1
Дешевий цикорій гіркотою гидував Леоніда. Але знову до ночі сидів над невдалим малюнком, тому бридким напоєм намагався відігнати сон. Ввімкнув радіо послухати новини, натомість крізь скрип приймача долинула передача «Пісня на замовлення». Дав шанс, але вчувши за рипінням тюремний шансон, похапцем вимкнув радіо. Чоловік задивився на осінь за вікном, за пінкою імли вдалині виднівся потворний колгосп, якого односельчани йменували заводом.
Він виліз з хати у вересневий ранок. Той свіжістю привів на дещицю до тями. З багнюки подвір’я ступив на вибитий асфальт. Дорога показово зроблена союзом, полишена блистіла сотнями калюж. Леонід брів нею, наче привид, до бридкої рутини. Підкурив сигарету, аби зайняти шлях. Нічні заморозки придушили зелень, пожовкле листя припало до землі. Оголені дерева не могли приховати від зору монструозний витвір комунізму.
Дощ потроху змінював туман. Повернутися б додому, закутатись і спати, та завод незмінно чекав темінню бетонного нутра. Леонід плентався смиренно, як та корова на забій, окутаний нудотними думками про роботу. Й тільки з шиферу холодний струмінь повернув до тями. Зір павуком побіг цеглинами угору до надщербленого даху, звідки підступно зливалася вода.
За стукотом дощу почувся крик, далекий і сповнений емоцій. Невже знову хтось напився зрання та буянить. Леонід нахмурив брови та почовгав завзятіше до гаража. Величезна поржавіла брама, за нею гамір, лайка. Він несміливо ступив усередину. Осяяні лампами, серед машин та залізяччя зо два десятка людей. Із гомону долинув ствердний голос:
— Вам принести документи показати? — мало не кричав голова колгоспу: — Я може краще знаю, як у нас справи ідуть.
— Наче не я половину тих документів готувала, — огризнулася бухгалтерка Лідія Василівна. — Менше тут би крали, було б все нормально.
Голова нахмурився на те, окинув поглядом робочих і грізно запитав:
— Хтось краде тут? Розказуйте! Що замовкли?
У відповідь розгублені мармизи та мовчання, яке зважився порушити головний агроном:
— Не знаю, щоб хтось крав, — Владлен Микитович повернув погляд на голову колгоспу й промовив: — Але ви Семен Вікторович також не гарячкуйте. Тут люди поклали здоров’я на благо колгоспу, а ви — приїжджий вирішуєте тут.
— Такі всраті начальники, як він, і Союз того року розвалили, — не полишала злості бухгалтерка.
— Ой, хто обізвалася — сорок років, а до сих пір простий бухгалтер, — відрубав голову колгоспу.
Жінка схрестила руки на грудях, обурена роззявила рота та сказала:
— Наче не ви замість мене поставили свою людину Степана.
— Моя людина, — той хмикнув і, зиркнувши на Леоніда, промовив: — Давайте вашого спитаєм. Ви що, Леоніде, скажете, як головний інженер? Варто закривати колгосп?
Чоловіку аж дух застрягнув у горлі. Він розгублено глипав на загал, під тиском десятків очей таки відповів:
— Так зразу не скажу…
Від подальших мук врятував чийсь надривний кашель. Та такий важкий, наче в бідолахи нутрощі лізли назовні.
— Про ухажора краще б думала так, як про свій любий колгосп, — буркнув Семен Вікторович.
Лідія Василівна осатаніло зиркнула на дорікання, та все ж підійшла до змученого кашлем хлопчини.
— Я справді вмиратиму, — хрипко пробурмотів парубок до жінки, — а тобі, аби колгосп був.
— Слухай-слухай, — не полишав свого голова, та з оскалом мовив: — Бо ото з документами й будеш тільки їбатись.
Жінку аж перекосило, та наввипередки сварці голос з юрби захистив її честь…
— За таке й по морді можна дати…
— Хто сказав? — гаркнув голова. — Ану вийди!
— Ти ви, блять, подуріли чи шо? — порушив нерішучу тишу молодий шофер, що стояв осторонь, спершись на свого «Газона». — Ще писки давайте бити через цей сраний колгосп.
— Краще й не скажеш, Сергію, — Семен Вікторович схопився за крихту підтримки: — Рішення все одно остаточне, колгосп закриваєм.
На цьому не вронивши й слова, він покинув гараж.
2
Крізь темінь Леонід замислений плентався додому. Моква добивала замучену свідомість, довершуючи справу ранкової гризні. Ішов собі, втупив ноги в дорогу, та сині вогники «Газельки» його відволікли — невже міліція завітала у село. Тривога загупала серцем. Хоч не до нього явилися стражі правопорядку, та час зараз химерний.
Крок за кроком переляк витісняла цікавість, манила чоловіка загадкою.
— Добрий ранок, товариш начальник! — помітивши міліціянта, Леонід промовив.
— Йобане радіо, — той пробубнів, заглядаючи в машину.
— Шось случилось? — все намагався почати розмову.
Відповіді знову не дочекався, натомість почув стукіт ніг за спиною. За ними рознісся захеканий жіночий крик:
— Сказали не приїдуть. Машина поламалася і…
— Ой, блять, — розчарований представник закону її перебив.
Спантеличений злий, харкнув на долівку та зиркнув на Леоніда.
— Поможеш, мужик? — запитав міліцейський. На розгублений погляд знехотя додав: — Треба погрузити труп.
Труп — цього він не чекав. Та все ж не розпитуючи, за міліціянтом подався в подвір’я. Те вітало гостей кованою брамою, за нею доглянутий будинок з білої цегли, навколо вікон, стіни розписані квітами. На порозі понуривши голову сиділа господарка оселі. Розпатлане волосся, нічна сорочка в багнюці, наче привид Лідії Василівни, а не сама солідна бухгалтерка.
— Скора відморозилася. Прийдеться нам везти цього красеня, Петрович, — міліцейський, махнувши рукою на тіло, мовив до напарника, що стояв біля хати.
Леонід аж сіпнувся, геть поруч на долівці лежав скривавлений хлоп. В одних трусах, складки жиру на пузі заповнила кров з розбитої макітри. Недолугий у власній смерті, весь у багнюці, як дитина, що гепнулась у бруд. Чекає доки дорослі не візьмуть за шкірку та не поставлять на ноги.
— Це хто його так? — бовкнув Леонід.
— Осьо, — тицьнув пальцем Петрович. — Його ненаглядна. Не потягнула певно молодого женішка. Да Григорич? — зайшовся сміхом.
— Ага, — Григорович глянув на Леоніда й байдуже промовив: — Сусідка побачила, як ця притрушена тягне труп. Мужик плотний, як бачиш, і до хвіртки не доволокла.
Убивство. Односельчанка, яку він знав з дитинства й до своїх тридцяти семи. Леонід задивився на тіло. Роками вже не бачив смерть, та й то батьки мирно відійшли з життя.
— Лідія Василівна. Ви за шо його так? — вирвалось питання.
Не зводячи зір, крізь пасма волосся, що закривали лице, вона монотонно відповіла:
— Наче ти не знаєш…
— Ти диви. Заговорила, — мало не скрикнув Петрович.
— Ви про кого? — Леонід не полишав химерний діалог.
— Ти гарно знаєш… Вони не знають, — жінка підвелася та вискалила зуби. — Це падло мале її не любило.
— Веди її в машину. В мене немає бажання зараз ці бредні слухати, — буркнув Григорич і повернувся до трупу.
— Що ми вже їдемо? Сусідка ж казала, що наче чула третього, — спитав спантеличений Петрович.
— Наче, може, — надокучений протягнув напарник. — В хаті за метрів тридцять? Вигадки вона чула свої. Ти бачиш ще чиїсь сліди? Бо я ні чорта не бачу.
Петрович зітхнув, сперечатися не став і взяв жінку попід руки. Та не пручалась, лиш бухикала й дрижала, пройнята холодним вітром. Леонід ступив у багнюку, аби не стояти на шляху. Зустрів ошалілий погляд колеги та зніяковіло відвернувся. Лише у спину подивився: довга білосніжна сорочка замазана брудом і краплями крові — картина з фільму хіба, ніяк не з буденного життя.
— І чо’ ж вона його вбила? — запитав Леонід, хоч сумнів гриз, через ранкову сварку.
— Гадки не маю, — Григорич одказав і зітхнув: — За руки береш чи за ноги?
— За ноги, — відповів Леонід та задуманий додав: — Бухгалтер у колгоспі, така уважаєма жінка й таке зробила. І шо тепер думати…?
Григорич гигикнув та, певно усвідомивши недолугість сміху, сказав:
— Колгосп кажеш? Ваш, імені Леніна?
— Раніше був. Після розвалу Союзу перейменували.
