Справжній готичний детектив

конкурс


Чорна субстанція


Дорога додому того дня була довгою і болісною: нові берці сильно натерли п’ятку, але йти коротким шляхом Марі не хотіла. Довелося б перетинатися з однокласниками і як завжди не розуміти, що робити – йти збоку, чи обігнати, чи пригальмувати. Вона з баатьками переїхала в це місто перед початком навчального року. Мати переживала, що донька ні з ким не подружиться, але Марі було по-барабану. Хоча їй було цікаво познайомитися з донькою батькового кума, Ангеліною. Їй було дев’ятнадцять, і вона вчилась в медичному. Судячи з розповідей, цікава особа. Але краще раз побачити, ніж сто разів почути. Батьків кум мав нову дружину, а Ліна переїхала до них, коли вступала у вуз. Давно вже збирались в гості до них, та все ніяк. Може, в ці вихідні якраз і прийдуть.

Гаражі, ларьки, потім дорогу перейти, за нею – лісосмуга. Потім знову гаражі. За ними гастроном «Мрія», а тоді п’ятиповерхівка – туди нам і треба. Телефон сів ще на шостому уроці, добре, що в Марі був плеєр, тож брести темними вуличками додому під “Evanescence” було приємно.

-         Мам, тат, я вдома! – кинула ключі на тумбочку. Нарешті можна було скинути взуття.

Мама була на кухні, різала цибулю. Підняла червоні очі на доньку. По суворому погляду і напружених губах Марі зрозуміла, що мати дуже сердита на неї.

-         Я тобі дзвонила, - дивно-тихо відповіла мати.

-         В мене просто сів телефон.

-         Дванадцять разів.

-         Я ж давно кажу, треба новий… Ма, ти чого?

-         Я тобі дзвонила, - знову сказала мати, а тоді відійшла від столу і присіла. Щось точно було не так.

-         Ма, ну я більше не буду так. Буду вимикати на уроках, щоб до вечора вистачило.

-         Ти знаєш, яким крихким може бути життя? Як воно може обірватися в будь-який момент? Думаєш, твої черепи на футболках – це і є смерть?

-         Ма, ти знову? Не починай…

Марі вже готувалась захищати свої смаки у класичній сварці «Зніми своє чорне лахміття і будь як нормальна дівчинка», але мама раптом заплакала. Донька кинулась до неї, не розуміючи, що відбувається.

-         Ангелінки більше немає. Вона покінчила життя самогубством.

*

На похороні було небагато людей. Біля самої труни стояли батько померлої з новою дружиною, їх Марія вже бачила раніше, поруч з ними високий худий хлопець – брат Ангеліни, Андрій. Позаду найближчих декілька бабусь у хустках щось активно обговорювали, час від часу задмухуючи своїм шепотом свічки, так, що то одна, то друга мусила просити інших поділитись вогником. Далі стояли Марі та її батьки. А за ними – дві дівчини з великою різницею у зрості і хлопець, університетські друзі.

Коли підійшла черга прощатися з померлою, Марі побачила її вперше. «От і познайомились», подумала вона і постаралась встигнути роздивитися дівчину: шкіра була білою, як папір, зливалася з кольором весільної сукні, в якій ту поклали за традицією, а саме дівча таке худеньке і тендітне, наче та мереживна матерія, з якої воно було пошите.

Батько Ангеліни якось зумів домовитися з місцевим священиком, щоб поховали її по-людськи, незважаючи на самогубство. Мабуть, це коштувало йому не тільки зусиль та нервів, а і дечого матеріального.

Поминки теж були досить традиційні, окрім однієї деталі.

-         Ліночка була в мене така розумничка, така талановита дитина, - говорив батько крізь сльози, - вона дуже любила малювати. Вона брала участь в конкурсах, деякі її малюнки досі прикрашають стіни школи, де вона навчалась. На столику ви бачите її роботи. Я вас проситиму їх узяти в обмін на пожертву, по скільки вам буде не шкода.

Він пояснив, що всі зібрані кошти планує передати на потреби церкви. А поки творчість Ліни житиме в будинках людей, житиме і пам’ять про неї. Марі подумала, що це незвично, однак, аж ніяк не позбавлено сенсу. Подумала, що теж хотіла б лишити щось після себе, нехай тільки це буде щось справді круте. Наприклад, платиновий альбом власного гурту чи свою першу гітару, за яку якийсь божевільний фанат на аукціоні віддасть обидві нирки. Втім, справедливо буде відзначити, що в дев’ятнадцять років мало хто може похвалитися щедрим заповітом. Тож шість чудернацьких картин формату а4 в рамках за склом – це вже не абищо. Марі вирішила піти подивитися на картини, поки всі не розібрали.

