Виноград та тис

Розділ перший.

Зустріч

Двері автомобіля відчинилися. Спочатку з неї вийшов чоловік. Він був невисоким та худорлявим. Якщо говорити про його стиль одягу, то він нічим не виділявся: сіра, в деяких місцях брудна, футболка і чорні спортивні штани. Обійшовши автомобіль, він підійшов до задніх дверей і відчинив їх. Другою особою, що приїхала в цю місцевість, стала жінка.

Вирівнявшись, видно було, що вона на голову вища за чоловіка. Ця пані, здавалася ще худшою за нього, що й підкреслювала її сукня ненабагато нижча колін, на якій було багато вишитих малюнків. Вона потягнулася до салону автомобіля і дістала звідти стару понівечену сумку, з якої дістала обруч. Одягнувши його, вона поглядом почала шукати його. Нікого не побачивши, пані запитала:

—  Пробач мені, а де цей?

—  Мила моя, не лякай ти мене так, он він, — чоловік широко усміхнувся, взяв її руку і пішов у напрямку того, хто вже чекав їх.

Автомобіль завівся і рушив, єдине, що нагадувало про його присутність — звук каміння під його колесами. Але зараз вони забули про нього, розглядаючи місцевість, до якої приїхали. Навколо них було близько двадцяти хатин, більшість з яких, здавалося, роками не мали хазяїна: не було ні вікон, ні дверей — хоча характерною ознакою був тис, який ріс біля кожної такої будівлі. Там, де ще хтось жив, були маленькі клумби, на якій росли ягоди винограду.

Проходячи повз них, всі будиночки здавалися майже однаковими крім одного. Він стояв подалі від усіх інших, ближче до густого мішаного лісу. Це був великий двоповерховий дерев’яний будинок, де було видно тільки двері, бо всі вікна заховані за високим тисом.

Побачивши це все, жінка тихо промовила:

—  Тис... Виноград... Ні, це просто співпадіння...

—  Пробач, Відентісо, ти щось казала? — Чоловік, що йшов з нею зупинився, і дивився в самі очі, не прибираючи посмішки з лиця. — Можливо, дарма ти сюди їхала, якщо тобі зле.

—  Ні, все добре. Дякую, Людостуме. Просто... Просто у мене вже є теорія. — Дещо невпевнено виправдовувалася Відентіса.

—  Ні-ні-ні, так не піде. Ти ж знаєш, що спочатку я висуваю свої теорії, а потім ти з Гравісором. Ми ж говорили вже про це. — Після чого розвернувся і підійшов ближче до Гравісора.

Гравісор — широкоплечий чоловік, що чекав на них мав непропорційну форму тіла. Його руки були закороткі, а пальці як сардельки — грубі. Ноги ж навкапи його були задовгими.

Стиль його одягу нагадував моду 18-19 століття: біла сорочка, що поєднувалася із сірим піджаком; вузькі чорні штани, обмотані ремінчиком у вигляді луски дракона.

—  Ну нарешті! Я ж розумію, що це селище далеко від нашого офісу, але я вже встиг і розпитати усіх про вбивства, і... — Хотів було закінчити Гравісор, але його перебив Людостум:

—  Так, нам дуже цікаво послухати про те, як ти рахував кожні грону винограду і все інше, але давай ближче до суті. Я хочу пограти. — Майже стримуючи радість, сказав Людостум.

—  Дивно чути від такого професіонала як ти слово «Пограти». — Гравісор перевів погляд з чоловіка на Відентісу. Призирливо подивився на неї і продовжив. — Думаю, діла з містикою ми не будемо мати, проте якщо леді бажає — може подивитися, як працюють чоловіки.

—  Тобто, ти підеш звідси, Гравісоре? — Вона посміхнулася і розвернулася, щоб не бачити пики чоловіка. — А якщо не зважати на твоє вихваляння, то з чим ми маємо діло. З вашою «грою» я не розумію, з чим працюватиму.

Гравісор деяку мить вагався, чи відповідати їй, але коли згадав, що не вона єдина питала, розпочав:

—  Кхм... Розпочнемо з того, що в цьому селищі проживає всього сорок людей, більшість з яких — люди похилого віку. Є також, або краще була сім’я: мати, батько та сестри-близнюки. Останні з вище перечислених були вбиті в лісі, неподалік звідси. Ознайомившись детальніше з тілами жертв, єдине, що викликає питання — це напис на їх плечах «МА». Також я опитав місцевих жителів, всі як один сказали, що не мають жодного уявлення, хто міг це зробити, крім однієї бабусі. Вона живе в цьому селі вже вісімдесят років і розказала, коли їй було близько тридцяти, там само були знайдені тіла двох дівчат-близнюків неподалік цього селища. На їх плечах так само був знак «МА»...

