Смертельний заповіт

Пізня осінь плакала холодною мрякою. Завивав вітер, несучи останнє пожовтіле листя. Чорний екіпаж, без гербів та із заштореними вікнами, зупинився біля воріт замку, що височів на пагорбі громаддям темних веж та шпилів. Дверцята відчинилися, і на слизьку бруковану дорогу зістрибнули двоє чоловіків, судячи з одягу, єзуїтів. Один старший, років за сорок, із ріденьким сивуватим волоссям, а другий молодший, зовсім юний, із жвавими темними очима та кучерями, задовгими як для монаха. Старший постукав ціпком у ворота. Кілька хвилин вони мовчки чекали, нарешті у воротах прочинилося маленьке віконечко, і звідти визирнуло обличчя якогось слуги, явно трохи напідпитку. Він підозріло оглянув новоприбулих.

— Хто ви такі? До кого?

— Отець Томаш та послушник Матеуш, — відповів старший, витяг з-за пазухи якийсь папір і показав слузі.

— А до кого? Господарка ніяких монахів не кликала, — слуга насупився.

— Ми з приводу смерті графа Моравецького, — відрізав отець Томаш. — Відчиняй, а то гірше буде. Хочеш звинувачень у протидіянні розслідуванню злочину?

— Якого ще розслідування? — огризнувся слуга. — У нас уже побувала міська варта. Все подивилися, записали й пішли. А єзуїти тут яким боком? Смерть пана ніяк не пов’язана з надприродними силами чи чаклунством. Лікар довів, що це було отруєння.

— А от ми підозрюємо, що не просто, — стояв на своєму Томаш. — І що чаклунство таки було замішане. А оскільки померлий багато жертвував єзуїтам, то ми маємо право на розслідування та покарання винного, згідно з указом…

— Ну добре, заходьте, — слуга скривився, але відсунув засувку.

Томаш непомітно посміхнувся — мало хто наважувався сперечатися з єзуїтами. Якщо не пустять чи перешкоджатимуть — на господарів чекатимуть ой які неприємності. Монахи опинилися у просторому дворі. Повсюди возилися слуги, коваль підковував коня. Самих господарів ніде не було видно.

— Почекайте тут, я повідомлю пані про ваше прибуття, — сказав слуга, що відчиняв ворота, і пішов у бік замку.

Матеуш відвів отця до стіни якогось сарайчика, під дах, подалі від цікавих вух, і пошепки запитав:

— То що ж тут сталося? Ви так і не розповіли мені дорогою, хоча обіцяли.

— Вибач, треба було обдумати дещо нагальне, — відрізав Томаш. — Історія, якщо коротко, така. Тиждень тому Моравецький скликав усіх трьох дітей та колишню дружину на додачу, щоб оголосити умови заповіту, який саме склав. Мовляв, немолодий уже, можу вмерти будь-якої миті. І виявилося, що все майно та землі він заповів новій молодій дружині та спільній з нею дитині, залишивши стару дружину та дітей ні з чим. А наступного ранку його знайшли в ліжку мертвим. Отрута явно не проста, а щось алхімічне, за всіма ознаками. Тобто наша парафія, що б там цей слуга не брехав.

— Ох, ну тут мотив міг бути у будь-кого з дітей, та й у колишньої теж, — хмикнув Матеуш. — Усі, крім молодої жінки, лишилися без спадщини. І як ви збираєтеся знайти винного, отче?

— У мене є методи. Як я уже сказав, отрута непроста. Знайдемо, хто його так.

Тимчасом підійшов слуга та запросив непроханих гостей до замку.

***

Магда, молода вдова Моравецького — в чорному траурному платті, голова щільно закутана чорною хусткою з вишитими чорними візерунками, — сиділа в залі для гостей для за довгим столом, час від часу схлипуючи та витираючи сльози мереживною хустинкою. В просторій кімнаті її голосне ридання відлунювало від стін, створюючи враження, що плаче одразу кілька невидимих жінок. Єзуїти сиділи навпроти господині, чекаючи, поки вона заспокоїться. Матеуш нерішуче засмикався на місці, але промовчав — попри юний вік, він уже добре засвоїв від наставника одне з головних правил: ніколи не поспішай, а то не отримаєш необхідних свідчень. Якщо людина ридає, треба дати їй вволю виплакатися, не підганяти, і тоді вона сама розповість усе, що потрібно.

— Ну що ж, — стоїчно промовив Томаш, коли удова нарешті затихла й незграбно м’яла пальцями хусточку, — гадаю, ви знаєте, навіщо ми тут.

Магда закивала і щось пробубніла.

— Ми отримали повідомлення з надійного джерела, — Томаш зиркнув на послушника, і той мимоволі здригнувся, — що вашого чоловіка могли отруїти чимось алхімічним чи чаклунським. А тому…

— Так, так! — Жінка жваво закивала головою, ніби щойно зовсім і не ридала. — Це точно вона! Вона! Вона знюхалася з відь…

— Почекайте! — отець Томаш підняв руку, і вдова запнулася. — Про кого ви? Прошу давати свідчення чітко!

— Вона! Його колишня дружина! Вона хотіла все забрати! Це вона його отруїла!

— Почекайте, — знову заспокоїв розгнівану удову святий отець. — Як колишня дружина змогла б усе забрати, якщо ваш чоловік все заповів вам і оголосив це офіційно? Ми отримали копію заповіту — все оформлено належним чином і дійсно.

— А отак! Вона і мене хотіла отруїти! А потім все забрати собі! От тільки не встигла! — Магда гнівно стукнула кулаком по столу.

— Заспокойтеся! — отець Томаш уже явно сам гнівався на емоційну жінку, яка нічого не пояснювала до пуття. — У вас є докази?