Столик з картинами вкривала рожева синтетична тканина для штор з вибитим візерунком по краю. Самі ж картини були досить непогані. Мали стиль. Всі були виконані в чорно-білих тонах з червоними акцентами. На одній була зображена рука з відкушеним яблуком, з якого скрапували, ніби сік, криваво-червоні краплі. На другій – дерево з листям у вигляді очей. Третя і четверта зображали трояндовий кущ в різних станах: квітучий і з обрізаними квітами. На п’ятій можна було бачити шарнірну ляльку в дивній позі – мабуть, у танці. А на шостій – жіночий силует в якихось візерунках.

Вдома перед сном Марі зняла чорну сукню і повісила в шафу до інших чорних суконь, штанів і кофтин, вдягла ще чорнішу футболку з принтом улюбленого гурту, яку директриса заборонила носити до школи, та залізла під ковдру. Тоді тільки згадала, що не змила смокі з очей – сьогодні мала гарний привід бути в цілісному образі, вранці мама лише попросила не вдягати аксесуари з черепами, щоб не образити почуттів присутніх. Подивилася на нігті з обдертим лаком, скривилась. Дещо згадала.

Знайшла у сумці картину Ангеліни, ту, що з яблуком. Вибрала її, бо сподобались довгі, тонкі пальці, що обіймали яблуко, з такими ж довгими нігтями-кинджалами. Куди ж її повісити? Стіни всі зайняті постерами. Роздивлялась картину, аж поки не впустила.

Раптом почула, ніби плаче хтось.

-         Мам?

Ніхто не відповів. Вже за північ, батьки мали б спати давно. Підійшла до дверей, прислухалась, прочинила трошки – сплять. Почула знову схлипування.

Повернулась до кімнати і застигла. В кімнаті була вона.

-         Збери мене, - тихо сказала Ангеліна.

Марі простянула руку, щоб торкнутися до дівчини, яку вони сьогодні поховали, але це виявилося неможливим. Було схоже на намагання торкнутися предмета уві сні. Або на галюцинацію.

-         Збери мене докупи, - повторила вона.

-         Як? Як це зробити? Це метафора?

Привидка мовчки покивала головою.

-         Поглянь з іншого боку, - сказала вона і розчинилась.

З іншого боку? Що вона мала на увазі? Так, Марі не схвалювала її рішення вкоротити собі віку, але воліла тримати його при собі, на відміну від деяких бабусь, що перешіптувались за поминальним столом. Та невже саме невиказані претензії незнайомої школярки так затримали Ліну на землі? А може…

Так. На листочку акварельного паперу, що був колись, імовірно, частиною скетчбуку, було дещо крім тонкої павучої руки з яблуком. Просто з іншого боку.

«11 жовтня, понеділок

Тяжкий день. М. захотів мене бачити сьогодні, цілий ранок писав есемески, а я цілий вечір їх видаляла. А в мене температура. На пари все одно довелося йти, там і зловив мене. Треба закінчувати з цим. Не можу чекати більше. Щоразу думаю про його сім’ю, його доньку… Того разу, як вона приходила до нього на кафедру, ми з нею гралися в карти. Вона сміялась, а я все згадувала, як батьки розлучались ледь стримуючи сльози. А лице горіло від сорому. Тепер мені здається, що всі знають. Всі на світі.

Страшна, страшна людина. Ну що ж. А в мене 38,9. Якщо я помру, я на це заслужила, хе-хе.

13 жовтня, середа

Щоденнику, вибач, що вчора не писала. Тут таке… Я все ж наважилась, сказала М., що хочу все закінчити. А він»


На цьому запис рішуче обривався, наче серія «Мар’яниного дня» чи «Мандіни», чи чого там ще, лишаючи глядача з роззявленим ротом чекати завтрашньої серії. От тільки Марі розуміла, що завтрашньої серії не буде.

Якщо не взяти справу в свої руки з обідраним чорним лаком на нігтях.

*

Марія пам’ятала, що по картині купили Таня, Кіра і Ян. Ще одну взяв собі брат Ангеліни, Кирило. А ще одну, найменш чудернацьку, на думку старшого покоління, взяла тітка дівчини, сестра її покійної матері, жінка з короткою стрижкою і рудим, майже мандариновим, волоссям. Вона нібито обіцяла відвезти малюнок бабусі, якої через слабке здоров’я на похороні не було.

