Діти живоплоту

Лестер вперше побачив їх під час зливи. 

Його кроки відлунювали безлюдною вулицею, доки він біг додому, прикривши голову руками і чвакаючи калюжами у брудних черевиках. В той день дощ періщив безперестанку і, здавалося, вирішив втопити усе місто, перетворивши на суцільне замулене озеро. Та навіть попри гучний стукіт крапель об дахи і завивання вітру у порожніх провулках, Лестер почув, як хтось вовтузиться за високим живоплотом, що розділяв дві старі будівлі, одна з яких доводилася Лестеру домівкою. Спочатку хлопець подумав, що йому здалося: він різко загальмував, потер очі і повернувся до зеленого живоплоту, який стиха шурхотів.

Крізь гілки та листя за Лестером спостерігала дитина.

Так, саме спостерігала, а не просто зацікавлено розглядала околиці чи віддзеркалення у калюжах. Маленька замурзана дівчинка у дощовику неприховано витріщалася на хлопця акварельно-сірими оченятами. Лестер не одразу зрозумів, що вона увесь час стежила саме за ним, але він роззирнувся і, не побачивши на вулиці більше ні душі, насупився.

— Агов? — погукав Лестер, прямуючи до дівчинки. Дощова вода повністю намочила йому волосся, але хлопець відкинув його з чола і ще раз кивнув малій: — Чого стоїш тут сама, га? Захворіти хочеш?

Дівчинка не відповіла. Вона продовжувала свердлити його поглядом і, здавалося, не чула нічого зі сказаного. Лестерові стало не по собі: він ще ніколи не бачив такої пильної та мовчазної дитини; щось у її очах здавалося йому надиво дорослим. 

— Ти що, не чуєш мене? — запитав він гучніше. — Добре, як знаєш, стій собі. Це не моя проблема.

        Дівчинка незворушно дивилася на нього, цілковито ігноруючи адресовані їй слова. Лестер різко відвернувся, черканувши вологе листя подолом пальта.

— Бісові дітиська, — пробурмотів він, відходячи від живоплоту і звертаючи до свого під’їзду.

Лестер важко зітхнув, коли відімкнув двері і першим, що впало йому в око в захаращеній квартирі, стала вода коло підвіконня. Хлопець недбало кинув своє перелатане пальто на антикварний вішак і по-собачому помотиляв головою, позбавляючи волосся зайвих крапель. Він пройшов до відчиненого навстіж вікна і несхвально цокнув язиком, оглядаючи калюжу, яка утворилася на підлозі за час його відсутності.

Лестер зачинив вікно і подався на кухню за паперовим рушником; день в нього пішов наперекір ще з того моменту, коли рано-зранку під двері просунули конверт із листом від редактора, який досить тонко і ввічливо натякнув, що остання стаття хлопця — нудне лайно, і що краще б він вів колонку про садівництво, аніж марно намагався відвоювати право на першу шпальту. Лестера така відповідь абсолютно не задовольнила, але замість сваритися з безтолковим редактором, який явно не бачив нічого цікавішого за власну занудну роботу, він вирішив побродити містом у пошуку сенсацій. Але тепер, коли кляті хмари, принесені якимось-там бореєм, зіпсували Лестерові прогулянку, він сидів у колючому светрі, набурмосений, перед своїм мокрим нотатником, на сторінках якого тепер не можливо було розібрати ні слова. “Що ж так не щастить-то”, — зітхнув журналіст, перемішуючи алюмінієвою ложкою чіфір у великій чашці. Лестер поводив очима по меблях і стінах, у пошуках чогось, що згодилося б щоб заткнути рота набридливому редактору, але нічого цікавого не знаходилось. Скромна квартира Лестера була завалена купами написаних від руки нереалізованих статей, кількома стопками дурнуватих таблоїдів та іншим мотлохом, для якого не було застосування, та викидати який було шкода.

“Чорт, треба щось робити”, — Лестер потер скроні кінчиками пальців і втупився у чашку. Якщо так піде далі, то йому доведеться всерйоз замислюватися про зміну не лише професії, а й житла. Які ще теми могли потребувати розголосу? Вже про всеможливе розповіли до нього. Хлопець подивився на похмурий дощовий пейзаж за вікном: “Може, вести колонку про погоду?” Небо нагадувало мокрі шматки зібганого паперу, прямо як того, що був у Лестеровому нотатнику. Вирішивши, що описувати погоду — неналежне заняття для такого талановитого журналіста, як він, Лестер поволі встав з-за столу і підішов до вікна ближче. Він жив на першому поверсі, тож цілком очікувано його погляд впав на живопліт, що простягався ген за межі видимості і зникав у тумані. Лестер покрутив головою і примружив очі, намагаючись розглядіти щось за густим листям, навіть підстрибнув кілька разів.

