Колодязь

Тоскно та одиноко лежати у пітьмі. Кажуть, із дна колодязя видно зірки — не вір, все це брехня. З дна колодязя не видно нічого, особливо якщо очі висохли, а тіло давно перетворилося на поживу для хробаків та комах.

Підійди ближче. Ще ближче.

Ходи до мене. Удвох веселіше.

***

Тіло Четвертого знайшли рано вранці. Служниця, що приходила о сьомій, зазвичай починала прибирання з великої кімнати. Сьогодні вона не змогла потрапити всередину — важкі дубові двері не відчинялися, наче щось підпирало їх зсередини.

Вона штовхнула сильніше і, нарешті, двері подалися. Перше, що бідолашна побачила, просунувши голову в отвір, було темно-бордове море, яке розлилося по дорогоцінному перському килиму.

«Як, чорт забирай, це тепер відмивати»? — певно, подумала вона, а потім заволала сиреною, яку почув не тільки молочник, що якраз зупинився біля чорного ходу, а й перехожі на іншому боці вулиці.

Хазяїн будинку лежав, розкинувши руки та перекрутившися, наче впав із найвищої дзвіниці міста. Його водянисті очиці дивилися в стелю, а у перекошеному роті стирчав букет дрібних жовтих квітів. Пільз часто бачив такі у полях. Отруйні — в коней від них починаються кольки.

Та нікому б не спало на думку, що саме квіти стали причиною смерті: грудну клітину покійника було відкрито, як відкривають молюсків — навпіл. Здалеку здавалося, наче він розстібнув несвіжий домашній халат та лежить розхристаний. Пільз встиг розгледіти сірі, ніздрюваті пухирі легень, посеред яких, наче потворна перлина, покоїлося серце.

«Невже я всередині теж схожий на мертву роздуту устрицю?» — подумав Пільз.

З-за дверей визирнув поліціянт.

— Ви що тут робите? Як пройшли?

Пільз не відповів, бо ніяк не міг відірвати погляд від покійного, що зухвало провітрював свої нутрощі. Поліціянт підступив ближче та схопив Пільза за барки. Ноги, що й так погано слухалися, стали геть ватними та підігнулися у колінах. Йому раптом стало гаряче, вуха заклало, і голоси людей витончилися до того, що більше нагадували писк комарів.

Слідом вискочив ще один поліціянт. Він одразу пізнав Пільза та накинувся на першого:

— Що ти собі дозволяєш, дурню? — пищав він. — Це ж син пана капітана!

Вони ще щось гомоніли — здається, просили вибачення чи, може, запевняли, що розслідування в надійних руках, але Пільз більше не слухав. Стіни, стеля, двері з різного дуба розгойдувалися та крутилися перед очима, і він мало не впав.

Його довели до канапи, принесли води.

Прокляття.

Тепер кожен собака у місті знатиме, що «син пана капітана» ледь не втратив свідомість, наче тендітна панянка. Але ж то не просто кров. Не може бути, щоб видовище людської свіжини замість сніданку не вразило більш нікого.

Він мав рацію. З-за дубових дверей вийшов юний стажер, на нетвердих ногах допетляв до найближчого горщика з пальмою та зігнувся навпіл — його вивернуло прямо за оксамитову портьєру.

«Оце так подарунок для прибиральниці», — сардонічно подумав Пільз.

Він дочекався, доки кружляння сповільниться, а тоді підвівся та пошкандибав до виходу. Краєм вуха він чув, як голосить жінка — певно, дружина покійного. Ці крики стояли в нього у вухах, поки він повільно, наче древній старець, спускався широкими кам’яними сходами. Його потрушувало, і доводилося триматися за поручні обома руками, щоб не впасти.

І знов, вже вкотре за останні пару місяців, Пільз відчував, що за ним хтось стежить. Це було схоже на свербіння — наче по спині повзла велика комаха. Він мимоволі зіщулився ще сильніше, потер потилицю та озирнувся.

Поруч нікого не було. Хіба що за ним споглядали здалеку.

Це відчуття зникло лише коли автомобіль виїхав за межі міста та, підскакуючи на вибоїнах, помчав сільською дорогою. Трава, вкрита рудим пилом, все ж буйно зеленіла, а у полях де-не-де вже розкрилися густо-сині зірки васильків. Здавалося б, цей пейзаж повинен заспокоювати. Натомість Пільз вдивлявся у нього зі знайомим відчуттям порожнечі там, де повинно бути серце — мерзенна неправильної форми перлина. Схожа на ту, що Четвертий виставив напоказ із наївною безстидністю, яку дарує людським тілам смерть.

Пільз чекав, коли серед полів покажеться темна брила маєтку — незграбний, притиснутий до землі дім із кількома прибудовами. Сімейне гніздо, най би його взяли чорти. 

Під колесами зашурхотіла дрібна галька, і невдовзі авто зупинилося біля центрального входу.

Авжеж, годі було й сподіватися тишком пробратися до себе у кімнату.  

— Господи, Боже милостивий! Подивися на це!

Мати завжди розмовляла із богом так, наче він був у її особистому розпорядженні.

— Ти ледве дихаєш! І знов за кермом.

Пільз мовчки вибрався з авто, обійняв її та звично втягнув ніздрями повітря. Віскі. Віскі та тонкий квітковий парфум — так завжди пахло від неї.

— Що як тобі стане зле у дорозі? — продовжувала вона.

— Не треба про це знов, мамо, — м’яко сказав Пільз. — Мені не потрібен доглядальник.

— Може, доглядальник потрібен мені, — не здавалася вона. — А тобі не завадить шофер. Ну ж бо! Обіцяй, що подумаєш.

Пільз зітхнув та покірно схилив голову.

— Гаразд. Я подумаю.

Він ладен був пообіцяти що завгодно, аби йому дали спокій. До того ж шофер і справді міг би згодитися. Слабкість власного тіла дратувала Пільза, але він був вдячний, що принаймні хвороба не торкнулася до його розуму.

— Я зайду трохи пізніше? Допоможу тобі з «легенею».

Він кивнув.

***

Його кімната — на другому поверсі. До неї двадцять п’ять сходинок, які зараз здаються неприступними, наче гірський пік. Але Пільз навідріз відмовився від переїзду на перший поверх, і вже п’ятнадцять довгих років сходить на цей Еверест щодня, навіть коли трапляються «погані дні». Це єдине місце в будинку, де він почувається самим собою.

