Вільна

І

П’янкий запах розтопленого воску від свічки на столі. Аліна сиділа біля підвіконня, глипала у темінь, яку раз по раз пронизували блискавиці.

— Що там, ще йде дощ? — запитав Женя.

Хлопчина сидів на кріслі поряд, скоцюрблений від прохолоди, натягнув футболку на коліна.

— Таке, ще капає трохи, — відповіла вона.

— Блін, де той батько? Я додому хочу.

Дівчина зітхнула, вона чула це втретє за вечір. Травнева гроза закувала однокласників у кімнаті Аліни, лишила світла та надій на розваги. Дівчина підхопила рюкзак і дістала з нього листок паперу.

— Ти ще не здала опитування? — з подивом запитав Женя.

— Та я… Не знаю, шо тут писати, — розгублено мовила й закусила ручку. — Ти шо писав?

Той склав руки на грудях і нарочито сказав:

— Опитування анонімне.

— Ой, ти думаєш вони не поймуть, де чиє?

Женя на те лиш похитав головою, проігнорував щенячі оченята дівчини, безмовні благання про допомогу.

— Як вважаєте, які основні причини ранніх статевих стосунків? — Аліна прочитала питання, занадто складне, як для учениці восьмого класу. — Просто хочеться попробувати… — ляпнула перше, що блимнуло в думках.

— Ну так і пиши, — насмішкувато гигикнувши, хлопець відповів.

Аліна насупилась і відклала листок.

— Ну а шо?

— Це ж не снікерс попробувати, — Женя не полишав повчальник тон. — То ж можна заразитися чимось, завагітніти.

— Ой, — протягнула Аліна. — Чо’ той Діма не прийшов? Він хоч не такий нудотний, як ти.

— То перед тобою він показушний. Ми разом писали, то в нього всі відповіді, як в мене.

Дівчина цмокнула на це та риторично запитала:

— Анонімне опитування кажеш? — кинула аркуш у шухляду й пробурмотіла: — Завуч ото догоджає жінці, а мені майся. Але фельдшерка, така краля — не дивно.

Двері в кімнату бридко заскрипіли й з темені коридору показалася мати Аліни.

— Женя, твій батько дзвонив. Машина поламалась, то він не зможе приїхати по тебе. Почекай трохи — ми тебе завеземо.

Той розчаровано зітхнув і з-під лоба дивився на Аліну. Вона потерла чоло й завзято сказала матері:

— Давайте я його проведу, пів дороги. Нащо батька зі зміни будити?

— Аліна, ми з тобою про це говорили, — промовила суворо мати. — Немає чо’ лазити вночі. Минулого разу закінчилося сама знаєш як…

Дівчина зціпила зуби, нова сварка от-от обуренням заграє на вустах. Але не треба, перед однокласником, щоб він усім розпатякавсь. І так лише знедавна їй перестали докоряти всі кому не лінь.

— Так я Рекса з собою візьму, він же був службовий собака, з ним до нас точно ніхто не полізе, — ствердно додала: — І я зразу назад додому.

Переконливий вдумливий тон — Аліна довго на матері тренувала його. Жінка пом’ялася, тихий храп чоловіка її переконав:

— Добре. Проведеш за лісок і бистро додому, в магазин ні ногою.

— Ні ногою, — дівчина захитала головою, ледь стримала усміх од дрібної звитяги.

Мати постояла трохи, певно надіялась, що Женя зголоситься сам додому йти, та хлопчак хоробрості ніколи не мав, тому сидів собі мовчки. І тільки жінка розкрила рота щось сказати, грім задвигтів вікнами оселі.

Коли ж природа затихла, все-таки дала настанову наостанок:

— Не забудь ліхтарик.

Аліна переможно здійняла кулак, коли двері зачинились, пирхнула Жені:

— Ну шо, сцикун, пішли? — поквиталась за напоумлення.

ІІ

Гроза залила місто водою, встелила калюжами дорогу. Аліна крокувала навпростець у гумових чоботях, старий пес і Женя плентались позаду, ревно обираючи шлях.

— А шо ти не хочеш попробувати? — не повертаючись, Аліна запитала.

— Ти про шо? — буркнув Женя та, влізши в калабаню, лайнувся: — Бляха.

— Ну, секс. Шо немає нікого, кого б ти хотів, — мить підбирала слово, — трахнути?

Женя мовчав, лише напружено сопів, старався знову не втрапити у воду. Блискавиця спалахнула на горизонті й грім порушив дискомфортну тишу. Не втрималась за ним і Аліна:

— Шо мовчиш?

Хлопець надокучений чмихнув, але відповів:

— Є… Але мама каже то рано. Головне закінчити гарно школу, а потім про дівчат думати.

Аліна не встигнула пирснути насмішку, як її засліпили фари. Колеса гупотіли по вибоїнах, автівку трясло, та водій на те не зважав. Машина гналася крізь ніч, що дівчина схопила собаку за пасок і втекла зі шляху у багнюку. Чорне «BMW» пронеслося поряд, з ніг до голови їх заливши водою.

— Йобнуте, блять! — гнів криком вирвався з Аліни.

Вона тицьнула середній палець машині услід і скоса зиркнула на Женю.

— Це через тебе…

— Я не просив мене проводити, — той несміливо огризнувся.

Йшли мовчки пару сотень метрів, мокрі та сердиті. Лісок змінив ряд подвір’їв, далеке гуркотіння грому доповнило гукання сов.

«Закінчити школу, потім університет, а коли заміж вийдеш тоді вже можна» — Аліна крутила в думках остогидлі настанови. — «Та вже в монашки зразу піти тоді».

— Рекс, зараза! — дівчина скрикнула услід собаці, що між дерев погнавсь у темінь.

Сама, як той пес, прогарчала від люті й попленталась за ним.

— Ти чо’ стоїш? — буркнула до Жені. — Пішли, поможеш зловити.

— Я не піду, мама каже в лісі кліщі…

— Твоя мама багато дурні каже, — вже з гущавини рикнула Аліна. — Кліщі у високій траві сидять, а тут немає трави.

Не чекала, доки товариш наважиться, пробиралась крізь зарослі, прислухаючись, куди подівся той пес. Десь вдалині, серед масивних дубів розчула гавкіт. Клятий нюх, службова виучка собаки постійно тягнули того на пригоди.

— Рекс! Якщо ти знову риєшся в смітті, приб’ю!

Кущі дикої ожини дряпали ноги, гілки все норовила влупити по лиці. Аліна, зціпивши зуби сунулась глибше у хащі.

Холодне мокре щось торкнулося ноги. Вона сіпнулась, але намацавши шерсть, полегшено зітхнула. Не встигнула зловити за ошийник, як пес знову зникнув у темені. Аліна направила ліхтарик тому у слід, та взамін лишень мокре листя заблистіло стіною. Сердита зірвалася на біг і вирвалась з тугих обіймів лісу. Чоботи сковзнули на мокрій землі та дівчина мало не полетіла донизу у яр.

— Рекс, — буркнула, вгледівши поряд собаку, й стривожено спитала: — Що таке?

Пес не зводив з яру очей, хвоста підігнув і скулив. Аліна ліхтарем пробіглася зором собаки та заклякла. Серед зогнилого листя вона розгледіла труп. Скривавлений і голий лежав на дні яру Дмитро. Навколо нього тліли вогні, шипіли під краплями, що капали з дерев.

— Аліна! — позаду рознісся крик Жені. — Ти шо там робиш?!

Вона мовчала, не зводила очей із друга, що не добрався до неї. Натомість до нього завітала смерть. Хлопчина лежав серед прогорілих огнищ, скляні очі гляділи у пітьму.

— Чим це так гарно пахне? — спитав захеканий Женя, впершись подрузі у спину.

Вона глибоко вдихнула, і справді запах прянощів і трав здіймався димом із потухлого багаття. Аліна насилу випустила дух, її руки тремтіли, ледве вказала лівицею на яр.

— Д-ддіма? Шо з тобою? — промямлив Женя та припав додолу.

Аліна примружила очі, вдивлялась у картину крові, осіяну світлом ліхтаря. Великі рани складалися в раніше небачений символ. Він, як та чужа, диявола печать на тілі, що дівчина бачила щодня. Тоненькі руки акуратно складені на грудях, засмаглі та бліді, так само й ноги, де сонце не торкалося шкіри. Маленький кущик на лобку, поміж волосся зморщений пісюн. Аліна задивилася на нього: потаємні мрії, п’янкі спогади залізли в жахом ослаблену свідомість.

ІІІ

Чорні хмари за вікном взяли світло в полон. Аліна стояла у темному класі, в руках брудна мочалка, напроти, попри старання, брудна дошка. Знову потягнулася до сірої води, та голос позаду її зупинив:

— О, ти миєш, Аліна? — спитала класна керівниця, стоячи на порозі.

— Я ж казала, помию, — дівчина буркнула та повернулася до справи.

— Ти пробач, я завтра роздрукую новий графік.

