Суто теологічне питання

Щойно корчмар почув назву маєтку, привітна усмішка зникла з його лиця, змінившись похмурою гримасою. Він зіщулився і процідив крізь зуби, не дивлячись Тадею в очі:

— Не їздили б ви, пане осавуле, до тої Турівки. Не добре це місце. Загубите душу безсмертну за табаки жменю.

— Душа моя твердий прихисток має, — розважливо відповів той, — а тіло грішне поки на службі гетьманській записано, то маю пану Варнавському особисто судовий вирок доправити.

Співрозмовник здавлено гикнув, стримуючи чи то регіт, чи п’яну відрижку і запитав:

— Про той млин бісів?

— Про млин, — підтвердив Тадей і залив в себе останній ковток пива з глиняного кухля.

— Дарма. В пана Вацлава тими судовими постановами в маєтку ціла стіна поклеєна, замість шпалер виходить. Він з тої чортової машинерії має грубі гроші. Та і земля ця Варнавських, з діда-прадіда, вони тут магнатують. А що там борзописці в сеймиковій управі понаписували, то всім, прошу пана, до сраки.

Тадей промовчав.

— А втім, справа ваша. Як припекло, то дістатись не важко. Далі по тракту за півверсти буде по праву руку просіка, по ній прямо не звертаючи і доїдете до Турівки ще засвітло. Якщо нікого в лісі не зустрінете, звісно. — Корчмар знову мерзенно гигикнув.

— Баніти які у вас тут по лісах шельмують?

— Трапляється, пане осавуле, і таке. Селяни з Турівки менше ніж сам-десять на ярмарок і не їздять і то збройно.

— Дякую тобі, чоловіче, за попередження та і за пиво, — Тадей кинув на шинквас пару дрібних монет, — і ще, може знайдеться в тебе яка не надто брудна ганчірка? Та ще свічка. Я заплачу.

Ганчірка знайшлась. Шмат грубо тканого рядна, але для Тадея то було й на краще. Він сів за один зі столів в дальньому кутку, присвітив собі свічкою і дістав пару пістолів. Взяв один, без поспіху перевірив справність кожної деталі кремінного замка, дбайливо відтер найдрібніші сліди порохового нагару, які там ще залишались. Рухливі вузли механізму змастив лоєм. Тільки після цього відміряв і засипав до ствола порох, закотив кулю, а зверху заштовхав пиж, зроблений з тієї ж ганчірки. Насипав на поличку затравковий заряд пороху і надійно прикрив її. Потім повторив кожну з цих дій для другого пістоля. За інших обставин він робив би це при денному світлі, але того дня на дворі була листопадова мряка, тож свічка була прийнятною альтернативою.

Тадей виконав це все з абсолютною зосередженістю. Підняв очі і побачив, що за столом він тепер не сам. Навпроти нього сидів чоловік років сорока. Крій одежі та вибрита тонзура безпомилково вказували на належність до католицького чернечого чину. Втім, при поясі святий отець мав доброго пірнача ті і лице його було лицем шляхтича зі степового прикордоння, обвітреним і пошрамованим.

— Слава Ісу.

— Навіки слава.

— Прошу мене пробачити, але я почув, що пан осавул прямує до Турівки нині…

— Теж будете переконувати мене поберегти безсмертну душу?

— Аж ніяк. Я звуся отець Ян і нині також збираюсь навідати маєток пана Варнавського. Тож коли пан не проти, пропонував би їхати разом.

Тадей уважно роздивився співрозмовника. Тримався той доброзичливо та впевнено, з характерною благосною посмішкою, що властива людям щиро і глибоко релігійним, українські слова вимовляв чисто, але дещо по-книжному, з манерою шкільного ритора.

— Осавул чорногородської сотні Тадей Рославець. Не було б розумно відмовлятись від цієї оферти. Не будемо гаяти час, пане отче.

— Добре сказано, тож з Божим захистом, рушаймо.

Коли сідлали коней, Тадей примітив крім пірнача на поясі отця Яна також порохівницю.

— Але ж бачу, не лише на Його захист ви покладаєтеся у справах.

— Це правда. В Товаристві Ісусовому вчать, що ми не маємо зайвий раз випробовувати Його милість, не стрибати, так би мовити, з даху храму Єрусалимського.

Потрібну просіку вони знайшли без жодних ускладнень. Йшла вона прямцем через досить густий ліс, переважно з дубів і кленів. Листя вже лежало на землі і голі чорні гілки тягнулись до сірих небес у нескінченному німому благанні Божої ласки.

Дорога ця явно була добре знайома отцю єзуїту, як і його коню, тож за якийсь час Тадей спитав (що насправді звучало більше як твердження):

— Ви бували в Турівці раніше, панотче?

— І не один раз. Старий пан Боніфацій після того, як офіційно передав всі справи пану Вацлаву чимало часу приділяв турботам про порятунок душі, тож регулярно потребував моїх послуг. Втім, він і до того був ревним католиком, власним коштом відбудував у Турівці чудову капличку замість старої, що була спалена…

— Спалена ви кажете?

— Припускаю, під час козацьких ребелій. Це сталося ще за батька старого пана Боніфація, про ті часи мені небагато відомо.

Отець Ян замовк на кілька хвилин, ніби щось пригадуючи.

Стежка неочікувано випірнула з під розлогих дубів на відкритий схил глибокого лісового яру і далі якийсь час йшла вздовж урвища.

— До того ж — продовжив єзуїт, — в маєтку наразі живе юний Тимош, наречений доньки пана Вацлава, він потребує належної освіти. З таких от причин ваш покірний слуга майже безвилазно прожив у Турівці кілька років і не роблю з цього великого…

Тадей торкнувся рукою ліктя співрозмовника, привертаючи його увагу, а жестом іншої долоні закликав того до мовчання. Так само мовчки він зупинив коня і завмер, розглядаючи щось на іншому краю яру. Рука осавула вже лягла на чохол з пістолями, що його він тримав при поясі. За хвилину отець Ян також помітив причину такої поведінки супутника.

На іншому боці яру, кроків за триста від них височіла серед дерев прикметна гранітна скеля. Зараз на ній сидів вусатий чоловік, вбраний у вельми химерний стрій. Навіть на такій відстані видно було яскраву макову червінь його сорочки та блиск гаптованого золотом поясу. Червоним блищали й чоботи. Ефектно відтіняв цю розкіш чудернацький чорний широкий плащ і не менш незвичний чорний крислатий капелюх. Поруч з чоловіком лежали на камені рушниця та шабля, там само стояли оплетена лозою скляна бутля і два срібних келишки. В руках чоловік тримав сопілку і щось там собі награвав, замислено втупившись у провалля. Вся постать його у передвечірньому серпанку була нетутешня, майже примарна, ніби якесь давнє поганське божество загубилося серед цієї мрячної картатої листопадової глушини.

Тадей та отець Ян неквапом рушили далі стежкою, що невдовзі знову заховалась серед дерев, продовжуючи йти прямо, тоді як яр відхилявся далеко набік.

— Бачу отче, що в цім краю навіть розбійники мають собі стиль не згірш деяких зальотників при дворі ясновельможного гетьмана в Батурині, — неголосно сказав осавул.

— Сморід власних гріхів та мерзоту гордині огортають в шати дорогоцінні, вмащують єлеєм коштовним, але марнота це є проти милості Його.

— А все ж хоч янголів небесних, злато та оксамит не спокусять, того не випадає сказати про декого з янголів земних.

— Сине мій, чи маєте ви на увазі жінок?

— Необов’язково. Це залежить від смаків та вподобань нашого шляхетного розбійника.

— Господь наділив вас добрим розумом, пане, ви ж марнуєте Його дар на похабні жартики.

— Чи не надто серйозно ви, отче, ставитесь до своєї ролі душпастиря. Адже я не належу до вашої отари…

Так вони перекидались малозначущими фразами наступну годину чи дві, допоки дещо жаске не змусило їх замовкнути знову. Цього разу вони помітили це одночасно. Просто поруч зі стежкою до одного зі стовбурів величезних дубів було цвяхами прибито людину. Нещасний висів там як блазнівська зловтішна пародія на розп’яття, безсумнівно мертвий, з висолопленим язиком та виряченими очима. Це був сивий старий чоловік в мисливському шляхетському костюмі, що був зараз перемазаний в багні і висохлій чорній крові.