Мабуть, настав час починати спілкуватися з людьми.

Вдома був комп, але не було інтернету. Думка про комп’ютерний клуб душу не гріла, тож лишався один варіант - бібліотека.

«Готка, он іде», - почула як шушукались однолітки з паралелі.

«Готесса, неучі», - ледь чутно промовила крізь горловину светра, більше для себе самої.

В Марі був аккаунт «Вмережі», хоч користуватися ним поза межами бібліотеки поки що не було як. Саме збирала собі з кишенькових на телефон з «Оперою», вже майже у всіх в класі був саме такий. Логічно було почати пошуки саме з Ліни. А як прізвище у Ліни? Батьки називали кумів «Книшові», отже так? Врешті знайшла її під ніком «Ліна *BrOKeN* Книш. Погортала її фотки. Звичайна дівчина, усміхнена, весела, судячи з коментарів та «графіті» на її «стіні», мала багато друзів. «І багато секретів», подумала Марі. В альбомах знайшла групове фото з навчання: ось вони всі четверо. Зліва Тетяна – чорноволоса, дуже мініатюрна, стоїть біля них наче менша сестричка. Кіра з Ангеліною стоять в обнімку посередині, Кіра – блондинка з дуже приємним, привітним лицем. Справа стояв Ян, їхня четверта «подружка», симпатичний хлопець в стильних окулярах.

«Додати в друзі» - натиснула тричі. Вирішила, що хто перший прийме заявку, тому першому і напише. Бар’єр для спілкування був дуже умовний, різниця у віці лише два роки. Але він був, адже вона – неповнолітня школярка, а вони третьокурсники медичного. Хтось з них, мабуть підробляє, хтось приїхав з іншого міста і живе в общазі, а не з батьками. Трохи вагалась, та все ж натиснула велику синю кнопку вчетверте – додала ще й брата Ліни. Він був онлайн, відреагував миттєво.

«Привіт.»

«Привіт. Як ти?»

«Норм. А ти як?»

«Потихеньку. Слухай, мені потрібна твоя допомога. Можемо зустрітися? Бо в мене нема інтернету вдома, тож не скоро ще спишемось»

«Добре, давай завтра в 15? Біля дому побуту.»

«Давай в 17, в мене друга зміна в школі», - Марі скривилась. Як незграбно. Що ж, головне, що погодився.

*

- Ти б зразу сказала, що тобі потрібна картина. Я б взяв з собою, - говорив він, шукаючи на зв’язці ключів потрібний.

Марі половину дороги від дому побуту запитувала себе про те саме, було дуже ніяково йти до малознайомого хлопця додому, здавалося, ніби напросилась. Другу половину дороги думала, як вона пояснить, що їй потрібно цю картину забрати. Придумала, що скаже, ніби хоче зробити татуювання з сюжетом картини, тож візьме її до себе на пару днів, щоб показати знайомому майстру.

-         А не замала ти для татуювань? – усміхнувся хлопець.

-         Це тимчасово.

Картина зображала дерево з листям у вигляді очей. Чорні зіниці, червоні райдужки. «Це справді могло б бути класною татухою», - Марі вирішила, що ця легенда досить правдоподібна, тож можна нею користуватися і надалі.

*

«5 жовтня, вівторок.

Таке смішне сьогодні було, Таня на лекції сказала, що я подобаюсь Яну. Той заперечував, але далі сидів весь червоний, як помідор. Ех, Ян, була б я сміливіше, я б… А що б я зробила? М. мене вбив би, якби дізнався, що я ще з кимось. Або, ще гірше – мене поперли б з універу. А батько з дому вигнав би, якби довідався. Що б я робила тоді?

6 жовтня, середа.

З універу ще не вигнали, а от з дому… Ну, насправді, я сама пішла. Як добре, що брат від них з’їхав, інакше ночувати б довелося на вокзалі.

Як він міг таке сказати?

Мамочка, я так скучаю за тобою. Я так хотіла, щоб ви з татом були завжди разом. І ніколи не думала, як боляче тобі було терпіти це «разом». А сьогодні почула їх знову, і мене як струмом пробило, все згадала.

«Така ж біснувата, як мати твоя».

Пробач мені, мамо.»


*

Музичний центр мовчки блимав, натякаючи, що диск закінчився, і час вже поставити інший. Марі сиділа за столом, дивлячись в одну точку - думала.

«Отже, що ми маємо?

Дівчина покінчила з собою, наковтавшись таблеток.

Тоді явилась мені у вигляді привида.

Мала за життя одруженого коханця, з яким хотіла порвати, але побоювалась, що це може мати фатальні наслідки.

