – Жери, а інакше встромлю його в шию. Я можу бути і в мертвому тілі, а твоїй матері нікуди буде вертатись. 3…2...

– Добре, добре!

Христина вхопилась за руку, встромила в неї зуби, розірвала. Шкіра лопнула, запахло теплим м’ясом і спеціями, від запікання волокна м’язів стали м’якими і самі тягнулись до рота.

Стовп перетравленої за обідом їжі піднявся горлом, Христина ледь зупинила блювоту, але сіра слина рікою вилилася на стіл і повисла ниткою між калюжею крові і губами.

– Це нормально, я теж вперше проблювався. Уяви, що їси свинину і одразу стане легше.

Повними сліз і ненависті очима подивилась Христина на того, хто начепив материну шкіру, піднесла запечену руку до губ, вкусила, прожувала…

– А тепер пальчики. Обсмоктуй м'ясо, смакуй, смакуй!

Нігтьова пластина злізла з вказівного пальця і подряпала ясна, Христина заплющила очі, пережовуючи шматки людської плоті і тугої шкіри.

– Ох ці люди, – зітхнув демон, заклавши руки за голову. – Що тільки не зроблять заради коханих.

Тиша, тільки чути як важкі шматки падають у горло, як тріщать сухожилля, як жир капає з губ. Здавалось це ніколи не скінчиться, вона вічно буде жувати руку трупа…

– Досить, – зітхнув Рекс. – Для першого разу вистачить.

На нетвердих ногах піднялась Христина з-за столу, закрила очі, аби не бачити обкусану правицю і побрела до кімнати, коли її зупинив голос:

– І навіть комусь розпатякати. Брехуха з тебе ніяка, а якщо мені здасться, що ти від мене щось приховуєш, я в ту ж мить піду різати кожного хто мені трапиться, а потім покірно здамся в руки поліції, ясно? Ну, гарної ночі!

Христина звалилася на ліжко і застигла у позі ембріона.

Наче в фільмові жахів, тільки демон не соває меблі і не шкребеться у коридорі, він розгулює хатою, слухає музику, п’є пиво і гучно ригає, а по тому йде різати людей.

– Моя мати – монстр!..

І Христина закрила рот обома руками, аби Рекс не почув її і не подумав, що вона комусь розказує. Лик святої Трійці у темному кутку, як вони допустили, чому так сталося саме з її мамою?

Вона прикусила язик, але більше всього на світі бажала, аби це сталося з будь ким іншим, тільки не з нею.

Через якийсь час дістала складене вчетверо фото, що зберігала під матрацом. Там їй було всього три рочки, вони з мамою і татом стояли на пляжі Чорного моря і не було в світі нічого, що здатне їх засмутити.

Сльози горохом закапали на фотографію.

Довга ніч, повна стогонів і музики, битих пляшок і співу, фіолетові кошмари і безбарвний ранок. Білий морозець встелився поверх вогкого багна і курки незадоволено кудахкали, переминаючись одної обмороженої лапи на іншу.

«Нікому вони тепер не треба. Як і я сама».

Сьогодні школа гуділа від того, що якісь активісти, які назвалися клубом канібалів облили себе свинячою кров’ю і волали, що Мисливець повернувся і жертв стане ще більше.

«Звідки вони таке знають? Просто збіговисько дурнів!».

Сьогодні Рекс був особливо мовчазний, щось буркотів і валявся на дивані, поки Христина корпіла над товстезним підручником по підготовці до ЗНО з української мови та літератури.

«Суфікс…префікс…демон…займенник – це частина мови…він в її голові…Образ Григорія Многогрішного у «Тигроловах»…смак шквареної плоті…може його зв’язати?...Я не вступлю в університет, назавжди лишусь тут!».

Гупання у залізні ворота, далеке, як весняний грім, ледь чутне у піднятому бурані сухого снігу. Христина б і не здригнулася, якби не почула слідом:

– Ларисо Вікторівно! Ларисо, це я…

Вона впізнала мелодійний і живий голос навіть через товсті стіни і хуртечу, зіскочила з місця, підбігла до дверей…

«Тільки не він!».

