Розпечатаний Адепт
Ранок переставав бути прохолодним. Духота поволі сильніше починала душити, коли вулиці все більше, опісля світанку, заповнювалися десятками людей. З кожною годиною, і до обіду, вони приходили без перестанку. Від чого запах людського поту, під палючим сонцем, снував тут скрізь. Перемішуючись з ароматами худоби та наїдок, які намагалися продати торгаші.
Сьогодні п'ятниця. Віз зі смердючою рибою проїжджаючи ринком, обдавав запахом тухлятини. Він їхав прямісінько до центру площі. Везучи хоч і не свіжий, але все ж смачний наїдок для бідняків, що вже юрбилися на місці завозу. Дійсну кількість котрих, насправді, порахувати було неможливо. Адже здавалося, що окрім площі, ще й всі околиці ринку заповнені ними. Так, поміж такої бідноти, одягнену в лахміття, снував Луї. Все ще бувши художником, той різко виділявся серед натовпу цієї босоти. Він, хоч і був у тому ж становищі безгрошів'я, але зберігав своє надбане майно достатньо, щоб намагатися, хоча б з вигляду не видаватися занадто нужденним. Та все ж кому це було потрібно, коли той все одно стояв у черзі за шматком тієї ж тухлої риби. Схопивши яку, на радощах повертався додому. Адже на всіх її часто не вистачало. Були дні, коли доводилося забирати одні лишень тельбухи. От як і сьогодні.
— Все! Скінчилася! — сповіщав товстий, замащений кров'ю візник, котрий вже стояв ногами на горі з тваринними нутрощами.
Луї спокійно перейшов в інший ряд. Він дивився лишень в підлогу, аби не бачити чужі голодні обличчя, що товпилися, намагаючись зайняти місце без черги. Та просто стояти, часто не вдавалося. Коли гарячі, мокрі тіла давили з усіх сторін, силувавши, щоб стати першими.
— Швидше!
Знову почувся голос візника, що закричав до хлопця. Його черга. Він підійшов і швидко нагрібши, кинув одну монету у відро, що стояло поруч. Хлопець притиснув клунок до себе, миттю побігши з черги. Нарешті покинувши божевільний натовп, той зміг відійти й не чути галасу, через який завжди починала боліти голова. Пройшовши достатньо далеку відстань, він зупинився, щоб передихнути. Тримаючи лиш декількома пальцями торбину з нутрощами, він зазирнув до неї. Принюхавшись, скривився. Повільно видихнувши сморід, зітхнув. Яка невдача. Можливо, краще було б обійтися лишень вечерею з гороху. Зовсім засмутившись, Луї опустив голову донизу, бажаючи лиш швидше дістатися додому.
— Дивись куди преш!
Прокричав грубий голос в спину, коли хлопець, зовсім не помічаючи нічого довкола ледь не зіткнувся лобом з іншим перехожим.
— Нахаба! — не перестава відставати той самий голос.
Луї навіть на дюйм не підняв свою голову. Йому було байдуже. Він все ще дивився на одноманітно погану, брудну дорогу, що витоптана не лиш людьми, а й кіньми. Той чекав тільки на те, коли вона зміниться вузькою стежкою зарослою травою. Тоді до будинку залишиться йти майже нічого. Та зараз, поміж одноманітності вулиць, його очі починали злипатися. Рано прокинувшись, заради того, щоб піти на ринок, той не виспався. Відтак, сили покидали його тіло. Доки вже ледь шкарбаючи, ноги не поплелися в хаотичному порядку, ледве не зваливши того до землі. Та вчасно прокинувшись, хлопець уникнув такої участі. Вмить зупинившись, щоб оговтатися від сонливості, Луї знову подивився собі під ноги. Пожовклий, затертий шматок паперу складений в четверо, лежав прямо під його правим черевиком. Ступивши пів кроку назад, він підняв його з підлоги. Звичайна вирвана сторінка з газети. Її можна було викинути вже через секунду, як зовсім непотрібну річ, та увагу хлопця привернув портрет дівчини. Циганка. Пухке, кучеряве волосся, що обрамлювало тендітне обличчя з великими, чорними очима, котрі привертаючи увагу лиш на себе, зовсім відволікали від залишків тексту, що супроводжував гравюру на сторінці. Та й у ньому можна було розгледіти те, що портрет молодої циганки приносить удачу. Луї склав сторінку в четверо, після чого бережно поклав собі в кишеню. Продовжуючи шлях додому, його думки вже стали зайняті не одним лиш сном.
