Справжній готичний детектив

конкурс


німе кіно: тінь з минулого

Промінь світла відбився у вітрині бакалії, за склом якої висить табличка GESCHLObEN. Шиба тремтить від віддалених вибухів і ледь помітно вигинається під гуркіт стрілянини. На полицях вітрини стоять в ряд банки консервів, пляшки олії, мішечки з борошном. У відбитті видніються барикади: дерев’яні меблі, перевернуті вози, грудки цегли та уламки скла. Дим, що підіймається за рогом, химерно змішуються з тінями перехожих, які квапливо шукають укриття.

Яскравий спалах. Краплини крові, що розбризкуються по бруківці, відблискують у склі. Чоловік у залатаній робітничій куртці падає на коліна посеред вулиці.

— Бери великий план! Очі! Стоп! Знято! — прозвучало з режисерського місця.

Актор, що досі стояв навколішках, почав хитатись. І впав на бік. Секунди спливали, а чоловік не підводився. Тривожне шепотіння прокотилося знімальною групою. З натовпу статистів, які грали протестувальників, вийшов високий чоловік у шкіряній куртці й підійшов до лежачого.

— Знято! Можна підводитись! І обідати! — режисер Вальдемар Базелюк, як було зазначено на його стільці, вклав блокнот у кишеню свого жакета й повернувся до виходу з павільйону.

— Не так швидко, — незнайомець у шкірянці сидів навпочіпки біля актора і тримав руку на його шиї. — Він мертвий.

Одна з акторок схопила голову руками й почала верещати: «Міліція! Міліція!».

— Вона вже тут, — незнайомець у шкірянці підняв руку з посвідченням. — Усі, хто були задіяні у сцені, повинні пройти до їдальні. А ми з товаришем режисером маємо поговорити з адміністрацією кінофабрики.

Вальдемар Базелюк кивнув та жестом вказав на вихід з павільйону.

Директор кіностудії займав один з кабінетів першого поверху старовинної садиби. За роки Громадянської війни триповерховий будинок втратив не тільки декоративні елементи — ліпнину, медальйони з портретами грецьких богів, а й частину фасаду. Біля пошарпаних дверей сидів великий кіт іржавого кольору.

Режисер зупинився перед входом, зробив глибокий вдих і постукав. Його супровідник не став чекати дозволу зсередини й штовхнув двері.

— Товаришу, дозвольте відрекомендуватись, — відрубав просто з порога, що огрядний чоловік середнього віку підстрибнув за своїм столом. — Помічник начальника міліції у місті Одесі, Аксентьєв Юрій Степанович. Відсьогодні розслідую вбивства на вашій кіностудії.

Чоловік за столом насупився. Повільно встав, обійшов кульгаючи свій робочий стіл і встав навпроти гостей.

— Вбивства? Товариш Микитенко казав, що ті дві смерті класифікували як нещасні випадки. На кіновиробництві це трапляється. То каскадер невдало зістрибнув з даху, то статистка впала на фрагмент скляної декорації, — директор кінофабрики присів на краєчок свого стола. Своїм поглядом зіщулених очей він вивчав слідчого, його молоде, чисто виголене обличчя, не коротко стрижене, як належало б за статутом, темне хвилясте волосся.

— Що казав товариш Микитенко мене не цікавить, по-перше. А, по-друге, сьогодні стався третій так званий нещасний випадок, — молодий слідчий оглядав стримане оформлення кабінету — свіжо побілені стіни, шафа з моделями кораблів, стілець біля стола, заваленого паперами, крісло біля вікна.

— Так званий? — директор кінофабрики перервав тишу, яка запала після того, як слідчий підійшов до вікна.

— Як довго ви очолюєте фабрику? — прозвучало у відповідь.

— Четвертий місяць. З лютого 1925-го.

— Скільки було смертельних випадків на вашому кіновиробництві за цей час?

— Тільки ці. От зараз.

— А скільки траплялось у вашій кар’єрі? — слідчий повернувся до режисера Базелюка, який щось викреслював у своєму блокноті.

— Я? Я… я тільки починаю. Це моя перша картина. А смерті… тільки ці, — запинаючись, відповів режисер і впустив олівець.

— Тільки ці, товариші, — слідчий посміхнувся і постукав пальцями по підвіконню. — Ось бачите. Тільки ці. На зйомках фільму «Гамбург». Вашого фільму, — кивнув режисерові й відбив ритм по підвіконню. — Вперше смерті на виробництві людей з масовки, — кивнув директорові й відчинив двері.

За ними вже стояли двоє міліціянтів в довгих зимових шинелях.

— Проведіть товариша Базелюка до їдальні відповісти на кілька питань, — слідчий вказав режисерові на вихід. Зачинивши двері, він ще деякий час дивився на них, ніби також збирався вийти. — Знаєте, що спільного у всіх жертв, товаришу Нечерда? Думаю, сьогоднішня не виключення, — слідчий повільно обернувся.

— Ні.

— Вони набрані для масовки з Люстдорфу. Не чули про таке місце?

Директор кіностудії похитав головою.

— Селище поблизу Одеси, там живуть потомки німецьких колоністів. Для Німецької республіки вони також deutschblütig.

— Он у чому справа, товаришу комісаре. Що насправді ви шукаєте? Якщо цими смертями зацікавилось ОДПУ?

Аксентьєв повільно нахилив голову зі сторони в сторону, ніби розминаючи шию, і вказав директору на його крісло:

— Це була справа часу, що людина з вашим революційним та воєнним досвідом зрозуміє, хто я… — легка посмішка з’явилась на обличчі слідчого.

Спираючись за стіл, начальник кінофабрики пошкутильгав до свого фотеля.

— У жертв є опіки на тілі. Як після контакту з кислотою. Що цікаво, вони проступають з часом і тільки в певних ділянках тіла. Виявили в моргу випадково, коли готували тіла до транспортування у Люстдорф.

Директор здивовано підняв брови.

— Ця інформація якимось чином дійшла до представників Німецької республіки, — продовжував Аксентьєв.

— Он, воно що, — Нечерда відкинувся на спинку свого крісла. — Дипломатичний скандал з країною, що єдина надала плівку та хімікати для кіновиробництва, коли інші не визнавали СРСР та блокували постачання товарів.

Слідчий, що сидів навпроти кивнув:

— Скандал, через який можна втратити найбільший ринок прокату продукції Всеукраїнського фотоуправління за межами Країни Рад. Тож у ваших інтересах, товаришу Нечерда, співпрацювати зі мною.

— Це в наших спільних інтересах, товаришу Аксентьєв.

— Я радий, що ми дійшли згоди у цьому питанні, — слідчий встав і спершу направився до дверей, але різко звернув до вікна. — А цей двірник завжди так довго прибирає біля вашого приміщення?

— Двірник? — директор підвівся, але невдало зробив крок і вдарився об ніжку стола. — Не знаю, ніколи не звертав на нього увагу.

— Він підмітає під цим вікном від самого початку нашої розмови. Скільки треба мести одеське болото у лютому, щоб стало чисто?

Директор, який стояв ще й досі за своїм столом насторожився, що сорочка нап’ялась на його животі.

— Це питання риторичне, не напружуйтесь так, — і молодик зайшовся сміхом.

