Пролог
Дзвінок в швидку було зареєстровано 28 листопада о 20:49. На зупинці біля шахти жінкою було виявлено тіло чоловіка в шахтарській робі, без ознак життя. Ще на шляху до зупинки вона помітила блимання синіх вогників і вирішила, що їх відкидають маячки чи то поліцейської машини, чи швидкої. Оператор записав інформацію і впевнив, що за цією адресою швидку в останні кілька годин не викликали.
Вночі в поліцію було зафіксовано звернення від п’ятьох людей. Їхні сини й чоловіки не повернулися додому з третьої зміни, яка тривала з 14:00 до 20:00 на шахті Східнодонбаська.
Ще дивнішим виявилося те, що в той день третьої зміни у жодного з них не було, керівник бригади стверджував – усі п’ятеро шахтарів мали вийти на зміну о 20:00. Жоден не прийшов, тому він зателефонував рідним, які згодом забили на сполох. Знайшли лише одного працівника – мертвим на зупинці.
1
Шахта нагадувала потойбічне метро, де через брак сонця втрачалося відчуття часу. Вагонетка доправляла їх у безодню і чим швидше пролітали темні стіни, глибшою ставала шахта, тим важче було дихати. Простір стискався, наче ти добровільно даєш себе поховати, а труну стрімко опускають в задушливе місце. Цілодобово працююче царство мертвих, де нема живих рослин, метеликів і котів. Навкруги вугілля, щури, пил і, скоріше за все, мікроорганізми, які не вловлювало людське око. Проте Роман відчував — тут є ще щось. Воно ховалося в нескінченних темних штреках. Придивлялося, всотувало твій запах, клубочилося пітьмою за плечем. Можливо, так дихала сама смерть, поховавши у кам’яних копальнях достатньо людських тіл.
— Так, новєнькій, — повернувся до Роми Багола. поклавши руку на край вагонтеки, — Свєтільнік і самоспас видалі, тармазок у тєбя. Щас даєдєм – я уйду па дєлам, всє вапроси к Васє ілі пацанам. Сматрі пад ноги, лішнєє нє трогай, фанарь нє виключай. Ясна?
Рома кивнув.
— Шо там, новини про батька є? – спитав Юра.
— Чуєш, шо ти одразу так. В хлопця біда. Якби в мене батько зник – я б і на роботу не з’явився. – заступився Василь.
— Ну добро. Ми тут той, нормальні всі, поможемо якщо шо. Ти на батька свого дуже схожий, до речі.
— Співчуваю, малий. Але все буде добре, не переживай, їх знайдуть, — поплескав по плечу Василь.
У шахті робочий день тривав шість годин і розпочинався зі сніданку, коли зміна прибувала на свою ділянку. Їли тільки раз і більше не харчувалися, поки не виходили на поверхню. Рома жував тормозок біля Василя, тримався його, як батькового друга і адекватного дорослого. Той нагадував Санту без бороди - сиві вуса, відкритий погляд і зморшки в кутиках очей. Далі примостився Юра. Ще далі ділився історіями Сергій, активно жестикулюючи:
— Думав вже, що засцяв. А він стискає того щура в руках, підносить до рота і вгризається йому в бік.
Схоже, позиви до блювоти з’явилися тільки у Роми, інші спокійно жували.
— Карочє, кров підборіддям, щур пищіть. Хоч би прибив його перед цим, я он рибу ловлю – глушу, не наживо ж патрати. Ми в ахуї, бо сперечалися практично ні на що, на слабо.
— А в какой он смєнє сейчас? — спитав Рудий.
— Він вмер. Чи від СНІДу, чи від якоїсь хріні, що щури переносять. Тому новенький, — звернувся до Роми, — обережно. Як поїси – кидай в комбайн залишки.
Рома кивнув. В напівтемряві світилися маленькі цятки голодних очей. Сергій відіпхнув носаком чобота найсміливішого, що крутився поруч, вчувши їжу. Один сидів біля Роми. Очі тварини застигли і тільки смикання вусів видавало, що воно живе.
— Ну і сам щурів не жери. — додав серйозно наостанок. — Смачного.
Поснідавши, бригада попрямувала до своєї ділянки. Відчувався тиск повітря, як на вході в метро. По центру коридору, укріпленого великими металевими анкерами у вигляді арок, їх зустрічало величезне, витесане з вугілля обличчя. Здавалося, наче хтось в передсмертних муках намагався пробитися в коридор, але тільки голова відпечалася на твердих блискучих каменюках. Навколо візерунками розходилися по вугіллю дати і імена, стерті від часу.
