Горгонейон

  …Крові було не так багато, як він очкував, але проблема була в іншому. Коли рука втомилась бити, намагаючись привести дихання до ладу, він з трудом зміг розтиснути занімілі пальці. Чоловік роздивився навкруги. Проблема була не в кількість крові, а в тому, в які далекі закутки кімнати вона могла потрапити...

    – Чи бачиш ти сни, стаючи на порозі реальності… –  почувши відлуння власного буркотіння, все її тіло поглинуте процесом писання, ніби не лише руки були залучені, а усі м’язи перебували в важкій судомі, тепер розслабилося. Стена нагадала собі подумки: «Якщо починаєш марити на яву, то краще повертатись на поверхню.» Щойно вона перестала бачити рядки тексту перед собою, увесь світ став розмитим, ніби вона пірнула під воду з розкритими очима. Лівою рукою вона напомацки знайшла окуляри. Зітхнувши жінка намацала вказівним пальцем складку на лобі. Через такий напружений стан після роботи до неї завжди навідувались мігрені. Стена оглянула свою скалічену рука яка мала лише три фаланги пальців, і доклавши зусиль, щоб не піддатись наступу буремних думок спрямувала свою увагу на вікно. Там повсякденний пейзаж згасаючого літа оновила одна деталь – чоловіча постать що дивилась в бік її будинку. Розмитий силует помахав їй. Вона помахала у відповідь. є

«Як раз вчасно», –  подумала вона спускаючись сходами.

Поставивши чайник кипіти, в очікуванні Стена запалила цигарку. Спочатку не було жодних виразних звуків, лише відчуття поруху повітря, потім короткий скрип задвірки, і нарешті гуркіт на ганку.

– Яка швидкість, –  вона поцілувала чоловіка в щоку. Навіть чайник ще не закипів. Ти що біг?

Його обличчя затягнула гримаса нерозуміння.

– Ти про що? – він трохи розгублено відав їй пакет.ї

– Гадала тобі йти не менше десяти хвилин. Я бачила тебе у вікно, ти мені помахав, – відповіла вона розкладаючи продукти. 

– Такого не може бути, я зайшов з іншого боку будинку. Ти дописала сьогоднішній текст?

Вона сіла і запалила ще одну цигарку. 

– Ніби так… Одним словом, я маю кінцівку. Чомусь легше писати, коли знаєш  на якому моменти усе зупинитеся.

– Що тепер? – запитав він з посмішкою прикурюючи від її цигарки. 

– Тепер треба придумати: хто, як і навіщо, – вона видмухнула дим і піднялась зі столу коли різкий імпульс болю пронизав її череп від потилиці до висків одним миттєвим ударом. Вона готова була поклястися що правим вухом почула якийсь хрускіт у середині власного черепа. В очах потемнішало, а шкірою ширилося відчуття що по ній стікають тонкі річки крові.

– Тихше, тихше. Ти я? – він підхопив її за плечі якраз вчасно щоб не дати впасти, але щойно вона змогла звести на нього погляд то відринула, сама не розумію чому. О ні… вибач… це… Це просто, прелюдія перед мігренню. Я візьму з собою пігулки.

– Чи не краще перенести зустріч з Евріалою?

– На цих вихідних вона вже поїде, – у скронях пульсував тиск – Це останній шанс з нею побачитись. Не треба хвилюватись, я повернусь ще до ночі як і обіцяла.  

– Чекатиму на тебе – відповів він проводжаючи її поглядом до дверей.

Трава що круглий рік жовкла обіймала її стан. З кожним днем холодало все швидше та останні тижні зникли будь-які натяки на комашині пісні. Щойно вона сіла в автобус щоб відволіктися від головного болю Стено відкрила зроблені за ранок записи, у пошуках підказки, як розпочати історію яку вона щойно завершила… 

«Як? Як він не зрозумів цього раніше!?» питання мучило його розум у такт крокам на сходах. Але більш набридливим за це могло бути тільки базікання служанки:  

– Сер…! Зараз це не можливо, це вкрай невдала година. Сер…

– Сер Морган!! – його крик увірвався до обідньої зали швидше ніж він встиг вступити у неї сам. Троє наймолодших членів родини нещодавно розпочали прийом їжі, але сполохані такаю неочікуваною появою заклякли й виглядали як ляльки у яких закінчилась дія заряду. І тільки голова роди, почесний член колегії адвокатів сер Морган Фредрік спокійно підвівся зі свого місця і тільки холодна інтонація  свідчила про велич його гніву:

– Як розуміти це неподобство?!

