Вбивство привида

Усі згадані місця справжні.

Усі співпадіння з минулими чи майбутніми подіями випадкові (або ні).

День третій.

Поїзд зупинився в Якимівці на хвилину. Я вийшла в цьому забутому богом поселенні десь за Мелітополем. Спека та пил одразу огорнули мене. Це буде жах для моєї проблемної шкіри. Повелася, дурепа, «робоче відрядження на море». Працівник року. На кого ж іще можна звалити цей «висяк». Не на кар’єристів татусевих синочків. Звісно, на Мариночку. Вбивство привида, яка дурість.

— Тьотя, візьміть бичків! Креветка! Бички! — засмаглий чумазий хлопчик випередив навіть таксистів, суючи мені смердючу рибу.

Я обійшла його та покрокувала до таксистів.

— Мене мають зустрічати, я на Федотову косу їду. На острів… Рябучий? 

— Бірючий. Марія… Григорівна? — таксист із кістлявими руками та великим животом оглянув мене зацікавлено, здивувавшись, що в мене немає валізи. — Сідайте в машину. Не думав, що ви така молода, казали слідчий має приїхати.

Я мовчки пройшла за ним до пошарпаного опеля. Але ми не рушили: він пішов набирати ще людей. Це бісило. Зрештою, яка різниця. Я пересіла в тінь дерева на криву лавку читати про привидів. Інформація про це «вбивство» надійшла вчора після обіду. Мене як найменшу за чином та статусом начальство одразу скерувало сюди. Сказали, якщо розрулиш там усе — дамо зірочку. Саме так: не «розслідуєш», а «розрулиш». І це нервувало. Я похапцем шукала інформацію про привидів перед вечірнім поїздом, але інтернет майорів безмежжям несусвітної маячні, яка протирічила сама собі. Справжніх спеціалістів із привидів, як виявилось, у світі існувало не більше десятка. Із них живими залишились лише троє. Двом іноземцям відправила ввічливого листа на пошту. Хороша новина: третій спеціаліст із України. Погана новина: він якраз зліг на планову диспансеризацію у Вінницьку психіатричну лікарню, про що мені повідомив його син. Чудово, краще не буває. Я зберегла закладинки на його статті та відклала робочий планшет. Після майже безсонної ночі в поїзді голова не працювала. Прочитаю їх увечері. У спокої.

Кондиціонер у цьому раритетному опелі зламався, підозрюю, ще за часів Ющенка. Вітер із відкритих вікон розтріпував моє русяве каре. На вимогу бабусі-попутниці якій «дуло» ми закрили вікна. Одразу стало нестерпно спекотно. Телефони всіх чотирьох пасажирів водночас заверещали сповіщенням про небезпеку. «Заміновані ділянки на відстані п’ятисот метрів, будьте обережні». «Заміновані ділянки на відстані двохсот метрів». «…меньше ста метрів, негайно припиніть рух!». Телефони надривалися, а ми зачаровано дивилися у вікна. 

— У нас найбільші в світі мінні поля, і за розміром, і за кількістю цього гімна, — відповів водій на незадане питання. Чи то з гордістю, чи то з байдужістю.

— А чому їх не розмінували? — запитав маленький онук поважної бабусі, яка ритмічно прилипала до мене спітнілою рукою.

— Війна, заморозка, знову війна. Тоді тільки більше їх накидували. Буває, у три шари лежать, сапери казали. Потім десятиліття посух і пилових бур, не до того. А зараз вже якось звикли. Потихеньку розміновують.

Ми дивилися на іржаві таблички «Міни! Небезпечно!» вздовж дороги. На більшості з них навіть з’їла іржа та пил. Від деяких залишився тільки стовпчик. Подекуди серед поля сіріли вирви після вибухів, у яких міг би розміститися невеликий приватний будинок. «Як кургани, тільки навпаки», — подумала я.

Один пасажир вийшов біля охайних курортних будиночків Кирилівки. Я відлипла від передпліччя бабусі та пересіла вперед. Опель проїхав повз широкі піщані пляжі, довгі ряди однотипних котеджів, які тільки будувалися, та повернув за вказівником «Острів Бірючий, єдиний у світі заповідник привидів». Ми довго їхали розбитою грунтовкою по піскам Федотової коси, де море огортало нас із двох сторін. Та врешті зупинилися на КПП заповідника. Спека нікуди не ділася, але додався запах гнилих водоростей та риби.

— Ви теж на привидів дивитися? — бабуся пильно оглядала мене. Вона чіпко вхопила відсутність макіяжу, яка не пасувала до мого пом’ятого ділового костюму, та офісне взуття, не пристосоване для піску та прогулянок. — Я онука привезла, він дуже хотів побачити їх. Сама б ніколи не поїхала в таку глушину.

— Я у справах.

У моїх попутників перевірили перепустку та завантажили речі на позашляховик. А до мене підійшла дівчина років двадцяти, одягнена в довгу лляну сорочку, з великим солом’яним капелюшком на голові. Вона двома руками обіймала папку для паперів.

— Ви Марина Григорівна? Я Аліса, помічниця заступника директора заповідника… Я вас проведу до місця, — дівчина обернулася. — Злочину. Вас попередили, мабуть, бажано щоб ніхто не дізнався. Але всі в заповіднику вже знають. А відвідувачам не кажіть.

— Мені не передали матеріали справи. Я можу побачити дільничного?

— Він на лікарняному… — Аліса обійняла папку ще сильніше. — Вчора раптом дуже зле стало, і його увезли в лікарню. А шеф терміново поїхав у справах, хоче жирафів сюди поселити, важливі перемовини. Мене до вас приставили та наказали передати це, — вона простягла мені папку.

Я нашвидкоруч зазирнула в папери — там не було необхідних за протоколом документів.

— Це дуже погано. У мене немає навіть опису місця вбивства та ем… тіла? Як взагалі виглядає вбитий привид?

— За це не хвилюйтеся, — Аліса проковтнула нерівний смішок. — У нас сьогодні вночі ще один… випадок стався. Ви самі все побачите.

Пощерблений пікап пісочного кольору повіз нас вглиб острова.

Ми зупинилися посеред буквально нічого. Дорога, накатана у пісках. Позаду клубочилася пилюка від коліс. Навколо, скільки сягало око, були маленькі покручені чи то кущі, чи то дерева; ріденька випалена трава навіть не ворушилась без вітру. Аліса звірилась із мапою в смартфоні та повела мене в кущі. Потім зупинилася та махнула рукою.

— Двадцять метрів туди. Ви побачите.

Перечепившись у гілках, я ледь не вступила в те, що залишилося від привида. Велика купа майже прозорого слизу пульсувала на землі. Краї та густина постійно змінювалися: то ставали чіткими на пару секунд, а потім знову майже втрачали форму та колір. Я довгу хвилину дивилась на це зачаровано. Ніколи не бачила нічого подібного, але зрозуміло одне: це щось конає. Посеред купи сформувався пухир. У ньому з’явилося дитяче обличчя, повернулося до мене прозорими очима, губи заворушилися беззвучним питанням. Моїм тілом пробіг сильнючий дрижак. Обличчя в пухирі розчинилося.

Я прийшла до тями та стала оглядати місце злочину. Навколо плями був самий пісок, із нього стирчали тоненькі сухі травинки, які ламалися під вагою людини. Ніяких слідів крім моїх власних. Взагалі нічого. Єдине, що привертало увагу, це маленький сухий кущик без листків, висотою сантиматрів десять. Самі лише тоненькі гілочки, рясно всіяні червоними ягодами, які віддалено нагадували малину. Центр пульсуючої плями слизу припадав якраз на нього. Наступні десять хвилин огляду не дали нічого. Я не криміналіст та не маю обладнання, але інтуїція мені підказувала, що навіть найдосвідченіша група фахівців була б тут безсила. 

— Хто знайшов місце злочину?

— Після першого випадку ми встановили патрулювання дронами, заклавши в програму пошуку зображення цього… — Аліса також з трудом добирала слова. — Сьогодні вранці програма сповістила про другий випадок, я зняла геолокацію та привезла вас сюди.

— Щось іще помітили на записі?

— Нічого більше. Думаю, це трапилося вночі.

— Хтось міг потрапити на острів? 

— Дрони з тепловізорами патрулюють акваторію зі вчорашньої ночі, цю систему встановили ще років п’ять тому для спостереженням за тваринами. У нас велика популяція клонованих сайгаків. Ніхто не відпливав. Через КПП можна виїхати, бо острів поєднаний із материком Федотовою косою. Але там теж стоять автоматичні камери. Нікого не було.

— Багато людей тут?

— Село Садки закинуте, у ньому живе пару співробітників. Готель для відвідувачів. Ще табір неошаманізму. Дивне збіговисько, мають давні зв’язки із керівництвом. Тому їм дозволили на острові, «набуватися натхнення». Збіговисько наркоманів, як на мене. На КПП живе сім’я, і на тому краю острова маяк, один чоловік живе.

— Цікаво. Мені треба відвідати цю виставку та маяк. Скільки відвідувачів у готелі?

— Тільки бабуся з онуком, ви їх бачили. Ми не могли їм відмовити, знайомі родичів керівництва. Загалом відвідувачів мало. Більшість їде в Кирилівку, де море краще.

— Так мало людей хочуть побачити привидів? 

— Побачити їх можна на коротких екскурсіях на сході та заході сонця. У Кирилівці житло, аквапарк, інтернет, — Аліса опустила очі до землі. — Якщо чесно, ночувати серед привидів страшно. Далі КПП жодного разу не ночувала.

— Я бачила, шо лінія вздовж моря вся забудована. Вглиб іще більше будують. А тут десятки кілометрів широких пісочних пляжів. Від забудовників не поступало пропозицій трохи посунути заповідник, чи послабити норми, дозволити будувати на пляжі?

— Про це я не можу вам нічого сказати, — швидко проговорила дівчина. — Давайте краще вам покажу місце першого випадку. 

Пікап повіз нас у зворотному напрямку, ближче до КПП.

Місце першого злочину так само розташувалося посеред піщаної пустки. Такі самі покрючені спекою дерево-кущі, той самий пісок. Відсутність хоч чогось, за що могло зачепитися око. Хоча на цей раз неподалік було маленьке смердюче озерце.

— У вас весь острів такий?

— Майже, — Аліса посміхнулась. — Це ви ще взимку не були на Бірючому

На місці першого злочину теж не було ніяких слідів, навіть ягід тої недомалини, що росли на місці другого. Тільки сухе бадилля стирчало. Тож моя фантастична на межі божевілля ідея згасла, так і не сформувавшись.

— Не хочу здатися грубою, — я підійшла до Аліси дуже близько та зазирнула в її сірі очі. — А яке взагалі вам діло до привидів? У вас їх багато, навіть точного числа не знаєте. Нові з’являються, кажуть. Привиди майже не досліджені, ніхто не знає чому саме вони з’являються та куди зникають, — я імпровізувала на ходу, сподіваючись, що змогла правильно проаналізувати весь той мотлох з інтернету. — Але ви звернулися не до спеціалістів із привидів, а до слідчих, хоча навіть законодавства з цього приводу немає. Чому ви вирішили, що це злочин?

— Розумієте, той привид, якого першим прикінчили, він досить відомий, часто приходив до нас сам, на екскурсіях показувався майже завжди, на відміну від усіх інших, і ми подумали, що то не просто так. Як бачите, повторилося сьогодні, — Аліса закусила нижню губу та уважно вивчала мою бліду шию. — Ви самі все зрозумієте. Повірте.

Ми знову сіли в машину та повернулися до КПП.

— Водій вас відвезе до митців, потім покаже місце, де ви будете жити цей тиждень. Забагато під сонцем не ходіть, воно в нас зле, а у вас шкіра тендітна. І багато води пийте. А в мене ще справи сьогодні, бувайте. 

Вона вийшла з машини, але за кілька кроків повернулася.

— Тримайте мій капелюшок, від сонця вам допоможе. І ще, знаєте, краще не ходіть на північно-західний берег, там мінні поля, і взагалі…

Авжеж, подумала я. У вас тут усе «взагалі». Свіже татуювання на правій лопатці несподівано почало поколювати.

 У машині в мене розболілась голова, а тіло огорнула слабкість. Я сказала водію, що митців відвідаю завтра, а сьогодні краще відпочину після дороги та розберуся з паперами. Той мовчки знизав плечима та повіз мене вглиб острова.

Ми зупинилися біля занедбаного маєтку, побудованого, здавалося, ще в дві тисячі десятих із помітною претензією на розкіш. Але уявлення про стиль та красу в замовника вочевидь було небагато. Занедбаний несмак. Раніше навколо будівлі росли дерева, але зараз від них залишилися тільки посохлі сірі стовбури.

— Ви мене хочете тут залишити?

— Та ні, ваш дім позаду президентського палацу, — водій вперше щось сказав. 

Він провів мене до маленького модульного будиночка. Це був контейнер, переобладнаний із мріями про тризірковий готель. Але грошей вистачило тільки на мрії.

— Вода з крану сірководнем тхне, питна в пляшках. Електрика від сонячних панелей, душ теж сонцем нагрівається.

— Тепер розумію, чого у вас так мало людей.

Водій знизав плечима та залишив мене.

Усередині будиночок виявився доволі охайним, але неймовірно розпеченим пообіднім сонцем. Головний біль скував іще й шию. Вода в пляшках була мерзенно теплою, навіть гарячою. Перемагаючи нудоту, змусила себе випити майже літр — не пила від самого ранку. Із їстівного я знайшла лише цукор, розчинну кави та кілька пачок круп, вочевидь, залишених минулими мешканцями. На тумбочці біля продавленого ліжка стояв справжній телефон із диском для набору номеру. Я зняла слухавку — тиша. До задньої стіни притулився старенький велосипед.

Залишивши двері розкритими, щоб хоч трохи провітрити спеку та затхлість, та пішла до моря. Із третього класу, відколи батько востаннє вивозив мене в Затоку, я не була на пляжному відпочинку. А на Азовському морі взагалі не була. Пам’ятаю, як весело бігала та гралася в піску, а батько просто сидів та мовчки дивився на воду. Лише часто-часто кліпав та відводив погляд, коли я підбігала до нього показати чергову мушлю.

Широкий піщаний пляж лежав всього за кілька сотень метрів, але мої офісні туфлі вже встигли натерти мозолі. Добре, що хоч на підборах не здогадалася прийти в п’ятницю на роботу. Авжеж, Мариночку можна в будь-яку діру послати прямо з офісу. І плювати, що по вихідних я займаюся розслідуванням воєнних злочинів Другої війни з Московією. Це ж мої особисті справи, які нікого не хвилюють. Я зняла туфлі та пішла до води. Штиль, лише темна смужка води біля берега ледь ворушиться.

Мене знудило. Темна смужка зблизька виявилась скупченням мертвої чи напівживої риби, яка подекуди починала гнити. Шириною десь із метр, вона простягалася вздовж берега скільки сягало око. Роздуті мартини знічев’я клювали нутрощі великого осетра, а той все ще безпомічно ворушив зябрами. Мене вивертали болісні спазми шлунку. Добре, що хоч не їла нічого від самого ранку. Я стояла посеред пляжу. Ціле море, а мені нема чим навіть прополоскати рота.

— Рибу не беріть, вона погана.

Я скрикнула та обернулася. Позад мене стояв хлопчик в одних лише подратих шортах, блідий та худенький. У руці в нього була мотузка із прив’язаними до неї кущами колючого перекотиполя. Очі хлопчика вивчали мене з уважністю дорослої людини.

— Що сталося з рибою? — не знайшла нічого кращого щоб спитати.

— Замор. Кисню у воді мало через спеку та штиль, от їм і нема чим дихати. Післязавтра буде вітер, то трохи легше їм стане.

— Ти дуже розумний, мене звати Марина, а тебе? Живеш тут? І для чого тобі така купа кущів?

— Я Костя. Це курай, на нього креветку ловлять.

— Ого, цікаво, розкажеш, як це?

— Кураї у воді топлять, креветка в нього залазить щоб сховатися від риби. Думає, що там безпечно, бо він колючий та густий, і ніхто її не з’їсть. А ти його дістаєш з води потім, знизу сачок, і креветка сама до тебе стрибає.

— Ти такий дорослий. Не страшно серед привидів? Щось дивне останнім часом помічав?

Хлопчик сумно подивився прямо мені в очі.

— Ви слідча?

— Так, — відповіла я ошелешено.

— Краще вам додому поїхати, — Костя відвів погляд. — Ви красива. А привиди сумні. Вони нікому не потрібні. Бувайте.

Він потягнув свої кущі далі, а я залишилася стояти спантеличена.

Інтернет та мобільний зв’язок у будиночку не працювали. Я усвідомила, що не отримала жодного повідомлення від самого обіду. Тобто майже на всьому острові немає зв’язку. Плани працювати ввечері пішли лісом, навіть статті не збереглися в кеші. Враз відчула себе безпомічною та вразливою. Раптом щось трапиться, я не зможу навіть викликати допомогу.

До вечора я переглядала матеріали дільничного та робила нотатки. Треба обов’язково навідатися до сім’ї Кості, настільки дорослий погляд може бути ознакою пережитого насильства. І звідки він знав, що хтось має приїхати розслідувати зникнення привидів? У матеріалах справи не було геть нічого цінного. Я окреслила можливі мотиви зацікавлених сторін. Найбільш очевидною була спроба посунути заповідник та забрати пляжі під будівництво. Доведеться влізти в розбірки великих капіталів. Не дивно, що керівництво заповідника просто втекло. Я згадала мертву рибу і в животі знову затремтіло. Треба буде зварити хоча б крупу, бо три чашки розчинної кави з цукром на голодний шлунок це занадто навіть для мене. Раптом я відчула, що тіло розжарене, а руки тремтять. Підійшла до дзеркала та побачила свою червону шию. Згоріла на сонці. Як дитина. Можливо ще й тепловий удар. І ні крему, ні знеболюючого в мене немає.

Перша ніч на острові Бірючий пройшла в маренні та напівсні.

День четвертий.

Вранці я прокинулась на диво бадьорою. Нарешті змусила себе поїсти пісний рис та знову випила кілька чашок солодкої кави. Водій забрав мене ближче до обіду та повіз на північ. Я не могла пригадати, чи то був той же чоловік, що й учора, але мовчав він так само. І це було добре.

Посеред витоптаного степу височів пластиковий член, розміром у два людських зрости. Поруч дотлівало вогнище, у ньому вгадувалися шматки їжі та волосся. На землі біля вогнища лежали дві людини. Трохи далі був розстелений намет; із прорізаної діромахи стирчала худа шия з патлатою головою у дредах. Вочевидь, хтось не справився вночі з установкою, просто заліз всередину та зробив прорізь для голови. Ще далі стояла пара наметів, тенти від сонця, один трейлер і два позашляховики преміум класу. Із вікна фургончика виглянула дівчина, вона посміхнулась мені та помахала рукою, запрошуючи всередину.

 — Евеліна, кураторка мистецького табору Неошаманізму та Духовних практик музею Постсучасної культури, — відрекомендувалася дівчина.

Всередині трейлера було на диво охайно та прохолодно, навіть не прокурено і без порожніх пляшок, хіба що легкий запах канабісу в’ївся у стіни. На ліжку заворушилася та застогнала волохата спина, марно намагаючись перевернутися горілиць.

— Не зважайте, це Марлен, — Евеліна прикрила простирадлом оголені частини хлопця.

Я відрекомендувалася та обережно підступила до теми візиту.

— Як вам Бірючий у якості мистецького табору?

— Цей острів змінив мою свідомість. Це фантастичне місце, тут сходяться енергетичні потоки всіх континентів. Хочете до нас на ретрит? У нас такі зоряні ночі… Приєднуйтесь, буде круто! — Евеліна дістала з холодильника банку коли та простягнула мені.

— Дякую. Ретрити це важливо, але я маю певний досвід у практиках. Як щодо більш просунутих рівнів? Щоб глибше пізнати Неошаманізм.

— Найдовший шлях це шлях всередину себе. А більш практичні… ритуали, — Евеліна сховала посмішку в тонких губах. — вони в нас теж трапляються, але для участі в них треба довідка про відсутність захворювань, що передаються статевим шляхом. І бажано трохи влитись у компанію на кількох заняттях. Хоча, думаю, вас приймуть із радістю. 

— Подумаю над вашою пропозицією. А як із місцевими, ладнаєте?

— Із місцевих тут лише олені, зайці, сайгаки — ховаємо фрукти від них. Одного разу гриф прилетів. Етана розбудив, думав, що той помер та почав його клювати. Ото сміху було. Робила йому потім щеплення від правця та сказу. Але ж він перелякався! Цілий альбом присвятив тому випадку.

— А привиди?

— Спочатку від них моторошно, потім звикаєш та перестаєш помічати, — дівчина знизала плечима. — Із ними важко взаємодіяти, туга накриває. Зі мною навіть не розмовляли жодного разу, а я тут уже третє літо.

— А з кимось із ваших вони взаємодіють? Можливо, ритуали для цього є?

Евеліна остаточно не втрималась та пирснула коротким смішком.

— Марлен ходив до вітру вночі кілька днів тому. Повернувся тверезим. Привиди його оточили та мовчки дивилися як він сцить. Осудливо дивилися.

Ми перекинулися ще кількома беззмістовними думками про мистецтво, спеку та острів. Евеліна подарувала мені брошури з їхніх виставок, посібник «Введення в Неошаманізм» та ще якийсь мотлох. На цьому ми розпрощались.

Я сказала водію про інтернет, і він повів машину знову до КПП. Я остаточно заплуталась у відстанях та напрямках, бо все на цьому острові виглядало абсолютно однаково, тому просто дивилась у вікно на монотонний степ. Після розмови з Евеліною я помітила, що навколо і справді бігають сайгаки та зайці.

Інтернет накинувся на мене купою сповіщень. Іноземні спеціалісти з привидів ввічливо відписали, що вдячні за цікавість до їх теми та вказали перелік посилань за якими можна придбати їхні роботи (стиль безпомилково вказував на те, що листи створила безкоштовна версія поганого чат бота). Несподівано побачила лаконічне повідомлення: «Подзвоніть за цим номером, батько хоче вас бачити». Це був син спеціаліста з привидів Того, який зліг у психлікарню. Я отетеріла. Виправдовуючи себе повільним інтернетом на острові, склала максимально виваженого листа із вибаченнями та детальними поясненнями, що саме я хотіла би від нього дізнатися. 

На цей день я запланувала ще візит на маяк та до працівників заповідника, але інтернет мене дуже швидко виснажив — тільки добу тут, а вже влилася в цей тягучий ритм південного неробства. Тому я вирішила залишити на вечір тільки маяк, що стояв на протилежному краю острова. 

Це виявилась несподівано красива споруда висотою більше тридцяти метрів. Я виросла стиснутою бетонними стовпами будинків у двадцять п’ять – тридцять поверхів. Тому білі стіни будівлі одразу відживили в пам’яті дитячі спогади, коли я стоячи вдома на балконі уявляла себе на вершині башти посеред хвиль. Жити в маяку біля океану було однією із тих дитячих мрій, у яких я не зізнавалась навіть сама собі.

Наскільки романтичною і таємничою здавалася робота доглядача, настільки недоладним та простим виявився Олег. Невисокого зросту, кругле трохи припухле обличчя, майже без засмаги, розгублений погляд. Одягнений тільки в розтягнуті на колінах вицвілі штани.

— Ви давно живете на маяку?

— Кілька років. Важко було з роботою, набрав мікрокредитів, потім запропонували доглядати за будівлею, я погодився. Платять мало, але жити де є, не найгірше місце, — Олег не ховаючи погляда витріщався то на мої груди, то на ноги. 

Вітер рвонув капелюшок, подарований Алісою, і я квапливо підхопила його рукою. Не дай боже він подумає, що я з ним фліртую. 

— Як вам місцеві? Привиди не заважають?

— Я ні з ким не спілкуюсь, тільки коли харчі мені завозять раз на два тижні. Привидів майже не бачив, ввечері за ноутбуком граю, вранці сплю, — Олег знизав плечима. — іноді бувають VIP-екскурсії, на захід сонця привозять парочки фотографуватися на вежі, я тоді в себе сиджу.

— Можливо, щось незвичне останнім часом помітили? Наприклад, привиди намагалися щось розповісти?

— Та вони дурні, куди їм. Щось таке, між медузами та павутинням. Але коли помічу щось, обов’язково скажу, відтепер буду дуже, дуже уважно пильнувати. Можете дати свій номер, щоб я вам написав, коли побачу щось. Ось.

— Дякую, я знаю де вас знайти, якщо треба буде, звернусь до вас.

— Буде сумно одній, можете приходити. Покажу маяк, захід сонця, серіал подивимося, чи там катку в грі разом пройти. Ну, ви розумієте. Я люблю старі серіали, зараз Ходячі мерці передивляюся.

— Обов’язково, — мене аж пересмикнуло від його слів.

Ввечері я стояла гола біля мийки та прала вручну свою білизну. Треба поїхати в Кирилівку купити одяг та нормальну їжу. Аліса сьогодні подарувала мені крем від сонця та ще дивну мазь від опіків. Хоч я й не хотіла мазатись незрозуміло чим із баночки без етикетки, але сьогодні в мене згоріли ще й руки та литки, тож біль дошкуляв. Після мазі шкіра одразу вгамувалась, і навіть думки впорядкувалися. Якби ще й татуювання перестало поколювати, було б ідеально.

Сьогоднішній день був напрочуд непродуктивним для розслідування. Табір «митців» звичайні повіси, золота молодь, яка безневинно розважається. Довідку вони від мене хочуть для ритуалів, посміхнулась про себе. Найбільша небезпека від них це хіба що відкрите вогнище без догляду. А чоловік на маяку мене здивував неприємно. У подібному романтичному місці підсвідомо очікуєш незвичного мешканця: старий вчений-відлюдник, розчарована в людях художниця з трагічною історією. Серійний вбивця привидів, врешті-решт. Олег був занадто звичайним. Навіть його гидкі спроби загравати були абсолютно типовими.

Закінчивши поратись, я вляглася на ліжко. Працювати геть не хотілося. Справа була наскільки очевидна, настільки ж безперспективна. Сьогодні вдень я навела довідку серед знайомих: забудовник у Кирилівці вже не раз грішив рейдерським захопленням земель. Стиль один і той самий: влаштувати негаразди на ділянці, що приглянулась, розсварити власників, протиснути рішення в своїх суддів. На заповідник вони поки відкрито не зазіхали, але це справа часу. 

Тіло розтануло від спеки. Я провела рукою по оголених стегнах, животу та шиї. Пальці зупинились на довгому тонкому шрамі, що проходив з лівого боку майже від грудей і до самого паху. Шрам не болів і не свербів багато років. Але спогади… Чому батько зробив це зі мною? Чи встигла б його врятувати, якби раніше отямилась? Усі жаліли мене, а я звинувачувала себе. 

Шкіра від мазі Аліси стала приємною на дотик, треба в неї запитати де купити таку. А може, ну його це розслідування? Проведу тут тиждень, вдаючи бурхливу діяльність. Буду кататися заповідником, гуляти. Відпочину врешті-решт. Я зробила кілька вправ із йоги та спробувала читати роботи вінницького вченого про привидів.

М’яке, мокре, трохи шершаве. Чому? Я не люблю, коли торкаються обличчя. Мокре по губам. Фу. Велике око навпроти моїх очей. Я остаточно прокинулась від сну і довгу мить не могла навіть вдихнути, а тоді заверещала.

Олень злякався ще більше за мене та почав стрибати по всій кімнаті, розбиваючи посуд. Я перестала кричати та побігла до дверей. Врешті оленя вдалося вигнати. Як він опинився всередині?

Друга ніч пройшла напрочуд добре.

День п'ятий.

Село Садки, як виявилося, було майже поруч зі мною ( його складали три розвалених хати й декілька фургончиків). Не здивуюся, якщо вчора хтось тут почув мій вереск. Якщо побачу того оленя, треба буде вибачитися. Настрій у мене поліпшився. Тільки надокучливий вітер щосекунди зривав капелюшок.

Дідусь із розібраним дроном сидів за столом біля клумби засохлих троянд. Він з підозрою оглянув мене єдиним оком та представився як дядя Саша.

— Давно ви тут працюєте?

— Давно, — дід вимкнув паяльник та протер кінчик ганчіркою. — Батьки мої тут жили ще до того як острів затопило в минулому столітті. Навіть Кучму пам’ятаю, як вони тут із хуйлом зустрічалися. Це коли вони за Тузлу домовлялися. Звідси все почалося. Тут би все й закінчится мало, якби ми… — дід замовк.

— Це справді президентська резиденція?

— Справді. Оце от як тебе тих президентів бачив, прилітали на своїх гелікóптєрах — дід зітхнув та втупився у свої пальці, — Але вже давно нічого не робе.

— А привиди тут вже тоді були? — я балансувала між спробою розкрутити діда на важливу інформацію та небажанням слухати багатогодинні спогади про славетні часи, коли в нього ще стояло.

— Привиди? Ні, вони тільки після Другої війни почали з’являтися. Потроху. Я один із перших їх побачив. Спочатку всі на вухах стояли, метушились. А потім забили болт. Ну, привиди то й привиди. Спробували трохи грошей на них заробити, але зась. Вони ж не так як у кіно. Просто медуза в повітрі. Нудно. То люди розчаровані з екскурсій поверталися. От воно й захиріло.

 — А про нещодавні випадки що думаєте?

Дід похитав головою.

— Дивно це все. У нас є прикмета: якщо за три дні трапилося два небіжчики, то протягом дев’яти днів чекай на третього. Не знаю, я не забобонний, ти не подумай, що старий тут на самоті головою стукнувся. Я он досі в системі спостереження власноруч баги латаю. Але та клята прикмета занадто часто збувалась. Хоча і не завжди, — дід потер долонею очницю без ока. — Може воно й зараз так буде?

— Та чого, я розумію вас. У нашій справі інтуїція чи навіть просте співпадіння часто важить більше за найточніший розрахунок. Маєте ще прикмети чи інші деталі, що можуть здатися стороннім не важливими?

Дід посміхнувся.

— Східний вітер у понеділок почався, якщо до середи протримається, то весь тиждень буде шторм, а може й довше. Кави хочете? У мене фільтр.

Я посміхнулась у відповідь та кивнула.

— Ви маєте доступ до систем спостереження? Наскільки вони надійні? Я б хотіла побачити запис першого випадку, якщо можливо.

— Всі системи можна обійти. Десь люди лажають, десь техніка. Але кому воно треба? А відео зараз передам.

Він виніс із свого фургончика ідеально білу чашку з кавою та ноутбук. Я сіла поряд із ним на лавку, обличчям до моря. 

— Тут хороший пляж. Навіть президенти відпочивали. Чому зараз не побудувати на Бірючому курорт? Або пару елітних резиденцій.

— Не знаю. Ми тут закинуті, нікому не потрібні. Клімат змінюється, земля худне. Вода солона стала з-під землі. Раніше тут дерева росли, високі. А зараз навіть на полив воду треба везти, інакше все сіль вкриє. Важко сказати.

— Дякую, ви мені дуже допомогли. Якщо не проти, заскочу ще до вас на каву. А то крім оленя-мародера живих душ навколо небагато.

— Руперта бачили? — дід розплився посмішкою. — Він негідник. Це косуля, не олень. От же допитлива нахаба, налякав вас?

— Було трохи. Мені вже треба бігти. Бачила вчора хлопчика років десяти-дванадцяти, Костя. Хочу поговорити з його сім’єю.

— Немає в нас хлопчиків, — він похитав головою. Постійно тут тільки я живу, інші приїжджають вдень, але вчора нікого не було, тим більше з дітьми. Привиділось, можливо?

— Можливо, у мене ще й тепловий удар був. Пам’ять ненадійна штука. І останнє питання. Ви не ловите креветок на таке колюче перекотиполе, часом?

— На курай? У дитинстві ловив, але зараз так вже ніхто не робить.

— Дякую. Ми ще побачимось.

Ввечері я поїхала на північно-західний берег, куди мене застерігала не ходити Аліса. Ніяких мінних полів за всіма базами даних там не було — така очевидна брехня натякала, що туди мені обов’язково треба завітати. Хоча з заїжджених доріг я вирішила про всяк випадок не сходити. До північного краю острова було не менше п’яти кілометрів. Я відпустила водія та ближче до вечора сіла на старенький велосипед. 

Протилежний берег острова виявився ще більш пустим. Кущі тамариска повсихали та стирчали із землі звивистими щупальцями покручених гілок поміж довгих солоних озер. Ніби скажений монстр хотів виривався із землі. Мертвої риби не було, тільки желе з медуз, тож купатися все одно не хотілося. Велике червоне сонце торкнулось води. Коли востаннє мені доводилося бачити захід сонця? Я сіла на пісок. Усі важливі справи втратили значення. Від мене залишилась тільки маленька дівчинка, що досі шукає відповіді на питання, які боялась задати найважливішим людям у житті.

