Емансіпована Шпикачка
Ханна Алісія Хейлор-Вонд завжди знала, що помре молодою.
Але зараз, дивлячись на свій ще теплий труп на чорній блискучій канапі в квартирі чоловіка, вона не розуміла, чому із всіх доступних способів смерті їй дісталось саме отруєння. Що вона такого зробила Хав'є?
Чому?
Ханна задивилася на білки своїх вирячених очей, на скоцюблене в агонії тіло, на немите розпатлане волосся, що зміями-кільцями звивалось на худих плечах… Жалюгідне видовище, вирішила вона. Якщо знала б, хоч причесалася б.
Те, що Хав'є їй дав, явно не було оксидоконом.
Іронічно: всі знали, що Ханну доконає таблетка, але ніхто навіть подумати не міг, що смерть буде ховатися саме у цій.
Ханна зітхнула. Вона була абсолютно точно, стовідсотково, незаперечно мертвою. Але замість страху, злості, відчаю вона почувалась лише загубленою. Це все? Оце – безглуздо стояти над своїм покрученим тілом в чужій квартирі – і є кінцем? Ніякого Раю, ніякого Пекла… Тільки огляд всіх помилок і виборів, вписаних в шрами, зморшки на лиці та кістляве тіло без душі.
Дівчина оглянула кімнату. Все виглядало незмінним – ніякого таємничого світіння чи дорожнього вказівника типу: “Вітаємо, ви здохли! Вічні муки направо і далі по коридору!” Її руки відчувалися такими ж реальними, як і вигадливо прикрашена настільна лампа, яку Хав'є привіз з Іспанії. А проте в невеличкому дзеркальці в іншому кінці кімнати відображався тільки диван і біла стіна, без постаті, що нависала над трупом.
Може, краще вийти на вулицю?
В двері постукали.
— Хто там? – автоматично відізвалась Ханна. В двері продовжили стукати. Ти мертва, дівчинко. Непочута. Незгадана.
Грюк-грюк.
— Ханно? – з-за дверей почувся приглушений дитячий голос.
Ханна відчула, як липкий холодний страх огортає її, мов друга шкіра. З нею могло статися все, що завгодно, але не з ним.
Ні.
— Не відкривай! - крикнула вона, перш ніж спохопилась. Серце бамкало в грудях, вперше схвилювавшись з моменту смерті. Дихання збилось. В голові з шаленою швидкістю крутилася тисяча причин, чому він не мав би дараз бути тут. Тільки б він забув ключі…
Брязкіт металу послужив їй за відповідь.
Безпорадна й жалюгідна, Ханна з німим жахом спостерігала, як єдина людина, яку вона беззастережно любила, повільно відкрила двері, щоб знайти труп своєї старшої сестри. Ханна, забувши про все, рвонула вперед, до брата. “Не треба!” - рвався назовні відчайдушний вигук.
А потім був крик.
…
Детектив Артур Пембрук спостерігав за розтином молодої дівчини з заможної родини. Колись він вже чув про неї з якоїсь вбогої газетки, у розділі “Паршиві вівці багатих сімей”. Дівчина – Ханна Алісія – зловживала ліками після автокатастрофи і вже двічі побувала в реабілітаційних центрах. Голова сім'ї уникав розмов про доньку, а коли був припертий до стінки, відмахувався з удаваним жалем. Така собі історійка.
І ось, “паршиву вівцю” оглядає судмедексперт.
Коли міс Хейлор-Вонд тільки-но оглянули на місці смерті, швидка була був упевнена, що причиною смерті було передозування, але на огляді патологоанатома симптоми не збігалися з типом наркотиків, які дівчина вживала – опіоїди не викликали блювоту й судоми. Тож з результатами розтину на руках судмедекспертиза взялася за справу. В лабораторії вже працювали над аналізом крові, а в квартирі проводили огляд.
Якою б жахливою історія не була, Артур відчайдушно бажав, щоб це було передозуванням. Про інші варіанти він старався навіть не думати – загадково вбита донька магната може викликати фурор, а на нього, як на головного в справі, звернеться невблаганне око преси. Та й копирсатися в брудній білизні багатіїв було справою невдячною і подекуди небезпечною. А найгірше в цьому всьому те, що професійна гордість не дозволить покинути цю справу, навіть якщо це вилізе йому боком.
В операційній стояв холод. Доктор Крісффард підтвердив те, що вже записав – в останні хвилини міс Ханна Алісія мала судоми, що призвели до синяків на руках й травми голови; дівчина блювала і дряпала свою шкіру нігтями.
Артур приречено зітхнув, слухаючи монотонне бубоніння доктора Крісффарда. Що б не вбило юну міс Ханну Алісію, опіоїди не мали до нього ніякого стосунку. Проблеми з залежністю в дівчини були – криміналісти зайшли таблетки оксі разом з величенькою купкою валіума і ксанакса. Але її серце зупинилось зовсім не через це, упокой Господи її душу.
Пролунав стукіт в двері. Артур, радий вийти з гнітючої операційної кімнати, поспішив на вихід.
— Пембрук, тебе чекає Девтон в кабінеті. – не вітаючись кинула йому Дженіс, розвернулась і відразу ж швидким кроком пішла до дверей в коридор. Не дивлячись в очі, не чекаючи – просто пішла.
Артур попрямував за нею. Дженіс ніколи не відрізнялась приязністю, але навіть для неї це було занадто. Погане передчуття просто кричало, коли детектив ступив в кабінет головного інспектора Алека Девтона. Знайомий кабінет з його запахами дешевих сигарет і нагрітого пластику привітав детектива похмурою мовчанкою. Головний інспектор, одягнутий в одну з міріада своїх пом’ятих білих сорочок, підвів запалені очі зі стосу паперів і кивнув Пембруку.
— Артуре, ми вимушені закрити справу Хейлор-Вонд як нещасний випадок.
Від несподіванки детектив аж похитнувся. Чому саме сьогодні всі вирішили спілкуватися так чесно й прямолінійно?
Артур уважно вдивлявся у втомлене лице п'ятдесятирічного Алека Девтона, який виглядав так, ніби його лицем витерли підлогу. Скуйовджений, з темними колами під очима, виснажений Девтон явно хотів покінчити з цією справою так швидко, як це видавалося можливим і Артур не міг його в цьому звинувачувати.
Детектив обміркував свої варіанти відповіді, але обмежився коротким “чому?”. Алек зітхнув.
— Батько дівчинки наполіг.
— Чому?
— А біс його зна. Все, що я знаю – він подзвонив людям зверху, тож мені передали відповідний наказ. Артуре, я знаю, що ти зараз думаєш, але єдине, що в мене є – це робота. І я не збираюсь її втрачати, лізучи куди не слід. Якщо ти раптом захочеш понишпорити сам – а я знаю, ти захочеш – я офіційно тобі це забороняю.
