Ms Believer

1

Завірюха вила дикими голосами за вікном і час від часу вдаряла своїми білими грудками у шибки.

Юлина під тьмяне світло від свічок прибирала зі столу. Глиняні миски з залишками юшки збирались в хитку вежу. Вона поспішала. Їх дім освітлювався до останнього, але не можна було цим зловживати. Чим швидше потухне остання свічка, тим краще. На їх сім’ю рівняються, за них моляться, за ними пильнують.

Після гомінкої вечері в хаті ставало пронизливо тихо і це було ритуалом, який заспокоював. Аж раптом за ударом вітру послідував ще один нерішучий, слідом ще один. Жінка заклякла на місці, перелякано дивлячись в бік дверей. Стукіт знову повторився і вона роздивившись навколо себе і переконавшись, що окрім неї нікого в кімнаті немає підійшла невпевнено до дверей. Тепер вже чітко можна було зрозуміти, що стукають саме до них. Вона відчинила двері і потупивши погляд в землю побачила лише пару коричневих ботинок.

— Вибачте, я загубив шлях в таку бурю, чи можу я у вас заночувати?

Голос був молодим та Юлина не піднімала очі лише похитала головою в знак відмови і вже потягнулась закрити двері, коли її руку перехопили і вона відчула шкірою дотик теплої, не дивлячись на погоду, долоні.

— Заждіть.

— Що тут відбувається? — За спиною жінки з’явився високий широкоплечий хлопець.

— Я збився з дороги і хотів попроситись у вас переночувати.

— Тут не одна хата, чому саме до нас?

— Тільки у вас побачив світло.

Хлопець визирнув за поріг і дійсно в хуртовині здавалось, що окрім їх хати весь хутір порожній.

В цей час жінка відійшла за двері так і не піднімаючи очей.

— Добре, одна ніч. Зараз вам матінка постелить в дальній кімнаті.

Юлина кивнула і підхопивши один зі свічників зникла в глибині хати.

— То виходить я можу зайти?

— Виходить. Взуття тут залишай.

Незнайомець не встигнув представитись, як залишився сам в передпокої. Далі була трохи більша кімната: майже все місце займав здоровий стіл збитий з погано оброблених дошок, грубі табуретки стояли під ним.

Затишно було лише від невеличкої груби в кутку. Він хотів підійти ближче, але його покликали і довелось йти за голосом.

Той самий хлопець махнув на табурет поруч з низьким ліжком.

— Там можеш речі лишити. Там спати.

Віддавши інструкції він вийшов залишивши жінку доробляти дрібні справи.

— Мене звати Мартин до речі.

Тиша у відповідь і наскільки хлопець міг розгледіти — на нього так жодного разу і не підняли очі.

— На добраніч.

Тиша вже знайомо ковзнула вухом.

“Завтра треба звідси робити ноги”. З цією думкою він і заснув.

Вранці ж його розбудив високий чоловік з сивим волоссям і довгою чорною бородою.

— Добрий ранок юначе. В нас заведено снідати в такий час і ми не можемо залишити тебе без їжі.

Мартин дише глипнув в сторону вікна за шибками якого так само панувала темрява.

— Перевіряєш мої слова? — Чоловіка наче дійсно це здивувало. — Можеш звертатись до мене отець Назарій. Не залежуйся, бо будеш голодним. — Хлопець хотів все ж представитись на що в його сторону лише махнули рукою, — а ти Мартин. Знаю.

За столом сидів вранішній чоловік, вчорашня жінка не піднімала очей до гостя і п’ятеро хлопців схожих один на одного, як краплі води. Однакові стрижки, сорочки з сірого льону. Було зрозуміло, що хтось з них все ж молодший, але з першого погляду вони були однаковісінькі.

— Навряд чи ти зможеш виїхати сьогодні, бо все замело. Тому допоможеш матінці Юлині по господарству.

На цих словах всі присутні почали їсти без розмов та прямих поглядів. Мартин роздивлявся кашу в мисці: якийсь підозрілий колір і жодного запаху. На смак теж здалось картонним. Але щоб нікого не ображати поколупався для вигляду.

Їсти всі закінчили одночасно і піднявшись один за одним залишили хату.

— Чим я можу зараз допомогти?

— Принеси води з криниці, — Юлина стала збирати миски і Мартин підхопився допомогти їй.

І тут жінка все ж підняла на нього здивований погляд і хлопець застигнув. Небесно-блакитні очі зі сріблястими блискітками наче пронизували його наскрізь.

