Хтонічний Танкіст
Все незвичне, що ми бачимо чи відчуваємо, так чи інакше, можна пояснити за допомогою науки. Скажімо, раціональність геть руйнує увесь містицизм, начисто відчищає дивний шарм захопливої повсякденності. Так званих привидів і потойбічних тіней можна пояснити феноменом інфразвуку. Спіритичну ауру навкруги людини – ефектом Керліана. Дежавю нейробіологія нівелюють збоєм обробки мозком інформації. А погану енергетику забутих місць – дією вуглекислого газу та сирості на людину.
Але чи замислювались ви, чому в тіні глибоких шахт та мертвих лісів іноді здається, що ворушиться сама пітьма?
— Подумай ще. Ти нічого не залишив?
Кремезний чоловік був старшим інженером на міжнародній науково-дослідницькій станції. Працював у цій богом покинутій місцині двадцять довгих років, за які встиг забути, що таке стригтися, голитися та посміхатися.
— Яка у біса різниця, – відрізав колега. Молодий вчений-генетик працював тут за контрактом рік, і сьогодні цей рік спливав. – Нехай це місце хоч водою змиє, мені набридло… все це набридло.
Вчений обвів очима підтоптаний інтер’єр станції. Стіни з голого бетону у деяких місцях були облуплені, іржа металевих панелей частково перейшла на гумове покриття підлоги, а старі системи обігріву працювали з перебоями.
“Закрити, утилізувати, закрити, утилізувати…” – як мантру повторював вчений. Він непевно бігав від одного приладу до іншого, вирішуючи, що можна залишити. Інженер стоїчно спостерігав за ним із незапаленою цигаркою в зубах, грався з нею, перекочуючи сюди-туди. Начальство, чорти б його драли, суворо забороняло палити всередині. Але тут, у сраному коридорі з рядами лабораторних шафок, ніхто б нічого не сказав. Він радо б поставив місячну платню на те, що камери спостереження охорона давно вимкнула.
— Навпаки, друже: спочатку утилізуй, а вже потім – закрий. Ну, не нервуй. Це як витягти, а вже потім закінчити. Що ти, до речі, теж наплутав, мій юний орел, – засміявся інженер, плескаючи колегу по кістлявому плечу. Мабуть, цей сміх він видавив вперше і востаннє за усю декаду своєї праці. Зате – як щиро.
Вчений умів картинно закочувати очі на кпини чоловіка, який встиг стати йому другом. Проте, вдома на нього чекала новонароджена дитина. І дружина, яку він безмежно кохав. А інженера чекало інженерне ніщо. Характер такий був, вимагаючи, так би мовити, глибокого розуміння. Але він обов’язково покличе цього вовка-одинака у гості на тиждень-другий. Чому б ні?
Учений здригнувся. Світле волосся на шиї стало дибки. Лампа на стелі кліпнула раз, другий. Після чого, цокнувши, згоріла. Об неї, здавалося, крильцями билися мушки.
Чоловіки осунулись, повернувшись на звук в очікуванні притомних пояснень. І звісно, вони були. Наукову станцію звели двадцять років тому, у заобрійних 50-х на скелястому узбережжі Ісландії. Скажений вітер на пару з крижаною водою постійно бив по бетону стін будівлі, спричиняючи різноманітні шуми довкола.
— Ти чуєш? – вчений підняв голову, перейшовши на шепіт. – Це місце кишить їх присутністю. Звуків не повинно бути, розумієш? Вони тут не виживають. Ми довели це і довели не раз. Я можу хоч сотню разів це знов довести, якщо тобі так треба. І тільки не зітхай, я тебе прошу.
— Вальгалла би тебе драла, Кайле, – інженер втомлено потер перенісся, – скільки можна? Тут постійно щось виє… обирай, що хочʼ. Той же вітер! Або генератори, чи інші прилади, вентиляція… можу ще довго перелічувати, бо я тут – ніхріна собі – старший інженер! Бляха, ну, рукою подати до Ґренландії! – Що інженер і зробив: протягнув велику правицю у сторону острова. – Що тобі ще сказати? Тут клімат – біжи і вбивай. Так, добре, малий, – він виснажено вдихнув і видихнув, – прощайся зі своїми цими духами вікінгів з крильцями фей, а я чекатиму на тебе там, надворі. Автобус має от-от прибути. Якщо не встигнемо, будемо милуватися тут з тобою вдвох – як справжні чоловіки.
Вчений вичікував паузу.
— Ти вже закінчив? От і молодець. Я перевірю ще раз звітність по металам, а ти йди. Десять хвилин або стріляй у спину.
— Як скажеш, – мугикнув інженер на жарт колеги. – Чекатиму нагорі.