Дівчинки він не побачив. Не було жодного натяку навіть на її силует.

Лестер пожував нижню губу, згадуючи, як дитина непорушно стояла під зливою у тонкому дощовику, а тоді взяв із купи новий аркуш паперу і нашкрябав на ньому олівцем:

“Негативний вплив холодних дощів на здоров’я…”

Лестер перечитав написане речення і йому зробилося млосно: “Я ж насправді нічого не знаю про здоров’я”. Він відставив чашку до раковини, а тоді зіжмакав папірець і кинув до смітника. “Може, завтра буде кращий день. Щось нічого в мене не клеїться. Треба виспатись і щось точно придумаю”, — вирішив хлопець, зручніше вкладаючись на канапі. Дощ за вікном не припинявся, наганяючи на Лестера нудьгу і він, врешті-решт, задрімав під ритмічне стукотіння крапель об стріху.

У його сні вона знову чомусь з’явилася. Маленька дівчинка з-за живоплоту, з тонкими, мов гілочки, рученятами, мов і сама була дивним деревцем. Лестер підійшов до неї, прислухаючись до тихого шелестіння живоплоту, коли побачив інших дітей — вони всі сиділи по той бік огорожі і дивилися на журналіста замученими водянистими очима, неначе благали про допомогу. Лестер намагався із ними заговорити, та діти вперто мовчали, їхні погляди були порожні і далекі. Тоді раптом на місці дітей постав розлючений редактор, якого Лестер ніколи в обличчя не бачив, але завжди уявляв схожим на свого сусіда зверху — буркотливого старигана містера Роберта Брауна. Редактор спершу верещав на Лестера, обзиваючи “нікчемним журналюгою”, а решту сну мовчки свердлив поглядом поверх окулярів у дротяній оправі. 

На ранок Лестер прокинувся втомленим і пом’ятим, ніби й не спав зовсім. Кілька хвилин він лежав на канапі, дивлячись на стелю, і його думки хаотично розповзались, марно намагаючись зібратися у щось путнє. В грудях ворушилося дивне відчуття, яке не покидало хлопця з того моменту, як він зустрів за живоплотом дівчинку. Щось у тій картині здавалося йому неправильним. Чогось там бути явно не мало: або дівчинки, або живоплоту, або його самого. “Ще й цей сон дурний, — зітхнув хлопець, — а краще б щось корисне наснилося”.

Лестер сповз з канапи і почовгав на кухню, де знайшов у раковині свою залишену вчора брудну чашку і залишки їжі в холодильнику. Це видовище зовсім не наганяло апетит, та і хлопець досі був засмучений листом редактора і загалом своїми останніми місяцями. “З тих пір, як я переїхав сюди, все йде шкереберть, — думав він, натягуючи теплі штани, — що мене взагалі сюди привело? Жив би собі далі у місті і горя не знав…”

Щоб трохи провітрити голову, Лестер ухвалив єдине хороше на його думку рішення — зібратися і вирушити до того самого місця, де вчора він бачив дівчинку, а уві сні — інших дітей. Коротенька прогулянка допомогла б йому розвіяти сумніви і не концентруватися на неіснуючих дітях.

 Вулиця була звично порожньою, небо — важким і свинцевим, але Лестер все ж мав дивне передчуття чогось важливого. Востаннє щось настільки сильне від відчував ще у дитинстві, коли із захватом чекав на Різдво. Але тепер це було радше дещо страшне, аніж приємне. Тут зроду не було ніяких дітей; за усі чотири місяці його життя у цій квартирі Лестер ні одної живої душі не бачив, окрім своїх сусідів, випадкових перехожих і орендодавця — дивакуватого чоловіка, що постійно носив біле, навіть у найгидкішу погоду, і якось незвично розмовляв. Лестер навіть думав написати статтю про нього, але потім вирішив, що таке не надто зацікавить читачів, тож переключився на пошуки чогось ще загадковішого.