Детектив пройшов половину зали. 

– Нагадайте мені, ваша нова дружина, злегла з гарячкою на минулому тижні, вірно? Відразу після вечері, так?– і не дочекавшись відповіді він одним порухом зірвав скатертину, а разом з нею усе помпезне вбрання столу опинилось на підлозі. Кремезний стіл з чорного дерева займав половину зали. У середні де дерев’яна ставка була замінена на мармур одна з частин відрізнялась від інших. Ніби розсічена блискавкою, шерехувата поверхня каменю мала отвори, що нагадували літери. 

– Місяць тому стіл потребував реставрації, і було схвалено рішення, оновити камінь в середні. Знаєте звідки його було взято? Це погребальний камінь з могили місцевої знахарки Мєг, яку тутешні вважали відьмою.

– Ви ж не вірите у ці забобони…

– Камінь який провів не один рік на цвинтарі, серед трупів що розлагаються і вагітна жінка яка задихається навіть від квіткового пилу. Не має значення у що я вірю. Найголовніше це, хто запропонував реставрувати стіл. Погляд старого лорда застиг на постаті старшого сина.                                                                                      

– Ненавиджу коли ти так робиш – Евріала відклала рукописні сторінки в бік. – Тут ти схожа з Персі. Каже що знання кінцівки руйнує усе бо…  – Стена примружила очі. Головний біль не припинявся другу годину і какофонія що царювала у ресторані не полегшувала ситуацію. Їй знадобилось декілька хвилин перш ніж вона змогла зосередити погляд на подрузі що терпеливо чекала її повернення. – Пробач, про що ми.. 

– Тримай – Евріала простягла їй пігулку.

 – Ні, дякую, вже випила три ще одна і закінчу як Сільвія Плат… Нічого посплю і все мине. Головне що змогла побачитись з тобою.

– І таке героїчне знущання над собою, потребує винагородити – подруга дістала пакунок зі сумки. 

– Її вже надрукували? Аж не віриться. – вона обдивилась синю палітурку та позолочені літери на ній. Дякую тобі дуже.

– Нічого такого. Розважить тебе дорогою до дому.

 Вже сідаючи в автобус, щоб уникнути надокучливого погляду одного з пасажирів Стено вирішила ознайомитись з першою сторінкою книги.          

            День коли він вперше прибув на навчання запам’ятався останнім осмисленим діянням в його житті на багато років. У дні підготовки до від’їзду і перші тижні після прибуття найбільшою турботою залишалось недосяжне місце стемпідіата. Але навіть цю перешкоду він збирався подолати художнім випробуванням. Картина на вільну тему, ось шанс отримати не лише бажане, але і заявити про себе. Але чим ближче наступав останній день прийому робіт, тим очевидніше ставала безглуздість цих сподівань. Але справжнє усвідомлення навіть не недосяжності своєї перемоги, а саме безталаннність власного творіння прийшло коли він стояв перед дверима приймаючої компанії. Август тричі постукав у двері пер ніж увійти. Та коли відповіді не послідувало він відкрив двері та опинився в просторому коридорі який був заповнений натовпом студентів з усіх курсів. Деякі ще були з картинами, але більшість вже просто заповнювала документи.  

– Привіт Августе! – його з окликом смикнули за плече.

– Маркус! Ти вже все? – він обняв друга. 

– Як бачиш, – він поплескав рукою по порожній торбині. Колегія прийматиме учасників ще до понеділка, голосування у п’ятницю і на вихідних проголосять результати. Тепер, залишається тільки нервувати увесь тиждень. – тонка лінія вусів поповзла вгору разом з посмішкою.

– Так, розумію… Слухай, ти не бачив професора Роршаха? Сподівався його побачити, він мав порадити мені якусь практику для наступного семестру.         – Він бут десь тут, критикував роботу одного бідолаги. Але певно вже пішов у свій кабінет. Я можу тебе зачекати якщо хочеш.

– Ні, дякую.