Рекс уже був на вулиці і Христина стежила за тим що відбувається через дрібну шпарину у дверях. В воротах стояв високий, в чорному пальто і з парасолею, чоловік, чия сивина скронях блищала, як розплавлене срібло.

Отець Сергій, її і мамин духовний наставник.

– Ви з Христинкою не прийшли учора на службу, – почула вона. – І телефон не відповідає. У вас все благополучно?

– Та куди там, мала захворіла, – брехав Рекс. – Ми вже зранку помолилися та й вирішили зайвий раз не ризикувати. У неї ж скоро екзамени.

– Нічого-нічого. До хворих Бог завжди відносився знесно і вашу Христинку у біді не лишить. Можна я її навідаю?

– О ні, – Рекс перекрив йому дорогу. – Вона лягла спати, година все ж пізня, – і не вагаючись, додав: – Давайте я вас проведу, поночі самому йти недобре.

– Що ви, я сам…

– Я наполягаю. Тільки перевзуюсь і до вас.

Щось защемило у грудях Христини, заскрипіло. Рекс ледь не збив її з ніг, залетів на кухню, сховав під куртку обробний ніж і сокирку для м’яса.

– Що тобі принести?

– Рекс, ні!

– Ану не волай! Я спитав, що принести?

Перше причастя у два рочки, дитяча Біблія і веселе стукання яйцями на Пасху. Очі Христини засльозились, вона пробувала встати у нього на заваді, але мама, вона так любила…любить маму!

Рекс вискочив у ніч, а Христина повернулася до підручника ЗНО. Поки її не було, він зняв зі стін всі ікони і тепер вона була по-справжньому одна, безсила відкрити рот, безсила врятувати коханих.

Ще тільки середа. На кухонному столі її зустріла миска, а в ній паперовий пакет з «Кулиничів» просякнутий чорною жижею. Не минув і обід, як школа вже гуділа новим вбивством: Отця Сергія знайшли у кущах біля автотраси, йому розбили голову, а потім розкроїли череп і дістали мозок.

– У нас в місті серійний вбивця!

– Ідіот! Серійний, це коли три і більше вбивств. Я в «комісарі Рексі» це бачив!

«Рекс… – струсило Христину. – Як було добре коли вони з батьком дивились по телевізору серіал про кмітливу собаку і детектива і вона не знала цього бридкого…злого…».

Вона могла тільки плакати, навіть на зло не вистачало сил.

Скрипка на заняттях музикою буквально випадала в неї з рук, смичок жив своїм життям, а ноти фальшивили, ламали стрій.

– В яких хмарах ти літаєш?! – гримала на неї Алла Іванівна. Коли Христина бачила, що у її руках з’являється металева лінійка, вона одразу ж починала грати краще, але не сьогодні: удар…удар!

Вдома її чекав наваристий холодець з людського мозку, жорсткого і пружного, як гума. Може й добре, що він зняв усі ікони, не варто Богу бачити, як Христинка їсть мозок того, хто присвятив йому усе життя.

– Що у тебе з пальцями? – запитав Рекс, звертаючи увагу на сині напухлі кісточки.

– Алла Іванівна так вчить мене музиці, – вона боялася брехати, якщо за це страждатиме мама.

– Ти хочеш її за це вбити? – спитав Рекс, роздивляючись холодець на ложці.

– У неї такі методи і вона дійсно хоче, щоб я стала флейтисткою.

– Ти маєш хотіти її смерті. Якщо тобі хтось не подобається ти маєш повне право його вбити.

– Не роби цього! – схаменулась Христина. – Прошу, не вбивай її!

– Що ти? Я ж не вбивця.

На наступний день вона не прийшла у школу і радісні першокласники побігли по ще мерзлій землі, підкидаючи догори рюкзаки і розбігаючись у всі сторони, а вже за годину дехто з них плакав, обіймаючи матерів, а густі куширі за школою були огороджені червоно-білою стрічкою і молодий слідчий щось старанно вносив до протоколу.