А ще раніше – мала сварку з батьком.

А ще раніше – втратила матір.

І ми досі не знаємо, що сказав їй М., коли вона…

«М. мене вбив би».

Може, вона мала рацію?»

Потік думок перервав звук, з яким вимкнувся музичний центр, не дочекавшись уваги. А серед тиші Марі почула:

- Я не знаю.

Цього разу Ліна явилась їй без сукні, у самій білизні. Білий мереживний комлект на блідій шкірі, сині венки на голих руках і ногах. Марі подумала, що може, це було метафоричне прохання «порийся в моїй брудній білизні». І привидка його озвучила:

-          Дізнайся ти. Будь ласка, - примарна дівчина стала на коліна перед Марі. Дивний жест з її боку, в ньому не було потреби, бо її історія і так була всім, про що думала Марі останні декілька днів.

Кажуть, не можна відмовляти в останньому проханні. Марі подумала, що це той самий випадок.

*

Наступного разу, сидячи в бібліотеці, Марі вже мала вибір. Таня і Ян підтвердили заявку в друзі. Таня погодилась на зустріч через декілька днів, коли матиме вихідний. А Ян запропонував підмінити іншу їх подругу на одній з лекцій вже завтра.

«Вона тобі заплатить 20 грн, це все одно дешевше, ніж потім «енку» відробляти», - написав він. Пропозиція була вигідна, як не подивись.

*

- О, то ти робиш татухи? Круто, а мені зробиш? – розпитував Ян.

- Та не я, знайомий, - Марі сиділа серед незнайомих людей, у білому халаті, розміри на два більше за власний, ховаючи волосся під білою шапочкою. Мама давно казала, що треба додати кольорів у гардероб. Білий рахується?

- Ковпак в тебе такий, ти наче шеф-повар, - сказав Ян. З ним було на диво легко спілкуватися.

- …область базальних гангліїв, яке зветься «смугастим тілом», а саме хвостате ядро і шкаралупу. А також чорну субстанцію…

Поки лектор розповідав про структури головного мозку, що за назвами більше нагадували щось середнє між персонажами фентезі та інгредієнтами пирога, Марі вдалося дізнатися дещо корисне.

-         Лінка насправді дуже хотіла закінчити вуз, навіть йшла на червоний диплом. В неї мати на щось хворіла, а потім померла. Не знаю, як саме, ми не розпитували. Але в їхньому райцентрі ніхто не міг поставити їй діагноз. Може, якби встановили, то її можна було б врятувати, але Ліна тоді ще в школі вчилась. А потім просто хотіла дізнатись, хоч вже і не було кого рятувати. То в бібліотеці стирчала, то викладачів після лекцій затримувала питаннями.

-         Правда? А з ким ти її бачив? – здається, з’явився шанс дізнатися, хто ж той таємничий М.

-         З Ілоною Василівною,  вона вестиме в нас генетику з наступного семестру. З Василем Петровичем ще, це він зараз і веде лекцію. На кафедру неврології ще хотіла сходити.

-         А Василь Петрович, яке в нього прізвище? – викладач анатомії не справляв враження небезпечного дон жуана, на вигляд мав років сімдесят, але перевірити було варто.

-         Білоножко. А що?

-         Ян, а скажи чесно, вона тобі подобалась? – Марі проігнорувала питання хлопця, - Чому ти з нею дружив?


-         Лінка? Та ні, хоч вона класна. Була. Але я знав, що в неї є хтось, есемески їй строчив постійно, а вона все никалась, щоб ми не бачили. А з ким мені дружити? Я ж єдиний хлопець в групі. А дівчата кльові.

Марі також поцікавилась, чому, на його думку, сталось те, що сталось. Хлопець вважав, що мали місце романтичні драми.

-         Я думаю, в неї хтось був, і між ними з’явився хтось третій. Тобто третя. Фарше ля хам, як кажуть французи.

-         Шерше ля фам.

-         Ну так. Вона плакала в останній тиждень, щонайменше двічі бачив її в сльозах. Ти ж повернеш мені потім картину? Хочу, щоб було щось на пам’ять про неї.

В кінці лекції була перекличка: потрібно було встати, коли лектор назве твоє прізвище.

-         Ян, а за кого я?

-         За Танюху Мироненко встанеш. Тільки ти на напівзігнутих, а то вона в нас манюня, метр в кепці. Чи в ковпаку.

*

Третя картина зображала кущ з червоними трояндами.

«отруїтися смертельно. Що ж, не будемо про сумне. Головне, завжди в аптечці мати потрібні ліки.