— Тепер понятно звідки в неї погруддя Ілліча вдома… Голову йому ним розвалила. Сказав би хтось — не повірив.
Леонід і сам усміхнувся: ото Ленін на броньовику приніс мудрість, а люди його погруддям черепи проламують. Зніяковіло він потер лице, витираючи усміх, і запитав:
— А що вони може посварились? Билися чи шо?
— Чого ти так думаєш? — байдуже запитав міліцейський.
— А в неї рот наче в крові, — все одно чомусь не згадав у розмові про конфлікт.
Григорович зиркнув скоса на Леоніда, мовляв диви який уважний, зазіхнув на мій хліб.
— Навряд. На ній жодних слідів насилля… А рот? Та вона ригала осьо. Нажлуктилися самогонки, посварились і вона його йобнула спересердя. Ти ж бачиш вона неадекватна.
Леонід мовчав, пояснення «вартового закону» не вразили та й розчарували.
— Давай бери, понесли.
Неохоче взявся за холодні ноги: липкі від поту та дощу. Добре, що волосаті та не сковзали в долонях. Запротестувала болем спина, але мертвий вантаж таки відірвався від землі. Хвилина боротьби з огидою, та труп уже лежав у кузові Газелі.
Міліцейський вдячно плеснув по плечі та мовчки зник в автівці. Розгублений в реальності, в думках, Леонід закрив хвіртку, на Лідію Василівну глипнув наостанок. Жінка спокійно сиділа у машині, вилупили очі у вікно та стріла погляд Леонід. Оскал блиснув у неї на лиці, самовдоволений лихий, холодом пройшовся душею чоловіка.
3
Поклавши папери, Леонід роззирнувся. Фанерні стіни кабінету, стіл і шафи — його маленький сховок в колосальній печері-гаражі. Величезний завод навколо, наче повноцінний всесвіт, повний своїх законів, укладених порядком, що недавно пішов у небуття. Всі порядки, роки дресирування, а в результати вбивство, розладдя та зневіра.
Зморений хвилюваннями Леонід ввімкнув радіо, поміж завад лунали слова:
— …дрібний дощ і туман найближчим… не покине територію України… — слова губилися серед хрипу приймача. — …краще сидіти вдома й пити гарячий… аби не підхопити грип, про який ми…
Сигнал обірвався. Леонід цмокнув розчаровано і вимкнув радіо, єдину можливу розраду. Іти б додому, та потемок химерний, як ото в дитинстві — і знаєш, що там нічого немає, але все одно не спішиш ступити.
Дістав з шухляди альбом і олівці, та кроки з гаража намір перервали. Чи то від протягу, або ж тривоги, Леонід задрижав. Сховав альбом під документи, задивився на двері. Вони різко відчинились і на мить серце заклякло. Знайомий образ тракториста Василя не дав стрепенутися з місця.
— Шо ви тут Леонід Іванич? Ніяк додому не йдете?
— Та осьо робота, — махнувши на документи, збрехав Леонід.
— Ви часом не бачили: Сєрьога шо, пішов додому?
Леонід нахмурив брови — знову невідоме.
— Взагалі не бачив Сергія сьогодні…
— От зараза. Це ж наший сторож осьо заболів. Та.. Сергій мав ото все позакривати, провірити сьодні. А він і по ключі не прийшов, — Василь показово задзвенів в’язкою й улесливо промовив: — Може ви позакриваєте, бо я щось приболів трохи?
Прохолодна ніч і цегляний химерний звір. І так не тішили його простори, а після вбивства…
— То що скажете? — Василь показово бухикнув.
— Давай, позакриваю, — він сказав, таки взявши ключі.
— О, чуть не забув, — уже виходячи, Василь промовив: — Завтра Степан до голови в бо́льніцю їде. Просив передати, шо вас з собою бере — щось обсудити треба. В дев’ять ранку заїде по вас додому.
— Семен Вікторович у лікарні? — замаскував подивом цікавість Леонід. — Шо з ним случилось?
— Та шось воспалєніє льогких вроді. Чесно, я не дуже розпитував.
— Грип певно, по радіо говорили… А не казав, шо обсудити треба?
Василь знизав плечима та промовив:
— Мо’ про розвал колгоспу щось. З цим така дурістіка йде, чесне слово. Мені то все рівно. Хіба ото, як літом, би схеми крутити, то ще жити можна.
Леонід хмикнув на те: копійка би зайва згодилась, але це совість знову продавати.
— Ну таке, шо вже поробиш, — Леонід зрушив незручну мовчанку. — Дякую, шо передав за лікарню.
— Та немає за шо, — задкуючи Василь одказав, та забухикав так, що й слова більше не вронив і лиш махнув, мовляв, бувайте.
Леонід у спину тому кивнув і повернувся до недавньої затії. Полистав альбом повний яскравих пейзажів — такі чужі. Відкрив чистий аркуш, дозволив фантазії оволодіти руками. Лінію за лінією, він виводив кожну наступну жвавіше, натхнення дурманило розум. Коли ж сп’янілий усвідомив, що малює, зупинився.
Високі стіни, монументальний вид — знайомий образ, що з ним з дитинства. У нарисі виднівся їхній завод: циліндри елеваторів вивів дещо криво, але млин поряд вийшов непогано. Леонід акуратно цеглинками домалював «1961». Дата народження біля якої незабаром й дату смерті варто додати.
У горлі заскреблося, як то буває в передвісті сліз. Леонід бухикнув і рушив до пляшки з водою. Залив непрохану незручність і застигнув. У завиванні вітру збуджене єство розчуло стогін. Вагання, страх і незвичний інтерес протистоянням зійшлись у душі.
Він заховав альбом у шухляду, взамін взяв звідти ліхтарик. Скривився й таки погасив лампочку. Із сяйвом тьмяним напереваги Леонід рушив у темінь. Величезні простори будівлі наповнили химерні тіні. На них не зважав, загадковий звук тягнув за вуха чоловіка в невідоме.
Болючий стон блукав за вітром. Леонід, як та зернинка у млині, безвольно рухавсь до страшного. По мокрому асфальті, полишених місцях, де вдень юрбилися робітники, брів допоки всі звуки не щезнули. Навіть вітрисько і той затихнув.
Він зупинився, роззирнувся — шукав очима, що згубили вуха. В низині таки розгледів чоловіка.
— Еееей! — зірвався на крик.
Та незнайомець не зважав і за мить розчинивсь у пітьмі.
— Дивно… — буркнув Леонід і забухикав.
Заспокоївшись, він жадібно хапнув вологого повітря та оглянувся. Відчинена брама попалася на очі. Зиркнув знову у пітьму, наче й не було там нікого раніше. Пом’явся, але таки заглянув усередину — звичайнісінький склад, величезний мур з тюків соломи. Просякнута осінніми дощами, та віддавала легким запахом цвілі.
4
Леонід стояв на порозі власного будинку, де самотньо жив роками. В передчутті небажаної мандрівки виглядав на дорогу, з-за повороту якої з’явилась чорна Волга. Машина, якій заздрив весь колгосп, з тихим бурчанням зупинилась біля брами. З неї показався Степан — ще немає й тридцяти, а головний бухгалтер. На заводі подовгу точилися плітки, чому ж хлопчина отримав цю посаду. Талант, як варіант, ніколи не з’являвся на вустах.
— Добрий ранок, Леонід Іванович! — той крикнув, махнувши рукою. — Ну шо поїхали?
— Добрий… Їдемо. Чо ж не їдемо?
Леонід, пройшовшись під мжичкою, заскочив у теплу машину. Мить і вона зрушила з місця, затарахкотівши на ямах. Чоловік одразу повернувся до вікна, невиспане єство не жадало балачок.
Кілометр за кілометром вібрації Волги тягнули до дрімоти. Лиш прохолодний вітер із вікна висмикнув із водоверті думок.
— Цигарку? — запитав Степан, протягуючи пачку.
— Не хочу, — буркнув Леонід.
Дорогі, імпортні з фільтром. І чо’ відмовився, дурень?
— Можна задати питання? — водій не дозволив утвердитися тиші.
— Звичайно.
Той затягнувся міцно та, випустивши дим, промовив:
— От чого так багато людей проти розвалу колгоспу?
Аби ж він знав, аби міг розділити бурхливі емоції. Та раз спитали, порився в мислях.
— По-всякому певно. Лідія Василівна ідейна. В неї дядько колись був головою… — труп зі споминів його перебив. — Владлен Микитович, наприклад, затятий комуніст, — Леонід сказав і на мить вернувся в думки. — Другі може бояться, не знають, шо робити дальше.
— А ви як?