— Шубін, дух шахт. — показав Василь на скульптуру.
— Не думав, що колись стіни прикрашатимуть мертвими дядьками, які при житті ходили з факелом перевіряти метан в купі шуб, — озвався позаду Сергій. Помітне черевце напиналося під одягом і трусилося, коли він сміявся. — Розслабся, на нього тут ніхто не молиться. Колись концтабір був, то лишилося. Бачиш он імена вирізані і номери жетонів. Сподіваюся, як завершимо видобуток вугілля, то засипемо це к хєрам.
— А хтось чув чи бачив Шубіна? – поцікавився Рома.
— Якщо вірити легендам, сміється – добре, плаче – погано. Якщо вірити реальності, тут буть хто може іржати чи плакати і ти не зрозумієш, чи то Шубін, чи може Молдаван.
— Шо? — озвався той попереду.
— Нічого, йди.
Дебелий хлопець з монобровою розвернувся і порівнявся з Ромою. По віку був приблизно однолітком.
— Разван, — він протягнув руку для вітання.
— Що?
— Ім’я. Разван. Ваші чогось звуть мене Іван.
— Іван Молдаван?
— Я румун насправді. Це тут вже мене заримували в Молдавана.
— Акцент наче не чути.
— Мама українка. Румун по батьку.
— Незвично бачити румунів в шахті.
— Незвично чути українську в шахті. Я ж не тільки з вашою бригадою працював.
— Бо з Мар’їнки більшість. Місто хоч і під Донецьком, але там українська. Знав?
— А Багола – не ваш, виходить? «Пачєму мала виработкі? План нє випалнім – нам піздєц».
Молдаван засміявся, а потім у нього всередині щось заклекотіло, він закашлявся, якось голосно вдихнув і харкнув на підлогу темною слиною. Темна від пилу чи крові?
— Дядько теж таким спльовував. — згадав Рома, — Але то все за років двадцять зібралося, потім регрес. Живе з однією легенею зараз. Ти де встиг?
— Вже заробив, — Молдаван стер слину рукавом.
Сергій зачепив Рому плечем і пройшов вперед до хлопців.
Далі коридор розгалужувався на кілька вужчих. Чобіт чвакнув, занурившись у воду.
— Обережно, обманка, — розвернувся до нього Василь. — Пилом присипане, то не видно, що вода. Стеж за кроками, наступай куди і я. Це добре, що на голову не капає.
Жовтий енергопотяг тулився вдовж стіни, від нього працювала апаратура. Попереду колеги світили коногонками, наче одноокі циклопи.
— Я чогось думав, що стіни більш блискучі. У тому коридорі не видно через анкера, а тут вони якісь сірі. — роздивлявся Рома.
— Бо покриті інертним пилом аби вугілля не займалося. Ще є під стінами контейнери з ним, щоб пожежі гасити. Тебе не вчили чи як?
— Я прогулював.
— Чудово. Інструктаж пам’ятаєш?
«Дивися під ноги, не чіпай зайве і не вимикай ліхтар», але Василь, певне, мав на увазі інше.
Комбайн нагадував живу істоту, що мчала вперед, крутячи залізною рукою. Рому наче перекинуло в комп’ютерну гру, де підземна нечисть біжить на персонажа, зносячи на шляху стіни. Уламки розлітаються в боки, а пилюка осідає на всьому, до чого долетить. Після комбайну рухалися анкера - секції з металевими опорами. Наче підземні залізні ноги, вони поступово пересувалися підземеллям, тримаючи породу.
На відміну від прохідників, що працювали в повний зріст, ГРОЗи пролазили туди, де треба ставати навколішки. Рома відділяв відбійним молотком те, що не захопив комбайн. Малим уявляв, що молоток не механічний, а звичайний, і робота батька – це щось накшталт гномів з Білосніжки. Реальність більше сходилася на кліпі Рамштайн.
Затріщали балки на стелі. Кілька щурів кинулися від стіни.
—Шубін балується, — посміхнувся Сергій.
— А я оце за Валіка думаю. — заговорив Юра. — Жінка на зупинці бачила синє блимання. Це вона йшла від багатоповерхівок, бо в інший бік шахта. Якщо вогні були від машини, то вона мала поїхати сюди, в шахту, інакше б жінка її побачила, правильно? У Валіка, казали, кістки переламані, може і машина збила.
— Якщо йшов з шахти, чому його знайшли в робі та брудного? В душ не сходив, не перевдягнувся.
— Наче тікав від когось.
— Я взгалі дещо таке знаю, чого ви ще не знаєте, — озвався Юра. — Ручкалися ми з ранку з попередньою зміною, так мені сказали, що Абакума допитували. Поліція пробила журнал дзвінків — Абакум зв’язувався з Валіком за день до його смерті, а Валік йому в той день, коли помер, дзвонив, потім повідомлення відправив. Якийсь шифр. 1919.
— Може це час, коли щось сталося? Його ж біля восьмої чи дев’ятої вечора знайшли, здається.
— А тобі сказали, що Абакума сьогодні швидка забрала? Перенервував.
— Так. Пацани перелякані якісь. Питаю в Льохи, що сталося. Він мені сказав, ти не повіриш, якщо розповім. І просто попередив про сині вогні. Аби валив нахєр з ділянки, якщо побачу.
— Ого, — видихнув Рудий, — сєрйозная заява. Толька нє понял, што за сініє агні.
— Я від декотрих такий перегар зранку чув, що здогадуюся, — засміявся Сергій.
Потік конвейерної стрічки, що підземною річкою несла вугілля, різко зупинився. Сергій висипав на неї залишки породи з лопати і завмер.
— Перекур. — Василь вимкнув відбійник.
— Зганяю за ремонтниками, — Молдаван виліз з лави і випростався в повний зріст. Після кількох годин навколішки не виникало питань, чому ГРОЗів називали чотириногими чи горбатими. — Новенького з собою візьму.
Коридор зникав у темряві, важко було зрозуміти, де він закінчується і скільки доведеться йти. Рома попрямував вперед, оглядаючи те, що вихоплювала лампа над лобом. Цікаво, здалеку він був більше схожий на святого з німбом, чи чудернацьку рибу на дні океану, приманюючу жертву світлом? А, можливо, жертва – це він. І хтось в темряві вичікував, вслухаючись в його кроки.
По світловідбивній стрічці на робі Рома ідентифікував попереду людину. Молдаван тихо перемовлявся з ним, поки Рома вивчав стіну Шубіна.
Мереживо вирізаних цифр і букв було затерте настільки, що місцями не зрозуміло, 7 то, чи 1, М чи Н.
«187… Євген…1533…алентин…1793(8?)…Нагорний Ол…сій…»
— Мріча, мій дід. – Молдаван став поруч і провів вказівним пальцем по імені та прізвищу, номеру 1933.
Роман теж торкнувся рукою нерівної поверхні.
— Дивися, 1919. Як те, що написав Валік. Може то не час взагалі, а теж номер. Букви нечіткі. I…me чи re, — старався розібрати Рома, — Ieremia. Не наше. Це як воно читається, Іеремія?
— Єремія. Правильно читати Єремія, якщо з румунської.
— Це ж наче єврейське.
— Ну у румунів теж таке є. Мій дід знав Єремію.
— Співчуваю. То тому ти тут? Хотів більше дізнатися?
— Дід мріяв сюди повернутися. Не дивлячись на страшні спогади. Хотів завершити те, що не зміг, бо дивом втік і врятувався. Але зараз він не ходить, а я можу. Замість нього.
— Що за справа?
Разван вже не слухав. Роздивлявся імена, пошепки промовляючи румунською.
Кам’яне обличчя з грубими рисами втупилося незрячими очима в коридор. Гостре підборіддя кидало тінь на імена внизу. І Рома не очікував побачити там прізвище і ім’я батька. Потім ще чотирьох людей з його зміни. П’ятеро зниклих і Абакум, це прізвище видалося знайомим. Здається, Юра про нього розповідав. Свіжі імена йшли колонкою, перше було давнє і напівстерте. Алімов. Останнє не встигли дописати, лише «Сер».
Спочатку у нього перед ногами пробігла вервечка щурів. Потім з’явилося відчуття, наче хтось невидимий дивиться у спину. Пацюки зникли в темному отворі. Роман вгледівся у морок коридору, поки боковим зором не вихопив рух біля себе. Один щур відстав. Не щур. Синій зайчик світився в темряві, нагадуючи фосфорний браслет, який Роману колись купила мама на морі. Цікаво, від якої концентрації метану в повітрі з’являються такі галюцинації?
— Разван, — повернувся від до колеги.
Але той щикнув і вимкнув коногонку. Свою і Ромину.
В іншому кінці коридору напружилися.
— Це шо там? — Василь побачив, що світло зникло. — Ромка!
Тиша.
— Роман…ман…ан! Молдаван…ан..ан, — луною покотилося у пітьму.
— О, загорілося!
— Тсс, це не вони. Воно чомусь синє. — пошепки промовив Юра.