9 жовтня, субота

Як це могло статися зі мною? Це просто жахіття.

Мене трохи нудило останнім часом, і чотири дні затримка. У Тані були тести вдома, сказала, зроби. А в мене паніка, що як справді вагітна? Що тоді?

Ну от і настало те «тоді».

Так страшно було, не могла навіть дивитися, віддала Тані. Чую, мовчить. А тоді й каже: «Тут дві».

Я не можу, я просто не можу з цим упоратись. Я не хочу приймати таке рішення.

Треба порадитись з М.»


Цей запис поки що виглядав найбільш тривожним, хоча судячи з дати, останнім він не був.

Отже, Ліна була вагітна. І переживала це вочевидь не як радісну подію і нову сторінку життя. Мабуть, її коханець теж не зрадів такому розвитку подій. Та щоб довідатися, треба було запитати це в нього.

Думка про отруєння чомусь з’явилась ще до запису про дві смужки. Можливо, це лиш фраза, вирвана з контексту.

*

- Дівчино, що ви вигадуєте? Ніколи в житті я не дозволяв собі нічого зайвого зі студентками, - чоловік зухвало поглядав на Марію поверх окулярів, але тон його перекреслював сказане, він помітно нервував.

Попри середній вік, мав пишну шевелюру і був дуже стильно вдягнений. А Ян ще на лекції розповів, що Максим Вікторович щонайменше двічі одружувався зі студентками. Ходили легенди, що це в нього традиція така, кожні десять років міняти дружину на більш «нову модель». Другий шлюб, судячи з усього, вже добігав кінця.

Навіть якщо він бреше, Марі не бачила реальної можливості вивести його на чисту воду. Але сумнівів майже не було, загадковий містер М. – це він і є. Доведеться прийняти поразку. Чи ні?

-         Невже вам не шкода її? Так, вона прийняла не найкраще рішення, але ж…

-         Вона не вміла приймати правильних рішень. Вона взагалі не здатна була сама щось вирішити, - раптом сказав він, скинув окуляри і почав нервово терти очі.

-         Ви сказали їй позбутися дитини, чи не так?

-         Що?! Ні, ні… Я б ніколи, - він на мить геть втратив контроль над собою, а тоді верескнув: Ідіть звідси! Вимітайтесь до бісової матері!

*

Кіра попросила зайти по картину до неї додому. Вона нездужала. Двері відчинила дівчинка років п’яти.

-         Кіра, до тебе якась тьотя!

Тьоті налили чаю і пригостили цукерками. Кіра в житті була такою ж привітною, як і здавалась на фото. А дівчинка виявилась її племінницею. Вони трохи поговорили про Ліну та обставини її смерті, поки мала не спитала:

-         Ангеліна пішла на райдугу, як Тобік, так?

-         Так, типу того, - відповіла малій Кіра, більше вони про неї не згадували, щоб не травмувати дитину.

Марі вже взувалась і надягала шапку перед тим як вийти на вулицю, коли згадала, що приходила по картину.

- Я віддам, щойно відксерю її. Можна буде до тебе зайти?

- А, та не переймайся. Можеш лишити собі.

Марі, мабуть, виглядала здивованою, Кіра додала:

-         Не сприйми це неправильно, у мене багато її речей. Ось, наприклад, цей ведмедик, вона його сама пошила, - Кіра взяла в руки іграшку, зроблену з різнокольорових клаптиків. – Але ось ці її малюнки… Ніколи не розуміла.

Дорогою додому Марі намагалася згадати, чи бачила якісь ознаки хвороби в Кіри, які заважали б їй ходити на пари, і не змогла пригадати. Втім, на п’ятий день хвороби так часто і буває.

*

«раптом запропонував одружитись. Я не могла зрозуміти, чи це якийсь довбаний жарт? Ми так не домовлялись. Так, про нього жартують, що він кожні десять років оновлює собі пассію, але мені це не потрібно. Я хочу закінчити вуз, хочу отримати професію. Хочу прожити свою юність. Хочу жити.

Сказала, що мені це не підходить. Він сказав, що варто хоча б сходити перевіритись у гінеколога, може тест хибнопозитивний. Але я не хочу. Почне мораль читати, що це небезпечно, що це гріх. Я й сама знаю.

Піду завтра до Тані в аптеку, попрошу продати мені таблетку. Та й по всьому.»

Дати не було, але сторінка була, вочевидь, продовженням першої.