Хотілося бовкнути «ніяк». Чи то статус не дозволив, чи відчув, що брехня, але замислившись він відповів:
— Та я не скажу, шо люблю колгосп, але привик якось. Але ну шо зробиш…
— То ж так. Хоча он Владлен Микитович щось там старається, листи пише в партію, підписи збирає. Немає чим зайнятися…
Нахмурений, Степан присмоктався до цигарки, що кашлем аж зайшовся на видиху. Трепет тіла перейшов на Волгу, яку повело на дорозі. Леонід зляканий смикнувся до керма, але водій таки управився з авто.
— Йо б твою мать, — бухикаючи лайнувся Степан. — Курити з хворим горлом — дурна затія.
На цьому надокучлива розмова обірвалась. Під хрип, поодинокий кашель, Леонід споглядав мерехтіння дерев, будинків вздовж дороги. Посадки та села за вікном змінило місто — похмуре, сірі панельні будинки — суцільна потвора.
5
Вузькими сходами вони крокували на потрібний поверх. Леонід плентався позаду, вже не молодий, а ще й постійне куриво попсувало легені. Він ступив у коридор, що стрів противним запахом ліків і хлорки. Понурі, апатичні лиця хворих, персоналу під флуоресцентним світлом — привиди наче.
Степан махнув, мовляв ходіть сюди, і зайшов у потрібну палату. За ним похапцем послідував і Леонід.
— Добрий ранок, Семен Вікторович. Шо ви тут?
Леонід мовчки кивнув за привітання, аби не влазити в розмову.
— Таке: в грудях болить, кашляю. Нічо’ хорошого, — той не зводячись із ліжка, відказав.
— А шо кажуть лікарі?
— Ой, не питай. Ні чорта не кажуть толком, — повернув погляд на інженера та важко промовив: — Дякую, що приїхали, Леонід Іванович. Сідайте, обсудимо дещо.
Леонід послухав керівництво та всівся на хиткий пошарпаний стілець. Степан послідував його прикладу.
— Шось случилось, Семен Вікторович? — Леонід запитав.
— Ні, дрібниця. Ви замовляли вже запчасті до комбайнів?
— Ще ні. Склав тільки список, що треба справити в тих двох під заставою. Як ви й просили.
— О, добре, — широко всміхнувшись, голова колгоспу мовив: — Степан дасть тобі номер у кого краще замовити.
Леонід нахмурив брови — і через це він пхався в місто?
— А наш постачальник шо?
— Ой, та ціну кажуть деруть, як сказилися, — забухикавши Семен Вікторович відповів.
— Дивно, не чув таке… Але як скажете, мені яка різниця, — промовив Леонід.
Семен Вікторович схвально кивнув, та очима вп’явся в Леоніда. Залякує чи від хвороби йому не по собі, що погляд застигнув?
— Чуєш, Степан, а Леоніду Івановичу зарплату вже давали?
— Тільки цукром, зерном. То Лідія Василівна робила, думаю треба провірити, — той відповів.
— О, щось чути за неї? Жінка точно дахом поїхала трохи. Дядьки, чесне слово, день у день до мене ото ходила. Кожен раз якась дурня: то каже зерно не сходиться, то цукор продали задешево…
— Та не кажіть, — підхопив Степан, коли дух начальника застрягнув у горлі. — Нудно жилося жінці, то вона розважилась.
На цьому він гигикнув, але, не дочекавшись підтримки, затихнув.
— Сидить у СІЗО вроді, — бовкнув Леонід.
— Там їй місце, — відрізав грубо голова колгоспу. — Заплатиш, Степан, грошима Леоніду Івановичу різницю. Я ж тобі вроді казав за це, — повернувся до самого інженера та сказав: — Дякую, що приїхали. Як будуть якісь питання, звертайтесь до Степана, я буду з ним на зв’язку. Більше нікого не слухайте, бо ті начальніки вам нарозказують.
— Як скажете, Семен Вікторович, — смиренно мовив Леонід.
— Ой, дякую, Леоніде, хоч на вас можна покластися. Вибачайте за грубість, але вийдіть на хвилину — треба з Степаном дещо особисте обсудити. Діла больного, як то кажуть.
Леонід кивнув, не вронивши й слова. Тільки радий був вийти з палати, хоч про що там далі не велася б мова.
Коридор зустрів прохолодним повітрям, луною від кроків. Чоловік смикнувся до лав, та голоси в палаті не дали зрушити з місця. Схилився до дверей, прислухався.
— Шо там? Все нормально? — розчув питання голови колгоспу.
— Схема працює — завтра три вагони забирають…
Кашель перебив слова. Надривний такий, що Леоніду і самому в грудях заболіло та в горлі заскреблось. Бухикнув сухо, піддавшись спокусі, як тут двері за спиною відчинились. Степан влупився чоловіку у плече та спересердя зиркнув — ти тут чого, мовляв, стоїш?
— Шо ми? Будем їхати? — Леонід збив озлоблений порив.
— Так. Семену Вікторовичу й так тяжко, хай відпочиває собі.
6
Малюнок перед очима розпливався в кашу. Леонід так зосереджено над ним міркував, що мислі одна одну, мов ті пси, позагризали. Встав і відійшов од столу, окинув оком власну кімнату. Погляд зупинився на старенькому радіоприймачі «Маяк», який подарували батьку, коли той виходив на пенсію. Така собі розплата за вгроблене здоров’я, за ранню смерть, та Леоніду дарунок згодиться аби відволіктись. Він ввімкнув приймач і тільки піддався ритму музики, ту почали роз’їдати завади. Слова гикали, рипіли, вертаючи в душу злість. Влупив по кнопці «вимкнути» — тиша й не такий вже поганий компаньйон.
Леонід заліз на підвіконня, прочинив вікно та запалив цигарку. Кілька затяжок і спокій повернувся на дещицю. Стіна навпроти захопила зір. На ній кілька картин, усе вціліле з доробку дідуся. Ось то був майстер, що навіть із в’язниці відпустили, хоч влада червоних сама ж туди і запроторила. Противився комуністичній владі, в свій час пером і пензлем УНР помагав. За це і поплатився всім майном, п’ятьма роками вільного життя і став рабом колгоспу й партії до скону. Ще й всіх нащадків затягнув в ярмо.
Жар цигарки запік у пальці. Леонід зойкнув і загасив недопалок об металеве підвіконня знадвору. Натхнення не набрався, любові до малюнку й поготів. Від мук над аркушем паперу врятував стукіт у вікно. Чоловік скочив на підлогу, рушив до дверей і закляк. В очах стемніло, серце загупало у грудях. Нутро стиснулось, не пускало кисень до мозку. Гуркіт же скла незборимо наростав.
Кімната повільно верталась із пітьми, та біль нікуди не зникав. Скорчений Леонід побрів до входу, аби зупинити клятий стукіт.
— Та шо там, блять, таке?! — крикнув чоловік, скидаючи клямку.
Коли ж угледів гостю на порозі, відразу покаявся за злобу. Панянка років двадцяти п’яти, каштанове волосся акуратно зібране у хвостик. Червоні карі очі від сліз чи браку сну.
— Заходь, Ірина.
Він знав, що вона скаже, з чого почне їхню розмову. Дівчи́на розуміння його теж, певно, вловила, тому смиренно зайшла у хату.
— Ходи на кухню, сідай, — сутужно видавив господар.
Гостя послухалась, зробила, як звеліли. Леонід взяв із шафки пару запилених чашок з сервізу покійної матері. Добув із тумбочки банку домашнього вина, всівся за стіл і, наливаючи собі, спитав:
— Будеш?
Дівчина непевно похитала головою, лиш зараз помітив, що вона десь уже пригубила. Не вперше питиме сам. Зробив кілька ковтків і голос гості перервав спраглий порив до алкогольного дурману.
— Кажіть чесно, знаєте де він? — грізно запитала Ірина.
— Ні, Сергій мені нічого не казав, — щирісінька правда далась напрочуд важко.
Дівчина потерла долонями лице, розпашіла від алкоголю та нервів, помалу губила спокій.
— Шо? Знову на блядки поїхав? В Кикишівку до тої суки?
Леонід змовчав. Гарно пам’ятав каяття шофера, що той більше ніколи не зрадить молодій дружині. Що до скону обіцяє бути вірним, ідеальним чоловіком. І не брехав же, навіть із колгоспних п’янок завше перший йшов додому.
— Не знаю.
Миле розгублене личко, спотворене тривогою за чоловіком. Та й соромно так стало Леоніду, тільки не знав за що. Він не зробив нічого такого: не брехав, не підставляв Сергія, але і не шукав його, не бив на сполох — нічого.
— Все з вами понятно, — буркнула Ірина та з повними очима сліз подалася геть.
Леонід пішов би за нею, відповідями втішити простими. Але брехати не хотів, тому зіщулився від грюкання дверей і лишився з загадкою на самоті.