Нарешті, він піднявся на вулицю. Крижане повітря щипало грубу шкіру чоловіка. Цигарка за цигаркою, думка за думкою: скоро він відпочине від сраних чорно-білих краєвидів. Низька довга будівля з бетону та сталевого каркасу нагадувала скоріш бункер, ніж станцію. Вузькі вікна з броньованим склом були постійно вкриті ожеледдю. Навколо споруди простягався пустельний ландшафт із чорних вулканічних порід та снігу.
Саме тут вчені досліджували адаптацію комах в екстремальних умовах клімату Ісландії, її ізольованості та обмеженості фауни. Вони намагалися вивести так званих екстремофілів, що виживали б у найгірших умовах. Робилося все задля досліджень у галузях генної інженерії, виживання у космосі абощо.
Інженер тільки-но хотів піднести запальничку, як водій автобуса, що виїхав з-за рогу протоптаної стежки, оглушив його клаксоном, за яким слідувало не менш гучне гоготіння.
— Гей, він там що, твій друг, пісюн смикає, чи що? – гордий своїм ідіотським жартом, запитав водій. Цей старий навіть у мінус двадцять їздив з відкритим вікном, висунувши додолу лікоть. Інженер мовчки подивився на годинник, на водія, похмурнів, змучено сплюнув і повернув всередину, прямо за вченим. Десять хвилин давно минули, а він досі копирсався.
Спускаючись ліфтом, інженер насвистував нехитру скандинавську баладу. Ліфт був старий, важкий, їхати донизу займало добрих п’ять хвилин. По прибуттю двері з гуркотом роз’їхалися. Інженер тут же округлив очі.
— Ого, ти вже? Мало часу, давай. Нічого страшного, якщо щось залишиться.
Прямо перед ним, спиною, стояв його друг. На тому ж місці, де він його і залишив. Наче закляк, як-то буває, коли на щось довго витріщатися.
— Кінчай уже балдіти, Кайле, я хочу курити і прибиральницю. Ну? Пішли уже, бо зараз хтось перехопить ліфт. – Інженер як у воду дивився. – Ну, я ж казав.
Він доторкнувся до плеча вченого і на мить заціпенів. Воно здалося йому порожнім, таким, мов взяв до рук найдешевшу ДСП. Їй-богу, усвідомлення відсутності ваги було складно не зауважити. Це, щонайменше, тривожно, неспокійно… зрештою – лячно. Вчений розвернувся на одній нозі, наче та шарнірна лялька, і гепнувся мішком до рук інженера. Старший чоловік одразу відчув вологе тепло на грудях. Очевидно, щось точно негаразд. Він тримав колегу попід руки. Нашвидкуруч перевірив, чи потрібно надати першу допомогу абощо. Кінець кінцем, треба дочекатися клятого ліфта. Очі інженера бігали скрізь, швидко, наче миші, вдивляючись у можливу небезпеку, якої він не розумів. У ніздрі вдаряв різкий запах оцту, або розбавленої азотної кислоти з домішками металів, або , взагалі, плісняви чи кислого поту. Якщо це хімічний витік, то треба якнайшвидше забиратися. Одна з небагатьох працюючих ламп знову задзижчала. Її мляве, ледь помітне світло відбивало щось блискуче на обличчі вченого, чорне, об’ємне, від чого і тхнуло. Інженер чув, як мушки, яких не мало бути, били крильцями лампу, – все гучніше і гучніше, з наростанням, мов рій навіжених цикад.
Страх всередині людини завжди мав більше фантазій, ніж реальності. Інженер за роки роботи у важких умовах звик: страх найбільш винахідливий там, де нічого не загрожує. Але мозок наполягав, давив, змушував, він волав: біжи, чорти б тебе драли, біжи і рятуй свою сраку, доки не пізно! Раптом він спіймав себе на тому, що майже не дихає. Інстинкти гнали його у спину до іншого ліфту, розбурханого, червоного, деручого горло про допомогу. Він натискав на кнопки виклику, бив їх долонями до пекучого болю, кричав, випустив з рук пейджер, ще гірше – впустив колегу вченого. “Це я винен, я винен, тільки я” – слова набатом били у голові інженера. А ліфти, як то буває, під навіжене калатання серця їхали до нього вічність.
