Столичний Адепт
З листа Марії Дараган
Катерині Горонській, липня 1 дня 1819 року.
Кеті, любонько Кеті! Вже з місяць як приїхала додому, а все в голові звучить голос твій, і милі турботливі оченята пильнують, аби все навкруг було мирно й до ладу. Ладу в нас, правда, не те щоб нема, а все ж... Maman скаржиться, що заперли її "в цій глушині", — а мені, знаєш, до серця припали тихі тутешні місця. Я ж розповідала тобі, що Плесівка — старе родове гніздо Дараганів? Пожалували її моєму предку ще за війни зі шведами, за вірну службу царю. Літ тридцять тому, як сталася велика пожежа в садибі і забрала життя діда, бабуня з малим моїм батьком повернулася до батьків на Стародубщину. Потім татуньо навчався, а потім служив у Полтаві, і оце зараз лише, полишивши службу, задумав оселитися в батьківському маєтку.
Хай хтось і назве ці місця глушиною, та ніхто — навіть maman – не насмілиться заперечити, що вони невимовно гарні. Неподалік і ліс, і озеро, і річка, і все, чого душа забажає! Руїни старого родинного будинку на березі такі живописні, так задумливо вдивляються у воду, мов поставив їх тут модний архітект. А ще неподалік є млин і закинутий старий хутір, що його селяни звучить Русалчиним, бо ночами там нібито любить гуляти русалка, — сідай та й пиши роман!
Та, знаєш, знайшла я вже собі панську забавку до смаку: взялася до етноґрафії. Вишукую й записую місцеві пісні, і хай далеко їм до найкращих зразків народного генія — та наївністю своєю й простотою і вони відживлюють душу. Зрештою, як і цінувати нам найкраще, якщо не знати гіршого? Ось таке “гірше” й цікавить мене найбільше, бо не йде у світи, а лишається в рідних місцях і помирає зі старим поколінням. Ось одна з таких пісень:
На березі коло млину
Дівчина сиділа.
Сиділа, співала
Та й косу чесала.
Чесала, чесала,
Доленьку проклинала.
Що її, молоденьку,
В могилу поклала.
“Ой за що ж ти, лиха доле,
Так тяжко караєш,
Моє тіло білесеньке
Та на дні тримаєш?..”
Дівчата місцеві люблять співати її за роботою і ніскільки не страшаться похмурого змісту. Дивно перегукується вона і з місцевою легендою про русалку, котра живе біля млину. Та чи пісня народилася з легенди, чи легенда з пісні, а чи пішли обидві ще з якого спільного джерела — хто зна?.. Ти не повіриш, скільки химерних витворів породжує народна уява! Любимо ми казати, який простий, невибагливий народний смак — але ж хіба зможуть самі лише наївність та простота витворити такий бестіарій, такий пандемоніум, що їх знаходимо в піснях і легендах народних? Навпаки, це ми, "освічені" верстви, черпаємо пригорщами з народної криниці — і те боїмося глянути у саме її дно...
А втім, пташко, я втомила вже тебе своєю непроханою лектурою! Розкажу-но краще ще про місцеві принади...
І т. д., і т. п.
* * *
З листа Катерини Горонської Марії Дараган, липня 15 дня 1819 року.
Душе моя Мері!
Ти не уявляєш собі, як до серця мені твої листи! Непрохана лектура? Але ж хто, як не ти, голубко, потішить мене вдумливим словом?
Тим часом, маю для тебе дарунок! Брат, мандруючи Європою, прислав з Англії роман тезки твоєї — Мері, дружини самого Шеллі. Химернішої та страшнішої речі мені ще не доводилося читати... Гадаю, мусить тобі сподобатися. Тільки ж прошу тебе: не давай уяві знову віднести тебе кудись у засвіти! Ти — єдина спадкоємиця славного й заможного роду, тож шануйся і будь розсудливицею. Згадай ті слова, що сама часто говорила мені, про торжество розуму над сліпими почуттями й вітряною фантазією. Тримай їх на думці, коли читатимеш далі сего листа!
Отже, днями трапилася мені пригода в романтичному дусі. Сиджу собі на березі, перечитую Ґетевого "Рибалку", кидаю погляд на річку — і треба ж таке! Просто з води дивляться на мене ніжні парубочі очі. Не знаю, як не закричала, бо в ту мить незнайомець видався мені якоюсь фантастичною річковою примарою. Виявилося, втім, що все простіше: звуть його Роман Бережний, він літератор, гостює тут у друга, а сам родом із твоїх, рибко, місць, і мало не далекий родич Дараганів. Звісно, я багато розповідала йому про свою найкращу подругу, і він із щирою цікавістю розпитував про Плесівку. Тільки-от, серце моє: зачувши про ваш містичний Русалчин Хутір, він спитав: "Це там колись сталося вбивство?"
... Вражена Марія раз у раз перечитувала ці рядки. Убивство? У їхньому тихому маєтку? Чимось загадковим, загрозливим, захоплюючим війнуло на неї. Марно, слідуючи настановам милої подруги, дівчина переконувала себе: йдеться не про гру людської уяви, як-от ту, що лежала зараз перед нею, надійно загорнута, спляча під своїм шкіряним панциром, поки читацька рука не розкриє того маленького ящичка прирученої Пандори і не пустить собі в голову й серце вихор чужих думок, вигаданих надій і страхів. Ні, панночко, тут чигає на тебе реальність, що, як не будеш обачною, увіп'ється тобі в горло холодними пальцями. А все ж... Марія глянула у вікно. Ліниво світило сонце, maman прогулювалася неспішно, обмірковуючи, мабуть, перспективи доньчиного заміжжя (дівчина зітхнула). Доносилися голоси дворових дівок, котрі за шиттям затягнули імпровізованим хором просту й мрійливу народну пісню. Усе продовжувало жити своїм навдивовиж тихим, усталеним, мирним — ніби вигаданим — життям.
Життям, у яке зненацька увірвалися ці слова: убивство, сталося. Колись... Чим стане для неї ця новина? Ще однією історією-привидом минулого, черговою місцевою легендою, чи ж чимось іншим? Історія — історія... Марію завжди дивувала і збивала з пантелику ця плутанина значень. Вигадка — і знання про минуле! Як часто, зрештою, вони йдуть рука об руку... І зараз одна з таких історій сама озвалася до неї.
Марія покликала Горпину, місцеву дворову дівку, приставлену по приїзді до неї покоївкою.
- Маріє Яківно, чого бажаєте?
- Мері! — дівчина крадькома від матері намагалася здружитися з покоївкою, небезпідставно впізнаючи в ній той тип меткої служниці-конфідентки, що так прикрашав класичну комедію. — Слухай, Горпино! Ти народилася й виросла тут. А скажи мені, чи чула колись про... про вбивство?
- Господь із вами, панночко Мері! — служниця перехрестилася. Жвава й мрійлива, її юна господиня не переставала вражати найдикішими іноді (з точки зору добропорядної сільської дівчини... як, утім, і добропорядної провінційної аристократки на кшталт пані Дараган) вигадками й витівками. — Боже збав! Скільки тут живу — зроду-віку про вбивство не чула. Ну, оце хіба коли Семен п'яним зарубав сокирою свою жінку...
- Не те!
- Чи коли брати Карп'юки побилися, і старший впав у річку та потонув...
- Не те!
- Чи коли управитель панський на полюванні пристрелив ненароком Хведора Горілого...