– Тоді побачимось завтра на парах. – чеширська посмішка зникла разом з її власником.                                                                                                 

Тиша у приватному кабінеті так контрастувала з гаміром у приймальній, що ця міть навіть почала приносити задоволення.

– Сідайте юначе – професор жестом запросив Августа до себе за стіл.

– Пане професору, дякую що змогли прийняти мене. Розумію що у вас багато роби зараз… 

– Саме так, тому перейдемо до справи ми домовились оговорити     вашу практику на майбутній семестр. Я маю для вас кілька варіантів.

– Чи розглядали ви серед них майстерню Пікмена?

– Пікмен?! Юначе та ви стрибаєте вище голови. Кожного року туди доступне лише одне додаткове місце окрім стипендіатів та…

– Переможців конкурсу, я розумію проте… – він нахилився ближче.

– … Можливо рекомендація від такої поважної людини допомогла б мені. –  його рука покладена на коліно професора поповзла вверх не зустрівши жодного спротиву. Але у цей самий момент з приймальної почали лунати голоси, серед них можна було почути важкий бас ректора. Професор зреагував швидше за самого Августа і вийшов з кабінету. 

Коли голоси зтихли, а Роршах так і не повернувся Август зрозумів що вдалий момент було втрачено і збирався вже йти коли помітив що двері які вели до картинного сховища не були замкнені. В коморі було темно та холодно, але біля самого вікна стояли розкладені полотна. «Певно це роботи конкурсантів». Він продивися перші з них, кілька натюрмортів ще два портрети, нічого надзвичайного і вже збирався йти. Коли погляд вхопив одне полотно завішене покривалом. Коли Август відкинув простирадло то завмер від побаченого. Перед ним постала сцена полювання на чудовиська. Де монстр майже розтерзаний нещадним натовпом звів свій останній погляд на глядача волаючи про порятунок. На звороті холосту був напис: «У разі відмови повернути власнику за вказаною адресою. Август впізнав назву вулиці. «Але це ж це… Центральний цвинтар!». 

Це не було усвідомленим рішенням, ні, більше це було схоже на відмову щось вирішувати. Просто вийшовши з університету він не пішов у підземний перехід щоб дістатись на метро гуртожитку як планував до цього, а на пів  усвідомлено Август пішов у напрямку до цвинтаря. Цей маршрут був йому знайомий ще з часів першого курсу коли його групу водили туди на пленер. Один з погребальних пам’ятників  було занесено до спадщини ЮНЕСКО тому цей похід був обов’язковим пунктом для заліку. І ось, коли Август нарешті дістався місця, непереконливі вагання продовжували обтяжувати його. «Розіграш чи що, вказувати адресою цвинтар?». Але варто йому було подумки проговорити це, як у поле його зору потрапила якась постать. Десь під деревом що росло поміж  двох мавзолеїв стояв чоловік з мольбертом. «Художник на цвинтарі!?»          Незнайомець у тіні дерев не звертав на нього жодної уваги, чи просто не хотів цього показувати. Але скоріш за все він був поглинутий своєю роботою. На вигляд  він був трохи старшим за Августа. Поринанні так здавалось через зморшки на його обличчі, на додачу не високий зріст та одяг що скоріше підійшов би якомусь ліцеїсту робив його схожим на підклітка що застряг у тілі старця. А ось зміст його полотна… Це було якесь напівреальне поєднання смутку і радощі, але поряд десь в тінях відчувалось наближення смерті. І тут Август відчув що в нього кров пішла носом. 

– Таке іноді трапляється, – мовив чоловік, відкладаючи пензель і простягаючи йому хустку. – Все наслідки тиску від погоди. Такий яскравий день у сірому сезоні. Август приклав простягнутий платок до носа щоб зупини кров і миттєво відчув різкий запах фарб.

– Так погода дуже не передбачувана – не впевнено промовив він, а в голові майнуло: «Що за дивна розмова на цвинтарі про погоду».

– Ви чудово передали настрій у картині.

Карі майже оранжеві райдужки очей дивились на нього в притул.

– Так… Дякую... Митцю завжди приємно почути вдячний відгук.

– У вашої роботи є замовник, чи ви творите для себе?