Двері зачинилися з протяжним скрипом. Розгойданий стілець проскрипів, коли Луї на нього сів. Тільки ноги перестали боліти, перепочивши, він дістав незграбно вирвану з газети сторінку. Довго роздивляючись яку, різко кинув на стіл. Та вставши, приніс пошарпане старе полотно. Посміхнувшись з самого себе від задуманого, тому не було чого втрачати. Геть у відчаї, у можливості отримати будь-яку вдачу, Луї прийнявся малювати портрет. Коли закінчивши, повісив образ молодої циганки прямо навпроти свого ліжка. Художник відійшов на декілька метрів назад, коли побачивши картину повністю, знову посміявся. Мабуть, божевілля від бідності як такої, скоріше зведе його з розуму, аніж голод від неї.
Луї, стомлений сьогоднішнім днем, погасив свічку, щоб піти лягти спати. Вечір вже давно перетворився в ніч. Темрява, підсвічена одним лиш місяцем, допомогла йому дійти до ліжка не спіткнувшись. Виснажений, швидко влігшись, той миттю заснув.
— Є хто вдома?
Примарний жіночий голос кликав звідусіль, заважаючи спати. Коли повернувшись обличчям до вікна, до очей ринуло яскраве світло дня. Вже біля одинадцятої. Луї різко схаменувся, зрозумівши, що спить занадто довго.
— Тут хтось є ?
Жіночий голос нікуди не зникав. Отже, йому не примарилося. Хлопець почав швидко вдягатися, аби не змушувати й так довго чекати.
— Доброго ранку.
Він відчинив двері, побачивши перед собою молоду дівчину. Не потрібно було її роздивлятися повністю, щоб зрозуміти, що вона дворянка. Від цієї думки, Луї відразу стало ніяково. Вбога хатина на околиці міста та його не кращий зовнішній вигляд через подертий одяг, котрий першим трапився під руку, відразу пригнітили хлопця. Надалі розмовляти з нею йому було вкрай незручно.
— Доброго ранку. Я вас зачекалася. Скажіть, це ви, Луї?
— Так...
— Чудово. Вже знаю, ви художник. Судячи з он того портрету, що висить у вас не стіні, непоганий.
— Я... — хотів щось пояснити хлопець, здивувавшись уважності гості, та вона швидко його перебила.
— Мені потрібен мій портрет. Хочу зараз. Заплачу багато.
— Авжеж. Тільки...
— Вдягайтеся, я почекаю в кареті. З собою можете нічого не брати.
Карета рушила вже через десять хвилин. Вдягнувши найкраще, що в нього було, хлопцеві все одно залишалося лишень жаліти себе. Присівши поруч з дівчиною, він зніяковів, дивуючись ситуації, що складалася. Коли на думку спала циганка. Портрет якої невинно висів навпроти ліжка. Та поспішати пов'язувати одне з одним юнак не поспішав. Адже той все ще залишався без грошей.