- Все не те! — Марія мимоволі зіщулилася. Вона не очікувала стількох насильницьких смертей у тихій, мирній Плесівці. Та дівчина відчувала, що всі вони ніяк не могли зацікавити невідомого літератора з Полтави. Та все ж... мало щось бути...
- Горпино, зозулечко! Порозпитай-но по селі. Колись десь та мало щось бути?
- Що саме, панночко Мері?
- Сама зрозумієш! — вона не сумнівалася в тому. Служниця задумалася на мить, зблиснула зеленкуватими очима, війнула світлою косою, вклонилася своїй панночці й дрібним чортям вихопилася за двері. Марія задоволено посміхнулася, вмостилася зручніше в кріслі, і рука її мов сама собою потягнулася до тому в червонуватій обкладинці.
* * *
З листа Марії Дараган Катерині Горонській, серпня 2 дня 1819 року.
Кеті, чарівниченько моя!
Як вразила мене твоя книга! Я читала її день і ніч і все не могла відірватись, аж поки не відшелестіла остання сторінка. Скільки мороку й скільки болю! Не знаю, за ким пролила я більше сліз: за злощасним вченим, покараним так жорстоко за свій ὕβρις, чи ж то за нещасною креатурою, незрозумілою і відкинутою. Правдиво, як часто ми самі плодимо чудовиськ! І як часто творимо те, що вбиває нас... І ще дивні думки приходили мені в дурну голову, мила Кеті. Що наука сама, і навіть творчість — це отаке Франкенштейнове чудовисько, породження людських прагнень до знань і гордині, зшите з клаптів жалюгідних наших знань про світ. І недоладну цю почвару ми видаємо за Знання, і маємо нахабство проголошувати себе панами Природи та оракулами її істин! Взяти хоч би улюблену мою етноґрафію: що насправді знаємо ми про простолюд? Ми беремо його пісні, казки, вишитий одяг, страви — і ліпимо з того всього образ, що його вважаємо обличчям і духом народу. А насправді маємо лиш покалічений гальванізований труп, котрий не має нічого спільного з народним тілом...
Але от мене знов понесла геть невгамовна фантазія! А виною всьому твоя диво-книга, що відкрила мені темні глибини людського знання. Та от, власне, про знання я й хотіла поговорити з тобою, зіронько. Ти здогадуєшся, звісно, що чутка про вбивство у Плесівці стала для мене громом серед ясного неба. Негайно відправила я свою розумницю Горпину на розшуки — марна справа! Місцеві дивляться на неї вовком, і невтямки їй, що від них хочуть. У відчаї звернулася я до батька, та отримала тут найсуворішу догану...
Прикро вражений доньчиною цікавістю, Яків Модестович Дараган відклав тоді книгу вбік, повагом склав руки на грудях і помовчав хвилю, добираючи слова. Марія стояла перед ним із тим мішаним відчуттям легкого остраху й цікавості домашньої улюблениці, котра знає, що зробила шкоду, що покарання за те не буде, а проте так просто ескападу їй не подарують. Та головне: чи задовольнять її цікавість?
Батько притягнув її до себе, глянув глибокими синіми очима в такі самі доччині:
- Мері, я знаю, як тягнешся ти до правди, яким вільним може бути твій розум і сміливим — серце. Я сам вчив тебе тому і пишаюся, що наука моя дала такі пишні плоди. Не кожен батько може гордитися так своїм сином, як я — донькою, хоч мати твоя... — батько затнувся, синь в його очах на мить захмарилась. Марія знала, що він має на думці: “Розум жінці на то даний, щоб його ховати”, — повторювала Клавдія Кирилівна Дараган, і все бідкалася, що вчена донька не знайде собі женихів; охочих, щоправда, не бракувало: і через біле личко, і через сині очі, і через чималеньке віно та в перспективі ще більший спадок. Проте Марія не поспішала відповідати залицяльникам, яких не вважала гідними себе, а батьки — дякувати юному її віку — ще спускали дівчині “вибрики”. Та скоро тому мав настати кінець, і про це знали всі. Поки ж ми писали ці рядки, Яків Модестович набрався духу і завершив думку: — Але хіба ж я вчив тебе дослухатися пліток і витрачати скарби свого духу на такий підлий предмет, як... убивство? — він витиснув із себе це слово з неприхованою огидою: в його царстві краси розуму й духу не місце було таким потворним феноменам. — Щоб покінчити з цією історією раз і назавжди, що ж, відповім тобі: ні до, ні після того, як дитиною покинув маєток, я не чув про вбивство у Плесівці і не вірю, що таке можливо. А тепер іди і почитай щось заспокійливе. Твій розум надто збудився, а це не веде ні до чого доброго. Особливо юну дівчину.
Для обожнюваної батьком Марії це направду була сувора одповідь. Густо почервонівши, не стільки через те, що засмутила батька, скільки від знаття, що не покине свої розшуки й далі, дівчина кивнула легенько і вийшла з кімнати...
... Так от, ясочко, маю до тебе просьбу: розпитай-но свого полтавського літератора. Може, знає він більше, ніж говорить? Або ще... якби глянути в міському архіві? Батьки мене не пустять так просто в місто, сама знаєш, а як і виберусь із оказією — хіба ж дозволять в архіві розшуки дівчині? А він людина з іменем, то справа геть інша. Попрохай, душечко!..
* * *
З листа Катерини Горонської Марії Дараган, серпня 22 дня 1819 року.
Моя невгамовна Мері!
Чи на це сподівалася я, переповідаючи злощасну чутку? Достоту, не знаєш ніколи, як вчинити правильно: змовчиш — як зрадиш, а скажеш — закрутиш таку круговерть, що й подумати страх. Але от ми, уже у вирі, і я беру з тебе приклад у нерозсудливості. Ти хотіла свідчень від “полтавського літератора” — що ж, тримай їх із перших рук. Я взяла на себе таке зухвальство і сама відправила його до Плесівки, помогти тобі в твоїй справі. Привід маємо теж непоганий: етнографічні студії, що ними так захоплюється наш гість. Бережи ж мого Романа, посестро!.. Ну от, вирвалося нарешті з мене те страшне та солодке слово — “мого”. Батьки не знають ще про наші почуття, але незабаром мій суджений одержить гідну посаду при земстві і тоді могтиме просити моєї руки. Він з різночинців, та фамілія моя при своїх статках негорда, тож я сподіваюся... ми сподіваємося...
Марія ще раз, пильніше, пригледілася до свого гостя. Був він невисокий, та гарно збудований, з виразним розумним обличчям, блідуватим обличчям і чорнявим волоссям. Високе чоло прорізала глибока вертикальна зморшка — одразу видко було звичку до думання. “Все за останньою модою!” — пирхнуло іронічно чортя в Маріїній голові, та дівчина обурено прогнала його геть. Під жіночим поглядом літератор не знітився, лиш уважно, хоч і поштиво, роздивлявся її у відповідь. Було те в саду, в присутності батьків, щоб не порушувати правил пристойності. Пан Бережний вже представився господарям Плесівки зі своїм рекомендаційним листом від місцевого етнографічного товариства. Підписано листа було одним із чільних його членів, що виявився також давнім приятелем і колишнім товаришем по службі пана Дарагана, тож гостя було прийнято з усією ласкою, запрошено лишитися на час перебування в маєтку і, ясна річ, вільно штудіювати плесівчан та їхні звичаї. Тоді він міг уже підійти до панночки і передати їй основну свою “рекомендацію” — листа від її подруги.
Привітавши належно гостя та розпитавши “про найдорожчу нашу Кеті”, Марія відвела його подалі від батьків — “показати троянди, гордість maman” — і взялася до справи:
- Романе Карповичу, розповідайте ж тепер, прошу! Що і, головне, звідки знаєте про... ту справу? Чи знайшли щось в архіві?