— У вас дуже гарні очі. Я таких ніколи не бачив, — і його нагородили теплою посмішкою.

2.

В таку погоду навряд чи хтось завітає до відділку, але чергування є чергування. Навіть якщо Йонас всю добу просидить біля каміну прислухаючись до вітру. А він все буде жалітися і жалітися, несучи повз обітниці та страждання кинуті у повітря.

Чоловіка наздогнала маленька жіноча постать і вхопила його за рукав пальто.

— Добрий день, Йонасе. Тримайте мене, бо зараз знесе у столицю.

Йонас лише посміхнувся в вуса і обережно перехопив руку дівчини.

— От по-хорошому я маю сварити тебе Христино, бо що ти припхалась в таку погоду. А з іншої так не хочеться ото самому, як той сич сидіти. Давай швидше, щоб не залишились ми тут двома кучугурами.

Очікувано в поштовій скриньці нічого не було. Під дверима теж охочих не спостерігалось, тому швидко розпаливши камін від якого йшла легка кіптява, всілись у великій кімнаті. З місця Йонаса було чудово видно вхідні двері, а Христина принесла дві чашки чаю. Як би вона не намагалась приносити, то коцики, то гарний посуд: відділок так і залишався похмурим, вогким, нетовариським.

— Ви мене запитали чому я прийшла. Бо не хочу вдома сидіти в таку погоду. Такий вітер, що здається ось-ось і когось занесе у вікно.

З цими словами хтось постукав в двері, а потім і в шибку. Христина здригнулась від несподіванки, а Йонас з кряхтінням виліз з продавленого крісла, щоб відкривиши двері нікого не побачити на порозі.

— Це поганий знак, — Христина заклякла на місці, — в нашому селі казали, що так лише біда приходить.

Йонас лише скептично поглянув у бік помічниці і вийшов на вулицю. Аж раптом з-за рогу будівлі винирнула кострубата фігура.

— Вітаю! Я вже подумав тут нікого немає.

— Як бачите все ж є. Заходьте.

Чоловік швидко заскочив слідом залишаючи за собою мокрі сліди. Сніг починав танути на його хутряній шапці і стало накрапати з носу. Гість все намагався непомітно витерти шмарклі рукавом, але всі присутні уважно його розглядали, щоб провернути цей трюк.

— Перепрошую, що не представився. Нестор Юхимович — приватний детектив.

— Цікаво, чим ми завдячуємо такому візиту?

Гість все поглядав в сторону паруючої чашки в руках слідчого, але Христина з заварничком десь поділась.

— В нас зник місцевий журналіст. Хоча й важко його так назвати, бо він там що лише не робить. Але людям весело, їм подобається.

— Місцевий це з якої місцини?

— Зі столиці.

Йонас лише присвистнув.

— Нічого собі. І чому ж вам знадобились саме ми, а не столична поліція?

Нестор завошкався на місці. Було видно, що далі він буде говорити дуже неохоче.

— Останнє, що цей довбень придумав це їздити по містах, селах. Повертався і розповідав, що бачив. Людям це подобалось. Але з чергової поїздки він не повернувся.

— І зник він в нашому місті? Говоріть вже. Чого я маю з вас слова кліщами діставати?

Йонас схопив двома пальцями свій язик і демонстративно відтягнув до підборіддя.

— З вашого міста була остання телеграма, — Нестор відвернувся від слідчого, — а потім ми думаємо, що він поїхав далі.

— Та годі вам придурюватись. Якщо в нас зник, то як вщухне вітер покличемо місцевих хлопчаків, то вони вам за дзвінку копійку бегемота знайдуть.

— Ми думаємо він зник в Гавришках.

— Яким чином він там опинився, якщо хутір так стоїть, що й спеціально не відразу знайдеш.

— Ми думаємо, що він збився з дороги.

— Ми це хто? Ви і знову ви, а потім ще ваша молода команда?

— Звісно, що я не сам такі рішення приймаю. Хіба що про цей візит не знає моє керівництво.

Слідчий піднявся і направився до дверей.

— Якщо вам не в нас зірку вашу шукати, то не бачу жодного приводу вас затримувати.

Нестор почервонів, потім побілів і знову став червоним.

— Мене не пустили місцеві жителі на територію хутора. Мені немає з чим повертатись до столиці. І я подумав, що можливо ви зможете мені допомогти.

Йонас голосно засміявся і звернувся до порожнього одвірка звідки відразу виникла Христина.