Різкий поштовх пробудив від думок. Коли дівчина підвелася, аби вийти. Луї поспішив випередити її, щоб з ввічливості подати руку. Та потреби в цьому, як згодом виявилося, не було. Слуги прийшли раніше аніж той подумав про це. Лакей, допомігши обом, провів їх до майстерні. Велика кімната, усіяна сонячними променями, від самої стелі й до підлоги, вразила хлопця, що сам жив в конурі. Посеред зали стояла тахта оббита кретоном з візерунками півоній, коли сам мольберт знаходився навпроти неї. Навіть від звичайного подиху, тут йшло ехо. Розглядаючи виліпку на стінах та стелі, хлопець настільки захопився химерними візерунками, що зовсім не помітив як дівчина зникла. Та коли вже повернулася, налякала його.
— Ви готові ?
Він обернувся. Позаду нього стояла молода дівчина вбрана в тонку сукню, що зовсім трішки визирала зі шлафрока. Та хлопець, задивившись, зовсім забувся, продовжуючи мовчати. Дівчина не стала довго очікувати відповіді, тому майже відразу пройшла до тахти. І тоді, коли Луї захотів був щось відповісти, вона розперезала шлафрок, залишившись лиш в тій тонкій напівпрозорій сукні. Коли ноги її, легкою ходою пройшли до середини залу. Дівчина прилягла, спершись правим ліктем об бильце. Її обличчя невимушено повернулося в сторону вікна. Де погляд дівчини зупинився серед саду. Не повівши й бровою, вона чекала доки той стане до роботи. Луї, тремтячими руками потягнувся до мольберта, не знаючи, що відповісти. Думаючи чи бува, не образиться дівчина, коли той зробить комплімент? Та все ж, зрозумівши, що такий жест може лиш засвідчити про його непрофесіоналізм й присоромити дівчину, він лиш прийнявся малювати. Спочатку невпевнено, потім сміливіше, рука створювала ескіз майбутньої картини. Та багато часу це не зайняло. Прийнявшись до фарб, Луї почав розглядати дівчину в деталях, то підходивши, то віддаляючи від неї. Коли помітив, як та сама тремтить, мов осінній останній лист на голому дереві. Відтак, хлопець намагався не турбувати дівчину близьким контактом. Та згодом, він помітив невдоволення. Її брови злегка припіднялися, а погляд дивився вдалечінь з-під лоба. Мабуть, потрібно поквапитися.
Сонце сідало, пустивши через скло вікон своє золоте світло. Воно плавно падало на дівчину, від чого та світилася, здавалося, неначе янгол. Луї на якийсь час задивився, непорушно стоячи на місці. Коли ж проміння швидко почало втікати з кімнати, той схаменувшись, продовжив домальовувати картину. Тоді як незчувшись, за вікном настала темрява. До дверей постукали. Коли зайшовши, чоловік невеликого зросту, запалив свічки, запитавши чи не треба ще чогось. Впевнившись, що інших обов'язків не буде, швидко вийшов, зачинивши за собою громіздкі дерев'яні двері. Та світло вогню не могло охопити всієї цієї величезної зали. Тоді місяць, виринаючи поміж хмарами, де-не-де освітлював сад, ненароком падаючи на обличчя дівчини, що лежала біля вікна. Луї дивився на неї, все ще приховуючи своє захоплення. Коли відволікшись на картину, знову підвівши погляд не побачив її. Дівчина різко встала, швидко накинувши на себе тахту та попрямувала до хлопця. Як через хвилину, вона опинилася біля мольберта. Її холодний погляд миттю кинувся розглядати кожен мазок. Та в тих зелених очах, що блукали полотном, ніяких емоцій видно не було. Луї мовчав, ніби чекаючи вироку.
— Чудово.
— Дякую.
Хлопець був стомлений, тож чекав, коли вона додасть, що на сьогодні все. Та дівчина нахмуривши брови, мовчки покинула залу, залишивши того на одиниці з думками, що могло бути не так. Але не надовго. До кімнати увійшов все той чоловік невеликого зросту. Коли повідомивши, про те, що тому потрібно буде з'явитися завтра о восьмій ранку, для того, щоб продовжити працювати над картиною, провів до виходу.