Аліна зиркнула на лист паперу, приклеєний до шафи. На сьогоднішній даті стояло ім’я померлого друга. Минуло два дні з його смерті, а на те ніхто й уваги не звернув. Окрім Аліни.

— А Павло Васильович є? — запитала вона.

— Наче в своєму кабінеті заповнює журнали.

— Добре, — пробурмотіла Аліна й кинула мочалку у відро.

Дівчина витерла мокрі долоні об штани й важко зітхнула. Цей день її надто зморив, як і кілька попередніх.

— Накинь… — класна керівниця замовкла на пів слова, але таки доказала: — Накинь кофту, будь ласка.

Аліна насупила брови на дивне прохання. Взяла кофту у руки й хотіла запитати нащо, та вчителька перебила порив:

— Буду я йти. Дякую, що прибрала у класі.

— Ага. До побачення…

— До побачення, Аліна.

Дівчина витерла кофтинкою спітніло лоба, задумана почухала скроню. Холодний протяг з вікна лизнув змокрілу спину, шкірою прогнав дрижаків. Вона оглянула тіло, шукала, що з нею не так.

— Блять, знову, — лайнулася стиха, вгледівши причину прохання.

Крізь тоненьку майку виднілися соски. Казала мамі не прати вчора бюстгальтер, бо той не висохне до ранку. Спустила носом злість і таки натягнула кофтину, розпашілим щокам наперекір.

Зібралась іти, та відро під ногами зупинило. Задивилась у двері — порожній коридор, у школі наче ні душі. Знизала плечима й понесла брудну воду до вікна, вилила надвір у траву й задоволена сховала до шафи відро.

З рюкзаком на плечах Аліна крокувала до завуча. Біля дверей кабінету зупинилась, поряд не було стільця, разом з ним і коробки обмотаної скотчем. Опитування так і лишилося лежати вдома в шухляді.

Дівчина зітхнула й постукала у двері. Учувши голос завуча, заглянула в кабінет.

— Добрий день, Павло Васильович! Можна до вас?

— Звичайно, Аліна, заходь.

Вона зайшла всередину. Зняла неоковирно важкий рюкзак, та ніяк не могла підібрати слова.

— Щось сталось? — запитав завуч і спохмурнілий опустив очі.

Дурне питання — подумалось Аліні. Та вона прийшла до історика зі своїм. Тому дістала з ранця малюнок та простягнула чоловіку.

— Не знаєте, що воно таке?

— Давай глянем, — не приховуючи подив, він сказав.

Акуратно накреслене циркулем коло, у ньому друге, як серцевина, і вже від руки криві пелюстки — вирізаний символ у Діми на животі свербів у мислях дівчини.

— Хммм… — завуч протягнув, покрутив малюнок і промовив: — Наче бачив таке, але можу наплутати.

Він схопився на ноги й почовгав до дверей. Відкривши їх, махнув рукою Аліні:

— Пішли в бібліотеку, пошукаємо, що воно таке.

Дівчина закинула на плечі рюкзак і похапцем рушила за ним. Йшла ззаду мовчки, аби не збити вчителя з думки. Темінь сходів привела їх на другий поверх. Павло Васильович зі скрипом відчинив масивні двері до маленького сховища знань. Бібліотекарка поставила чай і підвелася за столу, вгледівши Аліну, показово сказала:

— Павло Васильович, чим можу допомогти?

Не відповівши той звернув поміж ряди. Завзято шурхав книгами та за хвилину показався з одною.

— Знайшов, — він мило посміхнувся до немолодої жінки та повернувся до дівчати: — Наче тут бачив.

Жовті сторінки зашаруділи в руках чоловіка. Аліна встигла помітити назву книги: Міфи Стародавньої Греції. Подив і дрібка розчарування закралися в душу, вона чекала сатанізм, щось про маніяків.

— Воно, — вчитель мало не скрикнув і тицьнув книжку Аліні: — Символ Афродіти.

— Ви впевнені? — спитала вона, хоч справді картинка ідентична малюнку.

— Ну іншого я не знаю.

Він повернувся до сторінок й, пробігшись очима, зачитав:

— Афродіта — у давньогрецькій міфології — богиня краси і кохання, плодючості, шлюбу, дітонародження, квітування, вічної весни і життя.

Аліна не вронивши слова, взяла у вчителя книгу. Втомлений розум не міг зліпити написане й побачене докупи. Скрип дверей порушив її міркування.

— О, Павло Васильович, так і знала ви тут, — промовила старшокласниця з порогу.

У пухкеньких щоках і великих грудях Аліна впізнала одинадцятикласницю Катю. Та широко всміхалась, розгублено глипаючи на люд. Пом’явшись вона знову заговорила:

— Ви зайняті ще?

— Та ні, певно. Що скажеш Аліна? — завуч відказав.

Вона лиш стенула плечима.

— Випиши собі книжку, вона все одно без діла лежить, — підказав чоловік і повернувся до гості: — Підемо, Катя, займатися до мене. Ти не проти? Я книжки, бляха, вдома забув.

Дівчина, закусивши губу, на те згідно похитала головою, мовляв не проти.

— Як скажете, Павло Васильович, — Катя сказала ніжно і, вже крокуючи назад, додала: — Я швиденько по рюкзак.

— П’ять хвилин і буду надворі, — вчитель промовив і повернувся до бібліотекарки: — Зоя Йосипівна, запишіть будь ласка на Аліну книжку… Я буду бігти, Аліна. Ще якісь питання — заходь не соромся.

Дівчина кивнула тому у слід. Глянула наостанок на все ще загадковий символ і закрила книгу.

 ІV

Аліна полишила гіпнотизувати домашній телефон і повернулась до дзеркала. У відображені роздивлялася себе: червоним яскраво нафарбовані губи, ще би тіні додати навколо очей, підвести вії, та макіяжу в матері обмаль — точно помітить, що донька користувалась.

Телефон нарешті задзвонив, дівчина порахувала до десяти й підняла слухавку:

— Алло.

— Це мама, — проводами долинув голос. — Що там ти? Повечеряла? Все нормально?

— Та вже давно, — Аліна не стримала усміх. — Сиджу ось читаю історію на завтра. Таке нудне, аж в сон клонить.

— А, ну не заважатиму тоді, — задоволено мати сказала. — Закритись не забула?

— Ні, після… не забуваю.

— Добре, тоді на добраніч. Вже зранку побачимося.

— Ага, — Аліна мугикнуло й поклала слухавку.

Ну все, перевірку матері пройшла, можна відправлятися в дорогу. Наостанок знову оцінила свій образ: картата сорочка в обтяжку, років зо два тому взята в «секенд хенді», коротенька спідничка й білі панчохи. Аліна закусила губу й розстібнула кілька ґудзиків. Хоч груди ще маленькі, та жінки з декольте завжди такі гарні.

 Зайшовши у темінь кухні, виглянула у вікно. У сусідів вимкнене світло, та телевізор тьмяно осяював кімнату.

— От сука стара — слідкує, — процідила крізь зуби Аліна та, вхопивши кеди, поплутала в кімнату.

Вона взяла сумочку та взулась. Обережно відчинила вікно. Травнева тепла ніч манила до пригод. Аліна погасила світло й обережно полізла надвір. Принишкла за кущами малини й по маленькому городу тікала хутко з подвір’я. Перескочила старі штахети й мерщій приховалась за високим сусідським парканом — нарешті свобода.

Збуджене серце гупало в грудях. Аліна роззирнулась — нікого, полегшено зітхнувши, рушила ґрунтовкою крізь ніч. Морок приховав її від міста, від осудливих очей. Вона зиркнула через плече та тицьнула середній палець у напрямку хати сусідки.

— Порядна дівчина до хлопців не ходить, — Аліна стиха промимрила слова баби Наді. — Куди хочу, туди й ходжу. Що в церкву з тобою ходити, стара курва?

Гигикнула на те та показала «факел» наступній хаті. Насмішкувато повторила цитату діда Миколи:

— Так вдягатись не годиться, ти ж не проститутка якась, — розсунула сорочку та, виставивши груди, сказала: — На! Бачив? Старий імпотент.

Заготувала жест ще одній хатині, але з батьками там жив і Сашко, гарненький, та дорослий хлоп.

«Скільки кажеш тобі? Чотирнадцять? Мала ще. Буде вісімнадцять приходь» — підштовхнув тоді та довго посміхався.

Аліна важко зітхнула, маленьке містечко так надоїло. Вона заздрила старшому брату, хоч той жив у баби в селі останні пів року, та на осінь він поїде вчитися у Львів, де житиме сам і ніхто йому не скаже, що робити.

*

Вдалині Аліна розчула музику — таки дівчата не брехали. Спітніла, втомлена все одно не стишувала крок. Стежинка завела в гущавину. Вдивлялась у пітьму, нав’язливі думки псували настрій. Та кожен крок відганяв недавні спогади, збуджував нутро. Дівчина вибралась із хащ, на пагорбі застигла. Внизу закинутий каоліновий кар’єр, наповнений блакитною подою. Десятки ліхтарів навколо, колонки гучно гупали піснями, приглушаючи гамір гулянки.