Без болі не буде відповіді. Можна відвернутися від питань, не шукати відповідь. Зробити вигляд, що ти все розумієш, і не треба ніяких питань. Але це обман. Тоді біль залишиться, а відповідей не буде.

Сонце сховалося за обрієм, пославши мені наостанок зелений промінь: стовп світла, що піднімається після заходу. Рідкісна штука, про яку розповідав батько, все життя мріяла її побачити, і ось. Ніяких емоцій.

Треба встигнути до темряви добратися додому.

Сильний боковий вітер заважав мені їхати. Сутінки швидко спускалися на острів. Плями тіней мерехтіли вздовж дороги. Це мертва корова на узбіччі? Ні, просто колода. Хижа тварина примружилась між гілок? Теж ні. Серце калатало, чи то від того, що я крутила щосили педалі, чи то від страху та самотності. 

А тоді з’явились привиди.

Крізь першого я проїхала, не встигнувши відреагувати. Пекуче павутиння доторкнулося до мого обличчя. Другого я встигла вчасно помітити та об’їхала. Третій, четвертий, десятий. А потім їх стали сотні. Безліч тіней вишикувались вздовж дороги. Усе моє тіло тремтіло крупними дрижаками. Обличчя, нескінченні обличчя, що з осудом дивилися на мене. Велика дитяча голова, розміром з шафу. Руки, що стискали горло. І животи. Вони репались навпіл, і з них вивалювалися очі, звивисті язики, губи ворушилися в нескінченних питаннях. І я відверталась, не в силах дивитися на те, що виходило із розпоротих животів. Привиди не атакували, не переслідували. Лише німі питання та осуд. Тісний натовп потвор, одна впритул до одної.

— За що? Чому? Я не знаю нічого! — прокричала у вітер.

Коли я звернула з дороги на стежку до свого дому, сутінки вже перейшли в темну ніч. Тремтячими руками я намацала двері, відчинила їх та забилась усередину. Привиди не послідували за мною всередину. Від думки «а що мені робити, якщо вони з’являться всередині» я ледь не зомліла.

Клацнула вимикачем — світла немає. Цього ще мені не вистачало. Увімкнула ліхтарик на телефоні — і мені вперше в житті захотілося стати віруючою хоч у якогось бога, щоб помолитися йому. Усе було в павутинні, притрушене пилом. Я потрапила в часову петлю? Я залишилась одна на цьому світі?

Мене накрив мій найбільший страх, який я ховала з самого дитинства. Я не одна. Я не самотня. Тато прийде і все буде добре.

А потім я згадала те, що намагалась забути з усіх сил. Згадала те, що не хотіла забути та намагалась зрозуміти: «Тату, це я!» Він повертається. Обличчя не його, перекошене ненавистю. Що я зробила не так? Замах руки. Я тримаюсь за живіт — все розповзається.

Мозок не витримав напруги та вимкнув свідомість.

Ця ніч пройшла погано.

День шостий.

Рука не слухалась, я взагалі не відчувала її. Зате відчувала сором. У темряві я переплутала стежки та вдерлась у покинутий будинок. Обережно визирнула за двері — ніяких привидів. 

— Дурепа, — вилаяла я себе. — Це ж треба так перелякатися. Я не маю права втрачати контроль. Не можна дозволяти спогадам діставати мене в найнебезпечніші моменти.

Рука, яку я відлежала, втративши свідомість, болісно відновлювала чутливість та здатність рухатись. Я дошкандибала до свого дому та впала на ліжко. Сьогодні треба купити їжу.

Вода в баку за ніч охолола до температури повітря, але я все одно полізла під душ. Я маю бути зібрана та не піддаватися паніці.

Водій знову мовчав. Це той самий? Чи вони кожен день різні? Головне, що йому було байдуже на мої припухлі очі та геть пом'ятий костюм.

Я підключилась до мережі та нарешті наважилась подзвонити професору у Вінницю. Занадто багато питань не мали відповідей.

На дзвінок відповіли, але екран залишився чорним. За кілька секунд з’явилося світло та ніготь, який відшкрябував щось від камери. Потім я побачила усміхненого чоловіка похилого віку. Дуже дивна посмішка, направлена кудись позад мене.

— Богдане Васильовичу? Вітаю! Як ваше здоров’я? Дуже дякую, що ви присвятили мені час, ви єдиний у своєму роді спеціаліст. Я відправила вам матеріали, що можете сказати про це вбивство?

Чоловік перевів на мене блукаючий погляд, посмішка стала трохи людянішою.

— Це не вбивство. Це народження.

Весь мій план розмови пішов шкереберть.

— Ви про зникнення привидів? Я бачила на свої очі частину процесу. Дуже не схоже на народження.

— Ви бачили, і це не схоже. Не має бути схоже. Це ні на що не схоже, у тому й річ, ми дивилися, дивилися, думали. Коли вони з'явилися. Ми намагалися пов’язати їх. Ми намагалися в минулому знайти те, що їх створило. Чому вони виникли. І ніхто не знав.

— Привиди це залишки минулого?

— Ми так думали. Всі так думали. Вони так думають і зараз. Але це перехрестя. Вони так нічого й не змогли пояснити. Купа даних, теорії немає. Законів немає, вони не розуміють.

— Ви маєте власну гіпотезу?

Професор зітхнув.

— Ніхто не вірить, особливо зараз, коли я тут, — він показав рукою на кремово-білу стіну за ним. — Ми спершу думали про війну. Відголоски, стільки горя. Це не могло залишитись безслідно. Але ні. Залишилось. Сліди там і тут, але не в цьому місці. У цьому місці немає слідів. Але якщо стріла часу це складний вектор. Якщо це сума векторів. І ось у цьому місці до звичного вектору в майбутнє доклалися інші вектори. Це абсурд. Вони кажуть тоді час піде в інший бік. Або сповільниться. Тоді причинність порушується. А хто перевірить? Але якщо краплі падають, то вони падають. Якщо падають догори, то падають догори. Треба бачити, в якому саме світі ми опинилися. Розумієте?

— Поки намагаюся вловити вашу думку.

— У світла поляризація змінюється. У хвиль електромагнітних. Поміряли — ось така. Або інша. Так і тут. Якщо стріла часу змінилася, до неї додали новий вектор. Це рахувати треба. Я довго рахував, але занадто. Трохи голову собі пошкодив. Тоді виходить мої привиди це відголоски подій, але майбутніх. Тих, що не сталися, або тих, що не можуть статися. Якщо їм не допомогти. Народитися.

Він стомлено зітхнув, підпер голову руками та закрив долонями обличчя.

— Ви знаєте, — почала я обережно. — вчора я вперше зіткнулась із привидами... Їх було багато. Я була шокована, втратила контроль. Але скажіть, будь ласка, ваша теорія, як вона може мені допомогти? Чи несе ця ситуація загрозу для людей? Чи повториться знову?

— Вона бачила їх. Це краса. Коли подих перехоплює, розумієте? Ви маєте розуміти. Коли все складається. Коли сходяться в одну точку вектори та рівняння. Коли все елегантно…

Він продовжував бубоніти, а я втрачала терпіння.

— Богдане Васильовичу! Скажіть, що я маю робити?

Він замовк, відкрив обличчя та подивився на мене із сумом.

— Краще їхати додому. Поки є куди.

І заклеїв камеру.

Злість від розмови не відпускала мене. Марно витрачений час. Натрусив маячні і вимкнувся. Минуле, майбутнє, яке це має значення? Що мені робити із цією справою? Хтось із робітників злив у мережу відео, де привид конає. Воно не стало вірусним, але зчинило гвалт у певних колах. У набундючених людей, що приймають важливі рішення. А хто буде крайнім? Звісно, Мариночка!

Мене відвезли в Кирилівку, де я купила одяг, взуття та їжу на кілька днів. Нарешті знайшла собі хороший купальник: відкрита спина, як я люблю, і повністю закритий перед. Досі соромлюсь свого шраму. Аліса запропонувала завтра поїхати на пляж разом, і я не знайшла приводу відмовитись.

Олень Руперт знову приходив до дверей. Я погодувала його салатом та навіть почухала шию. При ближчому знайомстві він виявився дуже смішним та ніжним.

Четверта ніч пройшла спокійно.

День сьомий.