Тут майже все лишилося таким, як до хвороби: полиці з моделями автомобілів та заспиртованими експонатами, ретельно підібрана бібліотека та письмовий стіл, завалений кипами паперів. Єдине, що з’явилося нового — це здоровезний горизонтальний циліндр, що займає ледь не чверть усього простору. Жмут дротів, під’єднаних до нього, в’ється по підлозі.

Та головна окраса кімнати — це велике вікно, не завішене портьєрами. За вікном видніється поле, а далі, десь між небом та землею, темною зубчастою громадою стоїть ліс.

Дитиною Пільз часто тікав з дому та йшов туди — дерева закривали від нього маєток, і можна було уявити, ніби його не існує. Він мріяв, як виросте та поїде звідси, щоб ніколи не повертатися у це безрадісне місце.

Одного разу він знайшов справжній скарб: там, зовсім недалеко від узлісся, ховався старий колодязь. Певно, його збудували ще у давні часи — хоча навіть десять років тому здаються «давніми часами», коли тобі самому усього десять років.

Викладене з каменя кільце було накрите масивною залізною решіткою, і Пільз, не довго думаючи, видерся на неї. Помацав ногою, щоб перевірити на міцність, і, нарешті, став на саму середину та змахнув руками, балансуючи над невідомістю.

На нього пахнуло затхлим, і він зморщив носа. Навіть якщо у колодязі була вода, навряд чи її можна пити. Якщо подивитися униз — не побачиш нічого, тільки темінь.

Він повернувся у пошуках бодай чогось, що можна було б кинути, пошарив по кишенях. Знайшлася монетка — стара, напівстерта. Невідомо, скільки вона провалялася, обліплена крихтами та піском, поки не прийшов її час.

«Дзень!» — сказала монетка, коли зачепилася за край решітки та відчайдушно підскочила в надії врятуватися. Але пітьма все одно простягнула пазуристу лапу та ухопила її, потягла всередину.

Монетка падала, перевертаючись знов і знов, довго — аж доки не досягла дна та не впала на кістляву долоню у зотлілій рукавичці. І коли пил крихітною хмаринкою здійнявся навколо неї, череп, що спочивав на кістках передпліччя, дивився на це та посміхався.  

Пільз напружено прислухався, очікуючи, коли монетка шубовсне у воду.

Час йшов, а звука не було, і він зітхнув із розчаруванням. Певно, колодязь геть висох, і його закрили, щоб не потрапила всередину свійська чи лісова тварина.

Пільзу стало нудно.

«Ну ж бо, — підбадьорив він сам себе. — Думай. Що найстрашніше могло б статися?»

Він здригнувся від солодкого жаху, коли уявив: а що як впасти всередину, зламати собі шию, але не померти? Просто чекати, доки по тебе прийдуть. А потім зрозуміти, що ніхто не прийде. Ніколи.

Це було так сумно, що він нарочито голосно розсміявся, розганяючи тишу та журбу. А потім скотився з кам’яного кільця та побіг додому — через поле, стрибаючи та брикаючись, наче лоша. Вітер обдував розпашіле обличчя, трава пружинила під ногами, й здавалося: якщо розігнатися ще трішки, можна злетіти.

Пільз так не бігав більше ніколи у житті.

Вночі йому стало зле — піднялася температура, він ослабнув та став задихатися, і сімейний лікар, що приїхав на виклик, вимовив слово, якого так боялися всі батьки: «Поліомієліт». Ще за пару днів хвороба знерухомила його руки та ноги, а потім і м’язи грудної клітини, і він не міг більше дихати.

Повітря скінчилося — в усьому світі в одну мить не стало повітря.

Пільзу здавалося, він падає — нижче і нижче, у чорну пітьму.

«Колодязь, — здогадався він. — Я впав у колодязь. Тепер я залишуся тут назавжди. Я чекатиму, але ніхто не прийде.»

Та йому не дали впасти. Коли він прийшов до тями, щось велике гуло та дихало навколо, і Пільз раптом міг дихати разом із ним. Воно тисло на нього, виганяючи дух, а потім вщухало — і тоді повітря вливалося у його легені, заповнювало їх, роздувало грудну клітину. І так без кінця. Пільзу здавалося, він тоне, але ніяк не може потонути.

Кричати він не міг — чи поворухнутися. Певно, це і є пекло, подумав він. Він помер та потрапив сюди, щоб страждати за гріхи, вічно.

Хіба що материн бог зглянеться та замовить за нього слівце?

— Сестро, підвищити інтенсивність, — почулося крізь гул. Щось заскреготіло, і він побачив людей, що метушилися навколо нього, торкалися до шиї та обличчя, розкривали йому рота.

— Він захлинається слиною.

— Зараз. 

— Тримайся, хлопче, — сказали звідкись зверху. — Залізна легеня допоможе. Але й ти не підводь.

І Пільз тримався. Не те щоб у нього був вибір — він не міг самостійно і пальцем поворухнути.

В його палату привозили й інших пацієнтів — таких, як і він, жертв епідемії. Але вони не лишалися надовго — комусь швидко ставало краще, когось увозили «до іншої палати». Пільз не запам’ятовував їх облич — аж доки не з’явилася Емілія.

Навіть зараз однієї згадки про Емілію достатньо, щоб серце стислося від болісно-ніжних спогадів.

Ось він лежить, наче у коконі — тільки голова назовні. У дзеркальце, закріплене над ним, видно відображення «залізної легені», що стоїть поруч із його. Тонкі рудуваті коси Емілії звисають з обох сторін подушки, а їх хазяйка дивиться на нього через своє дзеркальце. Розмовляти важко, та й навряд чи хоч слово вдасться почути за гулом механізмів. Тому вони просто роблять гримаси та показують одне одному язика. На сміх бракує дихання, але всередині у Пільза все лоскоче від сміху.

А ось Емілія схиляється над ним та заглядає в обличчя.

Він ще ніколи не бачив її так зблизька. В неї кирпатий носик, бліда шкіра та темні кола навколо очей. Вона широко посміхається, і стає видно, що в неї немає верхнього ікла зліва — воно випало зовсім нещодавно. Вона нерівно дихає і трохи присвистує носом, а райдужки в неї сірі, майже блакитні, та прозорі, наче кольорове скло.

— Дивись, — каже Емілія та трохи відходить, щоб він міг бачити її у дзеркалі. І тоді крутиться, все швидше й швидше. Жовта сукня надувається пузирем, крізь поділ просвічує сонце, вимальовуючи силует її тоненького тіла.