Принаймні, не схоже щоб М. був жорстоко настроєний. Хоча, може, озвірів, коли дізнався що Ліна позбулась його дитини? А може Ліна сама не змогла пережити це, гостро відчула провину і вирішила, що не варта життя? «Хочу жити».

Цієї ночі Ліна прийшла до неї уві сні. Вона була гола і беззахисна. Просила пробачити її за все, що зробила. Тільки знати б, що зробила вона, а що зробили з нею?

*

Таня прийшла на зустріч у п’ятницю, як вони і домовлялись. Принесла картину, загорнуту в пакет. Взяли каву в автоматі. Таня закурила. Марі подумала, що їй часто, мабуть, відмовляють у продажі через «дитячий» зріст.

-         Як думаєш, чому? – запитала Марі, здогадуючись якою буде версія Тані.

-         Ну як тобі сказати. Підростеш розкажу, мала ти ще.

-         Це тимчасово. Мені в січні вісімнадцять, - Марі закотила очі. Серйозно, блін?

-         Ну що ж. З аптечних реалій: ніколи не соромся купляти презервативи. Бо доведеться тоді щось інше купляти. Памперси, наприклад. Ну це якщо хепі енд, а якщо не хепі то просто - енд, - похмуро іронізувала Таня.

-         Вона хотіла перервати вагітність?

-         О, то ти знаєш? Ну так. Термін нібито дуже маленький був, можна було медикаментозно.

-         І ти продала їй?

Таня трохи помовчала, докурюючи цигарку, тоді відповіла ствердно.

-         Та видно, щось пішло не так. Не можна таке робити вдома. Це небезпечно. Може, кровотеча відкрилась, абощо.

Вдома Марі розпечатала картину, Таня навіть плівкою з пухирцями її обгорнула.

На картині був силует дівчини, весь вкритий відбитками пальців червоного кольору.

«8 жовтня, субота.

Пишу, а руки тремтять. Не знаю навіть, чи варто. Все одно ніхто ніколи цих записів не побачить, я завтра ж їх надійно сховаю. Але і знищити рука не піднімається. Мені просто потрібно кудись подіти ці почуття, інакше вони розірвуть мене зсередини.

Кіра сьогодні влаштувала гульки в неї вдома. Вся група була.

А потім всі поснули, а ми з Танею пішли на балкон. Говорили про те, про се, про хлопців. Я не витримала, розповіла їй про М., сама не знаю чому. Вона ніби не дуже й здивувалась, тільки почала розпитувати, чому я взагалі в це вляпалась? Я раніше думала, що це якось само собою вийшло, і що я просто захохалась, але в той момент я як прозріла. Я просто почувалась бажаною. Він так торкався до мене, ніби не міг не торкатись. Так дивився, ніби не міг не дивитись. Я провалювалась в це відчуття, як в згущене молоко. Було так солодко. А я так хотіла почуватися коханою, що прийняла одне за інше.

І я говорила і говорила, та раптом вона перебила мене цілунком. Я зовсім цього не очікувала, але я відповідала їй, було так солодко і приємно, мені здається, ми цілувались до ранку, поки не почало світлішати надворі. Потім лягли на крісло, єдине що було вільне. Проспали першу пару. Але компанію все одно будити довелось, бо проспали б і другу. А Яна взагалі довелося відпоювати «Атоксіном». Так можна і»

«отруїтися смертельно. Що ж, не будемо про сумне. Головне, завжди в аптечці мати потрібні ліки.»

Так, це початок того самого запису. Перед записом, де вона дізналась про вагітність.

Отже, виходить, це був нещасний випадок?

Побічний ефект таблеток для переривання? Таке могло бути. Але невже тоді сім’я б цього не знала? Чи вони захотіли приховати це? Це можна зрозуміти. Але навіщо тоді було наговорювати на дівчину, ніби вона сама себе вбила. Це жорстоко і несправедливо. Невже вони могли так вчинити.

*

-         Навіщо тобі всі картини? В тебе шкіри вистачить?

-         Насправді, я просто хочу допомогти знайомому тату-майстру, нехай би в нього було класне авторське портфоліо. А не ці скорпіони та леви, чи ієрогліфи, - скривилась. Не любила брехати, але що поробиш, ціль виправдовує.

Марі не розуміла, чому він ведеться на таку дурню, але їй дуже потрібен був останній пазл. До бабусі Устини було три години на маршрутці. О 17:08 буде маршрутка додому, потрібно на неї встигнути. Бо як інакше пояснити батькам, що вдома вона ночувати не планує? Адже Марі і зараз би мала бути в школі.