“Час – це ілюзія, вічність – істина. Тоді ми думали, що знали, що робимо. Наукова станція, логіка, техніка, числа, формули, дослідження… не робота – мрія! Але ми навіть не могли збагнути, що відбудеться потім. Жили у звичайнісінькому світі, бачили подібне в кіно, читали щось таке у книжках… пам’ятаєш же, як я переказував смішним голосом нашого з тобою Лавкрафта? Ай, не важливо… скоріш за все, я став першим. Почув їх. Їх звук. Побачив і в ту ж мить забув. Мої очі запекло смолою, я кричав, благав, але був глибоко під землею сам самісінький. Ти не розумієш, Сольвейґ, доню, це не просто звук… це наче щось входить ногами у твою голову, контролює усі процеси мислення, живе у сірій рідині, невпинно ворушиться. Руками я намагався закрити вуха, але дарма. Він постійно говорив зі мною. Говорив від мене. У відповідь я старався брехати. Але ж ми помилились, доню. Ми – не дослідники. Ми – не першопрохідці. Ми – навіть не люди. Ми – це м’ясо. Ми – це здобич. Поки можу: остерігайся чорнішого за чорне… бо немає нічого солодшого у світі за повернення у рідне гніздо після довгого сну, людино”.
Останнє він ледь викашляв не своїм голосом. Можливо тому, що довго розмовляв і йому було складно, можливо – пересохло у горлі. Сольвейґ часто прослуховувала аудіозапис, залишений їй медсестрою, що доглядала за батьком. Він осліп та зійшов з розуму молодим. Майже не говорив, лише цитував напам’ять книжки час від часу. Думав, що всі медсестри – це вона, Сольвейґ, дитина, яку він так і не зміг обійняти очима.
Сольвейґ була людиною критичного мислення. Доросла жінка, дужа вчена, вона знала, що будь-які явища можна пояснити наукою. Але світ змінювався невпинно. Він ставав страшним, жалюгідним, все більш й більш дивним. Порядок був порушений. Але, насправді, чи можна було назвати те минуле порядком? Регламенту життя не існувало ніколи.
Чи це я сходжу з розуму? Чи помилка у розрахунках вчених? Чи ми стали просто дурними людьми, не здатними осягнути нові явища природи? Сольвейґ убивала себе питаннями вдень і вночі, ненавиділа незнання, неспроможність пояснити теперішнє своєю мовою – мовою науки.
Нині вона не могла вірити навіть собі, – не те, що цифрам або реакції з вуглекислим газом. Світ скочувався у чортову прірву, кінця якої не було. А наука – колись величніша за всі пригодницькі романи – ставала все більш безпорадною.
Чорт забирай! Ніхто, крім довбаних сіоністів, не міг пояснити, що коїлось. Люди просто жили, звикали. Ні: вони мусили звикнути.
А от Силуети, на диво, почали з радіоефіру. Слабкі, ледь помітні сигнали, високочастотний шурхіт, хриплий, точно не людський голос. Наука, звісно, прийняла це за природні явища. Сольвейґ сама брала участь у поясненнях, їй би не знати деталей. І все виглядало доволі логічно. Якийсь час. Зрештою, через роки, – як і діти, що можуть розвиватися, – вони почали складати звуки у слова.
Ми вас бачимо.
От же ж, бісові душі, га?
Що може бути гіршим й цікавішим водночас? Сольвейґ пощастило ввійти у засекречений комітет науковців з різних куточків світу, який досліджував цю чортівню. Зрештою, ввели комендантську годину у місцях скупчення аномальних явищ. Як це пояснювали? – Ну, був такий собі гіпотетичний феномен і на цьому все.
У термодинаміці існувало поняття абсолютно чорного тіла, яке поглинало будь-яке зовнішнє світло і натомість не випромінювало жодного. Вночі, у небі, над деякими містами висіли такі Силуети – чорніші за чорне. Не ворушилися, ніяк не пояснювалися, залишалися чорною скринею науки. Але, як і до будь-чого, до цього звикли так само. З цим жили. Люди розводили руками, промовляли: містика. “Хуїстика” – відказувала на це Сольвейґ. Її розум продовжував шукати, думати, гніватися – на себе, на інструменти, на природу, на весь світ, який простягався далеко вперед. Відколи це могло початися? Що було каталізатором?
Тридцять п’ять років тому батько вперше взяв Сольвейґ на руки, але не зміг побачити очима. Тридцять п’ять років тому стався монструозний інцидент із загибеллю майже усіх членів наукової станції на самому краю Ісландії. “До Ґренландії рукою подати!” – знічев’я лементував батько уві сні, поки його не заспокоювали. Ані закон, ані наука так і не пояснили, що відбулося тоді, тридцять п’ять років тому на тій чортовій острівній станції, що забрала сотні невинних душ. А Сольвейґ, на свій тридцять п’ятий день народження, збиралася хоча б спробувати. Хоча – ні. Скоріш, це було маніакальне бажання зрозуміти, чи існував зв’язок між смертельним інцидентом на станції, батьковим фантасмагоричним застереженням і тим, що з’явилося після його смерті, – Силуетами, таки чорнішими за чорне. Як він і застерігав, мовляв, стережися, моя Сольвейґ.