Отець Ян, схоже, впізнав небіжчика. Він зіскочив з коня і прожогом кинувся до тіла. З гучними риданнями він впав на коліна і обійняв голі посинілі стопи мерця прохромлені товстим залізним цвяхом, осипаючи їх поцілунками. Кілька воронів, що вже були примірялись поласувати мертвою плоттю пурхнули геть. З горла єзуїта виривались голосні невиразні схлипування. Він плакав, зовсім не стримуючи своїх почуттів і бурмотів щось нерозбірливе латиною. Здавалося, що він тимчасово втратив почуття реальності і нині уявляв себе в середині євангельської сцени, одним з апостолів, що з плачем припадає до ніг Розіп’ятого.

Тадей також спішився і підійшов ближче, як найуважніше оглядаючи все навколо місця злочину. Відмітив краплі крови на опалому жовтому листі і пару чобіт недбало відкинутих вбік, що очевидно належали мерцю. Побачив прикрашені візерунками манжети одягу і дорогоцінні золоті перстені на розпухлих пальцях. Навколо отворів на долонях крови було зовсім небагато, але нею був просочений весь одяг навколо рани з правого боку живота. Вочевидь, лезо пробило печінку. Поруч з головою покійного хтось нашкрябав ножем на корі дерева латинське слово “inexorabilis”. Осавул відзначив подумки, що це означає “непрощений”. Чи точніше “той, хто не може бути прощений”.

За кілька хвилин отець єзуїт прийшов до тями і спромігся припинити ридання та звестись на ноги.

— Ім’я вбитого — пан Боніфацій Варнавський? — спитав Тадей.

— На превелику прикрість це так, — все ще схлипуючи підтвердив священник. Руки його тремтіли. — Помилки бути не може, це саме він, най змилується Господь над його душею.

— Допоможіть мені зняти тіло. Не варто залишати його тут на ніч.

Тадей піднявся на один з випираючих коренів дерева і зміг досить зручно вхопитись за чотиригранний цвях, що стирчав з долоні, щоб висмикнути його. На щастя той не був забитий аж так глибоко. Те саме він зробив і з іншою долонею. Тепер руки мерця впали вниз, але сам він продовжував стояти ніби прихилившись до стовбура, тримаючись завдяки власній вазі, нахилу дерева і нижньому цвяху, яким прибиті були його ступні. Ці рани виглядали жахливо, ніби вбивця навіщось додатково прокрутив залізяку, коли та вже була в тілі. Цей цвях був забитий в деревину значно глибше, тож осавулу довелось використати тупий край власної шаблі, щоб підважити його, але зрештою і це йому вдалось. Тоді вдвох з отцем Яном вони спробували покласти тіло поперек сідла одному з коней, але тварини перелякались запаху людської крови та навідріз відмовились навіть наближатись до трупа і ледь не втекли до лісу.

Тоді осавул доручив обох коней священнику, а сам підняв мертвого пана Боніфація на плечі як ніс би великий мішок борошна і так вони рушили далі стежкою. 

Сутеніло. Природно, спочатку вони йшли мовчки і нічого крім шарудіння листя не порушувало тиші. Але з часом Тадей почав чути десь вдалині якісь незнайомі йому звуки. Щось схоже на стукіт чи то гуркіт, монотонний і рівномірний, так ніби хтось ритмічно стукав палицею по дереву. Цей звук поступово посилювався мірою того як вони йшли вперед, залишаючись все таким самим нелюдськи рівним.

— Що воно за чортівня? — пробурмотів Тадей, — чи то вже мені в голові паморочиться від втоми, чи що то гепає?

— То лишень механічна лісопильня, — відповів отець Ян, — ви ж ніби здобули відповідну освіту, щоб не плутати нечисту силу з плодами прогресу, як то властиво багатьом вашим одновірцям. Це прокляте плем’я здатне лишень до руїни і вбивств. — в голосі єзуїта бриніла задавнена ненависть. — Той млин. Вони бажають його відсудити лишень для того, щоб зруйнувати, ви знали про те? Не заради прибутку з чистої злоби та невігластва. Бісові схизматики! — гуркіт лісопильні ставав все голосніше і тепер священник змушений був майже кричати, — я впевнений, що це вбивство теж справа їхніх рук.

За хвилину він, здавалось, зрозумів що і кому сказав.

— Пробачте мені, пане осавуле. Я не мав наміру образити вашої віри.

— Це я вам подарую, — прокректав Тадей, хитаючись під вагою мертвого тіла, — але повірю вам тільки після завершення слідства, що його проведу власноруч. Перед лицем закону всяка віра однакова. Але ж чи далеко до маєтку?

— Вже майже прийшли, сину мій, залишись зовсім небагато.

Вечір свого прибуття в Турівку Тадей згодом пам’ятав лише уривками. Ковані залізні ворота, що відчинялись з жахливим скреготом. Якісь неголені розбійні харі, що мали бути надвірними людьми пана Варнавського. Позеленілі бронзові скульптури оголені та непристойні, що їх полум’я факела вихоплює з темряви. Запахи власного поту і чужої крови, якими був просякнутий одяг і які повертали спогади, що їх він волів би назавжди лишити в минулому. Голосіння жінок і прокльони чоловіків. Мовчазна пані Варнавська зі змученим, змарнілим лицем, що вела його довгими темними коридорами, присвічуючи каганцем. І нарешті кімната де він міг повалитись на м’яке і поринути в обійми милосердної пітьми.

Тадей провалився в сон і в тому сні його несла течією темна прохолодна річкова вода. Він дивився на зоряне небо і згадував себе деревом. Згадував, як тягнув свої могутні гілки в бездонні блакитні небеса. В небесах повільно провертались напівпрозорі кришталеві сфери, на кожній з яких було закріплено сузір’я. Тадей чув звук з якими вертілись деталі цього велетенського механізму і це виявився скрегіт і громихання лісопильні. Вони виловлять мене з річки і розпиляють навпіл, --- подумав осавул і його охопив жах. Він почав молитись: Пресвята Софіє, Премудрість Божа, визволи мене і охорони. І одразу ж Софія явилась йому в образі красивої юної дівчини, обличчя якої він бачив абсолютно чітко і ясно, дарма що все це відбувалось уві сні, а жаского скреготу більше не чув. Дівчина посміхалась до Тадея і дивилась на нього великими синіми очима і то було щастям, розчиненим серед хвилини тиші, як солодкий мед у склянці води. Потім стукіт повернувся і Тадей побачив, що дівчина має перед собою ткацький верстат і саме працюючи за ним вона і видає цей звук. Тадей придивився до ниток, натягнутих на основу і побачив, що то і не нитки зовсім, а безліч маленьких змій луска яких сяяла. Кожна з них щосили впивалась зубами у хвіст наступної.

Він прокинувся і побачив як сонячні промені виблискують у вікні шибки, відбиваючись від нерівностей скла. Стукіт лісопильні дійсно доносився до його слуху, але зараз він видавався далеким і зовсім не загрозливим, майже затишним.

Тадей лежав на постелі, як був, в брудному і скривавленому одязі, але, попри все, почував себе добре відіспавшимся і відпочилим. Кімната навколо була заповнена різноманітними стільцями, згортками тканини, обжинковими снопами, східними килимами, стосами мальованих кахлів, сушеними звірячими головами і плетеними з лози ляльками. Все було вкрито добрячим шаром пилюки, свіжою була хіба сама постіль, яку вочевидь послали вчора спеціально заради осавула. На дальній стіні висів коштовно оздоблений олійний портрет.