-         Андрій, хочу дещо запитати про Ліну. Делікатне. Скажи, вона ж була вагітна, так?

Очі хлопця округлились, він явно був здивований:

-         Ні, ти що. Точно ні, це б написали у висновку розтину.

-         А що там було написано? Яка причина смерті?

-         Отруєння барбітуратами. Снодійні. Де вона їх знайшла, невідомо.

Деякий час їхали мовчки, а потім він запитав:

-         Слухай, а навіщо тобі це? Ти навіть не знала її.

-         Мене цікавить смерть, - вперше вона озвучила справжню причину своїх пошуків. – Ось ти є, а ось тебе немає. Це не може бути ось так… просто.

Поки їхали, Марі спробувала увійти до свого аккаунту «Вмережі» з телефону Андрія, однак, чомусь не виходило. Невірний пароль. Вдома треба буде передивитись, яка там буква в кінці.

Бабусі Андрій сказав, що Марі хоче навчитись грати на гітарі, і вони приїхати по його старий інструмент, що нині валявся на горищі. Але бабуся мала свою версію подій.

-         Сідай Марійка, сідай. А ти Андрюша поухажуй за нівєстою, шо ти стоїш як привезений?

Марія хотіла заперечити, але потім подумала, що так буде простіше налагодити спілкування з бабусею.

Картина стояла на видному місці. Красива шарнірна лялька у русі. Марі сподівалась, що Андрій зможе її взяти для неї. Тим часом бабуся розповідала про те, як живе сама вже шостий рік.

-         Катюша зі мною жила, помагала мені все. Катюша це мама Ліни, доця моя покійна, - пояснила для Марії, - ох, така доля лиха в моїх діточок, на тебе тільки надіюсь тепер, Андрюша. Катя була красуня в мене, і розумна, і здорова, ніколи ні на що не скаржилась. Вийшла заміж, діточок вони народили, та й жили добре років з дванадцять. А тоді заслабла Катя. Буває сидить, і рука смикається в неї. Чи нога. Каже мені: «мамо, воно само рухається, це не я рухаю, вірите?» І бачу, сама налякана до жаху, а воно чим далі, тим гірше, і ніякого спасу немає. Олексій її й до ворожок водив, і у церкву. А баби почали балакать, що вона одержима дияволом. Ой, горе яке. Ну і покинув він її з діточками. Ліночка так плакала, а Андрій вже був старшенький, то не так. Ну але тяжко було.

Марі слухала, не наважуючись перебити, хоча часу до маршрутки вже лишалось мало. Дуже шкода було цю самотню, згорьовану бабусю. Раптом задзвонив телефон.

-         Доню, ти де? – мати, здається, плакала.

-         Мамо, що?..

-         Нас пограбували! Біжи додому, тут таке!

-         Мамочко, ох… А що вкрали?

-         Ой, не знаю, дивимось ще. Долари на місці, слава богу, - пауза, мати ходила по будинку, перевіряючи найбільш дорогі речі, що були в будинку. - Комп’ютер, телевізор на місці. А що ж вкрали… Не знаю. Ну, головне що долари не знайшли! Але доню, перекинули всі ящички, все що можна, а в твоїй кімнаті ще й килим пропалили, уроди! Смердить горілим на всю хату!

*

«14 жовтня

Взяла в Тані таблетку. Хоч би подіяло. Я так боюсь. Попросила Кіру підтримати мене, бо я себе знаю. В останній момент можу так і не наважитись. Вона прийде і зробимо це, якщо що, то вона про мене попіклується, викличе швидку і все таке.

Так соромно було перед Танею.

Ну, нічого, скоро це все закінчиться. І можна буде жити далі, як раніше. Дописую і ховатиму всю цю історію, але шкода ескізи. Зараз в рамки поставлю, поки Кіру чекаю. Обіцяла підтримати мене, коли буду пити таблетку…

З цими подіями забула про найголовніше. Я дізналась, на що, найімовірніше, хворіла мама. Судячи з симптомів, це хорея Гентінгтона. Невиліковна хвороба нервової системи. Здається, вона може передаватися у спадок, але я ще не дочитала до цього.»

*

Вдома Марі довелось вигадувати, що вона так довго не поверталась, бо загубила кишенькові гроші, і йшла пішки з іншого кінця міста. Здається, не дуже повірили, але сім’я була в стресі, і обговорювати ще й це ні в кого не було сил.

Підтвердилося те, чого Марі й боялась. Нічого не зникло, нічого не вкрали. Але дещо знищили, а саме картини, які були на той момент вдома. Ті, які Марі взяла в Тані та в Кіри, а також її власна.