Комісар Аксентьєв йшов павільйоном, де знімали сцени «Гамбурга». Чорно-білі декорації відтворювали цілі квартали німецького портового міста: зруйновані будівлі під час повстання трирічної давнини, барикади, що складались зі справжніх обгорілих меблів, бочок та каміння. Слідчий обережно обійшов центральну площу з ратушею, намагаючись не наступати на розкидані плакати та прапори для сцен вуличних демонстрацій. Він йшов вузькою вуличкою, вимощеною бруківкою, повз сірі фасади будинків із вибитими вікнами. Лише деякі лампи тьмяно освітлювали шлях, кидаючи примарні тіні на стіни. Комісар йшов на віддалений звук людських голосів та стукіт молотка. Минувши табличку «кінець району Бамберк», він вийшов до готичної споруди з потемнілими від часу та негоди стінами. Троє робітників встановлювали дерев’яні двері у її головний вхід у формі арки. Вищий за всіх на голову худорлявий чоловік з великим паперовим згортком під пахвою давав їм коментарі, мішаючи німецькі та російські слова.

— Herr Herz? — запитав комісар Аксентьєв.

— Ja, — чоловік притис сувій так сильно до себе, що цупкий папір зігнувся.

— Ich muss Ihnen ein paar Fragen stellen. Можете відповідати німецькою, якщо так буде зручно.

Чоловік кивнув.

— Як ви опинились в Одесі на кінофабриці?

— Мене запросило ВУФКУ.

— Хтось конкретний з Всеукраїнського фотокіноуправління?

— Ні. Запит на мою кандидатуру художника кіно надійшов на державному рівні, — Герц перевів погляд своїх глибоко посаджених очей на робітників, які починали зводити з муляжу щось на кшталт кам’яного муру.

— Ваші декорації колись ставали причиною нещасних випадків?

— До цього тижня ніколи. Та й то… актор, якого знімали на даху, раптом втратив свідомість і впав. За сценарієм він не повинен був підходити навіть близько до краю покрівлі. До чого тут моя конструкція?

— А жінка? Яка загинула від скляної деталі?

— Моя методика полягає на тому, що я малюю всі елементи дальнього плану на склі. Це дешевше і швидше, ніж будувати всі фрагменти інтер’єру з речей. Школи навіть організовували екскурсії, щоб діти подивились на мою роботу зі скляними декораціями!

— Ближче до питання, товаришу Герц. Жінка померла...

— Їй стало зле під час зйомок. Замість того, щоб вийти з кімнати, вона пішла до скляної конструкції вглибині і впала на неї. Через той випадок, он… — художник з декорацій повернув голову до готичної будівлі. — Психлікарню доводиться будувати за старим принципом.

— І останнє. Чи не було у вас погроз, чи конфліктів з кимось через те, що ви… — слідчий стишив голос, — німець?

— Ні, — навіть не кліпнувши своїми довгими рудими віями, відповів Герц. — Тим паче один зі сценаристів, Шнайдер, має німецьке коріння, а камераман, здається, шваб.

Аксентьєв замислився, обвів поглядом похмурий готичний фасад психлікарні і попрощався. Він знову йшов вузькими вуличками Гамбурга. Аж раптом за шибкою одного з будинків промайнула жіноча постать.

— Всі з цього майданчика мають бути зараз в їдальні, — промовив комісар і підійшов до будинку.

— А мене попрохав Ігнатій помогти художнику Герцу. Може десь підмісти, щось помить, — обличчя жінки було прорізано глибокими зморшками й обрамлене сірою хустиною.

— Хто це ще за Ігнатій? — Аксентьєв заглянув у наповнене ганчірʼям відро бабусі, з якого стирчав віник.

— Завгосп. Уборщік. Як та жінка розбила шкляну стіну й померла, він мене зове на поміч. Каже, що праці в нього побільшало.

— Цікаво якої?

Бабця знизала плечима.

Комісар вийшов з павільйону. Морозне повітря періщило по обличчю. Аксентьєв підняв комір своєї шкіряної куртки та зробив крок в бік їдальні, як раптом почув голоси зі сторони старого амбара. Він обережно підкрався до рогу будівлі.

— Ти маєш зникнути на деякий час, — сказав знайомий голос директора кінофабрики.

— Ситуація виходить з-під контролю. А я вже майже у цілі, — прозвучав низький чоловічий голос у відповідь.

— Цей новий — птах високого польоту. Будь обережним.

Щось натиснуло на ліву ногу Аксентьєва. Він опустив очі й побачив рудого кота. «Няв», — видав з себе той.

Директор кінофабрики виступив з-за будівлі й подивився, звідки долинуло нявчання.

— Товаришу Нечерда, вийшли прогулятись? — слідчий струснув кота з ноги й попрямував до старого складу. — Чи когось шукаєте?

— Гуляю. З котом. Кожен в їдальні підгодовує когось з чотирилапих. Цей їсть тільки з моїх рук і ходить зі мною всюди, — директор присів і тварина підбігла до нього лащитись.

Слідчий обійшов Нечерду з його улюбленцем, оглядаючи все навкруги.

— Ви щось загубили, товаришу комісаре? — озвався директор кінофабрики.

— Вивчаю місцевість, — Аксентьєв відкрив двері складського приміщення і клацнув запальничкою. Посвітив на підлогу, на якій лежав рівний шар пилу, і не став входити всередину. — Раз ми зустрілись. Маю до вас ще кілька питань.

Нечерда тихо промовив «слухаю» і взяв на руки рудого кота.

— Хто відбирає на фабрику технічний персонал?

— Це складне питання. Зараз, наприклад, дев’ять операторів, але люди постійно змінюються. Кінофабрики обмінюються кадрами. Хтось ще у 1922 році прийшов сам. Зазвичай тоді це були фахівці з фотографії. Когось можуть порекомендувати з Києва, як от Бєльського. Останні два роки, як відкрили технікум кінематографії, то вони тут вчаться й можуть залишитись працювати.

— А оператор німець, як саме опинився тут?

— Герр Розен? — запитав директор, а кіт у нього на руках перестав муркотіти.

— Я не знаю його імені. Він працює над «Гамбургом»?

— Так. Він знімає технічно складні сцени. Ремонтує апарати. Вони у нас більшою мірою ще дореволюційні. Кажуть, що він вчився на початку століття у Парижі у «Гомон». Безцінний одним словом.

Кіт зістрибнув з рук директора і помчав головною алеєю.

— Він ще сьогодні не їв. Кличе до їдальні, — пояснив Нечерда.

— І мені час навідатись туди, — слідчий ще раз повільно обвів поглядом територію навкруги. — Я думаю, ви не будете заперечувати, що я складу вам компанію.

— Аж ніяк.

Двоє чоловіків обійшли павільйон і порив холодного вітру пнув їх у спину, як вони вийшли на головну доріжку.

— А хтось живе постійно на території кінофабрики? — запитав Аксентьєв.

Директор замислився і сповільнив крок:

— Старий охоронець. Біля головних воріт є прибудова. Він там живе. — Нечерда зупинився, щоб дати перепочити хворій нозі, на яку він постійно кренився, наче корабель на мілині.

Їдальня робітників кіноіндустрії містилась у великій кімнаті, що в минулому столітті слугувала за бальну залу. Зсередини вихід охороняли міліціонери. Аксентьєв сказав щось на вухо одному з них, а на загал промовив:

— Товариші, ви можете повертатись на свої робочі місця. Товаришу Базелюк, прошу залишитись на кілька хвилин.