Аліна всміхнулась, по глевкій глині обережно спускалася донизу. Зустріла погляд, другий, ніхто на неї не зважав, від того на серці ставало тепліше. Вона несміливо підійшла до першої купки людей.

— А яка «Беха» на колір? — розчула слова незнайомки.

— Чорна, — гордо відказав хлопчина. — Батько поїде в серпні на жнива — тачку беру, коли захочу.

— Пффф. Так вона не твоя? — дівчина пирхнула та, поплескавши хлопця по плечі, пішла. — Будеш, Влад, мати свою, поговоримо.

Він озлоблено проводжав зором панянку, стиснув кулаки.

— Ну і дурна, — бовкнула Аліна. — Таке й почекати можна.

— Шариш, мала, — Влад розплився в посмішці. — Маєш чим розплатитись з водієм наперед?

Вона закусила губу й знизала плечима:

— Пригостиш пивом, може й буде…

— Ти мені подобаєшся, — промовив хлопець і, діставши з рюкзака, протягнув їй бажаний напій: — Тебе, як звати?

Аліна відкрутила літрову пляшку й зробила кілька ковтків. Огидне гірке пійло, та справу свою зробить.

— Аліна, — зморщена відповіла.

— Мене Влад. Не хочеш прогулятись? — він запитав і кивнув на колонки, гульню. — Ця музика вже задовбала.

— Можна.

Хлопець обійняв її за талію та потягнув подалі від натовпу. Рука повільно сповзла на дівочі сідниці, жаром хіті пропікаючи Алінине нутро. Вона притиснулась до нього, вдихнула запах хлопчачого тіла. Влад не пахнув порошком, як школярі, пахнув парфумами, мастилом, як дорослі. На дотик не кістки, не щупле тіло, натомість м’язи, міць.

— Влад! — крик вирвав Аліну з блаженної миті. — Влад, блять!

— Грицук, що таке? — голос його серйозний, п’янкий.

З ними порівнявся дорослий бородатий хлоп.

— Ти куди її ведеш?

Аліна зморщила личко, впізнала незнайомця.

— Тобі яке діло? — Влад огризнувся, не відпускаючи дівча.

— Їй чотирнадцять років.

— Ну та й шо? Трава зійшла пора топтати, — хлопчина вискалив зуби та дівчині стиха додав: — Не ображайся, мала, я любя.

Грицук відсунув Аліну та нахмурений мовив:

— Ти больний? Я з її матір’ю на заправці роблю. Тобі то нічого, а до мене претензії будуть.

— Іван, — Аліна ледь тримала впевнений тон. — Може я сама розберуся, що мені робити?

Той зціпив зуби, важко зітхнув. Спокійніше до неї сказав:

— Іди додому — і я твоїй матері нічого не розкажу, — на безмовне благання Грицук додав: — Хочеш закінчити, як твій друг? Шуруй обережно додому, бо я тебе зараз сам заведу.

Аліна насупила лоба, злоба розгоралася в ній, скреготіла зубами, та хлопчина й оком не повів, все стояв на своєму.

— Гандон, — вона буркнула й попленталася геть.

— Пиво остав! — Грицук крикнув їй у спину.

Не здужала й слова, комок глибоко застрягнув у горлі. Не повертаючись, вона тицьнула «факел» на прощання, пляшку ж лишила при собі.

*

Зі сльозами на очах, Аліна пленталась поміж дерев. Позаду сердито лишала музику, веселощі, любов. Вона ж ішла додому, заливаючи пивом образу. Чи то стежка не та, чи згубила її, але зарослі ставали тісніші. Розгублена дівчина спинилась, роззирнулась відшукати шлях. Натомість неподалік розчула голоси. Не встигла злякатись, як серед них розібрала і сміх.

Обережно Аліна покрокувала на звук. Поміж голих стовбурів ялин, вона розгледіла пару: хлопчина у шкірянці, біля нього симпатична білявка.

— Готовий? — усміхаючись та запитала й стала на коліна.

Аліна сховавшись за дерево, акуратно виглядала, що буде далі. Білявка стала навколішки, провела рукою по нозі юнака, розстібнувши тому штани, спустила їх. Подих застрягнув у грудях Аліни, передчуття мурахами хіті пробіглося тілом.

Незнайомка ж не зупинялась, стягнула й труси й широко всміхнулась. Перед лицем її захитався ерегований член. Вона вхопилася за нього рукою, кілька плавних рухів, на що хлопчина застогнав:

— Давай, візьми в рота…

Лизнула та зробила, як звеліли. Аліна не вірила очам, те що бачили на схованій батьками касеті, тепер наяву. Білявка ж задоволено смакувала свій десерт, з кожним разом глибше запихала пеніс до горла. Рукою вона пестила яєчка, іншою стискала власні перса.

Аліні калатало серце, розум застелила пелена. Вільна від пива долоня потягнулася під юбку. Зачарована дійством, вона пальцями водила по вологій білизні. Пара щедро розділила з нею втіху. Білявка жадібно смоктала прутень, розпалюючи пристрасть.

— Ааа, як гарно, киця, — хлопець словами дав задоволенню волю.

Він вхопив дівчину за коси, зарухав стегнами, нахабно вганяючи член. Слина стікала підборіддям білявки, та вона не впиралась, лише жадно хапала повітря вільної миті. Аліна жагуче споглядала дійство, розніжена відсунула труси, старанно себе доводила до піку.

Білявка здригнулась, закашлялась і відсахнулась. З її рота на долівку стікала сперма. Вона витерла вуста, червоними очима зиркнула на хлопця:

— Ти ідіот? — хрипкий голос наповнений злістю. — Попередити не міг?

— Не втримався, киця, — задиханий той відповів. — Ще скажи тобі не сподобалося?

Вона скочила на ноги та штурхнула юнака у груди. Буркнула «придурок» та подалася геть. Аліна приховалась за деревом, аби сердитій не попастися на очі. Її тіло тремтіло, заласся судомило нутро. Вона чула, як парочка сварилась, їх голоси віддалялись, та дівчині було байдуже на них. Аліна пивом змочила пересохлого рота й втішно зітхнула.

*

Поміж закинутих виробничих будівель, Аліна навпростець ішла додому. Закритий зо п’ять років тому каоліновий завод, давно стояв без охорони. Дівчина пролізла крізь побитий паркан, браму на іншому кінці давно спиляли на метал. Лишилися лиш голі стіни, забиті дошками вікна, через які на зовні пробирався морок. Труп заводу повільно розкладався, тягнув до кончини і місто.

Пропитана ляком Аліна гляділа навкруги, прислухалась до темені покинутого місця. Та хіть все ще бурлила в дівочому тілі, підганяла ноги швидше добратися додому, повернутися до плотських утіх. Потроху злість поверталася в думки. Вона могла бути на місці білявки, смакувати хлопчачу плоть уперше. Ненависне місто, де всі знають усіх, як кайданки, стискало кожен рух.

Знайомий запах забрав Алінину увагу, врятував од думок, натомість вернув у спогади. Вона дістала з сумочки стару запальничку, хоч газу давно не було, та маленький ліхтарик працював. Озброєна тьмяним блакитним світлом, Аліна роззирнулась. Навколо незмінне ніщо, навіть вітер не блукав поміж будівель. Повільно крокувала до аромату, палені трави не сплутати ні з чим. Вона присіла біля забитого дошками вікна, потягнула їх на себе. Покручені цвяхи заскрипіли об потрощену віконну раму. Дим ринув надвір, змусив заговорити:

— Є хтось?! — Аліна крикнула в пітьму.

Лишень луна їй відповіла.

— Па-па-пам, — сумнів на вустах заграв мелодію.

Дівчина зморщилась, таки поборола острах і полізла всередину. Ледь не розпласталась на підлозі, підхопилась, озираючись навколо. Тьмяне світло впало на приміщення цеху: станків, приборів не було, одна порожнеча та пил. На ньому Аліна розгледіла сліди. Ляк загупав серцем, кров’ю бив по скронях, але дівчина рушила з місця. Йшла по кроках незнайомців, з кожним метром знайомий запах дужчав. Зупинилась біля дверей, ще не пізно повернутися, побігти додому. Взялася за ручку, глибоко вдихнула й відчинила двері.

Маленький кабінет, серед нього жаринки та приємний дим. Між них на підлозі оголений труп хлопчини, на животі той же кровавий символ. Аліна заклякла, та жах відпустив дівоче тіло — усе вже сталось, нічого боятись. Замислена вона обзирала кабінет: пучки тліючих трав, навколо тіла акуратно розкладені яблука, навпіл порізані лимони й апельсини… Зморщила личко, вгледівши закривавлене пір’я, маленькі кишки. Біля голови юнака лежав випотрошений голуб. Навколо обох погашені свічки та оберемки троянд.