Портрет також був старовинний і вочевидь зображав нікого іншого як засновника Турівки, діда нинішнього господаря маєтку. Це був знаменитий Семен Варнавський, легендарний магнат, чародій та чорнокнижник, історії про якого розповідали по всьому Дикому Полю та і далеко за його межами. Саме зображення, втім, не надто відрізнялось від сотень інших шляхетських портретів “у сарматському стилі”, що їх бачив Тадей на своєму віку чимало. Осавул тільки відмітив певну схожість у рисах лиця між шляхтичем на портреті і мальовничою з’явою в червоній сорочці, що бачив він вчора над яром. Чи не було вбивство, свідком якого він вчора став, якось пов’язано з таємницями цього роду?

Тадей підвівся і підійшов до дверей. Крізь прочинені створи доносились до нього людські голоси. Голосів було два, один належав хлопцю років п’ятнадцяти, а інший дорослому чоловіку, що був вочевидячки тому за наставника. Спершу учень щось відповідав з астрономії, намагаючись перерахувати назви основних семи планет, починаючи з Сонця та Місяця. При тому мав зробити це не лише українською, а також латиною, грекою, івритом, арабською, старонорвежською та староперською. Він повсякчас плутався, нервував, запинався і кожен раз старший голос тихо і лагідно виправляв його і підбадьорював:

— Не поспішай, все добре. Почни спочатку.

Врешті хлопець припинив відповідати урок зовсім і сказав:

— Вчителю, я не хочу сьогодні більше вивчати фізику, не можу зосередитись.

— Дозвольте спитати, юний пане, що ж так захопило вашу уяву? — старший голос не був гнівним, але був твердим і саркастичним.

— Смерть! — викрикнув підліток, кидаючи це слово в обличчя вчителя так, як кидають ніж. За кілька секунд Тадей почув, як той плаче.

— Отець Ян каже, що дід Боніфацій зараз з янголами, — сказав нарешті хлопець зовсім іншим голосом, майже дитячим.

— Можливо. Таких речей нікому з мудреців не дано знати напевне.

— Ти розповідав, що янголи це лише витвір уяви, абстракція. Лишень оболонка, завдяки якій наш обмежений розум здатен уявити собі закони природи. То що, дід тепер теж є законом природи?

— Ця думка не така абсурдна, як вам видається, юний пане. Давні римляни вірили, що предки їх, за належного поховання та праведного життя, приєднуються до великого сонму родових божеств. Вони називали їх ларами. Подібні ж вірування характерні для багатьох древніх народів і вони містять у собі тонку духовну спостережливість. Хіба не помічали ви, юний пане, що характер і душа давно покійного пана Семена в певному сенсі навіки залишились в атмосфері цього стародавнього маєтку? Так, ніби він і справді став чимось на кшталт місцевого закону природи. Таке ж буде і з паном Боніфацієм, якого так всі любили за його доброту.

Юний Тиміш (а це вочевидь був саме він) притих, втішений повчанням і Тадей вирішив скористатись паузою, щоб вийти нарешті з тої кімнати, де провів ніч.

Він опинився у великій залі, що схоже слугувала в Турівці за бібліотеку та навчальну кімнату. Всі стіни були щільно уставлені полицями з книжками, траплялись серед них і старовинні, кілька столів були завалені книжками й зошитами також. Перед вікном стояло двоє. Як і вгадав осавул, один з них був підлітком, високим, тендітним і хворобливим на вигляд. На його обличчі легко можна було прочитати нездорову схильність до мрійливості та візіонерства. Чоловік поруч з ним також був високим і сухорлявим, хоча і більш жилавим. Лице його вкривала акуратно підстрижена коротка борідка, подібна до тих, які бачив Тадей на портрета, італійських філософів. Одягнені обидва були у шляхетські шати, досить вишукані, але на честь трауру прості та чорні.

Старший помітив Тадея першим. Він зробив крок до нього, простягаючи руку для привітання:

— Щасливий бачити вас, пане осавуле. Дозвольте відрекомендуватись, Валентин, любомудр себто філософ. А також опікун та педагог для шановного пана Тимоша. Плекаю, так би мовити, ідеали античного гуманізму та просвіти.

Тадей також назвав себе і потис руку спершу Валентину, а потім підлітку. Той дивився на осавула з певною цікавістю

— Я чув, ви особисто знайшли нещасного пана Боніфація? О, це жахлива трагедія, просто жахлива. Він був взірцем шляхетних чеснот і загальним улюбленцем. Досі не можу повірити, що хтось наважився…

— І все ж, це не питання віри. Це питання карного судочинства, що я його на цій землі, так вже сталося, втілюю. То ви кажете у покійного не було ворогів?

— Жодного! Пан Боніфацій передав всі справи синам, подібно до короля Ліра, але більш щасливо. Він намагався бути святим і майже став ним, здається. Досить сказати, що він єдиний з чоловіків дозволяв собі гуляти самотою нашими лісами й розбійники його не чіпали. До вчорашнього дня…

— Ви гадаєте, це були розбійники?

— То мені невідомо. Втім, різниця між лицарем і розбійником часто полягає в тому, кому довірено розповідати історію, думаю це відомо вашій милості.

— Боюсь судочинство також байдуже до титулів, як і до питань віри. Покарання вбивці на підставі неспростовних доказів це все що мене цікавить.

В цю хвилину до бібліотеки зайшла дівчина. Була вона юна, років шістнадцяти, одягнена в просту чорну закриту сукню, а втім, Тадей був вражений її красою і разючою схожістю зі з’явою зі свого сну.

Панянка дивилась на присутніх прямо, не опускаючи очей, майже нахабно. Валентин представив її як пані Агату Варнавську. Тадей ввічливо вклонився на знак привітання і поцілував манірно простягнуту руку.

Дівчина повернулась до юного пана Тимоша і спитала роблено безтурботним голосом:

— Як ви вважаєте, чи личить мені чорне? — але ледве закінчивши фразу збилася на плаксивий тон і по щоках її потекли сльози. Вона зніяковіла і вибігла з кімнати. Юнак побіг за нею, вочевидь відчуваючи обов’язок втішити.

— Їхні манери досить дикунські, сподіваюсь ваша милість зможе це пробачити — сказав Валентин, — ця смерть сильно вплинула на них. Зіткнення з жорстокістю нашого гріховного світу ні для кого не проходить безслідно.

— Де я можу знайти пана Вацлава?

— Зранку я бачив його у головній залі, він намагається впоратись з цією втратою… у власний спосіб.

Проживання втрати у спосіб пана Вацлава передбачало велику кількість алкоголю просто зранку. Центральна зала Турівки була оздоблена у пишному еклектичному стилі, одночасно чимось нагадуючи лицарський замок старих часів, розкішний французький палац і шатро степового хана. Приміщення було сповнене жаром від щедро розпаленого каміна. Хвилі тепла майже відчутно розходились від відкритого полум’я. Над камінною полицею висів химерний мисливський трофей — опудало велетенської змії, яка була згорнута у кільце і ніби кусала зубами власний хвіст.

Довгий стіл було рясно уставлено різноманітними пляшками, глеками, штофами, баклагами і барильцями. Переважно порожні тарелі і миски вірогідно колись містили й закуски, але вичерпались і зубожіли.

У високому кріслі на чолі столу сидів сам пан Вацлав, повноправний і грізний господар маєтку. Був це статний чоловік у розквіті своїх фізичних сил, зовнішність його можна було б назвати взірцево шляхетною, якби не кількаденна щетина і не хвороблива синюшна опухлість лиця, викликана вочевидь надлишком спиртів. В руці він тримав фігурний мідний келих з вигадливим гравіюванням і уважно розглядав вміст. По обидва боки від пана сидів похмурий нетверезий чоловік у синій киреї та при шаблі. Коли Тадей увійшов, один з них швидко сказав щось угорською своєму товаришу.

Пан Вацлав підняв погляд від чарки і несподівано чітко запитав:

— Ти хто?

— Тадей Рославець, осавул чорногородської сотні.

— Ну сідай, осавуле — Тадей відсунув один зі стільців і обережно сів на іншому кінці столу. Між ним і іншими трьома за цим столом вистачило б місця ще на пару десятків людей. Але нікого крім них в цей час в залі не було. — то що ж тебе привело до моєї скромної оселі?

— Вельмишановний пане Вацлаве Варнавський, від імені пана сотника і генерального судді, маю виголосити вам… — Тадей відстібнув з пояса циліндричний шкіряний футляр де зберігався офіційний пергамент з усіма відповідними печатками і заходився розгортати його.