Режисер стояв в глибині зали і нотував щось у своєму блокноті. Гидливо косячись на стіну, вкриту крапельками пари та жиру, по якій повзла велика чорна муха.

— Що у вас далі за планом зйомок? — запитав Аксентьєв.

Базелюк погортав свій блокнот.

— Сцени суду.

— Хто знімається?

— Справжні одеські адвокати, навіть не актори.

— Серед них є німці?

Режисер провів пальцем по сторінці.

— За прізвищами не схоже.

— Чудово. Працюйте, — слідчий дійшов до дверей, як раптом обернувся. — А де можна знайти сценаристів «Гамбурга»?

— На другому поверсі, — Базелюк зігнав муху, яка сіла на борт його піджака. — Вся адміністрація там, окрім директора. Ну, ви ж знаєте.

Сходи в адмінбудівлі були зроблені з темного полірованого дерева, що контрастувало зі світлим мармуром на підлозі першого поверху. Ковані поручні, прикрашені візерунками з рослинними мотивами, нагадували про заможних дореволюційних власників. Кожна сходинка віддавала легким скрипом під ногами Аксентьєва. На дверях кабінету, де мав (зі слів Базелюка) сидіти сценарист «Гамбурга» зазначалось: Григорій Ней, головний редактор. Аксентьєв постукав три рази й одразу, не чекаючи відповіді, натис на ручку і ввійшов всередину. За стосами паперу ледве можна було розгледіти світловолосу чуприну.

Юнак з кирпатим носом вистрибнув з-за свого робочого місця назустріч відвідувачу.

— Товариш Ней? Головний редактор кінофабрики? — із сумнівом перепитав слідчий.

— Так, прошу сідати, — молодий чоловік зібрав розкидані книжки з дивана і склав їх на підлогу.

Погляд Аксентьєва притягла лаконічна чорно-біло-червона обкладинка, на якій дрібним шрифтом зазначалось Лариса Рейснер, а потім великими літерами «Гамбург на барикадах».

— Одразу до справи. Ви писали сценарій за цим твором, — слідчий взяв книжку до рук і погортав її, — разом з товаришем Шнайдером?

— Так. Він працював над описами локацій. Я писав діалоги.

— Його давно не бачили на кінофабриці.

Головний редактор сів на стілець навпроти слідчого.

— Він у лікарні. Я за станом здоров’я не міг поїхати у творчу експедицію до Миколаєва. Натурні сцени Гамбурга — верфи, порт, заводи — вони знімали там у січні. Звісно, на вулиці. І товариш Шнайдер застудився. Так сильно, що вже другий місяць у шпиталі.

— В Одесі?

— В Миколаєві.

— Це треба буде перевірити, — Аксентьєв підвівся і поклав книжку на диван.

Слідчий зійшов на перший поверх і зазирнув за сходи, куди в дореволюційні часи поселяли прислугу. Ця будівля не становила винятку: низькі дверцята комірки були замкнені на замок. «Добре, що не іржавий», — промовив до себе слідчий і дістав з кишені куртки складаний ніж з відмичками. Вставив одну в отвір і злегка повернув. Механізм клацнув і Аксентьєв швидко заслизнув досередини. Кімнатка давно не використовувалась, про що свідчив пил на засуві дверей до ще одного приміщення. Однією рукою слідчий тримав запальничку, а іншою тягнув за давно не змащений металевий брус. Цей механізм піддавався довше за перший і все ж таки впустив Аксентьєва у покій із затхлим повітрям, в якому джерелом світла служило тільки одне кругле віконце під стелею.

На підлозі стояли великі ящики та скрині. Деякі з них були відкриті. В них лежали фрагменти старовинних меблів: різьблені ніжки столів, спинки стільців, дверцята від шаф. Інші сундуки були наповнені декоративними предметами: порцеляновими статуетками, мідними свічниками, старими книгами та посудом. У протилежному кутку стояли дві високі дерев’яні шафи. Їх дзеркальні дверцята з внутрішньої сторони вкрились патиною. Слідчий підійшов до однієї з полиць. По черзі оглянув поламане віяло, подерту шовкову рукавичку, гребінець, тріснуте люстерко.

Аксентьєв дістав запальничку, щоб посвітити у найтемнішому кутку комірки, як та вислизнула з рук. Він присів навпочіпки й почав шукати. Якщо права рука намацала потрібний предмет, то ліва потрапила у щось вологе. Запаливши світло, він побачив брудний слід від великого черевика. Вервечка подібних плям йшла вздовж стіни до вішака з жіночими сукнями. Слідчий розсунув одяг і побачив ще одні двері, замасковані за декоративну нішу. Аксентьєв з усієї сили пхнув їх. Роздався глухий звук удару по іншій стороні.

Чоловік у кашкеті, високих чоботах, темному вбранні, поверх якого було вдягнуто фартух, лежав на землю. Слідчий підскочив до нього і зірвав головний убір. На Аксентьєва дивились очі соковито-зеленого кольору, який буває у трави навесні. Всі інші риси у чоловіка була невиразними — русяве волосся та вуса, вузькі губи. А як підвівся, виявився вищим від слідчого на голову.

— Ви — двірник, — радше констатував, ніж запитав Аксентьєв.

— Як бачите, товаришу, — відповів той і поплескав себе по кишені фартуха.

— Імʼя?

— Ігнатій.

— Прізвище?

— Гнатюк, — двірник зробив паузу, очима шукав щось на землі, — Ігнатій Семенович.

Слідчий помітив його знервований погляд, що блукав доти, поки не зупинився на невеликому металевому предметі під стіною. Аксентьєв зробив різкий крок і встиг схопити його раніше за двірника.

— Це годинник, — пояснив Ігнатій і ще більше стиснув свої й так вузькі губи.

Аксентьєв натис на кнопку квадратного пристрою і кришка відкрилась. Циферблат був поділений на чотири секції, в кожному з яких знаходився окремий годинниковий механізм. В одному з них рух стрілок сповільнювався, поки зовсім не зупинився.

— Незвичний годинник, — слідчий з зацікавленням подивився на Ігнатія. — У звичайного двірника.

— Це талісман… від давнього друга.

Аксентьєв закрив пристрій і поглянув на гравіювання.

— Радянська людина не вірить у талісмани, особливо зроблені у Штатах.

Двірник ковтнув повітря.

— З такими речами ви й без моєї участі втрапите у халепу, — слідчий посміхнувся, підійшов до двірника і поклав годинник до кишені його фартуха.

***

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь важкі сірі хмари, що директорові кінофабрики Олександрові Нечерді довелось ввімкнути світло у своєму кабінеті. Він скинув пальто і повісив його на вішак біля дверей, потім повільно, шкутильгаючи, підійшов до свого робочого місця. На столі, поряд із документами й сценаріями, ліниво розтягнувся кіт. Нечерда лагідно погладив руде створіння. Той у відповідь перевернувся на спину, підставляючи живіт для подальших ласок.