—  Щось замало інформації тобі вдалося дізнатися за такий великий проміжок часу — Відентіса непомітно посміхнулася, бажаючи побачити розгніване лице Гравісора, але той продовжив:

Також ця бабця — єдина, хто згадувала ту двоповерхову будівлю та жінку, яка в ній живе, бо всі інші при її згадці замовкали, а деякі навіть відразу йшли до хати. На жаль, мені не вдалося потрапити туди та поговорити з власницею будинку. — Тепер посмішку Відентеси не можна назвати непомітною.

—  Добре, даних, звичайно, замало, щоб робити які-небудь висновки, але ще потрібно поговорити з тією жінкою. Може, дізнаємося щось важливе. — Сказав Людостум та рушив до будинку. Відентіса і Гравісор пішли за ним.

Розділ другий.

Загадкова пані

—  Людостуме, а чи не здається тобі, що варто все ж... Піти? — Гравісор говорив це трохи нервово. — Якщо я вже перевіряв і...

Людостум зупинився і мовив:

—  Скажи мені, Гравісоре, як такого досвідченого детектива як ти може налякати звичайна жінка? Тим паче, якщо ти вже був біля цього будинку, чи не так? — Людостум знав, що після слів про досвід, Гравісор не зможе нічого сказати, тому слухняно пішов.

Пройшовши через тиси, вони змогли побачити будинок в його повній красі. Вікна, які були сховані за деревами, були немов захищені гаргульями. Кожна з них мала різну форму крил, тіла, голови.

 При вході їх зустріла широка веранда з декількома стільцями, на яких, здавалося, ніхто ніколи не сидів: про це говорила велика кількість павутиння. Пройшовши веранду, вони підійшли до великих дверей. На їх поверхні були малюнки крони дерев, а ручка схожа на ягідку тису.

—  Я так розумію, що найхоробрішою бути випала честь мені, тому. — Відентіса вже хотіла стукати, коли її зупинив Людостум:

—  Не хочу здаватися грубим, але не забувай про своє бурмотання та «теорію». — Після чого він усміхнувся їй і постукав до дверей.

Звук, який линув від дверей був дуже глухим. Навіть стоячи біля дверей, їм було складно зрозуміти: постукав Людостум чи ні.

Ніхто не відчиняв хвилину, Людостум постукав ще раз, проте ніхто так і не вийшов.

—  Я так розумію, що ми можемо йти? — З полегшенням сказав Гравісор.

—  Думаю, там, — дещо з сумом сказав Людостум, — ніяких ігор на сьогод...

Двері відчинилися. В них з’явилася жіночка. Їй на вигляд було років п’ятдесят. Волосся сірого кольору, в якому де-не-де було видно листя та павутину. Сукня, якщо її так можна назвати, була брудною та пом’ятою. Вона поклала голову на плече і тихим голосом запитала:

—  Чим я можу бути корисна?

—  Добридень, — жваво відповів Людостум, — Я — Людостум, головний детектив нашої спілки. Цей чоловік — Гравісор,також детектив, але дещо нижчого рівня. — Відентіса майже приглушила сміх, затуливши рота рукою. Гравісор кинув на неї гнівний погляд. — А це...

—  А я — Відентіса, ворожка. — Перебила вона Людостуме, не витримавши.

—  Ворожка? Справді? Дивно чути таке від зрілої пані як Ви. — Сказала жінка, а Відентіса тільки зціпила зуби. — Ну якщо ви тут, то, мабуть, хочете почути якусь інформацію.

—  Розум ще не покинув її. — Прошепотів Гравісор.

Жінка чи не почула його слів, чи просто проігнорувала їх.

—  Тоді, запрошую вас всередину. — Вона відійшла від дверей, щоб пропустити їх.

Людостум пропустив Відентісу першою, потім ввійшов він, а за ним Гравісор. Жінка закрила за ними двері.

—  Відчувайте себе як вдома. — Сказала вона, розвівши руки.

Та атмосферою «типового» будинку тут й не пахло: шпалери фіолетового кольору з блискітками, були забруднені сажею. На кожній стіні висіли голови тварин як трофей, здавалося, що всі вони дивилися на детективів. Далі по коридору були східці, які вели на другий поверх, а над ними висів довгий килим, на якому було зображене дерево. Справа від сходів були якісь дверцята з великим замком, біля них висів якийсь ключ.