Аліна сіла біля трупу, задивилась на смертю сковане лице. Вона бачила його у школі, хлопчина з десятого класу, Юра наче. Той же скляний погляд, як і по смерті в Дмитра. Дівчина закрила йому очі, погладила розпатлане волосся й важко зітхнула. Нахилилася ближче, глянула на шию — скривавлена, наскрізь пробита ножем. Оглянула тіло, майже доросле. Хоч і худорлявий, та м’язи трохи наросли на кістках.

— Ого, а це як? — легкий усміх блиснув на Аліниних вустах.

Вона підсунулася ближче до живота. Вирізаний символ, як і на Дімі, як на малюнку у книзі. Та зір її прикипів не до нього. Трішки нижче за лобковим волоссям, похилившись на ногу, лежав напів ерегований член. Аліна взяла його в руку, трохи м’який, але такий великий. Кілька плавних рухів, білявка в пам’яті підказувала шлях. Дівчина прибрала за вуха волосся, нерішуче нахилилась і взяла прутень до рота. Обвела його язиком, запхнула трішки глибше до горла…

Аліна відхилилась, потерла розпашілі щоки, світ потроху повертався на місце. Солонуватий присмак лишався у роті. Взяла недопите пиво перебити його, та зупинилась. Нехай лишається ще мить приємним слідом на язику.

Дівчина обережно підвелася на ноги, хитко ступила до дверей. Наостанок озирнулась, глянула на місце злочину. Тривога змінила хіть у дівочому серці. Вона поставила пляшку та дістала з сумочки вологі серветки. Берегла їх на крайній випадок, але розум змусив скористатися зараз. Взяла одну, закусила губу й витерла член од власної слини. Іти б уже та швидше, але совість не давала. Аліна скинула сорочку, зібрала нею оберемок троянд і з ними рушила надвір. Зачинила за собою двері та витерла ручку.

Вона глянула в вікно — нікого. Похапцем виставила пиво та виклала квіти надвір. За ними вилізла сама, скочила на ноги. Розклала троянди на дорозі, якраз напроти вікна. Аліна одягнула сорочку, прихопила пляшку пива, разом з нею і дошки, якими було закрите вікно. Задумалася мить — більше нічого не торкалась, жодних слідів своїх не лишила.

V

Темні хмари загрозливо висіли над головою. Аліна йшла поміж пам’ятників і хрестів, тримала пса за повідець, аби той не наробив шкоди. На краю кладовища, на пагорбі, свіжа могила. Вперше прийшла до неї після поховання. Новенькі вінки яскравими синтетичними квітами закривали землю. Залізний хрест, на ньому маленька табличка:

Юрченко Дмитро Андрійович

06.01.1991 — 04.05.2005

Аліна сіла на лавку, поряд на долівку ліг і собака. Дівчина мовчки дивилась на могилу. Місто забрало в неї єдину людину, яка її хоч трохи розуміла. Вона скочила на ноги, скоса дивилася на хрест.

— Як? Ну як, блять? — сердито промовила. — Ти не міг втекти?

Крокувала навколо могили, совала кедами розсипану землю.

— Ми навіть не встигли потрахатись, як домовлялись. А ти, гімно, обіцяв, на мої п’ятнадцять років…

Розчарування та злість бурлили в дівочому тілі. Він винен у цьому, його страх лишив їх насолоди.

— Аж раз показав мені пісюна. Сука…

Аліна зціпила зуби, стиснула кулаки. Вдарила ногою з розмаху вінок, вивільняючи лють. Дещиця полегшення завітала в душу, змусила не зупинятись. Дівчина лупила могилу, лаялась, кричала, і тільки втома та біль стишили порив. Вона важко сопіла, розбурхана сіла під ялину та сперлася чолом на коліна.

— Боже, чого вся хуйня стається зі мною?

Скавуління пса змусило Аліну підняти голову.

— А тобі що робиться? — буркнула вона.

Собака глипнув на неї та повернув зір вгору на дерево. За співом вітру, дівчина розчула воркування голуба. Поряд на сусідній ялині Аліна вгледіла горлицю. Красивий птах, великий, не такий, як страшнючі міські голуби. Його краса така чужа серед темені й сірості навколо.

— Йди нахуй, — Аліна гаркнула й кинула по ньому грудку.

Горлиця зірвалася з гілки та полетіла геть. Аліна гляділа пташині услід, повернула погляд на могилу. Обурення, несправедливість захопили юне єство.

— Яка сука тебе вбила? — благально запитала в порожнечу. — Мовчиш… А ти, Рекс, що скажеш?

Собака на те лиш вухом повів, звівся на ноги та сховався під дерев’яний столик, од поодиноких крапель молодого дощу. Аліна теж підвелася, поправила розпатлане волосся та пробурмотіла:

— Помічники шикарні, — міркувала уголос, на вустах ліпила думки: — Три вбивства: Діма, Юра і свіже — випускниця Катя. Одного в лісі, іншого на заводі, але з фруктами, квітками… Катю кажуть найшли на сміттєзвалищі.

Аліна не могла встояти на місці, крокувала туди-сюди біля могили, намагалася звести знання докупи.

— Такс… Афродіта — богиня кохання, бла-бла-бла, квітування та весни, — нагадала собі слова з книги. — Щось сюди смітник не ліпиться, — важко зітхнула й накинула від дощу капюшон: — Добре, забули про смітник… Де в місті є це квітування? Хтозна. Але там може, має появитися вбивця.

Величезна блискавка розрізала небо, перервавши мислі. За нею лютий грім вдарив по вухах. Аліна сахнулась і вдарилась об пса, що озлоблений загавкав на небо.

— Фу, Рекс! — крикнула дівчина, вхопившись за серце. — До інфаркту доведеш.

Собака глянув на неї та сердитий все одно ще гавкнув кілька разів. Аліна підхопила повідець і потягнула пса за собою.

— Все, заспокойся, йдемо додому.

Дощ потроху наростав, блискавиці били навколо, громом підганяючи їх. Скоцюрблена, Аліна тугіше натягнула капюшон, поміж могил зиґзаґами швидко крокувала з кладовища. Серед дощу вона розгледіла знайомий образ — неподалік біля брами стояло чорне BMW. Сіпнулася туди, та пес її зупинив.

— Пішли, може то Влад, завезе нас додому.

Собака ж на вмовляння не піддався, все пхався далі по знайомій стежині. Аліна піддалася, попленталась за ним. Вона зиркнула скоса на машину та глянула знову на пса.

— Блять… А може ти й правий.

VI

Втомлена та мокра Аліна зайшла до хати. Вона скинула кофту й повісила ту на вішалку. В темені коридору дівчина вгледіла постать і сахнулась.

— Боже, мама, злякала мене, — полегшено зітхнувши, Аліна спитала: — Ти чо’ тут в темноті стоїш?

— Тебе чекала, — загрозливий тон нічого хорошого не передвіщав.

— Щось сталось?

Мати взяла парасольку й запалила лампочку над головами.

— Грицук проговорився, що бачив тебе на кар’єрі, — жінка прохолодно мовила: — Щось скажеш на своє виправдання?

Аліна похитала головою, мовляв, а що тут казати? Готова до повчань вона смиренно сіла на пуфик.

— Ми ж з тобою домовлялись, — промовила мати.

— Знаю-знаю, ну я ж не можу сидіти в хаті, як у тюрмі. Ну вийшла раз прогулятися. І що з того?

Жінка потерла лице, на ньому гарно виднілася злість, яку та ще контролювала.

— Ти ж бачиш, що робиться. А якби на тебе напали? Славіка немає, щоб тебе захистив…

Аліна цмокнула на вкотре почуте. Ім’я брата дістало, хоч після побиття він жив у баби, та всі щодня нагадували їй про видатний учинок хлопчини.

— Ой, шо він там захищав? — Аліна відказала. — Поліз куди не просили й получив по морді.

— Знов одне й те ж — зі стіною говорю, — втрачаючи спокій, мати сердито сказала. — Пойми — це не жарти. Тебе, як Діму, можуть просто вбити. Можуть зґвалтувати. Як ти цього не розумієш?

Вставши дівчина зарозуміло відповіла:

— Не зґвалтують точно… Бо я не буду пручатись…

Жінка аж зойкнула, роззяпила рота. Пильно дивилася доньці у вічі, та каяття там не було.

— Я спішу на роботу, — буркнула мати. — Приїде ввечері батько, йому це розкажеш.

— Добре, — Аліна сказала й показово всміхнулась — батька не боялась. Скаже маму не злити й сидіти вдома, та й по всьому.

 Дівчину трусило, серце гупало у грудях, але нарешті вона дала достойний опір. Від радості їй хотілося кричати, танцювати, та Аліна лиш здужала пару кроків до дверей, дивлячись матері вслід. Мовчання тої лишило її з думками наодинці. Міркувала над останніми словами: може ляпнула правду, а не просто матір позлити.

Аліна збиралася йти до кімнати, як біля брами вгледіла чоловіка. Той перемовився з матір’ю та рушив до будинку. Мокра від зливи синя форма та фурашка, Аліна впізнала міліцейського, що говорив з нею по смерті Діми.

Він постукав у двері. Дівчина пом’ялася секунду й таки відчинила.

— Добрий день, Віктор Олександрович.

— Добрий, — чоловік оторопілий відказав і спокійніше спитав: — Можна я зайду?

Аліна мовчки повела рукою, мовляв ходіть, та зачинила за міліцейським двері.

— Щось сталось? — у спину йому вона запитала.

 — Ще одне вбивство. Але ти, певно, й так знаєш, — той неохоче відказав. — Опитуємо знову свідків. Є якісь думки, що може об’єднувати Дмитра, Юру та Катерину?

Дівчина сперлася на тумбочку, колупаючись в думках. Абсолютна різна трійка школярів, оце єдине, що пов’язувало їх — школа та місто.

— Не знаю, Діма з ними не спілкувався.

— Нічого нового, — міліцейський зітхнув. — Чи мо’ щось згадаєш? Подумай.

— Є одне, — Аліна задивилася на дощ, на дорогу й повернула на міліціянта зір. — Перед тим, як найти Діму, ми бачили чорне «BMW».

Чоловік хмикнув на те, насупив лоба:

— А чо’ ти думаєш, що це пов’язано якось?

— Машина прогналась так, знаєте… Тупо… Нащо летіти по мокрій гімняній дорозі?

— Може й так… А якісь деталі біля самого місця вбивства?

— Пахнючі багаття… — Аліна зупинилась, аби не бовкнути про друге вбивство. — Але це ви й так бачили.

— Як і біля Юриного тіла… — міліцейський пробурмотів. — Я не маю тобі це казати, але біля Катерини нічого такого не було. По почерку, взагалі, не в’яжеться… — він розвів руки й плеснув по ногах: — Ой, добре, Аліна, буду я йти. Якщо побачиш щось підозріле, зразу у відділок. Не задумуйся.

Вона кивнула на те та вже в спину міліцейському спитала:

— А на Каті був символ Афродіти?

— Шо? — він спантеличений бовкнув через плече.

— Ну вирізаний символ на животі, як на хлопцях.

— А звідки ти знаєш, що на Юрі теж таке було? — міліцейський пильно задивився на неї.

Аліна заклякла на мить, аби не бути надто підозрілою, похапцем сказала:

— Ви ж самі про почерк сказали, от я і подумала.

— Хммм… Молодець, гарно мислиш. І чий символ кажеш?

— Афродіти, — відповіла Аліна. — Ми з вчителем історії в книжці найшли.

— Ти диви — робиш мою роботу, — міліцейський криво всміхнувся. — А в тебе є ця книжка? — на заперечне хитання головою він запитав: — Як вчителя звати? Треба й мені зайти розпитати за цей символ.

— Павло Васильович, Пушкарук, завуч у школі.

— Дякую Аліна, — чоловік відчинив двері надвір і наостанок сказав: — Головне будь обережна. Брата побили ось зимою. За друга, взагалі, мовчу — ти й так пережила вже стільки. Сиди собі вдома, лишнє нікуди не ходи.

— Добре, — прохолодно вона відказала.

VII

Вечір сховав за горизонтом сонце, пустивши до міста ніч. Аліна сиділа на поваленому дереві, навколо галявина серед ліску та поряд четвірка школярів.

— Все, пачка вина кінчилася, — промовила іменинниця Іра, допивши останні краплі.

— Мало, — її однокласник Сашко розчаровано зітхнув.

Аліна мовчала, глянула на Женю поряд, що охмеліло глипав у темінь.

— Не знаю, мені вже хватить, — сказала Настя.

Слабенька, як на десятикласницю — подумалось Аліні. Її ровесники он майже не сп’яніли.

— Куди так рано здаєшся? — штурхнувши подругу в плече, спитала Іра. — Зараз ще одну пачку піднесуть.

— Та куди? Вже й так дев’ять вечора, а ще додому добиратися, — язик Насті заплітався, на очі падали втомлені повіки.

— Я ж казала, батько вас завезе. Він все одно сильно не п’є, йому зранку на роботу, — Іра енергійно підвелася на ноги, оглянула гостей. — Давайте робити щось, сидите тухлі.

— Може в дурня рубанемо? — запитав Сашко, діставши з кишені колоду карт.

— Нудно, — протягнула іменинниця, показово позіхнувши.

— А якщо на бажання? — запропонувала Аліна.

— О. Це вже цікаво. Сашко, роздавай, — Іра промовила та всілася назад на стільчик. На заперечні зойки вона проголосила: — Я іменинниця — я вирішую. Граємо в дурня на бажання.

Хлопчина перетасував грубу колоду й прудко роздав по шість карт. Азарт гри затягнув усіх у мовчанку, але тишу порушили кроки. Аліна сахнулася, задивилась у пітьму. Вона дістала ліхтарик і посвітила між дерев — знайома постать брела до них. Дівчина впізнала Влада, його шкірянка блистіла на світлі, в руках він ніс пачку вина.

— Давай, братело, ворушись! — Іра гукнула, махаючи рукою.

— Іду-іду, не кричи, — обізвався той і, показавшись на галявині, промовив: — Шо ви тут, молодняк? Набухалися?

— Хто як, — гигикнув Сашко та взяв у парубка вино.

Влад, мить постоявши над ними, запитав:

— Шо робите?

— Граємо в дурня, — Женя відказав, показавши тому карти, й швидко приховав їх од люду.

— Туфта, — Влад протягнув і, задивившись на Аліну, промовив: — Буду я їхати. Хтось хоче зі мною покататись? Аліна?

Навіть зору не звела на питання. Чорне «BMW» — тривогою пульсувала картинка в її голові. Так би й промовчала, від гріха подалі, але в’їдливі позирки інших видавили з дівчини відповідь:

— Не сьогодні, не той настрій.

— Як хочеш, — фиркнув Влад і задивився на Настю. — А ти, грудаста, не хочеш покататися на «Бесі»?

— Дивись, бо заригає машину, — вискаливши зуби, пирснув Сашко.

— Я б, Настя, не велася на те, — хмикнула Іра. — Він дівчат у «Беху» тільки їбатися кличе.

— Шо ти розказуєш? — Влад буркнув, схрестивши руки на грудях.

— А шо? Не так? — Іра стояла на своєму. — Кого ти там, Катю останню їбав у ній? І то вона перед тим, як вмерти, кинула тебе, — гигикнула і додала: — Довів бідолаху.

— Ой, не нагадуй, — наморщившись парубок сказав. — Хуй з нею. Вона осьо взагалі з якимось мужиком їбалась… — махнув рукою. — Все, ну вас у сраку. Не хочете — не треба. Я поїхав.

П’ятірка гляділа йому у спину, хтось зі смішком, Аліна ж скреготала зубами, не даючи раду неспокою. Мить і парубок розчинився у темені, десь вдалині загарчала машина.

Пустивши по колу пачку вина, всі повернулися до гри. Першим карт позбувся Сашко, за ним Аліна та Іра. Хоч Женя грав паршиво, та алкоголь у крові Насті дав йому фору.

— Ну що, Настя, готова виконувати бажання? — грайливо запитав Сашко.

— Готова, — дівчина зітхнула й потерла розпашілі щоки.

— Я виграв, отже загадую я, — хлопчина промовив і, давши театральну паузу, оголосив бажання: — Покажи цицьки.

Настя вирячила очі, перезирнулась з дівчатами й відказала:

— Ні. Ми так не домовлялися — такі бажання не можна.

— Чого це? — Аліна бовкнула та «градус» не дав совісті стримати азарт: — Правил ніяких не було. І він же не відсосати сказав. Я, наприклад, якби програла, показала б. Іра он теж.

— Не факт… — протягнула іменинниця й, зловивши осудливий погляд Аліни, додала: — Женя мій троюрідний брат. Хіба, якщо він би відвернувся.

Аліна усмішкою винагородила таку відповідь. Підхопила з землі пачку вина й, простягнувши Насті, сказала:

— На, випий для хоробрості, — збудження хмелило дужче вина. — Не ховай від людей добро.

Та неохоче взяла алкоголь, відкрутила кришку. Наостанок благально глянула на всіх і, не почувши бажаних слів, на кшталт не треба, не переживай, ми пожартували, вона зробила кілька ковтків. І тільки пачка опинилась знову на землі, обличчя Насті зблідло, нутро затремтіло й вона скочила на ноги. Борячись з позивами блювоти, дівчина поспіхом зникла в темені ліску.

— Блять, — випалив Сашко та розреготався. — Не бачити нам цицьок сьогодні. Хоча дві пари ще є… — підморгнувши дівчатам, він додав.

— Ну ви… даєте, — несміливо Женя пробурмотав собі під носа.

Аліна так би й влупила його — боягуз, навіть матюкнутися не зміг. Весь запал, паростки хіті покинули її. Дівчина задивилася на Іру, повернулася до Жені та сказала:

— Чуєте, а ви ніколи не розказували, що Влад ваш родич.

— Шо ти дивився на мене? — Женя відказав. — Мені він не родич.

— Це як?

— Він мамин син від першого шлюбу, — промовила Іра та всміхнулась — до галявини дійшли звуки ригання. — Живе з батьком у селі, то ми з ним не сильно спілкуємось… А шо там, до речі, твій брат?

— Блять, давай хоч ти не згадуй про нього, — буркнула Аліна.

— А що? Він прикольний.

— Ага, прикольно наловив по пиздаку, — Сашко гигикнув, покректавши підвівся, взяв вино й присмоктався до пачки.

— Краще не скажеш, — погодилась Аліна й задивилася на Женю, що зліз з колоди.

Той ступив два кроки в темне невідоме й обернувшись до Іри сказав:

— Дай мені перцевий балончик.

— В тебе є балончик? — смачно відригнувши, спитав Сашко.

— Так, батько з Чехії привіз, зараз якраз те що треба, — Іра відповіла й повернулася до брата: — Куди ти зібрався й нащо тобі балончик?

— Піду провірю, що там Настя, — Женя відповів і на проігнороване прохання спитав у Аліни: — Підеш зі мною?

Та закотила очі, та все-таки скочила на землю. Глянула скоса на Іру та сказала:

— Давай балончик.

Іменинниця на грубий тон, зробила, як звеліли. Аліна ввімкнула ліхтарик на запальничці та, штурхнувши Женю в спину, посунулась за ним у хащі. Ті огризалися непроханим гостям, дряпали ноги, та хлопчина наполегливо ліз у їх глибину. Отримавши гілкою по лобі, Аліна намагалася не відставати, крокувала за другом по п’ятах. Густі чагарники з’їдали тьмяне світло, злякана живність шурхотіла навколо. Дівчина згадала останні подібні походи: їхній маятник хитався від жаху до хіті.

Поодинокі стогони Насті вели школярів по мороку вперед. Женя попереду зойкнув, той звук холодком пройшовся по Аліниному тілу. Вона вдарилась хлопцю у спину і сама зморщила лице. Жала кропиви прошили оголені ноги, на місце сум’яття прийшли обурення та злість.

— Бляха, — Аліна протягнула, потерши вжалену шкіру. — Понесло тебе за нею. Проригалася б сама б прийшла.

Хлопець змовчав, поліз в обхід кропиви, ламаючи молоді дерева.

— Женя, чуєш? — грайливо запитала Аліна. — Ти шо влюбився в неї?

Той підстрелений питанням зупинився. Зиркнув на неї через плече. Лице серйозне, напружені очі блистіли на тусклому блакитному сяйві.

— Замовкни, — він буркнув і поплентався далі.

Аліна постояла мить, роззирнулась. Високі дуби темінню нависали над головою, серед могутніх гілок гукали сови. Вона відігнала тривожні думки та гукнула товаришу:

— Ні, ну такі циці, гріх не влюбитися.

— Тихо, — Женя виглянув з-за стовбура та прошепотів: — Ти чуєш?

— Говорить хтось…

Не встигла Аліна доказати, як рознісся крик. Він різко обірвався, натомість вдалині гущавини затріскали гілки. Женя й Аліна перезирнулись, безмовно обмінялися думками. Дівчина зціпила зуби, дістала з кишені балончик і рушила на звук.

— А якщо це маніяк? — Женя шепотом гукнув їй у спину.

Вона озирнулась, розвела руки, мовляв, тим більше треба бігти туди. Не дочекавшись відповіді, Аліна продиралася вперед, на що хлопчина благально протягнув:

— Нас уб’ють, бляха.

Дівчина ступила крок назад, вхопила того за шкірку й потягнула за собою зі словами:

— В мене балончик, дебіл.

Вони більше не чули звуків, брели навмання гущею, боролися зі страхом і чагарями. Лісок потроху рідів, серед дерев виднілося світло. Дівчина гнана тривогою перейшла на біг, гілля боляче било по тілу, втома грудкою засіла у горлі. Вона вирвалась на дорогу, на свіже повітря. Засапана Аліна роззирнулась: Насті, нікого не було, лиш вдалині вгледіла задні вогні машини, що зникла за поворотом.

VII

Аліна втомлена крутила педалі, за двійку годин об’їздила пів міста й все даремно. Вдалині, в тіні дерев, вона побачила знайомий зелений велосипед. Женя їхав навстоячки, з останніх сил перевалювався з педалі на педаль. Вони зустрілись біля маленької хвіртки, обоє задихані стояли мочки, поки Аліна не порушила мовчанку:

— Я так розумію, не найшов.

— Та це все дурна затія, — понурий той відказав. — Чого ти рішила, що твій список робочий?

— У маніяків завжди є почерк, — дівчина злізла з велосипеда та відчинила хвіртку. — Десь по списку має буде…

Вона не змогла доказати. Завела велосипеда та сперла зсередини на паркан. За нею мовчки послідував і Женя.

— А якщо нас міліція зловить?

— Ну і шо? Посадять у тюрму, бо ми залізли в закинутий ботанічний сад? — надокучено Аліна закотила очі й почовгала порослою доріжкою до будівлі.

— Я би краще на приставці пограв. Можна до мене взяти, бо мама буде сварити, якщо пізно прийду додому.

Дістав, на місці б придушила, натомість стримавшись вона сказала:

— Твою любов викрав маніяк, а ти про приставку думаєш.

Женя насупився, та змовчав. Їдкі слова близькі до правди нелегко перекрити. Вони пленталися в тиші, роззиралися навколо. Абсолютний спокій, сад порослий бур’янами, лишень бузок цвів різнобарвно, наче квіти на могилі раніше прекрасного місця. Аліна бувала тут кілька разів, минула парадні двері й крокувала до розбитого вікна. Вона зазирнула всередину — нікого, самотні поламані меблі на підлозі й зогниле листя.

— Думаєш Влад маніяк? — хлопчина запитав.

— Не знаю. Його затримали зранку, в обід відпустили. Кажуть немає доказів, — дівчина відказала й полізла до будівлі.

Женя фиркнув, але подався за нею. Аліна глибоко вдихнула, шукаючи знайомий п’янкий аромат. Потерла носа від запаху гнилі та цвілі. Задуха наповнила тіла, огидою відганяла школярів. Аліна роззирнулась, жодних слідів, лише покинуті шприци на підлозі. Совість не дозволила їй зупинитись. Вона перевірила одне приміщення, інше — нічого. В кінці коридору останнє. Аліна глипнула на хлопця, щенячі оченята того змусили йти. Насуплена рушила в стару оранжерею. Вона несміливо заглянула туди, важко зітхнула й зайшла всередину. Серед трупів рослин цвіли поодинокі квіти, навколо розкидані фрукти й пахучі вінки, поміж них на столику Настя. Розпущене біляве волосся тягнулось до підлоги, бліда розхристана плоть, ті ж порізи на животі — символ Афродіти.

— Настя, Настя… — Женя прошепотів і підійшов до трупу.

Аліна потерла спітніле чоло, ступила за ним. Вони мовчки дивились на вбиту знайому. Жахнутися б, та в дівчини на те сил не було.

— Це капець…

— На третьому трупі звикаєш, — Аліна зітхнула й закрила небіжчиці очі.

Вона провела рукою по милому личку, торкнулася шиї і скоса задивилася на Женю. Той втупив погляд у тіло, заворожений розглядав оголене лоно.

— Торкнись, не бійся, — промовила дівчина. — Я нікому не скажу.

Хлопець онімілий навіть очі на неї не звів. Аліна повільно повела долонею донизу. Ніжна холодна шкіра приємна на дотик. Вона зажмурила очі й стиснула груди, великі м’які — прекрасне тіло, шкода неживе. Взяла Женю за руку й поклала померлій на перси. Той боязко торкнувся одного, повів долонею далі, та сахнувся.

— Не можу, вона ж мертва…

Аліна всміхнулась і потягнулася рукою собі під футболку.

— Хочеш помацати живі? — на подив, розгублення в очах, вона цмокнула, не полишаючи усміх. — Я що не бачила, як ти завжди заглядаєш, коли я нахиляюся.

— Я не…

— Хочеш чи ні?

Він схилив винувато голову та стиха прошепотів:

— Хочу.

Аліна розстібнула бюстгальтер, витягла його через рукав і пустила додолу. Збудження розросталося в ній, дурманило розум. Вона взяла Женю за руки й засунула їх під футболку. Холодні, та ніжні, вони тілом прогнали дрижаки. Хлопець торкнувся дівочих грудей, акуратно зім’яв, великими пальцями, обвівши соски. Стогін вирвався з Аліни, на що хлопчина шарахнувся, прибрав свої руки.

— Моя черга, — промовила вона й, взявшись за Женині шорти, стала на коліна.

— Нііі, — той протягнув, спробував вирватись.

— Я тільки гляну, — Аліна мило блимнула оченятами. — І поїдемо грати на приставці.

Хлопець змовчав, але не виривався. Вона повільно потягнула шорти донизу. Настовбурчений пісюн вискочив з трусів, на що Аліна широко всміхнулась. Вона взяла його в долоню, такий твердий і теплий. Хоч не великий, не такий, як в Юри, та живий, спраглий до дівочої ласки. Дівчина плавно оголила червону голівку, назад сховала за шкірку, ніжно повторювала рухи, доки хлопчина не спробував звільнитись.

— Все, ти глянула.

Аліна не слухалась, міцно трималася за член, аби він не лишився лише у мріях.

— Ні, — вона похитала головою. — Брат приїде аж в липні. Хочеш, до того часу приставка твоя?

— Зі всіма касетами? — розпашілий хлопчина ледь здужав питання.

— Всіма.

Аліна закусила губу, вустами потягнулась до своєї нагороди. Вона запхнула пеніс до рота, жадібно смоктала, наче льодяник. Незвичний солодкуватий горіховий смак — такий п’янкий заборонений фрукт. Дівчина запхнула вільну руку собі до трусів, задоволення наповнило тіло й вмить обірвалось.

Женя відскочив, гарячково натягнув шорти.

— Тут є хтось, — роззираючись він пробелькотів. — Тікаємо звідси.

Вітер за вікном шарудів листям, гіллям дерев. Жодних кроків чи голосів, вони були тут на самоті.

Аліна підвелася, од злості заскреготала зубами й грубо сказала:

— Сюди йди, — поманила пальцем. — Бо жодної приставки не побачиш.

— Нахуй ту приставку! — Женя зірвався на крик. — І ти йди нахуй, збоченка! Це через тебе Діма помер, Настя через тебе померла, — він позадкував до дверей і на порозі наостанок ляпнув: — Казала мама не водитися з тобою.

— Сука твоя мама тупа! Пішла вона в пизду! — вже в спину хлопчини вона огризнулась. — Так і передай.

VIII

Сліпуче пообіднє сонце заглядало в Алінину кімнату. Вона сиділа на ліжку, марно листаючи підручник. Думки не давали тексту і шансу закріпитись у голові. Постукавши в двері, до кімнати зайшла мати.

— Обідати будеш? — запитала вона.

Дівчина заперечно похитала головою.

— Ти якась смурна. Щось сталось?

Аліна відклала книгу, пом’ялась, але відповіла:

— Та ми з Женею посварились.

 — Розкажеш чому? — жінка, не властиво їй, ніжно спитала.

 — Бо він мамусин синок.

— Дай вгадаю — ти йому сказала це?

Дівчина стенула плечима, хоч і брехня, але від правди недалеко. Мати постояла мить, вагалась, але таки підібрала слова:

— Аліна, не всі такі надто дорослі, як ти. Не будь категорична, він переросте це. Сама знаєш — друга втратити легко.

— Так, особливо, коли в місті маніяк, — Аліна огризнулась, але совість все ж зупинила порив: — Шо робити, мам?

Та розвела руками, всміхнулася легко і відповіла:

— Та вибачься просто, поговори з ним. Я не думаю, що він аж так образився.

— Може й так, — Аліна сказала й злізла з ліжка: — Можна я швиденько з’їжджу до нього?

— Так, тільки не довго. І акуратно, дивись, ніде лишнє не лазь.

Дівчина піддатливо кивнула. Матері вистачило такої обіцянка й вона покинула доньку. Аліна підхопила рюкзак і витрусили книги й зошити на ліжко. Запхала туди натомість приставку, джойстики й касети. Вчора майже вдалося підкупити хлопця, та сьогодні взамін вона не проситиме аж так багато.

З ранцем напереваги Аліна рушила надвір, дістала з сараю велосипед і на скавуління пса промовила:

— Вибачай, Рекс — ти лишається сторожити хату.

На цьому вона заскочила на ровер і погналася суботнім днем товаришу додому.

Безлюдні вулиці прокладали шлях. Хоч погода прекрасна, вихідний, але надворі ні душі. Подумала б бояться маніяка, та місто й так з кожним роком затухало.

Зо два десятка хвилин й Аліна достілася місця. Зазирнула за паркан — в подвір’ї нікого. Довелося нахилятися за хвіртку й відкривати засув.

— Женя! — крокуючи до хати, гукнула вона.

З дверей показалась його мати. Огрядна жінка зиркнула з-під лоба, на що дівчина несміливо сказала:

— Добрий день! А Женя є?

— Ні, по хліб поїхав, — аж надто грубо жінка відповіла.

Аліна не чекала запрошення в хату. На знак подяки кивнула матері товариша й попленталась з подвір’я.

«Яка ж сука» — в думках промайнуло обзивання, та вона стримала злість.

Дівчина зачинила за собою хвіртку, озирнулась — жінка так і стояла на порозі, не зводячи з неї очей. Аліна подихом випустила подив, залізла на велосипед і покрутила педалі до магазину. Той був десь за кілометр звідти, на краю міста, якраз біля шосе.

Вздовж побитого шляху височіли дуби. Дівчина вглядалася в темінь серед них. Спомини так і норовили затягнути у душу тривогу, до гущі прикували зір. Поміж гілля, попереду на звивистій дорозі вона помітила вогні. Аліна вдарила по гальмах, юзом зупинилась. Рев двигуна пронісся ліском й автівка зірвалася з місця. Вона не розгледіла номер чи марку машини, лише колір, що своєю чорнотою стиснув дівчаче нутро.

Коли ж тиша вернула владу й німота відступила, Аліна повільно рушила вперед. Обабіч дороги, на траві лежав знайомий зелений велосипед. Вона стала біля нього, похитавши головою, пробурмотіла:

— Цеп, зараза, злетів, — голос затремтів, перелився у стогін. — Дебіл, я ж казала підтягни.

Аліна потерла лице, глибоко вдихнула. Свіже повітря на дещицю вернуло самовладання. Вона зціпила зуби й помчала вперед — список довгий, але смертельний таймер неспинно відраховував час.

VIV

Кілометр за кілометром, місце за місцем, зневіра грудкою засіла в горлі Аліни. Адреналін відступив, натомість картання просочилися в душу. Чому не поїхала зразу у відділок, не попросила допомоги?

Краєм ока вона вгледіла знайомий образ, зупинилась і захекана крикнула в спину чоловіку:

— Павло Васильович! Зачекайте.

Той сіпнувся на вигук, але помітивши знайоме дівча, з-за воріт відповів:

— Шо сталось, Аліна?

Вона завагалась, підбирала слова, що приречені звучати безумно:

— Ви не бачили чорне «BMW» тут?

— Ні, — здивований завуч відповів. — Але жінка цілень день вдома. Хочеш, пішли спитаємо в неї? Бо я тільки добрався додому.

Плин дорогоцінного часу змучив Алінину свідомість. Сумнів вирвався з неї словами:

— Та я…

— Вона цілий день у квітнику робила, то точно побачила б… А чому ти питаєш?

— Потім розкажу, — Аліна скочила з велосипеда й похапцем покрокувала до хати — спокійний тон чоловіка її переконав, холодний розум точно не завадить.

Вони мовчки зайшли до будинку, Аліна в кедах зупинилась за порогом.

— Заходь, — Павло Васильович, помітивши це, махнув рукою. Гукнув до дружини: — Аня, йди сюди! Тут моя учениця хоче в тебе щось розпитати.

Він звернув на кухню й поставив пакет з продуктами на стіл. Аліна ступила за ним, затримавшись у дверях, відліпила футболку від спітнілого тіла.

— Привіт, — голос позаду струмом прошив розбурхану свідомість. — Аліна, так?

— Так, Анна Олександрівна, — на питання знайомої фельдшерки дівчина закивала головою. — Ви часом не бачили — по вулиці не їхало чорне «BMW»?

— Здається ні, — жінка насупилась і, взявши на кухні віник, покрокувала до вхідних дверей. — А чому ти питаєш, якщо не секрет?

— Я бачила… — Аліна набрала в легені повітря, аби здужати розповідь.

Тільки відрила рота, дзенькіт на кухні її відволік. Повернула голову туди. Павла Васильовича заклопотано розкладав на столі покупки: пакети яблук, апельсинів і трави. Поряд лежала в’язка ключів з брелком «BMW».

— Не знала, що у вас є машина, — окутана пеленою ляку, Аліна сказала.

— Є — чорне «BMW», — чоловік одказав і всміхнувся. — Не їжджу лишнє. Ти ж знаєш, у місті купа пильних очей. Нащо ці зайві балачки.

 Дівчина чула, як за спиною клацнув замок. Вона оглянулася на жінку — та стояла, схрестивши руки на грудях, поряд на підлозі валявся віник. Жахом просякнуте тіло не давало поворухнутись. Аліна пробіглася очима навколо. Вона зціпила зуби, наперекір німоті, рвонула вглиб хати до вікна. І тільки дівчина потягнулася до штор, як біль прошив її спину, темінню сповнивши зір.

Сковане тіло підхопили з підлоги, потягнули. Аліна даремно пручалась, як та риба на березі боролась за життя. Її вхопили за волосся та кинули в морок. Дівчина скрикнула, впавши на холодний бетон. Маленький підвал, осяяний свічками, на стільці неподалік зв’язаний Женя. Гуркіт і знову міцна хватка на тендітних руках, мотузки вп’ялись у шкіру. Аліна вкусила нападника за руку, та ляпас обірвав спротив. Чоловік всадовив її на шкільний металевий стілець, похапцем прив’язав до нього.