Бережний повів плечем, злегка зітхнув, задумливо понюхав троянду, підбираючи слова.
- Боюся, небагато маю що розповісти вам, Маріє Яківно. Про вбивство почув якось від доброї своєї родички й опікунки, Ганни Федорівни Мещерської. Вона давно, ще до мого народження, мешкала в Плесівці. Прохопилася якось при мені, що “колись” там пролилася кров, але розказувати про те не схотіла. Не так давно пішла її добра душа до Божого престолу... — оповідач замовк, віддаючи данину пам'яті добрій жінці. Мері опустила очі, ховаючи розчарування. — Архів? Що ж, я сходив туди, ясна панночка, щоб зробити приємність Кеті і вам. Та, як і здогадувався, нічого незвичного не знайшов. Лише згадку про пожежу, що в ній загинув дід ваш, світлої пам'яті Модест Афанасійович Дараган.
Мері хитнула головою.
- Ні, про пожежу нам добре відомо, там не було злої волі. Бабця розповідала, що прокинулася, коли вже все палало. Ледве встигла сина вивести... Дідове тіло потім знайшли в бібліотеці. Мабуть, він заснув, читаючи, — так було не раз вже — і перекинув ненароком свічку...
- Чи було щось — будь-що — дивне навколо тієї події?
- Ні. Бабця не любила, звісно, про те розповідати, особливо мені. Але зі слів батька я переповіла вам все. — і, випереджаючи питання, швидко додала: — Він не кривив душею і не приховував нічого, я те одразу бачу...
Літератор задумався, далі повів повільно й обережно:
- Буває, що лиходійству вдається уникнути ока правосуддя. Але воно продовжує жити в пам'яті народній, інколи ховаючись у найнесподіваніших витворах фантазії. Відгомони минулого стрічаємо ми в піснях, у легендах, у несподіваних назвах і навіть у місцевих забобонах...
- Так, але ж ідеться у тих піснях-легендах про сиву давнину! — заперечила Марія. — Про Козаччину, про Коліївщину!
- А чи ж було те минуле сивим, коли вони складалися? Ті думи та пісні, які вражають то точною деталлю, то тонким спостереженням і вже напевне схопленим духом часу — хто створив їх? Кабінетний вчений чи сучасник, в чиїй пам'яті живі ще були Богдан і Богун, а чи то Дорошенко, а чи Гонта?..
- Звісно, але ж то все постаті, які творили історію, які масштабом своїм не могли не захопити уяву! А хто ж складає пісні про кримінальників та вбивства?
Бережний злегка усміхнувся.
- Одразу видно панночку, яка захоплюється етноґрафією! Але ж який дослідник, такий і дослід... — Маріїні очі так спалахнули, що він змінив тон: — В жодному разі не хотів образити вас, Маріє Яківно! Але, гадаю, селяни ваші бережуть свою панночку і не співають багато чого такого, що може вразити її ніжну душу. Ви не уявляєте, скільки “криміналу” насправді можна знайти у піснях і легендах! Але ж розумієте самі: не завжди він описаний прямо, не завжди навіть прямо схоплений мрійливим народним розумом. Тут треба вміти читати між рядків, вміти розгорнути шати Ізіди, щоб побачити істину в усій її прекрасній і грізній наготі...
Чоловік затнувся, мало не з жахом спостерігаючи, як густий рум'янець розтікається дівочим обличчям — ніби десь там, у потайних глибинах жіночої голівки, розгорілася пожежа й підсвітила зсередини ніжну шкіру. Тим часом поспішала вже до них господиня дому, стурбована тим, як довго донька говорила наодинці з новим знайомцем (Марія знала, що весь цей час вона здаля яструбом поглядала на них). Завваживши її, Бережний заговорив гучно:
- Отже, Маріє Яківно, бачите самі, як важливо провадити наші етноґрафічні пошуки. І Плесівка, я певний, дасть тут найбагатший матеріал...
Пані Дараган була вже близько, уже брала доньку під руку і люб'язно посміхалася гостю. Час на розмову сплив. Та Марія зрозуміла вже, в якому напрямку шукати. Обернувшися наостанок, вона коротко кинула Бережному:
- Русалка!
* * *
Увечері, чекаючи на Горпину переодягатись до вечері, Марія перечитувала листа Кеті.
... Але ж що за дивна фантазія — порівняти живе народне тіло з гальванізованим трупом? Якщо вже хочеш ти аналогій, мила моя досліднице, шукай ось де їх: чи не таким покручем, зшитим з чуток і здогадок, є саме твоє розслідування? Чи бачено це — вистежувати, мало не вигадувати собі нібито скоєний колись злочин? Боюсь я, що твій мрійливий, палкий розум завів тебе на манівці, дорогенька Кеті. Прислухайся до поради подруги, що любить і вболіває за тебе: не женися за химерами, не пускай темних фантазій до чистої своєї душі. Звертай серце до Бога, а розум до чистого, строгого знання, до тієї ж етноґрафії. Роман мій поможе тобі своїм досвідом...
Марія позіхнула і згорнула листа. Звісно, ти маєш рацію, розумнице Кеті, ти завжди маєш рацію. Але хто ж відмовиться від тих захоплюючих ловів за істиною, коли розгадка вже так близько?
От і Горпина з її убором. Розпитати її наостанок — і, може...
- Горпино, розкажи-но мені знов легенду про русалку!
- Знов? Ви ж, панночко Мері, і чули її не раз, і записували...
- Так, але потрібно іноді почути ще раз, із чужих уст, щоб краще склалася картина.
Горпина здивовано глянула на панночку — “що за картина?” — але наказ є наказ, тож вона склала дбайливо убір, вмостилася звично зручненько біля своєї подруги-господині, та й зачала розміреним голосом:
- Жила собі дівка, і така вродлива, що не описати її було. Вродлива, та розумна й горда до лиха. От і закохався у неї пан. А що жила вона на хуторі поблизу Плесівки, то ходив він часто до неї туди. Ходив та й ходив — так що, кажуть, зачала вона від нього дитя. Але закохався в ту дівку сусідський пан — не встоїла вона і зрадила з ним свого коханого. Не зніс того зраджений, і однієї місячної ночі втопив коханку свою з ненародженим дитям в озері біля хутора... — Горпина зробила належну ефектну паузу. — З тих пір виходить вона ночами й гуляє озером поблизу хутора. А хутір той Русалчиним прозвали...
- Коли сталося те? — поцікавилася Марія, що напружено вслухалася тепер у розповідь, ловлячи кожну деталь.
Служниця стенула плечима.
- Хіба ж перекази то говорять? “Колись” та й “колись”...
- А як звали їх? Ту дівку й того пана? Хто взагалі вона була? Жила на хуторі — отже, не кріпачка?
Горпина задумалася.
- Хто вона й звідки, не відаю — але, думаю, так, була вільна. Хтось із селян ще згадував про стару, яка жила з тою дівкою. А пан... Не знаю. Але як діялося все в Плесівці... — оповідачка затнулася і злякано глянула на свою панну. Та розуміюче кивнула.
- Отже, то був хтось із Дараганів. Хтось із моїх предків став убивцею.
* * *
З листа Марії Дараган Катерині Горонській, серпня 27 дня 1819 року.
... Твоїй шляхетній душі дивно має бути, моя Кеті, що я так легко прийняла таку страшну, ганебну для всього роду Дараганів історію. І те сказати: повністю ще не осягнула я почутого, не змогла скласти в уяві тієї страшної картини. Та й наречений твій скептично дивиться на те: “Немає історії, — каже він вже геть по-літераторськи. — Немає імен, немає фіналу...” Що ж, і те правда...
Пізніше.
Кеті, рибонько! Дописую свого листа наступного дня. Ти не уявляєш, скільки всього сталося за сей день і як наблизилися ми до розгадки!
Було так. Вранці повернувся батько з прогулянки, підійшов до нашого товариства, що зібралося було в парку, й одразу звернувся до нашого гостя:
- Романе Карповичу, маю, здається, для вас історію, достоту до письменницького смаку. Уявіть собі: тут, у наших мирних місцях, — родова ворожнеча! І в кого? В Дараганів з найближчими сусідами!
Почекавши, поки стихнуть схвильовані наші вигуки, задоволений, вів він далі:
- Сьогодні, гуляючи, забрів я далі звичного. Іду собі ярком, думаю про те, про се, аж чую десь із гори: “З ким маю честь?..” Здивований, піднімаю голову — і бачу найдивнішого чоловічка! Малого зросту, з великою головою й різкими очима. Ще й повернувся він так, що якусь мить здавалося мені, ніби бачу в нього горб за плечима. Сидів він на здоровезному коні і від того видавався ще дрібнішим. Мов якийсь король цверґів а чи гномів, що надумав раптом поспілкуватися зі смиренним вашим слугою. Звісно, я представився з усією шанобливістю, щоб не дратувати таку фантастичну істоту, — вів він далі з іронічною усмішкою, — коли таємничий незнайомець сповз зі свого велета-коня й з комічною церемонністю уклонився мені:
- Аполлон Аркадійович Дольський!
Я ледь стримався, щоб не пирхнути, почувши таке ім'я в “короля гномів”. І добре, що стримався, б справа тут була, виявляється, серйозна! З тою ж комічною поважністю він підійшов до мене, подав руку й заявив урочисто:
- Не знаю, чи відомо вам це, Якове Модестовичу, але між батьками нашими точилася страшна ворожнеча. Гадаю, нам, новому поколінню, слід поховати її, щоб діти наші могли жити в злагоді...
Трохи спантеличений несподіваним поворотом, я, звісно, не став відхиляти такої шляхетної пропозиції, і ми погодилися завершити війну, про яку я оце щойно почув. На знак миру я запросив сьогодні нашого Аполлона з донькою на вечерю...
Ввечері прибули сусіди. Батько посадив Дольського поруч з собою, і я не могла відвести погляду від них, дивуючись найрізкішому контрасту, який тільки можна було собі уявити. Батько — ось той, хто мав би носити ім'я Аполлон: високий, ставний, з гарно вирізьбленим розумним обличчям, з золотавими досі кучерями й глибокими синіми очима. Дольський — достоту такий, яким його описали; додай тільки гострий ніс, подібний до пташиного дзьоба, поріділе чорне волосся і різкий скрипучий голос. Хоч описаний він був у комічному ключі, я не могла не завважити і швидкого, енергійного погляду його; в усій постаті вчувається гордість і готовність постояти за себе. Не знаю, чи зрозумів це батько, але я відчула, що краще не мати його ворогом. Він вдівець (цікаво буде порозпитати челядь, що сталося з його дружиною?), має ще сина, що вивчився в університеті й набирається тепер розуму в чужих краях. Почувши про це, подумала я, що миролюбні наміри нашого сусіда можуть мати цілком практичний ґрунт: не міг не знати він, що заможні сусіди мають доньку-одиначку; а те, як роздивлявся мене за вечерею, підтверджувало ці підозри... Донька його, на відміну від батька, досить вродлива — наскільки можу судити своїм дівочим оком: тендітна білявка з карими очима і тонкими вигнутими вустами; от тільки обличчя в неї холодне та гордовите, і надто часто кривиться в примхливу гримаску. Зізнаюся тобі, рідна Кеті: почувши про сусідську дочку, я зраділа було — так добре мати поблизу живу душу, перекинутися словом! Ти далеко, батькові, хоч і близькі ми, не скажеш всього, що на душі, а Горпина... Вона однолітка мені, розумна й метка — от тільки різниця в становищі й вихованні нашому така, що не завжди ми розуміємо одна одну. Словом, я сподівалася знайти близьку подругу в Анфісі Дольській, та на мене чекало розчарування: видно одразу зманіжену панночку, в якої думки все про женихів та французькі журнали. Ні, горличко: і далі наші листи будуть єдиними задушевними розмовами моїми...
Але ж знову куди понесло мою думку! Маю написати тобі про головне, що сталося того вечора. Коли добрий частунок, вино й люб'язні розмови налаштували нашого гостя на потрібний лад, я наважилася спитати: а в чому, власне, була причина тої страшної й непримиренної (з його слів) ворожнечі. Той лукаво посміхнувся:
- Ви перша здогадалися спитати, панночко! Все життя я чув від батька лише, уклінно прошу вибачити, прокльони на адресу вашого діда. На всі питання відмахувався. Аж на смертному ложі сказав він мені: “Все пробачив би Модесту Афанасійовичу, все! А от дівку — не пробачу!”
Роман Карпович і я перезирнулися. Батьки мої були скандалізовані. Татуньо кашлянув було застережливо, та Дольський лише засміявся:
- На бога, друже! Не думаєте ж ви, що дівчата такі дурні й наївні? Повірте, знають вони куди більше, ніж ми здогадуємося!
Батьки не знали, що й сказати. Ми з Анфісою Дольською обмінялися поглядами — і подумалося мені, що слова ті недалекі від істини.
Словом, як сказав би твій суджений, історія вимальовується. Мені прийшла в голову думка, як завершити її, — але надто знаю, як ти засудиш мій задум! Напишу пізніше, як зберуся з духом...
Марія відклала листа убік і визирнула у вікно. Була вже глибока ніч, одна з тих духмяних, бархатових ночей повільно помираючого літа, що мимоволі пробуджують у серці тугу за проминулими радощами. У повівах вітру вчувалася вже недалека осінь, і це якось неуникно і непомітно виводило до думок про смерть.
Поколивавшись якусь мить, дівчина таки вирішила прогулятися трохи, користаючись з останніх теплих тижнів. Під місячними променями паркова доріжка світила манливо й водночас тривожно, мовби посипана була не піском, а місячним пилом. Просто за парком було озеро, і — дивино-но, яка дивина! — місячна доріжка на воді йшла просто від паркової, мов продовжуючи її. Блищала й вигравала на хвилях, заманюючи йти далі, у воду, а там і в самісіньке небо. Марія стривожено труснула головою, відганяючи непрохані думки, і глянула далі, в бік хутора. "Чи не пройтися туди?" Дівчина повільно пішла далі, купаючись у місячному промінні і тихих звуках пісні, що лунала... Марія різко спинилася. Хто може в такий час співати там? І таким дивним голосом, ніжним і водночас дрижачим, ламаним, мов її улюблена з дитинства, давно пошкоджена коштовна музична скринька?
Хутір був уже близько. У місячному промінні, місячною доріжкою йшла в воду тонка жіноча постать. Коси кольору місячного сяйва повільно коливалися за спиною, ходили хвилями, перетікали у підсріблену місяцем воду...
Далі дивитися Марія не стала. Крик "Русалка!" застрягнув у неї в горлі, вона просто повернулася і щодуху помчала додому. Дорогою її мучила одна, несподівана і дратівна своєю недоречністю думка: чого вона не зомліла? Адже нажахані панянки в романах завжди зомлівають... "Ах, дурниці які!" — видихнула Марія — і опинилася вдома. Хмара закрила місяць, погасивши з ним і магію ночі. Лишилися страх і неясне передчуття лиха.