—  Вибачте, ми так і не знаємо Вашого імені. Яка нам до Вас звертатися? — Ввічливо звернувся Людостум до жінки.

—  Оу... Мене... Мене звати Іма. — Дещо невпевнено сказала жінка. — То що саме цікавить вас?

—  Нам необхідна вся інформація про це селище та події, які тут відбувалися... І можна ще якусь інформацію про жителів села? — Пояснив Гравісор, діставши ручку та клаптик паперу. — І якщо можна, то давайте підемо до кухні, в мене сильно болять ноги.

—  Вибачте, але на кухні неприбрано і взагалі... — Жінка не могла підібрати слів, коли її перебив Людостум:

—  Ну-ну не змушуй пані Іму нервувати. Не переймайтеся, ми постоїмо.

—  Добре. Як ви знаєте, нещодавно біля нашого селища було вбито двох хлопців-близнюків, які раніше проживали тут зі своїми матір’ю та батьком. Може, вам здалося, що ця сім’я звичайна, але все набагато гірше. Матір, хоч і була привабливою грамотною жінкою, проте часто їздила до міста на роботу, мала там коханця. Батько ж був безробітний, до того ж багато пив, від чого у дітей часто можна було бачити синці. Взагалі страшна ця сім’я... Ось і не згадували її.

—  Так, розпитуючи всіх, ніхто не говорив про таке. — Здивовано замітив Гравісор. У Людостума загорілися очі:

—  Гравісоре, у тебе є номер телефону цього чоловіка чи жінки?

—  Ні, я забув запитати... — Сумно відповів той.

—  Чомусь я не здивована. — Саркастично сказала Відентіса.

—  Люба моя, невже ти вважаєш, що людина не здатна помилятися? — Подивилася на Відентісу Іма. — Чи ти нічого не забуваєш, бо якісь чарівні сили тобі допомагають?

«Вона вже подобається мені.» — Подумав Гравісор. Відентіса ж знову замовчала.

—  Ось, візьміть, — Гравісор простягнув жінці ручку та листок, — ви, мабуть, найбільше допоможете нам.

Жінка взяла листок з ручкою та підійшла до найближчого столику. Сперлася на нього, взяла ручку до правої руки і написала вісім цифр, додавши:

—  Вибачте, мушу відійти, забула повністю номер телефону.

Іма підійшла до тих дверей з великим замком. Зняла ключ, який висів біля них і вузько відкрила двері. Їй було складно протиснутися через маленький вхід, але двері ширше відкривати вона не стала.

Розділ третій.

Родинне дерево

Коли Іма закрила за собою двері, Людостум розпочав:

—  Ну що? Які враження він нашої нової знайомої?

—  Ти що? Звичайно позитивні. Стільки нової інформації. — Гравісор вже зрадів, що розкрив справу. — От справжня людина, від якої є користь.

Гравісор з дурнуватою посмішкою подивився на Відентісу, а та сказала:

—  Чесно, вона викликає забагато підозр. І ця символіка... Ці тиси повсюди... Не думаю, що їй можна довіряти.

—  Ну тоді краще звернися до давніх духів, може, вони тобі допоможуть. — Скептично мовив Гравісор. — А що думаєш ти, Людостуме?

—  Всі ці деталі, які їй відомі дещо дивують мене. Але поки зарано робити якісь висновки. — Зазначив Людостум. — О, Гравісоре, дивись.

Він показав на килим з вишитим деревом. Біля кожної його гілки був портрет людей і написи, скоріше за все, їх імена. Всі троє підійшли ближче, щоб уважніше на це подивитися, аж раптом двері знову відчинилися. З них вийшла бліда Іма. Вона не могла втримати рівновагу і впала.

—  Пані Імо, все гаразд? — Бідбіг до неї Людостум, щоб допомогти.

—  Так, все добре, просто допоможіть встати. — Пробурмотала вона.

Вирівнявшись, Іма взяла ручку до лівої руки і дописала дві цифри:

—  Ось, візьміть. — Сказала і протягнула Людостуму папірець.

—  Давайте ми ще пробудимо з Вами, щоб Вам не стало гірше.

Іма поклала ключ на стіл. Відштовхнула Відентісу, щоб ближче стати до Гравісора:

—Підходь ближче. — Звернулася вона до Людостума. — Я розповім вам дещо про мою сім’ю, бачу вона вас цікавить

Він обережно пішов, дочекавшись моменту, коли ніхто не побачить його дій: він забрав ключ.