— Вона мені погрожувала! Коли приїхала сюди. Казала, що отруїть мене та мою дитину! Що я відьма, яка навела приворот на її чоловіка!

— Хтось чув ці погрози?

— Не впевнена, — удова замислено покусала губи. — Вона навмисне сказала це там, де ніхто не почув би, застави мене в коридорі. Хіба що хтось зі слуг міг підслухати, і то не впевнена.

— Колишня дружина та діти вашого покійного чоловіка все ще тут?

— Ні. Усі поїхали одразу після його поховання. Справи.

— Гаразд. Якщо можливо, напишіть нам, де вони живуть, — кивнув святий отець. — А тепер перейдімо до іншого питання. Як отруїли вашого чоловіка?

Магда знову заридала, і довелося чекати, доки вона не заспокоїться.

— Його… його знайшли вранці… уже холодним…

— А де були ви?

— Я сплю в іншій кімнаті, з сином. Знаєте, він зовсім маленький, усього боїться, а тут…

— Що? — запитав Матеуш.

— Щось дивне відбувається останнім часом, — Магда знизила голос та зиркнула на єзуїтів. — Якісь голоси, тіні. Я сама наче нічого не помічала, але от слуги… Он куховарка буквально за пару днів до смерті мого бідолашного чоловіка божилася, що бачила якусь тінь у коридорі, що пройшла через стіну. І тінь та була у формі високої людини. І син став плакати, розказувати, що його лякають тіні, навіть нянька, яку він обожнює, не могла його заспокоїти. Знаєте, я сама не надто вірю в подібне, проте…

— Зрозуміло. — Отець Томаш зітхнув і багатозначно зиркнув на учня.

Матеуш лиш знизав плечима. Він добре знав, як наставник недолюблює усі ці забобони та розповіді про голоси, тіні, привидів та подібні речі. Звичайно, привиди існують, проте з’являються дуже рідко, і не кожен може їх побачити. Тож головним чином опитувані свідки посилалися на містичне, коли хотіли щось приховати, відвертаючи увагу єзуїтів від чогось важливого. І ця Магда щось дуже різко перескочила на тему потойбічного.

— Як могли отруїти вашого чоловіка? Які могли бути способи? — спитав отець Томаш, ігноруючи розповіді про загадкове й знову переходячи то справи.

— Ну… — вдова замислилася. — За вечерею, коли за столом сиділа його колишня та діти, точно не могли. Жінка сиділа надто далеко від нього. І всю їжу всім присутнім накладали слуги з тих самих казанів, перед цим усе пробували. А потім, як завжди, недоїдки забрали собі, частину кинули свиням. І ніхто не труївся і не вмирав.

— А що було після вечері?

— Ще трохи посиділи, а потім розійшлися по своїх покоях. І до ранку не перетиналися.

— Ваш покійний чоловік щось іще їв чи пив після вечері?

— Не знаю, але їжу та воду йому в кімнату приносять слуги й теж перед цим усе куштують. Тому виключено, що отруїли так.

— А не могла колишня дружина прокрастися до нього вночі?

— Виключено. Біля дверей його покоїв завжди чергувало двоє охоронців — перевірених і чесних, як сам Господь. Сказали, що ввечері ніхто, крім слуг, не заходив і не виходив з кімнати. Їх не підкупиш, я вас запевняю. А вранці його знайшли вже мертвим.

— Добре, — отець Томаш підвівся. — Пройдімо на вулицю.

— Навіщо? — здивувалася Магда.

— Побачите.

***

Отець Томаш довго й пильно оглядав кам’яну стіну замку. Послушник та удова стояли поряд.

— Гм, не думаю, що вбивця міг пролізти до вікна на третьому поверсі по стіні, — нарешті виніс вердикт отець. — Надто прямовисна, без виступів, дерев чи плюща. і сусідні вікна надто далеко, щоб перелізти з них. Хіба що по драбині…

— Якій ще драбині? — обурилася Магда. — Тут стоїть купа охоронців. Таке б точно помітили. Та й вікно було зачинене зсередини на защібку. Чоловік його відчиняє хіба що в спеку.

— Угу, значить, убивця пройшов через двері. — Томаш задумливо почухав борідку. — Тобто виходить…

— Ця гадюка підкупила слуг… — Магда скрикнула та затулила рота долонею, здригаючись. — А я думала, що вони…

— Не буває непідкупних людей, — промовив Матеуш, — буває замала винагорода чи недостатня…

— Хто зі слуг зазвичай заходить до його кімнати? — перебив послушника отець.

Магда на хвилину замислилася.

— Та багато хто. Покоївка… З кухні декілька… Треба запитати охоронців, хто заходив у ту ніч.

— Гаразд, запитайте, — кивнув святий отець. — І приведіть мені тих, хто заходив до кімнати. Усіх.

***

Томаш та Матеуш сиділи в невеличкій кімнатці біля кухні, яку їм виділили — мабуть, раніше там ночували слуги, — і потягували з дерев’яних кухлів кислувате пиво.

— Отче, — тихо звернувся до Томаша послушник, жуючи шмат солонини, щоб хоч якось заглушити недобрий смак напою, — то який ваш вердикт? Опитали усіх п’ятьох слуг. Усі сказали, що нічого дивного у ту ніч не сталося.

— Угу, всіх. Класична картина. Не бачили, не чули, все було як завжди… Не вірю я їм. — Томаш сьорбнув пива і пильно подивився в очі учню. — Що я тобі казав про винних у злочині? Пригадай.

— Винні заздалегідь продумують свою версію подій, і не завжди можна визначити, коли вони брешуть, — продекламував Матеуш заучену фразу. — А ще ви казали, що іноді вони проколюються.