— Я так зрозумів, справа з млином вирішена не на мою користь? — голосно перебив його господар маєтку, різким жестом вказуючи в бік осавула, від чого рідина в келиху розплескалась по столу.

Тадей усвідомив, що три пари очей дивляться на нього уважно і не надто приязно. Прикинув, що в кожному випадку встигне витягнути шаблю раніше. Спробував уявити де міг би в разі необхідності відшукати свого коня і зрозумів, що не має про то жодної гадки, як і уявного плану маєтку.

— Так, пане.

— Ну і чорт би з ним! — пан Вацлав раптом розреготався, — нехай забирають. Не збіднію. Тільки ти сільському голові той свій папірець не віддавай, бо він ледащо і гультіпака. Віддай краще тому попу, то може якесь діло буде з того. — він раптом обірвав себе, ніби згадавши щось, — у мене вчора батька вбили, ти про то знав, осавуле?

— Так, пане.

— Не знаю яка падлюка це зробила, але знайду його і знищу, чуєш? Бо мені належить помста! Так каже ваш Господь? Тільки я йому більше не вірю, ні! — він знову п’яно зареготав, — тому доведеться все робити самому! От батько, — Вацлав махнув рукою кудись в бік інших дверей, — той вірив. І що помогло воно йому?! Ні, я тепер вірю тільки в метал! І то не у всякий. Срібло. Залізо. Свинець. А мідь — гівно!

Пан Вацлав одним рухом зім’яв келих, що його він тримав в руці і кинув у полум’я.

— Але цього зроблено не з міді, о ні! — вказав він на змія, що висів над каміном, — цей був ще живим, коли дід привіз його з Індії, ось воно як. Ти думав колись, — звернувся шляхтич до осавула, — що станеться, якщо він припинить кусати власний хвіст? Не відповідай, я і так знаю. Всі ми про це думали. — Довга мовчанка. — Ти знайдеш хто вбив мого батька, осавуле Рославець? Я чув про тебе раніше, ти вправний у таких справах. Як хорт.

— Я зроблю це, пане.

— Добре. Іди і зроби це. — Він замовк на мить. — але спершу маєш випити. Сьогодні всі мають пити за душу мого батька.

Він схопив зі стола перший ліпший штоф і кинув його через весь стіл в напрямку Тадея. Той впіймав скляну пляшку і поставив на стіл. Потім, під уважним поглядом Вацлава, відкупорив пробку і плеснув собі до рота прозорої рідини. Настояна на перці горілка обпекла язик і теплом розтеклася по стравоходу. Осавул підвівся і вийшов з зали.

Турівка при денному світлі вражала своїми розмірами. Головну кам’яницю було збудовано на манір військової фортеці з міцними стінами і вузькими вікнами, але за сотню років навколо розбудували багацько додаткових флігелів та альтанок. Виднілась за деревами і католицька капличка в готичному стилі. Значна ділянка перед фасадом основної будівлі була віддана під парк, колись геометрично вивірений і бездоганний, зараз він заріс кущами та високими травами. Мармурові та бронзові скульптури античних богів губились серед чагарів. Чисельні труби фонтанів стояли закинуті. На одній з дорожек Тадей помітив патера Яна і двох підлітків. Отець єзуїт щось палко розповідав Тимошу і Агаті.

Але щойно помітив осавула, як попрямував до нього, ніби тільки його і чекав тут.

— Дякувати Всевишньому, бачу з вам все добре!

— Не жалюсь. Ви також, бачу, вже опанували свої емоції?

— Серце моє продовжує страждати безмірно в своїй глибині. А зовнішні прояви почуттів цього грішного тіла я намагаюсь підпорядкувати лише самій волі Господа. Най будуть такими, що краще послужать для вищої слави Його.

— Тож заради цього ви були б здатні на будь-яке лицемірство чи пак акторство?

— Для Господа не існує омани, він завжди знає правду. Це найголовніше.

— Що ж, залишимо поки теологічні розбіжності. Скажіть, патере, чи зможете ви показати мені шлях до села, маю там справи.

— З радістю, тим паче що я теж маю навідатись до села у власних справах.

Рушили пішки, бо було, за словами священника, недалеко. Дорогою пройшли повз ту саму лісопильню. Тадей здивувався раптовій тиші навколо, але отець Ян пояснив це досить просто — пан дав всім робітникам тиждень вольної як і всім надвірним сердюкам, а також прислав до шинку кілька бочок різноманітної доброї випивки з власних підвалів. Вацлав Варнавський бажав, щоб всі розділили його скорботу за вмерлим батьком чи принаймні точно перехилили чарку з чимось міцним за упокій душі небіжчика.

Тадей навіть на кілька хвилин зазирнув у безлюдну будівлю звідки вчора доносились такі страхітливі звуки. В середині він побачив складну систему блоків і шестерень, що приводились в рух за необхідності течією води в річці. Серцем і сонцем всього механізму була кругла блискуча металева пилка, що здатна була вочевидь розполовинити товстий стовбур дерева вздовж. У повітрі висів запах заліза, мастила і свіжої тирси.

— Ось тут і є істинне джерело багатства панів Варнавських, кам’яний стовп їхньої могутності, — зауважив отець Ян, — а також можливість заробити для багатьох місцевих селян.

— Тут, а також у монополії на виробництво горілки, — додав іронічно осавул, у нас в сотенній управі всі привілеї записані, — багато винаходів зроблені на благо простого люду, а все ж відчуваються частіше як прокляття.

Невдовзі побачили вони й інший стовп, так би мовити, величі ясновельможного пана Вацлава. Це був шинок.

Відвідувачів виявилось цього разу забагато, щоб всім їм запхатись до середини, тож хтось виніс дерев’яні столи і гуляння відбувалось просто неба. Кілька сотень людей пили не цокавшись, стоячи на нетвердих ногах, спирались на столи і на принесені з собою рушниці. Око вичепляло з натовпу червоні свитки надворних сердюків, запилюжені каптани робітників і святкові сорочки селян. Спільне застілля поєднувало ці різні людські фракції, перетоплювати їх в єдиний дивовижний алхімічний еліксир у відьомському казані сірих небес. На столі стояли дебелі паруючі полумиски з варениками, горщики з печеним м’ясом і шкварками, баняки з маринованими грибами, короваї та солодкі пундики. Все це пожиралося пожадливо, з плямканням, а потім заливалось ще порцією оковитої. Деякі з присутніх не витримували, оступались і валились просто в суміш багнюки зі снігом, одні потім підводились, а інші так і залишались сидіти, обійнявшись попарно, плескаючи в долоні і щось не в лад мугикаючи. Хтось відчайдушно витанцьовував хекаючи і відсапуючись, а хтось голосив щось жалісливе. Декілька парубків поодаль по черзі гатили один одного кулаками. Над всім цим панував непереможний дух горілки і кислий запах квашеної капусти.

Отець Ян дивився в землю, а пальцями перебирав чотки. Губи його ворушились у тихій молитві.

— Ви казали, що теж маєте тут справи, патере?

— Школа. Дієцезія доручила мені організувати тут початкове навчання для селянських дітей. Можливо вдасться врятувати хоча б деякі з душ від… від цього. — він кивнув в бік галасливого натовпу біля шинка.

— І люди відпускають дітей вчитись у вас?

— Не всі. Багато хто і досі має певні упередження. Але Господь знайде шлях.

— Безперечно.

Вони йшли вулицею. Тадей відмітив для себе, що більшість хат мали справні паркани, ставлені склом вікна з різьбленими віконницями і цегляні комини. Купола дерев’яної православної церковки в козацькому стилі були вкриті листовою міддю. Турівка була заможним селом.

— Отець Ян! Ходіть сюди! — від однієї з хат вибіг хлопчик і схопив єзуїта за рукав, тягнучи за собою.

— Що сталося, дитя моє?

— Мотря, сестра моя, захворіла. Третього дня застудилась коли на річці прала і оце лежить у лихоманці.

Отець Ян поглянув на Тадея. Той кивнув.