Раптом тварина підскочила і в мить опинилась на підвіконні. Зі сторони складу із садовим інвентарем долинав дивний звук, наче щось велике і важке падало на підлогу. Директор підійшов до вікна і прислухався. Знову щось гупнуло. Нечерда швидко, наскільки дозволяла йому хвора нога, вийшов на двір. З-за рогу гаражів кінофабрики з лопатою в руках біг двірник Ігнатій. Чоловік кивнув Нечерді й вони повільно почали підкрадатись до сараїв. Завгосп підняв лопату, вказуючи в бік джерела звуків, які ставали все голоснішими. Металевий брязкіт, дерев’яний скрип, обурене бурмотіння та чортихання.

Двері відчинилися і перед чоловіками з’явився запорошений пилом і з налиплим на шинель павутинням Аксентьєв. В руках він тримав зім’ятий листок з кресленням.

— Товаришу комісаре? — Нечерда не приховував свого здивування. — Що ви тут робите?

Слідчий, що роздратовано вибивав пил з рукавів, буркнув у відповідь:

— Проводжу огляд колишніх стаєнь. Шукаю білий фосфор.

Ігнатій, що стояв за відчиненими дверима, позаду Аксентьєва, опустив лопату і перепитав:

— Білий фосфор?

— А, і ви тут, двірник-завгосп. Товаришу, вам відомо, що згідно з документами, за якими ви оформлені на кінофабриці, вам має бути шістдесят сім років?

Ігнатій переглянувся з директором.

— Ваша ж людина? — запитав слідчий Нечерду.

Той, глибоко вдихнувши, кивнув слідчому.

— Ну, над вами є ваше керівництво. Сподіваюсь, їм відомо про цього шпика.

— Звичайно, — Нечерда провів поглядом рудого кота, який втомився спостерігати за подіями на вулиці й забіг у кабінет директора. — І, можливо, ми зможемо вам допомогти.

Аксентьєв єхидно хмикнув та буркнув собі під ніс: «Хто ще кому допоможе».

— Я думаю, нам краще зайти всередину для подальшої розмови, — сказав Ігнатій, оглядаючись навкруги.

В кабінеті Нечерди слідчий насамперед почав знімати залишки павутиння та сухого листя зі своєї шинелі. Тільки після цього він повісив її на вішак і повернувся до чоловіків. Один вже був за своїм робочим місцем, другий, сидячи на стільці з іншого краю стола, щось роздивлявся у своєму дивному годинникові.

— Тож, товариші присутні, — Аксентьєв підійшов до вікна і театрально розвів руки. — Що вам відомо про білий фосфор?

Тиша. Слідчий подивився на вирази двох облич навпроти:

— Добре. Почнемо з іншого місця. Наскільки він, — запитав Нечерду і вказав на двірника, — обізнаний зі справою?

— Все, що знаю я, знає він. Ігнатій –– мої руки, а головне ноги.

— Ну, добре. Минулої нашої зустрічі я казав, що у перших двох жертв з часом проявились хімічні опіки. У третьої жертви вони теж з’явились. І як показала експертиза — причина білий фосфор. Місця ураження навіть злегка світяться в темряві. У першого — вуха та рука, у другої — шия, у третього — шкіра навколо очей.

Нечерда з Ігнатієм здивовано переглянулись.

— І от питання, де у вас застосовують білий фосфор?

— Ніде, — впевнено відповів директор. –– Його використовували тільки у виробництві сірників та зброї. Ви ж це чудово знаєте, товаришу Аксентьев.

— Знаю. Як і те, що ваш помічник має дивний пристрій, вироблений за кордоном.

Ігнатій закотив очі:

— Звичайний годинник, тільки квадратний, — двірник поклав його до кишені фартуха. — Якщо білий фосфор знайдено на шкірі, то я торкався облич перших двох жертв і допомагав їх вкладати на ноші. Чому тоді у мене немає опіків?

— А я третього, — Аксентьєв подивився на свої руки. — Всі жертви відчували легке запаморочення і нестачу повітря згідно з коментарями свідків. Якщо це отруєння парами в приміщенні, де було багато людей, то чому померли тільки конкретні особи… — слідчий уважно стежив за кожним рухом двірника. — Німецького походження.

— Білий фосфор, який діє вибірково за етнічною ознакою, — Нечерда кинув довгий погляд в бік Ігнатія. — Як головний по всім складам щось нове завозили?

Двірник замислився на хвилю:

— Це мало б бути приміщення захищене від світла, щоб білий фосфор не окислювався. Я перевіряв усі комори та навіть закинуті приміщення. Та й не тільки я, — повернув голову до слідчого, який підійшов до вішака і дістав згорнутий папір з кишені своєї шинелі.

— І кожен закуток підвалу перевірили? — запитав Аксентьєв, не відриваючи погляду від свого листка з кресленням.

— У нас немає підвалу. Те, що всі так називають, — це льох зі сторони кухні та їдальні. Зараз там роблять вхід просто з вулиці, — відповів Нечерда. — І використовують для зберігання їжі.

— Але у маєтку княгині Демидової-Сан-Донато за проєктом є підвальне приміщення, — Аксентьєв розгорнув на столі накреслений нашвидкуруч рваними лініями план будинку на майже прозорому папері. — Він знаходиться під правим флігелем.

Директор та двірник нахилились над мапою.

— Навпроти фонтана Нарциса в парку, — Нечерда тицьнув пальцем на маленьке коло біля найдовшого крила будівлі.

— Я шукав там. Одного разу вночі там чулася музика, — сказав Ігнатій. — Неосвітлювана зона. Нікого не мало б бути у неробочі години. Максимально далеко від адмінбудівлі, що виходить на Пролетарський бульвар.

— Тобто ви мешкаєте на території кінофабрики? — запитав Аксентьєв двірника, але поглянув на Нечерду.

— Так, у гаражах, — Ігнатій не відводив очей від креслення й не бачив, з яким обуренням слідчий подивився на директора кінофабрики. — Це за колишніми стайнями. Тут поруч.

Нечерда відсунувся і почав шукати щось у шухляді свого стола.

— Порівняймо! — і розгорнув аварійний план адмінбудівлі Одеської кінофабрики.

Троє чоловіків повільно переводили погляд з однієї мапи на іншу.

— Більшу частину крила, що йде до моря, на сучасній версії вирішили просто не малювати, — промовив Ігнатій. — Немає будинку — немає й підвалу.

— Наскільки я пам’ятаю там порожні кімнати. Тільки стіни лишились. Під час Громадянської війни звідти винесли все, що можна було взяти, — прокоментував Нечерда, погладжуючи кота, який застрибнув на стіл. — Навіть двері. А що зосталось знесли до невеликої кімнати й використовують деколи як реквізит.

Годинник на стіні тихо цокав, відмірюючи секунди. Чоловіки продовжували мовчки вивчати плани. Інколи скоса спостерігаючи один за одним.

— На коли заплановано приїзд статистів з Люстдорфа? — запитав Ігнатій.

— На понеділок, якщо товариш Аксентьєв дозволить, — Нечерда продовжував гладити кота. — Завтра знімаємо з оператором Розеном відремонтований після торішньої пожежі оперний театр, а потім святкова вечеря.

Директор потер руки в передчутті події і посміхнувся:

— Сподіваюсь, вихідних вистачить, щоб всі прийшли до тями.


***

Лютневе сонце поволі підіймалось над горизонтом, скорочуючи тіні дерев та будівель кінофабрики. Проміння виблискувало на снігу та упряжі. Коні переминались з ноги на ногу, ритмічно видихаючи пару.