* * *
Наступного ранку Марія спробувала розпитати Горпину. Дівка дивилася на неї розширеними очима, силячись зрозуміти, що не так із панночкою.
- Панночко Мері, самі ж казали, що не буває ні русалок, ні домовиків, що то все вигадки простого люду! Та звідки ви взяли, що то русалка?
- Ну, вона виглядала як русалка, і рухалася як русалка, і співала як русалка...
- Це як? — Горпина дивилася з неприхованим скепсисом, і Марії сяйнуло раптом в голові: ось вони — плоди Просвітництва! Вона виховала-таки собі подругу, що не дасть одурманити себе простим забобонам і разом з нею стане на боротьбу за правду...
- Панночко Мері! — служниця тривожно й запитливо заглядала їй у вічі. — Ну-от знов, ніби спить наяву. Ох!
Як гальванізована, Мері здригнулася, підскочила і різко обійняла її.
- Маєш рацію, Горпинонько! Звісно, не можна піддаватися дурному страху, а треба шукати всьому розумне пояснення. От тільки, — зітхнула вона, — яке? Але ж ти не віриш також, що це хтось місцевий? Правда?
- Вночі, на Русалчиному хуторі? На бога, туди й під страхом смерті ніхто не поткнеться...
Трохи згодом Марія зустрілася нарешті з Бережним і змогла обмінятися з ним враженнями й новинами минулого вечора. Історія з сусідами не справила на нього великого враження:
- Ви вже пробачте, Маріє Яківно, але, якби знали, скільки суперечок і сутичок відбувається щодня через боротьбу за жіноче серце...
- Так, але ж це яка-не-яка, а зачіпка. Єдине, що ми маємо!
Тут її помічник сперечатись не став. Більше того:
- Була в мене думка... Раніше не знав, як взятися за неї, бо шукали в пітьмах. А тепер, знаючи, коли і кого шукати, можна спробувати. Припустімо, ваша історія про вбиту паном Дараганом коханку правдива... — Маріїні щоки знов запалали, і він швиденько повів далі, уникаючи дивитись на неї. — Без доказів вона — не існує. Навіть для нас. Спочатку перевіримо, чи правда загинула в цих місцях молода дівчина а чи жінка. Маємо для того місцеві “архіви”...
- Всі старі документи, які були в маєтку, згоріли разом з будинком, — нагадала дівчина.
- Ні, не всі. Маємо ще метричні книги в місцевого священника. Звісно, то не судові акти, ми не прочитаємо там всієї історії. Але матимемо бодай ім'я та причини смерті. Це я беру на себе...
- Чудово, Романе Карповичу! А я візьмуся за задумане.
Бережний тільки-но розкрив рота запитати, що то за задумане, як Анфіса Дольська підлетіла до них, щебечучи дзвінкою, хоч дещо манірною канарочкою:
- Мері, ma chérie! Ходім швидше до брички, papa вже чекає! Ти не уявляєш, яка я рада мати нарешті гостю...
Мері обійняла її і повернулася наостанок до Бережного:
- Знаю, Романе Карповичу, неґречно кидати отак гостя, але я повернуся всього за пару днів. Ви ж тим часом маєте свої справи з місцевої історії, зичу у тому сердечно успіху!
І, змовницьки посміхнувшися йому, сяйнувши очима кольору густого пізньолітнього неба, хутко пішла услід за новою подругою. Уже в бричці вона згадала, що в плині розмови про Дольських та метрики так і не встигла розповісти про зустріч з русалкою.
* * *
У сусідів її було прийнято як князівну. Дольський лукаво посміхався до неї, Анфіса улесливо щебетала, щохвилинно обіймаючи за талію, і всі довкола, здавалося, тільки те й робили, що ловили кожне її бажання. Повсякчас Марія відчувала на собі чийсь допитливий погляд — так, що іноді ставало не по собі. Та головне: жодної миті вона не була сама. Для її задуму лишалася ніч.
Маєток Дольських був скромнішим за дараганівський, старий їхній дім — не те щоб меншим, але якимсь... старосвітськішим. Якщо в батьківському домі всюди відчувалася жіноча рука — переважно материна у виразному стилі провінційної аристократки, але й подекуди зі слідами більш тонкому смаку доньки, — у сусідському домі панував дух “князя гномів”. Навколо розкинувся запущений сад, більше схожий на ліс, тож в усіх кімнатах панувала вічна напівтінь. Враження посилювали меблі й панелі з потемнілого від часу дерева, потемнілі парсуни на стінах, темні завіси, темне се, темне те... Марії здавалося, ніби з літнього дня вона потрапила в осінні сутінки. Навіть очі в господарів мали колір осіннього листя. А втім, бачила вона, їй тут явно були раді, особливо Анфіса; і те сказати: нелегко жити в отакому місці, бачачи сусідів випадком, раз на кілька тижнів, не маючи з ким обмінятися відвертим словом (Марія думалося чомусь, що юна Дольська не має подруг). Вона почувалася промінчиком світла, що освітив на кілька днів це похмуре обійстя — і, соромлячись трохи саму себе, вирішила скористатись тим і розвідати більше про “родинну ворожнечу”. І, можливо, навіть про таємничу дівку. Тим більше, наступного дня батьків козачок приніс їй записку від Бережного, де стояло скупе: “Хутора Плесова селянка Оксана, незаконнонароджена, за хрещеним батьком Гервасієва Гаркуш, а по матері Млинів, православна, вночі липня 30 дня 1790 року потоплена, тіло не знайдено”.
Марія насупила тонкі брови. Гервасій Гаркуш — то було ім'я Горпининого діда, на щастя, ще живого. Неясно пригадала вона собі, нібито був він колись дворецьким Модеста Афанасійовича. “Треба буде ще раз переговорити з Горпиною, а тоді і з ним”, — порішила собі, а тим часом вирішила порозпитувати в домі Дольських.
- Не знаю, що хочете ви з мене, Мері! — вимушено сміялася Анфіса. — Батько, єдиний, хто пам'ятає ще ту ворожнечу, розповів вам усе, що знав. А мене й близько не було на світі, як і вас, допитливице така!
- А чи цікавився пан Аполлон Аркадійович тією справою? Мабуть, в паперах старого пана Дольського мала зберегтися розгадка?
Її співбесідниця стенула плечима:
- По правді сказати, не цікавився. По смерті батька й до вашого приїзду він і не згадував про ту справу.
- І все ж, — не здавалася Марія, — ви сама пам'ятаєте діда? Ну ж бо, Анфісонько! Чи згадував він коли мого?
- Згадував, але навряд вам те сподобається, сусідочко! — пирхнула та. — Доброго слова там не було, ох, не було!
Вона, здається, починала вже недобре потішатися з цієї історії. Все зрозумілішим ставало Марії, чому в неї немає подруг. Все ж дівчина зціпила зуби, приборкала родовий гонор і спитала якомога м'якіше, чи не розповідав покійний Дольський бува чого цікавого про покійного Дарагана. Анфіса задумалася.
- Щоби розповідати — то ні. Але мав дивний звичай: щороку, в день смерті Модеста Афанасійовича, випивав він чарку у пам'ять про спаленого...