Рухаючись у сторону живоплоту, Лестер постійно озирався, але це було зайвим — нікому із сусідів не було діла до безталанного журналіста, який те й робив, що винюхував різні несенсаційні сенсації (окрім хіба старого містера Брауна). Хлопець підійшов до живоплоту впритул, вдихаючи солодкуватий запах бирючини, насиченіший після дощової ночі. “Може й не було ніякої дівчинки, — знизав плечима журналіст. — Звідки б вона тут взялася?”. Однак його серце забилося трохи швидше, коли він поглянув на вологу від нічної зливи землю крізь діру в живоплоті і побачив на ній численні свіжі сліди від маленьких черевиків.

***

        Він весь день прочекав біля живоплоту, піддаючись здивованим поглядам прохожих. Та Лестеру було однаково: він ходив уздовж зеленої стіни і намагався зрозуміти, звідки могли за нею з'явитися діти. Коли живопліт, що простягався на добрячий кілометр, врешті, повернув, Лестерові стало ясно, що діти увесь час знаходилися по той бік — відгороджені. 

        Він повернувся додому, вкритий брудною землею і дрібними гілочками, які витягав з волосся ще кілька довгих хвилин. Сів навпроти вікна і знову втупився у вологий живопліт за ним. “І чого я ото так зациклився на тих дітях? Бо я впевнений, що раніше їх там ніколи не було, — думав Лестер, розгойдуючись на стільці, — невже це настільки дивно?” Хлопець різко зупинився, помітивши рух за вікном. Хтось йшов вулицею, і хоча це точно була не дитина, Лестер зрадів, уздрівши знайомий силует. “От зараз і дізнаюсь, чи один я ту дівчинку бачив”, — зрадів він, зашнуровуючи черевики. 

        Журналіст вибіг надвір назустріч своєму сусідові — містеру Брауну який, хоч був і не найприємнішою людиною, зате дуже уважною. Лестер пригадував, що той ніби був бухгалтером на пенсії, але не був певен; втім, старий вічно сидів коло вікна і щось собі рахував і занотовував, тож коли Лестер вперше за останній час побачив Брауна на вулиці, його здивуванню не було меж.

— Гей, містере Браун! Як ся маєте? — привітно крикнув Лестер, здіймаючи руку. Старий підвів на нього погляд, несхвально примружив очі і запитав:

— Ви це мені?

Лестер в ступорі зупинився, так і застигши з роззявленим ротом. “Ви це мені? Серйозно? Він що, знущається?”

— Так, це ж ви — містер Браун. Найуважніший до деталей з наших сусідів, — розсміявся Лестер, сподіваючись зняти напругу в діалозі. — Скажіть-но, а ви часом не бачили за живоплотом маленьку дівчинку? Останні кілька днів?

— Не бачив, — виплюнув Браун, не сповільнюючи темп, з яким він йшов до під'їзду.

— Зовсім-зовсім? — розчаровано уточнив Лестер, біжучи поряд. — Може, інших дітей?

— Я ж вам кажу, не бачив я нікого! — роздратувався старий. — Що ви від мене хочете?!

— Дякую, містере Браун, — знічено пробурмотів Лестер, проводжаючи спину старого поглядом. “А що я, власне, від нього хотів? Старий незадоволений дід. Навіть якби бачив, він би все одно нічого мені не сказав”.

На вулиці вже починали згущуватися сутінки, а день не приносив журналісту жодних плодів. Ранок Лестер вбив на вивчення живоплоту зблизька, пообіддя — на вивчення живоплоту з вікна, вечір — на вивчення живоплоту за допомогою опитування дратівливого сусіда. За цілу добу хлопець не написав жодного слова, не написав листа редактору, не придумав ідею для статті. Усі його думки були зайняті живоплотом і дивними дітьми за ним. Лише зараз, стоячи надворі, Лестер зрозумів, що нічого за день так і не з'їв. Про що б він не думав, що б не починав робити — він завжди повертався до цього загадкового живоплоту, перед яким навіть зараз стояв. “Якби це було неважливо, я б не думав постійно про нього і тих дітей, — говорив собі Лестер, — тут явно все не так просто, як здається на перший погляд”. Отож, хлопець переконав себе, що його “журналістський нюх” його нізащо не підведе, тож забувати про живопліт не можна було в жодному разі. Але вже була пізня година, тож Лестер вирішив вертатися, щоб спробувати бодай щось написати перед сном. 