— Ідіть, патере. Робіть те, що маєте робити.

Православного священника осавул знайшов у сусідньому до церкви будиночку. Точніше у саду біля будиночка. Панотець, маленький, сухий і зморшкуватий дідуган, командував дебелим дячком, що за його вказівками відрізав з яблунь та вишень то одну, то іншу гілку.

Забачивши гостя, він жестом відпустив дячка, що тут таки кинув пилку і радісно почвалав в напрямку шинкової вакханалії, а сам звернувся до Тадея:

— Проходь, козаче, проходь. Бачу, що здалеку та мабуть, що і по справі. Як звати тебе?

Осавул назвався.

— А я Олекса звусь, Божою милістю доглядаю цей прихід вже років сорок, щоб не збрехати.

Панотець показав рукою в бік саду:

— Бач, маю відрізати зайві пусті гілки на плодових деревах, щоб вся сила в потрібну жилу пішла, так воно для дерева краще виходить.

— Чи може так панотче статись, щоб хтось і про рід людський так розважив, як ви про свій сад?

— Але хто ж би був той садівник, що взяв би на себе таку роботу?

— У пана Вацлава є брат, чи не так?

— Твоя правда, двоє було синів у старого Боніфація, нехай впокоїться його душа. Старший, Самуїл, подався по юності на Січ, козакувати, здобував собі слави та золота в морських походах. Там і у віру православну похрестився. А як вернувся нарешті назад пару років тому, то батько йому віровідступництва не пробачив, тож відписав маєток молодшому.

— Тож с тих пір Самійло Варнава чинить розбій по тутешніх лісах. Але, припускаю, не надто лютує.

— Не надто. Збирає збройних товаришів, а до селян місцевих піддобрюється, все говорить про те, щоб собі повернути спадок. І до мене приходив. Довго розводився про те, що Господь не терпить кривди.

— І що ж ви, панотче, йому сказали?

— Що нині всі без кінця тільки і говорять про Господа, між тим як мало хто щиро про Нього думає. А лише прикривають тими словами власну хіть і вигоду, гординю чи глупство.

— Гадаєте, він може бути вбивцею? Може хтось з його людей? Хтось з села?

— Не думаю, що це Самійло. Останній рік старий щиро намагався примиритись зі старшим сином. А в селі його любили за лагідний характер. Був він хоч і сказати затятий латинник, а жити намагався по-християнському. Але серце людське темне, а твердих доказів у мене немає… — священник розвів руками, ніби вибачаючись, — я гадаю Самійло прийде на похорон, там його і розпитаєш.

Тадей дістав футляр з пергаментом і простягнув його Олексі.

— Це судовий вирок по млину. Тепер він належить громаді.

— Добре. Це добре. З цих доходів може зможемо нарешті зробити тут добру школу для дітлахів…

Повернувшись до маєтку, Тадей спромігся розшукати декого зі слуг і вмовити їх відшукати для нього зміну одягу, а також нагріти велику дерев’яну балію гарячої води, де він міг би нарешті змити зі свого тіла зайве.

Балія була шикарна і величезна, він міг навіть повністю лягти, занурившись у теплу мильну воду і нарешті дозволити собі хоч трохи розслабитись. Йому відвели окрему кімнату, велику і темну десь в надрах маєтку, освітлену єдиною свічкою. В голові крутились хаотичні розрізнені уривки фраз, які йому довелось почути з того моменту, як він зібрався відвідати цю химерну Турівку.

Тадей почув як прочиняються двері і чиїсь легкі кроки позаду нього рознеслись по скрипучій дерев’яній підлозі. Осавул присів рівніше і опустив праву руку назовні балії, там де серед одягу лежала шабля.

— Ким би ви не були, вам не варто тут знаходитись, — сказав не обертаючись.

— Ви такий нудний, пане Тадею, — дівочий голос, намагається кокетувати, але не надто впевнено.

— Пані Агато? Що ви тут робите?

— Хіба ви це хотіли мене запитати? — вона підійшла ближче і опустилася на коліна просто за його спиною. Він відчував на потилиці її дихання. Накрила його долоню своєю і обережно підняла лезо шаблі, так щоб воно було на рівні погляду. Він побачив на сталевій відполірованій поверхні відображення двох пар очей — своїх темносірих і синіх дівочих.

Агата провела пальцями іншої руки по напруженим м'язам його плечей.

— Стільки шрамів… Знаєте, я зустрічала раніше чоловіків як ви. Що це було, війна, полон, можливо рабство? Ви ніколи не бажали відшмагати канчуком таку дівчину як я?

Він промовчав.

— Невже такий лицар здатний чогось боятись?

— Насправді я жахливий боягуз, моя пані.

— Боїтеся смерті?

— Смерті? О, ні. Вона для лицаря найніжніша з коханок і найтурботливіша з сестер. Я боюсь іншого, боюсь втратити честь чи загубити честь іншого. Спаплюжити невинність, мимохідь розтоптати білу квітку ніжності.

— Ви так бажаєте бути чистим і бездоганним. Але хіба не тривожать вас іноді фантазії? Химерні видіння в час коли ви готуєтесь до сну? Запізнілі і сповнені жалю за втраченою можливістю. — Агата ніжно провела пальцями по його обличчю.

— Моя пані, перед відходом до сну я молюсь до Господа про ясність мого розуму і чищу свій пістолет. Тож не маю звички до ремствувань і ламентацій.

— Незносний!

Кинута шабля брязнула о підлогу, грюкнули захряснуті двері, задріботіли кроки, віддаляючись.

Тадей посміхнувся.

Коли остаточно звечоріло, всі мешканці маєтку зібрались на чування біля тіла. Гроб з небіжчиком поставили в одній з кімнат, навколо розставили стільці. Обличчю пана Боніфація наскільки це було можливо придали вмиротворений вигляд, відмили і розчісали сиві косма і вуса, на очі поклали важкі мідні монети. Одягнений він був у вишукані оксамитові шати в яких поєднувались кольори сніжно білий і небесно блакитний. Узголів’я прикрасили зрізаними гілочками хвойних дерев та білими хризантемами. Отець Ян запалив кілька товстих свічок і всі розсілись по своїх місцях.

Ієзуїт сказав:

— Сьогодні, згідно старого звичаю, ми проведемо цю ніч, підносячи молитви тут, над тілом людини, що була небайдужа для кожного з нас. Так дух його не буде самотнім перед лицем янгола смерти. Також достойним було б проголосити по декілька слів пам’яті й любови від тих, хто знав його, задля стишення нашої власної скорботи.

Він обвів поглядом присутніх. Всі обличчя були серйозні і зосереджені.

— Спробую розпочати. На превеликий жаль мені не довелось знати пана Боніфація у дні його юності, я чув, що він був славним лицарем і проявив себе в обороні Відня від невірних, а також в інших військових справах. Але Боніфацій, якого я знав, був перш за все ревним католиком. Мало я бачив людей серед мирян, які були б настільки ж ревні у виконанні всіх вимог благочестя, як він. Здавалось, він всім серцем своїм відчував як реальність спасіння, так і реальність пекла. Коли інші шляхтичі відкупають свою совість щедрими офірами золота, він без вагань офірував найдорогоціннішу перлину — власне серце. Його він зробив він смиренним і лагідним. Останні роки він жив майже як святий, так він і помер, в чині істиного мучеництва.

Єзуїт замовк, ніби передаючи слово. Агата сказала:

— Це правда, дід, якого я знала завжди був добрим до всіх. Іноді мені здавалося, що він був навіть занадто добрим. Так піклувався про всіх, про селян і робітників, навіть про звірів в лісі і про дерева. Це правда, він часто говорив мені про це, коли я була менша, як йому шкода зрубаних дерев і впольованих зайців. Але найбільше я любила його розповіді про старі часи, про лицарські походи проти невірних, про славних лицарів, козаків та хрестоносців, що стоять на варті нашого християнського світу. Він і сам був таким колись і вірю, що помер він теж як лицар, в бою.

Юний Тиміш продовжив, палко приєднуючись до слів своєї нареченої.