Покинувши маєток, Луї швидко опинився вдома. Все чого йому хотілося, це прилягти. Вмостившись на твердому ліжку, той лиш подивився на стіну, ненароком перетнувшись поглядом з циганкою. Портрет якої поступово робився нечітким. Очі його поволі стулилися, тоді як він почав провалюватися в сон.
Минуло тринадцять днів, від тоді коли Луї прийнявся малювати картину, досі до ладу незнайомої дівчини. Він приходив до маєтку кожного дня, з восьмої ранку і залишався доки не стемніє. Та сьогодні, хлопець навідає майстерню востаннє.
Луї зосереджено дивився на дівчину, що лежала на тахті. Була обідня година, від чого сонце сліпило і його. Він мружився, аби точно все розгледіти. Коли його рука вкотре піднявшись, повисла в повітрі.
— Готово.
Відрізав хлопець, що змусив дівчину піднятися, аби підійти розгледіти своє творіння. Вона повернула мольберт в тінь та ставши навпроти, нахилилася. Її очі все так само як і раніше прискіпливо дивилися. Як досі нахмурені брови, розслабилися, а жіноча посмішка обдарувала заціпенілого хлопця компліментом.
— Мені все подобається. Я здивована, що ви так швидко впоралися... Гюстав!
До зали зайшов вже знайомий чоловік, що простягнув тацю, на котрій лежав мішечок вишитий візерунками квітів, набитий франками. Луї миттю заціпенів. Хоч як йому хотілося швидше прибрати гроші до своїх кишень, але здатися невихованим зовсім не хотілося.
— Прошу.
Дівчина вказала на тацю. Руки Луї тремтіли. Він намагався вирівняти дихання та заспокоїтися, але це вдавалося важко.
— Дякую вам.
Хлопець посміхнувся, все ще не віривши в те, що йому так щедро заплатили. Тепер, залишатися тут причини не було. Він ступив крок назад до дверей, коли Гюстав підійшовши до нього впритул, потім випередивши, повів за собою. Та тільки ворота маєтку зачинилися за спиною Луї, його охопила тривога. Здавалося, зараз повинно щось трапитися, і щось таке, що позбавить його цих начаклованих грошей. Зосереджений, він озирався навкруги. Людей на вулиці було не багато, але і ті які траплялися, підозріло вдивлялися у хлопця. Все, про що той молився, аби дійти додому зі вцілілими грошима.
Протяжний скрип розтягнувся на цілу хвилину, змінившись на різкий удар. Двері повністю прочинилися, впустивши за собою протяг, від чого Луї довелося докласти зусиль, щоб їх зачинити. Вдома як завжди пустка. Хлопець сів на ліжко, діставши з кишені мішечок. Двома руками, обережно, вказівним на великим пальцем, він відкрив його. Монети переливалися від того нещасного світла, котре таки змогло пробратися до вбогої кімнатки, що зачаровувало бідняка, якому таке тільки снилося. Коли він, відірвавшись від дива перед собою, перевів свій погляд на стіну. На якій так само як і дотепер висів портрет. Луї підвівся, щоб підійти ближче. Водночас суворий та лагідний погляд циганки дивився прямо на нього. Великі очі на фоні її обличчя з ніжними рисами заворожували. Він обережно зняв портрет зі стіни. Спрацювало. Нарешті йому пощастило. Все ж, життя не настільки жорстоке, як тому здавалося раніше. Він знову взяв до рук портрет, коли на радощах не стримавшись, поцілував чорні намальовані маленькі губи. Луї розсміявся. Диво! Та відсьогодні, у дотепер зневіреного, з'явилася ікона.
Ранок зустрічав своєю прохолодною, що просочувалася крізь щілини. Сонячне світло, ледь-ледь падало на обличчя Луї, доки той все ще спав. Спокійне, блаженне обличчя якого світилося безтурботністю. Здавалося, він міг так пролежати цілий день. Коли раптом, його очі забігали в сторони під повіками.