Їхати нікуди не хотілося. Разом із Алісою в пікапі сиділа та сама бабуся з онуком. Дівчина нахилилась мені до вуха та ніби вибачаючись прошепотіла.

— Мені подзвонили з начальства, попросили їх «вигуляти» на цивілізований пляж, але пильнувати, бо в бабці проблеми з речовинами. Її не просто так спровадили подалі. Вона колишня якогось міністра.

Ми вийшли на досить малолюдному пляжі біля Кирилівки. Принаймні, мені так здалося. Хоча острів Бірючий, якщо вірити картам, був всього кілометрів двадцять у довжину, і ще кілометрів п’ятнадцять смужка Федотової коси,та я все одно весь час плутала напрямки та втрачала орієнтири. 

Пляж виявився нудистьким. Я з подивом глянула на Алісу, вона винувато вказала очима на бабусю, потім нагору. Мовляв, «вибач, не я це місце вибрала». Як і зазвичай, більшість відвідувачів складали чоловіки невизначеного віку з широкими волохатими спинами та пляшкою теплого пива у руці. Я озирнулась у пошуках дівчат — тільки пару жінок світило сідницями. Хоча з такої відстані не можна сказати напевно.

Хлопчик побіг до невеликого парку розваг, де грали кілька дітей його віку. Я пішла переодягатися в машину, попередньо вигнавши звідти водія, бо роздягальні на пляжі не були передбачені. Коли повернулась, Аліса вже була в яскраво-помаранчевому купальнику, що гарно пасував до її волосся та манікюру, і геть не пасував до поглядів, які кидав на неї вусатий чоловік із нездоровою худорлявістю. А бабуся просто зняла із себе все. Принаймні, спочатку так мені здалося. Великі груди обвисли до середини рихлого живота, який спускався на стегна, ховаючи під собою тоненькі плавки, які я не помітила одразу. Але бабусю її вигляд вочевидь не хвилював взагалі — мені б таку впевненість. Вона запалила сигару та вмостилась на лежак. Я ледь не зойкнула. Через весь бік у неї проходив шрам. «Це співпадіння, це просто співпадіння» — повторила собі як мантру, аби трохи заспокоїтись. Я ховала спогади, але тіло все пам’ятало.

— Ти тремтиш? У тебе все в порядку? — Аліса поклала руку мені на плече.

— Так, усе добре, — збрехала я.

— У тебе дуже гарна фігура. Ой, яке татуювання! — вона із захватом дивилася на мою лопатку. — Щось особливе?

— Та ні, абстракція, — знову збрехала я.

— Це ластівки, що сплелися зі зміями? У формі тризуба? 

— Не знаю, мені просто сподобався ескіз.

— Я все життя собі тату хотіла, ніяк не наважуся. Це ж так боляче… — Аліса продовжувала торохтіти.

— Тут безпечно купатися? Я бачила мертву рибу на острові.

— Кожен день воду перевіряють. Це ж море, воно все забере. Ходімо на хвилях стрибати, — вона підхопила шматок густої піни, який пролітав повз нас.

 Вітер відучора став ще сильніше. Хвилі були не такими великими, як на Чорному морі, проте дуже «злими»: буруни збивали з ніг людей, що трохи замешкались; клапті білої піни літали в повітрі. Ми досхочу настрибалися через хвилі. Аліса навіть наважилась зняти верх купальника.

— Давно хотіла це спробувати, але боялася без подружки. І ще в мене комплекс, що права трохи більша за ліву.

— Думаю, оті збоченці навколо нас за все життя не бачили нічого гарнішого.

— А я не бачила такого шторму, — засміялась Аліса, перекрикуючи вітер.

Мені на мить здалося, зараз вибіжу з води, а там сидить тато, чекає на мене.

Повідомлення від начальника повернуло мене до сумної реальності. Він вимагав звіту, щоб представити його «важливим людям». Не пізніше ніж за два дні. Окремим повідомленням додав, що від результатів залежить мій доступ до бази документів та речових пам’яток Другої війни. Мразота. Шантажувати мене можливістю розслідувати злочини минулого. Я заради цього доступу й пішла в криміналістику. 

Наша бабуся вже пліткувала з двома чоловіками, одягнутими лише в капці. Вони дістали пляшку коньяку та розпивали її натще. Скільки здоров’я треба мати, щоб пити в таку спеку? Я відмовилась від їхніх запрошень та стала працювати.

Для початку запустила скрипт, який мав побудувати графи розповсюдження відео із конаючим привидом. А також відстежити поширення, репости, коментарі. Це дозволить знайти коло зацікавлених осіб, відслідкувати власників ботоферм. Серед виділених наративів я знайшла наркотрафік. Це була єдина гілка коментарів, де люди обговорювали червоні ягоди, над якими конав привид. На них я також звернула увагу, але потім забула. Вони називалися ефедра, бо містили три-п’ять відсотків ефедрину, психоактивної речовини. Чи то ефедрин назвали на честь ягід. Люди сперечалися в коментарях, чи можна виокремити з них псевдоефедрин та зробити амфетамін. Думки розділилися: один казав, що це неможливо, а другий стверджував, що кілька грам психотропу вийде.

Я похапцем відкрила фото з місця першого випадку та уважно передивилась їх. Так і є: там теж був кущик ефедри, але я не помітила його. Без ягід він майже нічим не відрізнявся від навколишньої трави. Непримітні тоненькі гілочки. Я запустила програму розпізнавання образів, щоб вона просканувала кожен піксель із відео. За тридцять метрів від місця першого випадку лежала дитяча лялька, трохи присипана землею. На другому те саме. Обидві чітко на схід від місця злочину. Я закинула в робочу нейромережу хмару необхідних тегів і зображень, щоб знайти збіги. Більшість згадок були пов’язані з наркобізнесом через ефедрин. Але я виключила їх із пошуку: ніхто не робить бізнес на двох благеньких кущиках, усі речовини з яких навчилися синтезувати ще століття тому. Для наркобізнесу потрібні тонни речовин. А жменька ягід підійде хіба для ритуалу.

Довелося довго пошаманити з нейромережею, але я все-таки знайшла те, що шукала. І воно мені дуже не сподобалось. Зникнення дітей, іноді навіть новонароджених. Домашніх тварин. Потім таємничі повернення зниклих із провалами в пам’яті. Сліди кривавих ритуалів. Вбивства. Усі випадки не розкриті. Більшість навіть не дійшло до стадії кримінального провадження за браком доказів чи навіть складу злочину, залишившись на рівні згадок у соцмережах, повідомлень про пошуки. Усе це дотично поєднувалось ефедрою. Але ніде немає привидів. Власне, за межами Бірючого вони рідко зустрічаються, але все-одно дивно.

Дідько, як я могла пропустити. Мене охопила злість на саму себе: я не помітила ляльок, пропустила ягоди, змарнувала стільки часу. А тепер мені погрожують відібрати справу мого життя. І я ніколи не дізнаюсь, що зробило батька таким.

— Подивіться! — верескнув під самим вухом онук бабусі. — Ми згодували личинок креветці. І тепер видно, як вони ворушаться у неї в животі, бо він прозорий!

Він із захватом тицяв бабусі напівпрозорого рачка, у якому і справді ворушилися опариші. Але та була зайнята: доводила чоловікам, що не зможе закинути груди собі на плече. Із демонстрацією на практиці. Треба вибиратися з цього божевілля.

Потрапивши до себе, я першим ділом пішла до дяді Саші. Він зробив мені кави та погодився підняти дрон, оглянути місця ритуалів. Що це було ритуальне вбивство привидів я вже не сумнівалась.

— Вітер дуже сильний, поривчастий, автоматика стабілізувати дрон не зможе, але я заради тебе вручну підніму, я дуже вправний пілот, — вихвалявся він.

— Бачу, ваша прикмета про вітер спрацювала. А про третю смерть за дев’ять днів поки ні.

На другому місці ритуалу ягоди зникли. На першому під час смерті привида ягоди були, але до мого приходу їх уже зібрали. Нічого іншого ми не знайшли.

— Вам не страшно одному? Мене привиди налякали дуже.

— У мене рація є для зв’язку. Застарий я, аби боятися. Давай краще тобі Бірючий із висоти в декілька кілометрів покажу, — сказав він та скерував дрон нагору.

Острів і справді виглядав казково: білі смужки пляжів посеред штормового моря.

— Як наше життя: згори глянеш — казка. А зблизька суцільна сіль, як не від сліз, то від поту. Гріхи минулого, страх майбутнього, самотність теперішнього. Трикутник буття.