—  А хто ось цей пан з вусами? — Показав пальцем Гравісор.

—  О, це мій прадідусь Макіль. Саме він побудував цей будинок, де живе вже четверте покоління нашої родини. Біля нього моя прабабуся Адалія. Саме вона посадила всі ці тиси біля мого будинку.

—  А ось це? — Із ще більшою зацікавленістю запитав Гравісор.

—  А це їх дочки-близнючки — Мігратія та Аніма. Через них в нашому селищі почали вирощувати виноград. А ще наш будинок був оздоблений гаргульями. А далі, — все не замовкає Іма, — мої батьки: Кілат і Мірта. Нічого цікавого про них розповісти не можу. Але пам’ятаю, що бабусі часто називали їх позором родини...

—  Вибачте, а чому в деяких місцях килим підгорілий? Особливо пляма біля Вашого портрету. — Замислилася Відентіса — .І чому немає батьків Вашого батька? Він же не син Мігратії чи Аніми?

—  Це не повинно тебе цікавити. — Відрізала Іма. Чим неабияк розлютила Відентісу, але та знову втрималася.

—  А ті тиси, які ростуть біля інших хатин? Вони також посаджені прабабусею? — Запитав Людостум.

—  Ні, жителі села садили їх протягом п’ятдесяти років.

—  А члени родини до Адалії та Макіля? Де вони?

—  Цього я, на жаль, сказати не можу: сама не знаю. — Сумно відповіла Іма.

Вони ще декілька секунд мовчки стояли, поки Людостум не сказав:

—  Добре, тоді ми підемо. Вам вже краще?

—  Так-так, можете йти. Я рада, що змогла допомогти.

Розділ четвертий.

Одна лише шкіра

Вона провела їх до дверей. Аж раптом Іма почала важко дихати. З її очей почали накрапати сльози.

—  Пані Імо, все добре? — Невпевнено запитав Людостум.

Вона нічого не відповіла. Задихаючись, Іма підбігла до столу, щоб взяти ключ, та його там не було. Вона впала на підлогу і почала битися в конвульсіях.

Детективи швидкий підбігли до неї.

—  ПАНІ ІМО! — Людостум вхопив її за руку, але не відчув кісток.

—  ЩО? — Перелякано запитав Гравісор.

—  Дивіться! — Відентіса показала пальцем на пару, яка здійнялася над тілом Іми. — Це її душа... Точніше не її...

—  ЩО ТИ ВЕРЗЕШ? — Високим голосом прокричав Гравісор. — ЯКА ДУША?

—  Вона зараз просто стала... Можна сказати кулькою. І щоб її «надути» потрібна була душа. — Поки Відентіса казала це, душа полетіла в напрямку тих загадкових

 Дверей. — ШВИДШЕ ЗА НЕЮ.

—  ТИ ЗДУРІЛА? — Налякано запитав Гравісор.

—  Гравісоре! Швидше — Людостум відкрив двері ключем і забіг туди.

Прохід вів у якесь підземелля. Всюди було павутиння. Стіни були де-не-де збиті, а декілька східців розбиті.

—  ОН! СВІТЛО! — Закричав Людостум.

Чим ближче вони наближалися до нього, тим

Гірший запах відчували.

І ось вони прибігли до тієї кімнати, звідки світилося. В кімнаті лежало тіло... Здається, Іми. Біля неї було багато пляшок, в яких була якась рідина червоного кольору; ягоди тису.

—  Пані Імо? — Запитав Людостум.

У відповідь вони нічого не почули. Людостум вже хотів зробити крок вперед, коли Відентіса зупинила його:

—  Ні! Не підходь... Тут щось не так!

—  Відстань! Їй потрібна допомога! — Заперечив Людостум.

Гравісор також хотів піти за ним, але Відентіса заперечила:

—  Хоча я й не сприймаю тебе серйозно, проте побудь боягузом довше, забувши про свою гордість. — Він нічого не відповів і зупинився.

Людостум підійшов ближче і нахилився до Іми:

—  З Вами все гаразд? — Нервово запитав Людостум. Він так само не відчував її кісток.

Раптом вона підняла голову. Іма розплющила очі. Він побачив... Ніщо.

Раптом зі шкіри долинув низький голос:

—  Якщо ви забираєте нашу можливість втілити їх призначення в життя, то ми заберемо вашу душу. — З неї вилетів той самий дим і полетів прямо в серце Людостуму.