Артур знав, що сперечатися марно. Закони були порушені; хабарі були роздані. Батько Ханни Алісії не хотів подальшого розслідування, значить, його не буде.
Але професійна гордість Артура Пембрука вже підняла голову.
…
Біжи.
У Ханни немає часу думати.
Біжи.
У Ханни немає часу дивитися.
БІЖИ.
У Ханни немає часу.
Вогкий камінь виринає з густого туману, готовий спинити, затримати, вбити.
Поворот, ще один, потім ще один… Ханна чує за спиною хрипке дихання переслідувачів, поки звивисті вулички заплутують її у зашморг. Серце горобцем виривається з грудної клітки.
біжи, біжи, біжи
Що вони таке?
Ханна не знала. За останні півгодини сталося занадто багато, і у неї не було клятого часу, щоб це переварити.
Коли тоді, у квартирі, вона кинулася до Браяна, який в ступорі застиг біля входу, в голові рефреном звучала тільки одна думка.
Нехай він мене побачить!
Нехай він побачить!
Нехай
він
поб
ачи
ть
!
І тоді Браян закричав. Його розширені зіниці на якусь секунду застигли на Ханниному лиці, а в очах промайнуло усвідомлення. Він бачив її, дійсно бачив… і продовжував кричати.
— Ш-ш-ш, Браяне, ш-ш, все буде добре, Браяне, чуєш мене?.. – бурмотіла Ханна, намагаючись заспокоїти брата. Долоні дівчини доторкнулися його плечей, і хлопець ніби згадав, як рухатися. Він вмить відсахнувся. Ханна відчула, як відчай і жаль стягують їй горло, а в душі загорілась маленьким вогником поплямована соромом надія. Її руки опустилися.
— Мені так шкода, Браяне. – майже ласкаво мовила вона. Хлопець здригнувся; нажаханий вираз сказав все за нього. Браян розвернувся і вилетів з квартири, голосно тупочучи по бетонних сходах.
Ханна кинулась за ним.
Коли вона вибігла з під'їзду, дівчині здалось, що вона осліпла – густий, непроглядний туман заховав всі будинки і дороги. Оговтавшись від несподіванки, Ханна побачила брата біля дверей. Його вивертало.
— Гей, все в порядку?
Вона підійшла до нього і простягнула руку, щоб погладити по голові.
Рука пройшла скрізь Браяна.
Ханна вирячила очі, не розуміючи, що бачить. Дивне виснаження огорнуло її, наче ватою.
Ти мертва, мертва, мертваа~
— Браяне?.. – обережно запитала Ханна, повільно усвідомлюючи правду. Що б то не було п'ять хвилин назад, воно вже закінчилось. Браян не міг її ні бачити, ні чути, ні торкнутися.
— Чорт, чорт, чорт… – приспівом повторювала Ханна, за секунду згубивши всю надію. Почуття повернулися до темної пустки скорботи.
Дівчина роззирнулась вулицею. Вже встигло стемніти. ЇЇ оповила молочно-біла імла, роблячи з колись знайомих будинків чужинців. Все, від сірого бетону до скелетів дерев, ввижалося похмурим, непривітним, ніби Ханна умить стала ворогом для навколишнього світу. Може, так і сталося, пригадуючи нажахані Браянові очі подумала Ханна. Може, мені тепер немає місця навіть у світі мертвих.
Швидкий порух якраз за межею видимості відволік Ханну від вицвілих думок. Вона напружила очі, намагаючись розгледіти щось у густій імлі. Безрезультатно.
Тихий скрипучий смішок луною рознісся по вулиці - істеричний, надірваний, той, що сльозами застрягає в горлі кожен раз, як намагаєшся викашляти його з себе.
Ханна роззирнулась, але звук, як і його власник, вже загубився в дальньому кінці вулиці.
Ще один – спотворений – смішок пролунав ближче. В цей раз він походив на виття гієни. Шкірою Ханни пішли мурашки. Липкий страх скував все тіло.
Вона поглянула на брата. Він, здавалося, взагалі не чув того, що відбувалося навкруги. Ханна відчула непереборне бажання розвернутися і втікти назад, до квартири, але ноги відмовлялись слухатися.
Третій звук прорізав мертву тишу, і дівчина безпорадно схлипнула, до плям в очах вдивляючись в туман в намаганнях побачити хоч щось, ну хоч щось, ну бляха хоч якийсь натяк… Бо кістки завібрували від того гарчання.
Швидше інстинктивно, ніж подумавши, Ханна кинулась вбік. За частку секунди щось пролетіло повз неї і зі здушеним сміхом встромило свої кігті в місце, де тільки що стояла дівчина. Вона не чекала продовження: дременула в протилежну сторону від тої, з якої з’явилося воно.
Чим би воно не було, йому було плювати на те, що Ханна була мертвою.
І ось, Ханна біжить. Вона ніколи не була в цій частині міста за життя, але багато чого чула про цей промисловий район. Жили електропередач і хребти залізничних колій зникали в тумані в намаганні здушити Ханну в глухий кут, поки прірви маленьких подертих вікон знущально вищирювались їй услід. Тобі не втекти, ніби говорили вони.
І вона не втекла. Ханна у відчаї заскавучала. Дорога вела її до приземкуватої будівлі складу - одного із десятків однаковісіньких складів, розпорошених по району. Сірі стіни взяли її в кільце і відсікли шляхи відступу. Тільки вперед.
Мжичка.
Краплі води заливають очі.
Легені горять. М’язи горять. Cвіт горить.
Чорна пащека дороги з’їдає свою жертву.
У вухах барабаном стугонить кров.
Ханна влетіла в відчинений склад, панічно роззираючись. Вона була у пастці. Навкруги — хоч оком стрель. Позаду — хрипке дихання його.
Ну чому, ну чому, ну чому навіть у смерті вона не знає спокою?!
Так. Треба заспокоїтись, все погано, але вона зможе все пройти, вона завжди все проходила, справлялась сама, треба не панікувати, вона точно зможе, це просто ще одна проблема її гівняного життя, вона звикла, вона зможе, треба подум…
— Перепрошую за незручності, міс Ханно Алісіє Хейлор-Вонд, але нині дуже непрості часи. — пролунав голос із глибини оповитого темрявою складу, і тут же додав: — Треба було перестрахуватися. Ваш супровід мав би прибути швидше.
Ханна сіпнулась, мороз сипонув по шкірі. Тон не видавався погрозливим, але незнайомець знав її ім’я, знав, що вона сюди прибуде, і від того, як буденно голос сприйняв цю абсурдну ситуацію, страх охолодив Ханнину кров. Дівчина насторожено вдивлялась у пітьму, виразно розуміючи свою приреченість. Їй не втікти.