Він допив вино у чашці, вернувся до потугів творчості. Узяв альбом у руки, задивився вкотре на колгосп. Такий чужий, неначе й не провів там зо два десятка років. Глипнув у вікно — місячна яскрава ніч поманила до себе. Хмикнув і, взявши куртку, направився надвір.
Осіння прохолода зборола в крові алкоголь, лишивши гнітючу пустку. Леонід за міліціянтом плентався вулицями села. Зупинився біля хати Лідії Василівни. Господарка так і не повернулася додому. Гарний будинок покинутий, його чекає доля десятків осель, власники яких потроху покидали село в пошуках кращої долі. А з розвалом колгоспу їх ставатиме все більше. Смерть і забуття завітали в цю місцину й залишаться тут надовго.
Він зітхнув і поплентався далі. У низині Леонід зупинився: напроти пагорб, на якому височів завод. Величний Колізей, де б’ються між собою надія та ідея. Обидві втратив Леонід давно, та й чи мав, взагалі? Лишилося даремно шукати, під наглядом світила ночі, згублені дрібниці, аби їх потім перенести на папір.
Замучені зіниці серед моноліту розгледіли незвичний рух. У тінях він побачив двох людей, що зникнули за стінами колгоспу. Бездумно Леонід по мокрій од роси траві направився туди. За шурханнями кроків чувся крик, та попри переляк чоловік не зупинявся.
Сутужно вибрався на схил, здавило в грудях, у горлі загрузла втома. Він вихаркнув її слимаків і рушив далі. Знесилене тіло зупинилось біля відкритої брами.
— Хто тут!? — крикнув Леонід залишками духу, ледь стримавши кашель.
У відповідь тиша, за нею гуркіт мотору. Сіпнувся та сліпучі фари відібрали зір, тарахкотіння машини підкосило ноги. Вона неслася прямісінько на нього. Леонід сахнувся зі шляху, укрився за брамою.
Автівка пронеслася та зникнула за рогом. В полоні страху все ж угледів образ — знайомий вишневий колір, жигуль Сергія.
— Якого хуя? — роззирнувшись буркнув Леонід.
З минулого разу нічого не змінилось. Тюки з соломою, павутиння. Вернувсь надвір, ковзнувся на мокрому асфальті. Незвиклі до роботи ноги затремтіли, присів, аби не впасти, та заклякнув. Знайомий запах — ферма та забій свиней. Поліз рукою у калюжу — густа червона рідина. Думки залиті словом кров, що пульсувало ляком в скронях.
Загадка розросталась метастазами в бутті. У грудях запекло серце, здавило нутро. Кляті питання множились, жалили й роїлись.
7
В роботі Леонід знайшов тлінний порятунок. Знання обтяжило його, штовхало щось робити, та як діяти, він гадки не мав. Зраночку завчасно прийшов на завод, до тієї триклятої брами. Чи то всесвіт знущався, чи банальний дощ змив кров з асфальту, та слідів її там вже не було. Тому лишилося бродити між комбайнів, вигадувати, як відволіктися.
— Леонід Іванович, ви тут?!
Приховатися б від Василя, дратуючого крику, але тракторист відразу його помітив.
— Леонід Іванович, добрий день, — захеканий Василь промовив. — Тут таке діло — Шевчук приїхав. Хоче з вами поговорити.
Примара недавнього минулого, яку він точно не чекав.
— Шо він хоче?
— Як літом, — роззирнувшись промямлив тракторист. — Чекає біля головного входу.
Леонід зітхнув, заскріб од невдоволення зубами. Відмовки не знайшов, тому направився надвір, сказавши:
— Ну пішли, поговоримо з ним.
За парканом їх чекала іномарка, старенька, та солідна серед депресивного села. Спершись на неї чекав чоловік. Шкірянка, чорні джинси, як з кінострічок, що морем хлинули після розвалу Союзу.
— Леонід Іванович, — розвів руками, усміхнувся. — Давно не бачились.
— Аж пару місяців, — не вітаючись промовив.
Шевчук дочекавсь, аби вони підійшли упритул. Роззирнувся й упевнившись, що трійка на самоті, все так же грайливо сказав:
— Треба десять тон зерна. Поможете, хлопці?
Знову порушити закон, піддатись тяготі злиднів?
— Зерно давно вже на складах, — сухо Леонід одказав. — Пізно ти.
— Я так зразу й пояснив, — піддакнув Василь.
Шевчук нахмурив брови, та посмішка нікуди не зникла.
— Та шо ви? Так справи не робляться. Хіба не можна придумати щось?
— Ні, — знизав плечима Леонід.
— В Зої можна спитати, — непевно мовив Василь. — Але я з нею позавчора говорив — вона боліє вдома.
— Ай, боліє, — не полишав надії Шевчук. — На десять минут хай прийде, поговорить з ким треба. Не може й прийти чи шо, порішати питання?
Василь гигикнув, на що зловив два здивовані погляди.
— Їбала я в рот вашу роботу й ваш колгосп. Поки не буду здорова, з дому не вийду, — із інтонацією промовив тракторист. — Її слова.
— А Сергій шо там? — втрачав терплячку Шевчук. — В того язик підвішений, не те що у вас.
— Пропав десь, тиждень тому, — сказав Леонід.
Ситуація потроху виводила з себе. Не те що він придумати чогось не міг, але бажання крутити афери не було.
— Блять, хлопці, — Шевчук гупнув по капоті машини. — Ви ж знаєте зі мною краще дружити, від того всім буде краще.
Погрози, щось новеньке, та дієвим не назвеш. Страх Леоніда власність…
— Зайду до Зої сьодні, — буркнув він і зиркнув скоса на Василя. — Але, якщо вона не в ділі, то й ми ні.
Нахмурений Шевчук, блиснувши золотими зубами, поплескав Леоніда по плечі:
— Ну це вже шось. Шо зразу так не можна…
— Добрий вечір! — викрик з-за рогу його перебив.
Рішучий крок і грубий голос, Владлен Микитович поважно, як солідний комуняка, крокував до них.
— Шо за постороні на території заводу? — за кілька метрів зупинившись, він спитав.
— Та я ж за брамою, — на грубість Шевчук гигикнув.
— Територія колгоспу йде аж до того повороту, — головний агроном не повівся на усміх.
Леонід глипнув на колегу. Той статусом не вище нього, та норову має з запасом.
— Та це наш давній друг Іван, — бездумно збрехав Леонід.
— Ще й який друг, — Шевчук майстерно підхопив обман. — Хлопців на весілля приїхав покликати, — він зиркнув ствердно на них і додав: — Номер знаєте, чекаю дзвінка і то поскоріше. Мені треба знати на кого рощитувати, — блиснув оскалом до Владлена Микитовича: — В ресторані ж буду робити… Все, хлопці, радий був потриндіти, але начальник гонить.
Шевчук махнув тому рукою і заскочив у машину. Розкидаючи щебінь автівка миттю рвонула з місця.
— Владлен Микитович, шо ви такі злі? — Василь насмішкою втрутився в мовчанку.
— Прихворіли чи шо? — спитав Леонід, розгледівши змучений вигляд колеги.
— Не твоє діло, — той огризнувся та бухикнув. — За собою краще дивіться, щоб я потім не придивився, — буркнув і подався геть.
Хоч долоні спітніли і в грудях пекло, Леонід штурхнув тракториста у плече та стиха мовив:
— Мабуть до сраки слав всі листи.
Як би того Леонід не хотів, та сміхом не зігнав хвилювання. Хоч не боявся Шевчука, тим більше агронома, усе що сталося не веселило все одно.
8
Леонід йшов поночі селом. Ледь змусив себе дотриматися слова. Та нахрін це йому, якісь афери? Тут навіть гроші не манили, хоч з ними завше біда. В думках бурлила кров, загадки, питання, а не клята бідність. Сергій де дівся? Чи то був він учора на заводі? Чому бухгалтер убила коханця і чи сама це зробила?
Тупцював хвилину біля хвіртки, хоч в хаті темно, та все ж рушив у подвір’я. Десь в мороці рознісся гавкіт і задзвенів ланцюг. Леонід сахнувся, та прив’язь вберегла його тіло та нерви. Навпомацки він вийшов на ґанок, зітхнув і загупав кулаком об двері. Ті глухо загуділи та болем огризнулись у пальцях.
Леонід секунду почекав, постукав у вікно. У відповідь лишень гавкіт собаки не стихав.
— Зоя! Ти є?! Це я Леонід! — хрипко він вигукнув у порожнечу та безсило до себе пробурмотів: — Та ну його нахуй…
Побрів од хати, роздратований з кишені вивудив сигарету й сірники. Підкуривши спинився на вулиці. Хіба Зоя могла кудись піти? Вона ж завжди сидить сама собі вдома, ні з ким і не говорить, як не на роботі. Хіба щось сталось…
Леонід полишив тривожні думки й міцно затягнувся цигаркою. Зайшовся кашлем, загаркав з псом в унісон, неначе дим кислотою роз’їдав нутро. Спересердя чоловік пожбурив папіроску, сперся на паркан. Темінь ночі забралася в макітру, жар погаслої цигарки перебрався в тіло. Утихомирившись Леонід знесилено буркнув:
— А ну його нахуй, треба кидати курити.
Ступив два кроки й, похитавши головою, повернувсь у подвір’я. Рішучістю злякав себе і пса, бо той замовкнув і сховався до буди. Леонід мовчки шарпнув за двері, ті піддалися на дещицю, допоки клямка їх не спинила. Він знав, як це завше робиться в селі. Тому дістав пачку сірників і з тьмяним світлом шукав спеціальний пристрів. У когось палка… в Зої певно пилка. Старезна та іржава, але підходить. Він запхнув її у щілину та, смикнувши вгору, зірвав клямку й відчинив двері.
Леонід зиркав у пітьму оселі. Запалив нового сірника й посунувсь усередину. По пам’яті він намацав вмикач — жовта яскрава лампочка засліпила, оголила зору запилений дім.
— Зоя, ти є? — словами стишив власну нахабність.
Окрім цокання годинника, у відповідь нічого. Леонід роззирнувся: маленький коридор, направо, знає, кухня, наліво кімнати. Може хвора жінка спить, а він ото — совість гонила з хати. Кислий сморід натомість його зупинив. Наморщений, чоловік набрав у легені їдкого повітря — блювотиння, сумнівів не мав.
Обережно Леонід рушив далі. Запалив світло у першій кімнаті й глипнув під ноги. Неперетравлені шматочки їжі багряним місивом заляпали килим. Перестаралася з домашнім вином — власний досвід підказав відповідь. І не картав уже себе, що заперся в хату взутим.
Переступив калюжу, за парою кроків прочинив скрипучі двері. Похапцем намацав вмикач і позбувся темені в спальні. За світло Леонід розплатився зойком. Закутана в одіяла на ліжку спочивала Зоя. Та спить собі — не довго прожило банальне пояснення. Скляні очиська мертвим зором зиркали в порожнечу на янгола смерті. Серце загупало в грудях чоловіка, холодній піт стікав по торсу, зморщуючи шкіру дрижаками. Ще один труп, ще одна знайома людина пішла із життя, та мертвим тілом навік застрягнула в пам’яті.
Хвилину він стояв на пару з хворобливим ляком. Од нього м’язи чоловіка заніміли, ледь хватало сил не рухнути долі. Леонід роззирнувся: жодної крові, слідів насилля. Закривавленого бюсту Леніна тим більше не було. Маленький усміх блиснув на лиці, від якого стало не по собі. Він підійшов до жінки впритул. Лежить собі скоцюрблена, в руці хустинка. Картатий візерунок, забруднений чужим червоним. Подумалось на кров, але смороду металу не вчув, лише затхле повітря оселі, просякле блювотинням. Леонід зціпив зуби та сперся рукою на ліжко, нахилився над тілом та понюхав носовичок — таки не кров. Смерділо погребом чи складами на колгоспі, смерділо цвіллю.
Потерши лоба, все ж сів на ліжко. Потягнув до померлої руку, на пів дорозі зупинившись, закусив губу. Видихнув повільно, загнуздав емоції. Зморщений від огиди, Леонід відкрив жінчиного рота. Наморщився, хоч і припускав таке, але від того переляк не менший — всі ясна, щоки та язик покритті червоним нальотом. Спочатку Лідія Василівна, Зоя тепер. Чим ті жінки красять собі губи?
— Блять, Леонід, — бовкнув лайку на німе безглузде питання.
Занадто на сьогодні, скочив на ноги й рушив надвір. На свіже повітря, подалі від трупу, блювоти та цвілі. Від всього нудило, крутило змучене нутро. Ступив із хати та глибоко вдихнув, очі блукали мороком, вихопили в ньому вогні. Червоні габарити, а за ними й фари. Можливо й не розгледів, та душею знав — вишневі Жигулі рвонули на шляху, від Леоніда, від небажаних очей.
9
Безсонна ніч, за нею важкий ранок. Леонід ледь тримався купи, двічі за день кемарив в кабінеті, аби не звалитися з ніг. Робота ж раз за разом забирала сон і гнала в гараж. Він перебирав запчастини комбайна, брудна праця не його, та механік, на зло, не вийшов на роботу.
Засапаний виліз з-під машини, певно прихворів, чи ж брак сну лишив його сил. Угледів біля брами міліцейських. До нього прийшли, сумнівів не було. Сховатись в тінь не встиг, гук зупинив на пів шляху:
— Леонід Іванович! Ви?!
Слухняно поплентався до гостів і підійшовши мляво мовив:
— Я. Щось сталося?
Знайомі лиця, та не розважливі геть. Один із міліцейських, наче по-батькові Петрович, мовив:
— Знову ти, мужик?
— О, диви, точно, — слова напарника підхопив Григорич.
Леонід промовчав, кивнув лишень, аби не показатися грубим.
— Щось у вас тут усе пішло коту під хвіст, — сказав Петрович, злегка всміхнувшись.
— Є таке, — погодивсь Леонід. — Ви з чим до мене?
Григорич хмикнув і, заглянувши в папку, з офіціозом мовив:
— Петрук Сергій Дмитрович, сказали твій підлеглий — пропав безвісти. Щось знаєш?
— Ні, на жаль, — Леонід знизав плечима. — Я казав його жінці: він мені нічого не говорив, останній раз бачив ото, як всі, в гаражі на роботі.
— Жінці кажеш? — перебив Петрович. — Ми були в неї сьогодні. Хорошенька така…
Григорич штурхнув напарника в плече, грубим голосом поважно мовив:
— Може щось дивне помічав у його поведінці? Чи хтось зуба мав на нього?
Варто б згадати за аферу, та щось брати на себе кримінал не хотілось. Тому поривсь у думках, відкинув сумніви та відповів:
— Оце з моменту, як він пропав, бачив його машину пару разів. Востаннє вчора…
— Тільки не кажи, що біля хати, де Зіна. Ні… Зоя? — Петрович дочекався схвального кивка від колеги й продовжив: — Де Зоя ця вмерла.
Леонід закивав, на суворий погляд промовив:
— Але за вчора, якщо чесно, це не точно…
— Скажи краще, чого ти втік? — Григорич строго запитав.
— А чого втік? Я пішов собі додому. Сусідка її сказала, шо зустріне швидку… — зиркаючи з одного на іншого, спитав Леонід: — Чи ви думаєте, що Зою вбили?
Петрович тільки рота відкрив, як напарник знову його перебив:
— Таємниця слідства. Ще щось забув розказати?
Леонід наморщив лоба, відступив. Передчуття, що міліцейський закує в наручники, повезе у відділок, нізвідки з’явилось, але засіло міцно.
— Я за машину не доказав…
— Якщо про те, що вона стоїть у старому колгоспному садку, — Петрович таки вліз похапцем в розмову, — то ми це й так знаємо. Години дві тому найшли.
— Ні, — Леонід похитав головою та, відігнавши з міркувань свіжу новину, сказав: — Після того, як Сергій пропав, я бачив машину тут, на заводі.
Григорич розвів на те руками, мовляв і що тут такого?
— Дядьки, може мені привиділось, але я вроді чув крик і бачив кров на асфальті.
— Кров кажеш? — Петрович бовкнув з ентузіазмом.
— Веди показуй, де бачив, — Григорич же не губив суворість.
Леонід не знайшов, що сказати, тому махнув рукою і поплентався дорогою до складу. Отже це точно була машина Сергія — од міркувань відкараскатись не міг. Але до чого тут Зоя? Може вчора щось прогледів, переляком затуманений зір не найкращий соратник.
Захоплений полоном міркувань, Леонід брів попереду, та, вгледівши потрібну браму, промовив:
— Оно склад, він був відкритий, і напроти нього кров була.
Міліцейські мовчали, походили туди-сюди й Петрович здавшись таки сказав:
— Григорич, я не бачу тут слідів крові.
— Їх тут і близько немає, — той важко зітхнув і зиркнув скоса на Леоніда. — Ти ж знаєш, що фальшиві показання це стаття?
Леонід на питання брови нахмурив, склав руки на грудях:
— А мені чо’ брехати? Я тільки за, щоб ця дурня швидше кінчилася. Мені, блять, Лідія Василівна дві ночі снилася з тим погруддям Леніна.
— Зроблю вигляд, що повірив, — промовив Григорич. — Пішли подивимося, що там у тому складі.
— Брама закри… — противний скрип заліза перервав слова Леоніда.
Він скривився та знехотя поплентався за міліцейськими услід. Височезні стіни без вікон зжерли всю легкість сонячного дня. Задуха від підгнилої соломи довершила справа. Леонід відчув себе мальком, якого зжерла здоровенна щука. Навколо вогкість, темінь, сморід, смерть. Думки про неї змусили недолуго бовкнути питання:
— По Лідії Василівні є новини?
— Ваша Лідія Василівна геть йобнулася, — відказав стиха Петрович. — Певно в дурку посадять, думаю надовго.
— А шо так?
— Вона в СІЗО зараз. Осьо вчора були там, — промовив міліцейський і, не почувши дорікань від напарника, продовжив: — Неадекватна. Якусь хрінь молола про зрадників, що вона їх усіх покарає.
— Ого. Добре того вечора на нас хоч не напала.
— Так ця Лідія не про себе. Тут то й проблема…
— Петрович, — буркнув Григорич, що визирнув за повороту тюків. — Хватить розказувати, що не можна розказувати. Я тут наче найшов щось.
Григорич черкнув запальничкою та, вернувши вогник, напереваги з ним повів їх між високих валів соломи.
— Тут ряд підходить до кінця, — біля стіни зупинившись, промовив міліціянт. — Але якось тупо тут лишати вільне місце, — він розгріб ногами дрантя та продовжив: — Якщо ти, звичайно, не хочеш не закрити люк. Знаєш, Леонід, що тут?
— Ніхто не знає, — той похитав головою. — Таких люків штук вісім на весь завод. Вони заварені певно, бо ми один мучили довго, болгаркою пробували, але все до сраки.
— Не вірю, — Григорич буркнув і відійшов. — Ану, попробуйте відкрити.
— А ти шо? — запитав Петрович.
— В мене спина, ти ж знаєш.
Леонід скоса глипнув на нього, але й самому схотілося заглянути всередину. А що, як міліцейський вгадав, як розгадка там. Він взявся за ручку та потягнув на себе — не піддається. Єдиний результат зап’ястя охоплене ниючим болем. Узявся обома руками, щосили намагався відкрити клятий люк.
Глухо з Леоніда вирвався дух. Здавлені зусиллями, легені стиснули спазми і мука прокотилася нутром. За нею кашель затрусив тілом, нестерпний не давав зробити й подих. Леонід підкошений припав на коліна, тремтів, як каченя на морозі, наче от-от і кончина.
Розгублені чоловіки добряче кулаками настукали спину, та лишень знемога стишила скрегіт у грудях.
— Ще, курва, вмри, — Григорич буркнув на чудернацьку тишу. — Тягнути так, що чуть не всратись.
Леоніду ж було не до жартів, не до насмішок. Він помалу звівся на ноги, долонею витер запльовані вуста. Роззирнувся нагледіти шлях, вийти на свіже повітря, але морок до сліпоти сповнив чоловікові очі. Лише коли Петрович поволік попід руку, він зрушив з місця. Ноги не слухалися, все норовили кинути тіло на бетон. Ніби невідома сила тягнула чоловіка назад в глибини заводу. Він наче та зернинка падав у коловороті млина до гострих лез, готових роздробити вщент.
Прохолодне повітря й сліпучий захід сонця — мов на світ знову народився. Леонід задивився на запльовану долоню. Чи то червона барва від іржі, чи може кров, або…
10
Сірі п’ятиповерхівки, сірий асфальт і тротуари. Але попри гнітючі пейзажі Леоніду аж легше дихалося в місті. Він нарешті вирвався з села, подалі від заводу та рутини, або ж просто теплий день зігрів сонцем тіло та душу.
Грошей майже не було, тому по місту йшов пішки. Зарплату він не дочекався, бо ж Степана вже з тиждень не видно на роботі. Але то все дрібниці, йому припало до смаку ось так блукати вулицями районного центру, хоч і мета у цих мандрів не з приємних.
Побачивши потрібну синю табличку, Леонід зупинився. Курнути б, набратися моральних сил, та знав що цим позбудеться фізичних. І так на довгому шляху тричі сідав на лавку відпочити. Тому, зціпивши зуби, витягнув з душі останні крихти впевненості й почовгав усередину.
— Добрий день! — промовив до вартового. — Я Мельник Леонід, записувався зустрітися з Дмитрук Лідією.
Той не зводячи погляд, розгорнув здоровецький зошит і зором блукав по сторінках.
— Так, є такий, — вартовий повернувся та крикнув: — Павло, заведи осьо чоловіка у сто сьому камеру, — вже Леоніду додав: — Ви пізно трохи прийшли, то є хвилин десять максимум.
Леонід кивнув — хтозна чи йому знадобиться стільки. Поряд відчинились металеві двері і з них виглянув охоронець:
— У вас з собою нічого? — на заперечне хитання головою Леоніда мовив: — Ходіть за мною.
Подерті фарбовані стіни, бетонна підлога — наче завітав у невідомі коридори їхнього заводу. Лиш двері заґратовані, на противагу у колгоспі бранці ходять вільно, все одно не втечуть нікуди.
Охоронець зупинився, дістав наручники й ключі. Глипнув скоса на Леоніда та запитав:
— А хто вона вам?
Той зависнув, похапцем згадував брехню.
— Двоюрідна сестра. В нас оце баба одна осталася, — аби переконливо звучати, не зупинявся: — Але шо — вона стара, то мене попросила приїхати, хоч глянути, як тут Ліда.
— Перепрошую на слові, але ваша Ліда їбанулася вкрай… Так шо ви акуратно з нею.
На схвальний кивок, охоронець відчинив двері. Ступив у камеру перший, протягнувши руку, лишив відвідувача за порогом. Лідія Василівна сиділа на ліжку, навіть оком не повела на гостя.
— Руки, — скомандував той і закував жінку в наручники. Леоніду опісля сказав: — Заходьте… Так: вона не буйна, то я почекаю за дверима. Нормально?
— Так, дякую, — бовкнув Леонід, хоч в спогадах скривавлений труп хлопчини без сумнівів не лишив.
Коли ж двері за ним зі скрипом зачинились, чоловік нерішуче промовив:
— Добрий день! Ви як тут?
Слова пішли в порожнечу. Лідія Василівна так і сиділа на ліжку, потирала покриті виразками сковані руки. Він нахилився глянути жінці у вічі, почервонілі очиська забігали навколо й зловили його. Вона важко сопіла, облизала потріскані губи, розмастивши ними огидний червоний наліт.
— Чого ти прийшов? — голос її заскрипів.
Леонід сахнувся, сперся до стіни. Мить підбирав слова, аби не розізлити.
— Про кого ви говорили? — хрипко спитав.
Хвилювання висушило рот, трусило вимучене тіло. Втекти би й забути химерну картину, як страшний сон. Але приїхав не просто так, тому зібрав друзки сміливості докупи та лишився в камері.
— Ти знаєш її, — жінка повернула голову на нього, скривилася від болю, примружила очі. — І вона тебе добре знає, вона усіх нас знає…
— Вона?
Лідія Василівна вискалила зуби. Червона паща, як у хижака, що недавно ласував плоттю.
— Не здумай зрадити її, — жінка бухикнула та вдоволена торкнулася грудей.
Сум’яття вирвалось з чоловіка словами:
— Шо? Кого зрадити?
— Або вона тебе вб’є. Якщо такі, як я, не доберуться перші, — Лідія Василівна підвівшись просичала. — Не одного вже…
— Охорона! — Леонід закричав і подався до дверей. — Охорона!
І тільки з’явилася шпарина в коридор, він вискочив і спотикаючись припав до протилежної стіни.
Охоронець миттю замкнув за ним двері, заглянувши в камеру крізь грати, здивовано спитав:
— Шо там таке?
— Погрожувала… — страх до болю стиснув горло Леоніду.
— А ти шо? — охоронець гигикнув, граючись ключами. — Думав вона тебе пиріжками пригощати буде? Я ж казав, — покрутив біля скроні пальцем, — їбанута. Ще й заразна якась. Ти до неї хоч не торкався, чуєш? Нічо’ не лапав?
Леонід заперечно похитав головою, слова цього разу не здужав. Він то не чіпав її, але…
11
Загорнувшись у дублянку, Леонід брів крізь холодний осінній вечір. Вдома не сиділося, особливо після позавчорашнього візиту в СІЗО. А так: неділя, можна й відпочити, тому прихопив півтора літри домашнього вина та відправився до Василя. Не сильний друг, та відтоді, як од тракториста пішла жінка, а мати померла, він став безвідмовним напарником на пригубити.
Огидна мжичка підганяла, та хрип в легенях щоразу сповільнював крок. Леонід кинув курити сигарети, пив чай з малини, навіть шапку норкову вдів — ляк змушував щось робити. Але щодень кашель дужчав, температура не давала нормально спати. Тому сьогодні, як дідо вчив, буде лікуватися градусом.