Вечір видався напрочуд теплим і навіть у них в хаті було затишно. За ці дні Христина виплакала всі сльози які мала, тому більшість часу тепер проводила лежачи на дивані і тупо дивлячись на стрілки годинника, що монотонно кружляли циферблатом.

Залишилося три дні.

Сьогодні Рекс змусив допомогти йому у приготуванні вечері, а коли Христина не погодилася – вдарився головою об одвірок, що Христина аж підскочила.

На кухні густо пахло залізом і лайном. Вона не читала останні новини про вчительку, але це й не було потрібно, в одній алюмінієвій мисці лежало зо два метри промитого тонкого кишківника, а в іншій хаотичні обрізки м’язів і жиру з рук, ніг, спини. Червоне, підмерзле, в калюжі з власних соків і крові.

Христина не дорахувалася одного маленького ножа, яким завжди чистила картоплю, тому тепер нарізала овочі великим філейником і часто різала пальці.

Сьогодні Рекс був лагідний, посміхався, запихаючи шматки порубаної вчительки до м’ясорубки, щось розповідав, вимішуючи фарш зі спеціями, жартував набиваючи людську кишку, але Христина не сміялася, забула як це робиться.

Обсмажена на олії ковбаса. Людський жир тече по підборіддю і збирається там жовтими крапельками, начинка розсипається тарілкою і Христина бере її пальцями, кладе до рота, ковтає і морщиться.

«Мама повернеться. Я обійму її і тоді все буде як раніше».

П’ятниця і останній день у школі. Тиждень для Христини пройшов наче у лихоманці, її щоденник був червоний від двійок і зауважень, вона не мила голову і білі мухи лупи падали на лаковану парту, а очі її тепер завжди були сонні і задумані.

Вбивства розбуркали школу, в новинах постійно щось писали про цей клуб канібалів, але Христина не придавала цьому уваги поки третьокласник не кинувся на свого однолітка з лобзиком і не спробував відпиляти у того шматок щоки.

Вона бачила, як малого шибеника тягнуть до директора, як він верещить і захлинається, що Мисливець повернувся і буде далі їсти людей!

«Знову повернувся? Чому всі навколо знають більше ніж я?».

Христина вистежила коли його відпустили, прослідкувала до першого поверху і гукнула. Цей куций хлопчина у малій куртці і з розв’язаними шнурками зашипів на неї, як дикий кіт і кинувся в темряву під сходи.

– Мене звуть Христина, – люб’язно почала вона. – Я тебе не ображу!

– Всі ви так кажете!

– Хочеш? – вона протягнула йому шоколадний батончик і той не вагаючись схопив його і почав їсти. Христина зачекала. – Директор тебе сварив?

– На голову я йому срав, як каже тато! – буркнув той, шурхочучи обгорткою. – Мене бісить Колька і я все одно його з’їм.

– З’їсти? – перепитала Христина, відчуваючи холод байдужості на шкірі.

– Ага! Як Мисливець…а, ти ж не знаєш, це той хто скоїв три вбивства і досі не спійманий!

– Звідки ти про нього знаєш?

– Наш клуб все про нього знає, він навчив мене, що якщо тебе хтось ображає, то треба його з’їсти і тоді ти станеш таким самим сильним…

– Що у вас за клуб?

– Клуб канібалів…ой, ти ж умієш зберігати таємниці? Ми знаємо хто насправді цей убивця, але нікому ні бум-бум!

Серце гулькнуло у п’яти, в роті раптово стало сухо. Добре, що під сходами темно інакше хлопчака точно збентежило б її позеленіле обличчя.

– І хто ж цей Мисливець?

– Я не скажу…це тільки Піжон вирішує, – і проковтнувши останній шматок батончика, додав: – Але ти класна, хочеш бути з нами? Приходь завтра до текстильного заводу, я вже за тебе словечко замовлю.