Усередині повільно зароджувався безсилий гнів.
— О, перепрошую вдруге. — сухо розсміявся голос. — Вівчарі вас певно налякали, та й я не відрекомендувався. Де поділися мої манери?
Сліпуче після темряви світло залило склад. Очі запекли і засльозилися. Ханна несвідомо ступила крок назад, але миттю згадала про щось і метнулась вперед, оцінюючи обстановку.
Прокліпавшись, Ханна витерла очі і поглянула вперед. І на мить задумалась, чи не було це все просто одним з тих беззмістовних хаотичних снів, які вона часом бачила під дуркою.
Посеред голої бетонної підлоги стояв дерев'яний кавовий столик — старий, потертий, з гравіюванням по боках і телефоном у кутку. За столиком на низенькій табуретці сидів низенький чоловічок, який дивився прямо на Ханну поверх скелець в срібній оправі та вичавлював із себе невдалу подобу усмішки. Його волосся вже почало відступати, оголюючи лису пляму на маківці, а окуляри, здавалось, вилізли ще з вікторіанської епохи. Одягнений чоловік був в темно-бордовий сюртук, чорні брюки і древній, концентрований снобізм з відпрасованими манжетами манер. Його погляд оцінював, вимірював, перевіряв — Ханні захотілось аж скулитися під тим поглядом. Замість того вона прибрала нейтрального виразу обличчя і почерпнула сил з кавалка злості, який повільно розростався всередині грудної клітки. Навіть після смерті її не залишають у спокої багаті егоїстичні придурки, які тільки й можуть, що закочувати очі й вдавати, що проблеми інших людей (як і самі люди, в принципі) не мають торкатися їх дорогоцінних вух. Ханна глибоко вдихнула.
— Хто ви, що це за тварюка за моєю спиною і що, в триклятого біса, тут відбувається?! — як би дівчина не старалася, істеричні нотки все ж таки просковзнули в її запитаннях. Чоловік, почувши її лайку, сіпнувся, ніби Ханна йому ляпаса дала.
— Моє ім’я Вільгельм і я один із Пастухів по цю сторону, — відрекомендувався чоловік дещо відразливо і вдихнув побільше повітря, ніби готуючись до стрибка під воду, — ця “тварюка” є Вівчарем, а Ви, як можливо вже здогадалися, померли. Через двадцять чотири години — о шостій тринадцять — Ви маєте зайти у Ворота, щоб перейти на іншу сторону. Так, це обов’язково, та якщо Ви самі не зайдете, Вівчарі вам допоможуть. Ворота відчиняються на головній площі міста. Рекомендую прибути туди трохи зарано, щоб точно встигнути. Повірте, допомога Вам не сподобається. Питання? — на одному диханні випалив Вільгельм.
“Достобіса питань, насправді!” — хотілося злісно вистрілити, але Ханна стрималася. Вільгельм їй сильно не подобався.
— Що це за Ворота такі? Що за ними? — вирішила зачепитися за одну з частин пояснення Ханна. — І навіщо тут ти?
Вільгельм знову сіпнувся, тепер вже від слова “ти”.
Темна частинка Ханниного єства знущально посміхнулася з можливості побісити цього зарозумілого чорта.
— Ворота відправляють душі померлих на той світ, а такі як я — та і Вівчарі — покликані для того, щоб все проходило… спокійно. Але насправді ніхто не знає, що за Воротами.
— А щось може проходити неспокійно?
— Цього вам знати не треба. — з відчутною втіхою відрубав чоловік. Чиста неприязнь ховалася за бліками холодних ламп в скельцях окулярів.
Кавалок злості різко скипів.
— Чого ж тоді ти взагалі мені щось розказуєш, раз так мене не любиш?! — визвірилась Ханна з погано прихованим відчаєм у голосі.
— Не маю права не виконувати свою роботу! — несподівано рявкнув у відповідь Вільгельм і тріснув рукою по столику.
Дівчина ледве стрималась від того, щоб висловити все, що вона думала про цього виродка, хоча скажений гнів вже в’ївся їй під шкіру та скрапував з язика.
— Чи можу я попрощатися з рідними? — замість лайки запитала вона, пригадуючи злякане лице Браяна. Можливо, вона змогла б з’явитися ще раз, вибачитися… І може навіть дізнатися, навіщо бісів Хав’є її вбив.
— Вони не зможуть Вас ні побачити, ні почути, але Ви зможете на них подивитися. — байдуже знизав плечима Вільгельм, пронизуючи Ханну очима. Він видавався надзвичайно впевненим. Ханна здивовано насупила брови: може, він справді не знав, що можна було показуватися?
Вільгельмові очі широко розкрились, коли він, здавалось, зчитав щось з Ханниного лиця. Чоловік повільно встав і з новими — настороженими — нотками у голосі почав:
— Тільки не говори мені, що…
Його перервало дзеленчання телефона. Чоловік скрипнув зубами і, не відриваючи очей від Ханни, ніби вона була вийшовшим із клітки тигром, підняв трубку. Невже він був… наляканим? Темній частинці Ханни це сподобалось.
Дівчина стояла нерухомо і дивилася на те, як спохмурюється лице Вільгельма. Врешті-решт він кинув трубку і процідив крізь зуби:
— Ні з місця, допоки я не повернусь!
І зірвався з місця.
Мені потрібно бігти.
Ханна не знала, що означав той погляд, але нутром чуяла, що нічого хорошого. Вона не може собі дозволити марнувати час, коли в неї тільки двадцять чотири години на те, щоб розкрити велике “чому”.
Чому її вбили?
Вона вже знала, куди піде в першу чергу.
…
В поліцейському відділку було неочікувано галасно, попри пізній вечір. Знадвору чулися вигуки журналістів, яких роздратована Ханна обминула по дорозі до будівлі. Там працювали люди, які могли знати, де був Хав'є.
Всередині туди-сюди ходили працівники зі стосами документів, коробками і ще бог зна чим, на розі гула кавова машина, а бліді холодні лампи роздратовано блимали. Ханна до сих пір не могла повірити в те, що найвизначніший момент її життя в очах преси був моментом її смерті.
Проходити скрізь живих людей виявилось навдивовижу неприємно — ніби потріскуюча нервозність зжимала в кулаці нутрощі Ханни кожен раз, коли вона пробиралась крізь співробітників у вузьких коридорах.
Вуха виловлювали окремі речення в шумі й гамі відділку.
— Коли вже ці журналюги зникнуть?!..
— Як вони взагалі так швидко пронюхали про цю справу?..
— Шеф вже задрав своїми вимогами…
— Де Артур? Чим швидше він це отримає, тим швидше ці собаки заберуться звідсіля!