Для цього вона взяла відпустку на термін, якому не мала змоги дати цифру. Вона мусила пояснити все наукою.
У самих воріт Сольвейґ зустріла хазяйка – літня жінка по імені Інґрід. Суха, кульгава і покручена роками роботи.
— А ми вас зачекались, – відказала Інґрід.
Щось було в ній таке дивно нервове. Чи то різкі рухи тіла, чи то фанатична одержимість у вирячених очах. Старість? Скоріш. Екзофтальм? Можливо. Інґрід проводила Сольвейґ стежкою вперед, обіцяла все показати, розказати.
Вітер з океану хилив антену на даху колишньої наукової станції. Вив різко, пронизливо, наче висміював тих, хто сюди приїздив. У віддалених місцях, особливо тут, на самому краю Ісландії, місцеві часто повторно використовували покинуті будівлі через суворі умови будівництва та логістики. Легенди та атмосферність зробили локацію з темним минулим ідеально пасуючою рекламою для відкриття готелю. Культовий туризм користувався чималою популярністю через подібні зловісні місця. Тим паче, з появою Силуетів містика різко стала світовим трендом. Але, на диво, тут зовсім не було чорних небесних явищ. Люди почувалися спокійно, і Сольвейґ – разом з ними.
Ефемерна тиша. Умиротворення. Супокій. Хоч і такий мінливий.
Її образ звичайнісінької скандинавської жінки ідеально личив до ролі туристки, за типовою історією – письменниці, що збирала матеріал для книги про містичні загадки Ісландії. Це дозволило ставити питання та досліджувати місце, на перший погляд, не викликаючи підозр.
Так! Нарешті! Вона мала змогу задіяти наукове мислення у світі, що непомітно ставав ненависною їй містикою. Вона намагалася помітити деталі, які могли проґавити тодішні поліцейські.
Сольвейґ досліджувала атмосферні явища за допомогою портативного прибору для запису атмосферних даних. Вдома такий пристрій показував сплески активності перед появою Силуетів. Але Сольвейґ шукала закономірності тут, на острові, звідки – поетично сказано – “рукою подати до Ґренландії!”.
“Був би тільки живий татко”. А що з того? Сольвейґ сумувала. Вночі, накриваючи голову подушкою, побивалася. Залишала постіль мокрою від сліз на ранок. Згадувала, наскільки безпорадним він був. Наче мала дитина.
Перманентно горю втрати батька та віри у науку вона обдивлялася гостей, мов невидимий інспектор. Під приводом інтересу до легенд Сольвейґ розпитувала місцевих жителів найближчих поселень. Але все, що дізналася від них, стосувалося лише нутряного страху. Жителів досі продовжував лякати жаский випадок на станції. А гості ідилічно собі з’їжджались милуватися вулканічними породами та красою Атлантичного океану, наче ті бджоли на мед. Така собі мирна безтурботність утопічного життя на кістках, яку легкодухі обережно присипали першим снігом.
Минали тижні. Ставало зимніше, біліше. Старання Сольвейґ не давали бажаних плодів. Як-то кажуть, таке життя. Тим паче, ісландський ґрунт не славився родючістю. Вона намагалася хоча б докопатися до забутих чи не утилізованих архівів. Покійний батько не мав жодних документів, які б стосувалися минулих досліджень навіть побічно. Надія на забудькуватість якогось уже давно покійного вченого жевріла у серці Сольвейґ. Але сподівання разом з діями не потонули навічно. Вона, врешті-решт, знайшла союзника.
Їм був чоловік, який вмить викликав у Сольвейґ когнітивний дисонанс істинного лику. Вона намагалася вкласти в голові його експресивний образ на периферії гротеску й Візантії. На вигляд не набагато старший за неї, можливо, років сорок віку, він був таким велетнем, що ледь вміщався у крісло, яке самотньо стояло у фойє готелю червоною плямою. Чоловік наче жив тут, а не гостював, – постійно носив зручний піжамний одяг, закриті хутряні капці, круглі окуляри для читання, свіжу газету у руках та Кафку під пахвою. Тим не менш, зростом, статурою, не усміхненим обличчям і світлим зібраним волоссям походив на живого вікінга, який приплив сюди розікрасти якесь село і заразом зґвалтувати чиюсь дружину. Сольвейґ тому і не любила вікінгів. Вона виросла у скандинавській країні і знала, що вікінги – просто синонім розбійникам. Так, популярна культура зробила їх бравими воїнами Одіна, як зараз роблять з тими ж Силуетами, наділяючи їх образами Бога або Диявола… тим не менш, Сольвейґ знаходила чоловіка привабливим у дивному образі войовничого домашнього нормана. Одного дня він все ж опустив книгу, відповідаючи стражденним поглядом на витріщання Сольвейґ. І куди ж тоді дівся її хвалений розум? Очі забігали, коли він, склавши газету, важко піднявся і рушив дракаром до неї. Сольвейґ закліпала очима, потягнулася до попільнички і почала вазякати нею по лакованій поверхні столика.
“Одного ранку, прокинувшись від неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що обернувся на страхітливу комаху”.
— Ви на мене так нещадно дивилися, що я злякався, по тому і вирішив, щось типу справжнього чоловіка, заглянути страху в очі. Віґґо, – представився чоловік, протягнувши їй безрозмірну руку.
— А хто тоді по-вашому не справжній чоловік? Я Сольвейґ, – відповіла на рукостискання кінчиками пальців.
— Дуже приємно. – Він кивнув. – Та, де-факто, всі справжні. Я просто люблю так шуткувати з нічого не виражаючим обличчям. Ви не проти, якщо я до вас підсяду, а, Сольвейґ?
— О, звісно, чому ж ні.
— Дякую. Ох, зараз, чекайте. – Чоловік намагався вмоститися. – Вибачте, я трохи незграбний. Як, до речі, йде справа з вашою книгою? – різко перейшов він. Сольвейґ була дещо здивована, вигнула чітко окреслену брову.
— Е-е, непогано?.. я ж вас не опитувала, Віґґо. Звідки тоді знаєте? – прищурилась Сольвейґ, дещо нахилившись до нього. На що Віґґо знизав плечима.
— Складно не знати про все, коли живеш тут уже бозна-який рік. Просто звикаєш спостерігати за гостями, навіть за тими, хто лише проїздом. Тим паче, тут рідко хто залишається більш, ніж на тиждень, як, наприклад, ви, Сольвейґ.
— Тоді, виходить, мені таки пощастило злякати вікінга?
— Вікінга? Можливо й так. Якщо чесно, Сольвейґ, я готовий співпрацювати з вами за одну річ, про яку довго мріяв.
— Яку ж? – здивувалася жінка.
— О, тепер уже я вас налякав. Вибачте. Але нічого особливого, насправді. Згадайте мене у подяці в кінці книги. Завжди мріяв. Хочу залишитись у цьому житті хоча б на папері, раз нічого важливого не зробив за сорок років. Час такий… трохи дивний, чи не так?
— І не кажіть. Я вас, звісно, згадаю, але тільки якщо мені припаде до душі співпраця. До речі, раз ви живете тут, то-о…
— Постійний робітник, – випередив її слова Віґґо. – Усе роблю, що потребує трохи фізичних сил. Мало хто погоджується працювати в умовах… самі розумієте. Ще є хазяйка, Інґрід, вона вас зустрічала, якщо пригадуєте…
Так, Сольвейґ добре запам’ятала літню жінку, що радо зустріла її у день приїзду і мала дуже дивний вигляд. До всього цього, Сольвейґ помітила, що діалог між нею та Віґґо був повністю просканований вузькими очима уже згаданої ним хазяйки готелю.
— Ну, мені вже час, Сольвейґ, – швидко відказав Віґґо, кидаючи на Інґрід покірний, наче у пса, погляд. – Був дуже радий познайомитись з вами особисто. – Потиснув їй руку. – Ви завжди можете знайти мене деінде в готелі, і я у всьому допоможу. До зустрічі.
Звичайне знайомство не мало стати чимось, що можна так легко обізвати мерзосвітним виразом, означаючим щось на кшталт курортного, прости господи, роману. Сольвейґ була нещодавно розбитою, зламаною, давно самотньою жінкою, а дві найважливіші речі у її житті – любов до батька та віра у науку – їй зрадили. Вона знала собі ціну, тому рішення уквітчати особисту розтрощеність привабливим чоловіком на час так званої відпустки тліло десь там на задвірках мисленнєвих процесів. Основним завданням все ще залишалося зрушення фасаду фальсифікацій, що кружляли навколо інциденту зі смертями на колишній науковій станції. Але тепер цей Віґґо був для неї майже скрізь, наче маячок.
Сольвейґ завважувала, що Віґґо дуже вигідно відрізнявся від пласту інших, сірих людей. Він був стриманим, але яскравим, дарма що не усміхненим та дещо дивним. Складалося враження, що хоч і пильнував за всіма, але уникав зайвої уваги сам. При цьому, охоче допомагав Сольвейґ: відповідав на усі питання, підказував необхідні деталі. Він часто згадував неочевидні речі у розмовах, наче знав про станцію більше, ніж говорив. А Сольвейґ намагалася рити глибше. Що він ще міг їй дати?