Пільзу дуже не хочеться, щоб вона йшла. До очей підступають сльози, нещадно печуть та просяться назовні.

Він вмовляє себе, що то недостойні думки — треба радіти, що вона одужала, що може поїхати додому. Але все, про що він може думати — Емілія покидає його.

— Я приходитиму, — обіцяла вона.

Та вони так ніколи й не побачилися знов. Певно, батьки вирішили увезти Емілію туди, де буде більше тепла, більше свіжого повітря, щоб вона могла дихати на повні груди та якомога скоріше забути про хворобу — і про Пільза.

Згадуючи про це, Пільз щоразу криво посміхається.

Стільки років пройшло, десь далеко від нього Емілія виросла та з дівчинки перетворилася на молоду жінку. В неї напевно є чоловік та діти, а сам Пільз і досі сидить на дні свого колодязя.

***

Насправді ж Пільз сидів за письмовим столом, спираючись лобом на долоні. Від кипи газет, що була навалена перед ним, віяло тонким, ванільним ароматом старого паперу та пилу, і під вечір в нього сильно, до нудоти, розболілася голова. Він помасував скроні, посмикав комір сорочки — дихати ставало все важче. Пальці не слухалися, і він ніяк не міг розстібнути ґудзика.

Смерть Четвертого сьогодні не стала сюрпризом. Вона лише доводила, що Пільз не помилився: вбивця діяв за планом. В нього був власний стиль — химерне поєднання методичності та вигадливості. Очевидно, що вигляд, у якому він залишає жертв, має особливе значення.

З шухляди письмового стола — тієї, що замикалася на фігурний ключ, щоб випадково не натрапив хтось із домашніх — Пільз витяг два коричневих паперових конверти. Витрусив із них світлини та розклав на стільниці, наче дві колоди карт. За останні пару місяців він розглядав їх у найдрібніших подробицях безліч разів, і тепер чорно-біле зображення не викликало відрази, а лише холодну цікавість.

Перша та Другий загинули два місяці тому.

Пільз добре пам’ятав той день. За сніданком батько розгорнув ранкову газету, потягся за чашкою кави та скам’янів. А потім коротко втягнув ротом повітря.

— Що? — спитала мати. — Що сталося?

Батько — блідий, з посинілими губами — не відповів і знов прикипів очима до газетної статті. Пільзу довелося підійти та зазирнути йому через плече.

Пізніше Пільз роздобув світлини з місця злочину — ті, що зараз лежать на столі. Але у той момент око вихопило лише фрагменти сухого газетного тексту: «подвійне вбивство», «з особливою жорстокістю». Його батько, завжди такий холодний та впевнений у собі, раптом розгубив усю свою впевненість — у його очах плескав страх, руки дрібно тряслися. Чого він злякався?

— Ти їх знав? — спитав Пільз, пробігаючи очима строки статті.

Батько не відповів, але його погляд був красномовніший за слова.

Авжеж, цензура навряд чи пропустила б опис того, що насправді трапилося з цими двома.

Колір крові на монохромному фото — чорний. На цих фото чорного було стільки, що світліші тони здавалися чужорідними.

Перша та Другий сиділи привʼязані до стільців, обличчям одне до одного, наче грали у дитячу гру — «Хто перший кліпне, той програв».

У цій грі Перша вигравала з відривом, бо їй просто не було чим кліпнути: замість очей вона дивилася на Другого чорними проваллями, а по зів’ялих щоках повзли жирні чорні сльози. На підборідді в неї сиділа муха, яку не помітив фотограф, і Пільз вкотре придушив інстинктивне бажання змахнути її.

В Другого очі були на місці, хоча навряд чи це могло йому якось допомогти: він схилив голову на груди, наче роздивлявся чорне місиво у себе в паху. Все навколо — і білі стіни, і портьєри, і світла сукня Першої були прикрашені вугільно-чорними плямами.

Пільз знав: якщо дозволити собі повернути у голові перемикач, чорне почне жевріти червоним, а у ніздрі проникне важкий солодкуватий запах розпаду. Хто знає, скільки вони так просиділи, доки не стекли кров’ю.

Преса багато втрачала: заголовок був би розкішний — «Осліплена та оскоплений». Газети продавалися б, як гарячі пиріжки. Бо кому ж не подобаються пиріжки з мертвечиною?

Пільз із зусиллям підвівся та підійшов до вікна, щоб впустити трохи свіжого повітря. Він знов починав задихатися — певно, давалося взнаки фізичне навантаження, адже сьогодні він був із ранку на ногах. Чи, може, починалося запалення — таке траплялося час від часу після хвороби.

Стопка світлин на правій половині стола розкривала подробиці смерті Третього. Йому, можна сказати, пощастило. Померти уві сні — не найгірший спосіб піти з цього світу, якщо порівнювати з долею перших двох жертв.

Мертвий Третій здавався дуже спокійним. Він лежав на боці у власному ліжку та мирно спав, підклавши під щоку обрубок правої руки. Біла подушка була прикрашена примхливими чорними розводами — здавалося, прямо з неохайного зрізу, де видніються уламки білуватих кісток, виривається візерунчастий пташиний хвіст, намальований кров’ю.

Обрубок лівої руки Третій затискав між колінами. На простирадлі чорним палали відбитки його долонь, складені чи то у молитві, чи нечутно аплодуючи цій художній інсталяції. Самих кистей на місці злочину не було знайдено.

На столику поруч стояла склянка з водою та залишками снодійного. Судячи з того, що відбитки пальців належали покійному, пив він із нього самостійно. Певно, вбивця спочатку усипив його, а потім влаштував усе за своїм смаком.

Єдине, що пов’язувало цих трьох, — крім ефектного кінця, — це той факт, що двадцять п’ять років тому усі вони навчалися в одному й тому ж університеті. Списки студентів повинні були доставити Пільзу наступного дня, але він і без того не мав сумнівів, що знайде в них і Четвертого.

Та навіть цікавіше було те, що цей університет траплявся альма-матер його батьку.

Ці думки перервав стук у двері. Незнайомий голос спитав:

— Дозвольте?

Пільз ривком розпрямився.

— Хвилинку, — сказав він різкіше, ніж хотілося б. Він похапцем згріб папери та світлини, запхав у стіл та знов замкнув на ключ.

За дверима терпляче чекали.

— Заходьте, — неохоче покликав Пільз.

До кімнати увійшов незнайомий молодий чоловік, одягнений у чорне, наче на похорон.