— Вам вистачить двох возів? — запитав Нечерда чоловіка у капелюсі та довгому вовняному пальті.

— Штативи. Кабелі. Товариш Розен зі своєю камерою вже… он, — головний технік махнув рукою на зіщулену постать в хутряній шапці на одному з возів. — Ми на всяк випадок взяли додаткові лампи. Лютий як-не-як. Небо в мить може стати свинцевим.

— Добре, — відповів директор і підійшов до одного з помічників, що вантажив техніку. — Товаришу, візьміть у завгоспа ще мотузки. Вона зайвою ніколи не буде, — Нечерда нахилився до нього ще ближче і прошепотів: — Ігнатій щось знайшов.

Аксентьєв провів рукою по вусах і голосно відповів:

— Так, товаришу директоре.

Легкий вранішній сніг майже розтанув і тепер кожен крок слідчого супроводжувало чавкання землі. Двірник стояв спиною до нього на тому місці, де вони вперше зіштовхнулись.

— Мене прислали за мотузкою.

Завгосп підняв руку і нервово потряс нею, прохаючи чи то помовчати, чи то почекати. Зробив крок під саму стіну і продовжив йти вздовж неї, допоки не дійшов до старих дерев’яних дверей. Аксентьєв не витримав:

— І де це ми?

Двірник нарешті розвернувся і тільки зараз слідчий побачив, що в руках Ігнатій тримав свій дивний годинник, у двох секторах якого обертались стрілки з різною швидкістю.

— Цей винахід реагує на поля. Як би це назвати… особливі. Тонкі.

Аксентьєв насупив брови:

— Не зовсім розумію. Ви ще скажіть, що маєте на увазі привидів?

— Ви не вірите у надприродне, товаришу Аксентьєв? — з серйозним виглядом запитав Ігнатій. — Чи у вас є хоч одне логічне пояснення того, що тут відбувається?

Комісар потер лоба, що пасмо темного волосся вибилось з-під кашкета.

— Питання віри в нашій державі небезпечні, товаришу.

Двірник удав, що не почув останньої фрази:

— Вам личать вуса, до речі, — повернувся до дверей і почав щось шукати у своїх кишенях. — Десь о шостій ранку мій годинник почав цокати. Стрілки в одному секторі обертались як скажені, — Ігнатій знайшов щось подібне до відмички. — Я вибіг на вулицю й почав ловити… назвімо це сигнал… — він потягнув замок до себе, щоб вставити інструмент, як той сам відкрився.

— Це висіло тільки для відводу очей. Схоже, ви дійсно щось знайшли, — швидким рухом Аксентьєв дістав з-за пазухи свій маузер і ввійшов всередину.

Пусте просторе приміщення. Комісар подивився на плитку на підлозі, на вікна високо під стелею.

— Що це?

— Згідно з планом садиби Олени Петрівни Демидової, княгині Сан-Донато, тут була каплиця, — Ігнатій вказав на склепіння з ребристими елементами. — Нервюри притаманні католицьким церквам і соборам.

Аксентьєв з підозрою подивився на двірника і направив на нього дуло:

— Товаришу, краще поясність все це і що ми тут робимо. У мене достатньо підстав застрелити вас просто тут на місці.

— Пам’ятаєте, коли ми вперше зустрілись?

Комісар кивнув.

— З цим пристроєм діялось щось схоже і я прийшов до того приміщення, до якого ви потрапили трохи згодом з інших дверей, — сказав Ігнатій. — Годинник був активним тільки біля шафи з жіночими речами. Я намагався зрушити її, але одній людині зробити це не під силу. Найцікавіше, що ще більше прискорилось обертання, коли я доторкнувся своїм пристроєм до стіни. Ну… а потім прийшли ви.

Аксентьєв ще тримав пістолет, націлений на двірника, але розслабив свою руку в лікті.

— Ця каплиця знаходиться через стіну саме з тією кімнатою зі старими речами. Погодьтесь, що яким просторим це приміщенням не є зсередини, але ззовні ця частина будинку виглядає довшою, — Ігнатій дивився просто в очі слідчого, ніби намагався зрозуміти враження, яке справили ці факти.

— Коли ми йшли сюди, — згадав Аксентьєв, — був фрагмент стіни без вікон, без медальйонів та ніш з бюстами, — і опустив маузер. — Наче це крило закінчувалось дуже товстою стіною, до якої згодом прибудували церкву.

— Або між кімнатою та каплицею є ще одне приміщення, — зелені очі Ігнатія заблищали. — Треба перевірити стіну, можливо, за вівтарем передбачався хідник до нього.

Тихе «няв» пролунало за їхніми спинами. Двоє чоловіків обернулись і побачили рудого кота, який раптом вигнув спину і почав шипіти.

— Нечерда вас шукає, — промовив завгосп кінофабрики й підійшов до тварини.

— Серйозно? Прислав кота? — Аксентьєв скептично похитав головою і сховав пістолет. — Оглянемо стіну завтра, а зараз треба супроводити товариша Розена на зйомки й вберегти від можливої небезпеки.

Чоловіки вийшли з каплиці. Ігнатій повісив знову замок на двері, щоб ніщо не видало їхній візит.

Комірка двірника була невеликим приміщенням, у якому запах деревини зливався з ароматами машинного мастила від сусідства з гаражем. Уздовж однієї стіни стояв невеликий стіл, вкритий різноманітними інструментами, реквізитом, кресленнями та зошитами. Над столом висіла лампа з тріснутим скляним абажуром. На протилежній стіні висіла велика дошка з прикріпленими до неї листками. Аксентьєв підійшов, щоб роздивитись їх ближче. План зйомок «Гамбурга» та кілька фотографій з попередніх кінопроектів. Ігнатій поклав на стіл моток мотузки й відкрив невелику металеву скриньку, що стояла на землі.

— Я дещо приготував. Так. На всяк випадок, — він дістав дві маленькі порожні пляшечки й носові хустинки. Наступним витягнув напівпорожній бутель з синім порошком всередині. — Позичив у садівника. До обробки дерев ще далеко: не повинен зараз шукати мідний купорос. Відсиплю нам трошки.

Ігнатій надягнув гумові рукавиці.

— Він нейтралізує звичайний білий фосфор. Як буде діяти у нашому випадку невідомо. Розраховую, що ми зможемо отримати речдок. При контакті з сульфатом міді фосфор окислиться і стане бурим пилом.

Кожен з фляконів Ігнатій загорнув у хустинку.

— В разі небезпеки нею можна буде вдарити супротивника, а тканина хоч якось захистить шкіру рук від скла та мідного купоросу.

Аксентьєв поклав пляшечку у кишеню куртки, взяв мотузку й швидким кроком пішов до головних воріт кінофабрики.

Коні, що від довгого очікування вже збили вологу землю у пухке багно, нарешті зробили кроки в бік Пролетарського бульвару і вози, навантажені технікою та людьми, повільно рушили з місця.

До повороту на Чижикова їхали мовчки. Розен обіймав однією рукою скриньку з кінокамерою, ніби боявся, що вона раптом зіскочить з воза. Його асистент підняв комір пальта і намагався втягнути голову якомога глибше, щоб уникнути контакту з холодним вітром та дрібним снігом. Коли доїхали до будівлі залізничного вокзалу він хмикнув і повернув обличчя до Аксентьєва:

— Слиш, новенький, прийшов на фабрику і не страшно?