Віґґо проявляв несподівану ерудованість у технічних, близьких до науки питаннях. Їх бесіди, попри зайнятість обох, ставали все довшими, інтригуючи своїми натяками на недосказанність бездоганно захованих фактів. Між тим Сольвейґ помічала у його очах добре запаяний біль. Схожий на її власний.
Сольвейґ остервеніло крокувала непроглядно темним коридором. Пів на четверту ранку – що за чортівня? Її дратував невпинний, сточугунний шум. Виявилося, це так горлав старий холодильник у навстіж відкритій кімнаті. Чи то протяг, чи то якийсь недоумок забув закрити, але вона мала невтримну жагу сну. Тільки-но Сольвейґ почала закривати двері, аби сховати навіжене звучання, вона почула дріботливий, однак швидкий тупіт чиїсь ніг. Вона не встигла зачинити, як на неї напав, буквально, – стрибнув, – хтось явно низького зросту. Їй смерділо засобом для чистки зубних протезів, – такі самі вона купувала для батька. Хтось повалив її на підлогу, намагаючись розшарпати обличчя. Вона копнула знавіснілого ногою у м’який драглий живіт. Майже одразу з’явився Віґґо. Наказав Сольвейґ йти до номеру, мовляв, розбереться з порушником. Сольвейґ була налякана, просиділа у номері до ранку не спавши. На ранок стало ясно, що зловили якогось навіженого старого, хворого на деменцію. Викликали його дітей, щоб ті забрали стариганя додому. Віґґо довго вибачався перед Сольвейґ, наче це був винен він, казав, що готель компенсує усі початкові та наступні витрати за настільки кричущий випадок. Після цього злиденні двері були зачинені, а звук холодильника ледве помітним.
На Йоль вона хотіла покликати Віґґо провести час разом, як щось типу друзів, неформально, на ти, але неочікувано наткнулась на його конфлікт з Інґрід. Інґрід кричала, зриваючи свій старий страдницький голос, звинувачувала у простодушності, тупоголовості, невігластві, навіть – зраді. Зрештою, зі всією злістю кидалася у цього велетня речами, будучи зростом йому майже по пояс, навіть не зрушуючи його, такого стоїчного і терплячого, з місця. Тільки-но Сольвейґ хотіла втрутитись, як побачила, що Інґрід заплакала, – ні, – заголосила, – мов на похованні. Сольвейґ зупинилася, не входячи у їх поле зору. Віґґо обійняв стару хазяйку за стан, опустившись на коліна. Щось їй промовляв. Можливо, він був неправий. Сольвейґ цього знати не могла.
Коли двоє друзів – чоловік та жінка – прогулювалися вечірнім узбережжям, Сольвейґ не питала, що сталося між ним та хазяйкою, або які відносини їх з’єднували. Очевидно, Інґрід була йому матірʼю. Як раптом, прибор Сольвейґ почав тріщати. Її охопила паніка. Віґґо зупинив жінку рукою, обережно підвів до себе за плече. Вони дивилися вгору, як і люди навколо них. На небі, зоряному і чорному, виднілись перші у цьому місці Силуети.
Тієї ж ночі Віґґо показав їй залишки від архіву, які вона просила. Там, внизу, спускаючись ліфтом, біля іржавих шафок, що не відчинялися, над замасленими пилом лампами, вони знайшли шматок аркушу з підписом батька Сольвейґ. На обох обличчях зяяла туга. Цей момент породив між ними особливу вразливість, що привела до першого, щемливого дотику.
Згодом, вона стала помічати щось дивне у поведінці чоловіка. Одного разу жінка побачила його самого вночі, у фойє. Він стояв спиною до неї навпроти вікна і зовсім не ворушився.
— Віґґо? – тихенько мовила вона і ще раз повторила, не отримавши відповіді. Але дарма. Сольвейґ заклякла. Відображення чоловіка у вікні ввижалось їй чорнішим за чорне, як колір і образ Силуетів на небі. Але вона могла помилятися. Хибила навіть наука, а що ж тоді могла зробити уява?
— Сольвейґ, будь ласка, йди до себе, – нарешті заговорив він.
— Але…
— Я сказав йди, Сольвейґ! – він вперше гримнув на неї. І вона, розгнівана, пішла. Він не мав кричати на неї. Ніхто не мав.