— Доброго вечора, пане Пільз.

Він коротко вклонився, наче клюнув повітря перед собою.

— Я ваш новий працівник. Готовий почати роботу прямо зараз.

Пільз мовчки розглядав його.

Оце так фокус. Мати вирішила не чекати на згоду та винайняла йому няньку, як малій дитині.

Менш за все він хотів, щоб у його життя втручалися сторонні, особливо зараз. До того ж цей чоловік, здоровий та повний сил, самим своїм виглядом, рум’яними щоками та засмагою на міцній шиї кидав виклик його, Пільза, блідій немочі.

Йому раптом захотілося схопити важку вазу із квітами, що прикрашала підвіконня, та метнути об стіну. Подивитися, як на шпалерах розповзеться мокра пляма. Як черепки бризнуть у різні сторони, а материні сортові троянди неохайною купою гепнуться на підлогу, втрачаючи ніжні кремові пелюстки. 

Чорти б забрали всю цю показну благопристойність, що вʼїлася у шкіру, просочила його наскрізь, як отрута. Най би горіла вона в пекельному полумʼї — нині, прісно і вовіки.

Але ж доглядальник нічим не завинив перед Пільзом. Та й, правду кажучи, чогось у цьому роді Пільз давно чекав від матері.

— Як тебе звати? — нарешті спитав він.

— Ладомир, до ваших послуг, пане Пільз.

В новоприбулого була манера кілька секунд дивитися співбесіднику прямо в очі, а потім опускати погляд, і Пільзу це не подобалося.

— Ти раніше мав справу із «залізною легенею»?

Ладомир ствердно схилив голову.

— Так, пане Пільз. Два роки у центральному міському госпіталі. Я надав вашій матері рекомендації від наймача.

Пільз помовчав, розмірковуючи, але не знайшов, що іще спитати. Гнів минав, і ним потроху заволодівала звична байдужість. І правда, чи не все одно, кого винаймає мати?

Він знизав плечима та відвернувся.

— Сподіваюся, тебе зручно влаштували, — сказав він через плече. — До речі, ти місцевий? В тебе є родина десь поблизу?

Той не відповідав, і Пільз здивовано поглянув на нього.

— Вибач, якщо моє питання тебе засмутило.

Ладомир і справді спохмурнів, а його пальці зажили своїм життям — смикали та м’яли край чорної сорочки. Але він швидко взяв себе в руки та відповів із прямотою, що межувала з грубістю:

— В мене була тільки мати. Вона померла.

Він опустив очі, а коли підняв, здавалося, перед Пільзом інша людина — спокійна та зібрана.

— Бачу, вас мучить мігрень, пане Пільз. Якщо бажаєте, я приготую лавандову ванну.

Пільз кивнув. Він дочекався, доки доглядальник вийде з кімнати, а тоді знов відкрив потаємну шухляду. Бешкетний вітер, що увірвався крізь прочинене вікно, підхопив папери та розкидав по підлозі, і Пільз із чортиханням заходився їх збирати, коли раптом застиг, вдивляючись у дрібний текст на жовтавому папері.

Як він міг пропустити?

«Зникнення панни Гелени Новак, співачки кабаре», «підозрюваного й досі не знайдено». Молода жінка, зображена на фото з вирізки, дивилася скоса та посміхалася, наче дивувалася, що ці слова — про неї. І навіть неохайна газетна типографія не могла приховати її красу: довге темне волосся, забране у високу зачіску, невеличкий рівний носик, пухлі губи та ямочка на підборідді.

Пільз розгорнув мапу міста, поводив пальцем, відшукуючи потрібне, та присвиснув. Від університету до кабаре, у якому співала панна Гелена, було не більше п’ятисот метрів. Це аж ніяк не можна було пояснити звичайним збігом.

Оце так іронія: щоб із «храму науки» потрапити до «храму розпусти», досить йти п’ять хвилин не звертаючи.

***

Вони й ходили — ледь не щодня. Їх було п’ятеро — четверо хлопців та одна дівчина, всі породисті, з хороших сімей. Не рівня мені.

Вони дивилися на всіх нас, наче на звірів у звіринці. Чи, може, як діти на тістечка у вітрині кондитерської?

Хто з них першим заговорив до мене — вже й не згадаю.

***

У двері знов постукали.

— Ваша ванна готова.

Дуже вчасно. Голова в Пільза розколювалася. Пульсація у скронях наростала, по всьому тілу був розлитий біль, що променями збирався у грудях. Він дозволив відвести себе до ванної кімнати, за допомоги Ладомира роздягся та сів у ванну.

Від тепла, що огорнуло його разом із гіркуватим, димним ароматом лаванди, солодко заболіло всередині. Йому здавалося: він мерзне і не може зігрітися.

— Я допоможу вам помитися, — м’яко сказав доглядальник.

Пільз роздивлявся власну кволу оболонку його очима: тонкі, довгі кінцівки. Лікті та коліна випирають жалібно й нахабно водночас. Вигнута спина з гребенями хребців, а ребра — впалі та без краплі жиру, наче в тижневого курчати. Синюшна гусяча шкіра, кожна волосина на якій стає дибки від доторку чужих рук.

Сором залив його шию та обличчя червоним, та Ладомир начебто нічого не помічав. Він водив губкою методично та дбайливо, а на його обличчі, відображення якого Пільз бачив у настінному дзеркалі, застиг вираз ввічливої зосередженості.

Хтозна-чому, в Пільза знов з’явилося відчуття, наче за ним наглядають.

«Я цю людину зовсім не знаю, — подумалося йому ні з того ні з сього. — Мати впускає у дім всіх без розбору.»

Якби новий доглядальник захотів його вбити, це було б легко — не складніше, ніж роздавити дрібного птаха. Охопити долонями шию, штовхнути під воду та трошки притримати, притискаючи його спиною до холодної емальованої поверхні.

Людське життя таке ламке та тендітне.

Пільза знайшли б голого у калюжі мильної води з ароматом лаванди. Це була б смерть, цілком позбавлена гідності, але є й плюси: йому самому вже було б наплювати.

На тім’я Пільзу полилася тепла вода, вона стікала на обличчя, обіймала за плечі. Він заплющив очі, провів по повіках долонею і раптом зрозумів, що біль зник. Голова була легка, у вухах дзвеніло. Тіло наче більше йому не належало.

— Все гаразд?

Пільз кивнув.