Наче нитка роздвоїлася і з рівної лінії стала звивистим візерунком. Якщо Рекс дізнається, якщо вона себе видасть?

– Я буду.

Їй треба було прогулятися холодною вулицею, впорядкувати думки, але дядь чиясь фігура вискочила їй напереріз біля шкільного майданчика. Дядь Ваня, з його незмінною усмішкою.

– Ох! – зрадів той раптовій зустрічі. – У тебе уроки закінчились?

– Вже як годину.

– Може тебе підвезти, а то сутеніє швидко.

– Та я д-думала прогулятись, – насторожилась Христина. Неприродно, фальшиво, як гра на скрипці без слуху.

– А оцими всіма вбивствами не страшно?

– Ну ви ж упіймаєте маніяка?

– Якщо трохи допоможеш, – він зробив паузу, виміряв Христину недовірливим поглядом. – Дружина отця Сергія – другої жертви, сказала, що він проти ночі йшов до вас із мамою, хотів провідати, а потім не дійшов…Ви його часом не бачили?

– З чого б це? Тоді була така завірюха, що й собаку не виженеш.

– А яка учора була погода пам’ятаєш?

Христина зам’ялася, розтулила губи, але не знала, що сказати.

– Та я жартую, – усміхнувся дядь Ваня. – Все, не затримуватиму тебе, тільки ж будь обережною.

І раптом він її обійняв, просто як доньку, а потім махнув рукою і швидким кроком пішов геть.

Мить вона слідкувала за ним, глибоко дихаючи через ніс і відчуваючи у душі щось передгрозове.

«Він не знає. Не може знати».

Хмари густішали.

IV

Вночі вона думала тільки про те чи варто йти до клубу канібалів.

«Мені не десять років щоб вірити у те, що Рекс сам нас покине! Поки він вбив тільки трьох, але  всі вони на моїх руках».

Тепер вона не засинала без нічника, інакше спочатку в темному куті гупали важкі берці, лунали проповіді і стукіт металевої лінійки…на смерті скількох вона ще має закрити очі?!

«Матусю! Коли ти вже повернешся?».

Зранку Рекс знову точив ножі, підшивав їх зсередини до зимового пальто, запаковував у кишені пакети для сміття, маленьку пилку, мотузку...

– Я хочу по-особливому провести час, – говорив він. – Як смеркає, підемо з тобою на полювання, а потім влаштуємо святковий банкет!

Вона вже навіть не сперечалася, тільки кивнула головою і сховалася у своїй задушливій, темній кімнаті.

«Одна справа мовчати, зовсім інша…але мама...НІ! – рішуче сказала вона, стискаючи кулаки. – Мама не виховувала мене вбивцею! Ким я перед нею покажусь, ким предстану перед Богом?».

Вона взяла хрестик до рук аби заспокоїтись, потім дістала з-під ліжка сокровенну фотографію з моря: молоді, усміхнені, зі згорівши від сонця носами.

Очі защипало, але сльози вже не лились.

До обіду вона тільки лежала на боку і дивилася на світлину, раз їй навіть здалось, що вона відчуває солений запах моря, але його враз перебивав сморід молі, грибка і не вибитих килимів.

Чекати стало нестерпно.

Навшпиньки вискочила вона у прихожу склала фото учетверо і вклала у внутрішню кишеню «на щастя», начепила пальто поверх легкої домашньої футболки і вибігла на вулицю. Рекса не було, він не помітив втечі.

Сірий асфальт і біле небо. Сьогодні було по-особливому сиро і вітряно, субота, нікого не виженеш на вулицю о другій половині дня. Руки мерзли, але рукавички кудись ділися з кишені пальто – вона певно загубила їх у школі, стала такою забудькуватою!

Текстильний завод дрімав ще з нульових. Бездушна будівля з чорними, заклеєними плівкою, вікнами, іржавими трубами, двором вкритим бур’янами, голим дахом, де вперемішку з мохом виднілися брили талого снігу.