–  Чи не бажайте пройтись? Як не як, поховання не занадто підходяще місце для життєвих розмов. Мене доречи звати Віктор

– Август –  потиснув запропоновану руку, і помітив що вона уся вкрита шрамами. По повислій тиші він зрозумів що дивиться занадто довго і хотів вже вибачитись, але щойно рукостискання закінчилось Віктор позбирав склав мольберт, холст та решту приладдя десь під деревом, та попрямував до виходу у садовій огорожі.

– Зачекайте, а як же  картина? 

– О я ніколи не виношу роботу з місця поки не закінчу її, чи поринанні поки не вважатиму її завершеною. Можете вважати мене забобонним – він усміхнувся але якоюсь хижою посмішкою як це роблять звірі – Від дощу та шкідників вона захищена. Мерцям вона теж навряд чи цікава, а якщо навпаки, то я мало чим зможу зарадити.

– А що стосується живих? 

Не почувши чи зробивши вигляд що не почув Віктор рушив до виходу з цвинтаря.

Мовчання винекло знов варто було вийти на вулицю.

– Як давно ви почали займатись цим –  зрештою Август заговорим перший.

– Ви розумієте... Усе життя моя суть шукала виходу, навіть у юному та несвідомому виці я подібно до інших намагався знайти контакт з іншими. Але те який спосіб це мало, не залежало від мене… Бажання малювати мені прийшло від матері, форму і навичку я отримав від батька… А що стосовно вас? 

 – Насправді це моя друга освіта. Точніше друга спроба її отримати. Я вступив до медичного вузу за настановою батьків, але покинув навчання після першого року. Потім вступив сюди, з другої спроби. Ви навчались теж тет?  – Я ніде не навчався. Після смерті матері, батько викладав мені, а потім я сам. Якщо вам цікава моя творчість, запрошую відвідати мене завтра.

Август погодився без вагань. І цим самим вечором повернувшись до гуртожитку і спалив написану картину.

 Наступного дня, як вони і домовились він приїхав до Віктора за адресою що той дав. Його відразу вразила помпезність і водночас занедбаність місця. Зі скрипом відчинились вхідна двері. Сам господар з радістю вітам його. 

– Сподіваюсь вам буде комфортно.

Обстановка в середині була менш занедбана, але помітивши зніяковілий погляд Август відповів: 

– Можете не сумніватись, мій гуртожиток виглядає так само. 

Схоже що це неочікувано підбадьорило Віктора і той провів решту вечору у піднесеному настрої. Решту вечора вони пили і розмовляли про мистецтво. Август знав як це роби. Він зустрічав багато самотніх людей. Врешті решт він поступав так раніше і це завжди спрацьовувало з будь-ким. Головне це дивитись в очі.  Після того як Віктор заснув, Август отримав те за чим приходив… 

На виставці він все ще нервував і побоювався  що Віктор з’явиться в останню мить і усе зіпсує, але поступово Авгусст приборкав почуття стараху.   «Навіть якщо це станиця, довести будь що буде важко, я маю усі нариси і за потребу зможу відтворити частину А він дивак якому мало хто повірити». Загублений у влсні думки він не відразу помітив як усі на нього дивляться.

Аж тут до нього підлетів Маркус.

– Сподіваюсь ти задоволений своєю витівкою юний Бенксі.

 – Що ти маєш на увазі? 

І тут вони підійшли до робіт. Над іменем Августа висіло абсолютно попружне полотно.

Август знайшов Віктора там де і бачим його в останнє. Схоже той тільки нещодавно прийшов до тями.

– Як ти це зробив?! Я власноруч віддав картину комісії!! – волав він наносячи удари. А коли зупинився то зрозумів, що наврядчи Віктор зможе підвестись.