І знову його несподівано охопило дивне дежавю: майже таке ж саме, як вчора. Лестер стояв сам-на-сам із живоплотом, ні одної живої душі поряд не було, але хлопець гостро відчував чужу присутність. Це був один із тих прохолодних вечорів, коли повітря просякло вогкістю і чимось тривожним, що тримало Лестера на вулиці і не давало йому по-справжньому захотіти повернутися до квартири. З-за хмари виринув мовчазний Місяць, кинув жмутки примарного світла на похмурий фасад будівлі, яка височіла по той бік зеленої стіни. Темний силует живоплоту здавався німим охоронцем цього місця, який ніяк не хотів розкривати Лестеру таємниць своїх мешканців. “Можу цілу ніч чекати, а ніхто не з'явиться, — пирхнув Лестер, — піду краще додому”. Тіні загравали на цегляних стінах невідомої будівлі і зникали, але одна маленька тінь залишалася. Вона-то й привернула увагу журналіста, який одразу зупинився і напружився, інстинктивно глянувши нагору — на вікно містера Брауна, який сидів по той бік, ледь не торкаючись носом скла, а отже, мав би бачити це.

Повільно, щоб не налякати дитину, Лестер підкрався до густих височенних заростей і на мить зупинив дихання, дослухаючись. Маленький силует стояв непорушно, наче теж боявся, що його помітять, але на щастя для журналіста, нікуди хоч не тікав.

— Привіт, — знервовано видихнув хлопець, підходячи ближче і присідаючи, щоб бути на одному рівні з дитиною.

Спочатку силует не відповідав. Лестер терпляче тримав паузу, намагаючись зрозуміти, чи перед ним та сама дитина, яку він бачив вчора, чи якась інша, може навіть з його сну. Як на зло, Місяць знову зайшов за хмару, лишивши вулицю потопати у тьмі. 

— Ви нас бачите? — зашепотів десь зовсім поряд тихий дівочий голосок.

Лестер смикнувся, очі в нього округлилися від здивування. “Вона говорить до мене, значить вона справжня! Неймовірно…” І хоча шепіт її пролунав так тихо, мов легкий повів весняного вітру, та Лестер відчув у ньому страх. Він пояснив це собі, як просте небажання розмовляти з незнайомцем; тоді обережно притулився щокою до заростей, намагаючись роздивитися маленький силует навпроти; гілки відчутно дряпали йому шкіру. 

Крізь темний, майже чорний живопліт він побачив знайомі очі. З-за хмари знову з'явився Місяць. За живоплотом стояла світлокоса дівчинка, може, років десяти. Вона здавалася Лестеру такою блідою, що ледь не світилася в сутінках.

— Привіт, — тихо відказав Лестер, відчуваючи, як від хвилювання пересихає в горлі. — Я бачу тебе. 

— Інші не бачать, — неголосно мовила дівчинка. Вона не відводила погляду від журналіста, ніби обмірковуючи, чи варто продовжувати з ним розмовляти.

— Які такі “інші”? — поцікавився Лестер.

— Інші, такі як ти. Вони роблять вигляд, що нас не існує. Як той дід.

— Містер Браун? — щиро здивувався Лестер, озираючись на сусідове вікно: навіть зараз він бачив, що за склом хтось стояв. “От старий, я ж запитував його!” — роздратувався Лестер. — Що ти робиш тут вночі сама? — знову звернувся він до дитини.

Дівчинка міцніше вчепилася у ганчір'яного зайця, якого тримала в руках. Кілька митей вона з Лестером мовчки дивилися одне на одного, а тоді вона прошепотіла:

— Хто ти такий?

— Мене звуть Лестер Бейнс, я журналіст, — заспокійливим тоном мовив хлопець, здіймаючи руку для привітання. Він ненароком зачепив живопліт і від шурхоту листя дівчинка налякано позадкувала, змусивши Лестера одразу пошкодувати про свій жест. Із цією дитиною безперечно щось було не так: вона здригалися від кожного гучного звуку і боялася зайвий раз заговорити.

— Пробач… Я не хотів тебе налякати, — щиро визнав хлопець. — А тебе як звуть?

— Анна-Марія, — самими губами промовила дівчинка. — Нам кажуть, що ти дивак.

— Що? — витріщився Лестер. “Це хто таке каже?” — хотів було запитати він, переживаючи за свою журналістську репутацію, але не хотів навертатися на ті ж граблі, тому щоб не сполохати дівчинку вдруге, відповів: — Це неправда. Мені просто трохи не щастить, от і все. Я пишу дуже цікаві статті. Хочеш прочитати? — примирливо запитав він.

Анна-Марія опустила голову і поволі похитала нею.