- Спаленого? — Марії перехопило подих. Все життя чула вона історію про нещасливий випадок, але ніхто й півсловом не прохоплювався про те, що страшна смерть її діда була зумисною. Батько про те не знав — вона була певна. А от покійна бабуня... Чи не тим пояснити ту дивовижну нехіть, з якою згадувала вона про пожежу? Але, якщо так, чому вона мовчала всі роки, чому берегла таємницю? Сама собою дівчині прийшла відповідь: родова честь. Історія мусила бути ганебною, мусила загрожувати доброму імені Дараганів. Поступово складалася в її голові картина минулого. Фатальна красуня, суперництво, вбивство перше, ворожнеча, вбивство друге... Русалка і попіл дворянського маєтку... Похована в не таких вже й глибинах минулого історія, що зачіплювала два славні роди... Не маючи поблизу надійного конфідента, закрившися в своїй кімнаті, виповідала вона всю історію уявному співбесіднику. Кеті... а чи Роману.
“Отже, жила собі на хуторі, можливо, сама, а може, зі старою опікункою, красуня Оксана. Захопився нею пан місцевий, мій дід. Може, завагітніла вона від нього, а може, й ні — неважливо. А важливо, що став учащати до неї сусідський пан, Дольський. Отже, не в силах стримати ревнощі, дід топить дівку... Це стане відомо, згодом складуть пісню й легенду. Мабуть, боятимуться говорити вголос, щоб не викликати панський гнів, — от і забудеться швидко, що історії всього три десятки літ, молодше покоління вже сприйматиме її як сиву давнину. А що з дідом? Хто міг мати до нього таку пекучу ненависть, щоб так жорстоко помститися за смерть дівчини? Хто, як не згорьований суперник?.. Мері, Мері, що ти коїш? Правду казала Кеті: сама вигадуєш собі злочин минулого і сама його “розв'язуєш”. Чи не безумство це? Чи не безумство витягати з дна озера ганебні таємниці власної родини і виставляти їх на людські очі? Але я вже не можу спинитися, я мушу дійти до істини! Продовжу — зраджу сім'ю свою, зупинюся — зраджу себе... Господи, що робити?”
... Опівночі двері кабінету Дольського тихо скрипнули. За них з імпровізованим потайним ліхтарем (свічка, огорнута папером так, щоб лишалася тонка смужка світла) тихо просковзнула Марія. План її був водночас простий і майже безнадійний: пробувати знайти в паперах бодай якийсь натяк на причини старої ворожнечі. Чи дійсно Дольський не знав їх? Дівчина схилялася до думки, що так. Їй думалося, сусід використав цю історію, щоб глибше зав'язати стосунки з впливовими Дараганами. Коріння міжродових чвар заходить іноді так далеко, що й не розгледиш, — а часто й не варте, щоб його шукати. “Тільки не в цьому випадку”, — зітхнула вона й огледіла поле своїх неправедних трудів.
Деякі з численних ящиків неозорого столу чорного дерева були замкнені, деякі, на щастя, ні. А ще стояла в кімнаті величезна стара розписна скриня, а ще чималенька шафа-кабінет... Марію мало не охопив відчай, та вона зібралася, поставила свічку на стіл і взялася до роботи. Обшукуючи ящик, шурхотячи паперами, не завважила вона, як двері знов тихо відчинилися. Тонка біла постать нечутно пропливла крізь них. Алабастрові руки повільно піднялися, бліді міцно стиснуті уста відкрилися...
Марія підняла голову і ледь не зомліла від жаху. Паралізована страхом, не в силах ні крикнути, ні ворухнутися, якусь нескінченну мить дивилася вона, як наближається до неї постать у напівпрозорих шатах. Тоді повільно видихнула — але не знала ще, полегшення відчути, а чи ще більший страх. Перед нею стояла Анфіса.
- Так-так, — неприємно розтягуючи слова, іронічно говорила та, — оце так скромниця, оце так розумниця! І що ж скаже батечко, коли побачить свою маленьку гостю в своєму кабінеті? Досі ви бачили його в доброму гуморі, солоденька, але, повірте, у гніві...
Марія цілком вірила. В неї не лишилося виходу, крім як визнати провину, чистосердечно розказати... ні, не всю, звісно правду, а лише необхідну її частинку, — і, граючи на самолюбстві супротивниці, перетворити її собі на союзницю.
- Анфісонько, солоденька! Так, я завинила дуже, але ж мені так хотілося відкрити родинну таємницю! Я знаю вже щось, знаю ім'я тої дівки... Послухайте, Анфісонько, хіба вам самій не цікаво першій розкрити таємницю? Ви знатимете те, про що не здогадується ваш батько...
Анфіса примружила свої осінні очі.
- Що ж, я допоможу... Але тільки для того, щоб зробити неприємність papa.
На це Марії нічого було сказати. Без зайвих слів дівчата взялися до роботи. Як виявилося, героїні нашій несказанно пощастило: Анфіса “абсолютно випадково” знала, де батько ховає ключі від шухляд (на щастя, у тому ж кабінеті). Так само підозріло швидко знайшла вона саме ту, де зберігалося листування покійного діда. Марії подумалося, що її новоспечена союзниця далеко не вперше нишпорить так по батьковому кабінету. І що знає вона про батьківські справи куди більше, ніж може здатися, — і, певно, куди більше, ніж йому хотілося б. “Її теж краще не мати ворогом...”
Тут очі її упали на лист Аркадію Дольському від Модеста Дарагана, датований 29 липня 1790 року. Переддень вбивства... вбивств! Маріїні руки тремтіли, очі гарячкові бігли рядками, вишукуючи нарешті доказ давнього злодіяння, що отак вторглося в її життя. Ось воно, ось!:
“... Не передати, як засмутили мене гострі ваші слова, шановний Аркадію Никифоровичу! Дівка, звісно, безцінна, але ж хіба варта вона довгорічної нашої дружби? Так, знаю я, що надумали ви зайнятися розведенням породистих свиней, але ж я обіцяв пану Куліковському продати йому Дівку ще бозна-коли! То чи ж можу я заради, простіть мене, такого “свинства” поставити під удар гонор свій і комерційну репутацію? Обирайте будь-яку іншу зі свиней моїх, я навіть готовий подарувати її на знак найщирішої своєї симпатії...”
Лист випав з рук і, ніби зловтішаючись, протанцював ще якусь мить, підхоплений протягом. Істеричний сміх рвався їй з грудей, лякаючи сонну нічну тишу. Анфіса підскочила до Марії і з неочікуваною силою й енергією дала пару ляпасів, приводячи до тями. Дівчина розгублено піднесла холодні долоні до щік — ще ніхто не дозволяв собі так грубо обходитися з нею. Ці ляпаси неочікувано гостро принесли їй відчуття реальності — не того її звичного затишного, хоч і дещо затхлого повсякдення, а чогось глибинного, всеохоплюючого, чого не охопити людським оком і навіть фантазією. А втім, відступити Марія вже не могла.
З Анфісою Дольською вони розсталися якщо не подругами, то спільницями.
* * *
За пару днів Марія стояла перед Бережним, переказуючи свої пригоди з усім їх недобрим комізмом. Була й рада, і не рада бачити його. Не рада — бо при зустрічі відчула хвилювання, якого не хотіла і якого не мало б бути. Вона вже не могла так просто й щиро дивитися в його очі, не могла без неприємного лоскоту всередині чути гнучкий, проникливий голос. Втім, дівчина знайшла в собі досить витримки й лукавства, щоб приховати все те і з вдаваною безпосередністю обговорювати їхнє — їхнє, а не її! — розслідування.
Посміявшись не без гіркоти над “свинським” фіналом історії про смертельну ворожнечу, молоді люди взялися продумувати наступний хід.