— Ну ти це чула? Не пустили його. Ой, — Йонас почав витирати сльози своєю великою долонею. — Давно я так не сміявся. А чому їм тебе пускати? Їм і мене особливо немає причин впустити.

— Але ви ж поліція?

— Вони нам не підпорядковуються.

— Якщо точніше, то взагалі нікому, — втрутилась Христина. — Там щось наче маленької держави.

— Що ж тоді робити? — Нестор знову злився з сірим кольором стін.

— Можливо він і не дійшов туди, або його ж знову не пустили, як і вас. Тому можете сміливо шукати далі.

— Тобто ви відмовляєтесь мені допомогти?

— Чому ж відмовляємось. Зараз знайдемо вам місце, де ви зможете переночувати і це вже не аби-яка допомога.

Детектив кліпнув декілька разів своїми осоловілими очима і незадоволено щось бурмочучи почав вставати.

— Виходить, якщо б він звичайним непомітним хлопцем, то ви б його і не шукали?

— Про нього ніхто б не питав, а про Мартина дуже багато питань і мовчання знищує репутацію сильніше, ніж умисні злі дії.

— Бо в замовчуванні у кожного своя правда. Добре, давайте на днях спробуємо ще раз туди з’їздити. Переконаєтесь, що я там не персона першої важливості і сядете писати свій звіт.

— Я готовий вам ніжки цілувати. Дякую, — здавалось ще трохи і він там почне плакати від щастя.

Йонас лише відмахнувся від нього і пішов дзвонити до місцевого шинку.

— Ваше щастя зараз буде, якщо не зірвало телефонні дроти. Інакше ваша участь спати там під каміном, — він з таким серйозним виглядом це сказав, що Христині довелось себе вкусити за внутрішню сторону щоки, щоб не розсміятись.

3.

Столичний детектив не став чекати довго і вже наступного дня під вікнами відділку стояла підвода з двома міцними кобилами.

Вітер вщухнув, але важкі темні хмари не віщували нічого хорошого.

— Ви впевнені, що воно того варте їхати по заметеній дорозі?

— В нас немає іншого вибору, — Нестор тільки зітнув плечима і поліз важко крехчучи на підводу.

— Це у вас вибору немає, а в нас він завжди є.

— Що це ви таке маєте на увазі? — Детектив так і закляк на місці з піднятою ногою.

— Я можу відмовити вам в будь-який момент і чекати на листа зі столиці.

— Ви хочете грошей, я зрозумів. Ну що ж, ми домовимось.

Йонас зневажливо подивився на нього.

— Мені треба, щоб я і моя помічниця повернулись додому. Це головна умова. Якщо ви втечете, то маєте присягнутись, що повернетесь за нами.

Обличчя детектива просяяло.

— А я то думав. Звісно-звісно. Обіцяю, присягаюсь.

— Тоді ось тут ваш підпис і сьогоднішня дата.

Наче з повітря виникла чорнильниця і дрібно написаний лист.

— Мені ж треба прочитати, а то невідомо на що погоджуюсь.

— Зауважте, що не я тоді тягну час.

За цим всим з цікавістю дивився візничий.

Нестор знову крякнув і все підписав.

Де й взялась Христина, обрежно підчепивши папір і забравши чорнильницю вона зникла в будівлі. І майже через секунду знову стояла поруч з ними.

— Вирушаємо? — Її голос був занадто дзвінким для цієї ситуації.

Дорога відчутно погіршилась, як тільки вони виїхали з міста. Детектив все сильніше натягував свою шапку, Христина була вся замотана в шерстяному шалику і лише Йонас наче й взагалі не мерзнув. Просто дивився вперед на засніжену дорогу і думав про щось своє.

Він відразу хотів відмовити цьому пихатому столичному блазню, бо детективів взагалі серйозно не сприймав. А потім чомусь все ж зачепився за той хутір. З думок його вихопив Нестор:

— Як думаєте, нас пустять цього разу?

— Приїдемо та взнаємо.

Детектива така відповідь не задовільнила, а Йонас вже від нього відвернувся.

Христина теж ігнорувала його, тому йому залишилось лише дивитись на дорогу. І на мить йому здалось наче бричка не залишає жодних слідів. Лише тонкий промінчик сонця все ж вказав на чіткі лінії, а потім зник разом з обрисами. Цю гру помітила і Христина, але не показала це жодною емоцією. Вона інтуїтивно розуміла, що Йонас це теж прекрасно бачить і ніхто не поверне назад. Бо вже перед на їх шляху з’явилась старенький вказівник з вугільним написом “Гавришки”.