— Ще не довелось ні з ким поспілкуватись, — спокійно відповів Аксентьєв.

Розен з зацікавленням подивився своїми блакитними, майже прозорими, очима спочатку на Аксентьєва, а потім на юнака.

— Олексію, не помічав за вами любові до містики, — сказав старий оператор й усміхнувся до свого сьогоднішнього помічника.

Той у відповідь махнув рукою:

— Історія цікава, можу новенькому розповісти поки їдемо. Глядиш, вона зігріє кров.

— Головне, щоб ще більше не охолодила, — пожартував Аксентьєв.

— Я її почув від нашого садівника, а він служив у маєтку Сан-Донато ще за життя княгині. Якось у її молодшої доньки з’явився залицяльник, головний телеграфіст вокзалу, — юнак кивнув в бік великої будівлі. — На початку століття це була рідкісна і шанована професія. Справа йшла до весілля. Як раптом виявилось, що до знайомства з юною Демидовою-Сан-Донато він вже зробив пропозицію іншій. Дівка та виявилась не з боязких: підстерегла княжну на подвір’ї й плеснула в обличчя кислотою. Наївна вважала, що Сан-Донато його зачарувала, а хлопак просто швидко оцінив статки родини. Княжна, як оклигала і побачила своє відображення в дзеркалі, почала божеволіти. Пішла вночі до каплиці край парку і вирішила повіситись. Служниця через потаємний отвір побачила той княжий намір, підняла галас і наймолодшу Демідову встигли витягти з петлі. Мати негайно відправила її до родини в Італію на лікування. Княжна згодом навіть заміж вийшла. А от залицяльник її зник. Подейкують, що княгиня замовила вбивство і телеграфіста, і його першої нареченої. Ревниву дівчину теж облили кислотою, щоб помучилась перед смертю. Отакі справи.

— І хто вбиває акторів згідно з цією історією? — іронічно запитав Аксентьєв.

— Кажуть, що сторож якось вночі бачив силует, що ніс скручені дроти. Був так далеко, повертав до парку, що наглядач не став його окликати. Зранку старий взагалі подумав, що те все йому примарились. Аж потім, коли місяць був уповні, він знову побачив на тому самому місці чоловічу фігуру з ящиком. Робітники на кінофабриці думають, що то дух юнака з телеграфним апаратом блукає територією маєтку, який йому не дістався, — Олексій насупив брови й поглянув на свого начальника, який нервово вистукував по дерев’яній поверхні скрині з кінокамерою.

— Тобі щось не подобається в цій історії? — запитав Розен і погладив свою сиву борідку.

Вози їхали вулицею Леніна й будівля опери була від них не далі, ніж за три квартали.

— Як на мене, якщо якийсь привид не може знайти спокою, то княгині. Вона померла у 1917-му і її могила десь на території кінофабрики, — відповів Олексій.

— Цікава версія. Cherchez la femme, pardieu! Cherchez la femme! — промовив Розен.

Вози зупинились і асистенти почали здіймати з них обладнання. Не дивлячись на свою неміцну статуру та вік, Розен намагався стягнути ящик з кінокамерою самостійно. Послизнувся на замерзлій калюжі й почав хитатись, шукаючи опору. Аксентьєв враз підскочив до чоловіка і підхопив його:

— Давайте, товаришу операторе, все ж таки допоможу.

Кінокамера, яку взяли на зйомки кінохроніки, виявилась старим апаратом «Пате» майже двадцятирічної давнини.

— У кіноательє Харитонова теж були такі, — сказав Розен, коли камеру вже встановили на триногу. ВУФКУ успадкувала не тільки його територію з розграбованим павільйоном, а ще й техніку. Розбиту, в поганому стані. Я заміняв деталі, лагодив. Але так, як знімає ця, моя особиста, не знімає жодна на кінофабриці.

Задзвенів трамвай і перервав розмову.

Сутеніло, коли вони закінчували зйомки бульвару Фельдмана.

— Кадри з життя міста завжди потрібні в нашій справі. Десь та й згодяться. Знайдуть свій фільм, — сказав Розен своєму помічникові.

Знімальна група завершувала свою роботу навпроти готелю у неоренесансному стилі. В ньому ж мала відбутись вечірка на честь присвоєння статусу «академічного» відремонтованому оперному театру. Високоповажні гості починали сходились. Майже вся адміністрація кінофабрики, згідно з наданими Аксентьєву даними, жила в цьому готелі, тому зараз зустрічала запрошених перед входом. Головний редактор Ней та режисер Базелюк про щось сперечались, тоді як художник Герц поруч з ними нервово палив сигарку, випускаючи дим через ніздрі.

Аксентьєв почав шукати портсигар, плескаючи себе по кишенях, і почув хрускіт.

— Чорт, забув, — він обережно дістав пляшечку. Повільно розвʼязав хустинку, в яку був загорнутий з мідним купоросом.

Скло тріснуло, але вміст її, хоч потемнів, але не розсипався. Слідчий відійшов від знімальної групи до смітника і викинув зіпсований подарунок Ігнатія. Розен тим часом нахилився над камерою.

— Зніму їх для історії, — вказав оператор на автівку, яка під’їхала до готелю.

Спершу з машини вийшов чоловік у кашеміровому пальті темно-сірого кольору. Його обличчя з правильними античними рисами облямовувало ретельно укладене русяве волосся. Він дістав з кишені квадратний годинник і подивився в сторону знімальної групи.

— Хто ж ти в біса такий? — процідив крізь зуби Аксентьєв і сплюнув на землю.

Ігнатій підійшов до задніх дверцят автівки й подав комусь руку. Спочатку з’явилась маківка з темними кучерями, зібраними шовковою стрічкою. Їхня володарка мала великі очі, виразно підкресленні темними тінями на повіках. Гордовита постава виказувала у ній балерину.

— Ксано Майс, — Базелюк підскочив до жінки й поцілував їй руку. — Ми… одеська сцена з нетерпінням чекала на ваше повернення. Чи сумували ви за нами у Берліні?

Балерина посміхнулась, нахилилась до режисера і щось тихо відповіла йому. Її злегка накинуте на одне плече пальто з великим хутряним коміром почало спадати, демонструючи її оксамитову сукню, довгі рукави якої прикрашало срібне тороччя. Ігнатій підхопив пальто й обережно накинув його на плечі жінки.

— Ви бачили? — прозвучав голос Розена.

Аксентьєв поглянув на оператора, що спостерігав за сценою через об’єктив камери.

— Що саме?

— Як чоловік, користуючись нагодою, ніжно провів пальцем по шиї балерини.

Ігнатій тим часом відчинив двері перед своєю супутницею і вона ввійшла всередину, залишаючи шлейфом своєї сукні легкий слід на снігу.

Коли Аксентьєв допоміг повантажити всю техніку на вози й знімальна група виїхала з бульвару, він запалив. Гості заходу продовжували збиратись. Раптово їх потік досередини зупинився і на вулицю вибіг працівник готелю.

— Розступіться, дайте місце лікарям! — закричав він.