Огорожа вже давно розсипалася на цеглини і лежала під ногами бурим килимом. Безпритульний вид щербатого фасаду з покошеними балкончиками другого поверху і чорне провалля знятих з петель вхідних дверей. Христина призупинилася, але через один глибокий подих наважилась ступити всередину.

Наче Дантівське пекло. Вкриті пліснявою і графіті стіни, висока стеля, пусті швейні цеха із заржавілими голками машинок, що назавжди застигли у очікуванні наступної петельки, обпалені і поїдені рулони тканин, мишачі гімна на долівці, поруч з використаними презервативами.

Грішники. Наче заблукалі душі, снували вони у темряві, щось бурмочучи і сміючись. Двоє хлопців розкурювали «водник» із двох пляшок, а поруч на жовтому від сечі матраці лежала дівчина зі слідами блювоти на щоці. Одна дівчина пристібала іншу, з фіолетовим волоссям до батареї на собачий ланцюг з нашийником.

– Ти точно цього хочеш? – невпевнено питала перша. – У мене є шприц з ледокаїном, я можу обколоти тобі руку і ти нічого не відчуєш.

– Я хочу відчувати, але боюсь, що схочу зупинитись. Прикуй мене і з’їж мою плоть, їж доки я не закричу. Будь Мисливцем!

Хлопець з фіолетовим ірокезом накрутив косу дівки на кулак і дер її прямо на брудному станку, а залізна бляшка її ременя ритмічно клацала об залізний кутик.

– Чого вирячилась! – гаркнув він на допитливу Христину.

Третьокласники нюхали клей у пакеті і сперечалися скільки часу треба щоб «забалдєть», коли один з них раптом відкинув пакет і підбіг до Христини.

– Ти прийшла! – заусміхався він і схопив Христину за руку. – Тебе вже чекають!

Він так біг, що Христина втратилася у цих лабіринтах, аж поки не заскрипіли двері з рукописною табличкою «СмеТРним хоДу неМаЄ!» і вони не увійшли до тісної кімнатки, де за маленьким журнальним столиком сиділи на табуретках хлопець з дівчиною.

– Це та сама Христина? – спитав хлопець, закуривши самокрутку.

«Це він головний? Піжон?».

– Так! Вона…

– Ти вільний, – перервала дівчина. – Ми самі побалакаємо.

Холодний піт виступив на спині Христини коли двері за нею зачинилися, а в ніс вдарили гіркі ароматичні свічки, хотілося взятися за хрестик, заспокоїтися, але вона втрималася.

– Так ти хочеш в клуб канібалів? – спитав ватажок. В кімнаті було лише одне вузьке вікно, підвіконня якого займали численні томи з дивними гравюрами і пентаграмами і світло падало на Піжона нерівномірно, виділяючи настовбурчене волосся, нерівні різці зубів, подзьобану жилетку, обшиту пивними кришечками.

– Я хочу дізнатися хто Мисливець.

– Ха, як в бібліотеку прийшла! – верескнула дівчина. Її зіниці були дивно розширені, ніс червоний, як бараболина, а вся шия обвішана кулонами, каменями і брязкальцями з дрібних кісточок. – Я тут з тринадцятого року і кожен день молилася Мисливцю! Ти думаєш це гра? Відповідай, стерво!

– Ліна, досить, – Піжон одним разом вгомонив цю нанюхану божевільну, а сам оцінюючим поглядом шарив по Христині, мацав її брудними пальцями, роздягав. – Клубу канібалів треба нова кров…

– Ти глянь як вона виглядає! Зализана, викупана, певно ще й піську бриє! А ти забув, яку ціну я заплатила аби прийти у клуб?

– Якщо потрібні гроші…я позичу…

Ліну разом із брязкальцями підкинуло у повітря від реготу, а Піжон криво усміхнувся.

– Дура набита! – гаркнула на неї дівчина з-під попаленого білявого волосся. – Я зробила аборт і з’їла своє ненароджене немовля, а ти хочеш ось так проскочити? Піжон, нехай вона відріже собі пальці на ногах і зробить мені з них намисто!

– У мене є краща ідея. Ти цнотлива?

– Ні…я вже була… – позеленіла Христина.

– Ти цнотлива, – погрозила їй пальцем Ліна. – Маленька брехуха! У бляді очі в темряві світяться, а ти…

Піжон перервав її дзвінким ляпасом, що аж брязкальця задзвеніли.

– Не встрявай у розмову, суко! Те що ти прикликала Мисливця ще нічого не означає…Так що вирішуєм, Христинко?

«Перший раз…дороги назад немає…мама…я хочу бути з мамою».

– Я згодна, – пискнула вона, як польова мишка, розстібаючи пальто і оглядаючи запльовану кімнату, темну і прокурену. Не так вона уявляла це, але ж мама, вона зробить усе…

– Не зараз! – Піжон дістав з-під столику пляшку з мутною рідиною, налив собі, Христині. – Пий. Буде легше.

Гарячий, нудотний ковток. Сьогодні вона вперше випила щось міцніше за шампанське.

– Чому ти хочеш до клубу канібалів?

– Мисливець сильний, – почала підігрувати Христина. – Він вчить, що можна вбити того хто тобі не подобається і стати сильніше за нього. Мене ображають у школі, тому я хочу стати сильною.

– Ображають у школі…Батько ґвалтував мене з чотирьох років, кожного вечора, як повертався з роботи, а потім по новинах передали, що Мисливець відрізав йому язика і виколупав очі. Він герой!

– Тобто Мисливець реально існував?

– Він прославив це задрипане місто! Двадцять сім доведених вбивств, його не могли спіймати понад десять років, якби ж він тоді прийняв допомогу нашого клубу, якби не діяв сам!

– Мєнти застрелили його при затриманні, – Ліна ледь не вистрибувала зі своєї багатошарової чорної спідниці. – І з тих пір я керую молитвами і культом Мисливця! І це я викликала його душу з пекла минулого тижня, я!

 «Минулого тижня? Якраз…Та ні, це божевілля!».

– Хто був Мисливцем?

Піжон довго не відповідав, смакуючи свою бридку настоянку, а потім прогулявся у інший кінець кімнати і дістав файл з пожовтілою газетою і вручив Христині.

Серед іншого червоним вогнем майоріло «МИСЛИВЦЯ ВПОЛЬОВАНО!», а знизу зернисте фото 3х4 з усміхненим чоловіком…

Мисливцем виявився сорокаоднорічний Віталій Бутко  

Серце наче таврували розпеченим залізом, Христина нахилилася до фото, що аж стало чутно солодкий запах розкладеного паперу, дивилася на ямочки від посмішки, відстобурчені вуха, пряме волосся…

Таке саме як і у неї.

Миттю вона сіпнулася до внутрішньої кишені, до сімейного фото з батьком і матір’ю…ті самі ямочки, вуха, волосся…Це одне й те саме фото!

– Щось не так? – спитав Піжон.

– Не може бути…та ні…

Запах ароматичних свічок бив по голові, як кувалда, під пальто стало задушливо, тісно для серця, що ось-ось поламає ребра і побіжить геть!

Пластинки AC/DS, які дивно опинилися у них на горищі…

«Я не виховував шмаркачку!»…

Комісар Рекс…їх з батьком серіал…

 «Батько? Куди дівся батько? Чому мама не розказувала про нього? Чому мама після його зникнення стала такою набожною? Батько? Хто її батько?».

– М-мені треба додому… – ледь не заплакала вона. Кров всередині здавалася отруйною, гнилою. – Вибачте…

– Щас! – крикнула Ліна, одним рухом скочила на ноги і схопила її за волосся.

– Мені боляче!

– Думаєш сюди можна отак завалитися і піти? – верещала вона над вухо. – Ти сказала, що згодна, тепер час відповідати за слова!

Не відпускаючи волосся, Ліна тягнула її коридорами, смикала, наштовхувала на гострі кути станків.

– Зараз ми з тебе людину зробимо!

Найбільший цех, де гуляла вся їх братія і стояв густий сміх і гомін, Ліна зупинилася в самому його центрі, заволала:

– У нас тут свіженьке м’ясце! Матусина дівчинка продала жопу щоб бути з нами! Налітайте поки тепла!

Вона жбурнула її на підлогу, мить Христина ще пробувала встати, але рука послизнулась на чиїйсь блювоті і вона вдарилася потилицею об бетон. Чорні тіні нависали над нею, великі, менші…

– Не треба будь ласочка! Господи, порятуй!

Наче круки, що кинулися клювати синичку: чорні руки розірвали пальто, ґудзики покотилися оксамитовими монетами, хтось ущипнув її за сосок, інший ляснув по обличчю.

– Будь гарною дівчинкою!

Їй наступили на волосся, третьокласники, що нещодавно нюхали клей, зараз сором’язливо стояли зі спущеними штанами в плавках з людиною павуком, не знаючи з чого починати, тріснули штани, хтось одним рухом підняв її таз над землею і зірвав їх.

– Гляньте, вона в підштаниках «Хелоу Кітті», не холодно тобі?

Сльози горохом котилися по її щокам, хтось плюнув їй у обличчя і розмазав долонею…в голові вибухали червоні образи, думки, слова…ванна, дзеркало у кімнаті, вона так хотіла відчути себе бажаною…перестати бути дівчинкою…

– Уявляю, як там вузько!

– Ану розступіться! – гаркала Ліна. – Я буду першопрохідцем!

Христина відкрила запльоване око, в руках у Ліни була брудна ніжка від стільця, погризена, з випираючими скалками.

– Прошу, ні!

Її ноги розвели так широко, що шкіра загорілася, вона бачила усмішку Ліни, а потім гарячий біль непокірної плоті, гострий і болючий, грубі рухи, там справжнє полум’я болю…

– Не пручайся…

«Гаряче, як гаряче!».

На мить вона наче втратила свідомість, а потім чорних тіней не стало. Бризки крові оросили її обличчя, Христина перекинулась на бік, оперлася на лікоть…

Фурія літала цехом…блиск ножа, лезо ховається у горлі, чорні бризки на стінах, запах металу, крик стихає…

Рекс вхопив школяра який заплутався у власних штанах, відкусив спочатку ніс, а потім вгризся в кадик, жбурнув дівчину у стіну, топтав ногою, наносив десятки ножових ран.

– Мисливець! Бог!

Піжон з благоговінням припав до нього на коліна, але сокирка для м’яса розполовинила його череп, як капустину, іншому Рекс прорубав спину і витягнув через дірку легені, озвірілим поглядом шукав живих, топтав трупи і втикав ножі у вже в мертву плоть.

Стало тепло і страшно.

Якийсь хлопець було кинувся до нього з викидним ножем, але Ліна вискочила йому напереріз і сама прийняла удар в руку.

– Ідіот! – гаркнула вона. – Це ж сам Мисливець! Якщо вбити тіло в якому живе демон, то вони помруть разом!

Ще мить і голова цього хлопця відлетіла, як футбольний м’яч, а потім він збив Ліну, схопив її за ногу і потяг до Христини, що за весь цей час і не кліпнула.

– Добре, що прокинулась, – усміхнувся до неї Рекс. Все обличчя нижче носа було в крові. – Кінчай цю стерву!

– Я н-не можу…жива…

– Давай!

Липка від крові сокирка лягла їй у руку, Ліна щось канючила, виглядаючи у шарах свого одягу, як лялька.

– Не треба…Мисливцю, я служила вам…

– Вбий її!

«Я дочка серійного вбивці…мама…демон…кров…як багато крові!».

– Тату, ні…

Він клацнув зубами, а потім схопив сокирку і десятьма ударами розкришив череп Ліни на дрібну кашу зі шматків черепа, мозку і зубів. Як дикий звір, стояв він над безголовим трупом, а потім сміявся, пронизливо і довго.

– Я так і знав, що з ними треба було раніше кінчати, – звернувся він до Христини. – Та тільки хто буде підозрювати труп? Скажи алібі, га?

– В-вони викликали тебе?

– Оці бовдури? – він ударив кулаком по грудній клітині Ліни і з горла пурхнув фонтан крові. – Я прийшов, бо моя донька росте м’яким гімном! А все через  твою паскудну матір!

– Мама…це вона здала тебе полції?

– Вона думала, що я ходжу в нічні зміни, а як дізналася…Мою доньку скривдили, а мене не було поруч…нічого, ми їм усім покажемо, правда? Ну, пішли додому, у нас ще багато роботи.

Розвилка на залізній колії, що вже ніколи не дасть тобі обрати інший шлях: Рекс…тато ніколи більше не покине її, не відпустить, змусить…

Христина скочила на ноги, вхопила іржавий ланцюг на який сьогодні вже приковували ту дівчину з фіолетовим волоссям, накинула шкіряний нашийник на Рекса, затягнула і відскочила.

– Що це таке? – він усміхнувся, смикнув за ланцюг, прикріплений до товстої газової труби. – Ти ж розумієш, що я його вирву?

Мить Христина вагалася, а потім підняла сокирку, яку той полишив біля решток Ліни і показово винесла руку вперед:

– Тоді подивимось, хто з нас швидше.

– Ти хочеш зарізати мене? Я ж уже говорив…

– А Ліна сказала, що я якщо вбити тіло в якому знаходиться демон, то він теж помре.

– І ти слухатимеш цю…

– Або забирайся з маминого тіла, або помреш разом із нею.

– Ти блефуєш, – скрипнув зубами Рекс і показово відкинув ніж вбік, а потім сів в позу по-турецьки. – А знаєш, нащо тікати? Я дивлюсь моя донька вже настільки доросла, що готова вбити батьків одним ударом. У тебе буде п’ять секунд на вибір і якщо ти не зробиш удару, тоді я вирву цю трубу…

Христина пішла вперед. Білий, як сніг в Альпах, спокій царював в її очах, розмашистим ударом вона загнала лезо у товсту шию і воно застрягло там.

– Непогано!

Христина схопила матір за волосся, відтягнула голову і нанесла новий удар, що зрубав голову, як молоденьке яблуко. Тіло рухнуло вперед, а голова в останню свою мить дико посміхнулася.

Всюди була материна кров, Христина закрила рот руками і переляпалась в ній. Сльози не підступали, а всередині царювала якась дитинна пустота. Наче на згарищі.

В житті приходиться іноді робити те, що тобі не подобається, а потім ще й жити з цим – згадала вона материні слова і її добру посмішку.

«Прямо як з тим голубом. Тепер я точно потраплю в пекло».

– Матір Божа! – крикнув хтось з-за спини.

Від входу до неї повільно наближалися дядь Ваня і його молодший помічник у якого від вигляду крові дрижали руки.

– Тихше дівчинко, – промовив дільничний. – Кинь сокиру, інакше ми будемо стріляти.

– Це не я! Демон вселився у маму…це все він…я лише вбила демона!

– Поклади сокиру, – повторив дядь Ваня, сам ледь не плачучи.

До вечора під текстильним заводом було зо п’ять поліцейських машин і ще дві швидкої допомоги, палахкотіли фотоапарати криміналістів і чорні мішки виносили шеренгою.

В наручниках, сиділа Христина на задньому сидінні поліцейського авто і слухала, як дядь Ваня пояснював слідчим, що «пальчики» на ножику, який було втрачено на місці третього вбивства точно співпали з тими, які він взяв з Христининих рукавичок, а коли перехожі зачули на заводі різанину і викликали «102»…

Надвечір холодало і ніч гнала сірі хмари далеко на захід. Весна не наступала ще довго.