— Ага, проколюються. Тільки от не цього разу. Усі розповідають практично те саме. І наче всі говорять чесно. Я ж по очах бачу. Їжу та воду померлому заносили, перед цим пробували, є кілька свідків, які це підтвердили.

— Значить, отруту слуга додав уже тоді, коли прямував до кімнати. Або її взагалі залишили в кімнаті раніше. Наприклад, під час вечері, коли вся родина зібралася внизу. До речі, а якою саме отрутою було скоєно вбивство? Лікар зміг визначити?

— Отрута потрапила у шлунок. Щось алхімічне, швидкої дії, але точно визначити неможливо.

— Угу, — Матеуш задумливо почухав голову. — Отже, варіант з тим, що отруїли постіль чи одяг, не підходить. А якщо отруєну їжу чи воду принесли заздалегідь…

— Навряд чи. — Томаш похитав головою. — Двоє слуг стверджують, що покійний показово їв та пив лише свіже. Усі залишки їжі та води з кімнати забирали. І отрута діє швидко. Тобто виключено, що він з’їв чи випив щось отруєне ще задовго до того, як пішов спати в кімнату.

— А під час сімейної вечері?

— Теж виключено. Такі отрути впливають на організм буквально хвилин за п’ятнадцять, максимум пів години. А вдова та кілька слуг підтвердили те саме: покійний після вечері ще довгенько сидів та розмовляв з гостями. Нічого дивного в його поведінці не було.

— А може бути таке, що отруту додали не в їжу чи воду, а, наприклад, в якісь ліки? До речі, покійний приймав ліки? Ми навіть не запитали.

Святий отець аж підстрибнув на місці.

— А ти молодець, Матеушу! Я й сам про таке не подумав! Зараз же запитаємо.

***

— Та ви що! — Молода вдова похитала головою. — Він такий здоровий був. Які ліки? Навіть коли хворів, не завжди можна було примусити щось випити. Не довіряв він лікарям.

— Отже, залишається один варіант, — похмуро промовив отець Томаш. — Отруту в їжу чи воду додали вже тоді, коли її несли в кімнату, після проби. Так, хто приносив йому їжу?

***

Юний слуга, ще підліток років п’ятнадцяти, боязко трусився на стільці, поглядаючи то на святого отця, то на послушника, які нависли над ним зловісними темними фігурами. Полум’я свічки мерехтіло, і тіні танцювали на стінах, додаючи допиту ще похмурішої атмосфери.

— Я ж уже все розповів… — пробелькотів хлопець і голосно сковтнув.

— А ми маємо підозри, що не все, — відрізав отець Томаш крижаним голосом. — Є докази, що покійного отруїли таки через їжу чи воду. А ти відносив і перше, і друге до його кімнати. Вірно?

— Угу.

— Їжу та воду до цього пробували?

— Так, я сам усе пробував.

— А дорогою до кімнати покійного пана що робив?

— Що значить… Та ніс тацю з їжею і графином води, божуся вам! І все! Відніс і повернувся на кухню.

— Нікуди не заходив? Ніде не зупинявся?

— Та наче ні…

— А якщо подумати?

— Та ні. Знаєте, господар… він дуже суворий був. Хоч трохи десь затримаєшся — і вже кричав, як навіжений.

***

Повторне опитування інших слуг теж нічого не дало. Ніхто з них не носив йому ні їжу, ні воду, ніхто не бачив чужих чи підозрілих осіб біля дверей кімнати. Отже, під підозрою лишався перший слуга, хоча не було ніяких доказів, що саме він приніс графові щось отруєне. За словами челяді, він був лояльний, хотів вислужитися — тож навряд чи його могли підкупити, хоча хто зна. Хай там як, єзуїти не отримали ніяких доказів чи бодай зачіпок, які дозволили б ствердно визначити, хто винен у смерті господаря.

Настав час від’їздити. На прощання Магда влаштувала гостям скромну — за мірками вдови графа — прощальну вечерю. Її маленького сина відвели спати, слуги теж вийшли з кімнати, тож за столом лишилися лише монахи з господаркою. Їли мовчки. Томаш задумливо длубався виделкою в тушкованому м’ясі з овочами, а Матеуш так налетів на частування, немов не їв цілий тиждень. Святий отець подумки зітхнув, непокоячись, що його учня надто часто захоплюють мирські задоволення, а це може завадити зосередженості під час роботи. Томаша розчарувало те, що вони не розкрили справу, адже ця поїздка була чи не першою такою серйозною для Матеуша, в якій він як наставник мав навчити юнака усіх премудростей розслідування навмисного вбивства. І на тобі — нульовий результат. Звичайно, невдача — теж наука, проте…

Роздуми Томаша перервало голосне завивання вітру за вікном. У шибку вдарили гілки, і скло задзеленчало. Того дня налетів справжнісінький ураган: колючий вітер ганяв опале листя, кружляли вихори пилу, проте сніг так і не випав. Томаш похитав головою, непокоячись, як вони поїдуть завтра в таку погоду. Ще пів біди, якщо просто вітер, а що як зрештою випаде сніг і замете дороги?

— Можете залишитися в нас ще на кілька днів, — порушила тишу господиня, немов прочитавши його думки. — Почекаєте, доки погода утихомириться, а то ще карету перекине. А якщо випаде сніг, можу наказати прикрутити на вашу карету полоззя. Можете не повертати — у нас вдосталь запасних, та й майже не їжджу нікуди зараз.

— Дякую, — кивнув Томаш. — Дуже мило з вашого боку.

— Ну що ж, мені вже пора, — зітхнула Магда. — Як я казала, син без мене погано спить. Як закінчите трапезу, покличте слуг. Доброї ночі.