Почувся тихий і здавлений кашель, наче хтось давився, боячись вибухнути голосним реготом потім почав задихатися, голосно втягуючи повітря. В тому місці, звідки хрипів невідомий, увімкнулася синя коногонка. Спиною до них стояв чоловік. Цього працівника Роман раніше не бачив, але він і не всіх ще вивчив. Його роба була більш зношеною, бо доволі відрізнялася від одягу хлопців. Зайчик стрибнув і розчинився в синьому налобному ліхтарі. Що це за фокус? Поруч почувся шепіт румунською. Молдаван читав якісь молитви? Прокляття?
Роман переніс вагу з ноги на ногу і голосно чхнув. Напружило, що чоловік не зреагував.
З іншого краю наближалися два ліхтаря.
— Пацани, ви гдє?
Людина з синім ліхтарем опустила каску на підлогу і кілька разів стукнула. Іскри синею хвилею помчали стінами. Миттю потухли світильники, вимкнулося обладнання. Легка вібрація в повітрі перетворилася на маленький землетрус, посипалася порода.
Щось звалилося Ромі на каску і намагалося перелізти на обличчя. Щур. Рома труснув головою, гидив скидати його рукою. Довгий хвіст хльоснув по обличчю і заплутався десь між скронею і каскою.
— Зараза.
Рома скинув каску, потріпав головою. Вслухався. Щур впав на підлогу, обладнання наново зашуміло. Молдавана не чути. А потім сильна рука схопила за шию і протягла назад.
Перше, що Роман побачив – колег, які зазирали йому в обличчя.
— Воскрєс? Слушай, нікагда нє снімай каску, ну тебя в баню.— чорні зіниці Баголи по кольору практично збігалися з райдужкою, від чого погляд був моторошний.
Роман прикрив очі. Не скільки від коногонок, які тепер світили йому в обличчя, стільки аби не дивитися в чорні очі керівника.
— Інструктаж, мать твою, прахаділ? Пачєму я должен атвєчать за смєрть дурачков.
Намагаючись зрозуміти, за яку «смерть дурачків» той говорить, Роман сперся на лікоть та обдивився простір. Підлогу всіювали темні брили. Відпала порода.
— Чшш, Саня, не кричи. Він тут перший тиждень тільки. — заступився Василь.
— Та бляха, пайду курну, а то аж дьоргаєт. Расчєхлітє малова. І работать, норма сама сєбя нє виполніт. Тища двєсті тон за суткі нада, і так сталі із-за канвєєра.
Василь почекав, поки Багола зникне в темряві і повернувся до Романа.
— Так не можна, чуєш? Їж в касці, сци в касці, знімай вже на виході. Рудий он теж так їв колись, на голову впало і йому каску навпіл. А голова ціла.
— Тільки потім почав бачити господа Ісуса Христа і казати, що він Богоматір. — почув від Сергія.
Рудий штовхнув його ліктем в бік.
— Де Молдаван? — Рома сфокусувався за плече Василя. Туди, де з пітьми блищали очі щура. Або не щура. Рудий теж дивився на істоту, яка блимнула синім і зникла.
Сергій йшов по штреку, шукаючи закуток аби посцяти. Промайнув прилади, потерті з часом, але ще справно працюючі. На газоаналізаторі лежала мокра ганчірка.
Сергій присів навпроти прилада. Мокра тканина перешкоджала вимірюванню кількості метану в повітрі, на такому мухльожі легко надурити техніку, аби вона автоматично не вимикала електрику, коли концентрація газу була зависокою. Так робили, щоб збільшити показники видобутку.
Зняв ганчірку. Показники поступово зростали. Цікаво, як багато метану вже оповило шахту?
— Сєргєй, што ти дєлаєш?
Очі Баголи видавали невдоволення.
— Поки все не всіялося тілами – давай вимикай. Тут он метан шкалить.
— Нє ти начальнік – нє тєбє рєшать. Єслі што – ти нічєво нє відєл, понял? Пацана расчєхлілі?
— Живий. Молдаван десь подівся.
— Прійдьот.
Сергій пішов далі коридором, Багола схилився над газоаналізатором. Він не помітив того, хто ховався в темряві.
2
Рома влаштувався працювати замість батька, бо тепер йому треба було годувати сім’ю. Боявся, але йшов на ризики. Аби довести собі, що він не сцикло, не лінивий і може заробляти гроші навіть у мороці. Щоб побувати там, де й батько, і, можливо, навіть знайти його.