— Нам не дозволяють читати статті. Лише підручники, — її голос майже зливався з вечірньою тишею і Лестерові доводилося докладати дуже великих зусиль, щоб не рухатися і все розчути. Його погляд затримався на обличчі дівчинки, яке майже губилося за листям, але здавалося таким реальним, що журналіст не міг відвести очей. “Вона точно справжня. І я мушу їй допомогти”.

— Хтось із дорослих ображає тебе? Що це взагалі за місце? — він кивнув на будівлю позаду дівчинки.

Анна-Марія стріпнула головою.

— Ми не можемо піти. Вони нас тут тримають, щоб ми не бачили поганих речей, — її голос тремтів, наче вона боялася сказати щось зайве.

— Хто охороняє вас? Що, як я зможу допомогти?

Дівчинка зміряла його довгим питливим поглядом, від якого Лестеру стало некомфортно. 

— Ти не зможеш нас звідси випустити.

— Чому ні? Хто ви взагалі такі? 

Та ніхто йому не відповів. На тому місці, де ще хвилину тому стояла дівчинка, тепер було порожнісінько. Лестер не бачив, коли вона пішла, але крізь діру у живоплоті побачив її світлу лляну сукню, яка майоріла вдалині. “Втекла. Прудка вона, — визнав він. — Ця дитина точно чимось залякана, якщо вміє пересуватися безшумно і швидко, як кішка”. Журналіст підвівся, струшуючи бруд з колін.

— Цікаво, котра вже година, — промимрив він, дивлячись вгору. Світилося лише в одного сусіда, чийого імені Лестер не знав. Містера Брауна коло вікна теж уже не було; “Мабуть, дрихне”, — подумав Лестер, йдучи до під'їзду. 

Розмова з дівчинкою ніяк не йшла йому з голови. Він сам собі дивувався, що ніколи не цікавився історією будівлі по сусідству, тож на ранок вирішив це виправити. Єдиним, що його засмучувало, був той факт, що робота і хатні справи нікуди не дівалися. “Загадкові діти з-за огорожі — це цікаво, звісно, — думав Лестер, засинаючи, — але вони ніяк не допоможуть мені написати цікаву статтю…

…чи допоможуть?”

Хлопець різко розплющив очі і зірвався на рівні ноги, ледь не звалившись з канапи. Сон як рукою зняло. “Це справді можна розслідувати”, — думав Лестер, перериваючи шухляди у пошуках свого записника, який він закинув куди подалі напередодні. Раптові приливи сил і натхнення посеред ночі траплялися у хлопця і раніше, але він ще ніколи не був настільки зосередженим після довгого і нудного дня. Слова лягали на папір, мовби надиктовані невидимим мовцем, але мовця в кімнаті не виявилось: лише молодий журналіст, що захоплено записував початок свого великого розслідування.

“Мені здається, вони не знають, як це — вільно ступити на вулицю. Вони з'являються лише у сутінках, але коли вони там, я відчуваю, як вони дивляться просто на мене, через зелену перепону, так сумно і насторожено. До сьогодні мені ніколи не вдавалося поговорити з ними. Мої дні проходять за спостереженням, за спробами зрозуміти, чого вони хочуть і чому досі залишаються там, як в’язні. Я не знаю хто вони такі, тільки знаю, що їм потрібно допомогти…”

Тут Лестер на мить завагався, перечитуючи написане. Він писав про дітей у множині, хоча поки що бачив лише одну дівчинку, з якою і розмовляв. “Але вона згадувала, що не одна, — зауважив він, продовжуючи писати, — значить все нормально. Для такої статті про дрібні деталі можна і прибрехати”.

Лестер писав без зупину десь тридцять хвилин, доки в нього не почала боліти рука. Тоді він згріб своє приладдя в одну купу і відсунув на край столу, давши собі єдину настанову — доредагувати зранку.

Коли Лестер, перш ніж лягати спати, востаннє перевірив живопліт за вікном — там не було ні душі. 

А вночі він знову обріс очима.

***

Цілий наступний тиждень Лестер не виходив з дому. По-перше через те, що не було особливої потреби: під ліжком він знайшов захований кількома місяцями раніше ящик з консервами і кавою, а за живоплотом спостерігав через бінокль, позичений в одного з сусідів.

Дівчинка не з’являлася вже кілька днів. Не було й інших дітей. 