– Вона робила такі картини… – хрипів він схопивши його руку – …малювала те у чому люди вбачатимуть свій власний, найбільший жах... Тому батько і вбив її, та її темне уміння передалось і мені… Їй завжди потрібен хтось… хтось… тепер вона поверниться… ти… ти… випустив її і вона прийде за тобою… – з останнім подихом ціпка хватка зпала з рук Августа і він побачив що перед ним стоїть химерна постать з викривленим обличчям…                                                

          Різкий товчок підкинув її і Стено вронила книгу. В автобусі вона лишилась  єдиним пасажиром і з запізненням, та все ж таки прибула додому. У жодному з вікон будинку не було світла. «Певно вже ліг спати… А може і ні». Підсвітлюючи собі шлях ліхтарем з телефону вона точно розрізнила якийсь рух перш ніж зайти в середину. Стена ледве встигла увімкнути освітлення як удар по голові збив її з ніг. Осколки від окулярів всіяли підлогу і пронизали скалічену руку після падіння. Кров затекла в очі. А потім послідував ще удар і ще один, і ще і…

Яскравий спалах.  Фосфорне сяйво з самих недрів якого виринав сілуєт каміню. Ні, статуї. Статуя жінки  по якій повзла змія.                                                                 

      – Творіння Горгони… – Стена підскочила з місця. Вона була за своїм столом, у своєму будинку. Був ранок, скоро мав прийти Персі. Нічого не звичайного, але серце нестерпно клекотало від тривоги і голова страшенно боліла…  

– Ти сьогодні якась особливо задумлива, - Евріала видихнула сигаретний дим дивлячись на подругу. Щось трапилось в дома?

 Стена роздивлялась власне відображенні у винному келехі. «Що їй сказати? Що я поступово божеволію?».

– Ні, знаєш то пусте…

Капля впала у її бокал.

Червона капля крові що зтікала з її обличчя.

Вона прийшла до тями на підлозі вихаркуючи власну кров. Волосся на затилку наскрізь промокло, Стена відчувала це. Мокрі пасма що огорнули її шкіру як клубок змії…. «Десь це вже було, у давній Греції? Ні, ні значно пізніше… Я чула це… Так! На студентській лекції. Ні, ні то була студентська здибанка на яку мене запросив Персі… Як же там було:.. І ось, коли юний герой Персей наздогнав Медузу, вона взмолилась.»

«Так вона молила Богів про порятунок…»

Чиїсь кроки наближались.

«…Але боги безсильні перед іншими богами…»

Хтось підійшов до неї.

«…Якщо порятунок неможливий…»

Чиїсь руки з обережністю підняли її голову з підлоги.

«…Тоді, краще волати про помсту…»

Зір поступово повертався до Стени і у розмитих контурах вона пізнала обличчя…

 Він вирвав кілька сторінок з книги, і відсканував їх. Потім набрав ще строчку коду на комп’ютерній панелі. Машина оновила отримані данні. Щойно чоловік прочитав результат, він видалив усе і почав заново.

 – Евр..?

 – Так сестро, я тут.

–  …допоможи..

– Допомоги я обіцяти не можу, але знаєш… Уяви собі історію про чоловіка що ненароком вбиває дружину. Не те що він сильно бажав їй смерті, але коли на підлозі лежить труп це вже не має жодного значення. Треба думати куди подіти тіло, і що головніше як усе пояснити. – вона присіла поруч і запалила цигарку. Так йому ніколи не вистачало фантазії але вона, то інша справа. Вона вбивала людей десятками в своїх історіях і майже закінчила нову... То чому б не скористатись цим. Тільки і треба що вести потрібна данні і ШІ зробить решту. – Е видихнула дим.  – … моя… і… історія…

– Наша історія люба сестро. Тільки уяви він спотворить останню частку тебе щоб уникнути кари за вбивство… Твоє вбивство - вона пригладила її волосся. Кмітлива сволота так? – Стело відчула шо її шкіра ніби покрилась зміїним лускавками від плям власної крові. – Та я маю питання до тебе – Евріала тримала її голову у своїх долонях. Яке закінчення у цієї історії?

Увесь оточуючий простір, він ніби обривався, і водночас продовжував рухатись. В її уяві виник чи краще сказати в генерації власного розуму виник образ як вона записує щось за своїм столом. Рішення просте і очевидне.            

         Повзучи на колінах він намагався протерти кожну поверхню що бачим перед собою, його очі безжально пекли від випарів хімічного засобу. І раптом монотонне гудіння від процесору зупинилось.    

  «Він отримає бажану кінцівку»

Чоловік звернув увагу на спливаюче повідомлення на екрані монітору. 

 «Принанні вважатиме її такою. Слідуватиме інструкції і коли зрозуміє що трапилось щось виправляти вже буде пізно. 

Програма сигналізувала про закінчення обробки донних. 

«Ваша історія закінчена»