— Хоч я і не був кревним родичем пану Боніфацію, але він завжди був для мене зразком щирої шляхетності. Тут, перед його гробом, я хочу дати обітницю — я теж стану лицарем! Поїду на Січ і буду ходити в походи на невірних!

Ця заява від хворобливого і блідого юнака звучала недоладно та кумедно, але ніхто навіть не посміхнувся. Отець Ян спробував згладити ситуацію:

— Сине мій, чи ви чули історію Ігнатія де Лойоли, засновника ордена Іісуса?

— До чого тут це, панотче?

— В юності святий Ігнацій був вояком, бажав собі героїчного чину і дбав тільки про славу. Але Господь наставив його і він відкрив, що подвиг віри є не менш достойним ніж діяннія лицарські. І так він заснував новий ореден і назавжди змінив обличчя нашого світу, чому можна безліч доказів навести….

Пан Вацлав обірвав цей монолог.

— Нині не час для проповідей. Сьогодні довга ніч, ніч спогадів. Сьогодні я хочу говорити і згадувати про свого батька. Ви кажете він був святим. Але це не правда, не був. Жоден з воїнів не може бути святим, звісно. Забагато крові, забагато проклять. Але я розумію… В дитинстві я марив ним, хотів бути подібним до героїчного батька, вірив у цю всю маячню. Я так хотів бути ідеальним сином, так хотів любити його. Але я не міг, бо його ніколи не було поруч. Спершу він був просто легендою, мітом. Завжди десь там, ніколи не тут. Потім він повернувся і що? Він так любив свого Господа, що в нього не вистачало часу на синів! — чоловік подивився на єзуїта і жестом наказав йому мовчати, — Мабуть, це дуже самотньо, намагатись любити Бога, адже Він ніколи не відповідає на молитви. Я ніколи не розумів батькової віри, але це не важливо. Важлива кров. І я помщусь за його смерть. Я ще не знаю, хто це зробив, але я теж хочу принести клятву. Якщо це зробив не мій брат, я примірюсь з ним, попри все і віддам йому половину своїх статків. Але якщо це він, то я знищу його власноруч.

Після того вже ніхто не говорив. Кожен стиха проказував свої молитви, занурений у власні думки.

Під ранок Тадей не витримав і на кілька годин задрімав. Уві сні бачив він ляльковий вертеп де на ниточках смикались ляльки. Придивився — аж кожна лялька точно зображує когось з мешканців Турівки. Ось гордовитий пан Вацлав і пожмакана пані Варнавська (як її ім’я?Гелена?), ось згорблений отець Ян, ось парні лялькі-заручені, ось Валентин, ось Самійло в чудернацькому капелюсі, ось сам осавул. І всі вони підстрибують, кружляють до ладу і не до ладу навколо ляльки Боніфація, що з перерізаними мотузочками лежить посеред сцени.

“Але хто ж ляльковик?” — подумав Тадей.

“А кому ж ще ним бути?” — зареготав мерзенний бісівський голос в його голові.

Він прокинувся. За вікном ледь-ледь жеврів світанок.

Цвинтар, де мали ховати старого розташовувався на огороженому просторі за капличкою, там де територія маєтку межувала з лісом. Ще зі вчора там було викопано у мерзлому ґрунті належної глибини яму. Поруч височіли кам’яні надгробки старших членів роду Варнавських. Трохи поодаль виднілись і прості дерев’яні хрести — вочевидь ті з селян чи дворових слуг, що прийняли католицьку віру.

Гроб від маєтку несли на плечах, отець Ян правив службу, а дерева все продовжували тягнути свої чорні голі гілки у мовчазні небеса. Кілька сотень людей, схоже всі без винятку мешканці села і маєтку прийшли попрощатись зі старим Боніфацієм. Більшість намагалась вдягтись у щось чорне, відповідно до приводу і це робило всіх однаковими, так ніби зграя круків обсіла цвинтар. Багато з них плакали чи навіть вили, не ховаючи сліз і не стишуючи голосу. Слідом за гробом несли старий драгунський обладунок і коштовно оздоблену зброю, що нею користався небіжчик в юності. Все це також збирались опустити в землю за старим шляхетським звичаєм.

Тадей тримався трохи віддалік і уважно спостерігав за натовпом. Спершу він думав, що Самійло спробує з’явитись замаскованим під селянина, але скільки не вглядався, не міг побачити знайому постать. Офіційна церемонія добігла кінця, люди один за одним кидали по жмені землі в яму і йшли геть.

Аж раптом осавул побачив високу фігуру у чорному плащі, що спостерігала за похороном, прихилившись до стовбура одного з дерев, що ближче до лісу. Він спробував наблизитись, не привертаючи уваги, але незнайомець, ким би він не був, помітив його наближення і чкурнув в глиб лісу. Тадей кинувся за ним. Метрів за триста, посеред широкої галявини він наблизився до втікача достатньо, щоб дістати пістоль і націлитись.

— Стій, бо стрілятиму.

Самійло Варнавський (а вже видно було, що це саме він) зупинився і зробив кілька кроків назустріч. Кинув недбало, з посмішкою.

— Здоров будь, хорте.

— Ти, бачу в доброму гуморі.

— Це злочин не плакати на похоронах свого батька?

— Якого ти і вбив?

— Не було того.

— Чого ж скрадаєшся як розбійник.

— Бо я і є розбійник, довбограю. — Самійло знову посміхнувся, але посмішка ця виглядала відверто втомленою. — Слухай, відпустив би ти мене. На моїй душі є тяжкі гріхи, але батька я не вбивав. Я просто зникну і не буду робити тобі проблем.

— Збирався кудись втекти, вовче?

— Збирався. Мені вже дехто погрожував тут, а я надто втомився від крови. Стаю сентиментальним з роками, розумієш? Тож поїду, наймусь на якесь тихе містечко у Валахії. Чи може навіть в Сирії.

— Аж так далеко?

— Кажуть, в чужоземних краях життя починає нагадувати химерний сон. Ти коли-небудь куштував гашиш?

— Ми створені зі сновидінь. І сном оточене життя маленьке наше…

— Хоч ти і цитуєш Шекспіра, краще б тобі не стояти в мене на шляху.

— Я не можу просто відпустити тебе. Пробач, козаче.

Самійло зробив різкий рух рукою, витягаючи з-за поясу пістолет.

Тадей натиснув гачок автоматично, на упередження. Йому здалось, що звук пострілу ніби роздвоївся, а потім він побачив на грудях розбійника два кульових отвори, з кожного із яких хлистала кров. Самійло впав на землю. Тадей озирнувся і побачив, що за кілька десятків кроків позаду нього стоїть Валентин з пістолетом в руці, в хмаринці порохового диму. Філософ крикнув:

— Ви в порядку, осавуле?

— Так! — озвався той. Обидва вони були трохи оглушені після пострілів. — Як ви тут опинились?

— Побачив, як ви за ним женетесь. Хотів пересвідчитись, що добро та законність затріюмфують. Він був злочинцем та отримав своє. 

Тадей підійшов до тіла Самійла і оглянув його. Той був мертвий. Осавул підняв і перевірив зброю.

— Його пістолет не був заряджений.

— Тоді він збожеволів.

— Нехай, але в цьому божевіллі є послідовність. Вам не відомо, випадково, на кого старий пан Боніфацій оформив заповіт?

— Наскільки мені відомо, все мало відійти пану Вацлаву, ніхто в Турівці не робив з цього великої таємниці.

— Треба прислати когось, щоб забрали тіло. Так чи інакше, він був Варнавським.

— Це вірно, немає зв’язку міцніше ніж кров, навіть якщо вона і проклята.

Ввечері всі мешканці маєтку зібрались у великій камінній залі, зважаючи на холодну погоду там був хоч якийсь шанс зігрітись. Пані Варнавська спромоглась навіть організувати гарячу вечерю, яку за інших обставин можна було б назвати добре приготованою та вишуканою. Але ні в кого з присутніх не було настрою ані на кулінарні насолоди, ані на світську застільну бесіду. Після їжі всі розбились на маленькі групки в різних кінцях зали.

Тадей спитав отця Яна:

— Як там та селянська дівчина до якої вас викликали?