За день до зникнення Олег прийшов додому мовчазний, п’яний і з грошима. Накупив багато їжі, ввечері прибрав хату. Похвастався, що має підробіток. За пляшкою пива батько, потай від матері, спитав у Роми, чи знає він щось про 1919? Жалівся, що завтра на роботу йти страшно, що бачив таке, яке ніхто не бачив, що завтра кине пити, оце тільки сьогодні востаннє. А ще після половини пляшки махнув аби син не зважав на його п’яні теревені. Тепер Рома вирішив поділитися історією з іншими.
— Хєрня какая-то, — підсумував Рудий.
— Може не херня, але крутиться все навколо 1919, — заявив Юра.
— Можу пояснити. — Молдаван сперся на опору. — Багато років тому мій дід, Мірча, дивом врятувався з цієї, на той момент, копанки. Його схопили і заслали до концтабору у 16, через міцну статуру думали, що повнолітній. Єремія з Мірчею тут і познайомилися. Єремія дивний був, чаклував, майбутнє передбачав. Офіцери з концтаборців знущалися: били, лишали без їжі чи заставляли працювати кілька діб поспіль. Якось Єремію вдягли в купу шуб і дали факел, аби випробував метан. Вийшло так, що факел спалахнув разом з ним, але він встиг міцно обійняти одного з офіцерів, тому горіло їх вже двоє. Єремії за це прострелили легені, а мій дід під загальний гамір пробував тікати, отримав кулі в ноги, ховався десь в коридорах. Цікаво, що Єремія смерть передбачив. Віддав Мірчі свій жетон і попросив, щоб той видряпав ним на стіні прізвища концтаборців. Його дух помститься за них обох і буде світити синім вогником, поки не виведе мого діда назовні з копанки. На момент втечі Мірча встиг видряпати лише одне ім’я концтаборця, котрий розшукував його з рушницею. А жетон сховав десь в копанці.
— Тобто керує Шубіним той, хто має жетон і вирізає імена? — спитав вголос Юра. — А мотив який?
— Наприклад хтось когось підсидіти хоче.
— Ну або якийсь румун вирішив помститися за минуле своєї родини. – Сергій кинув погляд на Молдавана.
Той рвонув до нього і схопив за барки.
— Чшш, відпусти, больний чи як.
— Ти шо базариш!
— Хлопці, заспокойтеся, чуєте, — вліз між ними Вася.— Нам вже в лампову йти треба, зміна закінчилася.
Малим Рома бачив батька з підведеними чорним очима і не розумів, нащо він фарбується, як мама. Не знав, що пил в’їдається в шкіру і погано вимивається навіть після душу. А тепер вони йшли зі зміни, як група готів. На стоянці чекав автобус, який мав відвезти в рідне місто після зміни. Тридцять хвилин по трасі – і вдома.
— Всьо, пацани, я на астановку, — потис їм руки Рудий.
Чуб у нього закручувався в мушлю на лобі, але каска ховала таку деталь від колег.
— Чуєш, а ти ж місцевий. Зможеш прогулятися до копанки, може там є якісь сліди. — запропонував Василь. — Бо нас автобус чекати не буде.
— Я папробую.
— Добро, завтра розкажеш.
3
Поки кліть спускалася вниз, слухали Рудого.
— Намативаю я кругі вакруг копанкі, там лєнти появілісь і вход запрєщьон. Тут виходіт ахраннік, такой, што нада. Гаварю, а чєво прайті нєльзя. А он мнє гаваріт, валі, тут закрилі пазавчєра копанку, засипалі. Правєрка била. Нєльзя на тєріторію.
— Ага, нє работаєт. А чи не наші у них докупляли вугілля аби план виконати?
— Абакум працював в копанці. Дружина зізналася, — додав Юра. — Він подзвонив Валіку, щоб той його підмінив, бо отруївся чи перепив. Наступного дня йому дзвонив Валік.
— Мій батько може теж там підробляв, бо не казав де. — згадав Рома.
Шахтарі замовкли. Кліть зупинилася. Чоловік в жилеті відкрив дверцята. По черзі вийшли, думаючи кожен про своє.
— Тобто, люди працювали там. Потім щось стається. Люди тікають. Валік дзвонить сказати про те, що сталося, і гине. Інші невідомо де.
— Я навіть підозрюю, що там сталося. Якийсь дядько з синім ліхтарем і зайчики. На зупинці ж бачили сині вогні.
— Ми не знаємо точно. Але чогось же її терміново засипали. Напружує.
— Воно вбило їх там. Наш керівник дізнається. І щоб його не посадили – засипає трупи.
В шахті ставало жарко. Рома радів, що через звук відбійника майже не чув, як співає Юра.