Леонід повернув з дороги в подвір’я, хвіртки на шляху тут давно не було. Шарпнув за двері у хату, та ті не піддалися. Перед носом угледів замок.
— Сука, — розчаровано лайнувся.
Із прихистку ґанку глядів на дощ, що потроху наростав. Десь в далині крізь мряку виднівся колгосп. Туди він не піде, та й човгати додому крізь холод бажання не мав.
Леонід пом’явся хвилину-другу, та коли вітер завернув краплі в мармизу, поплутався геть. Гавкіт і скавуління його спинили. Глипнув за спину, помітив знайому німецьку вівчарку. Скоцюрблена під дощем, на ланцюгу, вона не гарчала й не кидалась, як зазвичай. Навпаки, зловивши погляд Леонід, замахала хвостом.
— Маркіза, шо таке? — з подивом мовив він.
Собака ж не стихала, все скулила та бігала туди-сюди. Хмикнувши Леонід покрокував до неї. Тварина залащилась об ногу й повела чоловіка до миски.
— Тільки не вкуси мене, — зітхнувши він промовив.
Леонід обережно рушив до буди. Поряд неї каструлька під їжу та миска на воду. В обох на дні лишень сльози дощу. Тривога застукала серцем — не міг Василь найдорожче створіння лишити без питва та харчів.
Він потер шапкою лоба та рушив у комору. Порившись у пітьмі віднайшов молоток і з інструментом напереваги направився рішати проблему. Минув собаку та вернувся до входу в хату. Примірився, добряче замахнувся та влупив по замку. Поржавілий, старий, той все-таки втримався на місці. На славу в Союзі робилось — промайнула думка. Вдарив ще раз, знову безрезультатно. Злість наситила змучена тіло, додала йому сил на ще один удар. Приклався щодуху та з друзками дерева скоби, а з ними й замок, впали додолу.
Будинок зустрів мороком і затхлим повітрям. Він не йшов у глибину оселі, зупинився на кухні й запалив світло. Типовий бардак холостяцького житла, та не він один. На підлозі, серед битого скла, лежав розламаний стіл. Леонід скинувши надокучливу шапку, від якої вже свербіла макітра, сів на стілець.
— Шо ж тут було? Шо ж тут було? — пробубонів питання.
Підхопив з підлоги порожню пляшку пива. Таки не здалося — окрім крапель конденсату на ній була кров.
— Шевчук, сука, чи що, явився? — першу думку відразу забракував: — Ні, він би прийшов до мене.
Леонід скочив на ноги, глянув на пляшку в руці та, витерши свої сліди, кинув ту назад на підлогу. Намотував кола по кухні. Мислі, як той щурячий король кидались з одного місця в друге.
— Василь. Хто міг напасти на Василя? Можливо на Сергія, прийти до Зої…
Підхопив пакет із вином, вихопив бутельку та залився алкоголем. Витер з підборіддя бордову рідину та задивився на слід на руці.
— Ах ти ж падло…
Він згадав погрози, згадав, хто їх усіх не любив. Владлен Микитович не міг таке зробити, але і Лідія Василівна точно не вбивця. Не була вбивцею до останнього часу.
Кинувся у двері, та зупинився. Закусив губу й вернувся на кухню. Витягнув з холодильника палку ковбаси, що попалася під руки, набрав з відра кварту води та, натягнувши шапку, рушив надвір.
Темрява з дощем захопила владу. Чоловік поспіхом кинув собаці наїдки, та, допоки лють не погасла, рушив додому до головного агронома. Хата того була неподалік. І навіть ненависний біль у грудях не міг спинити Леоніда. Захеканий той влетів у подвір’я, не стукаючи, заперся в будинок. Посеред коридору зупинився та закричав:
— Владлен, падло ти йобане, виходь сюди!
Окрім скрипу радіо, більше ні звуку. Розпашілий Леонід застигнув, серце калатало, як навіжене, нутро пронизане болем. Зробив ще кілька ковтків вина та рушив далі. Заглянув у перші двері та закаменів. На підлозі лежала скривавлена жінка. У звичному багатому вбранні впізнав господарку дому. Коротке сиве волосся окрашене в червону барву. Калюжка крові, навіки зіпсований дорогий німецький килим, яким агроном часто хвалився. Неподалік од трупу валявся шматок арматури — знаряддя вбивства.
Леонід роззяпив рота лайкою випустити жах, натомість кашель роздер горлянку. Здригаючись чоловік ледь стояв на ногах, поточився з кімнати та прокляте нутро потягнуло в сусідню.
— Блять, — він хрипко застогнав.
На ліжку, як та зламана лялька, спочивала донька агронома. Дитя років десяти, ніби заснула недолуго. Але на шиї синці від рук, що здарували бідолаху вічним сном.
Занадто, цього було занадто. Кров пульсувала у скронях, застилала зір чоловіку. У тумані ляку він подався надвір. Не зважав на втому, на комок від холоду в горлі, все йшов подалі від картини розправи. Лишень вино рятувало побите жахом єство від божевілля.
Непроглядний морок і хлюща вели Леоніда додому. Свідомість утратила контроль над тілом, та м’язів пам’ять не давала загубитися в ночі. Захеканий, знесилений він піддався спокусі спочинку та зупинився. У темряві погляд угледів промінь світла. В далині поміж колосальних просторів колгоспу, Леонід помітив мерехтіння ліхтаря. Гнітючі думки спалахами страху мучили єство: «Він там, він на заводі. Як був тієї ночі і ще хтозна скільки таких ночей…»
Леонід жадібно висушив пляшку вина та пожбурив її у кущі. Застібнувши нарешті дублянку, він одвернувся від заводу і хитко побрів додому.
12
Остогидлий маленький кабінет, перед очима незавершений малюнок заводу. Леонід стукав по ньому олівцем, але натхнення ніяк не навідувалось в гості. Включив радіо — знову одні завади. Вимкнув, аби не дратувало, крізь відчинені двері подивився на гараж. Величезні простори того наповнені світлом. Він запалив усі лампи та закрив браму зсередини, перевірив усі комбайни, машини, навіть Газоном заблокував люк, хоч того й ніколи не відкривали. Ніхто та ніщо не зможуть його тут дістати. Леонід довго думав над цим — лишатися вдома, де купа вікон, які так легко розбити, коли навколо шастає вбивця, він не захотів.
Владлена Микитовича шукали третій день, навіть собаки не змогли зловити його слід. Наче крізь землю провалився — казали міліцейські. Разом з ним пропало й тіло вбитої доньки.
Леонід підвівся на ноги, ці думки забирали останні сили. Як маятник він хитався кабінетом, закусив олівець і зиркав на малюнок. Нащо, взагалі, взявся за нього? Завод осточортів, дратував і віднедавна жахав. Зціпив зуби і вирвав аркуш із альбому, зім’яв його та пожбурив у двері. Ніздрі здіймались од злості, Леонід потягнувся до рота й дістав прикушений олівець — мало навпіл не розгриз. І для чого? — зубний біль породив питання. Чоловік пройшовся по зубах язиком, ясна нили від безглуздого тиску. Потер їх пальцем і, вгледівши на тому бордовий наліт, заклякнув.
Леонід кинувся до шафки, схопив звідти пляшку горілки та коробочку солі. Насипав її повний рот, набрав туди випивки та полоскав, доки огида не змусила виплюнути все на долівку. Застогнавши повторив процес, пекельним розчином омиваючи горло. Цього разу ковтнув, аби й нутро пропалити, позбутися невідомої хвороби, що розповзалася тілом. Провів пальцями по яснах знову, полегшено зітхнув — окрім слини нічого.
Він сперся на стіл, роззяпив рота, намагаючись повітрям прогнати з нього відразу. Зім’ятий листок паперу привернув увагу, зморений алкоголем Леонід побрів до нього. Хмикнувши сховав невдалий малюнок до кишені. Коли на ранок поплутає додому, спалить зі сміттям, аби ніхто ніколи не побачив.
Роззирнувся навколо, височенні стіни давили на крихке тіло. Навіть масивні комбайни здавалися такими маленькими, наче іграшкові. А він, як курча у ящичку, звідси не вибратись, хіба велетень вхопить здоровенною рукою та понесе в невідоме. День за днем він навідувавсь у колгосп. Люди потроху зникали: хтось безвісти, інші просто хворіли удома, деяких титан передавав у руки смерті. Можливо на ранок більше ніхто не прийде, й Леонід залишиться тут один, на пару з таємницею, що кожної митті покривала новий клапоть колгоспу.
Гуркіт брами повернув у реальність. Леонід сіпнувся до кабінету, але безпека, яку дарував міцний метал, наділила дрібкою віри. Незграбно, під стукіт, він крокував до входу. На шляху прихопив здоровенного розвідного ключа. Озброєний ішов повільно, прислухався, можливо, почує знайомий голос. А якщо Василь чи Сергій вирвалися з невідомої пастки й повідають нажаханим голосом довгождану правду.
— Тут є хтось? — не зразу розібрав мовця. — Леонід?!
У хрипкому тоні впізнав Степана. Не спішив йому відкривати, віра в людей знедавна Леоніда полишила. Він зупинився біля брами, нахилився, аби добре розчути слова.
— Відкривайте!
Страх бринів у тому крику, змусив Леоніда відповісти:
— Шо сталось?
— Слава Богу, Леонід. Відкривайте, кажу вам, скоро, — утративши спокій, Степан і далі гупав у браму.
Ні, сюди ніхто не зайде, нізащо. За секундами мовчання гість ледь чутно промовив:
— Тут є хтось…
Знадвору черевиками загупотіли об асфальт. Степан полишив надії та кинувся геть. Леонід же приклав розпашіле лице до металу. Намагався почути, що очам не судилось розгледіти. На зміну тиші прийшли виважені кроки. Хтось підійшов знадвору до брами, мовчав, не просив впустити. Безслівно стояв знадвору, що Леоніду аж подих застрягнув у горлі.
Хвилину, дві, наче цілісіньку вічність, вони так і стояли без жодного порушу, допоки невідомий не пішов. Леонід же не ворушився, вслухався в осінню ніч, що завивала вітром. Гігант полишив останнє курча на самоті, натомість рушив на пошуки маленького втікача.
Красу музики самотнього вітриська поруйнував крик. Він болем крізь браму забринів душею Леоніда. Той зморщився, зціпив зуби, розкований алкоголем погляд зупинився на розвідному ключі у руках. Убивча зброя, один вдалий удар і будь-який недруг злі наміри полишить навік.
Леонід взявся за важкий засув. Випустив повітря, що порожні легені заскрипіли та затрусили тіло кашлем. Але той втихнув, і жалість, найгірший ворог безпеці чоловіка, здолала вагання. Леонід таки відчинив браму, полишив трепетно збудований сховок.
Він дістав з кишені ліхтарик, тремтячою рукою добув немічне сяйво та побрів назустріч страху. Нажаханий нервово освітлював навколо себе ніч. Одинокі голі дерева розмахують гіллям, наче німі товариші руками одганяють чоловіка від небезпеки. Леонід гарно знав, куди йти, хоч ноги тремтіли, але приємна вага інструменту в руці дала зрушити з місця.
Він помалу йшов попід стіною, як по обвісу скелі, де невірний крок це неминуча смерть. Навіщо видерся сюди, в обійми небезпеки, що й так знедавна ходила по п’ятах?
Останній поворот, у далині розгледів відчинену браму. Не сумнівався, що так буде, та ноги з кожним кроком не слухались, побите страхом нутро намагалося його вберегти. Але відстань безжально згасала. Зуби зацокали від ляку, Леонід знесилено зітхнув і ступив крізь ворота у склад.
Лабіринт з тюків соломи зустрів смородом цвілі, той защіпав носа, огидою поселився в роті. Навколо ні душі, ні голосу, ні кроків — абсолютна тиша. Бездумно йшов тісним коридором, повернув за ріг. Нікого, лишень відчинений люк. Рвонути звідси б геть, втекти додому, сховатися під ковдру. Попри нав’язливі бажання примарного рятунку, Леонід не зупинявся. Заглянув у люк, посвітив у порожнечу — металеві східці в невідоме.
Міцніше стиснув розвідного ключа, взяв ліхтарика зубами й поліз донизу. Слизький метал все норовив кинути додолу, але він тримався, сходинка за сходинкою добрався до бетонної підлоги. Перебрав світло до руки…
Багряний колір навкруги, вологі стіни блистіли, все наче залите кров’ю.
— Леонід… — з кутка долинув стогін.
Ступив кілька кроків і розгледів мовця. Сергій лежав попід стіною, тіло сковане цвіллю, одне лице виднілось з-попід неї.
— Леонід, — хор змучених душ рознісся підвалом.
Він роззирнувся, помітив ще одного в’язня плісняви. Василь, як та риба плямкав ротом, розкроєний лоб залив обличчя кров’ю, що давно засохла. Побачене затрусило плоттю Леоніда, він ледь стояв, ледь дихав.
— Леонід Іванович… дядько Льоня… Льончик, — знайомі голоси бриніли навколо.
За ними гуркіт, кроки. Леонід навідмаш махнув розвідним ключем, що той аж вилетів з руки. Тріск од удару рознісся підвалом, попід ноги рухнуло тіло. Леонід сахнувся й мало не впав, у світлі ліхтаря виднівся розпластаний Владлен Микитович. Кровиця розтікалася струмком життя по підлозі. І тільки полегшення навідалося в душу Леоніда, головний агроном заворушився.
«Як? Він не міг таке пережити?» — питання замиготіли в думках…
Владлен підірвався, кинувся в атаку та збив Леоніда з ніг. Той головою приклався об бетон, дух вибився з тіла, свідомість погаснула, окутана болю пітьмою. Він очутився під стіною, міцною хваткою нападник тягнув чоловіка до цвілі. Та затремтіла, ожила, потягнулася до нової жертви. Волога та бридка, торкнулася щоки та сотнею голок вгризлася в шкіру.
Леонід закричав, стрепенувся. Вирвався з рук нападника та гарячково захвицався ногами. Владлен поточився, химери тіней стрибнули на його скривавлену мармизу. Капела голосів болісно лунала, виття страждальне мучило вуха. Навкарачки Леонід добрався до зброї, звівся з підлоги й ледве встиг нанести удар. Кривдник не впав, лишень похитнувся, роздроблена щелепа відвисла. Перекошений жаский він промямлив:
— Не борися. Дай їй завершити справу, щоб ми зажили, як раніше…
Розвідний клюк знайшов макітру жертви знову. Не відпускаючи зброю, Леонід лупив щосили, доки за хрускотом кісток Владлен не рухнув додолу. Заніс востаннє інструмент і роздробив довбешку вщент.
Понівечене тіло на підлозі, калюжа крові, багряні бризки мізків навкруги. Скиглення замокло, лишень цвіль бриніла незмінно. Вона повільно тягнулась до вбитого дитяти, що волю її несло поміж стінами колгоспу.
Леонід підняв ліхтарик, світив лиш під ноги на шляху до драбини. Полишив розвідного ключа і змучений поліз угору. Поміж соломи застогнав, хотів би розлягтися в холоді та волі, але нутро веліло завершити справу. Він знав куди йти, що далі робити. Плентався до серця заводу, де віднайшов каністри з пальним. Вхопив найбільші, що міг дотягнути. Зморений, зболений приволік їх до клятого люку. Цвіль плелася до нього драбиною вгору, щоби знову сховати себе. Леонід омив її бензином, закинув другу каністру в порожнечу й дістав з кишені сірники. Скривавлені пальці сутужно добули вогонь. Чоловік роздобув у штанях зім’ятий малюнок, підніс до полум’я нарис заводу, аби й з реальності стерти його.
Маленька куля вогню полетіла у темінь, оголюючи багряно-червону барву тієї. Огень спалахнув, язиками лизнув обличчя Леоніда. Той поточився, схопився за тюки соломи та все ж встояв. Під жалісливі крики, скиглення повержених знайомих, він побрів з печери заводу надвір.
Не плівся по дорозі, не йшов забрати речі з кабінету, схилом крутим подався навтьоки. Ноги не тримали Леоніда, ледь на дихання знаходились сили. Він зашпортнувся за високу висохлу траву й покотився донизу. Кожна грудка та камінь карали тіло за скоєне. Ледь звів руки аби прикрити голову. Побитий, бездиханний від ударів, повз далі, доки дух не вернувся й дозволив звестися на ноги. Спиною відчував жар, але не обертався, потрібно хай там що добратись до безпеки.
Припав на мокру траву, роззирнувся. Угледів камінь і безтямно поповз до нього. Леонід сперся на валун і звів погляд на завод. Вогонь кусав масивні стіни, тягнувся догори та перекинувся на дах. Хвилина та шифер затріщав, забахкав салютом кончини колгоспу. Монументальний звір, поріддя комунізму горіло яскраво, полум’ям осяяло село. Рознісся вибух — вогнище добралося до запасів пального. Гуркіт зруйнованих стін долинув приємною вібрацією до Леоніда.
Він зачарований споглядав пекельне дійство. Але усміх і щастя не навідувалися ніяк до чоловіка. Десь глибоко в грудях йому шкреблося та боліло. Та невідома хвороба лишилася в ньому, лишилася в тілах односельчан, до яких не добралася смерть. Можливо здужати вдасться її, із часом, або червона цвіль чекатиме шанс, аби знову прорости.