Глупої ночі вона – вже сама – занурювалась у землю на старезному ліфті до тих самих іржавих шафок. Сольвейґ знавісніло копирсалася у смітті непотрібних документів, не знаходячи нічого притомного, важливого, даруючого відповіді, окрім однієї, що все тільки ускладнила. Альбом з фотографіями колективу наукової станції того ж року, коли працював її батько, майже розвалювався. Вона криво усміхалася крізь перманентну меланхолію, кусала згин великого пальця, стримуючи чергові сльози. На фотографіях тішився у пам’яті її колись радісний, молодий батько. Вмить, вираз обличчя Сольвейґ розбився об каміння. Її батько – Кайл – майже скрізь на фото стояв із чоловіком, до біса схожим на Віґґо. Сольвейґ перевернула альбом на самий початок, де були вписані усі імена, прізвища, роки та спеціальності. Кайл Лехтінен – генетик. Віґґо Корхонен – старший інженер. Інґрід Лайне – санітарний спеціаліст, тобто – прибиральниця. Сольвейґ почувалася, наче впала в глевку трясовину часу.
З цим альбомом у мокрих руках вона бігла шукати Віґґо, але, наче зумисно, його ніде не було. Під дверима, де колись гудів холодильник, вперше з того часу горіло світло. Сольвейґ насупилась, їй ввижалось, наче звідти лунав низький голос Віґґо. Вона, не бажаючи чекати ще, зла і стривожена, потягнула на себе ручку дверей. Старий замок зламався, двері заскрипіли, відкриваючи їй мальовничу перспективу того, як стара кляча Інґрід вилизувала своїм мерзенним язиком повністю збуджений член Віґґо. Сам чоловік виглядав непритомним, або просто не помітив появу незваної гості. Стара ж, повністю гола, чи-то синя, чи-то зелена, зі струпами на кістлявій спині та випираючими, наче крила диявола, лопатками, підняла свою голову і повернула її до Сольвейґ, гидко посміхаючись.
Сольвейґ відчула суміш відрази та нерозуміння. Її розум не міг осягнути акту збоченого злягання одразу після того клятого альбому. Чи воно не було збоченим, це гідне боді-горору спаровування, чи Сольвейґ сама була хворою, як і її батько, але жінка була вкотре зрадженою: батьком, наукою, чоловіком, до якого прикипіла врешті-решт душею. Її грудну клітку здавлювало хвилею люті, гидкої образи, після чого з’явився липкий страх: людина, якій вона відкрила себе, – опинилася зовсім чужою, незнайомою, лякаючою, більше не схожою на ту, яку вона знала.
Інґрід встала з ліжка, наче Сольвейґ тут і не було. Затріпотіла, згорблена, ніжками-палицями до клятого холодильника. Світло осяяло її фанатично щасливе обличчя божественним сходженням, і вона, виючи, виблювала прямо у холодильну камеру. Сольвейґ було огидно, її лице скривило. Із холодильника випало кілька лялечок гусіні. Сольвейґ підбігла до холодильника, відштовхнула стару, з рота якої лізли тисячі личинок молі. Не думаючи ні секунди, вона вхопила Інґрід за сиве волосся, вдарила об кут стіни, після чого помістила непритомну – під паралельний дії звук зламаних кісток – у холодильник, де зберігалися десятки таких лялечок у коконах. Обминаючи личинок, вона, ляпасом, у який вклала все пережите, вивела ненависного їй Віґґо із мерзенного анабіозу, вимагаючи пояснень.
Тридцять пʼять років тому на науково-дослідницькій станції старший інженер та прибиральниця – Віґґо та Інґрід – були коханцями. Ніхто тоді не знав, що дещо жахливе сталося на нижніх ярусах лабораторій. Колективний розум комахоподібних істот, яких люди бачили лише кольором абсолютно чорного тіла у вигляді Силуетів, вираховував ідеальні тіла для симбіозу і подальшого парування. Такими резервуарами стали батько Сольвейґ Кайл, Віґґо та Інґрід. Поневолення людей було лише питанням часу. Через психічну хворобу, спричинену шоком, Кайл не міг бути ідеальним симбіонтом, тому запасний Віґґо використовувався ними як основний запліднювач, а Інґрід – як матка. Як і Кайл, Віґґо був частково заражений колективним розумом та Силуетами. Інґрід сама ж дозволила інфікувати себе повністю, відчуваючи внутрішню силу матері майбутніх поневолювачів людства. Дієздатні Силуети могли померти тільки разом зі смертю носія. Поки Силуети чекали виводку, людство могло жити. Після б почалося поневолення. Віґґо ніяк не міг вбити ні себе, ні Інґрід саме через Силуети всередині них. Вони не давали йому цього зробити. Хімічні процеси, що виникали у мозку Віґґо при вигляді Сольвейґ, частково присипали Силуети. І це дало змогу Сольвейґ діяти, залишаючись живою. Тоді, коли вона зустріла його біля вікна, він якраз мав покінчити з нею. Це ж намагалась зробити Інґрід. Стариган, що наче був хворим на деменцію, виявився нею.
Зрештою, усіх гостей вивели на вулицю через тривогу. Сольвейґ знала, що діяти треба тут і зараз. Тому готель, який раніше був науково-дослідницькою станцією, згорів вщент.