Ноги вже затерпли, коліна боліли, але у штреку було завузько аби вирівнятися в повний зріст. Лежачи на спині, Рома опустив відбійник і стер піт з обличчя. Синій зайчик перестрибнув його і злився з іще одним. Їх з’явилося кілька, вони ганяли стінами, а потім зникли.
— Юра, давай назад.
— Га?
Роман обернувся і почав задки рачкувати з лави. Але напарник не давав просунутися далі.
— Сині зайчики.
— Бляха.
Юра повз, Рома за ним.
— Зайчики-фігайчики – я в це не вірю, — почув він за спиною, — але якщо це бліки від метану, що виходить з породи – нам срака.
В коридорі закричали.
— Шо це було? — запитав Рома.
— Там щось сталося.
Всі прилади моментально вимкнулися і запанувала тиша.
Блимнули лампи. Василь і Сергій вимкнули відбійники і підняли голови, вичікуючи. Перевищення метану. Обладнання не вимкнулося – можна працювати.
Сергій виліз з лави і випростався в коридорі. Коліна нили, легені виштовхували зайве, він закашляв.
Резервні вентилятори перемкнули на іншу струю, відчулося, як повітря з більшою силою понеслося коридором. Поки Сергій прислухався, він пропустив дещо за спиною. Воно стояло ліворуч, а потім почало вдихати повітря крізь пошкоджені легені. Хрип і здавлений від болю зойк. Звук переміщався, але страшніше було бачити, хто чи що його видає. В цей час спрацювало не бий або біжи, а заціпеній. Сергій відчував, як кінцівки поколювали невидимі цяточки. Чужий подих на шиї. Якесь шурхотіння. Позаду увімкнулося світло ліхтаря. Синє.
— Сірий, зйобуй. Сюди! —почув з іншого боку коридору.
Коли міцні руки стисли його пухкі плечі до болю в кістках, Сергій вирвався і побіг. Зайва вага уповільнювала. Десь на середині коридору озирнувся – чоловік стояв в темряві, випромінюючи синяву навколо. А потім з ліхтаря вистрибнули сині зайчики і пострибали до нього. Сергій ніколи не думав, що буде кричати. Важко сапаючи, мчав до своїх колег, які теж почали тікати. Зайчики, відштовхнувшись від країв вугільних стін, пройшли повз Сергія, нагадуючи пломені синього газу. Він важко повалився на запилену підлогу.
Гучний кашель рознісся луною, наче намагався через повітря розповсюдитися і осісти на шахтарях. Шубін нахилив голову набік, стежачи, як зайчики застрибують на конвеєр. Звідти голосно хлопнуло, темний дим повалив з барабану другого приводу. Привид зник, здійнявши в повітря інертний пил.
Рудий схилився над Сергієм, намагався намацати пульс.
— Шо дєлать? Начальство кто-то звать будєт?
— Так Молдаван наче пішов. – Василь потер руки. — Хоча, може він посцяти пішов, не сказав нічого. Зараз перевірю.
Василь біг штреком. Через тіні, що виринали і блимали, він почав нервувати, бо ввижалося, наче стінами щось повзає. На підлозі біля стіни Шубіна побачив Молдавана, той лежав горілиць, каска валялася поруч. Через вимазане сажею обличчя не одразу помітив кров на лобі. Волосся було липке.
— Молдаван! — Василь похлопав його по щокам.
Глянув на стіну, списану іменами. Біля них жевріли свіжі. Останнім було вирізане «Сергій Бутов». Молдаван слабенько дихав, але руки стискав міцно. Василь розчепірив його пальці наскільки міг. І побачив те, що не хотів бачити. В правиці виблискував старий жетон на ланцюгу.
До них наближалося світло. Багола з вогнегасником.
— Саня, тут Молдаван…
— Патом. Там пажар. Бєрі агнєтушитєлі, нєсі сюда.
— А рятувальники?
— Ані воду нє смагли аткрить, заєло. Пака разбираются, давай памагай.
— Зараза, — вилаявся Юра.
Руки тремтіли, тому ящик з інертним пилом відкрився лише з другої спроби. Пилюка полетіла в повітря, очі, але змогла трохи прибити вогонь.
— Якого хєра? – почув він за спиною.
Рятівники безуспішно крутили пожежний кран, води не було.
— Це через ремонт мудацький, засувка закрита, мабуть.
— Бля, вода не подалася на установку для пожежогасіння. Пиздець.
— Атайдітє, — Багола труснув вогнегасник, направив на полум’я. І нічого. Прошипіло повітря, але піни не було.