Вона встала з-за столу і, зашелестівши чорною траурною сукнею, зникла за дверима. Матеуш знову накинувся на їжу, а Томаш похитав головою.

— “Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п'янством, і життєвими клопотами”, — дорікнув він учню цитатою зі Святого письма.

— Отче, але ж це не ненажерство. Я не так уже й багато з’їв. І взагалі, хіба є чітка межа між ненажерством та тим, щоб просто поїсти вдосталь?

Томаш знову похитав головою та встав з-за столу.

— Як хочеш, а я піду до нашої кімнатки. Треба дещо обдумати й записати. Як закінчиш — повертайся.

Отець вийшов, у коридорі віддалялися його розмірені кроки. Матеуш прислухався, доки звук не стих, а потім витер руки й дістав з-за пазухи невеличкий мішечок. По-зрадницьки озирнувся, розв’язав його й витягнув кілька невеличких картинок, розміром з гральні карти. У карти Матеуш, як добропорядний послушник, звичайно, не грав, але то були зовсім не гральні карти, а не дуже якісні картинки із зображенням голих жінок. Юний послушник нещодавно купив їх у міського торговця всякою всячиною, під час рідкісних вільних хвилинок, і таємно від наставника час від часу розглядав. Воно, може, і гріх, але не більший, ніж справжні картки.

Матеуш розклав картки перед собою і ще раз прислухався — а що як Томаш вирішить повернутися? Тиша. Він почав розглядати малюнки. Зовсім трошки, а потім…

Знову завив вітер, застукали гілки в шибку. Хлопець мимоволі здригнувся, не одразу усвідомивши, що ніякої небезпеки ті звуки не несуть. Він знову повернувся до споглядання принадних картинок, аж тут замерехтіло полум’я свічок, що стояли на столі. Послушник про всяк випадок перехрестився. Може, то просто протяг, але мало що…

І тут сталося те, чого він точно не очікував і списати на вітер не міг. Свічки засичали й згасли по черзі, одна за одною, немов хтось позаливав їх водою. Лишилася горіти лише одна, просто навпроти Матеуша. Хлопець задрижав, схопився за хрестик і почав шепотіти Отче наш. Невже це все через ті кляті картинки? Невже буде за це неподобство кара, та ще й така моторошна?

У кімнаті знову завив вітер, і щось голосно бахнуло в шибку — навряд чи просто гілка. Матеуш тихенько застогнав і озирнувся, проте майже нічого не бачив у мороці. Він хотів скочити з місця й кинутися до дверей, проте немов якась невидима рука втисла його у стілець, та така сильна, що її вага боляче давила на груди та плечі. Юнак продовжував шепотіти молитву, проте не допомагало. Невже його віра недостатньо міцна? Він хотів закричати, щоб хтось почув та прибіг на допомогу, проте з горла виривався лише хрип та тихий стогін.

Сила, що тримала його, трохи послабшала, і Матеуш вже було скочив на ноги, аж тут повітря перед ним побіліло, немов туди напустили пари, згустилося й утворило хмару з чіткими обрисами, яка нагадувала фігуру людини. Юнак оторопів і застиг на місці як укопаний. Тимчасом фігура все густішала, стала майже непрозорою, і от уже перед Матеушем постав чоловік середнього віку: трохи лисуватий, з черевцем, одягнений у домашній халат. Матеуш вирячив очі від подиву: це ж покійний господар маєтку! Юнак бачив його портрет у вітальні — один в один! Привид пильно подивився на послушника, і той лише сковтнув, тремтячи, проте так і не зміг зрушити з місця. Немов якась невидима сила знову втримувала його, не зважаючи навіть на молитви.

— Паскуда! — заволав привид, і його голос луною відбився від стін кімнати, перекриваючи навіть завивання вітру за вікном. — Шльондра! Брехуха! А-а-а!

Він так протяжно завив, що у Матеуша аж заклало вуха. Хлопець застогнав та закрив їх долонями, щоб бодай якось врятувати слух. Він трусився, схиливши голову на стіл, а все тіло обдавало таким холодом, ніби вмить розбилися всі вікна та в кімнату задував крижаний вітер. Матеуш шепотів усі молитви, які лишень зміг пригадати з переляку, проте нічого не допомагало. Привид господаря літав колами навкруги стола, весь час вигукуючи щось напіврозбірливе та моторошно завиваючи. Невидима сила все ще тримала хлопця на місці чіпкими холодними пальцями, здавлювала горлянку, не даючи змоги навіть раз закричати. Він трусився, обливаючись холодним потом, і сподівався, що ось-ось хтось прибіжить на допомогу. А як же не прибігти? Привид волав так, що чутно було, мабуть, навіть на вулиці.

Проте час минав, а ніхто так і не приходив. Не було чутно ні голосів, ні кроків за дверима. І тут Матеуша немов блискавкою вдарило. Привида чує лише він! Він читав у якомусь старовинному трактаті, що таке буває, якщо віра людини недостатньо сильна. Таким чином привид намагається налякати її, ставить умови, погрожує всім розказати про гріхи й таємниці людини, змушує остаточно відкинути віру заради порятунку від викриття та осуду інших. А істинно віруюча людина може прогнати привида самою лише силою волі, і всі ці завивання її не настрашать. Отець Томаш, звичайно, вважав подібні розповіді лише легендами й учню так казав, проте…

— Каюся! — заволав Матеуш. — Каюся у гріхах своїх! Ось, зараз же доведу, що каюся! Дивися!

Він демонстративно почав рвати на шматки сороміцькі картинки, які все ще лежали перед ним на столі — навіть дивно, як їх не поздувало вітром. Рвав завзято, з гарчанням, рвав на такі дрібні клаптики, щоб навіть не впізнати, що було на картинці.