Ханна зупинилась прямісінько у тілі стариганя, від якого смерділо цигарками і соєвим соусом. Горло стиснув тривожний вузол. Очі самі знайшли молоду відсторонену жінку, чиї брови вигнулись у постійній гримасі невдоволення.
— Дженіс, він в третьому кабінеті! — крикнув хтось біля кавомашини. Голова в ореолі чорних кучерів різко повернулась на голос. Кивнула. І цілеспрямованим кроком попрямувала кудись за поворот.
Ханна з надією метнулася за нею.
— Чорти б узяли і Девтона, і Пембрука, і всю цю шакалячу шайку, і бісову бюрократію… — бурмотіла жінка на ходу, сердито розмахуючи папкою з якимись паперами. Кучері розгнівано підстрибували в такт крокам. Ханна вдоволено кивала головою і спішила слідом, відчайдушно сподіваючись, що не схибила.
— Артур! — рикнула жінка, з силою штовхаючи двері в невеличку кімнатку з тьмяним освітленням. Ханна влетіла зразу за нею, благаючи доленьку й удачу про успіх.
В кімнаті розбирав папери зосереджений чоловік. Коли Дженіс роздратовано грюкнула дверима, він підняв очі на прибулу і коротко кивнув, а відтак повернувся до розглядування паперів. Попри опущені плечі і скуту поставу він випромінював рішучість, а гострий погляд ніби пришпилював до стінки.
— Ось твої аналізи. — Дженіс шпурнула на стіл папку і застигла з розлюченим виразом обличчя поряд. Чоловік, ігноруючи її, дістав з папки документ і занурився у вивчення написаного. Декілька хвилин, які здалися Ханні вічністю, вони так і провели — Артур вивчав документи, Дженіс сверлила його поглядом, а Ханна намагалась читати через плече детектива, не проходячи крізь нього.
— Повищена концентрація сафінаміду?.. Цікаво… Треба буде опитати її лікаря… — пробурмотів Артур в якийсь момент, бігаючи очима по акуратному звіту.
Ханна застигла, намагаючись осмислити почуте. Чому Хав’є дав їй саме сафінамід? Набагато простіше було б дати завелику дозу оксі й зачекати, розпиваючи вино зі своїми новими друзями з Оксфорду, і ніхто б не здивувався її різкій, але очікуваній смерті. Навіщо давати несумісну з наркотиком речовину?
— Дженіс, що з підозрюваними? — не відриваючись від звіту запитав Артур.
— Ми не можемо знайти ні Хав’є Дю-Лара, ні Томаса Джорджа Хейлор-Вонда.
Ханна здивовано пирхнула. Їх не можуть знайти? Якщо вони пропали разом, у дівчини були дуже сильні підозри, де їх можна було знайти.
— Дуже шкода… Це не допомагає справі. Що з персональним лікарем міс Ханни і містера Томаса?
— Магнуса везуть сюди на допит. Його ім’я вже колись з’являлось в поліцейськиї архівах, але мені довелось добряче покопатися: ніхто нічого не пам’ятає, документації й копій майже немає — хтось добряче постарався, щоб це постирати. Він продавав особисті дані пацієнтів. Майже втратив лікарську ліцензію, але справу раптово закрили. Наскільки я пам’ятаю, це сталося після того, як ім’я “Крішну О’Гейлі” з’явилось в списку клієнтури.
— Ух! — зірвалося з уст Ханни, поки Артур приголомшено кліпав очима.
Крішну був старим татовим партнером, і по виробництву іграшок, і по продажу наркотиків. Маленька Ханна часто бачила його в старій садибі, де жила, коли була ще шестирічкою. Крішну був скутим блідим чоловіком з чорними прірвами очей, які ніколи, здавалось, не відбивали світло. Його тремтячі руки ніколи не знаходили собі місця, а тінь усмішки тільки підсилювала затаєну погрозу в погляді. Ханна з останньої їхньої зустрічі пам’ятала тільки сильний дискомфорт від вимушеної розмови з Крішну і сильну нервозність останнього. Крішну був жорстоким і, як думала Ханна, параноїком, що було небезпечною комбінацією. З того, які іноді слова зривалися з губ вічно ідеального батька на адресу Крішну, дівчина підозрювала, що чоловік шантажував його викриттям схем з уникнення сплати податків і сильно його діставав.
Якщо якимось чином Крішну був причетний до її історії, нічим хорошим це не світить. З іншого боку, це могло би бути просто співпадінням…
— Артуре, — почала Дженіс, втративши терпець, — що, в біса, коїться?!
Артур Пембрук скривився, почувши лайку. Ханна запримітила срібний хрестик над вирізом светра.
— Чому такі впливові імена різко почали з’являтися в майже закритій справі про “інфаркт”? Що за справи з пресою? Це ти їх позвав? Девтон рве і мече, і всі ми знаємо, що певна людина у відділку дуже відповідально ставиться до своєї роботи. Не було б тут преси — яка, до речі, звідкись знає, що це був не інфаркт — ми б вже всі пішли додому, спати!
Артур втомлено потер перенісся і шумно видихнув, повертаючись до перегляду документів.
— Не знаю, що ти там собі надумала, але я не розпатякував пресі конфіденційну інфомацію з розслідування. Але, раз це хтось вже зробив, я можу скористатися шансом і розвідати більше. Щодо справи можеш не хвилюватися — якщо виринуло ім’я людини, яка підозрюється у розповсюдженні й продажу наркотиків, я впевнений, що довго ця справа у нас не протримається.
— НАБЗ?
— Здивуюся, якщо вони ще не готують папери.
Ханна слухала крихти інформації з жадобою. Значить, кулуарні справи Крішну вже попали під око державних правоохоронців… Цікаво, а батько з останньою поставкою теж потрапив під радар? Її завжди харизматичний, впливовий, ідеальний батько, котрий зневажав дочку за те, що вона вживала. За те, що вона купилася на “моркву для слабких віслюків”.
Зачекайте.
Чи міг батько дати Хав’є сафінамід? Хав’є теж не любив Ханну, але за те, що вона в його очах була невдахою. Народилася в багатій сім’ї, мала чудову освіту і всі шанси… а потім змила ці шанси в унітаз. Чи міг батько пообіцяти йому більше впливу, більше грошей, більше влади? Ханна давно підозрювала, що Томас Джордж Хейлор-Вонд був би радий позбутися своєї особистої невдачі на користь золотого хлопчика Браяна, але чи погодився б Хав’є на таке? Чи вистачило б людині, котра жила в бідності й зробила себе сама, відчайдушності й злоби на те, щоб вбити людину, котра через рік-два сама б вбила себе наркотиками? Чи міг він не знати, що дає їй?
Ханні хотілось вірити, що її чоловік хоч і одружився на ній через гроші, та не опустився б до вбивства, але сподіватися було небезпечно. Врешті-решт, вона знала, що це Хав’є дав їй таблетку.
Ханна ледве зареєструвала, як Дженіс вийшла з кімнати, намагаючись точно відтворити, що відбувалось в її квартирі до її смерті. Спогади відмовлялися складатися докупи в змістовний пазл — дівчина тоді була угашеною в хлам. Останній чіткий спогад — десь о дванадцятій вона закинулася на дивані, поки Хав’є писав дисертацію в спальні.
А далі туман.
Хоч як би Ханна не намагалася напружити пам’ять, спогади відмовлялися чіткішати. Десь о другій мала зайти Фрондяйн з новою дозою, але чи прийшла вона? Ханна прокручувала в голові останні години життя в пошуках підказок, аж поки їй не почало здаватися, ніби вона чула голос подруги… Але ближче до правди вона не підійшла.
З глибоких розмірковувань “куди іти далі й кого шукати” Ханну вирвав телефонний дзвінок.
Вона спостерігала, як Артур дістав із задньої кишені джинсів телефон і прийняв виклик. В кабінеті було достатньо тихо, щоб вона почула кожне слово.
— Пембрук, приїдждай на Міллер-стріт, 28. Тут вже крутяться хлопці з Агентства. Знайшли тіло Браяна Хейлор-Вонд.
…
Ханна не знала, що привиди не можуть плакати. Тепер вона дізналася.
Стояв глибокий вечір, але біля тіла було світло, як удень, тож запримітити його було легко. Ханна не могла приїхати на машині разом з Артуром Пембруком, тому прибігла набагато пізніше за детектива, весь час намагаючись заплакати, закричати, зробити хоч щось! Але її болю ніхто не бачив, її гніву ніхто не відчував, а її сухих, здушених схлипів ніхто не чув — тільки туман сміявся, і беззвучний Вівчар десь за межею видимості не зводив свого мертвого погляду з проклятого годинника.
Весь світ довкола пропав, залишаючи тільки острівець світла в оточенні чорних фігур. Ханна побрела до нього, бажаючи і жахаючись водночас можливої картини.
Вдих.
Болісний стогін.
Здавлений крик.
Лице було незачепленим.
Це була єдина незачеплена частина тіла. Сірий асфальт піддався під наступом багрянцю. Торс розпороли від грудної клітини до стегна. Ліва нога в зеленому кросівці лежала за два метра від зламаної ляльки тіла. З правого біцепса під шкірою випиналася кістка.
Але лице було недоторканим.
Ханна мовчки обвела очима людей, які метушилися навколо Браяна.
Неподалік стояв Артур з якимось сивим чоловіком, судмедескперти і поліцейська команда ходили, жартували та вимірювали щось у світлі ламп. Чи знали вони, якою трагедією була Браянова… його відхід? Чи це був для них звичайний вівторок? Невгамовна, пекуча, розжарена добіла ненависть накрила дівчину з головою. Хто міг таке зробити? Що могло так скалічити її брата, змусити його помирати в агонії? Через яку жалюгідну причину вони осмілились його ВБИТИ?!
На Ханну дивилась пара очей.
Вона декілька раз кліпнула, намагаючись зрозуміти, чому цей факт так її збентежив, але пройшовший крізь неї працівник швидко допоміг Ханні згадати. Тільки після цього вона осягнула, кого бачила. За межею світла стояв Пастух зі старомодним іменем, той, хто правив монстрами-Вівчарями.
Ханна швидким кроком направилась до нього. Не роздумуючи, не вагаючись, зі сліпучою ненавистю, яка підживлювала кожен крок… Ханна підійшла і зацідила йому кулаком в обличчя. Зараз, у мить повної безнадії, її не цікавило, що він міг їй сказати — чоловік був уособленням всього жахливого, що ставалося з Ханною за життя і продовжувало ставатися після смерті. Вільгельм носив обличчя людської байдужості, зверхності й смерті. Тому він мав заплатити.
Пастух похитнувся, але холодний вираз не зійшов з його обличчя. З темряви почулося глухе гарчання.
— Попрошу заспокоїтись. — процідив Вільгельм і підняв руку. Гарчання стихло.
— Заспокоїтися? Та ти з розуму зійшов?! — визвірилася Ханна. — Навіщо ти тут?!
— Шукав Вас.
Вільгельм апатично оглянув Браяна.
— Але, видно, не встиг. Якщо б Ви не були безмізким імпульсивним дівчиськом, яке не слухає дорослих, він би залишився живим.
Ханна не знала, що сказати. Вона не розуміла, про що розводився Пастух. Лють чорною хвилею знову піднялась у серці. Чому вона винна у Браяновій смерті?
— Що. У біса. Ти. Городиш? — відкарбовуючи кожне слово вимовила Ханна.
— Ви вважали ворогом того, кого не варто було. Я зобов’язаний був Вам допомогти.
— Так чому не допоміг?! Навіщо ти взагалі там сидів, якщо не допоміг?!
— Ви відмовились від моєї допомоги і пішли, а є дуже мало речей, які я можу зробити без Вашої допомоги. Живі не мають відати про мертвих, тим паче бачити їх: присутність смертних слабшає, вони стають вразливими, а деякі сутності дуже хотіли б поласувати душею людини. Це змушує відчувати їх живими. Я не знайшов цього парубка вчасно, щоб стерти йому спогади… Тому що щось інше знайшло його першим.
— Що його знайшло? — Ханна спитала, відчуваючи легку нудоту.
— Загублена душа, паняночко. Та, хто приречена ходити вічність по землі без можливості попасти за Ворота і вмерти від моєї руки. Тому рекомендує не ворогувати з Вівчарями. Знаю, вони не справляють хорошого враження, але вони охороняють душі від подібної долі.
— Тоді чому ти не розказав мені це на складі?! — у відчаї майже простогнала Ханна.
— Виникли… труднощі.
— Ці труднощі коштували життя моєму братові!
Вільгельм втомлено зітхнув, зняв окуляри і почав протирати їх тканинкою.
— Я пробув в цьому місці декілька століть, панночко, і пробуду ще більше. Ці “труднощі” важливіші за одне людське життя. Смерть Вашого брата частково на моїй відповідальності, але це не кінець світу. Гордіться тим, що змогли показатися живій людині.
Ханну аж заціпило від неприкритого лицемірства. Вільгельм визнавав, що це була його відповідальність, але при цьому він повністю ігнорував її, перекладуючи провину на плечі Ханни. Як батько звик робити.
— Де… душа Браяна? — врешті-решт спромоглася на слова Ханна. Її трусило від вогню злоби у венах.
— З’їли. — відізвався Вільгельм і начепив окуляри. Слово прозвучало, як кинута з вершини скелі багатотонна кам’яна брила.
— З’їли?..
— З’їли. Тепер його ніби і не було. Він не зможе пройти крізь Ворота.
Приголомшена Ханна дивилась на те, як Вільгельм дістав годинника з кишені брюків і, мигцем глянувши на циферблат, розвернувся щоб піти.
— У мене ще є інші померлі, тому гарно Вам провести час до Воріт. Наполегливо рекомендую слухатися моїх вказівок і пройти на ту сторону.
Чоловік кивнув Ханні на прощання і зник у пітьмі.
…
Артур стояв над тілом дитини Хейлор-Вонд вдруге за добу і думав, за що йому дісталось таке життя. Полишити справу він не може — совість загризе, але й продовжувати копатися в ділах сімейки, замішаної в міжнародній торгівлі наркотиками, йому теж не хотілось. Права була його чуйка! Йоган, його старий друг з Національного агентства по боротьбі з корупцією, стояв поряд і смалив сигарету.
— Прям напередодні поставок? — ще раз уточнив Артур. Йоган трохи роздратовано кивнув. Артур замислився.
Вони мали і небагато, і забагато водночас — двох кримінальних авторитетів, велику зірвану поставку героїну з Сіналоа, продажного лікаря та темну конячку Хав’є Дю-Лар. І двох мертвих дітей, одну з яких скоріш за все отруїли, а другого роздерли.
При згадці про тіло Артур вгамував блювотний позив. Він до сих пір не міг зтерти жахаючу картину зі своєї пам’яті, ніби вона випалилась на сітківці його очей. Що взагалі могло так понівечити людське тіло?
— Йоган, я сподіваюсь, ви берете цю справу собі?
Агент посміхнувся напівзнущально-напівсумно:
— Куди поділось твоє почуття справедливості й невичерпний ентузіазм?
— Все ще тут… — видихнув в холод ночі Артур. — Але я вже не молодий, і хочу спокійно спати ночами.
— Ти й сам знаєш, що втратив цю привілегію як тільки обрав сей шлях, друже.
Йоган поплескав Пембрука по спині.
— Ми беремо цю справу, але тебе приставлено як нашого координатора, тому не розраховуй, що ти знявся з гачка.
Артур пирхнув.
— І не думав. Що робити з пресою?
— Девтон має розібратися. Та, по правді, мене самого трохи насторожила швидкість, з якою вони приїхали у відділок. Мої колеги вже запитали джерела у видавництві: виявилось, що вже через декілька хвилин після того, як тіло Ханни Алісії знайшов її брат, вони вже були на низькому старті.
Детектив насупився.
— Думаєш, вбивця повідомив пресу так рано? Це було б дуже необачно з його боку.
— Знаю. Та оскільки сам директор видавництва сказав готуватися, думаю, це не була проста записка. Хтось говорив з ним і сказав, що вона мертва. Цей хтось знав про її смерть, хоча не мав би.
— Не думаєш, що Браян Хейлор-Вонд міг бути тим, хто подзвонив?
— Цей хлопчик? Та ні, тоді б директор вже його здав. Ми вже мали з ним розмову. Я думаю, що ці смерті якось пов’язані з поставками героїну і партнером Хейлор-Вондів — паном О’Гейлі. Він достатньо впливовий, та й з директором знається.
— Не поділили куш?
— Можливо. А заплатили за все діти одного з них.
Артур мало не застогнав. Які б ниточки вони не смикали, все одно вони поверталися до одних і тих же людей: Томас Хейлор-Вонд, Крішну О’Гейлі і зниклий Хав’є Дю-Лар. Томас намагався приховати факт отруєння, а Крішну скоріше за все скерував пресу.
— Ти знаєш, де зараз пан О’Гейлі?
Йоган зітхнув, і Артура накрило хвилею поганого передчуття.
— Так, знаю, він у своєму будинку на Хілл-стріт, висловлює свої найщиріші співчуття в соцмережах. І ти допоможеш мені його допитати.
Детектив припнув язика і тільки знизав плечима. Йонас кивнув у відповідь і сказав:
— Цим ми займемося завтра. Сьогодні мене ще чекають документи і пошуки зниклих. До завтра!
— До завтра! — мляво відізвався Артур, прикидуючи обсяг роботи. Він, замислено насвистуючи, поплівся до своєї машини.
Наскільки він пам’ятав з того великого обсягу інформації від Йогана, голова дому Хейлор-Вондів завжди обожнював свого сина. У нього не було мотивації вбивати його, на відміну від залежної доньки, яка була першопричиною того, чому Томас взагалі потрапив на радари НАБЗ. Було можливо, що Крішну О’Гейлі міг вбити дітей опонента через якісь внутрішні чвари… Але чому не вбити його самого, чому нападати на його дітей? І чому Томас намагався приховати факт вбивства його дитини?
Артур простував до своєї машини, слухаючи сухе “клік-клак” при кожному твердому кроці по бруківці. Тут, за межею світла, було прохолодніше і набагато похмуріше, а в ніздрі забивався вологий запах опалого листя.
Тут, під покровом темряви, Артур зустрів привида.
…
Спочатку Ханна навіть не зрозуміла, що детектив зміг її побачити. Вона дивилася услід, намагаючись заплакати, сподіваючись, що це принесе полегшення, зніме частинку з непід’ємного груза на серці, під шкірою і в легенях. Не вийшло. Відчай до сих пір вирував у шлунку, а скажена злоба застилала очі. Вона була ладна убити.
Тоді хтось різко вдихнув.
Ханна повернула голову в той бік і поглянула прямісінько в очі Артура Пембрука.
Відповідь прийшла миттєво. Ханна була готова колоти і різати, мститися усім тим, хто довів її до цього положення. У неї не залишилось нічого, вартого спасіння, але з’явився шанс на справедливість. Вона може влаштувати пекло на землі для тих, хто доклався до її жалюгідної смерті. Якщо їй треба було використати детектива, щоб розірвати покарати їх, вона була готова.
— Артуре Пембруку, — почала Ханна, пам’ятаючи про срібний хрестик під светром, — таблетку мені дав Хав’є Дю-Лар. Він і мій батько скоріше за все переховуються за адресою Лоуленд-стріт, 45. Небо дало мені шанс, тому я прошу тебе: відомстися за мене! Помстися їм, бо несуть вони тяжкий гріх!
Артур до сих пір не рухався. Ханна з наростаючою панікою ступила крок до нього і спробувала востаннє:
— Батько був єдиним перевізником останньої партії! Посади цього мішка з лайном і Крішну заодно!
Вона зникла — дівчина зрозуміла це по тому, як очі детектива “зісковзнули” з її лиця, дивлячись на вулицю позаду дівчини. Пембрукові руки трусились.
Повільно-повільно, він вийняв телефон і почав набирати номер.
…
Фрондяйн плакала і відбивалась, відбивалась і плакала, поки двоє здорових чоловіків несли її попід руки в сторону дверей. За ними її чекала смерть — Томас Джордж Хейлор-Вонд власною персоною. Фрондяйн квиліла і благала, але чоловікам платили не за те, щоб вагатися. Вони, проігнорувавши всі її потуги, без жодної затримки розчахнули двері.
Фрондяйн замружила очі, і каменем упала на підлогу, як тільки її перестали підтримувати.
Була вже перша година ночі. Руки дівчини тремтіли від страху, від виснажуючої спроби покинути країну з дитиною — як тільки Хав’є помилково згодував Ханні Алісії не ту таблетку, Фрондяйн зрозуміла, що пережити ніч у неї мало шансів, особливо з Лукасом в багажі.
Та навіть знаючи, що дитина буде проблемою, вона не могла його покинути. Фрондяйн пробралася у вантажний потяг і сховалася в одному з вагонів. Вона проїхала дві з гаком години, аж допоки на екстреній зупинці її не знайшли люди Томаса і не приволокли сюди. Хлопчика забрали, а її саму добряче вдарили, щоб Фрондяйн перестала чинити активний опір. По правді, Фрондяйн дивувалась, чому досі була живою.
— Можеш говорити так, я не проти. — прозвучав сухий голос звідкись зліва. Фрондяйн зі зневірою розплющила очі, тільки щоб знайти підтвердження своїм вухам: там на пластиковому стільчику сидів Хав’є, чоловік Ханни. Чи, точніше сказати, вдовець.
Він вже точно все розказав, щоб зняти з себе підозри у вбивстві.
— Сама заговориш, чи принести твого маленького синочка? — запитав її другий голос. Фрондяйн сіпнулась від того голосу. Томас. Вона уникала дивитися в ту сторону, свердлячи поглядом Хав’є натомість. Як тільки вони спіймали Лукаса, все було закінчено.
— Якщо я все розкажу, ви відпустите мою дитину? — запитала Фрондяйн, знаючи, що слова Хейлор-Вонда і гроша ламаного не варті. У неї не було нічого, крім Лукаса. Її ім’я було фальшивкою, її робота знищувала людей, її єдина подруга була мертва через неї… Але якщо був хоча б мінімальний шанс на те, що її хлопчик буде жити, Фрондяйн би віддала її останню розмінну монету — інформацію.
— Я його і пальцем не торкнусь. — пообіцяв Томас. Тільки після цього Фрондяйн повернула свою голову до нього. Її вразило, яким постарілим і змарнілим виглядав завжди сліпучий бізнесмен, сидячи у кріслі за масивним столом. Невже смерть Ханни так його підкосила?
— Крішну О’Гейлі хотів тебе вбити. Він здогадувався, що ви хочете його позбутися…
— От же лайно собаче! — прошипів Томас і потер скроні. На столі стояла напівпорожня склянка з чимось схожим на віскі. — Треба було таки вгробити його…
Фрондяйн кахикнула.
— Так ось, він знав, що поставки зірвуться з його смертю, тому ви почекаєте, поки пройде оплата. І вирішив бити до того, як корабель ввійде в порт. Він вистежив мене і пригрозив життям Лукаса, якщо я відмовлюсь допомагати. Він хотів, щоб я підсунула вам таблетку. Він сказав, що якийсь Магнус пореком...
— МАГНУС?! — ревонув Томас і швигорнув склянку в стіну. Фрондяйн злякано застигла, розширеними очима дивлячись на скаженого чоловіка. Той, здавалось, зійшов з розуму: в почервонілих очах вирувала лють, поки Томас зжимав і розжимав кулаки, шукаючи наступну жертву. — ПРОДАЖНА ШКУРА! А САМ ЛИБОНЬ ТАК СМІЯВСЯ, КОЛИ РОЗКАЗУВАВ МЕНІ ПРО ПІДВИЩЕНИЙ ХОЛЕСТЕРИН!
Фрондяйн тихо схлипнула. Це, здавалось, повернуло Томаса до тями.
— Що ще ти знаєш? — тихим, спокійним голосом запитав він. Дівчина зглитнула.
— Я поняття не мала як це зробити, чесно. Сьогодні я прийшла до Ханни, поговорити і принести її звичайну… ну… ви зрозуміли… Але вона вже була напівпритомна. Я і Хав’є, ну, посперечалися. Я випадково дістала не ту таблетку…
— І все була, як я тобі розказав. — раптово втрутився Хав’є. — Я був злий на Фрондяйн і дилерство взагалі. Я вихопив у неї з рук таблетку і спересердя запхнув її Ханні в рот самостійно.
Фрондяйн пригадала сором від кожного правдивого слова чоловіка. Вона малими порціями вбивала свою подругу, а сьогодні був саме той темний день, коли однієї таблетки вистачило для непоправного.
Вона глибоко вдихнула і завершила розповідь:
— Я досить довго тинялась вулицями. Врешті-решт пішла до мосту, бо хотіла подумати. Я планувала зайти пізніше і продати-таки ще трохи — хотіла залягти на дно з грошима. Але саме тоді виявила, що вийняла не ту таблетку. Я подзвонила Крішну, та він сказав, що вб’є мене. Я… запанікувала, а решту ви знаєте.
— Браян подзвонив мені, Крішну сповістив пресу, справу не змогли закрити як нещасний випадок, вся підозра зразу на мене… — швидше для себе, ніж для інших пробурмотів Томас, склеюючи частинки картини до купи. Фрондяйн збирала свій власний пазл.
“Браян загинув” — прошепотів дівчині Хав’є, і вона миттю зрозуміла, чому Томас такий потертий. Ще один шматочок став на своє місце. Дивлячись на нього, Фрондяйн відчула гострий приплив жалю до Ханни. Дівчина ніколи не була головним персонажем свого життя, до неї ставилися, як до набридливої мухи. А коли вона померла виявилось, що і у смерті вона була другорядною, нікому не потрібною проблемою. Дівчина ладна була закластися, що Томас і оком би не змигнув, якщо Ханна померла б від передозу. Та тільки з’явився шанс того, що підозріла смерть дівчини кине тінь на його репутацію, так він зразу захвилювався і спробував закрити справу. Навіть зараз він оплакував свого сина, не доньку.
В двері постукали.
…
Що, нарешті об’явилися? Ханна з похмурим задоволенням відзначила, що друзі детектива (чи хто вони там) нарешті притягли свої дупи сюди. Поки вони там вовтузилися, дівчина вже встигла послухати історію власної смерті спочатку з уст Хав’є, а потім і з уст Фрондяйн. Бачачи всіх трьох в одній кімнаті, вона не могла утриматися від єдиної думки: “Якщо б я була живою, мені ніколи не вдалося б змусити їх поговорити один з одним”.
Ханна просунула голову крізь стіну. Це був перший і останній раз, коли вона бачила живих спецпризначенців, і вона не збиралася пропустити це шоу. Дівчина повернулась в кімнату. Всі виглядали настороженими. Добре.
З мстивою злістю вона дивилася, як на наказ відчинити двері ніхто і пальцем не поворухнув. Дитяча образа на батька затоплювала Ханну по вінця. Що, батечку, здивований? Не розумієш, як вони знайшли твій секретний сховок?
Вона спостерігала, як люди в бронежилетах вибили двері. Як всіх в кімнаті змусили лягти з руками за головою. Як Томаса Джорджа Хейлор-Вонда закували в наручники.
Ці люди вже заплатили.
Залишився один.
Ханна розвернулась і побігла в туман.
…
У будинку світилось тільки одне вікно.
Вітер глухо завивав по вулицях, співаючи реквієм по сьогоднішній ночі. Гарчання Вівчаря зливалось з гудінням потяга десь удалині.
Ханна увійшла на територію будинку, ніби це була її власність. Вона достатньо часу провела тут, будучи малою, тож зараз точно знала куди іде. В більярдну. За нею простував невидний Вівчар, явно незадоволений з того моменту, як її побачив детектив. Як там говорив Вільгельм — ці труднощі важливіші за одне людське життя?
Кімната була розкішно обставлена, вся в оксамиті й полірованому дереві. Два більярдні столи стояли посередині, вздовж дальньої стіни розташувався міні-бар в оточенні стільців. У кутку причаїлось крісло-качалка. У ньому напівлежав Крішну, посьорбуючи щось зі склянки і задоволено дивлячись в свій телефон. Широка усмішка і розширені зрачки видавали його з головою: він закинувся чимось цікавим.
Ханна підійшла ближче. Темна ненависть кігтями стискала її серце, і воно радісно бухкало в грудях, розганяючи отруту до самісіньких кінчиків пальців. Сьогодні я тебе вб’ю.
Вона підозрювала, що сильні емоції — ключ до того, щоб показатися, але попри всю її лють він і далі дивився в телефон, не бачачи її периферійним зором. Від безсилої злості Ханна скреготіла зубами, стоячи так близько і водночас так далеко від своєї цілі.
У Крішну задзвонив телефон.
Безглуздо посміхаючись, він підняв трубку.
— Чим можу допомогти?
Ханна сіпнулась. Попри його неадекватний стан і вишкір, голос чоловіка був спокійним, зібраним. По спині пробігли мурашки від такого видовища.
— Так, звісно, я дам коментар. Це велика трагедія, знаєте, сім’я мого хорошого друга? Але вам прийдеться почекати до завтра. Я не впевнений, що зараз у стані переживати це все знову.
Ну звісно, він же вкурений!
— Так-так, бідолашний хлопчик… Бувайте! — він повісив трубку і миттєво здушено загиготів. — “Бідолашний хлопчик”, ха!
Ханна не пам’ятала, що сталось опісля: ось вона стоїть, закам’яніла, а ось вона вже нависає над чоловіком і душить його голими руками. Він бачив її — дівчина фізично відчувала його страх в його поті, луснутих капілярах в очах, в цівці слини, яка звисала з нижньої губи…
Крішну був паралізований від страху, а Ханна дуже, дуже сильною… І злою.
Чоловік отямився і спробував скинути її з себе, але не зміг: його руки проходили крізь Ханну, не завдаючи їй жодної шкоди. Істеричний регіт вирвався з її горла, але Вона все ще намагалася прошипіти йому останні слова з перекошеним від безумства обличчям. Крішну помирав.
Вона зловила мить його смерті. Все життя вбивці, яке Вона вичавлювала з нього мертвими пальцями, різко увійшло в Неї. Його душа смакувала, як найкраща шоколадка, яку коли-небудь виготовляли на землі. Вона відчула себе такою живою, як не відчувала за всі роки свого існування. Повільно забравши тремтячі руки з горла Крішну, Вона вибухнула чистим дитячим сміхом, дивуючись, як це Вона раніше не помічала, яким прекрасним може бути життя. Вся радість, все захоплення цього чоловіка текли артеріями до Її серця, на мить визволяючи його із лабет ненависті…
Щось засміялось в унісон з нею. Крізь водоспад чорного волосся Вона побачила, як в кімнату повільно входить Вівчар, але від цього стало ще радісніше. З невинною цікавістю Вона оглядала монстра, який вперше отак постав перед нею.
Він видавався майже людиною. Його силует був тільки трохи зависоким, його руки були тільки трохи завеликими, його шкіра була тільки трохи заблідою… Його хода нагадувала ходу п’яниці, пальці та нігті були занадто довгими, а плечі — вузькими. Але все це помічалось заднім числом, бо всю увагу прикувало обличчя.
— Та ти у нас гарнюня! — захихотіла Вона.
У нього не було ні очей, ні носа — тільки маленька діра по центру лоба, з якої тоненькою цівкою стікала кров. І великий вищирений рот, який займав половину голови.
Вівчар знову засміявся тим жахливим сміхом, який налякав Її в першу їхню зустріч. Тільки тепер Вона виразно чула в ньому відголоски свого власного сміху. Великий рот розкрився в реготі, показуючи другий — менший — рот, схований за першим.
Вона розсміялась у відповідь.
— Зараз ти мене не здолаєш, мій милий. Я випила чиюсь душу — я майже ожила! Вертайся до свого господаря, песик, бо зараз… — о, зараз! — я зможу скрутити в’язи і тобі також.
Вона злізла з трупа і, ніби бавлячись, ступила крок в сторону Вівчаря. Він зробив обережний крок назад і завмер, ніби намагаючись оцінити, чи варто вступати в бійку.
Вона в забутті закружляла по кімнаті, витанцьовуючи незрозумілі па, але як тільки Вівчар зник в темряві будинку, Її постать зупинилася.
— Ну от, тепер я свого можливого партнера по танцю відлякала. — замислено мовила Вона, схиливши голову набік і дивлячись тварюці услід. Ейфорія потихеньку відступала, і Вона починала замислюватися, що робити далі. Вона могла би випити душу отого детектива…
Ханна померла самотньою, зневаженою і злою. Її місце посів хтось абсолютно інший.
— Король помер, нехай живе король! — театрально виголосила Загублена і підстрибом пішла до чорного провалля дверей.