Він випустив шкіру з рук і впав на підлогу.

—  Людостуме! — Закричав Гравісор і побіг до нього.

—  Гравісоре, ні!

Та не встиг Гравісор добігти до тіла, як Людостум встав:

—  Фух... Як же ти нас налякав. — Видихнув Гравісор.

—  Я тільки розпочала. — Тим самим низьким голосом шкіри заговорив він.

—  Ахрм...мм

Тільки зараз до нього донісся стони Відентіси. Її вхопила інша шкура і кинула на землю.

Гравісор завмер від страху. Він не звертав уваги ні на стони Відентіси, ні на Людостума, який наближався до нього.

—  ВІЗЬМИ МІЙ ОБРУЧ! — Закричала Відентіса, а потім скинула його з голови. Шкіра майже повністю обмотала її.

«Гравісоре! Давай! Заради себе! НІ, ЗАРАДИ НИХ!»

Він підбіг по обруча, міцно схопив його. Але шкіра обхопила його руку і стисла її.

Гравісор впустив обруч, і той впав на шкіру, яка неначе обпеклася і відпустила Відентісу.

—  Ага! Ось чого ти боїшся! — Радісно закричав Гравісор.

Він підбіг до Відентіси. Вона, важко дихаючи, сказала:

—  Дай мені обруч

Чоловік швидко передав їй обруч, оцінюючи їх становище.

—  Vinohrad, qui participationem huius anni exspectavit! Da mihi potestatem hos daemones eiciendi! — Кричала Відентіса, розмахуючи обручем.

Раптом в кімнаті проявилася сотня синьо-білий промінчиків, які були спрямовані прямісінько в обруч. Відентіса кричала від болю, але обруч не випускала.

Коли зникли всі промені, вона кинула обруч на підлогу і зламала його ногою. Від цього з’явилася сильна ударна хвиля, яка відкинула всіх до стін.

« Ну що ж. Або все спрацювало і вони вигнані , або ми помремо.» — Подумала Відентіса і заплющила очі.

Розділ п’ятий

Сестри-близнюки

—  ...НЕМОЖЛИВО! ЯК ЯКАСЬ «ВОРОЖКА» ЗМОГЛА ТАКЕ ВДІЯТИ? — Кричав голос.

—  ТИХО! ВОНА ВЖЕ ЧУЄ НАС. — Обізвався інший. — Вітаємо, Відентісо.

—   Мігратіє та Анімо... — Тихо мовила Відентіса.

—  Яка ти здогадлива! І що ж нас видало? — Запитав голос.

—  Мігратіє!

—  Що так, Анімо? Вона все рівно буде тут з нами вічно, — останні слова Мігратія з насолодою, — можна й поговорити з нею.

—  Якщо ж ви хочете поговорити, то зазначу, що занадто наївні. Залишати перші літери свого імені як абревіатуру було дуже тупо! — З насмішкою кричала Відентіса!

—  Яка нахабна! Та як ти смієш? — Кричала Аніма.

—  Ну-ну, продовжуй. Цікаво спостерігати за твоєю спостережливістю.

—  А ті тиси — це джерело вашої сили! Ось чому біля покинутих будинків вони росли... А виноград навпаки — біля будинків, в яких хтось жив!

—  Щоб менше чути твого бридкого голосу я закінчу! — Перебила її Аніма. — І ти, звичайно, зрозуміла, що ми вбивали тільки близнюків, щоб використати їх кров для того, щоб воскресити нас!

—  Чесно, про це я навіть і не думала, але дякую, що пояснила. — З широкою усмішкою сказала Відентіса.

—  ТА ВОНА ПРОСТО ЗНУЩАЄТЬСЯ! — Ще голосніше закричала Аніма.

—  А як саме ти про це дізналася? — Мігратія не звертала уваги на крики сестри.

—  Звичайно, тис з виноградом, але найбільше те, коли ти, Аніма, дописала номер телефону не правою, а лівою рукою.

—  ТИ ЩО ЗРОБИЛА? — Закричала Мігратія на Аніму.

—  А ЧОМУ ТИ НЕ МОГЛА ПИСАТИ ВІДРАЗУ ЛІВОЮ? ТИ Ж ПЕРША ПІШЛА ДО НИХ!

—  А ЗНАЄШ... Ні я, ні навіть ти не винна. — Мігратія неначе зробила драматичні паузу. — Винна ти!