— Навряд доживе до ранку. Але мені вдалося вмовити її прийняти хрещення по католицькому обряду, сповідатись і причаститись Святих Дарів. Зрештою, це ж найголовніше, тепер її душа буде спасенна. Так чи інакше, я нічого не розумію в медицині, якщо чесно зізнатись.

Осавул промовчав. Валентин, що сидів поруч теж не сказав ані слова.

— Ви гадаєте Самійло був вбивцею? Чи не маємо ми відшукати його спільників, когось із цих богопротивних дикунів-схизматиків? — запитав отець Ян.

— Спільники? Огляд місця злочину переконав мене, що це могла зробити і одна людина, достатньо міцна фізично. Смертельна рана була нанесена в печінку, тоді ж витекла більшість крові. Потім злочинець прибив до кореня обидві стопи. Для цього він був змушений зняти чоботи з небіжчика. Потім він прокрутив тіло навколо першого цвяха, так що воно трималось коло стовбура під власною вагою. Після цього забити інші два цвяхи в долоні не було важко. — Тадей уважно вглядався в обличчя співрозмовника, ніби намагаючись відшукати там щось.

— То він міг бути і сам? Чи що підказує вам досвід?

— Це заплутана справа, панотче. Нелегко розплутати. Маю відшукати неспростовні докази.

— Де ж ви збираєтесь їх шукати?

— Ви знали, що покійний пан Боніфацій звертався до сотенної управи, щоб затвредити новий заповіт?

— Ні, я того не знав. — єзуїт виглядав щиро здивованим, але не занепокоєним. Валентин мовчав так само незворушно.

— За новим текстом все його майно в разі наглої смерті безроздільно переходить до церкви. — осавул зробив паузу. — До православної церкви.

За столом повисла мовчанка.

Тадей піднявся:

— Я збираюсь відшукати на кухні якусь підхожу ганчірку і трохи оцту, а відтак добре почистити мій пістолет. Якщо відверто, — звернувся він до Валентина, — я радив би вам зайнятись тим самим.

— Я віддаю перевагу цьому бокалу чудового вина сьогодні. Зрештою, матеріальні речі, такі як пістолет, є лише блідими і недосконалими відображеннями істинного світу ідей, про які віщує нам великий Платон. Надміру піклуватись про них здається мені сміховинним.

До них підійшла Агата, що до того сиділа поруч з батьком і нареченим. Судячи з блиску очей і дещо невпевнених рухів, дівчина була добряче п’яна.

— Ви знову розводитесь про свою незносну метафізику, майстре Валентине?

Той злегка стенув плечима, визнаючи провину. Тадей бачив, що юний Тимош вже вирубився від надміру алкоголю в своєму кріслі, а пан Вацлав вперився у полум’я остекленілими очима і ледве помічав щось навколо себе.

Агата похитнулась і, щоб втримати рівновагу, схопилась за плече отця Яна, а потім незграбно присіла на бильце його крісла.

— Маю до вас одне питання, отче…

— Яке ж саме, дитя моє?

— Чи не надто обтяжує вас обітниця целібату? — дівчина п’яно розсміялась, зашарівшись від власної безсоромності.

Агата повільно, чуттєво провела рукою по обличчю єзуїта. Той завмер і на його лиці застигла гримаса в якій змішались жах, огида та екстатична насолода.

— Такий красивий… Як Іоанн Хреститель! — вона зіскочила на ноги і відбігла на кілька кроків, вражена цією новою думкою, — якщо я станцюю перед батьком як царівна Саломея, чи він віддасть мені твою голову на блюді? Тоді я змогла б її поцілувати!

— Моя пані, — спробував урезонити дівчину Валентин, — ви нещодавно зазнали важкої втрати тож ваші почуття можуть бути дещо сплутані…

— Хіба ви знаєте, кого я втратила? — з люттю викрикнула Агата, але здається цей спалах дещо витверезив її.

— Я краще піду вже спати, — сказала дівчина несподівано розважливо і вийшла з зали.

— Вона сама не відає, що робить, — зауважив філософ.

— Але цей маєток не місце для юної пані, — сказав Тадей, — втім, про це має потурбуватись її батько.

Осавул знайшов кімнату в якій ночував минулої ночі, запалив собі свічку і ретельно, без поспіху, вичистив пістолет від порохового нагару. Потім він прочитав свої вечірні молитви і ліг.

Йому наснилась все та ж велика зала, тільки цього разу всі присутні міцно спали в найхимерніших позах, так ніби щось надприродне змусило їх до того. Сам же Тадей сидів у кріслі, охоплений відчуттям жаху і спостерігав, як за високим вікном небеса згортаються як сувій і на виднокраї виникає титанічна фігура янгола з трубою. Уві сні він чув невимовно жаскі звуки цієї труби, але не міг зробити нічого…

Він прокинувся і зрозумів, що ці звуки цілком реальні. Весь маєток буквально стрясався від гудіння, ревіння і гуготіння. Тадей чув також перелякані крики слуг і гуркіт клятої лісопильні. Хтось запустив цей пекельний механізм на світанку, хоча він і мав простоювати ще тиждень через траур, так вчора наказав пан Вацлав.

Тадей поспіхом одягнувся і прихопивши зброю поспішив до виходу. Маєток був порожнім, повсюди виднілися сліди панічної втечі слуг і надворних людей. Лісопильня стихла, але джерело трубних звуків, чим би воно не було продовжувало свої завивання. Стіни, здавалося, тремтіли як очерет. Так міг би виглядати перший ранок апокаліпсиса.

Осавул прислухався. Звуки подібні до ревіння труб доносились ніби ззовні, звідти де був сад. Він одразу згадав закинуті фонтани. Але саме джерело вібрації знаходилось, здається в середині будівлі. Десь там, серед тих приміщень, які вже роками стояли закриті. Тадей знайшов олійний ліхтар, запалив його і спробував відшукати двері, що вели б у потрібному напрямку. Невдовзі він побачив на підлозі криваві сліди, так ніби хтось тягнув підлогою щойно освіжоване тіло, загорнуте у ряднину. Сліди завершувались біля масивних металевих воріт. Вібрація також очевидно походила звідси.

Він штовхнув створу і зайшов в середину. Тьмяне світло ліхтаря освітило просторе приміщення, заповнене великою кількістю металевих труб, кранів, котлів та інших механічних приладів. Посеред цього всього височів гігантський бак. Схоже, колись він був серцем хитрої системи, яка змушувала працювати фонтани в саду. Але зараз його передня стінка була варварським способом розірвана в шмаття. В середину хтось помістив диявольський механізм, потворний гібрид фарфоровї ляльки, великого механічного годинника та бляшаного барабана. Саме він і видавав всі ці звуки, що потім стократ підсилювались системою труб. Але гіршим було дещо інше.

Крім тієї штучної потвори, в порожньому баку також було скривавлене тіло. Придивившись краще, Тадей зрозумів, що це насправді були два тіла чи краще сказати дві половинки людських тіл, розпанаханих вздовж хребта кожне і наспіх змотані іржавим дротом докупи. Таким чином ніби створювалась нова химерна істота о двох головах, штучно складена з того, що було раніше двома різними людьми. Осавул впізнав у нещасних пана Вацлава і пані Гелену, його мовчазну дружину. Той хто це зробив, вочевидь хотів також продемонструвати як саме це було зроблено, тож до голів конструкта була прив’язана кругла металева пилка, яку Тадей вже бачив раніше. Вона блюзнірськи натякала на німб, що ніби сяяв над мертвими головами. Напис видряпаний на потемнілому металі проголошував, що це “Великий андрогін, досконала істота”. Тадей пнув носаком потворну ляльку з механізмом, так що та нарешті зупинилась і навколо запанувала тиша.

Отця єзуїта він знайшов, коли той сидів на сходах на ґанку. Той тихо бурмотів щось, перебираючи чотки. Його сутана була рясно заляпана свіжою кров’ю, як і руки. За кілька кроків на траві лежали спотворені шматки тіл. Осавул дістав пістолет і перевірив чи досить на поличці затравочного пороху.

Почувши кроки Тадея, він підняв голову і подивився тому в очі.