Вже тиждень Лестер майже не спав ночами, натомість міг з легкістю задрімати вдень на годинку-дві, вчепившись у кухоль холодної кави. Його мозок кипів від постійних роздумів, а очі, почервонілі від безсоння, не відривалися від вікна, за яким шаруділи звичні густі кущі живоплоту. Коли він не був зайнятий вистежуванням дітей чи сном, Лестер намагався щось дізнатися про таємничу будівлю, обнесену живоплотом, і почав він з опитування сусідів. Це виявилось марним, як і ті книжки й газети, які Лестер перебирав у себе вдома. Ніде не було жодних згадок про живопліт, дітей, або цегляні темні будівлі на околиці міста. Здавалося, про існування цього місця знали тільки ті, хто тут жив; наче для решти світу вони були невидимими. Журналіст навіть почав розглядати варіант із тим, що живопліт був своєрідним бар’єром між світом живих і мертвих. Але потім лишень посміявся з власної абсурдності.

        Лестеру продовжували снитися діти. Часто у своїх кошмарах він стояв у просторому вестибюлі з високою стелею, а хор дитячих голосів вів його нагору сходами. Та щоразу, коли Лестер підіймався до джерела звуку, зупинявся перед масивними дверима, з-за яких його кликали, голоси спотворювались і починали кричати, благати про допомогу. На цьому моменті Лестер завжди прокидався у холодному поту і намагався зрозуміти, скільки він проспав і чому так світло у кімнаті.

В якийсь момент Лестер почав замислюватися, чи не придумав він тих дітей, але коли він засинав, то бачив, що вони чекають на нього. Що вони розраховують на його допомогу. Анна-Марія слізно дивилася на хлопця з-за живоплоту, який просто посеред сну почав перетворюватися на колючий дріт. Щоразу, коли Лестер наближувався — діти зникали, і хлопець відчував, як його тіло напружується від страху, що він більше їх ніколи не побачить. Одного разу Лестер прокинувся від гупання у двері, за якими спантеличений сусід із квартири навпроти намагався зрозуміти, чи все в порядку, і чому журналіст кричить уві сні.

Зацікавлення Лестера живоплотом перетворилося на одержимість. Редактор перестав відповідати на його листи узагалі, охрестивши їх “бриднею” у прощальному повідомленні, що залишило хлопця без роботи, та йому було все одно. Усі свої амбіції та бажання журналіст відсунув на другий план — спочатку він мав урятувати дітей. Він перестав звертати увагу навіть на свій вигляд: чорні кола під очима, скуйовджене волосся, тріщини в губах — власне відображення у дзеркалі здавалося чужим, ніби Лестер просто заліз у чиєсь випадкове тіло, знайдено невідомо-де.

Він вважав, що ніколи з цього не виплутається, допоки одного разу, гортаючи чергову газету вшосте, не зачепився поглядом за болісно знайоме місце на фотографії. Старомодна вікторіанська будівля з червоної цегли, зелений живопліт. “Ось це воно!” — зрадів Лестер, швидко читаючи підпис до фотографії. Газета була дуже старою, деякі літери стерлися або були нечитабельними від численних плям, але Лестер зміг зрозуміти те, що було йому необхідним: “лікарня…реставрація…віддалений район…”

Він сів на підлогу, досі стискаючи у руках газету, серцебиття прискорилося. “Цих дітей тримають у лікарні насильно, — усвідомлення надходило до Лестера у мозок повільно, тяглося, неначе мед, — тому вони і просили мене їм допомогти. Можливо, на них навіть щось випробовують, якісь нові ліки”. Лестер відчув, як зі злості йому затремтіли кулаки. “Та ким вони себе вважають?! Думають, можуть утримувати бідних дітей… невже я, простий журналіст, що живе по сусідству, не зможу їм допомогти власноруч?” Лестер жбурнув зібгану газету в бік столу, де вона злегка зачепила кухоль. 

Одразу за цим послідував крик.

Хлопець підхопився на рівні ноги, намагаючись зрозуміти, звідки лунає звук. Його першою думкою було перевірити вулицю, тож коли Лестер визирнув у вікно, він побачив, як за зеленою стіною живоплоту хтось ворушиться. 

Діти.