- Отже, замість вбивці — маємо ще одного вбитого! І що мусимо тепер робити? — Марію раптово охопили втома і мало не відчай.
Бережний м'яко взяв її за плечі. Дівчина так шарпнулася з несподіванки, що він поспішно прибрав руки і, зірвавши троянду, став нервово обламувати її шипи. Голос його звучав уже не так рівно, як в перші безтурботні дні їхньої зустрічі.
- Не забувайте про свою зачіпку, Маріє Яківно! Гервасій Гаркуш, рідний дід вашої вірної Горпини. Мусить багато знати, якщо, дійсно, був дворецьким. А втім... Чи невдача ваша не знак того, що варто спинитися? Розтривожене минуле — як сплюндрована гробниця, може іноді жорстоко мститися за себе. Подумайте, чи варто будити мертвих?
- Мертві вже прокинулися і переслідують мене! — раптово викрикнула Марія. Всі просвітницькі ідеї в цей момент зникли з її голови. Події останніх днів розігнали душевний спокій, дівчина зараз лише осягнула, що азарт полювання за таємницею сусідить у ній з нервовим виснаженням і втомою. Вона вихлюпнула їх на Бережного, майже викрикнувши йому свою пригоду з русалкою, не знаючи вже певно, а чи сталося те насправді, а чи навіяно було місячним сяйвом і плескотом хвиль. Вражено побачила вона, як, почувши те, Роман зблід. Проговоривши швидко, що має вияснити дещо, він майже втік. Марії лишалося взятися за останню свою надію докопатися до істини — поговорити з Гаркушем.
* * *
- Діду, панночка до вас! — лагідно, майже вкрадливо говорила Горпина, підводячи господиню свою до сивого, статечного, суворого старця. Охоплена власними турботами, Марія все ж не могла не завважити горду поставу і на свій, народний манер шляхетне обличчя старого. Не всякий вишколений англійський butler міг би похвалитися таким поєднанням поштивості й самоповаги, а до того ще й розуму, що світився в очах барви сталі. Дівчина зрозуміла тепер, чому Горпина мало не з острахом погодилася переговорити з дідом: одразу видко було, що об такий характер, як об скелю, розіб'ється будь-що — навіть лукава меткість її служниці. Марії аж жаль стало, що такий чоловік, замість бути ватажком гайдамаків абощо, мусив усе життя своє провести слугою... рабом. Несподівано подумалося їй, як дивно, що представники одного народу можуть займати настільки різне становище. Дарагани походили від козацької старшини; хто зна, можливо, колись пліч-о-пліч з її предками предки Гервасія й Горпини шаблею боронили козацьку волю. А тепер... А втім, зараз важливе інше.
- Гервасію, — заговорила вона нарешті до старого, намагаючись у потрібних пропорціях єднати в голосі приязнь, повагу до його віку та водночас панські наказові нотки. — Я знаю, що ти служив дворецьким моєму дідові — і добре служив! Мені не судилося бачити діда; розкажи про нього!
Старий пильно глянув на неї; Марії зрозуміло стало, що так просто забалакати його не вдасться.
- Панночці немає стільки років, скільки служив я старому пану. Всього не перекажеш. Чи панночка хоче щось певне вивідати?
Дівчина повільно видихнула.
- Я хочу знати, що було в день його смерті. — тихо, але твердо сказала вона.
Гаркуш, здається, більше здивований був її прямотою, аніж питанням — а втім, став розповідати.
- День пройшов як звичайно. Увечері пан закрився в бібліотеці, як зазвичай. Не хотів, щоб його турбували. Вночі почалася пожежа...
- І дід поводився так-таки як зазвичай? Не був наляканий... схвильований?
Густі Гаркушеві брови здригнулися і повільно поповзли вгору.
- І звідкіля-то панночка те знає? Так, був схвильований. І наляканий.
- Чому?
Брови старого зсунулися в одну лінію. На високому чолі, і так порізаному зморшками, глибоким шанцем пролягла ще одна.
- Не відав, не відаю і не хочу відати.
Марія вирішила зайти з іншого флангу.
- Розкажи про Оксану. Хрещеницю свою, яка втопилася.
Якийсь час Гервасій мовчав, вивчаючи її лице і явно обдумуючи, що казати. Марія не витримала і тупнула ніжкою:
- Кажи все як є! Не бачиш — я хочу знати правду!
З радісним здивуванням побачила вона, що це подіяло: щирість — за щирість. Зітхаючи, старий повідав:
- Матір Оксанина була з дворової челяді, улюблениця старої пані. Як принесла вона в подолі дитину — просила мене бути хрещеним батьком, бо завше добре ставився до неї. А як померла при пологах, то віддано було дитину на виховання бідній родичці пановій, що жила тут же на хуторі. Була та родичка бездітною вдовою, то й взяла сироту собі в дім...
- То Оксана не була вже кріпачкою? А хто був її батьком?
На це Гаркуш змовчав. Лиш стежив поглядом за хмаринкою, що рибкою пропливала неспішно небесним плесом. Страшна здогадка пронизала Маріїне серце. Вона не наважилась спитати, чи знав сам Модест Афанасійович про походження дівчини: відчувала, що такої правди не витримає її глузд і розлетиться на скалки. Безбарвним голосом питала далі:
- Розкажи про неї.
- Була вродливою, як панна, і такою ж гоноровою. А все ж і любили її кріпаки: вміла підкоряти собі людське серце! Хотіла кращої долі собі, а тут і закохався в неї пан...
- Якою він був людиною?
Знову пауза. Марію насторожило те мовчання.
- Що вам сказати, панночко? Пан як пан. Коли людина має над іншою владу без меж — добра не жди. Є пани добрі, як ваш батечко, благослови його Господи. А є... ті, хто для короткої втіхи ладні згубити і свою душу, і чужу. Так і живуть, поки не зупине їх гнів Божий та людський.
Він не продовжив далі — але в тому й не було потреби.
- Чи знала про те... кохання опікунка Оксанина?
- Знала, панночко, і плакала гірко — але що могла вдіяти? Як потонула Оксана, то покинула вона хутір, з тих пір ми не чули про неї.
- Як її звали?
- Пані Мещерська.
В голові Маріїній зашуміло. Відчувала вона, як складається по-новому візерунок минулого, що його вона з такими муками виплітала. Тут донісся до них шум: “Утоплена! Утоплена!” — лунало від озера. Дівчата кинулися бігти туди. Здаля ще завважила Марія простягнуту на березі тонку постать, брудну білу колись сорочку, розпатлане волосся кольору місячного сяйва. Над тілом старої, на диво стрункої ще жінки ридав Бережний.
* * *
Вони знову були в саду, біля троянд, як під час першої своєї зустрічі. Обличчя Романа нагадувало тепер посмертну маску. Марія стояла перед ним і, змагаючи душевний біль, говорила:
- Романе Карповичу, перш ніж ви розкажете мені все, мусите знати: мої почуття до вас сильні і щирі. Кохання це гріховне, і я покаялася вже в ньому Кеті. Скоро лист мій буде в неї, і єдина моя подруга дізнається і про мимовільну зраду своєї Мері, і про те, що ніколи не стану я між вами. Ви ж маєте знати, що мої серце і дружня рука завжди з вами, і я зроблю все, щоб підтримати вас.
Бережний повільно поцілував їй руку. Якийсь час стояв мовчки, набираючись духу і мимохіть обриваючи пелюстки із зірваної троянди. Шипом йому поранило руку, краплі крові падали на землю разом із пелюстками; неясно було, чи то троянда має колір крові, а чи кров — колір троянди.