— Це жах, — тихо сказав священник, — я знайшов їх там, — він кивнув у бік лісопильні, — що за пекельна потвора могла б зробити таке? І що це були за жахливі звуки?

— О, а може ви знаєте це краще за мене, панотче?   

— Що?

— Облиште, я не куплюсь другий раз на вашу трагічну театральну виставу. Адже задля вищої слави господньої можна чинити що завгодно, чи не так? А всі докори сумління візьме на себе Орден. Адже головне це вплив непогрішимого папського престолу.

— Я не розумію…

— Знаєте, коли я здогадався? Вчора, коли ви говорили про ту нещасну дівчину. Ви ж фактично вбили її, залишивши без допомоги лікаря. Але вам важило тільки те, що вона погодилась перехреститись у вашу віру, нехай і під загрозою смерті. Тоді я зрозумів, що ви справді здатні на все.

— Ви не розумієте, це інше.

— О так, я не зрозумію. Як можна було вбити людину, яка вірила вам беззаперечно і до того ж обставити все так, щоб це виглядало як богохульство? Мабуть, ви виправдовували себе тим, що старий Боніфацій став мучеником. Це ж ваші слова? А може він просто збирався примиритись з молодшим сином, якого ви так бажали підставити? І якому погрожували? Чим ви шантажували Самійла, невже дізнались про кровозмісний зв’язок з племінницею? А може ви і допомогли йому розбестити нещасну?

— Я знав про цей гріх, але клянусь я не…

— Мовчіть, — Тадей наставив на священника пістолет, — я не настільки ідіот, щоб вірити хоч чомусь із ваших слів. Ви живете тут давно і мали вдосталь часу, щоб все організувати і продумати. Адже після смерті пана Вацлава весь спадок переходить до нещасної Агати, над якою ви маєте безроздільний вплив.

Осавул скривився від огиди, згадуючи вчорашній вечір.

— Ходімо в середину, тут зимно, — він підштовхнув єзуїта стволом і повів його до маєтку. — маю зізнатись, я збрехав вам вчора, вигадав зміни в заповіті. Я був впевнений, що так зможу заплутати вас, сповільнити, допоки не знайдеться прямих доказів.

— Сподіваюсь, ви дослухаєтесь до аргументів розуму, пане осавуле.

— Саме вони і вказали мені на вас. Шукай, кому вигідно, чули про таке. Думаю, ви збирались передати весь маєток у власність вашого Ордену.

Вони увійшли до центрального залу і раптом Тадей застиг де стояв.

Великий стіл був звільнений від посуду і просто посеред нього лежалі обійнявшись двоє. Бліді, оголені тіла, безсоромно виставлені напозір. Посинілі від отрути губи, два порожні келихи, недбало відкинуті вбік. Він чомусь одразу зрозумів, що Агата і Тиміш також мертві. Позаду них, притулений до спинки крісла стояв портрет Семена Варнавського, засновника роду.

Тадей повернувся до священника:

— Але чому це? Не могли ж ви…

— Він не міг. Але міг я. — сказав Валентин, виходячи з-за портьєри. Він опустив старовинну бойову сокиру на череп єзуїта і той впав, розбризкуючи череп дубовим паркетом. В другій руці філософ тримав заряджений пістоль, направлений на Тадея.

— Парне самогубство двох душ, занадто чистих для цього гріховного світу. Це я підказав їм ідею, а також видав склянку настоянки аконіту. Шекспір — це завжди чудове джерело для надхнення!

— Але навіщо?!! В цьому немає жодного сенсу!

— Ти надто покладаєшся на свій розум, дошуковуєшся причин і мотивів. Так ніби цей світ і його Творець розумні і добрі. А ти не думав, що все може бути зовсім інакше? Якщо це все — фантазія божевільного садиста, а ми всі сотворені по його образу і подобі?

— Ти справді той, за кого намагаєшся себе видавати?

— Я? Всього лиш Його створіння. А хіба Він той, за кого намагається себе видавати?

Що це за розумний і справедливий світ в якому церковники ріжуть одне одному за букву догмату, а брати за параграф у заповіті? Де дитина розбещена власним дядьком шукає втіхи в обіймах священника? Це ти намагаєшся логічно проаналізувати, законнику?

— Дещо фальшива риторика для того, хто вбив сімох.

— Твоя правда, причина існує. Коли я тільки приїхав сюди, я був сліпцем, які і всі ви. А посланець Вічного Світла відкрив мені очі. Також дуже допомогли декілька книг з місцевої бібліотеки. Засновник маєтку був одним з прихованих Майстрів Гнозису, справжнім магом, йому підкорялись стихії, люди і янголи. Його записи відкрили мені велику таємницю. Той, кого називають Господом Завіту, не є справжнім Світлом. Це лише Деміург, обмежений і заздрісний дух, творець матеріального світу. Все чого він торкався відмічено печаттю зла і гнилизни. Це тіло — клітка для безсмертного духу, цей світ каторга, місце ув’язнення.

— Не нова пісенька, я чув таке і раніше.

— Тим краще, тоді ти зможеш осягнути. Мій вчитель… Він був один з Посвячених, а ці малодушні нікчеми, його нащадки. Вони не пішли його шляхом, не спромоглися. Злякались. І тим прирекли його власну душу на вічне прокляття буди прикованою до цього жалюгідного світу. Я мав їх знищити, розумієш? Розбити його кайдани, кайдани крові. Зрештою це був мій обов’язок.

— То спосіб смерті не мав значення? Ти прибив старого Боніфація до дерева цвяхами просто заради розваги?

— Але хіба не смішно вийшло? Католики звинувачують православних, православні католиків, між все це не має жодного значення.

— Хворий виродок. Тож символ андрогіна теж для тебе тільки жарт?

— І то дотепний. Ти кажеш чув раніше легенду про Деміурга. Тепер ось це. То хто ж ти є насправді?

— Посвячений лицар.

— Якому закону ти служиш?

— Храму і Чаші.

— То хто з нас виродок? Ти знаєш, що Він єдиний злочинець в цьому світі і все ж зберігаєш Йому вірність?

— Доволі цих розмов. Якщо вирішив стріляти — стріляй.

— Хотів послухати, як ти благаєш Його про порятунок.

— Не маю потреби. Твій пістолет такої ж моделі, як і той, що тримаю в руці я сам. Звісно, ти встигнеш натиснути на гачок першим. Але твоя зневага до матеріального світу може зіграти з тобою злий жарт. Ти зарядив його, не вичистивши механізм як слід після попереднього пострілу. Такі пістолети дають похибку один постріл на дюжину навіть в ідеальному стані. Ти кажеш, що цей світ проклятий і не заслуговує любові. Я кажу, що запалювальний отвір це трон Всевишнього і пресвятих янголів Його, тож заслуговує на відповідну пошану, як і кожна піщинка творіння. Натискай гачок і подивимось що буде. Це суто теологічне питання.

Валентин натис гачок. Дзенькнула пружина. Курок зі шматком кременю з силою вдарив по поличці. Спалахнула іскра. Але нічого більше не сталось.

Тадей підняв свій пістолет і зробив постріл. Він не схибив і послав кулю просто межи очі супротивнику.

Тадей здивувався, коли декілька хлопців з селян запропонували йому свою допомогу в тому, щоб викопати достатню кількість могил. Вони могли цього і не робити. Він і сам міг цього не робити, але принаймні частина з цих людей загинули через його помилки, через те, що він не був досить вправний у викритті злочину. Тадей не знав чи міг би він впоратись краще. Це було безглузде питання, зрештою. Але все одно відчував певну відповідальність. Могили це найменше з того, що він міг зробити.

Втім, ніхто з селян і тим паче з колишніх найманців пана Вацлава не насмілився залишитись у маєтку після заходу сонця, посилаючись на нечисту силу, упирів та злу природу самого місця. Тож осавулу довелось ночувати там самому. Перед тим як лягати спати, він знайшов чисту ганчірку і дбайливо вичистив свої пістолети. Помолився і відійшов до сну. Наступного дня він сподівався на довгу дорогу і повернення до звичних справ.