Філософські скарги дяді Саші наштовхнули мене на ідею. Ми разом з ним нанесли на карту місця випадків, маяк та табір неошалманістів, як їх жартома називала Аліса. Вони склалися в ідеально пряму лінію, розділену нашими позначками на рівні частини.

Отже, мені потрібна медична довідка.

Водія я вже відпустила, тож залишила дяді Саші листа з поясненнями щодо розслідування на випадок мого зникнення. Потім сіла на велосипед та поїхала в табір людей, які вдавали ніби вони поклоняються великому пластиковому фалосу. Добре хоч вітер у спину. Як мені вертатись назад я не думала. Подивимось, яким богам ви насправді молитесь.

Евеліну мій візит надвечір анітрохи не здивував.

— На острові так нудно, і я згадала ваше запрошення. Думаю, чого ні? — брехня завжди давалась мені тяжко.

Вона посміхнулась.

— Треба заповнити анкету, і як у тебе з довідкою?

— Я кров здавала місяць тому як донор, це підійде? Довідка в телефоні.

— Ти молодець, я б ніколи не наважилась. Кров це душа світу.

— Тільки знаєш що? — я підійшла до неї впритул, ледь торкнулась губами її шиї та прошепотіла на вухо. — Хочу насправді зануритись у це. Пізнати заборонену суть, а не зовнішню оболонку. Занадто довго я підкорялася правилам.

— Ти читала буклети про Неошаманізм, які я тобі дала? — вона не віддалилась від мене ні на міліметр.

— Слова для боягузів. Це символи, які стережуть нас від реальності. Чого варті всі розмови про життя, якщо ти досі не народився? А коли вже народився, то краще проживати життя, а не читати про нього. Хочу народитися на світ, а не читати казки інших. — я несла псевдофілософську маячню, але в подібних компаніях це вважали глибокими думками. — Чергові казки під косяк травички мене не заводять. Треба щось глибше. Не дарма ж я віддавала кров, аби потрапити до вас?

— Добре, ми приготуємо для тебе особливий ритуал ближнього кола. — вона легенько вкусила мене за вухо та простягнула планшет з анкетою.

 Ніколи в житті не заповнювала таку різнопланову анкету: алергії, гострі стани, уподобання та смаки, ставлення до людей, хронічні захворювання, навіть тригерні ситуації, яких воліла би уникати. Дозволи на дотики, проникнення. Я на секунду завагалась, але відмітила всі поля. Необюрократія неошаманізму.

Вітер ще вчора розірвав усі тенти та склав намети, тому майже вся компанія запхалась у трейлер Евеліни. Ми сиділи, спершись один на одного, слухали гру на варгані та барабанах, передавали по колу пляшку бурбону та ділилися історіями з життя. Від диму сигар та травки в мене запаморочилося в голові. Я кинула курити років п’ять тому, а траву взагалі намагалася оминати: вона не розслабляла мене, а викликала болісні спогади з дитинства.

Коли сонце сіло, Евеліна та Марлен вийшли з трейлера. За півгодини вони покликали мене та повели в сутінки.

Я стояла оголена посеред темної пустки, тільки браслет зі свистком та ліхтариком на руці. Вітер нещадно розтріпував волосся, видував із мене душу. На окремі пориви навіть можна було лягати; ніколи не відчувала такої сили вітру. І ніколи не бачила настільки глибокого зоряного неба, що спускалося до самого горизонту з усіх сторін. Перша частина ритуалу: віднайти дорогу до табору. Я спробувала зорієнтуватися по напрямку вітру, та врешті пішла навмання. Добре, хоч взуття мені залишили. Навколо піднялися тіні привидів, та я не зважала на них. У темряві я не могла розібрати, що там за потвори за мною слідкують, тому начхати. У мене є мета, і я маю розібратися з цим гімном. Люди зникають по всьому світу.

Але знайти дорогу мені не вдавалося. Я довго кружляла. Боляче подряпалася у засохлих кущах. Кілька разів потрапляла в привидів. Пісок хрустів у мене на зубах, а очі сльозилися від шаленого вітру. Чи від самотності? Я остаточно втратила лік часу та відстані, навіть до моря мені не вдалося вийти, хоча я чула його шум звідусіль. Врешті я здалася та сіла на землю, обхопивши коліна.

Промені ранкового сонця вихопили із сутінок фігуру птаха. Він сидів, повернутий до мене спиною, та дивився на схід. Величезний гриф, його голова сягала висоти моїх плечей. Зачарована, я підходила все ближче, поки не опинилась на відстані одного кроку. Він повернув до мене голову із закривавленим дзьобом.

— Чого ти хочеш? — запитав птах.

— Я шукаю відповіді.

— Тоді віддай своє серце.

Він оглушив мене крилами та розбив дзьобом груди, пробиваючись до серця.

Я прийшла до тями. Переді мною на відстані кількох метрів палало багаття. Вітер розтріпував полум’я в різні сторони, і одна з іскор впала мені на груди, що й привело мене до свідомості.

Спробувала поворухнутися — мене прив’язали. Покрутивши головою я зрозуміла, що знаходжусь у таборі цих навіжених, примотана до статуї члена. Значить, отак вони його використовують.

Навколо з’явилися люди в самих лише масках. Барабани та дзвони почали задавати складний ритм. Першою підійшла лисиця, вона підняла маску, піднесла свої губи до моїх та поцілувала; несподівано для самої себе я відповіла. Гіркий дим вийшов з її губ та увірвався в мене. І я вдихнула його весь.

До барабанів додався звук флейти. Люди підходили до мене, малювали фарбою на моєму тілі символи. Потім світ почав обертатися. Я відчула, що статуя похилилась, і десяток рук несе мене разом із нею.

Статую разом зі мною поклали на землю, я могла бачити тільки зоряне небо над собою. Ледь відчутні дотики прокотилися тілом. Пульсуюча хвиля розійшлась від клітора. Я відчула м’яке проникнення. Свідомість відокремилась від тіла, ніби я спостерігала за собою зі сторони. У грудях запекло. Я почала хрипіти, задихаючись.

Прокинулась я вже у трейлері на ліжку. Поруч сиділа перелякана Евеліна.

— У тебе почався приступ, можливо алергія, можливо щось психічне, я не знаю, ми всі злякались, довелося вколоти тобі дексаметазон та ще від алергії. Вибач, я знаю, що не мала права, але ми так перелякалися. Марлен зняв на твій телефон як я це зробила, на випадок якщо б ми не встигли тебе врятувати, — вона заплакала, вочевидь, не вперше.

— Ти молодець, — прошепотіла я щоб заспокоїти її. Набряк у горлі ще залишився, але відчувала я себе нормально. — Ти все правильно зробила.

Цю ніч я проспала в неї у ліжку.

День восьмий.

На ранок я дуже довго запевняла, що все добре і мені більше не треба допомога. Евеліна надавала мені цілу купу ліків, лише після того відпустила. Марлен закинув велосипед у пікап та відвіз мене додому.

Я лежала на своєму ліжку, намагаючись зібрати думки докупи. Вкотре передивлялась відео свого вчорашнього порятунку. Крики, всі страшенно метушаться, я лежу на землі гола, ледь ворушу губами. Наді мною схилилася Евеліна, в самих лише медичних рукавичках. Вона тремтячими руками показує на камеру ліки та проговорює, що саме і для чого робить. Укол, потім показує іншу ампулу, голка знову входить мені у вену. Перевертає мене на бік. Лише після цього Евеліна розридалась. Хтось кричить, що треба робити штучне дихання, хтось каже, що треба розрізати мені горло та вставити трубку, як у медичних серіалах. Кидається до моєї шиї з ножем, але його відтягують. Потім я починаю дихати і мене несуть у трейлер.

За це відео я можу засудити Евеліну, бо не давала згоди на медичні маніпуляції. Але не буду. Я відкинула телефон. Моя теорія знову розсипалась. Це всього-навсього богемна молодь, яка розважається, бо в їх батьків купа грошей. Прив’язують себе до велетенського ділдо, але не забувають надягнути перчатки перед тим як колоти ліки від алергії. Якщо можна знайти максимально далеких від вбивств та викрадень людей, то це вони. А недалекий розумом хлопець-одинак на маяку не може провернути сам таку справу. Я розпитувала про нього і в Аліси, і в дяді Саші — він справді там живе сам уже багато років, майже ні з ким не контактує.