Гупнувши дверцятами, до них спустилася жінка. Наче красуня з радянських плакатів вона тримала оберемок фруктів і трав, на лиці виблискував усміх. Аліна закричала, що є сили, та спокійні слова перебили:

— Ніхто не почує, — промовила Анна.

Дівчина змовкла, в унісон важкому диханню, поряд стогнав Женя з кляпом у роті. Аліна задивилася на нього: скоцюрблений і голий, сльози на очах.

— Нащо ви це робите? — надірваним горлом прошепотіла вона.

Павло Васильович підняв з підлоги ножа, присів біля неї та відповів:

— Аліна, золотко, ти гарно знаєш. Я ж не даремно показав тобі ту книжку, — на блимання нерозуміння в очах продовжив: — Тобі ж, як і нам, набридли ці придурки цнотливі. Правда? Постійні зауваги, дорікання. Люди чомусь норовлять сховатись від власного нутра і змушують інших.

— Ми за свободу, Аліна, — ніжно сказала жінка. — Гріховно ховати вроду, приглушувати потяг, — натхненно мовила далі: — Нас народили для кохання, пристрасті, розмноження.

Дівчина ледь стримувала сльози:

— Що ви хочете від мене?

— Щоб ти розквітла. Тобі ж подобалася Катя, яка вона гарна. І нам подобалась, — чоловік прибрав волосся з її спітнілого чола. — Але вона злякалась і нам довелося…

— Але ж з тобою так не буде? — жінка обнадійливо спитала, підійшла ближче. — Прийми з Женею дар Афродіти. Дайте пристрасті волю, відчуйте насолоду. Будьте, як ми — щасливі…

Женя звільнився від кляпу та жалісно протягнув:

— Відпустіть нас.

Завуч сіпнувся до нього, приставив ножа до горла хлопчини та просичав:

— Замовкни! Ти нам не треба, ти не такий, як ми. Думаєш, я не читав, яку хрінь ти понаписував?

Анна поклала руку на плече чоловіка. Широко всміхнувшись, вона сказала:

— Тихше Паша… Вони ще діти, їм просто треба показати праведний шлях.

Той глипнув догори, поцілував її долоню. Жінка кивнула та скинула з себе кофтинку, за нею бюстгальтер. Притиснула коханого до грудей, вдихнула запах його волосся. Переплетення рук і чуттів лишило їх одежі. Їхні вуста злилися в поцілунку, пальці пестили тіла. Зі шкрябанням металу об бетон, чоловік підтягнув ще один стілець і вмостився на нього, якраз напроти Аліни. Жінка всілася зверху, рукою направила ерегований член до свого нутра. Вони поєднались воєдино, стогоном хіті огорнувши підвал. Плавні рухи ставали все швидші, аромат кохання сповнював повітря.

Анна зіскочила з пеніса, жадібно взяла його до рота. Її каштанове волосся хвилями пестило спину. Вона підвелася на ноги, розвернулась і знову осідлала любого. Аліна зловила одурманений погляд, що втіхою сяяв, безмовним вченням. Жінка розкинула руки, очам оголюючи груди, що колихалися в ритмі насолоди. Дівчина вчаровано гляділа на неї, захват змінював страх у юній душі. Прекрасне тіло звивалось, краплі поту блистіли на світлі свічок. Вона була немов скульптура стародавньої богині, немов Афродіта в людській подобі.

Охання зірвалося на крик, чоловік вхопився тремтячими руками за перси милої та задрижав. Коханці вмить зупинились, задихані притулилися тілами. Анна повільно підвелася, зморщений член покинув її плоть. Вона торкнулася себе, злизала з пальців сперму, що крапала додолу.

— Ваша черга, — милостиво промовила жінка.

Завуч звівся на тремтячі ноги, піднявши ножа, ступив до Жені. Лезо торкнулося мотузки та він запитав:

— Тобі не сподобалось? — кивнув на скоцюрблений пісюн хлопця. — Аня, ти сама бачиш…

Жінка опустила очі і зітхнула:

— Шкода…

Той здійняв лезо та ввігнав по рукоять у горло хлопчини. Хрипи та бризки крові, за ними крик Аліни та мовчання. Лише кровиця стиха хлюпала торсом юнака, заливала підлогу й озерцем смерті тягнулась до дівчини. Жах огорнув єство та вбивці оскал, його втішена мармиза, добили зранену душу. Вона зажмурилась, чула, як ніж блукає плоттю, незмінно вимальовуючи символ Афродіти.

— Афродіто, квітуча любляча богине, прийме грішника жертву…

Слова, одур палених трав, змусили дівчину розплющити очі. Багряні краплі на чоловічому тілі, в руках записник заляпаний кров’ю. Павло натхненно продовжував читати:

— Наповни наші тіла коханням, дозволь зродитися йому у маленьке життя.

Закривши записник, він вдоволений задивився на труп, повернувся до дівчати.

— Дозволь мені, — попрохавши Анна перейняла ножа.

Вона присіла біля сполоханого дівчиська, витерла сльози з розпашілих щічок і сказала:

— Не бійся. Я вірю, це не твоя доля, — кивнула на труп хлопчака.

На схлипи, жінка взялася за Алінині шорти, лезом прошила тканину. Крам піддався гострому металу й дрантям упав додолу. Дівчина відчула на шкірі холод ножа, та замість плоті той розтяв білизну.

Анна розсунула їй ноги, акуратно пальцями прибрала складки шкіри й кивнула чоловіку. Аліна знала, що вони перевіряють — незаймана.

— Не лякайся, все добре, — на трепіт тіла, жінка всміхнулась. — Дозволь нам тобі допомогти.

Вона не прибирала руку, лагідно пестила дівча, не зводячи погляд з її оченят.

— Лише зразу буде трішки боліти. Але ти станеш вільна, прекрасна…

Слова губились у вирі страху й насолоди, що пальцями їй дарувала Анна. Приємні волога та тепло, що тягнули в забуття. Уперше хтось ділився з Аліною залассям, любив її, замиловував плоть.

— Вибір за тобою, — вишкірився завуч, переминаючи яєчка та втомленого прутня.

— Я… — голос дівчини піддався трепету нутра. — Не…

Гуркіт зовні її перервав, лишив раювання та муки вибору. Налякані позирки подружжя зустрілися в мовчанці. Завуч забрав у Анни ножа й рушив до драбини. І тільки він потягнувся рукою, дверцята відчинились. Яскраве світло наповнило підвал. Сонце блиснуло на занесеному лезі, та постріл його зупинив.

Гул громом пронісся підземеллям кохання. Прошитий кулею Павло рухнув додолу.

X

Косим промінням вечір зазирав на кухню. Аліна сиділа за столом, на талії рушник, під ним нічого. Порізана одежа, фрукти й два трупа так і лежали в підвалі. Неподалік у кутку, біля батареї, Анна, в одній довгій кофтинці, поверх прикованих рук.

— Ну ти, Вітя, дикий? — слова міліцейського долинули з коридору. — Завалив мужика.

— Сам в шоці. Не по протоколу тільки, зараза. Але він на мене з ножем поліз.

— Не переживай, прикриємо. Це ж маніяки… Але так подумати, воно не дивно, — на зморщене подивом лице, старший колега продовжив: — Анну цю в молодості зґвалтували — завагітніла, втратила дитину. Кажуть од того бездітна, от і двинулась.

Віктор Олександрович потер лице, вгледівши сум’яття Аліни, полишив розмову, підійшов до неї.

— Дякую, Аліна, — промовив він.

— За що? — вона прохрипіла, тремтячою рукою ледь піднесла до рота чашку води.

— Якби не ти, не знаю, коли ми би їх зловили, — чоловік, спершись на стіл, завзято розповідав: — Ми ж опитали продавців фруктів, трав, дали команду дзвонити, якщо буде покупець на чорному «BMW». Сьогодні подзвонили, потім дзвонить твоя мати, каже ти і… пропала. В районі з двадцяти власників цих «BMW» — твій вчитель, який диво знає про символ Афродіти.

Аліна мовчки сьорбнула води.

— Ну й твій велосипед надворі — тоді я рішив вламуватися в хату.

— Дякую, — на повисле мовчання вона стиха сказала.

— Та кажу — тобі дякую. Ти, певно, спасла стільки людей. Себе в тому числі…

На вигук колеги, Віктор, підморгнувши, покинув дівча наодинці з Анною. Приємні слова зігрівали Алінину душу, та це тепло ніщо, порівняно з жаром, що їй дарували пестощі жінки. Дівчина задивилася на неї: розпатлане блискуче волосся, кофтинка обтягує прекрасні груди. І хоч руки прикуті до батареї, і попереду роки в’язниці, але вона, з усіх жителів міста, єдина по-справжньому вільна.