Слідчий кинув цигарку на землю і побіг до будинку, до якого також почали підходити цікаві перехожі. Натовпом проносилось нервове «щось сталось?» і у відповідь «балерині стало погано… раптом стала задихатись». Аксентьєв протискався до входу. У дверному отворі з’явився переляканий Ігнатій. Він пильно дивився на те місце, де нещодавно стояла знімальна група. Шукав щось очима. Побіг до будівлі міської ради, озирнувся навкруги, і розчаровано видихнув. Слідчий продовжував спостерігати за Ігнатієм на відстані: той підійшов до стоянки таксі й сів в одне з них. Аксентьєв підбіг до іншої машини й показав своє посвідчення.

— Їдемо до стадіону на бульварі через Сільсько-господарну вулицю. Якнайшвидше! — наказав водієві вже в салоні автівки.

Аксентьєв тільки переліз через невисоку ковану дореволюційну огорожу стадіону, як бульваром проїхало таксі. Слідчий рушив бічною стежкою, яка з’єднувала колись маєтки, а тепер осередки спорту та кіно. Ліхтарі кидали тіні на бруківку і в черговий раз за день починало сніжити. Ігнатій, який вискочив з готелю без пальта, зараз здригався у своєму костюмі трійці. Озираючись, йшов головною алеєю до найвіддаленішої частини адмінбудівлі кінофабрики. Слідчий, який намагався триматись в тіні, не бачив з-за рогу як відкрились двері до каплиці, але чув як вони рипнули.

Цю частину території не освітлювали ліхтарі, ще й місяць сховався за хмарою. Користуючись цією миттю суцільної темряви Аксентьєв підійшов до дверей колишньої церкви. Звук зведеного курка прозвучав позаду нього.

— Заходьте всередину, товаришу комісаре, — сказав Ігнатій і дуло пістолета торкнулось потилиці Аксентьєва.

Слідчий повільно відчинив скрипучі двері.

— Необачно з вашого боку не перевірити тил, — продовжував завгосп кінофабрики. — Хіба що ви хотіли щось сховати.

Аксентьєв почав сміятись:

— Та я був тут вперше з вами вранці.

— Жартували, іронізували…

— Ви ж натякали на тонкі енергії та привидів.

— Дивіться, — Ігнатій продовжував тримати пістолет у голови Аксентьєва, але простягнув вперед свою руку з квадратним годинником так, щоб слідчому було видно циферблат.

Тьмяне місячне сяйво полилось з вікон і Аксентьєв краєм ока побачив, як шалено обертаються стрілки в одному з чотирьох секторів механізму.

— Тут присутня нелюдська форма: або привид, або демон в людській подобі, або вампір, — пояснив Ігнатій стурбованим голосом.

— Годі, — слідчий схопив руку, що тримала годинник, різко присів і вдарив противника у живіт.

Пістолет випав з рук Ігнатія, і, вдарившись об підлогу, вистрілив у стінку, до якої мав примикати вівтар. Аксентьєв підняв зброю і націлив її на двірника.

— Вставайте, товаришу з фальшифим імʼям. Що ви зробили з балериною? Хотіли звалити все на мене?

Ігнатій повільно встав:

— У неї опік на шиї. Судячи з реакції нейтралізації, білим фосфором.

— І як вам вдалось нанести його? Я бачив, як ви торкались її своєю рукою. Щось на хутрі її пальта?

Ігнатій не поспішав відповідати, хоч слідчий тримав його під прицілом.

— Можна останнє бажання? — спокійним тоном запитав двірник. — Ми ж у каплиці. Не дивіться так на мене. Так, я вірю в Бога! Буде вам ще одне виправдання, чого мене треба було застрелити.

Аксентьєв махнув рукою в бік стіни.

— Туди мені й треба, — Ігнатій підбіг до місця, куди вистрілив пістолет. — Куля пройшла навиліт.

— Стіна фанерна? — питання Аксентьєва прозвучало із зацікавленням в голосі.

— Стіна звичайна. Це куля особлива.

Слідчий подивився на пістолет двірника: на вигляд типовий маузер.

— Може, допоможете, товаришу комісаре, знайти підвал. А потім застрелите. З нас двох я точно не вбивця і не демон, — Ігнатій вивчав стіну.

— Ви працюєте під вигаданим ім’ям, маєте доступ до будь-яких приміщень. Згідно з рапортами ви допомагали лікарям з першою жертвою, ви опинились поруч з другою і намагались її відкачати. Ви супроводжували на вечірку четверту. Не здивуюсь, якщо у якийсь спосіб ви доклали руку до третьої. Ви намагались заплутати мене своїми пляшечками, вміст яких змінив колір без контакту з білим фосфором.

Ігнатій, який в цю мить простукував стіну, обернувся:

— Тобто змінила колір? Через скло? — голос зазвучав стурбовано. — А ви останнім часом не помічали за собою змін? Небажання їсти чи нечутливість до холоду?

Слідчий підійшов до нього впритул, що Ігнатій вдавився в стіну.

Щось клацнуло поруч з ними. В стіні відкрився вузький прохід.

— Чергова пастка? — запитав Аксентьєв. — І що там? Таємна лабораторія?

— Гадки не маю, — відповів Ігнатій. В його голосі одночасно прозвучало як здивування, так і зацікавлення.

За хідником виявилась порожня кімната з широкими кам’яними східцями, які вели донизу. Звідти лилось світло та долинала мелодія грамофона. Ігнатій спускався першим. За ним, наставивши йому пістолет у спину, йшов Аксентьєв. Долі, наскільки вистачало світла, стояли вздовж стін дерев’яні полиці, заповнені всілякими дрібницями — від старовинних ламп до розбитих годинників і потьмянілих дзеркал у витончених рамах. На невеличкому столику лежала пожовкла чорно-біла фотографія Парижа. У темному кутку на високій стійці стояв кінопроєктор.

Ігнатій зробив кілька кроків — і впав перед слідчим. Його зелені очі були розплющені. Він дихав, але не міг поворухнутись.

— Що? Що? — Аксентьєв намагався зрозуміти, на що вказує паралізований. — Куди дивитись? Вниз?

Аксентьєв подивився на ногу Ігнатія і побачив тонкий, як голка, дротик у стегні.

— Його скувала отрута. Може, вмре. А, може, й ні. Речовина на всіх діє по-різному, — голос луною йшов з неосвітленої частини підвального приміщення.

— Хто ви? Навіщо вам це? — запитав Аксентьєв.

— Помста, — повторилось двічі.

Слідчий вистрілив у пітьму.

— Марно вбивати мертвого, — голос звучав ближче. — А ось ви до мене можете доєднатись.

— Я не вірю в привидів, — тільки й встиг промовити Аксентьєв, як отримав чимось важким по голові. Осів на коліна, мружився і намагався сфокусуватись. Пістолет Ігнатія відкотився під стілець, а його власник продовжував лежати нерухомо.

— А дарма, — промовив знайомий голос позаду. — Надприродне заперечуєте, науки не знаєте. На фокус з говоритилем та мікрофоном купились. Не подумали, що джерело звуку може бути в іншому місці.

Аксентьєв підняв голову і побачив награно обурене обличчя Розена. Комісар вихопив свій маузер і вистрілив в серце чоловіка. Той сіпнувся і почав втрачати рівновагу. Слідчий поволі підвівся і підійшов до тіла оператора. Нахилився перевірити пульс, як Розен вихопив з його руки маузер.

— Я ж казав марно вбивати мертвого. Les apparences sont trompeuses, — він подивився на дірку в грудній клітині. — Merde, светр зіпсув!

— Це знову якась ілюзія? — тремтячим голосом запитав Аксентьєв.

— Життя — суцільна ілюзія. Й смерть, як бачите, також. Тільки помста всьому надає сенсу. Смаку. Ми, французи, не любимо прісних страв.

— Французи? Розен?

— Резан, згідно з записом про хрещення в одній із церков шостого округа Парижа. Ви питали навіщо мені це все? Юний Енрі Резан мріяв стати машиністом. Як його батько. Але той разом зі старшим братом загинули на франко-прусській війні. А потім Паризька комуна… Вона змінила місто. Перша світова — мене. Скоріш за все я, воєнний кореспондент… оператор, загинув від однієї з brennende Zwiebel, що містила білий фосфор. Набрався я його так, що він досі живить мене і тримає на цьому світі, — чоловік засміявся. — Все моє життя — війна з німцями чи через німців, — додав вже серйозним тоном.

Аксентьєв повільно посунувся до стільця, під яким лежав пістолет Ігнатія.

— Але й після смерті є обмеження, — продовжував Розен-Резан. — Я не можу приїхати до Німеччини й силою фосфорного погляду вбивати місцевих. Доводилось полювати на німців за кордоном. Аж поки нова країна на сході, одержима демонами, не встановила з ними дипломатичні зв’язки. Залишилось тільки почекати, коли їм знадобляться мої послуги й вони почнуть знімати кіно. Зробив ставку на це місто, що саме тут будуть відроджувати індустрію. Навіть знайшов тут закинутий будинок з речами того довоєнного світу. Крихтами мого світу… зробленими у Франції, написаними у Фра…

Щось стрибнуло на спину оператора й не дало закінчити речення. Від несподіванки він вистрілив у стелю. Цієї миті вистачило Аксентьєву, щоб підібрати пістолет Ігнатія. Розен викручувався, але не міг зняти з себе рудого кота. Той тримався міцно, кусався та дряпався.

Знову пролунав постріл. Куля знесла голову оператора, і те, що від нього залишилось, впало на підлогу, перетворившись за якусь мить на пил.

— Клята нога. Якби не кіт, то не було мені кого рятувати, — з темної частини підвалу з’явилась приземкувата постать директора кінофабрики.

Аксентьєв навів на нього пістолет.

— Я свій! — Нечерда підняв руки. — Коти демонів чують, принаймні цей.

Руда тварина підійшла до свого хазяїна і потерлась об ногу.

— Мені не давало спокою, що Ігнатій чув музику біла фонтана. І сьогодні під час прогулянки я побачив сліди на снігу в тій частині парку, де ви точно не ходили зранку. За старим планом там була альтанка. Кущі, що її оточували, розрослись і кришка люка до підвалу виявилась добре замаскованою. Кіт весь день шипів та нервував, тож я вирішив залишитись і не їхати на вечірку. А як почув перший постріл, взяв свою зброю і поліз донизу.

Аксентьєв опустив пістолет і показав на Ігнатія.

— Потрібна допомога. Він дихає, але треба його звідси дістати.

Аж раптом кіт зашипів на щось у темному кутку. Нечерда підійшов до високої стійки.

— А тут у нього проєктор. Старий, але здається працює, — промовив директор і ввімкнув його.

На білому полотні на протилежній стіні з’явилась вітрина бакалії. Яскравий спалах. Краплини крові, що розбризкуються по бруківці, відблискують у склі. Чоловік у залатаній робітничій куртці падає на коліна посеред вулиці. Його очі. Великі темні очі на весь екран.

— Він сказав «зніму їх для історії» і щось про «провів пальцем по шиї балерини». І потім вона почала задихатись, — Аксентьєв вдивлявся в кадри на стіні. — Воєнний кінохронікер був зі своєю технікою і під час обстрілу з нею і загинув. Шукайте його камеру.

— Ось, — Нечерда підійшов до ящика, на який шипів кіт.

— Ігнатій часом не давав вам флякону з мідним купоросом?

Директор кінофабрики посміхнувся й дістав з кишені скляну пляшечку.

— Я відкриваю, ви сиплете порошок. Подивимось що буде, — сказав Аксентьєв.

Нечерда кивнув.

Камера всередині заскрипіла, вкрилась рудими плямами й почала розпадатись на деталі. Бура речовина роз’їла метал та плівку.

— Здається, сьогоднішній день зйомок пішов коту під хвіст, — сказав Аксентьєв.

— …під рудий хвіст, — уточнив Нечерда.

І двоє чоловіків засміялись.

***

— Прошу пробачення, що не повірив у версію з привидами та демонами. Чи ким був той Розен? — сказав Аксентьєв і поклав руку на плече двірника. — Пляшечка в той день зйомок біля готелю ймовірно потемнішала, бо лежала в кишені з того боку моєї куртки, що торкалася Розена.

Сонце сідало над павільйонами кіностудії, де тривали зйомки «Гамбурга». Ігнатій спробував усміхнутись, але м’язи обличчя ще не слухались його після паралітичної отрути.

— Я повідомив Нечерду, що справу закрито. Довелось знайти трохи білого фосфору й підкинути у кімнату в підвалі. За версією слідства, перед тим як стрибнути зі скелі у море Розен зізнався, що планував дипломатичний скандал. А навіщо? Не встиг пояснити.

Ігнатій кивнув головою і спробував промовити «добра версія, згодиться».

— Ви навідували балерину Майс у лікарні, тож знаєте, що вона ще деякий час не зможе говорити, — продовжував слідчий. — Можна особисте питання?

Двірник моргнув.

— Ви не вперше зустрілись того вечора з нею? Ви були знайомі до того. Коли дізнались, що її, німкеню за походженням, попросять по поверненню зіграти у «Гамбургу», то влаштувались на кінофабрику. Бути поруч.

Ігнатій кивнув.

— Ось чому ви так завзято шукали вбивцю. Cherchez la femme. Розен мав рацію.

Двірник насторожився, дістав свій годинник і провів ним з голови до ніг слідчого. Жодна стрілка не ворухнулась й Ігнатій видихнув з полегшенням.

— Не переймайтесь, товаришу, я не дивився у видошукач тієї камери, яка була інструментом вбивств, — слідчий посміхнувся. — А що то за кулі, що знищили оте і пробили стіну?

— Срібло, — повільно відповів Ігнатій. — Начинене вибуховою речовиною.

— Знову розробка вашого друга?

Ігнатій кивнув і простягнув слідчому шкатулку.

Всередині, накритий запискою, лежав ґудзик. «Щоб знати, з ким маєш справу в країні демонів. Механізм той самий, що й в годиннику. В разі небезпеки він тихо свистить», — було записано незугарними літерами.

— Я це, звісно, знищу, — Аксентьєв підпалив запальничкою папір. — Дякую.

Підійшов так близько до двірника і прошепотів на вухо:

— Якщо ви раптом десь побачите колишнього статського радника Ігнатова, передайте, що його досі розшукують за всі його справи, особливо з 1919-го. Капітан міліції Аксентьєв радить йому забирати кохану після зйомок і їхати якнайдалі з країни демонів.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 22:46: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:00: Грає в конкурсі • Другий етап
02/01/25 21:00: Вибув з конкурсу • Другий етап