— Ось! Ось тобі! Моя віра сильна! На! Ось тобі! Подивися!

Матеуш набрав повні пригорщі рваного паперу та кинув просто у привида. Той, здавалося, зовсім не зважав на гріхи та каяття послушника, продовжуючи літати по кімнаті та волати щось про брехливу й підступну жінку — от тільки яку саме? Матеуш вже було зневірився в можливості порятунку, як тут його погляд впав на прямокутник, який віднесло вітром у дальній кінець столу.

Остання картинка. Його улюблена. З рудою дівчиною, що хтиво посміхалася, виставивши великі голі груди. Матеуш вже потягнувся до неї, прагнучи порвати на шмаття, як і всі попередні, аж тут привид різко розвернувся й зустрівся поглядом з юнаком. Злі, порожні очі обпекли холодом аж до кісток, і Матеуш злякано повалився на стілець. Привид завив, а Матеуш закрив вуха руками, молячись, щоб усе це якнайшвидше скінчилося…

Проте нічого не закінчувалося. Неупокоєний дух господаря вигукував прокльони, а бідолашний послушник не міг навіть встати зі стільця, як не силкувався. Аж тут…

— Геть! Не чіпай його! — раптом пролунав знайомий голос, немов ударив грім.

Матеуш повернувся на звук — і побачив отця Томаша, що стояв у дверях, а світло з коридору підсвічувало його фігуру ззаду, так що здавалося, немов над головою підстаркуватого чоловіка засяяв німб.

Привид на мить зупинився і замовк, здивовано оглядаючи новоприбулого. Потім щось пробурчав і кинувся на отця, але той вправно виставив перед собою розп’яття, і привид зупинився, немов його чимось ударило.

— Геть, кому сказав! Тобі не місце серед живих! Повертайся туди, де слід бути тобі! Амінь!

Привид господаря заволав, замолотив руками, намагаючись дістатися до святого отця, але невидима сила стримувала його. Томаш прошепотів молитву, і привид відсахнувся, а за ним повіяв крижаний вітер. Матеуша знову втиснуло у стілець і він затрусився від холоду, а погляд прикипів до привида й наставника. Матеуш хотів помолитися за святого отця, проте навіть губи не змогли поворушитися, тож довелося промовити слова молитви подумки.

Сам Томаш зрештою завершив молитву і голосно прокричав “Амінь”, тицьнувши в привида розп’яттям. Той заголосив іще голосніше, розвернувся й полетів просто на Матеуша. Юнак замовк з переляку й закляк на місці, не розуміючи, чи це знову його тримає незвідана сила, чи просто страх. Привид пронісся повз, і від його моторошного завивання аж заклало вуха, а тіло обдало такою хвилею пекучого холоду, що аж м’язи звело. Матеуш хотів щось прокричати, але крижані голки нестерпно закололи в голові, немов хотіли дістатися до самого мозку, тож він лише слабко застогнав і нахилився на стільці. В очах потемніло. Десь немов із колодязя пролунав голос Томаша…

***

Тиша. Темрява. Спокій. Затишок. І тепло. Багато тепла. Воно огортає тіло затишним покривалом, м’яким і пухнастим, немов хустка бабусі з такого далекого дитинства. Темрява потроху розвіюється. Десь у далині стоїть дівчина — та сама, руда, що зображена на карті, — і звабливо манить пальцем, посміхаючись. Він слухняно крокує до неї, немов притягнутий магнітом. Вона сміється й обіймає його…

Так затишно, легко, спокійно. Очі заплющені, і зовсім не хочеться прокидатися від такого блаженного сну.

— Матеуш! Матеуш! Ти мене чуєш?

Стривожений, наполегливий голос вириває із блаженного забуття. Прокидатися не хочеться, проте голос не вщухає, кличе у цей світ, вириває із забуття. Очі повільно розплющуються, але повіки такі важкі, що закривають їх знову. І знову голос. Хтось легенько смикає за плече. очі знову повільно розплющуються, але не бачать нічого, крім розмитої напівтемряви…

— Матеуш! Прокидайся! Скажи хоч слово!

— Я… Де… — Язик заплітається, ворочається ліниво, немов якийсь шмат м’яса в роті.

— Хух! Живий-здоровий. А я вже було подумав…

Отець Томаш. Як добре. Він точно не дасть нікому скривдити свого учня. Від цієї заспокійливої думки Матеуш знову почав провалюватися в сон, але наставник наполегливо підняв йому голову й підклав велику подушку, потім бризнув на обличчя холодною водою. Юнак струсив головою, і в очах трохи прояснилося. Він лежав на ліжку в комірчинці, яку їм виділили, поки вони вели розслідування в замку отруєного графа. Двері були зачинені. Отець Томаш сидів на ослінчику поряд і пильно дивився в очі учню.

— Ну нарешті! Хвала Богу! Вже майже добу без свідомості лежиш.

— Та… Я… — Матеуш запнувся — язик усе ще погано слухався.

Отець простягнув учню кухлик води, і той жадібно випив усе — губи пересохли так, немов він пройшов по пустелі.

— Полеж іще, не вставай. Я так злякався за тебе! Той привид налетів просто на тебе, і ти впав непритомний.

— А де…

— Привид? Вилетів у вікно! Шибку пробив! Уявляєш?

— Та вони ж… вони ж нема… нематері…

— Як правило, так. Але цей якийсь наполегливий виявився. І могутній! Ну нічого, я відправив його, куди треба! І що ж це я, дурна стара голова, тебе самого лишив, ще й у такому лихому місці. Іще й подумав, що вдова бреше про привидів та голоси, а он як вийшло! — Він похитав головою. — Сильно він налякав тебе?

— Ну… налякав… і заморозив… а ще…

— Що? Щось важливе? Кажи, поки пам’ятаєш. — Отець пильно подивився на учня — від такого погляду нічого не приховаєш.

— Та щось кричав… Про якусь жінку… Обзивав її усіляко.

Отець Томаш насупився.

— Кричав? Про жінку? Виходить, не просто так покійний господар тобі з’явився, ще й час вибрав, коли ти був сам. А це цікаво. Про яку саме жінку він кричав?

— Не знаю, він жодного разу не сказав ім’я. Просто обзивав її. Мабуть, це та, що його отруїла.

— Угу, цікаво. Отже, звела його на той світ таки якась жінка. Все ж колишня дружина?

— Хто його знає. Він взагалі не сказав нічого, що б прояснило, кого саме він мав на увазі.

Отець Томаш зітхнув.

— Як шкода. Це ж рідкість — щоб привид сам прийшов до нас, та ще й не німий. А сказав так, що нічого не зрозуміло. Шкода. Ну що ж, як ти прокинувся, то будемо потихеньку збиратися. Карета вже готова, лише тебе чекали.

***

Єзуїти склали всі нехитрі пожитки та вже збиралися виходити з комірчини, як тут хтось постукав у двері. На порозі стояв молодий служник. Він простягнув гостям якийсь маленький мішечок.

— Пані сказала, що це ваше. Воно лишилося в їдальні. Після того… ну, після того, як ви привида прогнали.

Томаш узяв мішечок, і слуга відразу вийшов. Отець розв’язав шворки й витрусив на долоню якийсь прямокутничок, трохи пом’ятий і обпалений.

Матеуш аж отетерів. Це ж його картка! Вони знайшли її! Та сама, остання, яку він не встиг порвати. Якщо отець Томаш дізнається…

— І це наше? — задумливо промовив святий отець, розглядаючи картку. — Що це за сором? Вони навмисне вирішили на прощання з нас посміятися, чи що?

— Ні, ні, звичайно, що не наше! — кивнув Матеуш. — Мабуть, хтось загубив, а вони вирішили на нас звернути.

Матеуш відвернувся від святого отця, удаючи, що забув забрати якісь речі, аж тут підстаркуватий чоловік ляснув себе по лобі.

— Матеушу, ану глянь сюди! Як же я одразу не помітив?

Юнак мимохіть глянув на картинку і побачив дещо дивне. Картка трохи пом’ялася, мабуть, від вітру, який підняв привид. А ще на ній з’явилися чорні пропалини. Причому на тому місці, де були намальовані груди. Два акуратні круглі отвори — саме там, де мали бути соски, хтось немов пропалив папір сірником. Диво, та й годі. Невже це служник погрався?

— І що це значить? — Матеуш знизав плечима. — Я не пам’ятаю, щоб ця картка лежала десь, коли ми вечеряли. Виходить, це нам підкинули її. Це вони натякають, що нас спалять?

— Думаю, ні. Навіщо? Якби хотіли щось зробили, то вже зробили б, в тихо. — Отець Томаш почухав голову. — А що як… А що як це сам привид подав нам знак? Він же лаяв якусь жінку? Ти казав, що лаяв і проклинав.

— Ну, було таке. І який це знак він нам подав?

— Знак про те, хто і як його звів на той світ.

— А чого ж так не сказав? — здивувався Матеуш.

— А буває таке, що перед смертю відьма спеціальне закляття накладає. — Святий отець повчально підняв указівний палець. — Хіба ти не вчив таке у трактаті…

— Та учив, звісно, — закивав Матеуш. — Але я ж он скільки без тями пролежав, от і забув.

— А, я теж забувся, дурна стара голова. Так от. Буває, що відьми, безбожниці отакі, накладають таке закляття, щоб покійний, навіть якщо не упокоїться його душа, не зміг нікому сказати, як його вбили. Щоб винного не змогли знайти.

— Ах, от що виходить! Він кричав про якусь жінку, проклинав її, але розказати, як саме його отруїли та хто, не міг, бо йому хтось заборонив?

Святий отець кивнув.

— Вірно мислиш. Отже, нашого покійника не просто отруїли, а отруїли із супутнім накладанням чарів.

— А отже…

— А отже, справа таки наша, — переможно промовив отець Томаш. — Бо замішане чаклунство. І хай ця вдова не викручується.

— А ви думаєте, що вона викручувалася?

— Звісно! Не можу сказати, чому, але чуйка підказує. Досвід у мене ого-го — понад сорок років. Нічого, і ти колись будеш так усе відчувати інтуїтивно. Мені вже з самого початку не сподобалося, як вона одразу звинуватила першу дружину покійного, така вся з себе впевнена. От запам’ятай, Матеушу, якщо підозрюваний сходу каже, що впевнений, хто винен, то в більшості випадків насправді він сам і винен. Або ж прямо причетний до злочину.

— То ви вважаєте, що…

— Так, я вважаю, що Магда якщо не сама отруїла чоловіка, то причетна до злочину. Надто вже почала одразу перекладати вину на колишню дружину. І відьму могла якусь найняти, щоб закляття наклала. Значить, підозрювала, що ми заявимося і можемо на привида увагу звернути. Тож зробила усе, щоб надійно було.

— Та й справді надійно, — зітхнув Матеуш. — Ми ж ніяк не доведемо, що я бачив привида і що той кричав про якусь жінку. Його, крім мене і вас, наче ніхто не бачив і не чув. Інакше прибігли б на шум. А якщо й повірять у привида, то все одно немає доказів, що вдова причетна до отруєння. Коротше, нічого ми не доведемо.

Святий отець нічого не відповів, лиш задумливо хмикнув і знову глянув на картку.

— До речі, — зрештою промовив він, — а на що ж усе-таки нам натякнув дух покійного, підкинувши оцю картиночку? Не може бути, щоб вона випадково сама собою з’явилася.

— Звичайно, не може. — Матеуш подумки помолився, щоб отець Томаш не здогадався, звідки насправді взялася та триклята жінка з пропаленими цицьками. — Значить, таки хотів нам щось підказати. Пропалені груди. Гм… Груди… Його отруїли… О! Груди — молоко! Значить, графа отруїли молоком або чимось з молока!

— О, юначе, а ти кмітливий. Молоко! А справді, ми ж не перевірили, що саме їв та пив граф. Може, його якимось молоком отруїли, і не з тої їжі, що приніс слуга, а пізніше якось занесли. Так, ми затримуємося ще на день і знову опитуємо всіх підозрюваних! Не можна ігнорувати підказки з того світу.

***

Магда стиснула губи, витерла сльозу хустинкою й похитала головою.

— Ні, що ви, яке молоко? Мій покійний чоловік молока не любив і не пив ніколи. Навіть якби й принесли йому молоко, то навряд чи випив би. Не думаю, що отруїли молоком.

— Ну, може, не саме молоком, а якимось молочним продуктом, — сказав отець Томаш. — Сиром, чи сметаною, чи ще чимось.

— Ну хіба що сир він міг з’їсти, і то не дуже любив, — відповіла вдова після невеликої паузи.

— Добре, а звідки ви в замку берете сир?

***

Молочниці, вислухавши єзуїтів, похитали головами.

— Та ні, давно не купував ніхто з тутешніх у нас сиру, — сказала старша. — І сметани теж.

— Та якби хтось зі слуг графських купував, ми б запам’ятали, — озвалася друга. — А так тільки молоко купують, для дитини.

— А десь поблизу ще молоко продають? — запитав отець Томаш.

— Поблизу — ні, — похитала головою старша жінка.

***

— Отже, ми знову зайшли в глухий кут, — резюмував Томаш і тяжко зітхнув. — Молоком його отруїли навряд чи, бо покійний його не пив, а молочних продуктів давно не купували. Вони зберігаються недовго, а отже…

— А отже, взяли щось молочне деінде, — закінчив за наставника Матеуш. — Може, слуга зі свого двору приніс. Багато хто корів чи кіз тримає. Дав зовсім трошки, щоб покійний усе з’їв, і нічого не лишилося.

— Ну, тоді ми нічого не доведемо. — Отець Томаш розвів руками.

— Виходить, марно привид нам підказку дав. А може, то не підказка була? Чи ми неправильно натяк зрозуміли?

— А хто ж його зна. Тепер уже ніде не дізнаємося — привид не з’являється, всі зачіпки перевірили, всіх свідків опитали. Зрозумій, юначе: ми не завжди можемо досягти бажаного.

— А може, з’їздимо до колишньої дружини та з неї виб’ємо правду?

— Не думаю, що спрацює. Вона якщо і труїла чоловіка, то через когось із тутешніх слуг, а ми вже всіх перевірили.

Зітхнувши, єзуїти вийшли з речами з кімнатки та попрямували до сходів. Карета вже давно чекала надворі. Майже дійшовши до виходу, вони раптом почули якесь голосіння. То коридором бігла стара кухарка та кричала щось нерозбірливо.

— Що трапилося? — запитав отець Томаш.

— Ох, ох! Покоївка наша, Марта, захворіла! Страшне в неї щось! — заплакала жінка. — А до лікаря треба аж у сусіднє містечко посилати!

— Давайте я гляну, що там, — запропонував отець Томаш. — Колись вивчав лікарську справу. Основи, але все ж.

Кухарка провела єзуїтів до маленької кімнатки, де спали та відпочивали слуги. У куточку, на купі соломи, накритою дірявим рядном, лежала молода жінка й стогнала, тримаючись за груди. Її вже двічі допитували, і Матеуш пригадав, що вона відповідала дуже чітко, розповіла все про ніч смерті господаря. Жінка здалася юному послушникові дуже щирою та чесною. У грудях кольнуло. Невже… Невже і покоївку отруїли, щоб не бовкнула чого зайвого?

Тимчасом отець Томаш присів на ослінчик біля хворої та запитав кухарку, що стояла поряд, схлипуючи:

— Що з нею? На що скаржиться?

— Не знаю! Сьогодні зранку жалілася, що погано, все тіло болить. А потім взагалі злягла, хапається за груди, каже, що пече дуже.

— Ану покажи, що там… — отець Томаш обережно прибрав руки Марти від грудей, і Матеуш мимоволі здригнувся: одяг просочився плямами крові. — Ого, що воно? Де вона так?

Кухарка лише схлипнула й знизала плечима.

— Дайте води чистої, ножиці та якісь бинти чи ганчірки, — велів старий єзуїт.

Кухарка кивнула й кинулася за двері. Марта лише стогнала, нічого не говорила. Отець Томаш тимчасом попросив учня потримати руки жінки, а сам розв’язав шнурівку на сукні. Під сукнею виявилася біла спідня сорочка, що майже повністю просочилася кров’ю.

— Що ж воно таке? — пробурчав отець Томаш і почав розривати сорочку. — Ой, Боже правий!

Матеуш застиг від жаху: на місці грудей у Марти були суцільні рани, немов обпечені та вкриті пухирями, з яких сочилася кров.

— Що це… — прошепотів юнак.

— Не знаю, — похитав головою святий отець. — Ніколи нічого подібного не бачив.

Тимчасом повернулася стара кухарка. Побачивши моторошні рани на тілі покоївки, вона зойкнула і ледь не впустила миску з водою. Отець Томаш почав обережно змочувати шматину та промивати рани, а кухарка допомагала.

Матеуш вийшов за двері кімнатки у коридор, збентежений побаченою картиною. Бідолашна дівчина! Що це за хвороба? Матеуш, хоча і не вивчав лікарську справу, як його наставник, все ж читав книги про поширені хвороби. Рани на грудях Марти нагадували опіки, але ж де фона могла так обпектися, ще й так, що ніхто не бачив. А може…

Раптом хтось обхопив юнака міцними руками ззаду й затис долонею рота. Матеуш замугикав і почав борсатися, але сильний супротивник з усього маху вдарив його по потилиці, а потім потягнув його коридором до задніх дверей, виштовхав надвір, а звідти — в якийсь сарайчик. Його грубо кинули на купу сіна й зачинили двері. Почувся скрегіт ключа у великому замку та кроки, що віддалялися.

Матеуш, трохи оговтавшись від запаморочення та пульсівного болю в потилиці, повільно підняв голову. В очах усе пливло, і він не міг розрізнити нічого, крім напівмороку. Юнак почав кричати, але здавалося, що ніхто його не чує. раптом у замку знову заскреготів ключ, двері відчинилися, і на солому поряд з Матеушем кинули непритомного отця Томаша. Двері знову замкнули. Матеуш нахилився над наставником і обережно поплескав його по щоках. Старий чоловік застогнав і повільно розплющив очі.

— За що це нас? — у відчаї запитав послушник. — Ми ж нічого їм не зробили! Вже їхати збиралися. І на тобі!

— О-ох! — простогнав отець Томаш. — Знаю, за що. Марта видавила кілька слів, коли ти вже вийшов. Все правильно нам привид підказав, тільки не второпав я одразу, голова дурна!

— Та що ж таке вона сказала?

— Сказала, що це вона пана Моравецького отруїла.

— Чим? І чому відразу не зізналася?

— Боялася. А отруїла так, що ми б у житті не здогадалися. Вона, юначе мій, була його коханкою. Всі про це знали, але мовчали. Зайшла до кімнати, коли вже всі спали. А отруту намазала собі на груди. він злизав і помер. Вона залишки змила, думала, що ця отрута лише якщо з’їсти, то шкідлива. А он як виявилося. Отрута поступово її вбиває. Бідолашна жінка!

Матеуш застиг, роззявивши рота. І як же він не здогадався, коли привид знак на картці подав?! Про якесь молоко подумав. А он воно що…

— А навіщо їй було труїти пана? — запитав він. — І де вона взяла цю отруту?

— Цього вона розповісти не встигла, — зітхнув Томаш. — Бо мене, як і тебе, швидко схопили. Значить, таки правду сказала.

— І господарка, очевидно, хоче, щоб ця правда не витекла за стіни замку, — похмуро додав Матеуш.

***

Єзуїти й не помітили, як заснули, зморені болем у головах та голодом. Аж тут серед ночі їх розбудив якийсь звук. Матеуш розплющив очі. Двері були відчинені, на порозі стояла якась фігура.

— Ви живі? — прошепотів знайомий голос — то була кухарка!

— Живі, — пошепки відповів Матеуш.

— Швидше виходьте. Я вас проведу то таємного ходу.

— А вартові?

— Я всіх підпоїла вином з сонним зіллям, а потім ключ забрала. Для себе те зілля тримаю, бо часто безсонням мучуся. Швидше!

Монахи пішли слідом за жінкою до якогось льоху. Спустившись туди, кухарка відсунула кілька кошиків та ящиків, і показалися дверцята, приховані біля самої долівки. Вони втрьох пройшли через низький підземний хід і вийшли з іншого льоху біля лісу за стінами замку.

— А звідси, якщо трохи пройти через ліс, іде дорога, — кухарка махнула рукою в той бік. — Дійдете до села, там, може, якийсь віз наймете. З вами піти не можу, вибачте. Самій треба десь заховатися, бо покарають.

— Дякую за порятунок, — сказав Томаш. — Але ж за що з нами так?

— Бо сказала Марта правду, — зітхнула жінка.

— То ви все знали? — обурився Матеуш. — А чому ж не розказали?

— Сама тільки вчора дізналася. Марта все розказала, поки не так сильно їй боліло. Це пані Магда наказала їй отруїти хазяїна. І отруту дала. А отрута та її саму й убила. Отак, святі люди. А вам не розказала, бо за свою шкуру боялася.

— Але навіщо Магді було вбивати чоловіка? — здивувався Томаш. — Він уже усе заповів їй.

— Заповів то заповів, але міг і передумати, — пояснила кухарка. — Ходять чутки, що син нашої пані не від пана, а від якогось коханця. Ну, я сама правди не знаю, бо пані не в замку з коханцем зустрічалася, принаймні ми нікого не бачили з нею. Але хлопчик справді ні на батька, ні на матінку не схожий. Це поки малий, а коли підросте, ще помітніше стане. Тож пан міг заповіт переписати, зрозумівши, що син не його. Мабуть, тому пані й вирішила його отруїти, поки правда не вилізла.

***

Томашу та Матеушу правдами й неправдами вдалося дістатися до міста і все доповісти варті. Звичайно, про привида вони змовчали, повідомивши, що правду розповіли слуги. От тільки допитати пані Магду не вдалося. Слуги божилися, що в ніч перед прибуттям до замку варти вони чули з кімнати пані якісь голоси та крики, а ще звідти віяло холодом. Магда начебто кілька разів вигукнула ім’я покійного чоловіка. Усі злякалися та поховалися. А вранці господарку знайшли в кімнаті мертвою. Вона лежала горілиць із відкритим ротом та широко розплющеними очима, а на грудях були глибокі рани й пухирі…