Вони дозволили собі трохи часу. Якийсь тиждень, щоб не звикнути сильніше, щоб було не так боляче. Разом з симбіонтом помирає Силует.
Сольвейґ сиділа на краю ліжка в холодній хижі поблизу знищеного готелю, витріщаючись на слабке світло лампи, що колихалася від протягу. Довгі жіночі пальці мнули край твердого накрохмаленого простирадла. Вона хотіла ухватитися за бодай якусь реальність, відчувати цієї дійсності тепло і фактуру шкірою. Віґґо, такий великий, стояв біля неї, наче якесь загнане лоша. Він сумнівався. Сумнівався, наче підліток. Взагалі, чи пам‘ятає він свою юність? Але він вже і себе майже не тямив, тільки її, Сольвейґ. Тридцять п’ять років тому Віґґо мав померти. По суті, так і сталося: частина його життя теплилася в ньому, живила Силует, що залишалав його тим самим сорокарічним старшим інженером дотепер. Інша ж – померла ще тоді, зі всіма.
— Ти боїшся мене, – промовив він голосом тихим, наче чужим. Сольвейґ перемкнуло: вона згадала той, інший голос її тата. Так говорив Силует. Але зараз це була лише гра страхів у розумній голові жінки.
Сольвейґ перевела погляд на чоловіка. Його тінь на стіні здавалася довшою, аніж того вимагали закони фізики, і чорнішою, як приписувала термодинаміка. Тінь змінювалася силуетами, вони були тут, з ними. До біса все. Віґґо дивився на неї так, наче вона, така для нього тендітна, розсиплеться.
— Ні, – відповіла Сольвейґ. – Я боюсь за тебе. Спасіння світу ще ніколи не було таким камерним і тихим.
— Ти ж не католичка, люба.
— До біса, Віґґо. Я завжди була за технократію, навіть у релігії. Я же вчена.
Пружини матрацу прогнулись під вагою Віґґо. Він сидів біля Сольвейґ, не знав, що додати до того, що уже сказав. Його пальці були крижаними, як лід, коли він обережно, як міг зі своєю незграбністю, провів ними по вилиці жінки. Він дивувався, що її шкіра така жива, тепла. “Чи буває подібне?” – думав він, напівмертвий. Сольвейґ перехопила його величезну руку, піднесла до своїх посохлих від вітру губ. Вона знала, що час не на їх боці. І він знав це також.
Це не можна було назвати пристрастю, любов’ю або спортом. Це було жаским, тягучим відчаєм. Вона відчувала, як він, такий сильний, великий, схожий на довбаного вікінга, тремтів, мов одинокий сухий листок на гілці. Сольвейґ пригорнула його розпатлану важку голову до грудей. Так, колись вікінги шукали смерті у битвах, але Віґґо був простою людиною, яка хотіла саме жити, а не живити собою.
— Ти не мусиш робити цього… щось, типу, через жаль, – шепотів Віґґо їй у шкіру холодним подихом, повільно хитаючи головою. – Я ж уже не зовсім людина, можна сказати.
— А хто ж, як не людина, дурню ти такий? – усміхнулась краєчком губ Сольвейґ, погладжуючи його волосся. – І що ж мені з тобою таким робити… безвихідь.
— Вбити.
Це не було близькістю тіл. Це було радше впертим, метушливим прощанням. Вона бачила, як він намагається зберегти в собі людину, чіплявся за неї, як за останню нитку, а вона все рвалася, рвалася і рвалася – ця єдина чортова послідовність. Сольвейґ знала, що він все вирішив через і заради неї.
Все завершилось тихо і без слів. Вони лежали поряд. Його дихання було важким, погляд – пустим. Сольвейґ хотіла сказати щось, втішити його, або – що краще – себе, власні ж страждання болісніші, але могла тільки опустити повіки, відчуваючи під ними палючу температуру сліз. Він тримав її долоню досить довго.
— Якщо ти… – ледь вимовила Сольвейґ, табуюючи слова смерті. – Пообіцяй мені, що знайдеш мене деінде у цьому чи іншому світі, мені плювати, насправді, де, навіть якщо це буде не скоро або через сотні тисяч років у іншій системі. Обіцяй. Після усього я повірю у будь-що, Віґґо. Я дістану тебе хоч у Вальґаллі, щоб почати з чоловіком, якого, здається, кохаю, по-нормальному. У нормальному, чорт забирай, світі.
Його очі блиснули у слабкому світлі лампи. Він більше не міг відповісти ані їй, ані комусь іншому. Силуети зникли звідусіль. Інґрід – стара хвойда – згоріла у своєму ж холодильнику разом з дітьми.
Спасіння світу ще ніколи не було таким камерним.