- Мері, наші почуття ще гріховніші, ніж ви уявляєте собі. Знайте, що ця бідолашна жінка — моя матір, та сама безталанна Оксана, жертва пристрастей своїх, а ще більше чужих. Сама дитя гріха, впала вона в гріх ще більший, ставши полюбовницею Модеста Дарагана. А завагітнівши, забула геть становище своє і все більше вимагала від свого коханця, все більше випробовувала його терпіння. Мушу сказати: хоча лицем подібний він був до вашого батька — точніше, батько ваш до нього, — а проте характерами вони різнилися, як погожий день від горобиної ночі. Самолюбство і жорстокість старшого Дарагана добре відомі були околиці! Селяни вам того не розкажуть, а я чимало почув від доброї своєї покровительки про забитих до смерті кріпаків та зганьблених дівчат... Сама вона жорстоко страждала від того, але, живучи милістю багатого родича, мусила мовчати. Аж до того страшного дня...
Я не знаю досі, що викликало той страшний гнів Дарагана — ревнощі, як говориться в легенді, чи зухвальство моєї злощасної матері. Достеменно відомо лише, що однієї місячної ночі схопив він вагітну свою коханку і кинув у воду... Хтось, можливо, закохані, що ввіряли почуття свої місяцю й річці, котра не мала ще тоді дурної слави, побачив злодіяння, — і страшна звістка полетіла до села... Тим часом, матері моїй пощастило вибратися з води, і вона таємно, ніким не бачена, повернулася до своєї опікунки. Нажахані жінки тої ж ночі покинули хутір. На жаль, розум бідолашної Оксани не витримав випробування. Після мого народження погіршало їй настільки, що Ганна Федорівна мусила віддати її в дім скорботи. Вона всиновила мене, давши своє прізвище, і вже вирісши, почав я писати під літературним іменем Бережний.
Одного дня, на зустрічі в етнографічному товаристві, почув я випадково від спільного знайомого про повернення старого товариша його, Якова Модестовича Дарагана, в рідний маєток. Той же знайомий виявився і добрим другом Горонських. Через нього ближче познайомився я з Кеті і від неї вже дізнався, що ви подруги. Так склалося все для того, щоб я приїхав сюди... Не так давно отримав я листа від лікаря з божевільні, що матері моїй вдалося втекти. Почувши вашу історію про русалку, подумав я одразу про неї — і, на жаль, передчуття мої виправдались таким страшним чином.
Маріїн світ розвалювався на шматки.
- Але чому, чому ви не розказали мені все одразу?!
Бережний похитав головою.
- Не знаю сам, я був увесь час, як уві сні. Мабуть... Мабуть, я бачив у цьому свого роду спокуту. Ви, законна онучка, спадкоємиця Модеста Дарагана, самі мали провести розслідування і винести вирок лиходійникові. Навіть якщо мати залишилась жива — це не знімає з нього провини. До того ж, завдяки вам я зміг довідатись більше.
- Але не про все, — тихо зауважила Марія. — Ми не знаємо, хто вбив діда. А може... “Поки не зупинить їх гнів Божий та людський”...
Бережний здивовано глянув на неї.
- Подумаймо: хто міг би і хотів би це зробити? Дольський, схоже, не мав нічого до Оксани. А породиста свиня, хоч і спричинила ворожнечу довіку, — не вірю, що могла у таких людей стати призвідком до вбивства. Пані Мещерська...
- Вона ніколи б не зробила такого! — гаряче заперечив Бережний. — До того ж, вона дбала про матір, їй не до того було, щоб іти підпалювати маєток.
- Хто ж лишався тоді в домі? Хто ненавидів досить пана і мав усі можливості до того, щоб розпалити пожежу?
- Гаркуш?
- Гаркуш... Й інша челядь. А може, і ще хто з села. Недарма селяни не хотіли розповідати про ту справу, а бабуся до самої смерті боялася повертатися в маєток.
- Але чому ж тоді вона руками влади не покарала винних?
Марія стенула плечима.
- Хто зна? Може, вона, не була певна. Може, не мала до того душевних сил. А може... може, перемогло в ній якесь дивне, старозаповітне почуття справедливості? Кров — за кров. Сльози — за сльози. Спокута. Що її тепер несемо ми, останні представники свого грішного роду.
* * *
Того ж дня Бережний, забравши тіло матері, поїхав. Марія була майже рада тому: мусила розібратися зі своїми почуттями і вирішити, як жити далі. Взялася за нового листа до Кеті — і задрімала...
Розбудив її легенький шум, що донісся із сусідніх покоїв. Марія нечутно зайшла туди — і скам'яніла.
У кутку батько притискав Горпину до стіни і щось шепотів до неї. Очі були примружені, з них вибризкувала синь — не та погідна синь літнього неба, що в ній звикла ніжитися Мері, а пронизливо-крижана, владна, як приставлений до горла ніж. Губи налилися кров'ю, між ними хижо зблискували зуби. Горпина, вся якась обм'якла, висіла в нього на руках набитою клоччям лялькою, повторюючи безсило:
- Облиште, паночку, паночку... Панночка поруч...
Очі дівчат зустрілися. Мері повернулася і повільно та тихо, мов сомнамбула, випливла з кімнати. Побачене ніби пропекло очі, але розум все не міг осягнути того, що сталося. Вона заплакала, і їй здавалося, що сльози вимивають з очей всю батьківську синь. Поруч опинилася Горпина.
- Зозулько... Як же так?
Та поривчасто притиснула її до себе.
- Ох, панночко Мері, не питайте. Мені не пояснити, вам не зрозуміти...
Наступного дня батько поводився як завжди, так, ніби нічого не сталося. Марія з жахом зрозуміла: для нього — дійсно, не сталося нічого...
* * *
З листа Марії Дараган
Катерині Горонській, жовтня 1 дня 1819 року.
Кеті, сестро!
От і закінчилося наше розслідування, і я не збагнула досі, а чи здобула щось із того, а чи більше втратила. Багато читала я про ціну істини, але не думала ніколи, що мені доведеться так високо платити за неї — честю свого роду, коханням, незатьмареною нашою дружбою, невинністю власного розуму...
Тут рука її затремтіла. Почерк утратив каліграфічну довершеність, букви стали збиватися докупи, здригатися й танцювати на папері.
Але ти права, моя мудра Кеті, ти завжди права! Я — єдина спадкоємиця чесного й заможного роду, тож мушу бути розсудливицею. Завтра прибуває син Дольських, і домовлено вже, що стану його нареченою. Він молодий і, кажуть, непоганий з лиця, а судячи з листів його, читаних батьком нашому товариству, — в міру освічений і не надто розумний. Чого ще бажати? Шлюб цей остаточно покладе край старій ворожнечі “за Дівку” і поєднає два шляхетні роди зі славним минулим. Чим не щасливий кінець?
Завершивши листа, Марія розписалася швидким, різким рухом. Рука її, здригнувшися, лишила вкінці химерний розчерк, схожий на блискавку. Мері Дараган помирала. Народжувалася Марія Яківна Дольська.
… В іншому кінці дому, в людській, старий Гаркуш чистив стару козацьку пістолю — спадок від покріпаченого батька. Дівчата на чолі з Горпиною тихо співали пісню про русалку; мелодія обростала новими обертонами, звучала сильніше, глухіше, мов шум річкових хвиль, що пробували силу млинової греблі. Світив місяць, і в тіні старого хутора задумливо дивилася на місячну доріжку темна постать.