—  Я? — Із зацікавленістю запитала Відентіса

—  ТАК-ТАК! ТИ! — Казали сестри в один голос. — АЛЕ НІЧОГО! В НАС ЩЕ БУДЕ ЧАС ВІДІГРАТИСЯ!

Аж раптом навколо Відентіси з’явився синій дим. Він заповнював увесь простір, де вона була. Відентіса відчула легкість:

—  Схоже, мстити ви будете одна одній.

І вона зникла.

Розділ шостий.

Зізнання

—  ВІДЕНТІСО! ВІДЕНТІСО! — Кричав, неначе в нікуди Гравісор. — ПРОКИНСЯ!

—  Вона... Вона. — Ледь стримуючи сльози, говорив Людостум.

—  ЗБЕРИСЯ! ВОНА НЕ ПОМЕРЛА! НЕ ПОВИННА БУЛА...

У відповідь Гравісор почув тільки тихий плач.

—  Ну має ж бути хоча б якась можливість їй допомогти... — Гравісор перестав трусити тіло Відентіси, він подивився на її лице і сказав:

—  Вибач мені, я був таким самозакоханим бовдуром... Чому я не вірив твоїм словам? — Гравісор поклав своє лице на її груди. — А ти ж казала правду. І про жінку, і про тис, і про вино... ТОЧНО! ТИС І ВИНОГРАД!

Він скочив, підбіг до ягідок тису і пляшок крові. Потім взяв поламаний обруч.

—  Що ти збираєшся робити? — Через сльози запитав Людостум.

—  Єдине, що залишилося!

Він вкинув уламки та ягоди в пляшку. Почав трусити нею, закривши її пальцем.

« Будь ласка.» — подумав Гравісор і вилив рідину на Відентісу.

Рідина розлилася по всьому її тілі, проте ні уламків, ні ягід не було.

—  Невже вдал... — Не встиг Людостум договорити, як із серця Відентіси вилетів промінь світла, який засліпив Гравісора і Людостума.

Коли воно зникло, то перед ними лежала Відентісу із розплющеними очима.

—  ВІДЕНТІСО! — Закричав Гравісор і сильно обійняв її. — Як я радий тебе бачити.

Людостум підскочив з місця. Підбіг до неї і, витираючи сльози, сказав:

—  ВІДЕНТІСО! ПРОБАЧ МЕНІ, Я ТАКИЙ ІДІОТ, ЩО НЕ ПОСЛУХАВ ТЕБЕ.

Відентіса декілька секунд сиділа мовчки, а потім сказала:

—  Може, мені варто частіше «померати», щоб ви хоть колись казали мені таке. — І на її лиці з’явилася саркастична усмішка.

—  Відентісо! — Закричали в один голос Людостум і Гравісор.

—  Та я жартую-жартую. А як ви взагалі зрозуміли, що необхідно було з’єднати ти

—  Я просто подумав, якщо нам допоміг виноград, то, скоріше за все, його «антонім» — тис. А кров... Неначе як підсилювач. — Невпевнено пояснював Гравісор.

—  Знаєш, ти міг би стати першокласним зіллєваром, якщо маєш таку інтуїцію.

—  Ой, та дякую... — Ніяково відповів Гравісор.

—  Відентісо.

—  Так, Людостуме?

—  Вибач мені, і ти вибач, Гравісоре, що я сприймав все це як гру. Просто... Я за своє життя бачив стільки жахливих вбивств, що стає моторошно. І через це, щоб якось себе «розвіяти» я називав розслідування грою.

—  Людостуме, — обережно почала говорити Відентіса, — ти ні в чому не винен. Всі можуть чогось боятися — і це нормально... Ти просто повинен прийняти це і продовжити жити далі, не забуваючи про приборкування страху.

—  Так! Ти не повинен приховувати справжні почуття від нас. Бо ми — не тільки детективи, а й друзі. — Доповнив її Гравісор.

—  Дякую вам. Дякую вам за все! — Плачучи, сказав Людостум.

—  І щоб ще більше вас розвеселити, я можу сказати, що справу закрито. — Радісно додала Відентіса.

—  Серйозно? І хто ж вбивця? — Здивовано запитав Гравісор.

—  Дізнаєтеся в головному офісі! А зараз йдемо звідси.

Відчинивши двері, щоб вийти, вони не повірили власним очам: всі клени, які ще вдень росли майже біля кожної хатини, зникли. На їх місті тепер ріс виноград.

« Тепер точно все.» — Сказала собі Відентіса і почала розмову із Гравісором про зіллєваріння.