— Ще довго чекати?
Біля дверей почувся нетерплячий тупіт маленьких жіночих ніжок. З раннім співом птахів, хлопця збудив дівочий, знайомий голос. Луї поволі підвівся. Прохолода обдала його тіло, від чого той швидко прийшов до тями опісля сну.
— Доброго ранку.
— Доброго.
— За весь час, ви навіть не запитали як мене звати.
На порозі стояла дівчина, з якою він ще вчора попрощався.
— Вибачте... То, як до вас можна звертатися?
— Вів'єн. Я хочу, щоб ви намалювали ще один мій портрет.
Дівчина відійшла від порогу, в сторону карети. Гюстав чекав її там. Луї не потрібно було говорити. Він знав, що зараз має одягатися. Карета чекала і на нього.
Дорогою, між обома повисло досі незручне мовчання. Вів'єн дивилася на Луї, але була в задумі. Йому стало незручно, коли скляні очі дивилися крізь нього. Відчуваючи її погляд, він сам дивився в підлогу, переминаючи пальці правої руки. Долоні вкрилися потом, тоді як в голову полізли думки, що цій жінці насправді від нього потрібно.
Не минуло й години, як різкий поштовх повернув обох до реальності. Карета зупинилася, коли до них підійшов Гюстав. Вони, як і раніше до цього, пройшли до вже знайомої майстерні. Та цього разу, посеред зали стояв стілець, навпроти якого був мольберт. Хлопцеві захотілося запитати, чи той не заблизько стоїть, але не став, адже, мабуть, його посунуть коли дійде до справи.
Довго чекати не довелося, жестом руки, Вів'єн наказала Гюставу залишитися за дверима, тоді як сама відразу пройшлася до стільця. Вона сіла, чекаючи доки підійде Луї.
— Хочу портрет. І щоб було тільки моє обличчя.
Луї мовчки кивнув головою.
Сама Вів'єн була дівчиною не баченої краси. Зелені, глибокі очі підкреслені тоненькими, ріденькими бровами, пронизували своїм поглядом. Правильної форми, овальне, маленьке обличчя обрамлювало цю красу. Тонка біла шия була захована між світло-русявим волоссям, що довгими кучерями спадало їй на плечі.
Луї почав проводити години розглядаючи її обличчя. Вдивляючись в кожен міліметр тіла. Цього разу, приховувати своє захоплення було важче. Дівчина сама не зводила з нього очей. Вона пильно слідкувала за кожним його рухом. Тепер, він вимальовував повільно. Старанно виводячи кожен штрих. Пензель легко доторкався до полотна, поволі створюючи образ Вів'єн. Та з кожним разом, що Луї почав відвідувати маєток, йому ставало не спокійно. Якщо раніше він знав, це — хвилювання, то тепер його серце берегло невідоме почуття. Сум'яття почало охоплювати хлопця кожного разу, коли той опинявся в майстерні. Від чого, робота йшла повільно. Губи Вів'єн відволікали його найбільше. Зосередившись на них, він вимальовував їх до неможливого. Пухкі, ніжно-рожеві, вони, здавалося, пахли трояндою. Солодкі на смак, їх хотілося легенько прикусити. В думках, зачарований, він заціпенів.
Вів'єн сиділа непорушно. Луї часто хотів заговорити першим, запропонувавши перепочити. Та все так само, грубо стоячи за мольбертом, той соромився бодай посміхнутися їй. Все ще літаючи поміж своїх думок, він не помічав нічого навкруги. Коли вона тяжко опустила груди, видихнувши. Вів'єн миттю підвелася, як через декілька секунд стояла там само близько біля нього, як і мольберт. Де ніжно-рожеві губи, що виглядали точно як справжні, не дозволяли йому відірвати свого погляду. Тоді вона наблизилася більше. Її шия потягнулася вперед, а підборіддя піднялося трішки вверх. Оксамитові губи витягнулися в поцілунок, обдавши хлопця хвилею почуттів, що досі глибоко сиділи в ньому. Коли в мить виринувши на поверхню, заволоділи його головою, подарувавши Вів'єн поцілунок у відповідь.