Лестер кинувся до вхідних дверей, босоніж, у домашніх штанях і розтягнутому светрі. Він смикнув ручку, та двері не піддалися; ключа у скважині теж не було. “Куди ж я міг його закинути…” — панічно згадував хлопець, витрушуючи вміст своїх шухляд і перериваючи купу одягу на канапі. Знадвору знову закричали, Лестер сіпнувся і завмер, мов хижак перед нападом, його погляд прикипів до вікна. “Я ж на першому поверсі живу, то можу…” 

Дія прийшла до нього швидше за кінець думки. В наступну секунду Лестер вже закинув ногу на підвіконня і вистрибнув з квартири, приземлившись на брудний газон. Хлопець перекотився і стиха застогнав: падіння все ж було болючим. Випльовуючи землю, Лестер підвівся і роззирнувся, а тоді побачив силуети дітей за живоплотом. Тепер там була не одна дівчинка, а ціла купа дітлахів, які несинхронно верещали і нагадували Лестеру про його нічні жахіття.

— Чекайте не мене, я... — хлопець зашпортався, перечепившись об щось, що виявилося покинутими двірником граблями. Озброївшись ними, Лестер чимдуж побіг до живоплоту, до місця, де бачив обриси дітей з вікна. На мить спинився, шукаючи очима місце, де міг би пройти. Тоді відкинув граблі, розсунув руками декілька гілок і нарешті побачив їх.

Кільканадцять маленький постатей хаотично репетували, деякі з них обіймали себе за плечі, інші — молитовно простягали до Лестера руки. Найменші дітлахи плакали, вчепившись у старших, але всі вони однаково намагалися продертися крізь живопліт на волю. Дитячі обличчя були світлими, мов у порцелянових ляльок, а очі — мокрими і опухшими від постійного ридання. У двох чи трьох дітей Лестер помітив перебинтовані зап’ястки чи щиколотки, які визирали з-під закоротких штанів. Серед дітей була й Анна-Марія, вона виглядала ще більш хворобливою, ніж під час їхньої з Лестером зустрічі.

— Допоможи нам, — з-за живоплоту визирнула інша дитина, хлопчик. Його голос був тихим, але чітко і голосно лунав у голові Лестера, мов церковний дзвін.

— Як вас врятувати? — відчайдушно заламував руки Лестер, бігаючи туди-сюди перед живоплотом. Він ніколи не почувався таким безпорадним, таким загнаним у кут. На вулиці, як на зло, було порожньо, і Лестер знав, що ніхто не допоможе дітям, крім нього. 

— Витягни нас звідси, — скиглили діти, — нам тут погано, ми не можемо втекти! — усі кричали одночасно, але з різними інтонаціями — в одних це був тихий плач, в інших — справжня істерика. 

— Відійдіть від живоплоту! — Лестер замахнувся граблями, відчуваючи, як злість у нього всередині змішується зі страхом.

Живопліт противився його ударам, наче живе створіння, мов справжній вартовий, якому було наказано тримати дітей усередині. Втім, Лестер знову і знову гатив граблями зелену стіну, намагався зламати гілля і розширити прохід для дітей, щоб дати їм змогу втекти. “Вони стільки років сидять там, у тій лікарні, — думав він, знову здіймаючи граблі, — я не можу не дати їм шанс на свободу!” В очах у нього вже потемніло від марних намагань, та Лестер досі міцно стискав у руках граблі, хоч він сильно захекався та і ноги його майже не тримали. “Я ще зможу їх звільнити… просто треба знайти спосіб переламати це гілля. Треба боротися, не зупинятися…”

Лестер здригнувся, коли побачив, що до нього з під’їзду бігли кілька людей. “Допомога? Нарешті! Вони теж чули дітей. Разом ми точно впораємось!”

— Гей, сюди! Допоможіть їм! — Лестер зібрався з силами і знову взявся за живопліт, струшуючи його своїми граблями. Діти з того боку увесь час злякано на нього дивились, навіть кричати перестали. Лестер думав, що вони були просто надто нажахані тим, що відбувалося по той бік огорожі, у старій цегляній лікарні. Але коли діти схопилися на ноги і почали тікати назад до неї, він зрозумів, що щось не так.

Зовсім поряд почулися кроки і Лестер побачив чоловіка, вдягненого у біле. “Чорт, орендодавець! — зрозумів він. — А я ні разу не заплатив за квартиру цього місяця, ха, ну звісно! Мені ж не було навіть чим, я весь час думаю про дітей…”

Чоловік, натомість, нічого не питав про гроші. Він нахилився до Лестера, спокійно і твердо промовляючи:

— Добре, Лестере, це закінчилося. Діти в безпеці. Немає потреби більше турбуватися.

Лестер похитав головою, не сприймаючи жодного слова.

— Нічого вони не в безпеці! Їх тримають за цим живоплотом, як худобу. Я заплачу вам за квартиру пізніше, але зараз я мушу їх врятувати! — голос тремтів від люті й відчаю. Лестер схопився за граблі, наче це був його єдиний порятунок. Він кинув погляд на поламаний живопліт — дітей з того боку вже не було.

Орендодавець підступив ближче, уважно дивлячись на хлопця, а потім обернувся до людей позаду.

— Здається, сьогодні погіршало. Ви знаєте, що робити.

Від почутих слів Лестер завмер. Щось йому здавалося у них неправильним, але він не міг збагнути що. Невже він справді, як і казала Анна-Марія, був єдиним, хто бачив дитячі страждання? Хто читав між рядків?

Чоловік в білому трохи нахилився до журналіста, наче намагаючись переконати і підбадьорити того.

— Лестере, віддай граблі. Живопліт тобі не ворог — це лише кордон між нашою лікарнею та зовнішнім світом. А тут, у лікарні, тобі безпечно. Чому б тобі не повернутися до кімнати і не спробувати написати ще одну статтю? Я з радістю прочитаю її.

Лестер гнівно зашипів і відвернувся від чоловіка. “Не можна вірити їхнім словам. Вони, мабуть, з тієї самої лікарні, того діти і втекли, коли їх побачили. Хочуть затуманити мені свідомість, змусити повірити, що все це лише ілюзія. Та я все одно врятую цих дітей…”

Двоє чоловіків скрутили Лестера і відібрали граблі; в нього вже майже не залишилося сил, щоб пручатися. Щось гостре увігнали йому в руку, від болю хлопець неголосно скрикнув, а пейзаж довкола нього п’яно закружляв. Коли Лестера підняли і повели вперед вулицею, до під’їзду, він уперто дивився вперед. Йому здавалося, що тихесенький шепіт дітей слідує за ним, прохає допомогти і дякує за те, що він намагався. Лестер знав, що доки кожна дитина не вибереться з-за живоплоту цілою і неушкодженою, він не здасться і не зможе жити спокійно. Він буде щоранку прокидатися і мчати їм на допомогу.

— Ви мене не зупините, — прошепотів він, коли санітари завели його до палати. — Вони чекають на мене.

        Коли його кинули на койку і замкнули двері, Лестер продовжував дивитися прямо перед собою, згадуючи обличчя кожної дитини, яка просила її врятувати. “Вони можуть тримати мене тут вічність, але не втримають, — запевняв себе він. — Допоки в мене є ціль, доки є ця жага їх визволити…”

        Та коли морфій почав діяти, Лестер відчув розслаблення і його почало хилити в сон. Йому досі здавалося, що десь там, за цим вікном, діти продовжують простягати свої тремтячі, благаючі руки крізь гілки живоплоту, в спробах вирватися на волю.

— Я… не забуду про вас, — прошепотів він у простір, заплющуючи очі; його голос загубився у тиші палати. — Я обов’язково повернуся і врятую вас усіх…кожного…

Але двері його палати були замкнені, а голоси з коридору поволі віддалялися.

***

Лікар стомлено потер перенісся і вийшов до коридору, де на нього вже чекала стурбована медсестра. Пацієнт-втікач сьогодні змусив добряче побігати майже весь персонал лікарні.

— Він знову говорить про дітей. Глибокий рецидив, — відповів лікар на німе запитання в очах медсестри. — А мені вже так подобалося покращення його стану… ходив на прогулянки територією лікарні, щось там навіть писав… Що ж, поки спостерігаємо. 

— Чи не вважаєте ви за краще провести йому е…

— Електросудомну терапію, Марто, я розглядаю як останній варіант, — суворо перебив чоловік. — Я дам йому ще місяць. Змінимо умови докола нього, оточення… кажу ж, спостерігаємо. Піду вип’ю кави.

Лікар попрямував далі коридором, лишивши медсестру пильнувати вхід у палату, а тоді раптом розвернувся, наче щось забув.

— І, до речі, Марто, скажіть шановній сестрі Кларисі, щоб краще пильнувала вихованців свого притулку. Нагадайте їй, що це наша лікарня віддала їй один із корпусів під її сиротинець, то нехай буде вдячна. Я розумію, що дітям нудно, але я стільки разів застерігав їх, а вони все одно пхають голови в наш живопліт, — він несхвально похитав головою. — Бачте, на психів вони хочуть подивитися! Люди хворі, а їм весело…