Це морально зламало мене. Я весь день майже не вставала з ліжка, періодично поринаючи в напівсон. Хотіла поплакатись дяді Саші, але його не було вдома. Мій будинок скрипів та грюкотів від вітру. Здавалося, він зараз розвалиться. Море шуміло все сильніше. Під вечір я доїла всю їжу, яка не потребувала приготування, та вирішила завтра вранці поїхати звідси. Якщо спробую влізти в цю мережу сектантів глибше, мене скоріш за все звільнять. Якщо не зроблю правдоподібний звіт, який «поважні люди» можуть згодувати пресі, то стану крайньою, мені закриють доступ до розслідування військових злочинів.

Я прокинулась від грюкоту дверей, які висіли на одній завісі. Вітер прочинив їх та майже відламав. Встала з ліжка, ввімкнула світло і ледь не закричала. Під ногами в мене звивалась невеличка сіра змія, поцяцькована ромбами. «Гадюка» — майнуло в голові. Я застрибнула на ліжко та підхопила ковдру, щоб накинути її на змію, якщо та вирішить нападати. Під ковдрою мене чекала товста коричнева сороконіжка, довжиною сантиметрів п’ятнадцять. Схопила взуття та стала бити по ній. Але вона була ніби з броні, і мої удари ніяк на неї не вплинули. Я змогла скинути її на підлогу, схопила ніж та розрубала страховисько навпіл. Але це також не допомогло: дві половинки розповзлися в різні сторони з іще більшою швидкістю. «З мене досить, не хочу більше бути на цьому клятому острові жодної зайвої хвилини» — подумала я та вискочила на вулицю.

Надворі вже стемніло, але від побаченого в мене відібрало мову. Прямо від порогу все було затоплено. Хвилі докочувались майже до моїх ніг. Тепер зрозуміло, чому змія заповзла в дім, вона просто рятувалась. Але це було не головне. Далі, куди море ще не встигло дістати, стояла стіна вогню, яка повільно наближалась до мене. Скоріш за все вітер розніс багаття в таборі. Я цілу хвилину дивилась, як палає старий президентський маєток, а після того побігла. Мені назустріч стрибнув олень, мабуть це був Руперт. Від нього смерділо паленим волоссям та м’ясом. Я покликала його та побігла за ним, але він хрипло заволав і застрибнув у палаючий президентський палац.

Мені вже було все одно і на привидів, і на Руперта, я просто бігла в темряву. Вогонь проти вітру поширювався повільно, але в мене не було багато варіантів куди тікати: з однієї сторони стіна вогню, з іншої скажені хвилі. Поперед себе я побачила слабке світло та побігла до нього.

Кілька разів мені доводилося продиратися крізь палаючі кущі, язики вогню ледь торкались мене та обпікали. Безліч разів я падала, перечепившись у темряві. На мене стрибали оскаженілі від вогню зайці та олені. Але світло попереду ставало все чіткішим. Це був маяк. Там мій порятунок.

Шлях туди був нескінченно довгим, мені здавалося, що скоро почне вставати сонце. Усі будинки навколо маяка вже затопило, вода сягала мені колін. Я постукала в двері, але дуже довго ніхто не відчиняв. Уява вже намалювала картинку, де я потонула прямо біля маяка, відбиваючи руки, але врешті двері розкрились.

Олег зрадів моїй появі. Він дав мені сухий одяг та закутав у теплу ковдру. На столі вже стояв чайник та дві чашки з чаєм, ще він приніс варення.

— Я переживав за вас. Думав, ми вже ніколи не побачимось.

— У вас часто трапляється таке пекло?

— Острів не затоплювало з сімдесятих років минулого століття. — Олег похитав головою. — Це називається штормовий нагон, коли довго вітер дме в одному напрямку. Пожежі іноді траплялися. Не такі масштабні, і щоб одночасно зі штормом… вам повезло врятуватися. Їжте варення, у мене ще є.

Олег підлив мені чаю та пішов нагору. «Чого він здався мені таким неприємним під час знайомства, не розумію». Я сьорбнула смачний трав’яний чай та з’їла маленьку ложку рожевого варення, більше схожого на желе. Це була помилка.

Тіло задерев'яніло. Серце шалено калатало, але я не могла навіть поворухнутися. Рука з другою ложкою варення так і застигла над столом. Мене охопила кататонія. Двері за мною відкрилися, і в кімнату хтось зайшов. Він зупинився в мене за спиною, довго стояв мовчки, потім зітхнув.

— Я ж казав, краще вам додому їхати, — сумно проговорив дитячий голос.

Хлопчик сів за стіл. Це був Костя. Він взяв ложку з моїх рук та доїв варення. Потім у кімнату спустився Олег.

— Бачу, пані вже готова? — він послюнявив палець та протер ним мені під оком. — У тебе попіл залишився. Попіл зі сльозами то поганий знак.

Він підхопив мене та поніс нагору. 

Там нас уже чекала Аліса. Я благально подивилась на неї.

— Що ти вирячилась? Думаєш, я тебе просто так обробляла?

Вона почала зрізати з мене одяг.

Мене віднесли на самий верх маяка, в кабіну навколо прожектора. Вона була повністю прозора, а за нею, ніби метелики навколо лампочки, ширяли привиди: підлітали, прилипали до скла та знову відлітали. Вдалині було зарево пожежі

— Диви, груди в неї однакові, а срака без целюліту — Аліса продовжила лаятись. — А татуювання яке зробила, суча дочка. Я через нього не могла жодним закляттям тебе дістати. Купу сил змарнувала.

— Алісо, перестань. Їй недовго залишилося. Ти добре працювала.

Олег заніс у кімнату хлопчика, онука бабусі, які відпочивали на острові. Він також був у стані кататонії. Поставивши хлопчика навпроти, Олег дістав великий іржавий ніж та почав молитись.

Він стояв на колінах дуже довго. Привиди весь цей час скаженіли. Вони перестали відлипати від скла, тому все навколо заповнили огидні очі, голови, кишки та щупальця. Час зупинився. Сльози капали з очей хлопчика.

— Ти будеш перша, — сказав Олег. — Ми дуже довго відточували ритуал, і тепер усе має спрацювати. Ти приймеш у себе привидів, і наш Бог нарешті народиться на цьому світі. Тобі випало стати матір’ю Бога. Це велика честь.

Я зрозуміла, що ніж вкрився іржею від крові попередніх жертв.

Олег роздивлявся мій шрам, водив по ньому пальцем, кінчиком ножа. Від грудей і до самого паху.

— Я бачу твої нутрощі, креветочко. Вони набиті страхом. Я звільню тебе від нього.

І одним махом розпоров мені живіт. У той же момент щось сильно гепнуло його по голові.

Я знову і знову бачила батька. Він повертається, обличчя перекошене ненавистю, я просто хочу показати йому малюнок, хочу щоб він посміхнувся. А він замахується ножем. Знову і знову.

Але на цей раз я зрозуміла. Моєї вини немає. Його вини немає. Це просто сталося. Людина, покалічена війною, поранила іншу, яка потрапила їй під руку в момент відчаю. А потім вбила себе, невзмозі жити далі. Всі казали мені це раніше, та лише зараз, перед смертю, я можу остаточно прийняти правду. Дякую тобі, тату. 

День двадцятий.

Евеліна сиділа біля мого ліжка.— Я вже й не думала, що ти прокинешся. Майже два тижні без свідомості. Але тебе добре зашили, батьки знайшли, привезли найкращих хірургів. Ти втратила багато крові, я так картала себе, що відпустила тебе в той день… це моя провина.

— Як ви мене знайшли?

— Дядя Саша поривався тебе рятувати. Коли пожежа почалась, він підняв дрон з тепловізором та став шукати тебе. Потім полетів до маяка, сподіваючись, що ти встигла туди добігти. А потім він побачив… і поплив у шторм тебе рятувати, ніхто не хотів піднімати гелікоптер у шторм — вона розридалась.

— З ним усе в порядку?

— Його не знайшли… Коли рятувальники все-таки добрались до маяка, там вже нікого не було.

— А хлопчик? Костя і той інший?

— Малого, онука бабусі реанімували, а більше нікого не було. І ще, ти знаєш, привидів поменшало, кажуть. 

Я закрила очі та стисла руку Евеліни. Я знайду всіх цих виродків. А їх новий бог помре у страшних муках.