— Нарешті...
Солодко прозвучав жіночий голос. Луї відкрив очі, побачивши впритул перед собою біле, припудрене обличчя дівчини.
— Я...
Він намагався щось сказати, але думки переплівшись, губилися між собою.
— Любиш мене? — посміхнулася дівчина.
— Так.
Коротко відрізав Луї. Який вмить збагнувши почуття, що огортало теплотою зсередини, не сумніваючись, зізнався. І відтепер, йому було б мукою ходити сюди, аби вона цього не знала. Зараз, визнавши це кохання перед собою, він не міг не освідчитись Вів'єн, що сама того поцілувала.
— Довго ж ти тримався.
— Тримався? Ти з самого початку...
— Так. Та я думала ця закоханість швидко мине... Що це все лиш гра. А зараз...
— Що зараз?
Луї занепокоївся. Він боявся, що ним лиш грають. Хлопцеві своє життя здавалося нікчемним, але чиєюсь іграшкою він бути не хотів.
— Ти теж мені дуже подобаєшся.
Вів'єн була щирою. Адже сама того не очікувавши, вона покохала цього бідного художника.
Луї не переставав малювати її. Його муза, що зійшла з небес як подарунок долі, надихала його на нові шедеври, які він дотепер не міг зупинитися робити. Часті зустрічі лиш посилювали його почуття. Щасливий від цього, хлопець нарешті почав жити. Тоді як все, що було до цього — лиш жалюгідне існування. Та разом з коханням, він втратив і сон.
Луї озирався кімнатою, що була залита місячним сяйвом. Сьогодні повня. Нічна тиша тривожила. Тоді як той не міг заснути. Він повертався з боку на бік, коли ліг на спину, важко видихнувши. Повітря було прохолодним, що змусило його натягнути вище цупке покривало. Коли підвівшись, він знову озирнувся. Навкруги нікого. Бувши стривоженим, трішки заспокоївшись, Луї знову приліг. Його погляд падав на стелю, тоді як в думках була вона. Її образ тривожив. Він хотів позбутися своїх видінь, але дівчина приходила знову і знову. Та зовсім не спати, той не міг. Стомившись, його очі поступово почали змикатися. Повільно, повіки стулялися, відносячи його далеко в спокій. Та тривати це довго не могло. Вона знову прийшла. У свідомості випливло вже знайоме обличчя циганки.
— Ти мене зрадив!
Несамовитий голос знову прорізав тишу. Вона плакала і повторювала одне і теж. Обличчя її скривлене в масці жалю та злоби, наближалося до хлопця. Прозорий силует з'явився нізвідки, щоб знову змучити його. Чорні очі, що раніше здавалися добрими, тепер горіли ненавистю
— Зрадник! Ненавиджу!
Слова, що вона повторювала котилися громом в голові Луї. Циганка підійшла ще ближче, коли нахилившись до його обличчя простягнула руки.
— Помреш!
Дівчина почала душити з усією злобою. Його шия заболіла. Вмить повітря стало мало, коли він спохватившись, кинувся до дверей. Віддихуючись, той оглядався кімнатою. Пусто. Знову цей жахливий сон. Та якби ж все було вигадкою, тому не доводилося б так страждати.
Він підійшов до вікна, з якого лилося місячне сяйво. Зараз вже давно за північ. Луї дістав зі столу маленьке люстерко, як подивившись на шию, побачив сліди від пальців. Від тих рук, що його щойно душили. Погляд хлопця впав на шухляду нижче, в якій лежав портрет циганки. Вона. Бісова дівчина. Циганка приходила знову і знову, кожної ночі. Він був знесилений. Вона забрала його спокійний сон, являючись в жахіттях, котрі поступово ставали реальністю. Руки дівчини кожного разу залишали все більші сліди. Від чого страх, що після однієї ночі він більше не прокинеться, захопив розум хлопця. Відтепер, навіть вдень, при сонячному світлі, марився її напівпрозорий образ. Божевільні думки не покидали його ні на хвилину.