Марі не змогла стримати сліз. Хтось знав, що потрібно знищити. Хтось знав, де шукати. Хтось ризикнув, увірвавшись в чужий будинок. А отже, мав причини.

-         Як ти це допустила? – у просторі кімнати з’явилась фігура. Цього разу вона була без одягу, без білизни, а ще – без шкіри. І у зовсім іншому гуморі, ніж досі.

Примара облітала кімнату по колу, рухаючи червоними м’язами, як шарнірна лялька і кричала, вищала, ридала. Марі бачила кожну судину і нерв, що пронизували плоть.

-         Тебе цікавить смерть?! То ось вона яка – дивись же! – вона підлетіла так близько, що Марі бачила кожну судину в її оголених очних яблуках. Вона взяла її за руку і понесла у танці. Її холодне тіло притискалось, липло, як сире м’ясо до сковорідки.

-         Знайди, хто це зробив, інакше ти побачиш її ще ближче, - сказала вона і розчинилась у повітрі.

Перед сном Марі виявила, що зникло ще дещо – її улюблена футболка з гуртом «Lacrimosa».

*

- Маріє, вставай! Терміново поясни, що це таке і як ти до цього додумалась?

Батько кричав, мати плакала на кухні і не піднімала очей. Хтось з батьків її однокласників подзвонив батькам Марі, щоб розповісти тривожну новину: Марія показує голу дупу та цицьки в інтернеті, і вони категорично вимагають провести виховну бесіду з донькою у терміновому порядку, інакше вони доб’ються виключення з школи такої непорядної учениці.

Марі пояснила, що втратила доступ до сторінки. Не дуже сподівалась, однак батьки повірили.

Дівчина зрозуміла цей жест як погрозу.

-         Андрій, благаю, скажи мені, ти розповідав комусь про мої пошуки?

-         Ну, нічого конкретного, але…

-         Ясно. Кому?

-         Таня питала, то я і сказав. Що ти шукаєш всі картини. Хочеш зібрати їх усі, для портфоліо.

Отже, Таня. Вона працювала в аптеці, вона ж продала Ліні ліки.

Але чому? Через ревнощі?

Марі знайшла свою сторінку «Вмережі». Побачила не своє тіло, голе від пояса до п’ят, в цікавій позі. Зверху була та сама футболка, що зникла після пограбування.

«Навіщо ти це зробила?»

«Бо могла)) Бісила вона мене. І ти бісиш»

«Бісила? Чим?»

«Нічого не могла сама зробити. Такими легко скористатись. От я і скористалась»

«Сука»

«Ну, знаєш, в мене буває таке. Ніби заволоділо мною щось. Якась субстанція. Чорна, лиха. Отак»

«Отже, ти підмінила їй таблетки? Коли?»

Марі довго чекала на відповідь. Поки чекала, вирішила ще раз роздивитись фото. Вони були поганої якості, з синім відтінком. Не було видно лиця, тільки тіло. На одній з фото дівчина ніби осідлала якусь м’яку іграшку. Це був ведмедик з клаптиків. Це була не Таня, а Кіра.

«Кіра, ти розумієш, що вбила людину?»

«Вона сама себе вбила, хіба ні?» - врешті відповіла.

«Ні. Ти була з нею поруч. Вона просила твоєї підтримки. А ти дала інакші таблетки. Вона навіть не була вагітна, ти і тест підмінила. Вона втратила життя ні за що»

«Так буває з тими, хто не хоче брати за нього відповідальність.»

*

За короткий час ця незнайома мертва дівчинка стала для Ліни небайдужою. Як і дехто з її близьких. Вона вирішила, що історія її смерті має бути розказаною хоча б комусь. Не вдаваючись в подробиці своїх видінь, Марі розказала про картини Андрію. Вони спробували скласти все докупи і віднесли в міліцію, але бракувало деяких деталей, тож переглядати справу ніхто не став. Найбільше Марі бентежило тепер, яким глупим, яким позбавленим сенсу буває зло. І якою простою насправді є смерть. А життя – тимчасовим.

Андрій звернувся до клініки, щоб обстежитись на хорею Гентінгтона. Ця хвороба обумовлена генетично і починає проявлятись у зрілому віці, з того моменту людина приречена. Лікування від неї не існує, і нащадки отримують її від хворої людини у кожному другому випадку. Виявилось, що Андрій її мав.

Ліна прийшла ще лиш один раз. Як безтілесний дух, як голос, як відчуття присутності.

-         Дякую, - сказала вона і щезла назавжди.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 23:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап