Гладкий Хіромант
1
Адріяна прийшла до Боді під ранок. Вони обоє якимось чином опинилися в тій самій кімнаті на околицях Сараєво, де він вперше ночував по приїзду у складі місії. За вікном колихалося гілля абрикосів та інжиру, а дівчина просто стояла і кліпала великими ошалілими від страху очима. Богдану хотілося підійти, пояснити все: чому не приїхав за нею, не забрав, як обіцяв. Був готовий впасти навколішки і просити прощення, сказати, що цього разу все буде гаразд, що він захистить її сім’ю. Та тіло чомусь не слухалось. Адріяна беззвучно ворушила синіми губами, намагаючись щось сказати. Чорне волосся дівчини повільно здіймалося, та опадало. Богдан хотів розкрити рота, аби промовити бодай слово, але з жахом усвідомив, що він під водою. Його охопила паніка. Потрібно вибиратися! Плисти на поверхню! Де Адріяна? Дівчини не було. Натомість, перед ним поволі розверзалося щось страхітливе: безформний згусток темряви, з нутра котрого на нього позирав голодний, хижий погляд. Вода затремтіла. Вуха пронизало нестерпним виском. Богдан щосили відштовхнувся ногами від підлоги у спробі сплисти догори, але безпорадно упав на спину. Темрява нависла над ним, щоб поглинути…
… Будильник на старенькому наручному Cassio просигналив рівно о сьомій. Богдан Кипивода розкрив очі під переляканий стукіт серця. Дещо дезорієнтований, підняв важку голову з подушки і обперся на лікті. Елеонорина рука лагідно лягла йому на груди, торкнувшись шраму від наскрізного поранення і трохи владним натиском вклала його назад в постіль.
– Ти куди?
– Тобто? – Богдан протер долонями очі, позбуваючись залишків моторошного сновидіння - У мене робочий день.
– Побудь ще. – промуркотіла вона над самим вухом.
За звичайних обставин Богдан з превеликим задоволенням повалявся б тут ще трохи, але зайвий раз вислуховувати лайку «Дятловича» з приводу запізнення не хотілося. Та й не вистачало ще, аби й у Лавра виникли зайві запитання.
Лавр, або ж Сергій Зіновієвич Лавренко носив три лички на погонах, звання сержант і на даний момент був чи не єдиним у міліцейському відділку до кого Богдан відчував приязнь. Сприймав його, як колегу по нещастю. Якович (їхній начальник, якого вони між собою називали «Дятловичем») недолюблював їх обох. Лавренко ніяк не міг просунутися далі по званню, а решта співробітників частенько насміхалися ще й з фізичних якостей гладкого, мов тюлень колеги. Богдан, котрий знав, що таке армійська дідівщина, ніколи не насміхався. Всі люди – однаково смертні. Але переспати з його дружиною – це було явно гірше за будь які насмішки.
– Послухай, Еля. – Богдан розвернувся і з ніжністю поправив їй на лобі пасмо чорного волосся. – Те, що було оце між нами…
– Не парся… - перебила вона.
– Ти не розумієш! – Кипивода сів. – Лавр – мій напарник.
– Та знаю я. – млосно позіхнула Елеонора, елегантно прикривши рот долонею. – Сєрьожа теж вважає, що ви друзі. Так і що?
– Як що? – зніяковів Богдан.
– Ну, ви з ним – друзі, колеги, напарники, те, се. А от ми із ним – подружжя. І що?
Кипивода оторопів від такої прямоти. Не чекав, що Елеонора буде говорити про це так байдуже. Але ж і з його боку теж нічого не було зроблено, аби перешкодити цій зраді. То хто він такий, щоб звинувачувати?
– Ти хороша людина, Бодя. Не картай себе. – Елеонора обперлася на лікті, глузливо розглядаючи розгублений вираз його обличчя. – Віриш? Люблю його досі. Вісім років разом, як не як. Та він ще з минулого літа простатит і аденому лікує, а я ж жива людина. За стільки часу зсохнутися маю без сексу по-твоєму?
– Кипивода мовчав.
– Вже мовчу про те, що я і дітей від нього була не проти мати. А це тепер сам розумієш - під великим питанням. З колишньою дружиною, то він встиг собі наклєпати.
В її голосі чулися розчарування і образа. Богдан уже жалкував, що почав цю розмову. Хапнути лахи і піти геть просто зараз – здалося найкращим виходом з ситуації.
– Він якось згадував, що нездоровий, але не казав, що…
– …Не казав, що «кийок» не стоїть? – вона підсіла до нього впритул. Її теплі груди норовливо тицьнулись йому під бік, наче два правопорушники, які напрошувалися на проблеми. Кров шубовснула Богданові спершу у щоки, а потім униз живота. Еля дзвінко засміялася і взяла у руку його настовбурчене «добро». Кипивода приречено простогнав. Не мав сил опиратись. Скільки разів за цю ніч вони кохалися? Він майже не спав, якщо не рахувати ті неспокійні хвилини, за які йому приснився кошмар.
– Я запізнююся.
– Десять хвилин нічого не змінять. – Вона обійняла Богданову шию і подалася назад, розкриваючи перед ним свої стегна. – Тільки помовчи трохи, прошу…
2
Липневе сонце, наближаючись до зеніту скажено лютувало, немов бажало перетворити все навколо на нікчемний попіл. День обіцяв бути довгим і важким. Одразу ж, як тільки Лавр повернувся з відрядження, Дятлович дав завдання їхати на Фортечну і зібрати інформацію по зниклому три дні тому співробітнику Артему Сойці.
Приспущене скло вікон автомобіля не давало жодного ефекту. Після безсонної нічки Богдан почувався спустошено. Він підняв кашкета і витер рясний піт з коротко стриженого чола. Водночас намагався уникати прямого погляду в очі Лавра, котрого на сусідньому сидінні розвезло уже так, що той навіть не мав сил жалітись, хоч це зазвичай було його «улюбленим» заняттям. Враховуючи, що той не встиг відпочити після повернення з відрядження його можна було зрозуміти.
Їхали майже мовчки. Богдан прокручував у голові нічні події і подумки питав себе, як він дозволив собі вскочити у гречку з дружиною напарника. Хоча, якщо розібратися, то саме Лавр й запустив цей доміношний ланцюжок, коли попросив його заїхати до своєї благовірної об одинадцятій ночі. Вчорашня ситуація нагадувала початок якогось радянського анекдоту. Колега підняв Богдана пізнім дзвінком. Попросив виручити. Мовляв, у домі миша, і Елеонора боїться лягати спати.
- Бодя, не в службу… зайди до неї. Дістала вже своїм ниттям. Як дівчинка, їй бо.
Місто було маленьким. Колега жив недалеко. Кипивода дістався туди за п'ятнадцять хвилин легкою пробіжкою. Еля відчинила двері, дивлячись на Богдана великими блакитними очима. Тридцятирічна жінка, якій вдавалося залишатися привабливою з плином років, була одягнена в спортивний костюм, але дві чіткі випнуті цятки на рівні грудей вказували на те, що накинула вона його на голе тіло, і це трохи знітило міліціонера. Він намагався не зиркати туди, проте погляд все ж затримався на Елеонориному волоссі. Чорне, як сама ніч, воно нагадало йому Адріяну, таку ж чорноволосу. Спогад про Югославію наче ожив. Тінь юної Адріяни просочилася з його свідомості назовні, легко обійняла за плечі примарними руками і прошепотіла на вухо: «Я є, я жива, ти ж мене забереш?…». Богдан подумки відігнав спогади про привидів минулого.
- Що там ваш Мікі Маус?
- Не смійся, Бодік. – зітхнула жінка. – В нас уже років три жодної миші не було. А тут просто перед ліжком вилізла і витріщається на мене.
- Сергій що, не спіймав би? Завтра ввечері вдома буде.
- Та його допросишся… - відмахнулася Елеонора, але зрозумівши, що натякає на особисте благально додала, - З дитинства їх боюсь, а мишоловки нема. Допоможи, бо ж не засну.
Мишоловки Богдан вдома теж не мав, та знав доволі дієвий армійський спосіб: у верхній частині відра з водою закріпив конструкцію, яка являла собою круглу бляшанку нанизану на шпицю. На саму бляшанку поклали шматочок сала. Конструкція мала зробити оберт, щойно миша стрибне на апетитну приманку і скинути непроханого гостя у воду. До відра приладнав відрізок плінтуса в якості драбини до краю пастки.
Далі все відбувалося доволі сумбурно. Еля запропонувала випити, але Кипивода пояснив, що «у зав’язці», а от від перекусу не відмовився. Поки на сковорідці розігрівались пельмені, вони спілкувались про різне: здебільшого про роботу і про аномальну спеку, що тероризувала всіх цього літа. В момент, коли жінка ставила перед Богданом тарілку – з боку спальні почувся писк й чітке «хлюп». Елеонора зойкнула. В секунді пельмені опинилися на підлозі, а перелякана жінка на його грудях. За якусь мить він переконався, що під спортивним костюмом вона справді гола-голісінька.
Вранці, виходячи з дому свого колеги, виніс відро з пухнастим «потопельником». Мертве звірятко сумно дрейфувало на поверхні води. Відкриті оченята були наповнені холодною чорнотою і, здавалося, зберегли тінь жаху від тої безвиході, коли останні сили покидають тіло, рідина поступово наповнює легені, витісняючи кисень, а відчайдушного писку ніхто не чує, оскільки його заглушає стогін двох збуджених коханців за стіною…
- …Дякую, що піймав того гризуна. – немов читаючи думки промовив Лавр. – Бо я вже не міг Елькиного ниття слухати. – Його голос звучав роздратовано. - Чуєш? Заявила вчора: «який ти в ср…ку мєнт, якшо навіть мишу вдома не піймав за стільки часу». Заї…ала вже мене!
«Якщо вона не збрехала про аденому, то це навряд» іронічно подумав Бодя.
Дорога вела вниз. На певному відрізку довелося спинитись. Вулиця звузилася надто сильно, і було невідомо, чи вдасться розвернутися. Про всяк випадок припаркували «бобика» на ширшому місці і рушили пішки. Далі тісний вкритий давньою бруківкою шлях перетворювався на грунтову стежину, що губилася між пагорбами. Десь там причаївся останній будинок, єдиний, жителів якого вони ще не опитали по справі зниклого Сойки.
- Я не розраховував, що доведеться лазити по єб…ням! - стражденно простогнав Лавренко.
- Не починай. – відмахнувся Богдан. – Чув, що люди казали?
Свідчення й справді бентежили. На Фортечній вулиці жило не особливо багато сімей, здебільшого старигані, котрі переїхали сюди зі сходу ще на початку вісімдесятих доживати віку. Принаймні, нікого молодше п’ятидесяти вони не зустріли. Більшість говорило неохоче. З того, що вияснили: раніше в цих околицях неодноразово хтось пропадав. Згадували про місцевого художника, який колись сновигав з мольбертом у пошуках натури. Згадували й за зниклих позаторік сектантів, котрі емоційно розповідали тут всім про Бога, полишали брошурки, а наступного дня пішов поголос, що вони не повернулися до спільноти. Одна тітка розповіла, що за часів війни загубилося і таємничим чином зникло кілька німців. А ще були якісь діти: брат з сестрою. Ті, то ще у двадцятих роках пропали, що скидалося вже скоріше на якусь міську легенду, аніж на справжні відомості. Свідчення плуталися, не співпадали в часі і ніяк не складалися у якусь чітку картину. Була деталь, за яку згадали фактично в кожному домі: зниклі домашні улюбленці. Коти, собаки всіх мастей та порід, папуги, канарки – як тільки опинялися за межами дворів, додому вже не повертались. А ще цей останній дім. Люди наче боялися говорити про нього. Знаходили будь який привід припинити розмову, чим добряче підігріли інтерес Богдана піднятися туди.
- Чесно? – Лавренко «пирхнув». - Думаю, що свистять. Оце ледь не сто людей згинуло. Ще й включно з дітьми, а ми про це нічого не знаємо? Серйозно? – Лавр театрально закотив очі. – Песики якісь, котики, папужки… Бодя, це брєд!
- П’ять–шість …
- Що п’ять-шість?
- Не сотня. Я нарахував півдесятка людей, але погодься, що навіть більше одного – це вже забагато. І взагалі, ми колегу шукаємо, а ти ниєш.
- Колегу… - Лавр витер шию платком. – Ти в курсі, скільки разів цей колега доносив на тебе?
- Богдан байдуже знизав плечима. Його нічого не дивувало. Якби не «сприяння» хресного, який працював водієм в одного СБУшника, він навряд чи отримав би місце в штаті, черга на яке тягнулася ледь не до Китаю. Не виключено, що Дятлович втратив через це чималий могорич. Тож з подачі начальника, особливої прихильності з боку колективу він ніколи не відчував.
Наступні пів години довелося човгати сірою пилюкою. Стару будівлю знайшли за густим соняшниковим полем. Оперезані висхлим листям стебла посхиляли чорні, наче обвуглені «голови».
Розігріта сонцем тиша набула уже ледь не об’ємної форми і майже фізично тиснула на міліціонерів. Натяку на хоч якийсь вітерець годі було й чекати. Наче на підтвердження свідчень опитаних, в небі, у гіллі дерев не бачили й не чули жодного птаха. Все завмерло, беззвучно плавлячись під безжальним поглядом палаючого сонячного ока і нав’язуючи втомленому Богданові фонове відчуття тривоги. Те, чим він роками намагався відмежуватись від минулого (алкоголь, жінки, робота), все це воском стікало донизу, оголюючи вигорілий гніт спогадів про дев’яносто п’ятий рік, коли він ніс службу. Зазвичай, серед подібної тиші гинули його друзі. Він прибув до Сараєво у складі миротворчих військ в розпал спекотного липня, та Балканської кризи. Воююча країна розвалювалася на очах, і склеїти ті рештки назад уже було неможливо. Страх перед загрозою, що насуває не покидав їх жодного дня. Їм видали звичайну штатну зброю. Старшого сержанта снайпер застрелив уже наступного дня. Ось так просто, посеред чужих скелястих гір і такої ж спекотної тиші, що й зараз. Міна, снаряд, куля чи ніж – байдуже. Далеко не завжди смерть попереджає про свій прихід страшними знаменнями та гучними дзвонами. Про те, що Адріяна, не дочекавшись його повісилась в Серебрениці, там де серби зарізали її батьків, він дізнався теж цілком буденно. Всього лиш кілька речень в листі з Боснійського консульства у відповідь на його запит.
- Оце прогулялися! – важко прохрипів Лавр. Судячи з розчервонілого обличчя та важкого дихання, чоловік був за кілька кроків до гіпертонічного кризу.
Дійшовши до дерев’яного паркану, Лавренко спинився. Під його пахвами та на грудях темніли мокрі від поту плями. Він взявся за бік і сердито пробурмотів:
– Для таких молодих та пітягнутих, як ти, оці всі піші мандрівки – це може нормально, а для мене, то ну його… знаєш куди?
- Куди? – вищкірився Богдан, вже наперед знаючи відповідь.
- В ср… почав був сержант, але раптом замовк і тицьнув сосископодібним пальцем в напрямку будинку.
Пофарбований у зеленуватий колір дім був побудований, вочевидь, ще в тридцятих, а може й раніше. Колись яскраво-червона польська черепиця зблідла під дією сонця. Середня двоярусна частина скидалась на башту. Велике вікно другого поверху – незвичної круглої форми. Бічні прибудови – одноповерхові. Залишки фігурних елементів на потрісканих де-не-де кутах будівлі, обрамлення вікон натякали на те, що зовнішній вигляд цього фасаду знав і кращі часи. Кипивода не дуже розбирався в архітектурних стилях, проте на всіх місцевих туристичних буклетах пише, що за поляків усюди переважало бароко. Власне, нічого екстраординарного. Старовинних будинків тут вистачало. До війни місто довгий час належало і австрійцям і полякам. Подібний дім хоч і виглядав дещо химерно, але не був дивиною. Ще один з багатьох цегляних довгожителів, котрий іще не зруйнували ані колишні бомби, ані сучасні забудовники.
За хвірткою щось ворухнулося. Так несподівано, що Лавр здригнувся.
- От бл…! – Тихо вилаявся сержант
Спираючись на заступ, біля хати стояв дідок у каптурі і прискіпливо дивився на міліціонерів запалими очима.
- Ви що шукаєте, хлопці? – Хрипкий голос «шкрябнув» тишу.
У Богдана, раптом, ледь чутно залоскотало в литці, та під правою лопаткою. Старі армійські рани. Чому саме зараз? Його охопила суміш відчуттів: тривога, нетерплячка, цікавість, навіть бажання випити «сотку». Усе це сплелося в м’яку грудку, і тепер ворушилося десь угорі стравоходу, неприємно сіпаючи місця колишніх поранень. «Випити сотку?» Це вперше йому за стільки років захотілося алкоголю аж так. Був період, коли він пив безбожно. Після Дємбеля виявилося, що державі такі як він абсолютно не потрібні. У мирному житті приткнути себе ніде не вдавалось. З кожною знайденою цивільною роботою за кілька тижнів прощався легко. В принципі, як і з жінками. Алкоголь допомагав не здуріти і непогано приглушував голоси померлих у його голові. Якби не хресний, котрий дав морального «пенька» під зад, були всі шанси загебелитися від цирозу печінки ще в молодому віці.
Богдан ковтнув теплого повітря і запитально поглянув на сержанта. Лавренко поправив на голові «фуражку» і кивнув на вхід. Обоє рушили до подвір’я.
- Добрий день. Ми до вас на кілька запитань. – заговорив Кипивода.
- Питайте – стенув плечима дід.
Металічна хвіртка скрипнула. Міліціонери окинули поглядом обійстя. Доглянутий дворик прикрашали барвисті клумби, перемежовані вимощеними сірою плиткою доріжками. Все квітнуло, пахло та милувало око, Було видно, що все тут робили з неабиякою любов’ю.
Кипибіда зауважив гарненьку різьблену лавочку в тіні високого бузкового куща. Наче пустельний міраж, з глибини рослинності щось блиснуло. Міліціонер примружився. Посеред дальньої клумби іскрилось невеличке, менше метра в діаметрі дзеркальце води, дбайливо обкладене кругляками кременю і півколом обсаджене високими рослинами, схожими на очерет. «Декоративний ставок» – здогадався міліціонер – Він уже бачив подібні по місцевих дворах. Більші, щоправда, за цю «калюжку». Але, навіть попри дрібний розмір, той неповний кубометр води непогано вписувався у буйні зарості домашньої флори. Таке нескладно було зробити й у себе, якби він жив не на квартирі, а в приватному будинку. Копаєш яму, стелиш цупкий целофан, аби вода не тікала в землю і заливаєш по вінця. Декор – це уже наскільки фантазія розгуляється. «Зараз би залізти туди, як у джакузі, тільки прохолодне, можна й з пивом». Богдан стиснув зуби. Факт, що ним знову заволодівають думки про алкоголь збентежив. Разом з тим відчув, що чогось не вистачає для цієї тихої ідилії. Досі жодної пташки. Аби хоч яка дрібнота цвірінькнула. Без птахів уся ця краса здалася мертвою, ледь не пластиковою. Сіпання давніх ран раптом посилилося. Здалося, що за ними хтось спостерігає з засідки. Серце Богдана забилося частіше. Майнула божевільна думка, що за мить почнеться обстріл. Ось він разом зі «своїми» слухає накази в анклаві Гораждо» під віддалений гуркіт військової техніки Радована Кораджича. Ось допомагає цивільним ховатися в казармах. Ось бачить Адріяну. В її очах переляк і безмежна довіра. «Скоро це закінчиться» - каже він їй сумішшю української і ламаної англійської. – «Скоро це закінчиться, і я заберу тебе на Волинь». Вони цілуються. Повітря розривають перші танкові постріли. У вухах запищало. Спогади торкнулися його розуму зовсім трішки, але того дотику вистачило, щоб він сполохано озирнувся…
- Бодька, все гаразд? – стурбованим голосом тихо запитав Лавренко.
- Богдан кивнув. Подумки промовив: «Ну здрастуй, друже ПТСР. Давненько не навідувався».
Його і справді не «накривало» так уже років зо три. «Й…бана спека» - подумки матюкнувся Кипивода.
- Гарненько у вас тут, – звернувся до діда Лавр. – це ви все нагосподарювали?
- Я і моя стара, – пробурмотів той у відповідь. – А ви чого тут? Пенсію мою знайшли?
- Яку пенсію? – запитав Лавренко
- Ту, що вкрали! З гаманцем, поки я в автобусі їхав! – у діда нервово запрацювала щелепа, - Порізали, курва пальто і витягнули… Я ж вам ще минулого літа заяву заніс, хлопці. Чи ви не по тому?
- Може б ми на лавку присіли? – спробував схитрувати Лавр в надії опинитися в затінку хоч на кілька хвилин. Але старий не рушив з місця. Лише пронизав їх зневажливим поглядом відчуваючи, що має владу продовжити їхні «страждання».
- Мені й тут добре. Кажіть.
- Тут таке діло, - розчаровано зітхнув Лавренко і вийняв з-за пазухи кольоровий знімок розміром десять на п'ятнадцять. – Ви бачили може десь цього чоловіка?
Дід узяв світлину. Його старі, уражені артритом руки теж тремтіли. Він неуважно кинув оком на фото гостроносого мужчини з вузькими губами і великими залисинами на вилицях.
– А то він гроші мої поцупив?
– Не крав ніхто нічого.
– Невже забив кого?
– Не забив. – тепер уже Лавр почав нервуватися. - Бачили його, чи ні?
– А що ж ви його шукаєте?
– Бо пропав він, діду. Кажіть уже.
– Пропав? Та ви що! А чого ж? Ховається? Бандит?
– Вкрав, забив, бандит… Що ви заладили? – не витримав сержант. – Питання тут ми задаємо.
– Це співробітник наш. – змушений був втрутитися у цей «цирк» Богдан. - Вийшов на роботу три дні тому і не повернувся. Востаннє його бачили в цьому районі.
– Та для мене всі ви бандити! – презирливо скривив губи дід. - Що вуличні бандюги, що депутати наші: кожен думає, як би то простого чоловіка намахати.
– Та ми ж міліція, а не депутати. – по Лавренкові було явно видно, що він волів би вже повертатися додому, аніж пітніти під сонцем, сперечаючись із цим старим «пердуном» намарно.
– Так і що? – стояв на своєму старий, його нижня щелепа активно ворушилася. – Кожен знає: всі мєнти куплені!
– Ви в мене зараз добалакаєтесь, діду. – Лавренко спробував набрати загрозливого вигляду, поставивши руки на пояс, де на ремні у кобурі спочивала табельна зброя. – І за мєнтів добалакаєтесь і за все інше.
Замість того, щоб виглядати загрозливим, товстенький сержант з руками на поясі складав чомусь іще більш безпорадне враження.
– А що ви зробите? – пішов у «контратаку» старий. - Мені вже восімсят два! Я войну пам’ятаю! Таке пережив, що вам, соплякам і не подумається. А держава наша мені щось дає, окрім копійок, яких кіт наплакав? І коли в мене їх поцупили, то ви вернули? Отож. Та по пропадіть хоч всі, щоб навіть не шукав ніхто!
Дід сперечався доволі енергійно. Аж слина бризкала. Богдан роздивився його уважніше. Маленький, трохи згорблений чоловічок. Обличчя доволі акуратно виголене. Шкіра як на вісімдесят два роки не надто вже й зморшкувата. Кипиводі доводилося бачити ветеранів Другої світової. Багато з них виглядали, легко кажучи, бідово: втомлені, зіщулені, наче покопані ногами зі’вялі овочі. В цього ж зморшки були, але не глибші, аніж у Богданового батька, котрому ще й сімдесят не виповнилось. Так, старий попри спеку все ж був одягнутий в терті штани, в гольфа, що закривав шию коміром аж по вилиці. В цьому нічого дивного. Далеко перейшовши рубіж молодих літ, людей починає зраджувати власне тіло. Виснажена система кровообігу працює з перешкодами, як радіо в негоду. Тим не менше, дід на свої роки виглядав бодрячком. Цілком можливо, що старий під каптуром ховає не лисину, а її відсутність.
– А що ви, діду так нервуєтеся? – вклинився у перепалку Кипивода. – Ми ж наче нічого такого вас і не питали. Чому так розхвилювалися?
– Ти, синку, бачу, розумний дуже. – насупив сиві брови дід, – Малий ще розуміти, чого я тут хвилююся.
– Та який не є, - уже бадьоріше «охолоджував» Богдан запал старого. – Ви от воювали, кажете. Я теж служив і війну бачив.
– Ага-ага, гімно ти бачив! – дід хрипло перейшов на півкрик.
– Югославія дев’яносто п’ятого. Перший Укрбат у складі миротворчих військ. Двісті сороковий спецбатальйон. – «парирував» Кипивода.
Старий різко замовк і втупився Богдану в зелені очі, шукаючи там щось таке, що міг розпізнати лиш він.
– Бач, розумний, який? Служив він! – пробурчав після короткої паузи, проте уже відчутно стриманіше. - Дайте ще раз гляну на вашого.
Його тон був досі сердитий, але Богдан з полегшенням відчув, що ініціативу вже вдалось перехопити. Звісно, з ним можна було поговорити й інакше. Міліціонери у відділку знали «тисячу» способів поставити на коліна будь кого, навіть цього пенсіонера, хай навіть скількох воєн він там ветеран. Забрати можна за будь що. Кожна юдина – це лиш іще одна потенційна галочка у виконанні плану по виявленню правопорушників. Головне завезти до відділку і без свідків примусити підписати «папірця», що винен. А примусити вони вміли. Свята інквізиція середніх віків позаздрила б сьогоднішній винахідливості у вибиванні зізнань. Це відбувалося уже не так криваво, та в цьому й полягала витонченість даного «мистецтва». Можна було, наприклад, за допомогою наповнених водою пластикових пляшок, або звичайної дерев’яної дошки нанести доволі серйозні травми, не залишивши при цьому жодного синяка на тілі. Моральний тиск, погрози, тримання людей без сну, в холоді, або ж навіть в одній камері з тяжкими рецидивістами. Хоча, класичним затисканням пальців у двері, чи накиданням целофанового кулька на голову теж не гидували. Подібних допитів сам Кипивода ще не проводив. Щоразу намагався знаходити причини опинитися подалі від того, що не вписувалося в його поняття моралі. Це теж було однією з причин, чому те «кодло», з яким він мусив працювати так недолюблювало його. Пакуючи в УАЗи абсолютно випадкових підлітків після чергової бійки на нічній дискотеці, не раз міг почути від співробітників: «вони теж винні, адже вони сюди прийшли. Чого вдома не сиділи?». В свою чергу, Дятлович, розклавшись на кріслі у своєму кабінеті любив цитувати Сталіна: «Бил би чєлавєк, а статья найдьотся». При цьому, з фотографії на стіні до нього всміхалося мудре обличчя Кучми, немов схвалюючи, що ця країна цілком і повністю належить міліції. Далі ж, все перетворювалось на конвеєр: родичі затриманих бігали до них «на поклон» і «башляли на лапу», щоб відпустили. А в кінці місяця жваво ділились премії за виконаний план. На справжньому полі бою такі солдати обісрали б штани в першу ж мить. Але тут не існувало ані поля бою, ані солдатів. Існувала грандіозна безжальна машинерія чинної міліцейської системи. Лавренко і Кипивода були усього лише дрібними деталями в монструозному механізмі, завданням якого було вселити цивільним відчуття, що вони – лише порох перед обличчям влади.
Зараз Богдан мислив таким чином: з цим старим щось явно не те, а що саме – треба вияснити. Ордеру у них однаково нема. А якщо вони з напарником почнуть діяти жорстко, то діда не дай бог може вхопити інфаркт, і це вже зайвий, як то кажуть, геморой для всіх. Він волів би взагалі не чіпати ветерана війни, суто з почуття солідарності до військового. На щастя, схоже вдалося зачепити вірні важелі.
– Ні, хлопці. Не пригадую, щоб я бачив такого. – озвався дід.
– Дивно! – повів бровою Кипивода. – А усі ваші сусіди вище по вулиці його бачили, спілкувалися. Підтверджують, що заходив у кожен двір і в напрямку вашому теж прямував. Виходить, пропустив, чи не знайшов?
– А що шукав? Не сектантів часом? Як їх там?
Міліціонери перезирнулись. Артем Сойка справді вів справу по зниклому безвісти учаснику місцевої релігійної організації. В результаті зник і сам.
– Діти Йони. – підтвердив Лавр. - Щось знаєте?
– Діти Йони! Так! Цих добре пам’ятаю. – Старий густо сплюнув у бік. - Я минулого року послав їх утришия, бо почали розповідати, що як не увіруємо в Господа, то всіх величезна риба проковтне.
– А співробітника нашого не пам’ятаєте, значить?
– Знаєте що, хлопці? – дід простягнув фотокартку Лавренкові. – Мене може вдома не було тоді. А от моя дружина постійно вдома. Вона не ходить нікуди. У неї варикоз.
– То давайте ми і з нею поспілкуємося. – запитав Богдан.
– Хіба підніметесь до неї. – старий кивнув у напрямку круглого вікна, що нависало над ними з надбудови. – Бо вона то ходить, але їй ноги болять, розумієте?
Лавренко нервово кивнув. Він явно хотів закінчити з цим двором і їхати відсипатися.
Дід попрямував до дверей, зневажливо бурмочучи: «Ти бач? Погубили десь людей, тепер бігають. Ніколи не буде порядку в цій країні…» - Кипивода з Лавренком переглянулися. Цей старий буркотун – лише один з тисяч інших старих, котрі лише те й роблять, що нарікають на державу і зокрема на правоохоронну систему, але для пенсіонерів безкарно патякати про безлад в країні – одна з небагатьох досі доступних радощів. Хоча, що там сперечатись, Богдан – свідок, дідуган недолюблював міліцію зовсім недаремно.
Сам він ще досі намагається бути більше солдатом, аніж міліціонером, та кому це тепер потрібно? Минулого тижня Лавр мав з ним розмову, після якої Кипивода остаточно зрозумів, що його робота – бездонне гниле болото, з якого треба вибиратись, якщо він не хоче такої ж долі, як і в тієї малої миші, котра втопилась у його відрі. Вони з Лавренком патрулювали місто і той, наче між іншим бовкнув:
- Знаєш, Бодя, не приживешся ти у нас.
- Це ж чому?
- Занадто правильний.
Кипивода наче ляпаса отримав.
- Таакс. – він схрестив руки на грудях. - Хіба не в цьому суть нашої роботи?
- Воно то так, але все набагато складніше.
- Я вже дорослий.
- Коротше, така справа, – зітхнув напарник. - Кажу прямо: ти мусиш при нагоді взяти хоча б один хабар.
- Що-о? – офігівший Кипивода не йняв віри почутому.
- Я вцілому чекав на таку реакцію. Все розумію, але інакше ніхто з наших тобі не довірятиме.
Слова застрягли у Богдана в горлі. Все скидалося або на якусь брудну підставу, або на недоречний розіграш. Але смішно аж ніяк не було. Кипивода спробував видивитись на співрозмовнику прихований мікрофон.
- Лавр, це ти жартуєш? – нарешті вичавив із себе.
- Та якби ж то. – Лавренко закусив губу, обдумуючи, як сказати наступну фразу. – Бог свідок, хлопче, я з тобою завжди був чесний. Справи такі, що ми всі у відділку тим чи іншим боком «вляпані» в гімно. Звісно, хтось більше, хтось менше, але ніхто не вийняток. Навіть я. І кожен одне про одного знає, бо то гарантія, що ніхто нікого не видасть у разі чого. Це нас об’єднує і захищає водночас. З тобою ж, таким чистеньким, жоден зараз не хоче мати діла, бо як бути впевненим, що через тебе ніц не спливе?
- Жоден - це включно з тобою? – гірко посміхнувся Богдан.
- Знаю, в тебе принципи і все таке, але зрозумій, то як кругова порука, чи ритуал братання. Називай як хочеш, але поки ти сам не вляпаєшся, ніхто тобі не довірятиме. Така вже система. Вона працює роками, причому не лише в нашій країні. Хочеш бути з нами – вмочи руки в цю калюжу. Хоча б кінчики пальців, щоб бути як решта.
- Гівнюк ти, Лавр. Ось що я тобі скажу. – насупився Кипивода.
- Бодя, віриш? Мені твої образи похеру. Ти знаєш, що окрім особистого життя, в мене ще й діти від попереднього шлюбу. І це достобіса бабла на аліменти. Я уявлення не маю, як це заробити в чесний спосіб.
Богдан мовчав.
- Не будь дурним. – Лавр тримався відсторонено, наче був готовий до того, що ті рештки взаємоповаги, які між ними були зараз остаточно зруйнуються. – Знаєш, ми б зараз не мали розмови, якби ти був мені байдужий. Повторюю: це – система. Маєш бути, як всі, або тебе зіллють.
Після того діалогу він задумався про те, щоб вивести Дятловича на чисту воду. Слід поговорити з хресним. Може той вирулить ситуацію через своє начальство в СБУ, і гниду вдасться прижучити? Як і на війні, потрібно було виживати. Або ти, або тебе. Лавренко віднісся до цього боязко, але за нього він слово замовить. Його теж свого часу поставили перед вибором «Або-або».
Підходячи до будинку, Богдан ще раз окинув оком двір. Тривожне відчуття, що за ними спостерігають нікуди не поділося. Воно наче повільно всвердлювалося в нього з усіх сторін. Лавр теж нервово переминався з ноги на ногу. Богдан підняв голову і поглянув у вікно. Нікого. Слід уже зустрітися з тою бабкою. Якщо ці пенсіонери мають відношення до справи – він виведе їх на чисту воду без церемоній.
Старий наблизився до відчинених дверей.
– Зоська, в нас гості з міліції! – гукнув він кудись углиб дому і глянув на них. – Заходьте, чи що.
Кипивода трохи нервував від того, що не міг достеменно зрозуміти, що саме його тривожить: внутрішня армійська чуйка, чи просто параноя, спричинена посттравматичним стресовим розладом. Його погляд знову притягувало до того самого декоративного ставка. Дещо видалось дивним. Обман зору, чи він справді побачив, що вода там ледь помітно обертається по колу? Вітер? Але який в задницю вітер, якщо на небі жодної хмарини. З тієї точки, де він стояв, заглибина ставка була схожа на очницю, з якої просто у його бік химерною зіницею позирало водяне кружало. На якусь мить Кипиводі здалося, що клята штучна водойма й справді спостерігає за ними. І в тому блиску води бриніла якась холодна цікавість, як у дослідника, котрий уважно спостерігає за комахами, чи непомітного убивці, що розглядає людей-мішеней через приціл зброї. «У тихому «омуті» чорти водяться» - так наче кажуть в тій приказці? Зненацька захотілося підійти ближче, занурити руку і розвіяти цю ману.
«…теж винен, адже сюди прийшов…» - пролунало в голові єхидними голосами співробітників.
– Ходімо! – вивів його із заціпенілого стану Лавренко.
Богдан струснув головою і поспішив пірнути у дверний проєм вслід за напарником.
Кілька метрів темного коридору були, мов оаза серед пустелі. Від товстих кам’яних стін йшла блаженна прохолода, та вже за хвилину мокрі від поту сорочки стали неприємно прилипати.
Вздовж коридору вишикувались трилітрові слоїки з овочевими закрутками. Маринад в банках ледь помітно відливав блакитним кольором.
– Діду, у вас закрутки зіпсувались? – запитав Кипивода. – он як посиніли.
– Та нє, свіженькі. – відповів старий, не озираючись. – Це особий сорт часника такий колір дає.
– З часником – це смакота. – зітхнув Лавр. – Моя мама колись помідори так маринувала. Часник білий був, щоправда. Але дійсно, пальчики оближеш.
Богдан навіть не коментував. Він звик, що колега думає про їжу навіть на роботі.
Кам’яний коридор несподівано закінчився металопластиковими дверима, що якось не клеїлося з рештою обстановки такого давнього будинку.
– Піднімайтеся. Вона там. – пропустив їх поперед себе дід.
За дверима старі дерев’янні сходи вели угору. Кипивода тримався обережно і переживав, щоб Лавренкова вага не зіграла з ними обома злого жарту. Подолавши сходинок з п’ятнадцять вийшли на другий поверх. Там натрапили на ще одні металопластикові двері.
– Заходьте-заходьте! Не соромтеся! – почувся високий жіночий голос.
Почувши його, Богдан уявив маленьку худорляву жіночку, але на них чекала щільно закутана в сірий халат дебела бабця з круглими щоками і масивними окулярами на кирпатому носі. Її чоловік (Богдан зауважив, що той лишився унизу) здавався нижчим і набагато мініатюрнішим за неї.
– Добрий день, хлопчики. – поштиво кивнула вона до них.
– Добрий день. – почав Лавр. Ви - …
– Зоя Казимирівна. – поспішила відрекомендуватися стара. – Я з вікна вас бачила. Чай робитиму якраз. Будете з пиріжками?
– Ми ненадовго. – сухо відповів Кипивода.
– А даремно. – здавалося, що відмова її образила. – Пиріжки з яблуками. Сама пекла.
– А води маєте? – зняв кашкета Лавр.
– Маю компоту холодненького. – просяяла Зоя Казимирівна.
– Піде.
Стара охкаючи почимчикувала з кімнати кволими, дрібними кроками. Спіймавши незадоволений погляд колеги Лавр нахилився до Богдана і пошепки промовив:
– Я б і не проти пиріжків. Чого ти?
– Лавр, ми прийшли не їсти. Та і звідки нам знати що вона може підсипати в той компот і в ті пиріжки. Ти хочеш, аби завтра шукали вже нас?
З сусіднього приміщення, що вочевидь слугувало кухнею почулося метушливе брязкання посуду.
– Хлопче, ти перечитав детективів.
– Якби ж то. На війні всяке було.
– Ми не на війні, Бодя. – Лавр похлопав напарника по плечу. – Повертайся вже на землю нарешті.
За хвилину знову почулося болісне охкання і кректання. Стара поверталася назад. Кипивода уважно дослухався, намагаючись вловити в цих звуках фальш.
– Послухай, - вмовляв Лавренко. - Ти ж сам унизу від діда чув їхнє відношення до міліціонерів. Вип’ємо компоту, викличемо довіру, гляди щось та й розповість більше, аніж її дід.
Кипивода ще хотів щось заперечити, але бабця уже була поруч, тицяючи їм підноса з двома склянками червонястого компоту і тарілкою паруючих пиріжків. Не встиг він навіть кліпнути, як Лавр уже взяв у руку смаколик і смачно надкусив, після чого зробив кілька добрячих ковтків зі склянки. Богдан махнув рукою і «капітулював», про себе твердо вирішивши, що не торкнеться тут жодної їжі.
3
Зі слів пані Зосі, їхній колега справді заходив до неї. Старий в той час пішов у місто по хліб. Жодної вагомої зачіпки баба не дала. Мовляв, був, заходив, опитував, сказала що знала, і він пішов собі». Загалом її свідчення майже не відрізнялися від решти людей вище по вулиці. Та поки Лавр спілкувався з нею, Богдан під приводом «сходити до туалету» вирішив наостанок все ж оглянути дім. В Гораждо одним із головних його завдань було слідкувати, щоб ніхто з цивільних не ховав зброї, бо це могло вивести й без того напружену ситуацію з-під контролю. Щось небезпечніше за кухонні ножі та городні сапи ці двоє навряд чи мали, але поводились вони усе одно дивно. У кімнаті навпроти кухні він виявив спальню. Розсіяне крізь штори світло вікна освічувало дощану лаковану підлогу. Меблі тут були старі, проте гарно зроблені: міцний дубовий стіл, комод з давньою фігурною ковкою, шафа з книгами. В дальньому кутку стояло накрите товстим картатим покривалом широке повійне ліжко. Ці двоє досі сплять разом, подумав Кипивода. Його власні батьки давно розійшлися і воліли одне про одного не балакати. «Люди сходяться і розходяться» - сказав йому якось тато. – «Таке життя, синку, але ми всеодно любимо тебе»…
Тим часом, до Богдана долітали відголоски розмови Лавра зі старою.
…Так от, - таємничим голосом повідомляла вона. – Після того, як ті сектанти «висвячують» одне одного на «Карнавальному», вода там стає «важка». І люди, які після них купатися приходять - топляться. Постійно, скільки себе пам'ятаю! – торохтіла вона.
– В літню спеку так щороку по всій країні. – сперечався з нею Лавренко. – Карнавальне озеро – величенька водойма і глибока. Ми за всі ці випадки в курсі.
– Якщо в курсі, то скажіть мені, чого рятувальники не всіх знаходять? – підозріло примружила очі стара і, не дочекавшись відповіді, продовжила. – А я знаю, я вам скажу: там дно подвійне!
Богдана ця маячня дратувала. Баба або не при собі, або ж намагається забалакати Лавра, щоб відвернути від чогось увагу.
На столі стояла якась коробка накрита темним платком. Він підйшов і припідняв тканину. Під нею виявився всього лиш невеликий акваріум. Міліціонер зазирнув усередину. На перший погляд усе виглядало звичайно: серед водоростей плавало сім-вісім дрібних рибок, у назвах яких він не розбирався, хоча й цікавився цією темою, бо теж подумував завести вдома щось, що не потребувало б постійного догляду. Лишень вода тут відсвічувала точно таким же блакитним кольором, що й огіркові закрутки, котрі вони побачили унизу. Не відчувши ніякого дивного запаху з акваріума, Кипивода простягнув палець, аби вмочити його і спробувати рідину на смак, але спинився. Усі рибки, наче по команді ввіткнулися лобами в скло під кутом тридцять градусів кожна, хоч транспортиром перевіряй. Наче щось заволоділо їхньою увагою по інший бік скла. Можливо, така поведінка й характерна для дрібних амфібій, та Богдан очима все ж прослідкував за цим напрямком. Власне, якби провести пряму ліню від їхніх хвостів, перед рибками було лиш… вікно. Той самий незвичний круглий проєм.
Кипиводі ще знадвору було цікаво, що саме можна побачити з цієї точки. Він підійшов і, примружившись від яскравого сонячного проміння, відхилив штору. Перше, що кинулось в очі, це заквітчані клумби. Згори вони видавалися ще гарнішими. Сині та фіолетові квіти формували химерний візерунок, що наче спіраллю закручувався над центром, котрий був прихований рогом лівої прибудови будинку. Але Богданові не потрібно було заглядати туди, аби здогадатися, що по центру знаходився мініатюрний ставок, котрий вони помітили унизу. Він пригадав, як йому здалося, що ця вода ледь помітно оберталася, без вітру, наче вода в умивальнику, яка закручується, коли… стікає??? Куди??? У порожнину під ним?
Міліціонера охопило відчуття, ніби він ходить крихким краєм здогадок, готових в будь яку мить обвалитися у безодню відповідей, до яких він не готовий.
Старого видно не було. Їх з дружиною варто було опитати разом. А ще під будь яким приводом глянути ближче до того квітника. Зі сторони паркану Богдан помітив якийсь рух. Дрібна тінь кралася двором. То був кіт. Кипивода од подиву тихо присвиснув. Отже не всі позникали? Чий він? В спальні ані шерстинки. Може приблуда? Сіра смугаста тваринка рухалася повільно, невпевнено переставляючи кінцівки, немов сп’яніла у бік дальнього кінця двору, туди, де знаходився ставок. Мабуть «спікся» на сонці, пити хоче, бідолаха. Кипивода ковтнув повітря. Старі рани на нозі й спині знову неприємно засіпало. Він інстинктивно заховався за внутрішній відкос, водночас намагаючись хоча б трішечки побачити прихований кутом дому кавалок клумби. Та вгледіти вдалося лиш кілька стебел тих схожих на очерет високих заростів, які росли поруч. Сонце сліпило очі. Важко було сказати напевне, але, здавалося, що ці рослини теж колихаються, наче од вітру. Він поглянув на інші дерева. Жоден листочок на них не тремтів, тож можливо, це було лиш ілюзією, мерехтінням повітря над розігрітим ґрунтом. Тим часом кіт дійшов до заростів майже впритул. Міліцонер затамував подих…
– …Бодя! – Власне ім’я, вигукнуте Лавром примусило Кипиводу здригнутись і озирнутися.
Знову поглянув у вікно, та кіт уже пропав з поля зору. Богдан ще постояв кілька секунд в надії знов побачити тваринку, але нічого не мінялося. Яскраве сонце, двір поруч зі старим домом, квіти сплетені у вигадливий візерунок і тягуча тиша, яка зводила з розуму. Закралися сумніви, а чи справді він бачив того клятого кота?
Кипивода попрямував до виходу з кімнати. Раптом його дещо зацікавило у книжковій шафі. Поміж корінцями томів зі старими корінцями було щось дерев’яне. Бодан підійшов і витягнув на світло фото в рамці. Воно було давнє і вицвіле, але на ньому досі можна було розгледіти солдата у мундирі, що сидів на кріслі, та двох дітей десятирічного віку, які зручно вмостилися на його колінах. Згадавши історію про малечу, що зникла тут в двадцятих роках, Богдан пригледівся. Однострій військового виглядав нехарактерно для Другої світової. Нагадував австрійський кітель. На високому кашкеті з квадратним верхом можна було розгледіти кокарду у вигляді якогось птаха, здається орла. Вояка вочевидь був батьком хазяйки дому, а хлопчик на іншому коліні – братом. Це ставало зрозуміло з затертого підпису внизу: «Janek Dzierbinski z dziećmi Zoską i Piotrem.
«Коли ж це знято?» - здивувався міліціонер.
Зворотній бік світлини прикривала картонна підкладка, котра трималася за рахунок кількох дрібних цвяхів загнаних по внутрішньому периметру. Богдан пальцями спробував відігнути гвіздки. Перші два витягнув швидко. Третій ніяк не хотів піддаватися. Міліціонер смикнув різкіше і метал тріснув. Великий палець боляче вкололо. На шкірі зібралася маленька червона крапля крові. Дрібниця. Він швидко зняв її губами…
- …А явам кажу: по тому другому дну таке плаває, що ой-ой. Соми двометрові! – брязкала баба посудом з кухні. - Подумайте, чому вони себе «Дітьми Йони» називають? По біблії ж Йона був чоловіком, якого риба проковтнула!
– Та Бог його зна. – Лавр побачив в дверях Богдана і швиденько піднявся. – Нарешті. Ти що так довго?
– Оглядав будинок. – відповів тихо.
– Шуруємо звідси! Не бачиш? Вони обоє «тю-тю». – покрутив Лавр пальцем біля скроні.
Кипивода простягнув світлину напарникові. Той завертів знімком у руках.
– Ну, так і що? – Лавренко не розумів, що Богдан хоче від нього. – підписано «Зоська». Оце ж пані Зося і є.
– Подивись дату на звороті.
– Тисяча дев’ятсот чотирнадцятий? – схоже, забиті зайвою інформацією мізки міліціонера не працювали як слід. – Це їй типу скільки зараз? Теж під вісімдесят?
– Під сто.
– Хех, що? – замість того, щоб здивуватися, Лавр, здається повеселішав. - Та ну. Ти схоже перегрівся. Подивись на неї. Їй може вісімдесят з лишнім, і то…
– Це ти перегрівся! Глянь на дітей. Їм щонайменше десять. Якщо на фото справді вона, то їй під сотню років зараз.
Лавр замовк. Він втупився в знімок. Його очі звузились, а лоб наморщився. Він позирав то на дітей, то на дату не в силах прийняти те, що підказували логіка і математичний розрахунок.
– А оцей Петр, чи Пьотр. Другий малий оцей хто? Брат?
Богдан лиш багатозначно повів бровою. Лавр скривив губи:
– Бл…ть, ну не чоловік же!
Лиш зараз вони обоє усвідомили, що не запитали імені діда. Кипивода рушив до кухні, мовчазним кивком натякнувши напарникові, щоб той слідував за ним. Кухня містилася праворуч. Пані зося поралася біля умивальника й не бачила їх. Богдан наблизився і байдужим тоном, наче між іншим звернувся до неї:
– То ви кажете, зниклий побалакав з паном Пьотром, потім з вами, після чого ви його більше не бачили. Вірно?
– Все вірно. – усміхнулася йому стара. - Він попрощався з нами і…
Вона затнулася, вгледівши знімок в Богданових долонях. «Піймав!» - переможно подумав Бодя. Потрібно дотискати. Кипивода продовжив:
– Отже, пані Зося. Скажімо, я не братиму до уваги версію, за якою оці діти на вашому фото – брат і сестра, котрі чомусь зараз прикидаються подружжям, або ж версію, що навіть, якщо ви не кровні родичі, то все одно обоє виглядаєте досить жваво як на людей, котрі так чудово збереглися. Часу з моменту, коли зроблений цей знімок минуло чимало. – Поки Богдан балакав, стара зберігала кам’яний вираз обличчя. Лавр збоку теж спостерігав з обвислою від подиву щелепою, наче щойно наяву узрів чудо господнього воскресіння. – Припустімо, на цьому знімку взагалі не ви, а просто якісь люди, яких випадково теж звати Зося і Пьотр, тоді виникає питання: хто ж тоді ви?
Пані Зося далі грала у мовчанку, немов чекаючи, аби Богдан спершу проговорив усе, що в нього на думці.
– То що, будемо показувати документи? Паспорти, свідоцтво про шлюб…
– Бодька, легше! - нарешті оговтався Лавр. – Ми не маємо повноважень просто взяти і ось так…
– Старий стверджував, що НЕ балакав з Артемом. – перебив його Богдан. - А пані щойно сказала, що обоє спілкувалися. Гадаєш, обмовилася?
– Я не знаю! – рознервовано процідив Лавр. – Але от як ми по твоєму маємо зараз із нею вчинити? Скрутити? Лицем в підлогу вкласти?
Богдан поступово теж усвідомлював, що зараз на емоціях можна переступити межу, де на них чекає, або розкриття справи, або серйозні проблеми, та його тривожило не це. Дід і досі був десь там, надворі, поза межами їхнього зору, а отже поза контролем. Для наступних дій слід було докручувати ситуацію вже і негайно.
– Слухайте мене уважно, пані Зося. – Кипивода говорив чітко, наче на ньому знову був не міліцейський мундир, а військова форма. - Ми з напарником можемо повернутися у відділок, але я впевнений, що коли пройдуся зараз по вам у місцевих архівах, питань виникне ще більше, тож ми будемо тут знову дуже швидко і вже не самі. В ваших інтересах все розповісти. Натомість, я потурбуюся, щоб з вами і з чоловіком, братом, чи хто він вам, обійшлися м’яко та лагідно. Тож скажіть, якщо я спущуся й попрошу пана Пьотра поштрикати лопатою у грунт вашої гарненької клумби, то ми таки знайдемо щось? Відповідайте.
В цей момент губи старої затремтіли:
– Не клумба, – ледь чутно «промимрила» вона. - Вони всі у воді.
Лавренко присвиснув.
Баба схлипнула і присіла на крісло. Вона наче зморщилася, зменшилася під напором правоохоронців.
– Ах ти ж, стара ср…ка! - прорвало нарешті його напарника - Що ви зробили? Кажи! –.
– Це не ми… це вода… – по щокам пані Зосі потекли сльози. У її очах крізь паніку й страх Кипибіда побачив проблиски безуму. Він навчився його розрізняти. В очах того, хто боїться бути вбитим і в очах того, хто вбиває безумство завжди висвічує невідворотністю, примиренням з тим, що було і що буде. Жах і темрява, що входять у твоє життя так щільно, що стають нормою, щоденним фільтром крізь який дивишся на світ. Бачив він проблиски цього шаленства і в очах своїх колег, в ненависного Дятловича. А ще він інколи спостерігав це, коли дивився на своє відображення у дзеркалі, і в ті моменти Богдан лякався найбільше.
Це – система. Маєш бути як всі, або тебе зіллють. – виринули у голові слова напарника.
Було очевидно, про яку воду йдеться. Слід рознести той декоративний став к хєрам. Артем Сойка пропав лиш на днях. Як ці двоє старих людей зуміли так оперативно запхати людину у маленьку калюжку, яка, судячи по всьому, вміщувала не більше кількох бідонів води та навести весь цей квітковий марафет?
– Ми спускаємося! – скомандував він.
Пані Зося звернула на нього благальний погляд.
– Я не можу ходити швидко. Мої ноги…!
– Ми нікуди не спішимо. – промовив Лавренко. – Бодя, я зійду з нею потихеньку вниз, а ти йди вперед, глянь за старим.
Звісно, подумав Богдан, брудна робота – мені. Зараз ще думати як неврівноваженого ветерана війни ловити! З іншого боку, досвідчений Кипивода мав більші шанси, аніж огрядний, неповороткий колега. Лавр взяв стару попід руку.
– Знайди діда. Хай викопує тіло.
Коли Богдан говорив, що примусить пана Пьотра копати клумбу – це був блеф. З точки зору законності, такі дії були не зовсім за процедурою.
– Наших спершу покличемо.
– Ти шо, Бодя? – напарник нахилився до нього і поспіхом зашепотів у вухо. - Ми із тобою вдвох викриваємо серійних убивць! Пара старих пердунів – це джекпот! Найлегше, що могло перепасти. Нащо нам зараз ще хтось? Зараз припхаються цілою бригадою. Купа речових доказів, рапортів. А потім виясниться, що то була цілеспрямована організована операція всього відділку під пильним керівництвом нашого дорогенького Дятловича. Нас у цих рапортах навіть не згадають, повір.
Богдан вагався. Прислухатись до колеги, чи до закону?
– Давай так, – запропонував Лавр. - Хай дід починає викопувати труп. Гукнемо сусідів, щоб то було зі свідками, понятими, – все по книжці, як ти любиш, х…й з тобою. Далі викликаємо наших і тоді нехай хоч хтось спробує вякнути, що ми ні при чому, що ми - непотрібні кадри. Ти особисто втреш носа цілому відділку. Є всі шанси навіть на підвищення. Не знаю як тобі, а мені це треба, Бодя. В мене сім’я, забув?
– Гаразд. – Кипивода кивнув і витягнув з кобури пістолет Макарова.
– От і добре. – полегшено зітхнув Лавр.
– Не стріляйте у нього, прошу! – кволо проскиглила пані Зося. – Пьотр не тікатиме!
4
Богдан спускався сходами і подумки кляв себе за мить слабкості. Аякже! Діло запахло розкриттям серйозної справи, і дехто відчув можливість вислужитися перед начальством. Богдан здогадувався, як насправді усе закінчиться. В рапорті писатиме, що не він, а Лавренко перший помітив щось підозріле у поведінці старих, що з ініціативи сержанта було проведено допит і затримання, а сам Кипивода лиш діяв згідно розпоряджень вищого за званням напарника. Віддати всю славу рядовому міліціонеру було б смішно. Лавр тепер йому здавався огидним. І сам собі він теж здавався огидним. Богдан міг наплювати на всі аргументи цього гімнюка і все-одно зробити по своєму, але провина, яку він відчував через ніч проведену з його дружиною, виявилася сильнішою. Так, він поступиться. Але це буде останній раз.
Чим нижче спускався Кипивода, тим більше напружувався. Лишити діда унизу було помилкою. Навіть якщо ці люди були божевільні, та все ж точно не дурні. Так чи інакше, до візиту правоохоронців вони були готові, інакше Артем не був би мертвий. Богдан міцніше стис руків’я зброї. З чим той старий ходив по двору? Сапка чи заступ? Точно заступ! Надіятись, що в них в арсеналі лише городній реманент - безглуздя. Якщо старий і справді воював, то ховати за пазухою міг що завгодно.
Богдан зняв запобіжник. Не хотів стріляти, але якщо дід зробив засідку зовні, слід бути насторожі.
Він штовхнув двері, піднявши зброю до рівня очей. Подих жаркого повітря ринув на нього. Дверне полотно повільно відчинилося сантиметрів на десять – достатньо, щоб прицільно вистрелити по ворогу (хоча також достатньо, щоб і ворог теж поцілив у нього). Ліворуч - нікого, лиш огорнутий тишею двір. Вище по сходах чулося, як повільно і важко спускаються двоє людей. Страждальницьке охкання варикозної Пані Зосі, підтримуваної Лавренком лунало при кожному кроці. Можливо, просто очікує десь у засідці, поки міліціонер відкриє двері навстіж. Кипивода обережно ступив на поріг. Яскраве сонячне світло знову примусило його мружити очі. Він відійшов на метр і зачинив двері. Праворуч – теж нікого. Знову почало посмикувати в нозі і грудях. Тіло Богдана вкрилося сиротами. Знову відчув себе під прицілом снайпера. Дід міг причаїтися за рогом будинку, чи десь у тих дальніх кущах. На секунду Бодя знову побачив себе на війні, наче хтось швидко перемкнув кілька слайдів у його голові. Йому привиділись гори, ніс залоскотало від запахів бензину, диму, смаженого м’яса, та спецій, почулися викрики чужою мовою, гуркіт техніки, мукання та бекання худоби, команди по раціях, відлуння від вибухів мін, свист куль, він почув і власний голос: «Скоро це закінчиться, і я заберу тебе, обіцяю» - знову і знову казав він Адріяні, виціловуючи її гарячі сльози зі щік. Разом з тим, неначе з-за гір чувся шепіт:
«Ти винен, бо ти сюди прийшов»
… Видиво зникло так само швидко як і зявилось. Богдан зіпрів. Картинки, запахи, звуки, що навалилися на нього, тривали не довше кількох секунд. Щось ворухнулося у дальньому кутку двору. Міліціонер інстинктивно розвернувся у тому напрямку, не припиняючи цілитись. Рух був під очеретом коло того самого декоративного ставка, у котрому (невже це й справді так?) мало б лежати скоцюрблене тіло Артема Сойки, і, можливо, не лише його. На самій же землі… (Очі Кипиводи розширилися від подиву) …припадав ниць пан Пьотр. Абсолютно голий. Стара обвисла дупа покоїлася на зморшкуватих п’ятках. Ніби у читаючого свою щоденну молитву мусульманина, його рідковолосе чоло, коліна і лікті витягнутих уперед рук торкалися темного ґрунту.
Сонце досягло своєї найвищої точки, і усі тіні скоротилися так, що майже зникли. Тиша навколо, наче затвердла. Здавалося, цей двір став шматком жовтогарячого бурштину. Дід був мовчазний і нерухомий, мов кам’яна статуя. Натомість, стебла «очерету» ледь помітно посмикувалися з боку в бік, видаючи спокійне шелестіння. Богдан досі не міг второпати, чому це відбувається без вітру. Він ступав обережно, як по мінному полю. Старий не рухався, не підіймав обличчя, і від цього швидше стукало Богданове серце. Здавалося, що якщо дід зараз різко обернеться до нього, то Кипивода побачить щось, від чого кров захолоне в жилах. Усе це було ненормальним: дід, що завмер пам’ятником самому собі, відсутність птахів, шелестіння очерету в безвітряну погоду і… вода. Вже наблизившись, міліціонер переконався, що вона справді рухається. Її сіра каламуть повільно закручувалася за годинниковою стрілкою, утворюючи по центру невеличкий вир. Рівень води при цьому не падав. «Це що за х…йня?» – промайнуло в його голові.
Бодя нахилився до ставка, намагаючись водночас тримати старого на прицілі. Безперервне обертання води притягувало до себе. Від нього не хотілося відривати очей. Ніздрі вловили у повітрі якийсь аромат. Щось знайоме, духмяне, приємне. Захотілося вдихнути на повні груди. Здається абрикосовий цвіт. О цій порі??? В шелесті очерету його слух почав виокремлювати слова. У вухах зашепоіло ледь чутне: «Забери мене, Богдан… Ти обіцяв!» Адріяна? Кипивода спробував вимовити її ім'я, але не зміг. Він знову почувався, як у тому вранішньому страшному сні...
«Чому ти не забрав мене?» - тепер він чітко чув її голос, відчував, що вона поруч, а також відчував образу, яку наніс їй. І це було нестерпно.
«Як ти міг не повернутися?»
Але ж я повернувся! – гірко подумав він. - Поглянь, я тут!
«Ти залишишся?»
– О господи, так!
«То ходи… Це ж те, чого ти хочеш – бути тут, зі мною, з нами усіма».
З усіма?
«Звісно. Тут місця більш ніж достатньо. Ти гадав, що покинеш мене, і я буду сама? Ця вода здатна вмістити всіх… Перших динозаврів і плазунів, перших приматів, вождів, вельмож, царів і їхніх слуг, польських поліцаїв, німецьких фріців, більшовиків, міліціонерів, сектантів, сусідів, котрі знали забагато і випадкових малих дітей, котрі не знали нічого… Ця вода - старіша за час, древніша за найстарішого з ваших богів і їй потрібно їсти. Усі, хто приходив, були потрібні, щоб втамувати голод… Це система… Хочеш бути, як всі – вмочи руки в цю калюжу… хоча б кінчики пальців… хоча б по лікоть… будь, як вони…»
Шепіт ставав гучнішим й вже не належав Адріяні. Богдан спробував повернути голову, поглянути, що робить пан Пьотр, але не зміг. Тіло не слухалося. Та це вже не мало значення. Його думки і погляд були поглинуті лише водою та її величчю. Шепіт огортав свідомість, наче липкою плівкою. Міліціонер не боявся. Він хотів до цієї води. Звідкись виникла думка, що один лиш дотик, до того моторошного, але водночас дивовижного круговороту відкриє йому усі таємниці всесвіту, він дізнається наскільки глибока кроляча нора, виявить хто там на дні, і серед безлічі облич зможе віднайти Адріяну, обійняти її, зможе пахнути абрикосовим цвітом так же духмяно, як всі, хто тут є. Не буде діри у серці, не буде жалю за минулим. Буде лише відчуття всеосяжного спокою та… СИТОСТІ.
Зіниці заворожено слідкували, як оберти виру візуально збільшуються, поволі затуляючи собою дім, подвір’я і небо, заповнюючи собою думки. Маленька калюжка стала безмежним океаном, глибокою і неосяжною прірвою, наповненою водою, темною і каламутною, мов очі мерця; водою, котра невпинно оберталася навколо однієї центральної точки, збігаючись у ній і провалюючись бозна куди у древній, бездонний морок, з якого п’янко та солодко пахло невідворотністю і… тілами тих, хто УЖЕ приєднався до системи…
«Ти винен, бо прийшов сюди…»
Протяжний скрип дверей за спиною розпоров пелену дурману навпіл. Прийшовши до тями, Бодя побачив, що його обличчя майже торкається брудної поверхні. Вода розійшлася, зникла, і темний жах наповнив Богдана густим чорнилом налите через вінця. Там, де щойно була вода утворилася глибоченна діра. Її краї рухалися, мов щелепи, а стінки нори вилискували маслянисто-білим слизом. Міліціонер ніяк не міг повністю втримати у голові те, що відкрилося очам. Його свідомість порізало на тоненькі скибки, котрі судомно перемішувалися самі з собою, мов колода карт.
З діри віяло мертвечиною. Кипивода заціпеніло дивився, на бридку, нескінченна горлянку, що розверзлася під ним. Він бачив потвору, чиє величезне тіло ховалося під бозна скількома пластами землі, оголивши на поверхні лиш голодну пащу, призначену виключно для того, щоб ПЕРЕЖОВУВАТИ, ПЕРЕТРАВЛЮВАТИ, ПОЖИРАТИ, і зараз вона зібралася проковтнути Бодю. Незважаючи на шок, він усвідомив це в першу ж мить, коли водна поверхня, що увесь час маскувала страховисько, провалилася вглиб.
Він спробував смикнутися, але ноги відняло, наче їх не було зовсім. Кипивода поглянув униз. Спершу здалося, що його щиколотки обплутують змії, але, пригледівшись, він зрозумів, що це та висока трава, котра здавалася йому схожою на очерет. Ось чому вона рухалася без вітру. Її стебла були живі і слугували потворі мацаками. Нижче плечей Богдан свого тіла уже не відчував. Схоже, рослиноподібні щупальця жалили його, впорскуючи в кров якесь паралізуюче лайно. Очерет повільно і невблаганно підносив його до пащі. У розпачі Богдан згадав про напарника. Лавр міг його врятувати. «Це ще не все! Я не можу померти ось так, перетворившись на добриво у цьому смердючому кишківнику під землею!»
– Лавр! Допоможи, Лавр! – замість криків із його набряклого горла вирвався лише беззвучний свист. Отрута розповсюджувалася швидко. З останніх сил він спробував озирнутися. Та вдалося лиш трохи обернути голову. Цього вистачило, щоб побачити за плечем поріг будинку.
На призьбі стояли оголені дід і баба. Припавши на коліна, вони дивилися на Кипиводу з благоговійним жахом. Поруч них стояв Лавр. Він тримав руки у кишенях і… посміхався. В його очах немов читалося сказане нещодавно: «Я ж казав: це – система. Ти або з усіма, або тебе зіллють».
Ах ти ж, жирне падло!..
Богданові очі наповнилися слізьми. Він зрозумів, що зараз помре, що це кінець. Страшний, безглуздий і невідворотній. Стебла-мацаки впритул наблизили його до широко розкритої пащі.
Знерухомлене тіло міліціонера ввійшло в горлянку наполовину. Трава відпустила його ноги і випросталася вгору, похитуючись під подихами неіснуючого вітру. Почувся гучний звук, наче хтось голосно з повітрям всьорбує в себе компот, і Кипивода зник під землею. Повільно обертаючись у зворотньому напрямку, опустілу яму наповнила вода, чиста і прозора, з легким блакитним відтінком. Пан Пьотр підійшов з залізною військовою флягою і набрав рідини до самих країв. Комиші не реагували. Дід простягнув флягу Лаврові.
– Вашому начальнику. Все, як домовлялися.
– Шкода хлопчика. - пані Зося глибоко і сумно зітхнула. – Я в дім. Чекаю на тебе, Пьотрику.
Вона рушила східцями вгору похитуючи зморшкуватими стегнами. Її кроки були бадьорими і жвавими, без жодного натяку на варикоз. Пан Пьотр продовжував дивитися у місце, де щойно згинув черговий молодий і сильний представник роду людського. Кістлявим ліктем він штурхнув Лавра в бік.
– Сергій Зіновійович, а пенсію мою поцуплену коли знайдуть?
– А хрін його знає, діду. Хрін його знає…
– Ніколи не буде порядку в цій країні. – буркнув старий.
Нічого не відповівши, Лавренко, витер піт з лоба, поправив пояс і рушив до хвіртки. На виході він усе-таки обернувся до старого.
– Копайте свої грядки, діду і не триндіть багато.
5
Сонце поступово рухалося у бік заходу. У мовчазному, безхмарному небі з’явився птах.
Чорний грак ще здаля побачив у одному з людських обійсть щось блискуче і рухоме. Одночасно з неабиякою цікавістю до блискучого об’єкту грак відчув незвичний лоскіт трохи вище над стравоходом. Дивне шелестіння у голові вимагало наблизитись. Кола, що він робив у повітрі несвідомо повторювали квітковий візерунок квітів на клумбі під ним.
Поступово звужуючи діаметр обльоту, птах спускався все нижче і нижче.
