Задумлива Приблуда
І плоть його розходиться під моїми дотиками, під моїми металевими і нечутливими пальцями, котрі більше схожі на інструмент, на звільнену з полону м’яса кістку, чисту, в нестримнім прагненні цієї чистоти позбутись.
І моє сходиться з його, і запікається кров, і ми повертаємось в точку, що дала початок мені, йому і нам
Вона відгукується на наш поклик.
Хтось кричить і задихається, і я знаю, що стало їм поперек горла. Я відчуваю це.
І посміхаюсь, і ошкірююсь, і відкриваю пащу повну гострих ікл, котрі занурюю в плоть його, і енергія в моїх жилах нуртує. Я дивлюся в його очі і знаю, що він бачить в моїх вертикальних зіницях.
В мені не лишилось сорому, болю, страху й розчарування. В мені немає нічого окрім нього і я дивлюся, зсередини і збоку водночас, як ми повертаємось. Як цикли підходять до завершення і запечатується, тріщинка за тріщинкою, шматочок за шматочком, шкаралупа яйця. Як паруються гади, сплітаємось ми.
І назад
Назад, в точку, що дала нам життя. Маємо бути запечатаними і кровоточити, доки не захлебнемось, не маючи можливості вийти назовні.
Так я уявляв пекло. Так я уявляв нашу спокуту.
***
-Давай лише спробуємо, якщо не сподобається, то продовжувати не будемо
Червоні прожилки в його очах нагадували мені присипані снігом гілки з горобиною(?) в нашому садку. Камін розгорівся так сильно, що окремі полум’яні язики, наче з тих ілюстрацій пекла, котрі були в дитячій біблії, тягнули до нас свої руки. Наче знали. Наче бачили, що ми хочемо зробити, що ми тут робимо.
Доки він наближався, все про що я міг думати, доки дивився на хворобливий рум’янець та дикий блиск в очах, була фіранка. Звичайнісінька біла фіранка, швидкий погляд на яку, хвилинку тому, налякав мене і змусив думати, що за нею ховається якась зловісна, тиха тінь.
З кожним його кроком, я уявляв, як полум’я, дотягнувшись до халяв моїх забрьоханих брудом штанів, з огидою відсахується, бо ж в пеклі немає багна – лише попіл. Відсахується та стрибає на ту злощасну фігурку. І доки ми будемо зайняті, коли ми це вчинимо, коли ми будемо…коли…та тінь вийде, охоплена язиками полум’я і продекламує щось біблійне, забуте мною ще на моменті вивчення. І тоді..
-І що тоді, - він був так близько, що я бачив, як шкіра на його горлі повільно вкривається сиротами, неначе я був сотвореним з льоду та видихав не слова, а кусючий вітер. – Ми ж усе одно почнемо, це зарахується, навіть якщо…
-Не зарахується, якщо нам не сподобається, - перебив він мене, - та й гірше буде, якщо залишити все так. Нам не буде виправдання взагалі, якщо залишимо все так, подумай, зваж це, Ілаю.
Одну тремтячу руку він приклав до серця, другу – поклав на кутик стола, занадто близько до плями, в котрій відбивались і ми, і полум’я, що до нас підступало.
Відбивалось все більше і більше предметів інтер’єру, в цій химерній кімнаті, наповненій знаннями та горем, котре вони принесли, з тим, як пляма росла і росла. Що ж буде, коли вона потягнеться до підлоги і її помітить полум’я? Чи вважаються вони протилежними стихіями? Що воно вчинить, коли помітить її, його..
Легені болять, наче я біг сюди, а може я і біг? Після того, як я переступив поріг кімнати, усе відійшло у морок, і були лише ми. Звʼязані кривавими узами, вогнем, та тією проклятою маленькою книжечкою.
***
Він купив її на причалі у одного з докерів, котрий виграв її в карти у моряка, що його судно швартувалось вже, напевне, в краях, які ми уявляємо лише з книг і занадто прикрашених оповідок тих, хто кличе себе «шукачами пригод»
Генрі любив такі речі – щось середнє, між вишуканим та огидним. Цікавинки, що ними можна привернути увагу у вишуканому товаристві, а в приватних кімнатах, розібрати на частинки, розірвати, розкрутити, вивернути назовні та з’ясувати, що вони його зовсім не цікавлять. Викинути й забути.
Докер сказав, що один з моряків, які володіли книгою, покінчив з собою, коли її прочитав. Він, одного дня, знічев’я наче, збожеволів та стрибнув за борт. Бідолаху, звісно, витягли назад але, пробувши під водою всього нічого, він почав вести байки, про володаря глибин, про неосяжні його королівства, про його свиту, вірну і зрадливу. Так балакаючи і лякаючи інших він і помер від гарячки, хоча погода була сонячна, море – тепле, а до того, його не турбували жодні хвороби.
Генрі купив би книгу і без байки, а з нею, він буквально вихопив її з вкритої шрамами та мозолями смаглявої долоні докера. Більше за цікаві речі Генрі любив цікаві історії.
Найстарший з нас, Генрі був зразковим сином та джентльменом. Єдиною дитиною, до котрої наш батько виявляв хоч якісь почуття, окрім байдужості з нотками зневаги, котрих знавав я та Чарльз. Але, на його думку, і у Генрі була одна значна вада : Генрі мав занадто бурхливу фантазію.
І ніхто б не жалівся, якби вона виривалась назовні, лише коли той з головою поринав у навчання і піднімав від книжок червоні і блискучі очі, аби повідомити, що він вигадав, вирішення певної проблеми, суть котрої ніхто в будинку не розумів.
Генрі був одержимий ідеями. Він міг не спати ночами, під впливом однієї з них, міг годинами писати, щось майструвати, або пропадати в саду. Холодними беззоряними ночами блукав він в пошуках чогось, що прочитав в черговій книзі і забував вже наступного ранку, коли підслухавши розмови покоївок про самого себе, знаходив нові ідеї, за якими міг збути цей день.
В Чарльзі ще проглядався той розум, та блиск, що засліплював кожного, хто перебував поруч з Генрі, але він був меланхолійним закритим та грубим. Не менше за старшого брата, любив він хороші історії, але компаній не терпів. Тому, зазвичай, ніхто не знав, де той збуває час і як він це робить.
Чарльз, єдиний з нас здобував освіту не вдома. Матір хотіла, аби він «виріс нарешті» та увійшов в світське товариство. Його не було рік, протягом якого він жив та навчався в пансіонаті для юнаків шляхетного походження. А потім він повернувся, такий самий, лише вищий на три дюйми. Чому він повернувся за рік, коли мав навчатись три, ні батьки, ні сам Чарльз не говорили.
Що ж до мене. На мені тавром стояв факт факт того, що наш батько називав «виродженням». Мені важко давалась наука, хоч би що це було, нитка розуміння наче вислизала від мене і доки я її віднаходив й міг продовжувати навчання, вихователі та вчителі вже ставили на мені хрест. Мати спочатку вірила, як часто це буває з найменшими, найніжнішими дітьми, а я потрапляв в цю категорію, що, можливо, вона віднайде моє призначення в мистецтві.
«З твоїми великими очима та довгими пальцями, ніхто не зможе відірвати від тебе очей», - казала вона, бачачи в мені якогось драматичного героя, радше ніж підтримуючи свою дитину. Втім, і тут я став неприємною несподіванкою. Як тільки мені вдавалось грати чисто й чітко, я лякався, як вогню, що схиблю і в цей самий момент мої руки завмирали, руйнуючи симфонії і надії батьків.
Я був, аби бути. Аби поставити крапку. Жодна народжена матінкою дитина після мене не прожила і декількох годин. Тож нас лишилось троє. Блискучий початок, сіра посередність та повне розчарування. Але доки Генрі лишався сам собою, його вистачало як батькам так і мені. Бо ж нічого не тішило мене більш за ті миттєвості, коли він звертав на мене увагу, коли я міг погрітись біля полум’я його далекої блискучої зірки.
Пишуть, що зірки вже давно мертві, ми дивимось в минуле, підіймаючи очі на нічні іскри, відкинуті головним небесним багаттям коли те йде на спочинок. Так само дивився я на Генрі, неначе відчуваючи, що подібно зірці, його світло вже давно погасло, а я насолоджуюсь сяйвом, котрого вже нема.
Тоді знати я, звісно ж, не міг. Зачарований ним усе своє життя, як би мені вдалося те знати? Таким я вже вдався : наївним, тихим, мою симпатію було не важко завоювати, а знищити довіру – майже неможливо. Бо довіряти, кажучи по справедливості, мені й не було кому, якщо вже траплялась людина, до мене лагідна та добра, вона могла вчиняти зі мною несправедливості сто і сто один раз, доки я не закривався і не тікав.
Генрі не вчинив мені зла жодного разу за все моє життя, тому був для мене більшим від усіх моральних ідеалів, більшим від зірок і сонця, і більшим від самого Бога, бо той, хоч і боявся я його страшно, таки чинив зі мною не по справедливості, самим ним і створеній. Од такого болить ще більше.
Генрі пояснював мені незрозуміле, говорив зі мною, коли я забував, як звучить звернений до мене голос та слухав, коли я забував звук власного. Дитиною, захищав мене від Чарльза та батьківських нападок, а дорослим – від мене самого.
Як не буває ночі, без настання світанку, не могло бути мене без Генрі.
Чарльз, зі свого боку, завжди був сам по собі. Як ми могли гармонійно існувати без нього, він був щасливий і задоволений без нас. Без нас усіх. Людей загалом, родичів зокрема.
Втомлювали ми його чи злили, заважали, чи викликали його жаль, не знаю. Не знаю. Чарльз ніколи не турбувався повідомити, що відчуває. Як тільки він виріс з дитячих сліз та хлопчачих задирань, Чарльз втратив інтерес до всього і до всіх, аж доки не віднайшов літературу.
Він читав і читав, неначе реальність втікала від нього, якби він звернув на неї свою увагу, як наче історія на папері тримала його долі, а без неї його було віддано на поталу усім вітрам і штормам.
Генрі зі мною не згоден, але я вважаю, що Чарльз прочитав усі книги в нашій бібліотеці. В нашій славній, чудовій бібліотеці
Від діда прадіда, наша сім’я збирала усі рідкісні і вартісні видання, до котрих лише могла дотягнути руки. Статки, котрі прадід витратив, аби збудувати цей дім і закласти підвалини цієї справи, були захмарними навіть в ті часи, дід, котрий ставився до цього більш помірковано, також мав потяг до рідкісного і химерного.
Видання, інкрустовані коштовностями та перлами, написані мовами, котрі ніхто з нас не впізнавав, а ті хто міг би, ніколи не побачать, бо є вони лише в нашій бібліотеці, таким був його вклад. Батько ж, звів свою роль до доглядача. Відданого, але не одержимого. Заледве за його «правління» тут зʼявилась і сотня книг, хіба антикваріат та картини, до яких він мав слабкість. Втім, бібліотеці не доводилось хвилюватись, щодо нових жителів, після того, як батько відійде. У неї були Генрі та Чарльз. І я. Куди ж без мене.
В якісь мірі, все наше життя крутилось навколо цього книжкового храму. Тут батько приймав своїх ділових партнерів, тут матір чаювала з іншими достойними дамами, тут мешкав Чарльзів дух і безум Генрі. Це місце давало мені волю ховатись і не бути потривоженим.
Присутність Генрі в бібліотеці була завжди помітна. Він відкривав усі портьєри та вікна. Навколо кружляли списані та чисті аркуші, на диванах, кріслах та підвіконнях були відкриті книги, а на столі, безліч чашок, пер, свічок, металевих та дерев’яних деталей, рослин та їжі. Думки Генрі заповнювали кімнату, навіть коли не встигали потрапити на папір. Він думав гучно і часто робив це вголос. Камін завжди горів, а покоївки тримались подалі. Ніхто не хотів порушувати його навчання, котре з кожним роком все менше скидалось, власне, на навчання, а більше, на щось між мистецтвом та винахідництвом.
Матері це не подобалось. Вона казала, що він втрачає розум за тими книгами, але батько лише сердито обривав її тиради, стверджуючи, що вона нічого не розуміє в справжній науці, дурна жінка.
Напевно, Чарльз також нічогісінько в ній не розумів, бо увесь час, що його вдавалось бачити, він був з книгою, або ж «в книзі». Коли бібліотеку займав він, можна було сидіти там годинами не чуючи й не бачачи його, в якомусь кутку чи тіні, де не ясно, як він бачив букви на папері.
Тож, коли я зазирнув до неї того ранку, мене здивував ореол спокою, котрий оточував Генрі. Навкруги було тихо й чисто. Фіранка ледь ворушилась, грайливо вислизаючи з вікна в садок і моментально повертаючись в будинок. В блідому світлі дня майже непорушно висіли часточки пилу. Генрі сидів спиною до мене, за великим темним столом, та читав.
Я всміхнувся, побачивши, що це він. Генрі ніколи не заперечував, аби я сидів в бібліотеці під час його науки. Втім, сьогоднішній стан справ виглядав настільки незвично та дивно, що я на мить стривожився. Завмер на порозі, не певний, маю я постукати, чи поспостерігати, аби відразу побачити, якщо щось не в порядку.
Але брат помітив мене першим. Випростався та глянув через плече.
-О.. – повільно протягнув він, навіть не розгублено, просто ніяк, аби заповнити тишу.
Коли я йому не відповів, бо що ж я мав казати, він знову повернувся обличчям до столу, пробурмотів щось сам до себе, так тихо, що навіть мій чутливий слух не зміг розібрати, а потім піднявся, беручи до рук книгу, котру до цього читав.
-Що ж, - знову почав він, вкладаючи книгу в передню кишеню жакету, - що ж, саме вчасно. Я саме думав про тебе.
Тут він посміхнувся, щиро. Мої страхи потихеньку розповзались по своїм норам
-Справді?
Я й сам спромігся на кволу посмішку. Але з місця так і не зрушив, досі. Стояв в проході, готовий кинутись навтьоки будь-якої миті, як лякливе звірятко. Таке казала матір, коли я був малим і вона ще не втратила до мене інтерес. Що я схожий на маленьке лякливе ягня, на миле маленьке ягня. Казала вона і гладила мене по голові. «Таке миле й беззахисне, що аж зло бере», додавав я подумки ще тоді.
-О, так….так. Тобі точно варто це прочитати! – ще більше оживлявся брат, поплескуючи рукою по кишені, натякаючи на книгу, що мить тому поклав туди, - Ні, справді, неймовірна річ, але, звісно, не раніше, ніж я з нею закінчу.
На його щоках був рум’янець, пальці ледь посмикувались, коли його руки завмирали в повітрі, лиш на мить, аби він міг продовжити говорити далі. Генрі не міг розповідати, не задіюючи рук. Він говорив усім тілом. Оповідь лилась з нього, неначе він був музичним інструментом, котрий грав навіть для таких пропащих музик, як я.
Генрі розповів мені про книжечку, про моряка та його недолю, про те, як їхав додому екіпажем та не міг відірватись від неї, хоча від швидкості та поганої дороги його кидало в різні сторони і він заледве розбирав слова.
На вулиці, тим часом, піднявся вітер. Фіранка не втрималась, випавши назовні, вона майоріла на вітрі, наче будинок був закоханою панянкою, котра слізно прощається з коханим та махає йому хустиною. Загуло в не запаленому каміні, запахло озоном.
Я відволікся на ці зміни, і коли знову звернув увагу на брата, він просто мовчки дивися на мене, однією рукою тримаючись за спинку крісла, а другу поклавши на кишеню, де лежала його нова забавка. Ми стояли так якусь мить, доки не прогримів грім, що, здавалось, розкочувався не в небесах над нами, а прямо тут, під стелею, ризикуючи поскидати книги так реліквії до наших ніг.
Я стрепенувся, а Генрі лише кивнув, заплющив очі та посміхнувся так задоволено, неначе це був знак, котрого він увесь час тут і чекав. Вичікував. Не проявляючи своєї теплої, всеохоплюючої енергії, ховаючись. Але ховався не лише він.
-То що ж це за книга?
Голос Чарльза здавався мені гучнішим за грім. Я аж підскочив, Генрі, здавалось, не здивувався зовсім, хоча, напевне, також не знав, що Чарльз був в кімнаті з нами увесь цей час. Він примружився, дивлячись в куток, звідки долинуло м’яке шурхотіння і тихий стук. Чарльз закрив книгу та піднявся. На вулиці заголосила птаха, назву котрої я не знав, блиснуло. Фіранка кинулась всередину, але перші краплі дощу все ж встигли потрапити на ніжну матерію. Панянка втирала сльози.
-Ти ж усе чув.
-Так, але ти не розповів про що вона. Що там всередині ?
Тепер я бачив Чарльза так само добре як і Генрі. Розкуйовджене волосся, темні кола під очима та костюм, котрий завжди навіював думку, що брат носить по комусь траур. В руках книга, світло зелена обкладинка кольору латаття, по центру обкладинки – кавова пляма, між пальцями олівець.
Генрі мружиться, наче Чарльз щось далеке і розмите, неначе він картина з багатьма деталями, як картина Брейгеля в батьковому кабінеті. Неначе він «Земний рай», так вона називалась. А потім він знову дивиться на мене і підморгує, зовсім по хлопчачому, наче ми вигадали найсмішніший в світі розіграш і Чарльз дізнатися про нього не має, доки ми його не розіграємо.
-Я зіпсую тобі враження, якщо розповім.
По цих словах Генрі вийшов, не кинувши ні на мене, ні на Чарльза й одного швидкого погляду. По склу тарабанив дощ, мені захотілось вийти звідси, вийти на ганок та вдихнути повні легені свіжого волого повітря, але я не зрушив з місця. Ми мовчки дивились один на одного, але думали обоє лише про того, хто цю кімнату покинув. Поведінка Генрі частенько видавалась незвичною, але сьогодні від був незвичним. І це, як не дивно, здавалось бентежило не лише мене, а й Чарльза. Мені б хотілося сказати йому щось, обговорити це, можливо? Але я лише потупив очі в підлогу та шугнув в темряву коридору.
Вже на сходах я знову почув грім : м’яке муркотіння десь здаля, трохи схоже на голос і ще якийсь тихий звук, наче там, внизу, на підлогу впало щось легке та невелике. Достатньо мале, аби цей звук не міг налякати, але достатньо гучний, аби перекрити шум дощу. В будинку стало зовсім темно, але ніхто зі слуг не поспішав запалити свічки та камін у вітальні. Я озирнувся, але так і не побачив, аби Чарльз виходив з бібліотеки. Напевно це він впустив олівець.
Я піднявся на другий поверх і пройшов до своєї кімнати. Відкривши двері, побачив спалах та замружився. Варто було закрити й вуха. Грому не сподобалось, що до його слів не дослухаються, він обрушився злісним скрипучим криком, вдарив по землі. Певно, в садку на ранок знайдуть зламані дерева.
Вже лежачи у ліжку я чекав, що хтось зі слуг прийде запалити камін, але ніхто так і не прийшов. Я би переймався, дощ періщив усю ніч, а на ранок, одну з верб дійсно знайшли розкритою надвоє. А от мого брата ніхто з того часу не бачив.
***
Чарльза почали шукати не одразу. Потаємність - його визначна риса, зіграла проти нього і ми декілька днів не зважали на його відсутність за вечерями – єдиними моментами, коли усі ми збирались разом. А потім камердинер, допомагаючи батькові роздягнутись перед сном, увічливо поцікавився, коли молодий пан планує повертатись, адже прислугу ніхто не попередив, а продукти для вечері так і готують на п’ятьох.
Зазвичай Чарльз просто забирав тарілку відразу з кухні та їв у себе, або деінде, коли не був налаштований стикатись віч-на-віч з родиною. Навіть батьків гнів не міг його зупинити робити так час від часу. Втім, більш за все, батько не любив витрачати щось намарне, камердинер знав це, тому вважав за потрібне порушити цю тему.
Батько не виказав жодних ознак тривоги, знаючи характер Чарльза. Він розпорядився готувати на чотирьох, ліг спати, а вже вранці усі кутки у місті, де міг би збувати час юнак його звичок, віку та статусу, обшукували найняті батьком детективи та їх незчисленні помічники.
Вони допитали усю нашу прислугу в присутності батька. А коли закінчили, найбільш досвідчений з виду, джентльмен, з пишними каштановими вусами, побалакав з ними ще раз. Не вперше в його кар’єрі багаті пани не здогадуються, що їх присутність радше не дає прислузі говорити вільно, а не навпаки.
На жаль, для нього, і, певне, для самих слуг, нічого нового вони йому не повідомили. Як і ми з Генрі.
Зі мною говорили другим і доки я сидів на лаві у вітальні, то намагався вгадати, що зараз каже Генрі. Що маю сказати я, аби його слова звучали ще більш переконливо? Аби його правда сяяла ще біліше ніж до того. Я розхвилювався і схопився на ноги вже готовий підслуховувати крізь замкову щілину, коли двері до бібліотеки, де і проходили усі бесіди, відчинились, і на порозі виникла батькова постать.
-Заходь, - коротко кинув він та повернувся на своє місце поруч з детективом.
Виходячи з бібліотеки Генрі зачепив мене рукавом своєї домашньої сорочки. Трохи завеликої та поплямованої чорнилами. Я намагався розтлумачити це як певного роду знак, але не мав достатньо часу. Тепер мене охопило іншого штибу хвилювання, коли дві пари очей зосередилися на мені: батькові безжально зелені та стоїчно сірий детективів прищур.
Я почувався жертвеним ягням, котре не вчинило жодної шкоди, але має вмерти, аби певну шкоду виправити. Сплатити. В моєму випадку – гріх. Я не переймався за Чарльза, не сумував, мені не було страшно чи тривожно. Його зникнення вписувалось в стиль його життя : тихе, вишукане та позбавлене, для нас усіх, сенсу.
Зі стін на мене співчутливо дивились віконти та віконтеси, мої далекі предки, заморські царі та царівни. Мраморні бюсти римських мужів готувались виносити мені вирок, опудала тварин принишкли, нюшкуючи, а чи не прольється кров. Я важко сковтнув. Чекав запитання, але воно все не звучало. Я не міг виправдовуватись, доки не почув обвинувачення, не міг тікати, доки загроза не проявила себе, міг лише боятися і я боявся. Мені хотілось в цей момент докласти руку до зникнення Чарльза, аби бути знервованим лиходієм, а не просто наляканим бовдуром.
- Ілаю, коли ви востаннє бачились з братом?
Я стрепенувся, відірвав погляд від візерунка на килимі та втупився в детектива. Напевне, детектив був не простим службовцем. Та звісно він ним не був, інакше він би і на поріг наш не потрапив, тому і звертався він до мене як до рівного. Зовсім не дивно, також, що він знає моє ім’я. Батько сказав йому, чи Генрі, в решті решт його робота – знати. І все ж, я не був готовий його почути. Мене не часто кличуть на ім’я. Зазвичай лише матінка та Генрі, але частіше, лише мій власний тихий голос. Аби не забути : Ілаю, Ілаю.
- Коли він читав в бібліотеці, як завше. – павза, ледь розтулені пошерхлі губи, нігті злегка тиснуть на шкіру долонь, зовсім не боляче, майже непомітно, - Ми не говорили. Почався дощ і я пішов до себе, більше я не бачив Чарльза, ні того дня, ні в наступні.
Зовсім не боляче, майже непомітно
Чоловік кивав і кидав погляди на невеликий записник в своїх руках, але записав щось лише раз. Батько свердлив мене очима, неначе це я був винен, що він витрачає свій час тут, замість того, аби витрачати його деінде. Але ж це він хоче знайти власну дитину, а не я? До чого тут я взагалі.
На інші питання, на щастя, я міг відповісти однозначно і односкладово. Так, ні, можливо, не знаю, не було, не чув, не бачив.
Востаннє кивнувши, детектив сповістив, що я можу йти, більше питань у нього не лишилось. Батько навіть не повернув голови, коли я виходив, а от я подивися через плече, так знаю це, і так знаю, що детектив дивився мені вслід дуже пильно.
На Генрі він не дивився, коли він виходив, а я мав зайти. Він робив нотатки, не піднімав голови, аж доки я не сів у крісло. А тепер він дивися, спокійно так, розслаблено. Неначе лише ми вдвох знали правду про Чарльза, а він думав, що лише один такий, до нашої розмови. Неначе він заспокоївся, поговоривши зі мною, але йому все одно цікаво.
***
Рука тремтіла, коли я доторкнувся до гладенького дерева, з якого витесали двері в кімнату Генрі. На них був вирізаний плющ, два соколи вгорі та королівський олень посередині. Корона на одному з його рогів була пласка та тьмяна, наче її довго й напружено терли протягом багатьох поколінь. Коли ж я потягнувся до неї і самому спробувати, двері різко відчинились.
-Заходь, ну, заходь швидше!
Генрі втягнув мене досередини. Його ліжко було незастеленим, ковдра сповзла додолу та накрила собою стопку книг та записників, котрі визирали з-під ліжка. Усі можливі поверхні вкривали нотатки та причандалля для письма. На столі стояло дві свічки : зелена та червона, одна майже догоріла, друга – висока та без патьоків воску, заледве почала свою працю тут.
Генрі підвів мене до столу, натиснувши на плечі – всадовив на стілець та легенько постукав по них пальцями, змушуючи мене всміхнутись та поглянути через плече на нього. Між нами не було і натяку на бажання спілкуватись про Чарльза, чи допит, а так я почав його характеризувати подумки. Батько сказав «прийти на розмову», але то була не розмова. Допит.
Мені кортіло дізнатись, що задумав брат, а ще, трохи менше, бо це трохи схвилювало мене, такого привʼязаного до усього звичного, мені кортіло запитати, чому Генрі не відчиняє вікон, чому важкою стіною поперед моїх очей стоять його темно блакитні штори. Генрі любив свіже повітря, він не зачиняв вікна навіть під час грози, через що його недолюблювали слуги та сварила матір.
Поки я думав, Генрі відійшов та вмостився на краєчку столу, склавши руки на грудях та киваючи на книжечку, що лежала переді мною.
-Я ж обіцяв тобі дати її прочитати, а зараз, я вважаю, найліпший для цього час
-О, справді, дякую…
Не те що мені не хотілось дізнатись, що ж то за книга. Але я не очікував, що Генрі захоче, аби я читав її тут і зараз, і чому найліпший ?
-Чому? Генрі, чому найліпший?
-Прочитай, - він ледь нахилився, й перейшов на шепіт, - і усе зрозумієш. Після чого він зник у мене за спиною, зарипіли пружини, крекнуло старе дерево. Генрі вирішив подрімати, доки я читатиму.
Що ж, як не любив би я проводити з ним час, а все ж радів, що він не збирається стояти наді мною, доки читатиму. А Генрі міг би таке втнути, якби мав в голові своєрідну ідею.
Книга не була поганою, але закінчивши її, я лишився трохи розчарованим. Усе читання зайняло не більше години, а сама книга була насправді щоденником, оформленим у вишукану палітурку. Автор не називався, а як книга була його щоденником, природно, що назви також не мала. Датувався він серпнем-липнем минулого року, коли неназваний автор подорожував джунглями, на його особистий погляд - чарівними, але я б ніколи не поліз в такі місця, нехай би за мною гнались усі чорти з пекла.
Він описував, як експедиція : автор, купка моряків, ще дослідники, котрих він зневажав, й частіше відсилався до них похабними прізвиськами та єдина людина, котра йому симпатизувала, такий собі К, проходили крізь джунглі, кожне – зі своєю метою. Автор та К. були шляхетного походження, вони хотіли побачити світ та зрозуміти його на високих, філософських рівнях, дослідники викликали його негодування, бо копирсались в землі та камінні, бились в екстазі від приземленого й не важливого та заважали їм з К. знайомитись з культурою. Культурою ж в тих місцях виступали розрізнені, подекуди войовничі племена, з якими більш за все прагнув налагодити контакт автор.
І вони таки опинились а племені, що не було проти чужинців і зовсім не було проти того, аби виміняти на непотрібні їм блискучі камінці, щось цікаве та корисне, наприклад мотузку, чи компас. Автор описує дивні житла, в котрих жили дивні люди. Їх одяг, необхідний хіба для втіхи, адже майже нічого не прикривав, а люди тішились кольором та дзеленчанням, що їх вбрання видавало. Він описував маленьку капличку, хоча то було б богохульно, називати таке місце каплицею. На землі лежали людські голови, висохлі й почорнілі, до котрих приходили зі своїми бідами жителі, плакались та залишали для них свіжі фрукти та дичину. Все це поступово гнило, тому запах там був жахливий, але місцеві були до нього нечулі і стверджували, що балачки з головами дійсно допомагають. Відкривають розум, направляють в потрібний бік.
Дослідникам те було не цікаво, вони хотіли якомога швидше продовжувати експедицію, за це Автор кпив з них. Вони з К. обмотали навколо обличчя хустки та також вирішили поговорити з головами.
Щоденник закінчився на тому, що Автор, швидко й натхненно (такий висновок я зробив, бо текст був дивно нахилений та мав плями, не властиві решті рукопису) дякував усім можливим силам, котрі привели його до голів.
Останнє речення, здається було цитатою:
«В любім серці знайдеш шлях»
Я ще трохи подивився на сторінку, намагаючись збагнути, що ж такого особливого побачив у книзі Генрі? І чим вона могла звести з розуму того нещасного моряка?
Було вирішив перечитати, можливо я пропустив щось важливе, не був достатньо уважним, але відчув, що ледь стримую позіхання. За читанням й не помітив, що мене накриває втомою, може, як наслідок важкого дня, може, бо я останню годину читав в спокої та безпеці братової кімнати. Його присутність завжди мене заспокоювала.
Вирішив лишити книгу так, відкритій на останній сторінці, аби коли він прокинеться, знав, що я усе прочитав. Те, що я не зрозумів книгу, хвилювало мене, але я був певен, що він буде терплячим зі мною, що він пояснить.
Власне, в цьому в мав рацію.
Я зупинився в дверях, згадавши про свічку, розвернувся, двері тихо рипнули, з коридору повіяло материними улюбленими гіацинтами. Генрі досі глибоко спав, так і не скинувши сорочки та штанів, руки на грудях, що мірно підіймались, вгору-вниз.
Я зачаровано дивився на цей рух, не в змозі поворухнутись. Вдих-видих, я кліпнув, та затушив свічку, намагаючись переконати себе, що цього разу, замість книжечки, котру читав хвилини тому, з кишені Генрі не видніється світло-зелений корінець з обрисами кавової плями.
***
І раптом, з незвичної, аде геть не цікавої для мене події, зникнення Чарльза стало для мене важливим та знаковим.
Генрі не міг і не мав бути до цього причетним. Навіть якщо він мав при собі щоденник Чарльза, це не означає, що він має будь-який стосунок, до відсутності нашого брата.
Ні, я ні на мить не сумнівався в ньому. Втім і хвилюватись не припиняв. Сумніватись в Генрі міг той тип, детектив. Гірше, улюблений син, чи ні, сумніватись в ньому міг почати батько
Я провів цілий день у бібліотеці. Спершу, постояв на тому ж місці що і в той, я вирішив – злощасний, день. Нічого нового не відчувши і не пригадавши, я став на місце Генрі. Я уявив, як би я дивився на світ його очима, що бачив би в цій похмурій тиші. Чи помічав би витончений узор на диванних подушках, або те, як сумно квіти в вазі похилили свої голівки. Це тому, що я уявляю себе на його місці, а не справді є ним? Від цієї думки я засоромився та швидко відійшов. І дійсно, як я лише посмів.
Залишалась лише «роль» Чарльза. Але як я не намагався, як не крутився в тому куті, звідки його погляд вколов мене того дня, що й досі боліло, я не міг стати Чарльзом.
Я став прокручувати в голові слова, котрими брати обмінялись тоді. Нічого. Взагалі нічого. Можливо я щось забув. Та, ні, навряд. Я пам’ятаю, навіть якщо не хочу, я пам’ятаю. Цифри та правила, материки, закони, симфонії, я забуваю усе, окрім людей, окрім голосів, тембрів, почуттів. Я пам’ятаю, втім, нікому нема діла до моєї памʼяті, окрім детектива, котрому я збрехав.Та мені самому.
Котрому я брешу.
Решту дня я провів наважуючись пройти в кінець коридору, та прослизнути в Чарльзову комірчину. Він обрав собі її сам, коли був ще зовсім малюком. Найменшу з жилих кімнат. Розташована на куті будинку, вічно сира та в павутинні. Чарльз почув, не де небудь, а в церкві, що павучиха порятувала Марію та Йосипа, тому нищити їх не можна, хай які неприємні вони для вас.
Павуки захищають оселю від нещасть та злих духів, думав я, коли переступав поріг до кімнати. Шовкові павучі палати під стелею затремтіли і завмерли, коли я обережно причинив за собою двері.
Тут не було штор, лише фіранки, хворобливо-жовтого кольору. На столі - педантичний порядок, а по кутках, купи непотрібу, більшою мірою – одягу та взуття, котре Чарльз визнав недостойними свого тонкого чуття, але й викидати, чомусь, не хотів.
Павутиння продовжувало тремтіти, навіть коли я стояв непорушно. Напевно, якісь невидимі сили, котрі ділили цю кімнату з Чарльзом, не давали їй спокою.
Чарльз писав, писав багато, але я ніколи не бачив й абзацу з його творів. Тепер, маючи можливість заглянути в усі його шафки та схованки, всунути ніс до кожного записника та щоденника, це видалось мені брудним й негожим. І, несподівано, я взагалі перестав розуміти, що я тут шукаю та чи прагну знайти бодай щось. Чому?
«Генрі, через Генрі», шептали стіни і павутиння кивало, даючи свою згоду, якщо вже питання таке важливе.
Переборовши себе, я витягнув першу з багатьох шухлядок письмового столу. Порожньо. Вже рішучіше потягнувся до наступної. Також нічого
Порожньо, порожньо, порожньо
Жодного листочка, жодного речення, жодного слова не лишилось по Чарльзові. Лише павутиння та холодні стіни, котрі тихо звертались до мене : «Ілаю, Ілаю»
Це ж його дім, зрозуміло, чому вони знають його на імʼя. Та й збігло чимало часу, доки порпання в Чарльзових речах почало викликати в мене муки совісті.
Ми з цими стінами гарні знайомі
***
Ідея дізнатись, що було в тому єдиному записнику, котрий лишився по Чарльзу й лежав зараз, як мені було відомо, в теплі і комфорті жилету Генрі, оволоділа мною раптово. Я зупинився на місці, гублячись в здогадках, коли я став таким сприйнятливим, таким зацікавленим. Не байдужим.
Коли Генрі опинився в небезпеці, звісно ж. І він не дасть мені допомагати, якщо дізнається. Про небезпеку, чи про те, чим я займаюсь. Тому маю бути обережним. Маю бути обережним, аби йому ніколи не довелось. Хоча він не винен, безперечно, просто багато що можна подумати, якщо ви його не знаєте. А детектив його не знає. Батько й поготів.
Вже вкотре слуги не прийшли запалювати мені камін на ніч. Можливо, вважали, що це я – зниклий син? Я дивився в темряву і намагався скласти план дій. Як завше, думки не тримались купи, хотілось схопитись за голову і зірвати її з плечей. Стати однією з почвар, котрими лякають неслухняних сільських дітей. Бродити околицею, шукаючи одного брата та сподіваючись, що інший знайде мене.
Втім моя голова лишилась на місці, як і необхідність щось вигадати. Час йшов, а я не мав жодного уявлення, що відбувалось в світі поза нашим будинком. Для мене це було нормальним станом речей і лиш зараз я пожалкував, що не вмію їздити верхи, не маю друзів та взагалі не уявляю, де воно, те місто. Як я маю дізнатись, що детектив робить, чи робить він щось, чи намагається занапастити Генрі.
Я мав пекельну ніч, де на межі сну й реальності говорив з багатьма людьми та робив речі, від яких кров стигне в жилах, а спогади зникали, відразу після того, як я їх карбував. На світанку я не витримав, та й не лише я. Замість лагідного світла ранку я застав нещасні свинцеві небеса. На землі лежав туман, втім дощу, котрий міг би збадьорити землю все не було.
Вийшовши в коридор, лишив двері до кімнати відчиненими. Був босий і не взяв з собою ні свічки, ні ліхтаря. Хотів лише подивитись, лише аби заспокоїтись.
Кімната Чарльза була все такою ж пустою й моторошною. Моторошно нецікавою. Коридор лякав мене набагато більше ніж вона в цьому непевному стані, що його зазнавала моя душа. Батьків кабінет та головна спальня, як завше, були зачинені, а гостьові кімнати – пусті.
У Генрі ж, як завше, в щілині під дверями мерехтіло, він любив лишати на ніч свічки. І, як завше, мав він відчинені двері. І дійсно, цілих три, одна з яких стояла на підлозі. Але самого його, чомусь, в кімнаті не було.
В ніяковості я ледве не потягнувся заглянути йому під ліжко, а потім вгледів, що на столі, як я її й лишав, лежить книжечка. Я заклав сторінки олівцем, тоді, і він досі стримів гострим кінцем до вікна, тримаючи книгу відкритою. Незрозуміла сила потягнула мене до столу.
І знову. Я намагався зрозуміти, що ж, що ж такого важливого тут є. Чому ця маленька річ так зацікавила брата, братів. Чарльз же теж хотів знати, чому ? Я не розумів, погортав сторінки, роздивився палітурку, врешті, сів за стіл і раз за разом, перечитував останнє речення.
«В любім серці знайдеш шлях»
Найбільш любе мені серце було мені незрозуміле. І було певне, що я зрозумію і сам. А я не міг, хоча намагався, так сильно намагався, що втратив сон, що прийшов сюди й порушив би його спокій, якби він був тут.
Сльози заступили мені очі і я відхилився назад, аби не дати їм впасти на книжечку та розмити, такі дорогі для Генрі слова. За вікном йшов дощ. Не було ні грому, ні блискавиці. Навіть вітру не було. Я побачив його і лиш потім почув, тихий передзвін крапель по покрівлі.
Встав, аби відкрити вікно та впустити дощ до кімнати. Наблизити її до стану, в якому б вона була, якби моя дурість не змусила її власника зникнути. Можливо і Чарльза теж? Можливо я був винен в усьому, просто не розумів. Дурень, який я дурень.
Мої губи ворушились, як мантру проговорюючи прокляття на власну адресу, коли я потягнувся до білої рами, потягнув за посріблену защіпку знизу, став на кінчики пальців аби зробити те саме з горішньою. Штовхнув і мусив хапатись за підвіконня. Вікно, вдячне й вільне, відчинилось занадто стрімко. В обличчя мені вдарила свіжість, мої сльози змішались з небесними.
А в садку стояв він і дивився на мене. Я міг точно бачити емоцію в очах, незважаючи на відстань та потоки дощу. Я відчував її шкірою, нею було просотане повітря, я просто не помічав до цього. Ось вони : вітер, грім і блискавиця.
І якби не вона, ця емоція, чистий захват, мої жах і відчай, напевне, заподіяв би мені багато горя. Але заскочений між почуттів, я лише стояв та дивився, як він протягує у напрямку вікна руку, я міг би закрити очі, і знав, що він тримає на долоні. Іншою ж рукою він підзивав, кликав мене. Вниз, до себе.
Наче в трансі я вийшов з кімнати, спустився, тонучи в ворсі килимів. Хол, з холодним мармуром, шершаві сходи, м’яка трава. Дощ перетворив зовнішній світ на кращу, чистішу версію себе, і лише зараз я зрозумів, як сумував за ним. За світом поза будинком, за повітрям, не обтяженим власними гризотами. Я не виходив на двір вже не злічити скільки часу.
Генрі протягнув мені зелений записник, пляма в центрі стала ще темнішою від води. Я боявся відкривати його, аби слова не змило дощем, як гріхи, котрі за ними ховались і забрали Чарльза. Ніби читаючи мої думки, Генрі скинув пальто, а мокнув тут він в повному убранні, й підняв його над моєю головою.
-Не бійся, - він не посміхався, але смішинками світились його очі, краплинки дощу стікали у нього з волосся та з кінчика носа.
Всередині записник було пошматовано, неначе за нього бились тварини, відкушуючи по шматку з кожного боку. Лишилось лише декілька листів в центрі, списаних обережним рівним почерком.
Чарльз писав, що його роман прийняли й будуть друкувати, що він ніколи й нізащо більше не розповідатиме Генрі про свої роботи, а останнім абзацом, що не варто було описувати в своєму творі те, як за звичаями одного тубільського племені, воїн з’їв серце вбитого ним вовка, аби забрати собі його силу. Чарльз писав, що наша публіка, напевне, ще до такого не готова, але змінити вже він нічого не зможе і лише сподівається на краще.
-Генрі, я не розумію, - визнаю нарешті, в мене болить голова і печуть очі
-Тобі потрібно зігрітися
Це все що він каже. Забирає в мене записник і, раптово, викидає його геть. Не встигаю повернути голову, аби побачити куди. Мене тягнуть додому, накинувши на плечі обважніле пальто.
Генрі відводить мене до себе. На мармурі лишаються брудні сліди босих ніг та черевиків. Піднімаючись думаю, що слуги й не помітять. Вони зовсім непутящі стали, якби я був своїм батьком, то так би це не лишив. Але я – це просто я, тому намагаюсь якомога ліпше витерти ноги об килим, переступаючи поріг кімнати. Мурмочу вибачення, коли бачу як з мене ллється вода, хоча ми обидва мокрі як хлющ.