Якби Ладомир захотів його вбити, це було б…

Але той натомість огорнув Пільза у рушник, обтер швидкими, умілими рухами та допоміг вдягтися у нічне.

— Вам необхідно прийняти ліки.

Пільз без заперечень узяв подані Ладомиром пігулки та ковтнув, запиваючи водою. Зовсім як Третій, промайнула думка. Склянка була холодна, з мокрими стінками, а вода мала присмак крові — певно, він прикусив собі губу.

Якби Ладомир захотів його вбити, це…

«Залізна легеня» чекала на Пільза. Ладомир розсунув циліндр, і Пільз вклався на ложе.

Манжета, яку Ладомир вправно закріпив на його шиї, звично стискає горло, щільно прилягає, не дозволяючи виходити повітрю. Коли кришка «легені» закривається, починає працювати мотор. Міхи, що накачують повітря та змінюють тиск у циліндрі, шиплять рівномірно, майже затишно.

Вдих. Видих. Вдих.

Грудна клітина розширюється та стискається рівно так, як накаже апарат, не швидше та не повільніше. Відчуй себе повітряною кулькою, яку надувають та здувають, і яка нічого не може з цим поробити.

Пільз бачив, що доглядальник стоїть та уважно спостерігає за ним, краєм ока позираючи на прилади.

— Так гаразд? — спитав Ладомир. — Чи, може, зменшити інтенсивність?

Пільз відкрив рота, щоб заперечити, але доглядальник вже клацав перемикачем. «Легеня» вповільнилася.

Пшш… — тиск в циліндрі падає, і повітря затікає у легені. Повільно, надто повільно.

Пшш… — тиск підвищується і виштовхує повітря.

У грудях потроху розгорялося полум’я. Він захлинався, наче безпорадна риба, що роззявляє рота та хапає повітря. Хапає, та ніяк не може проштовхнути далі.

Під шкірою наче оселилися мурахи. Вони бігали взад-уперед, проїдаючи ходи прямо в його плоті, тягли усіляку дрібноту до свого мурашника, який розташувався десь у Пільза в сонячному сплетінні. Таке траплялося раніше, у ті довгі чотири місяці, що його лікували у госпіталі. Тоді він ладен був душу продати за можливість смачно, дряпаючи шкіру до крові, пошкребти свої нещасні руки та ноги. Цікаво, що сказала б мати, якби дізналася про такі думки?

Ледь здатний поворушити язиком, Пільз покликав:

— Ла…

Коли розмовляєш у «легені», слова виходять рваними шматками, згустками видихів.

— …до…

Той моментально підскочив до нього:

— Так, пане Пільз.

Він деякий час дивився, як Пільз корчиться, але не поспішав щось міняти у налаштуваннях. На його обличчі було написано співчуття.

— Вам треба заспокоїтися, — сказав він. — Скоро все минеться.

Він підтягнув стільця та сів поруч із Пільзом — так, щоб той міг його бачити.

Паніка і справді потроху притуплялася — очевидно, починали діяти пігулки, і Пільз мало-помалу провалювався у дрімоту. Він роздивлявся обличчя Ладомира, і, певно, затуманена свідомість жартувала із ним, бо він готовий був присягнутися, що пізнає ці риси: прямий акуратний ніс, легка усмішка на пухлих губах. Вже на межі забуття Пільз спитав:

— Як… звали твою… мати?

На якийсь момент брови Ладомира зійшлися на переніссі, і він впився поглядом у пацієнта. Та потім швидко опустив погляд, як раніше. І коли знов подивився на Пільза, відповів тихо та спокійно:

— Елла.

***

Мені ніколи не подобалося це імʼя. Так мене називали батьки, нехай їм обом спокійно спиться у могилі. Воно пахло свіжовипраною білизною, що сушилася надворі, та яблучним пирогом на підвіконні. Воно було надто розсудливе й чисте, та більше мені не личить.

Але то дрібниці. Засинай, мій хлопчику, спи, і нічого не бійся. Я скоро повернуся. І пам’ятай: колись твоя мати стане справжньою зіркою та увезе тебе далеко звідси.

***

Пільзу марилося, ніби він йде через поле до лісу. У сні замість літа стояла осінь, трави висохли та похилилися. Вони чіпляли його за ноги, не хотіли відпускати. Ліс пах сирістю. Цей аромат, холодний та гіркий, наче сльози, заліплював ніздрі, тривогою підкрадався до самого серця.

Навколо було чорним-чорно, та в цій чорноті крилося заспокоєння — просто треба йти далі, не зупинятися.

Коли він вийшов на галявину, на небо викотився місяць — зламаний, калічний, як і він сам. Замість круглого лиця — уламок, брудна щербина. Але і його світла було досить, щоб осяяти колодязь, що сірим більмом стирчав посеред лісу.

Решітки на ньому більше не було — чи поки що не було?

Густа, рухлива темінь, що клубочилася у колодязі, кликала його. Пільз сів на край та перекинув одну ногу, потім іншу. Понад усе йому хотілося нахилитися уперед — повільно, бо куди поспішати, коли в тебе є весь час у світі? — та просто дозволити своєму немічному, негодящому тілу впасти, нарешті.

Але він не міг і поворухнутися. Поволі навколо збиралися тіні, вимальовувалися із темряви. Вони спалахували ефемерним світлом та приглушено гомоніли, і, здавалося, були живіші за нього самого, застиглого та похолоділого. Обличчя, що випливали з пітьми, примарні голоси та картини з чужого минулого оточили його.

***

Квартира належала комусь із п’ятьох. Народ зазвичай починав збиратися ближче до півночі. Поети, музиканти, художники вперемішку зі студентами — це були справжні богемні вечірки. Дзвін бокалів та гучний сміх, спори про сенс життя та устрій всесвіту. В кімнаті нічого не було видно через дим — палили усі, палили й пили. І ще декламували вірші.

Перша теж добряче випила тоді. Сп’яну вона дивилася на мене так, що я почала сміятися та ніяк не могла зупинитися. Адже вона від початку вагалася, чи їй більше подобається ненавидіти мене, чи прикидатися подругами. Які ми, в біса, подруги? Розслабся. Ненавидь мене, крихітко, це набагато легше.

Другий — гарний, високий. В нього були широкі плечі, купа грошей та приємний баритон. А ще він був впевнений у тому, що все на світі продається — і я в тому числі. Коли ми танцювали, він притискався до мене надто близько — я відчувала, як в нього випирає у штанах. Може, через це так бісилася Перша. До того, як з’явилася я, вона була дівчиною Другого. 

Третій, як зазвичай, не міг дивитися мені в очі, мружився, наче я засліплюю його. Світле хвилясте волосся завжди падало йому на лоба, і він ховався за ним, як за завісою. Він схилявся над моєю рукою, цілував, потім обережно перегортав та цілував знов.

Четвертий — базікало. Поет, вічний страждалець. Він так переконливо зізнавався у коханні, що я б повірила, якби не знала, чого варті чоловічі обіцянки. Саме від таких обіцянок народилася моя дитина, про яку жоден із них не здогадувався. Дитина, що чекала на мене у тісній кімнаті, яку я винаймала неподалік від кабаре.

Але я не йшла додому. Я затрималася ще трохи, а потім іще та іще. Бо якщо на секунду забутися, можна уявити, що в мене теж все майбутнє попереду. Що я — одна із них. 

Хтось торкнувся до мого плеча, і я зустрілася поглядом із П’ятим. Він коротко посміхнувся, простягаючи мені бокал, та подивився ціпко, наче оцінював. Наче не пам’ятав, що виробляв зі мною вчора на цій самій канапі. Очі в нього схожі на озеро під кригою — темні та холодні. Я ніколи не могла зрозуміти, про що він думає, але від його погляду всередині розливався знайомий жар.

Я випила своє шампанське одним духом. В голові шуміло. Я заплющила очі, а коли підняла голову, нарешті, виявилося, що гості розійшлися. Залишилися лише ми вшістьох.

— Ти сумна сьогодні, — сказав П’ятий. — Зараз ми цьому зарадимо.

В П’ятого завжди було для нас дещо особливе. Шприц, блискучий та гарний, він тримав у спеціальному несесері. Я любила дивитися, як він відкриває застібку, виймає та розкладає все необхідне. Рідина, яку він набирав гострою голкою, несла заспокоєння. Вона заповнювала скляне черево шприца, прозора, схожа на звичайну воду. Але замість води у ній ховалася обіцянка: зараз, зараз збліднуть, а потім і повністю згаснуть біль та відчуття провини й туги. Стане легко.

Кожен раз я чекаю на цю легкість. Чекаю, доки стіни кімнати здригнуться та розсунуться, і я стану хмарою, що підіймається над головами цих п’ятьох, дрімотною хмарою, що дрейфує у ласкавому небі.

Я не бачила, як П’ятий зробив укол Першій та усім іншим по черзі, і аж потім закотив свій власний рукав. А коли він з розмаху впав на канапу поруч зі мною, розкинувши руки та стегном торкаючись до мого стегна, я вже цього не відчувала.

Я пливла. Пливла.

Я не змогла прокинутися навіть тоді, коли почалася метушня. Мені здавалося, я бачу все, що відбувається, зі стелі, яка тримає мене та не дає вільно злетіти ще вище. Чи, може, то не стеля тримала мене, а гірка образа, що раптом скипіла всередині — за що? чому я?  

— Гелено! Гелено! Вона не дихає.

— Треба до лікаря!

— Здурів, який лікар? Вона уся синя та холодна.

— Господи боже мій. Ти її вбив.

— Тобто — вбив? це нещасний випадок.

— Треба заявити в поліцію.

— Куди?! Тримайте її. В тюрягу захотіла? Як співучасниця?

— Чорт забирай, що ж тепер робити?

Вони ще довго сперечалися, кричали, звинувачували одне одного, аж доки П’ятий не згадав про колодязь поруч із родинним маєтком. І тоді в кімнаті стало тихо.

Отак і сталося, що тепер я нудьгую тут, на дні. Чи пам’ятають вони мене? Чи забули?

Розваг у мене небагато, тому я повторюю лічилку, яку придумала для себе:

Заздрила Перша,

Другий жадав,

Третій долоні мої цілував.

Чвертий про серце гаряче казав.

Пʼятий собі моє серце забрав.

На кому зупинюся, той вийде геть.

***

Пільз прокинувся перед світанком у власній постелі. Він не пам’ятав, як тут опинився, думки текли мляво, у голові стояв туман. Він перекотився на живіт та сповз із ліжка, намацуючи домашні черевики.

— Ладомире! — покликав Пільз, але ніхто не відгукнувся. Доглядальника поруч не було.

П’ятий, що наснився йому, стане наступним у списку. Хто він, Пільз здогадувався, хоча й не хотів вірити. Треба було поспішати.

На ногах, що підгиналися, наче гумові, він дійшов до дверей та пошкандибав коридором.

На порозі батьківського кабінету він зупинився. Страх, що підганяв його досі, поступився місцем безнадії. Він вже знав, відчував за онімінням всередині, що зараз побачить, коли штовхне різьблені двері.

Перше, що зустріло Пільза, був гострий запах алкоголю, розлитий у повітрі. Батько сидів у кріслі, поклавши руки на підлокітники. Його сиве волосся злиплося та стало бурим від крові. Над лобом зяяла квадратна діра, у якій бугрився мозок, більше схожий на хворобливу пухлину чи блідого прибульця з дитячих коміксів, ніж на справжню частину людського організму.

Його плечі та коліна були всипані дрібними жовтими бутонами. Зелені ніжки та яскраві пелюстки квітів прив’яли та обм’якли.

Батько не говорив та не рухався, хоча був ще живий. Нижня щелепа відвисла та уперлася в груди, на підборіддя стікала слина. На підлозі під кріслом розповзалася смердюча калюжа. Пільз ніколи раніше не бачив на батьковому обличчі такого виразу — здавалося, той дивиться благально, хоча навряд чи тепер він мав контроль над мускулами власного обличчя.

Тілом він ще був тут. Але той, кого суспільство знало як суворого капітана поліції та нащадка збіднілого аристократичного роду, а його рідні — як не надто люблячого чоловіка та байдужого батька, був мертвий. Перед Пільзом сидів шматок плоті, вразливий та не потрібний нікому, навіть самому власнику.

Блювотний спазм підкотився до горла.

Чи ще залишалася батькова сутність десь там, всередині безпорадної купи мʼязів та тонкої, пергаментної шкіри? Чи вона покинула оболонку разом із можливістю управляти тілом?

Певно, тепер і він опинився у своєму власному колодязі — летить, летить, але ніяк не може дістатися дна. І ніхто по нього не прийде.