Вів'єн сиділа навпроти, вдивляючись у помарніле без сну обличчя. Він посміхався їй та посмішка ця виглядала хворобливою. Дівчина хотіла зарадити чимось, але зробити нічого не могла. Її коханий згасав з кожним днем ще більше, що тривожило та не давало спокою і їй. Від чого, думки дівчини були лишень про це.
— Все добре.
Повторював Луї, але переконливим це ніяк не здавалося.
— Можливо є якийсь вихід.
— Навряд.
Зневірений хлопець зовсім втратив будь-яку надію повернутися до спокійного життя.
— Не говори так. Слухай, — дівчина різко підскочила з місця, — а де ти знайшов лист від тієї газети ?
— Біля будинку крамаря, недалеко від ринку.
— Потрібно піти туди. Можливо, в газеті була інформація про циганку.
Він відсахнувся рукою, опустивши голову. Коли через хвилину підірвався.
— Так, ти права.
Хлопець поцілував Вів'єн. Чи не вперше за довгий час, його обличчя засяяло. Надія, що вселилася у розбите серце, зцілила його. Він побіг до виходу, пообіцявши згодом повернутися.
Луї йшов швидко. Сподівання позбутися жахливого образу циганки, підганяло його. Той молився, аби крамар був вдома. Коли вже до будинку торгівця залишався квартал, він побачив як чоловік виходив з будинку.
— Почекайте!
Він крикнув, ледь не зірвавши голос. Луї побіг до чоловіка, тримаючи в руках мішечок з грошима.
— Почекайте. Я хотів з вами про дещо поговорити.
— Мені немає коли.
— Я вам заплачу.
Луї простягнув руку з винагородою.
— Слухаю.
— Ви виписуєте щотижневу газету?
— Так, а що ?
— В одній з них був портрет циганки.
— Так. Я хотів його повісити та він згубився...
— Чудово, чудово, — хлопець засвітився радістю, — що там було написано про неї ?
— Давно жила та дівчина. Кажуть, вона викрадала гроші в багатих та віддавала бідним, за що її й стратили. Спалили на вогні. То і зробили з неї мученицю, покровителькою бідних на заході. Та був у неї коханий... Зрадив він циганку. Проміняв на багату аристократку, що підібрала його з вулиці, як вошивого пса. Він то і розповів їй, про те, що то циганка крала. То кажуть, коли вона горіла проклинала, казала мститися буде.
— Що за прокляття ? Як його позбутися?
— Цього я не знаю. Не бери до голови, це вже, мабуть, вигадки.
— Добре. Дякую.
Луї протягнув старому купу монет. Та зрозумівши, що більше від нього нічого не дізнається, поспішив його покинути.
— Дякую! Якщо що, заходь ще, я газет багато читаю.
Хлопець уже не звертав уваги на слова крамаря. Засмучений, від того, що не дізнався як позбутися ведінь, він пішов додому. Та, що той тепер точно знав, він — проклятий.
Ніч настала швидше ніж зазвичай. Осінь швидко ховала сонце за своїми похмурими хмарами, скорочуючи день. Він, знесилений, впав на ліжко. Думки клубочилися в його голові, заважаючи зосередитися на чомусь одному.
Прокляття. Хлопцеві було не втямки, що він може з ним зробити. Луї знав, тільки-но його очі стуляться для сну, прийде вона. Та терпіти сил вже не було.
— Зрадник!
Знову почувся голос циганки, що прийшла до нього. Лиш цього разу, він опанувавши свій страх, намагався з нею заговорити. Та голосу у нього не було.
— Ти поцілував мене, а потім її!