— Тварь, нє работаєт. Нєсітє єщє. Гдє Вася?
З коридору Василь тягнув ще два вогнегасника, але скоро усі вони лежали на підлозі – жоден не працював. Коридором лунали голоси.
Рятувальники швидко розділилися. Коли загорілася стрічка і вугілля на ній, перше відділення рятівників вже гасило пожежу водою, яку нарешті подали, поки друге відділення виводило працівників.
— Одягайте респіратори, йдемо по західному штреку.
Юра і Рудий прямували за групою шахтарів по свіжій струї повітря, наче змагаючись з димом наввипередки. На шляху зібрали ще людей, їх було вже близько 30.
Багола повернувся в лаву за інтерферометром, заміряти вуглекислий газ та метан.
— Рома, ти теж не відставай від рятівників, — підштовхнув його в спину Василь.
— А ви?
— Там Молдаван біля стіни непритомний. Виводять через інший штрек, може не бачили. Треба його підняти.
— Я з вами. Може витягнемо попід руки разом.
Монотонно з кроками у Роми калатало серце, він покусував внутрішню частину щоки. Страшно було через незнання ситуації. А може вже пізно? А раптом потім не встигнуть вийти?
До стіни вийшли швидко, але там вже нікого не було.
— Здається, опритомнів. — промовив Рома.
— Погано. Я в нього в руці жетон знайшов. — Вася підійшов до стіни і вказав пальцем на ім’я Сергія.
Перед тим, як Молдаван пішов, він прирік на смерть ще одного, вирізавши його ім’я. Олександр Багола.
Рятувальна група намагалася скоротити шлях, пішовши проти струї повітря. Через велику кількість диму біля камери підстанції нічого не проглядалося, пекло в очі. Відчувалася задуха в повітрі.
— Назад на свіжу, бігом! — скомандував один з рятівників. — Ще трохи – і будемо біля дверей. Там резервне живлення на підйомник.
Багола в респіраторі спостерігав, як рятувальники намагалися гасити полум’я, відчуваючи себе капітаном тонучого корабля. Повз нього пробігли шури. Не дивно, рятуються. На показники інтерферометру страшно було дивитися. Він помацав шию, але не знайшов там жетона. Трясця. Носив його вже кілька днів на шиї. Його родич охороняв колись копанку. Переповів сім’ї цікаву історію про Єремію. Він знав, де заховано жетон, поки допитливі шахтарі не знайшли його кілька днів тому. Аби не чіпали, довелося збрехати їм, що він проклятий, викликавши Шубіна з зайчиками. Номер 1919 вони запам’ятали надовго, мабуть.
Кремезна фігура з синім ліхтарем спостерігала за рятувальниками. Шубін пропустив повітря крізь дірки в легенях і шумно видихнув. Пилюка піднялася в повітря, засмоктуючи всередину ліхтаря шматки породи, дерев’яні підпори і все, що траплялося на шляху.
Багола не встиг схопитися за опору, коли його збив з ніг потік повітря. Він відлетів далі коридором, аж до кам’яного Шубіна, здерши спину об нерівну підлогу.
Гірники вже були біля дверей, коли відчули, що струю було реверсовано. Повітря тепер буквально збивало з ніг.
— Бляха, якого фіга.
— Пожежу тушать, мабуть.
До дверей першим добіг Рудий.
— Юра, давай вмєстє. Трєтій нада.
Разом з Юрою за двері вхопився рятувальник. Через тиск повітря стандартно двері можна було відкрити лише втрьох. Але вони не врахували, що тепер струмінь був вдвічі потужніший. Вихід близько. Кліть і порятунок за дверима. Але двері не могли відкрити навіть вдвадцятьох. Рудий старався до останнього, поки не з’їхав спиною по стіні. В голові паморочилося.
— Слишу запах дима, — прошепотів він Юрі.
— А он і вони, — вказав Василь на дві фігури. — Знайшлися.
Рома одягнув респіратор. Навкруги вирував підземний шторм, тому, аби дійти до Молдавана і Баголи, треба було за щось триматися. Василь зігнувся і невеликими кроками простував вперед.
— Я знав, що це ти, падло! – Молдаван височів над Баголою. – Це твій родич колись охороняв копанку. Дід добре запам’ятав прізвище Багола. Тебе я застав, коли ти дряпав останнє ім’я. А пацани? Ще ж ще живі були, коли копанку засипали.