Пільз тремтячою рукою витер піт, що виступив на чолі, та підійшов ближче. Перед тим, як до батька завітав убивця, він пив, як і щодня протягом останніх пари місяців. У бокалі на денці ще лишалася крапля бурштинової прозорої рідини — материне улюблене віскі. Навіть його відкритий мозок, просочений алкоголем, мав характерний різкий, гострий запах, що змішувався зі знайомим запахом крові.

Пільз придушив ридання. 

Він охопив голову батька, притиснув до себе, заспокоюючи та заколисуючи, як малу дитину, а потім різко повернув.

— Браво, — почувся насмішкуватий голос, і від стіни відʼєдналася фігура у чорному. — Дуже милосердний вчинок, пане Пільз.

Пільз відсахнувся. Він впав навколішки, і його, нарешті, знудило. Шлунок був порожній, тому він харкав жовчу, здригаючись та задихаючись, так, наче збирався вивернутися кишками назовні.

Ладомир підійшов та присів поруч.

Він не квапив Пільза та терпляче чекав, доки той віддихається та зможе говорити.

— Що з моєю матір’ю? — спитав Пільз, не дивлячись на нього.

— Не хвилюйтеся. Певно, ви забули — ваша мати поїхала звечора до міста та залишилася на ніч. Вона залишила телефон свого номера у готелі.   

Пільз схопив папірець, який простягнув йому Ладомир. Потім плазом дістався до стола, на якому стояв телефон, став на коліна та потягнув апарат на себе. 

Руки були ватні, пальців він майже не відчував. Вони застрягали у прорізах диска, згиналися. З номером першого разу він помилився, тому довелося починати все спочатку.

Нарешті, пішов виклик. Гудки здавалися нескінченними, але зрештою слухавку підняли.

— Мамо? Алло.

В слухавці мовчали, і паніка знов підступила до горла та натиснула на кадик сталевою рукавицею.

— Алло! — повторив Пільз.

В слухавці слабко зашурхотіли.

— Так, — відповіли неохоче, напівшепотом. — Синку, це ти?

Він ледь не розридався від полегшення.

— Ти знаєш, котра година? Щось сталося?

Пільз не відповів. Він сидів, притулившися до ніжки стола, та дякував материному богу, якого так зневажав, за те, що вона жива, що вона й справді просто поїхала до міста.

Ладомир не заважав йому. Він стояв мовчки, склавши руки на грудях, та дивився на Пільза, наче на щось чекав.

— Все гаразд, синку?

«Жива, просто поїхала».

Пільз упіймав себе на тому, що повторює ці слова знов і знов.

Що це йому нагадувало? Щось далеке, але таке важливе для нього. Він стиснув слухавку у руці.

Підозра, що раптом промайнула у голові, змусила його похолодіти.

— Мамо, пам’ятаєш Емілію? — спитав він.

На тому кінці стало тихо — надто тихо, як буває, коли до церкви заносять труну із покійником.

— Дівчинка, що була разом зі мною в лікарні. Вона одужала та поїхала, так, мамо?

Мати мовчала, тому він продовжив, із завмиранням прислухаючись до власних слів:

— Я так сумував за нею, а вона жодного разу не прийшла навідати мене. Вона ж одужала, так, мамо?

— Ні.

Ця коротка відповідь полоснула його холодом прямо у живіт. Він впустив слухавку та зігнувся, охопивши себе руками.

Авжеж.

Всі ці роки Емілії не було поміж живих. Не було ані прощання, ані кружіння у жовтій сукні. Вона не забула його, не покинула віроломно.

Не було чоловіка дітей, вона не ходила десь там по землі — чужа, недоступна та дорога його серцю. Замість того вона лежала під землею на міському цвинтарі та розкладалася, як будь-яке інше мʼясо, що бігало та дихало, доки не прийшов його час.

Дитячі могили — інакші, ніж дорослі. Менші. Людина, що лежить всередині, ще не пройшла свій шлях, не заповнила собою форму, яку їй було призначено із самого початку. І вже не заповнить ніколи.

Якщо батьки Емілії ще живі, певно, в неї на могилі завжди є квіти. На мармуровому надгробку лежить якась нісенітниця — може, целулоїдний пупс із пухлими вицвілими щоками. Огидний пупс з обличчям-обмилком, схожим на обличчя людини, що постраждала від пожежі.

Пільз застогнав, і власний голос здався йому чужим, схожим на звіриний.

Але ж він сам бачив, як вона йде.

Чи міг його розум, єдине, що він вважав цілісним та досконалим у собі, зрадити хазяїна?

У телефоні щось ще казали та викликали його імʼя. Слухавка крутилася й крутилася на пружинці дроту, і Пільз, нарешті, спіймав її та акуратно поклав, наче це ще мало значення.

***

Там, на поверхні, знов займається ранок. І зараз, багато років потому, я чекаю на нього з такою само мукою, як уперше.

Синку, дитино моя, що буде з тобою? От-от ти прокинешся та зрозумієш, що я не повернулася.

Пробач. Чого б я тільки не віддала, щоб хоч трохи продовжити твій невинний сон. Вберегти тебе від горя.

Нехай будуть прокляті всі, хто зробив тебе сиротою. Нехай будуть прокляті вони.

Нехай буду проклята я.

***

— То як все було, пане Пільз? Яка офіційна версія слідства?

Коли Пільз підняв голову, Ладомир сидів поруч та дивився прямо перед собою. Замість глузливого, його обличчя було сумним та стомленим.

— Коли твоя мати зникла, ти потрапив у притулок. Родичів у вас не було.

Ладомир кивнув.

— Ти був замалий, щоб пам’ятати її та розуміти, що сталося. Речі, що залишилися після Гелени, хазяйка дома забрала собі. Скоріш за все, Гелена вела щоденник. Думаю, хазяйка віддала його тобі, коли ти вийшов з притулку та розшукав її. З нього ти дізнався про п’ятьох, вирахував їх та вистежив. 

Ладомир гмикнув.

— Отже, я син Гелени Новак. Я знайшов щоденник матері, а потім помстився усім причетним до її смерті.

Він казав це сухо, беземоційно, наче повторював завчений текст.

— Так! — прошепотів Пільз. — Хіба ні?

Щось тут не те. Він щось пропустив. Щось важливе.

Не звертаючи більше уваги на Ладомира, він підвівся. Його пальці залишали криваві сліди на стінах коридору, на мідних ручках дверей, на всьому, до чого він торкався, тому Пільз обтер їх об сорочку.

Вміст шухлядки свого письмового стола Пільз вивернув прямо на підлогу.