Генрі вкладає мене в ліжко, накриває ковдрою та, постоявши хвильку, йде розпалювати камін. «Я ніколи не розпалював камін самостійно», думаю я. «Я маю вибачитись», думаю я. «Чому ти стояв під дощем, дивлячись на власні вікна», хочу спитати я.
Сон забирає мене, коли з тріщанням, вогонь пожирає першу маленьку скалку.
***
Не знаю, день це, чи ніч. Генрі знову зашторив вікна, що мені категорично не до душі, але я не можу мати щось проти, це ж його кімната. Власне, він мене й розбудив, легенько поторсавши за плече. На ньому – сухий та чистий костюм, новий, я його ще не бачив, сірий, з ледь помітними, лише на тон чи два світлішими смугами. Волосся акуратно зачесане на проділ.
-Ілаю, ти пропустиш вечерю
Ліг не світанку, а прокинувся до вечері. Мене зовсім трохи смішить ця думка, але потім я намагаюсь встати з ліжка і помічаю бруд на власних ногах, свої, досі вологі речі, безлад, який я наробив в ліжку.
Ще до того як я починаю вибачатись, Генрі махає рукою та кидає зневажливе «потім приберуть».
Я не надто голодний, але ще надто сонний, аби збагнути, що точно мав би перевдягнутись до вечері, не важливо що відбулось чи відбувається. Що в холі мали б снувати слуги, що мали б горіти свічки, що я б ще на сходах мав вчути батьків голос.
Доки ми йшли, Генрі вів, але чим ближче підходили, тим повільнішими ставали його кроки. В бібліотеку ми увійшли одночасно, а потім він зупинився. Я пройшов ще декілька кроків й також завмер.
На обідньому столі, накритому білою скатертиною лежав Чарльз. Блідий, майже сірий, вдягнутий в білу нічну сорочку. Його руки були молитовно складені на грудях.
-В любім серці знайдеш шлях. Тепер ти розумієш?
Я не відповів, намагаючись вигадати, як Генрі може бути не причетним до цього. Як мені змусити тіло зникнути з цього столу? Як заклясти бібліотеку, аби ніхто не увійшов? Хоча, з останнім, я, здається, магічним чином впорався. Слуг не було, не було й батьків, котрі спускаються до вечері набагато раніше за нас.
Лише тріскотіли поліна в каміні, я певен, розпаленому рукою брата та ляскав по шибках дощ. Він досі не скінчився. Чи, можливо, навпаки, лише почався, просто я проспав, коли розпогодилось? Втім, це все не важливо, чому я дивлюсь на темні шибки понад блідим силуетом, котрий був моїм братом, чому не б’юсь в риданнях ?
Чому мені не страшно?
Напевно, я сказав це вголос, бо за спиною почулись кроки і за мить Генрі вже стояв поруч зі мною.
-Бо ти все зрозумів, чи не так? Ти ж теж читав його писанину. - ствердження
Я читав. Любов до літератури, моя вироджена натура зберегла, але найбільше мене манила література писана рукою близькою, рідною. Батькові підрахунки, материні листи, дослідження Генрі, оповідання Чарльза.
-Але, звідки ти знаєш?
А от Генрі за такою справою уявити я не міг. Це для нього занадто низько, занадто…нецікаво.
-О, Чарльз сам мені розповів, я тоді ще подумав, яка це дурниця, але потім мені до рук потрапила вона…, - він подивився, тужливо і захоплено на книжечку, котра лежала під долонями Чарльза. – тоді все і стало на свої місця, все зійшлося, нарешті, я так довго шукав, а воно вийшло отак, цілком випадково, неймовірно, правда?
-Той чоловік, котрому належав щоденник, він потрапив до племені, про яке писав Чарльз. Ти це хотів мені розповісти?
Я спробував, дуже сильно сподівався, що розумію. Дуже хотів розуміти.
-Що? Можливо, але не в цьому справа! Просто неймовірно, що Чарльз написав про це, а я надбав цю прекрасну річ і ми зовсім, взагалі, уявляєш, не змовлялись.
Генрі розвернувся до того, що досі могло називатись Чарльзом, але я б не хотів кликати це «нашим братом».
-Я геть забув про його безсенсовну писанину. – павза, він похитав головою, наче не вірячи, у все що зараз відбувається. – Аж доки це все не набуло сенсу. Я прочитав і зрозумів, ось воно, Чарльз теж це розумі, ось чому ця ідея й прийшла йому. Ось чому я й не сумнівався.
-Не сумнівався в чому?
-Що ти знайдеш свій шлях
І раптово, так, як ніколи до того, на мене звалилось розуміння. І ще ніколи в житті, я не був так сильно наляканий знанням. Стоячи в бібліотеці, повній незліченних фоліантів, в скарбниці знань, оберненій на їх темницю, закриту од усіх окрім безумних та нечулих. Найбільше мене злякало те, як пізно, як же пізно я усе зрозумів
-То вечеря це..
-Так.
Мені хотілось втекти, мені хотілось впасти на коліна і благати його отямитись, мені хотілось прокинутись, мені так сильно хотілось знову прокинутись.
-Ти ж віриш мені, Ілаю?
І я прокинувся, бо ж звісно, звісно я вірю. Окрилений безумом, чи чуйний та спокійний, Генрі не брехав й не кривдив мене. Навіть зараз, він не бреше мені, він хотів, аби я зрозумів і це сталось. Він підвів мене до розуміння. Я на грані безуму сам, але він не лишає мене з цим. Як можу я не вірити.
Я роблю крок вперед і ще один
***
І коли останній шматок зникає в безодні, котра відкрилась на тому місці, де був мій розумі і моє тіло. Генрі запитує, чи смакує мені, чи відчуваю я різницю, лише одна сльоза котиться вниз, зафарбовуючись в карміновий колір і хоча маю вперше збрехати Генрі, я не переймаюсь, лише киваю.
-Так, смакує.
Можливо, я не переймаюсь, бо дійсно відчуваю різницю.