— Мнє сказалі засипать шахту. Правєрка. Ти панімаєш, что єслі би я сказал, что там люди – ето крімінал. Ана нєзаконная, там ні тєхнікі бєзапаснасті і люді уміралі. Я патом питался спасті наших. Іскал вмєстє с Абакумом праход с нашей шахти туда. Там вада і засипано. Какой вибар бил? Я вицарапал імєна, чтоб ані нє уміралі долга, нє мучалісь. Я не знал, што Валік вибєжал раньше, так би не впісал єво імя туда.
— Скотина ти, — Молдаван харкнув. — Так би і лишив свідків, да? Щоб тебе посадили?
— Клянусь.
— А Абакум? А Сергій? Це вже сталося після.
Багола замовк. А потім рвонув на румуна, боком знісши того з ніг. Багола був високий та худий, в цьому двобої шансів у нього було мало. Жетон випав на підлогу і ковзнув до стіни. Вася повалив на підлогу керівника, але кулак Баголи поцілив йому чітко в скроню. Шмат вирваної підпори влучив в коліно Роми, і той впав. Багола заскочив зверху на Молдавана, намагаючись вагою тіла притиснути суперника до підлоги. Злетіла каска, тонкі пальці втислися румуну в шкіру та двічі вдарили головою об стіну.
Воронка в повітрі підіймала невеликі смерчі з синіх зайчиків. Триматися було важко. Дихати теж. Рому зносило з ніг, він не міг пересувати ноги, не те щоб битися. І його лякало, що він не може допомогти Молдавану. А от той, кому замовили ім’я Баголи, міг.
Шубін підняв в повітря Баголу і кинув об стіну. Той осів, закинувши голову. Погляд зупинився на Ромі, керівник ще дихав, хоч з рота заструменіла кров.
Шубін мав сіре обличчя, крізь яке просвічували спалахи. Чи то метану, чи синіх зайчиків, наче йому під шкіру засунули синю гірлянду. Його груди помітно підіймалися-опускалися з хрипом і свистом. Він плюнув на підлогу, підняв руку до каски і увімкнув ліхтар, випустивши зайчиків.
Молдаван дотягнувся тремтячою рукою з жетоном до стіни. Останнє ім’я, яке треба вписати, аби упокоїти душу з миром.
Ie…
Єремія підняв Баголу над підлогою. Зайчики проскочили наскрізь, переламавши з хрускотом кістки. Неприродньо викрутилися руки і ноги, Багола засмикався.
re…
Шубін відкинув тіло, переступив через нього і присів біля Роми. Міцні пальці охопили шию хлопця. В горлі заклекотало. Зайці вгризлися Молдавану в руку і обпалили пальці.
mia…
Шубін відпускає Рому і опускається навколішки. Синіх зайчиків більшає, вони множаться спалахами на стінах. Шубін обережно підіймає жетон і одягає собі на шию. Тепер він згадав, ким є. Єремія. 1919. Він кричить і починає плакати.
Плач Єремії луною досягає іншого кінця коридору, де хлопці через помилку працівника не можуть відкрити двері. Двоє вже непритомніють.
— Слишу запах дима, — повторює Рудий.
— Шубін плаче, — каже Юра, більш констатуючи факт, ніж дивуючись. — Не думав, що колись почую.
Синіх зайчиків стає все більше. А потім всі звуки поглинає вибух.
Молдаван зник під купою породи, Рому придавило. Задушлива і важка пастка тисла на груди. Нічого не видно, дихати важко. Він тут сам. Хоча ні, у пітьмі є ще хтось.
Той, чиї давно прострелені легені видають моторошний свист. Той, хто зараз схопив його за ногу і смикає. Той, хто тягне Рому великим пустим коридором у темряві. Пітьма потроху розсіюється, бо стінами стрибають сині зайчики. Їх тут тисячі, вони світяться, наче купа мобільних телефонів, піднятих шанувальниками на концерті. Він не помічав раніше, але зайчики чомусь видовжувалися, перетворюючись на силуети людей. Он друг батька, з яким той ручкався, покидаючи свою зміну, а той навпаки, заступав. А потім не вийшов, бо загинув під час вибуху. Одногрупник Данька, помер рік тому, підробляючи в шахті і навіть не довчившись. До них в кабінет тоді заходила завуч і зачитувала прізвища, а вчителька з журналу викреслювала тих, кого витягли вже без серцебиття. Казали, що мати Дані не хотіла йти з прохідної, бо не вірила, що таке могло статися з єдиною дитиною і ревіла там, сидячи на підлозі. Кілька чужих сумних очей проводжають його поглядом. Зайчик з очима батька просто киває, наче вітає його десь в новому королівстві, в нетрі якого Романа затягує людина в старій робі. Шубін.