Він повзав на колінах та гарячково перебирав, розгортав, відкидав, а Ладомир сидів поруч, на його ліжку, та, вперши підборіддя у долоні, дивився на Пільза.

Нарешті, з кипи вирізок Пільз вихопив одну.

Видіння з’явилося спалахом, наче блискавка. Воно було таке реальне, що Пільз ніби на власні очі побачив: молодий чоловік, одягнений у чорне, стукає у двері. Стара, що відчиняє, його не пізнає — адже пройшло багато років з того ранку, коли вона почула плач із кімнати, яку винаймала у неї молода жінка з дитиною. Плач не був рідкістю — діти плачуть, і в цьому немає нічого особливого. Однак тоді, багато років тому, плач не вгавав. Час йшов, та дитина не заспокоювалася. Коли настав вечір, в хазяйки увірвався терпець. Вона відімкнула двері власним ключем та увійшла.

Горе-мати не повернулася й наступного дня, і хазяйка викликала поліцію. Та насамперед не забула перевірити шафи у надії розжитися хоч чимось цінним, щоб компенсувати собі клопоти.

І чоловік, що стоїть зараз перед нею, нічим не нагадує дитину, яку вона колись особисто передала монашкам з притулку.

— До кого ви?

— До тебе, — відповів він, криво посміхаючись.

Вона зойкнула та спробувала зачинити, але він із силою штовхнув її та увійшов. Двері зачинилися.

Ладомир уважно стежив за обличчям Пільза.

— Час зупинитися, пане Пільз, — сказав він, нарешті. — Ви й самі це відчуваєте.

Пільз стиснув скроні між долонь у марній спробі зібрати думки докупи.

— Стій, — сказав він. — Не може бути. Не може бути. Не…

Нульова. Від Нульової пахло смаженою цибулею та дешевою помадою, що розтеклася та забилася у глибокі зморшки, які розходилися від старечих губ.

— Що ти робиш? Не підходь! - вискнула вона, задкуючи.

Його поява перервала приготування обіду, тож на ній був сірий кухонний фартух з розпатланими зав’язками. Саме ці зав’язки згодилися, коли вона розвернулася у марній спробі втекти. Удар у потилицю змусив її впасти уперед. Почувся глухий звук — наче хтось кинув на дощану підлогу тюк сіна.

З неочікуваною спритністю вона перевернулася та замолотила ногами, намагаючись скинути його з себе. Але це тривало дуже недовго — другий удар допоміг її втихомирити. А потім він стискав її горлянку, доки вона не перестала дихати — ще кілька секунд вона шкреблася, совалася, белькотіла та чіплялася за життя, але нарешті затихла.

— Від Нульової ви взяли на згадку язик, чи не так, пане Пільз?

Ніж, яким вона нарізала овочі, валявся у мийці. Спочатку йому ніяк не вдавалося розімкнути їй щелепи, тож він якийсь час возився із нею. Просунув лезо між стертих пеньків, що слугували Нульовій зубами, розсунув та поморщився від смороду — певно, в неї був хворий шлунок.  

Язик був слизький, і втримати його за кінчик було не так легко, але він впорався врешті-решт. Людське тіло — такий самий живий механізм, як і тіла тварин, яких люди споживають щодня. Волокна так само розходяться під загостреним лезом, видають той самий вологий, соковитий скрип.

І останній штрих — букетик квітів, який він вклав у долоню Нульовій. Жовтець, болотне зілля. Вся земля навколо колодязя вкрита ним. Якщо примружитися, здається, наче хтось розсипав дрібні золоті самородки.

Пільз озирнувся, придивляючись до світлин, розкиданих навколо. На чорно-білому фоні акварельними плямами проступали жовті квіти — сотні, тисячі жовтих квітів. Вони визирали у Першої з кишені; кокетливо виглядали з-за вуха Другого, а Третій тримав їх у цукерниці поруч із ліжком, наче яскраві льодяники. Болотне зілля було гідною платою за те, що він забрав у них, щоб віддати Гелені.

— Ви прийшли заарештувати мене? — спитав Пільз, але одразу ж зрозумів, що помилився.

Ладомира більше не було поруч. Біля ліжка, де він сидів раніше, лежав листок паперу. Певно, він випав із шухляди разом з іншими.

Пільз узяв його та розгорнув.

«У відповідь на Ваш запит, повідомляємо. Розшукуваний Вами Ладомир Новак, син Елли Новак, сирота, помер у десятирічному віці від дитячого паралічу. Висловлюємо наші співчуття.»

***

Небо здавалося великим та важким. Тонни повітря, дихай — не хочу. Пільз подумав, що воно може обвалитися та придавити його своєю громіздкою, безжальною блакиттю. Дихай — не можу.

Йти було важко, але зупинитися було немислимо. Зупинитися — означало повернутися назад, а цього Пільз не міг собі дозволити.

Пітьма у колодязі мовчала, і Пільз схилився до неї та крикнув:

— Я не зможу повернути його! Ніхто не зможе. Твій син помер.

Вона не відгукнулася. Вона знала. Вона все це знала, але не хотіла знати — зовсім як сам Пільз.

Коли Пільз підняв погляд, Ладомир стояв поруч.

— Отже.

— Отже.

Вони помовчали.

— Не засмучуйтеся, пане Пільз. Ментальні розлади — часте явище серед людей, що перенесли ту ж хворобу, що й ви. Вас не повісять — скоріш за все, ви потрапите до божевільні. Адже ви любите жовтий колір.

Пільз не відповідав. Він обійшов колодязь та схопився обома руками за решітку.

— Допоможи.

Ладомир знизав плечима, але підійшов ближче. Разом вони тягли та штовхали, аж доки решітка із важким стугоном не впала на землю, приминаючи золотий розсип болотного зілля.

Зовсім як уві сні, Пільз сів на край колодязя. Він бовтав ногами над пітьмою, наче йому знов було десять років, і йому здавалося, що вона починає потроху оживати.

Ладомир споглядав із цікавістю.

— Що як ви помилилися? — спитав він. — Що як тут ніколи не було мертвої жінки? Ви збудували цілу теорію на основі здогадок та газетних статей. Вбили невинних людей. Якось це нерозважливо.

Пільз направив на нього палець, наче прицілювався: 

— Бах! Бах!

Ладомир засміявся, і Пільз відчув, що у нього всередині закипає радість — наче лопаються бульбашки шампанського, яке так любила панна Гелена.

Просто. Дати. Собі. Впасти.

Якщо пощастить, він одразу зламає шию.