Ніби прочитавши думки, відповіла циганка, що розізлилася ще більше ніж до цього. Її руки потягнулися до його шиї. Коли він зрозумів, що цього разу, для нього це може стати востаннє. Хлопець почав пручатися з усією сили, вириваючись з її мертвої хватки. Тільки не зараз, коли той був так близько до правди, він не міг цього дозволити. Хлопець, все ще без голосу, напружився, щоб закричати. Вени на чоловічій шиї повилазили зміями. Він посинів від натуги, борсаючись у ліжку. Від чого рука зачепила глиняний кухоль з водою, що гучно розбившись, пробудив його. Луї підірвався з ліжка, віддихуючись. Він побіг до комода, відкривши шухляду в якій лежав портрет. Коли схопивши його, відчинив вхідні двері, щоб втекти. Та за ними стояв Гюстав, що налякав хлопця.
— Вільяме...
Його очі бігали підлогою. Схвильований, той ледь вимовляв слова.
— Вів'єн знайшли мертвою.
— Де? — пустою вулицею пролунав несамовитий рев.
— У ванній. Похлинулася водою...
— Не може бути, не може бути, не може бути....
Луї це повторював, не знаходячи собі місця. Той не міг повірити, що злощасна циганка добереться до неї першою. Адже це він, він повинен бути на її місці. Хлопець розізлився ще більше ніж до цього, побігши. Ноги його несли кудись далеко, де зовсім не буде людей. Між чагарниками, деревами, мостом, до околиці, до лісу. Він біг не озираючись, стискаючи в руці портрет, що здавалося насміхався з нього. Коли зупинившись, не переводячи подиху підпалив його. Яскравий вогонь миттю загорівшись, охопив намальоване обличчя циганки. Великі язики полум'я витягуючись в небо, відображалися в очах, сповнених жалю й слізьми. Коли раптом, між них з'явилася вона. Її образ, що виник охоплений вогнем, подався вперед, до нього. Напівпрозоре тіло палало, викривлюючись. Від чого обличчя пливло, ще перекошене злістю. Луї, не оговтавшись від жахливої новини про смерть Вів'єн, заціпенівши, стояв. В голові проносилося щасливе життя, поруч з коханою. Коли на його одяг пробрався вогонь, спахнувши. Руки циганки тягнулися, намагаючись понести його за собою. І лиш, відчувши як полум'я пропекло болем шкіру, він різко відсахнувся. Як підсвідомо позадкувавши назад, впав у річку. Думками він все ще був біля Вів'єн, тіло якої давно лежало бездиханним. Тоді, йому на мить захотілося захлинутися водою разом з нею. Та інстинктивно почавши борсатись, він виплив на інший берег. Де майже не задихаючись від води, що потрапила до легень та від тривоги, котра нахлинула знову. Його очі знову подивилися на інший берег, коли портрет згорівши повністю, забрав з собою злощасний образ циганки, що наостанок закричала несамовитим ревом.
Світало. Сонячне проміння пробивалося крізь густі, сірі хмари, сповіщаючи про ранок. Прохолодний, вже осінній вітер, подув, повністю загасивши полум'я. Від чого невелика груда попелу розвіялася берегом.
Луї підвівся з колін. Перед ним стояла, посміхаючись, Вів'єн. Його тремтячі руки потягнулися до рідного образу в надії обійняти, коли її силует розчинився. Голова заболіла. Думки перемішалися. Ноги незграбно понесли його додому, якомога далі від цього жахливого місця. Де ще відлунням котився останній крик циганки. Коли відійшовши, почувся ранній спів пташок. Та стражденне серце хлопця, все ще боліло, заливаючись горем. Думки, зібравшись купи, мучили його утратою. Коли ледь дочовгавши до будинку в напівживому стані, останні сили вмить покинули хлопця. Де звалившись на тверде ліжко, він заснув, стуливши залиті слізьми очі.