— Звідси ми підемо пішки, почекайте нас будь ласка тут, — візничий кивнув головою і дочекавшись поки зійде Христина відвів кобил в сторону.

Хутір зустрів їх повною тишею. На єдиній вулиці не було жодної людини.

Йонас йшов першим, за ним крок в крок рухалась Христина. Нестор ховався за дівочою спиною і лише нишком виглядав.

Аж раптом грюкнули двері і з хатини, яка вирізнялась своїми побіленими стінами і маленькими віконцями майже під стріхою висипали люди.

Вони недовірливо поглянули в сторону чужинців і механічно одночасно розступились. Вийшов чоловік, який від всіх інших відрізнявся бородою кольору воронячого крила. Поруч стояв хлопчина, наче сторожовий пес. Шапка не за розміром наповзала на очі, але він вперто її вертав на місце.

— Чимось можу вам допомогти? — Його голос був абсолютно спокійним і наче обгорнутий запахом ладану. — О, бачу з вами знайоме обличчя, то виходить це він вас привів?

Намагаючись максимально зіщулитись Нестор почав трястись.

— Добрий день, по-перше. По-друге, нас привів сюди не пан на якого ви вказали, а можливе зникнення людини. Чи не бачили ви останнім часом когось незнайомого?

— Окрім вас — ні. Наш хутір легше не помітити, ніж вийти на нього.

— Можна з вами поговорити окремо? Як я розумію ви голова тут, а я слідчий з міста.

Чоловік лише пхикнув, випустивши хмарку теплого повітря в холод, який більше йшов від людей навколо, ніж від природи.

— Здогадався вже. Я отець Назарій. Наша громада не визнає когось головного окрім Великого Духа, який звертається до нас в наших молитвах.

Люди закивали і Христина лише тоді помітила, які вони всі однакові. Жінки не піднімали очей від землі, а чоловіки були копією один одного.

Гарний вишитий одяг був лише у проповідника.

— Так чи можемо ми все ж поговорити? До речі то ваша капличка? — Йонас махнув до хатинки звідки всі вийшли.

— Можна й так сказати. Але ви не з нашої громади, то зайти туди не можете. Не хвилюйтесь, там немає жодної живої душі. Давайте пройдемо до моєї оселі. Не стояти ж нам тут.

З першим кроком проповідника відірвались від землі й ноги оточуючих. Миттю вулиця стала знову порожньою.

4.

Нестор мало не спитав уголос чому така скромна хата у головної персони хутора, але як тільки він відкрив рота йому прилетіло ліктем в бік. Зойкнувши він відразу впав на довгу лаву.

Проповідник не звернув на це жодної уваги. Скинувши важкого кожуха він сів навпроти незваних гостей.

— Так що саме вас цікавить? Зауважте, що я вже проявляю до вас небачену гостинність.

Холодна лавиця в передпокої та декілька кіптявих свічок для освітлення.

— Я вдячний вам вже за те, що ви дозволили зайти на землю хутора. Про таку розмову я навіть не думав, як і про запрошення.

Обличчя проповідника розгладилось і його поза стала більш розслабленою.

— В нас пропав парубок, як вже казав вам. Останній раз відмітився в місті, де я слідкую за порядком і далі він зник. Є декілька точок і ось одна з них саме тут. Ваш хутір не належить до жодної громади, тому я наважився приїхати до вас особисто.

— Знаю хто ти, інакше б не пустив. Як товариша твого не пустив, бо знати не знаю, яким вітром його сюди принесло. На питання не відповідав лише папірець тикав під носа. Куди ж таке годиться. Чи я не правий пане слідчий?

— Якщо чесно, то я його теж не хотів пускати спершу, — Йонас лише розвів руками на що Назарій голосно розсміявся.

— А ти мені подобаєшся. Тільки допомогти мені тобі нічим. Ніякого живого духа хлопця тут немає. Можеш звісно запитати когось з громади, але якщо я не знаю, то звідки їм дізнатись. Вітром оце лише вас принесло, а добрий він чи злий вирішувати лише вам. Ваші помисли зроблять той самий важливий вибір.

— Наміри наші чисті. І звісно ваша правда, але ж ви розумієте, що могли встигнути всіх попередити.

— Брехати ніхто не буде, бо Великий Дух поміж нас завжди.

Йонас обережно поглянув по куткам і спіймав перед собою насмішливий погляд проповідника.

— Ікони шукаєш? Так немає їх. Ми не поклоняємось ідолам намальованими людьми. Є лише Великий Дух. Він завжди приглядає за нами. От наприклад вашу шукачку також бачить. Пам’ятаю, що було вас спочатку троє.

Нестор крякнув, а Йонас уважно прикіпів поглядом до таких холодних, гострих очей навпроти.

5.

Обережно ступаючи Христина зайшла в будівлю і їй в ніс вдарив густий запах воску з нотою ладану. Свічки продовжували горіти без людського нагляду. По стінах, під стелею і самий великий осередок свічок був посередині кімнати.

Дошки підлоги зрадливо тріщали під вагою дівчини. Чим непомітніше їй хотілось бути, тим гучніше її видавало все навколо. Навіть вогник свічок почав мерехтіти від самого дихання. В ці миті тіні намагались захопити собі шматочок побільше і залишитись в ньому.

Вівтар чимось нагадував човен і в грі світла з темрявою здавалось, що він хитається на невидимих хвилях.

Сироти пробігли шкірою і дівчина вже думала виходити, як помітила, що поверхня вівтаря не була рівною. На щось це було схоже, але напливи воску химерно змінювали форму на свій розсуд.

Усвідомлення вдарило блискавкою — перед нею людське тіло. Вона кинулась вперед і знайшовши горбочок приховуваший ніс намагалась швидше звільнити бідолаху. Одну мить дівчина чітко бачила, як віск напинається в місці, де мала бути грудна клітка. У наступну секунду все було повністю нерухомим. Здавалось, що під нігті заганяють жовте подріблене скло, а вона так і не змогла пробратись до шкіри.

Вже здавалось ось-ось і вдасться, як за її спиною щось впало. Двері легко відчинились і за ними була маленька кімната, де в кутку до залізного стовпа була прикута жінка.

— Допоможи мені, будь ласка.

Христина розгубилась і спочатку кинула погляд до вівтаря, а потім знову до жінки. Її обличчя шматочками вихоплював танок світла. В пронизливо блакитних очах плескалось прохання про допомогу.

— Ти його вже не врятуєш, — по її щоці пробігла сльоза і сховалась в накрохмаленому комірці, — і я не змогла. Мене спочатку посадили поруч з ним, а потім вже сталась ця кімната.

Темне порожнє приміщення з одним лише невеличким віконцем.

— Виходить вас теж покарано? Тільки хлопець лежить під шаром воску, а ви тут. Це тому що ви з цієї громади, а він чужий?

— Такі правила Великого Духа.

Дівчина присіла поруч, щоб роздивитись краще кайданки, але жінка її знову відволікла.

— Він запропонував мені втекти. Піти з ним і побачити інший світ. Він відносився до мене, як до рівної. Тобі можливо важко це зрозуміти, але коли все життя передбачено наперед, то бувають ночі коли хочеться вити.

Сівши поруч Христина дивилась на жінку і не могла зрозуміти скільки їй насправді років. Наче вона вічна. Наче вона існувала і лише потім почали створювати світ навколо неї. Якесь млосне відчуття нудоти стало підкатувати від важкого повітря.

— І ви погодились?

— Ми вже були в полі, коли зі мною заговорив Великий Дух. У ваших очах я бачу недовіру, але знайте, я завжди жила за правилами, тому мені й дали ще один шанс.

Руки Христини зависли у повітрі.

— То ви не хочете йти?

— Коли отримала благословення від Великого Духа? Звісно, що ні.

Щось перекрило світло в єдиному віконечку. На них дивилась кобиляча голова. В цей самий момент скроню Христини пронизав пекучий біль від неочікуваного удару ліктем і її зап'ястя обійняв холод кайданок.

6.

— Давайте я вийду та перевірю. Могла й загубитись.

Скрипнули двері і один за одним стали заходити сини отця Назарія. Вони стали у напівколо позаду батька.

— Не щедрі ваші землі на дівчат, як бачу? — Йонас помітив легке посмикування повіки у проповідника.

— Не благословив нас Великий Дух. Поки що. Ми невпинно молимось і він говорить з нами. Його мудрість допомагає нам жити в цьому світі занедбаності та розпусти. Не кожен може похвалитись чистим серцем в наші часи. Або хоча б не переповненим гріхами та дрібними страстями.

— Це теж визначає ваш Великий Дух?

— Так. Як наприклад хтось намагався звабити та викрасти чужу дружину. Погодьтесь це неправильно?

Йонас кивнув і за ним, як зламана іграшка повторив Нестор.

— Або людина отримує чималу суму грошей для вирішення певного питання, а користується чиєюсь допомогою за безцінок?

В цей раз Нестор не так жваво погоджувався.

— Або ви даєте людині доручення почекати, а вона не стримується і справляє потребу під ворота шанованого чоловіка. Або ви не просили, а хтось має довгий ніс і заліз далі, ніж варто було. Виходить ви єдиний, хто може звідси піти.

Йонас переводив погляд з одного обличчя на інше і в нього почала йти обертом голова від цієї однаковості.

— А як вийти всім?

— Ніяк, — отець Назарій лише стенув плечима.

— А якщо поговорити з Великим Духом? Це ж він має вирішувати за вашими словами. Через кого він до вас звертається.

— Через мене, — і вперше широка посмішка з’явилась на обличчі проповідника.

До його вуха схилився один з хлопців і швидко щось проговорив. Мало не пританцьовуючи він підвівся і попрямував до дверей.

— Вас проведуть мої хлопці, а на мене чекають справи. Нехай береже вас той у кого ви вірите. Інакше можу лише поспівчувати вам.

Підвівшись Йонас пішов за своїм провідником не поглянувши на Нестора, який блідою плямою тремтів у кутку.

Назарій не збрехав і Йонаса дійсно провели за територію хутора. Не зронивши ні слова пішли до тієї самої хати, звідки всі сьогодні і вийшли вдень.

Порожня підвода стояла під деревами. Мабуть і кобили порушили якесь правило. Плюнувши Йонас пішов по-під хатами назад. Хто проходив повз не помічали його. Вони дивились лише на світло вікон хати, куди вони всі йшли.

Чоловік обережно підійшов впритул до вікна і заглянув всередину. Йому все здавалось, що його помітили: в ту мить він різко присідав і обережно переходив до іншого вікна.

Біля великого вівтаря жінки плели швидко ще один. Одна з них стояла біля довгої лавиці і тримала за руку Христину — Йонас відразу її впізнав, хоча дівчину вже переодягли в полотняну довгу сорочку.

На середину вийшов отець Назарій і подав знак. Дівчину підхопили і обережно вклали в плетену колиску. Люди почали шикуватись з довгими свічками і кожен підходячи до тіла дівчини щось проговорював і капав на неї зверху воском.

В кінці стояла жінка, яка до цього стерегла Христину. В її руках була миска наповнена залишками свічок, які вона потроху топила над свічками вівтаря.

Йонас розгублено переводив погляд з одного учасника ритуала на іншого. Він розумів, що як дійде черга тієї жінки, то вже буде пізно.

Діяти треба було швидко і Йонас прожогом залітає всередину.

— Всім стояти! Поліція! — Він тримав одну руку в кишені, а іншу підняв над собою. — Я забираю дівчину і йду. На цьому все.

— Шановний слідчий, ви мене засмучуєте. Ще трохи і вам не вийти звідси. Ніколи. Юлина, не чекай черги — заливай.

Жінка з мискою швидко вийшла наперед черги. На її руках вже видно було опіки, але вона міцно тримала миску наповнену до країв.

— Так сказав Великий Дух, коли прийшов юнак. Це жертва в майбутнє наших нащадків. Ми не повірили своїм очам, коли й дівчина прийшла. Це було те саме благословення про яке ми говорили з вами. Ви ж не будете йти проти голосу Великого Духа?

— Я його все одно не чую, — з цими словами Йонас перевернув миску гарячого воску на жінку і не чекаючи ні секунди підскочив до Христини. Вона була така легка і вже не було часу перевіряти дихання. Йому було байдуже. Єдине, що він знав — він не залишить дівчину на поталу цим монстрам.

Йонас біг не відчуваючи під собою землі. Спочатку він чув голоси за спиною, а потім різко все припинилось. Зупинятись було не можна, тому чоловік лише тішив себе надією, що від них відстали. І почав молитись, дістаючи з пам’яті все що йому говорили ще в дитинстві.

Аж ось дівчина повела рукою і нарешті Йонас зупинився.

— Жива! Ти жива!

Він обіймав тендітну дівчину і плакав, немов маленька дитина.

— Так, — і ще сильніше притислася до Йонаса.

І тут вдалині почулись розмови і в темряві зажеврів вогник ліхтаря.

— Нам треба ще трохи пройти, щоб нас помітили і витягли звідси, — він знову підхопив дівчину і пішов вперед. — Агов! Тут є люди! Почекайте!

Легкий сніг ховав всі сліди і грався з подорожніми: чи дасть добратись до тепла, чи завалить до весни.