Тіньові ритуали

Пронизливий, верескливий протяг гуляв під високою стелею. Він то спускався вниз, бахкаючи стулками старих дверей і обтріпуючи важкі запилені портьєри, то знову прожогом звивав вверх до облущених сірих фресок, якими була розписана зала темних мистецтв Академії некромагії.

Ви пробували колись скласти залік після 12 безуспішних спроб? А якщо це залік найбільш в’їдливому і прискіпливому професору академії? А якщо цей предмет настільки заплутаний, складний і незрозумілий як магія темних ритуалів? Ні? От і Едгар внутрішньо відчував, що він зібрав джекпот з невдач, якщо можна так сказати.

Змерзлі пальці не слухались. Едгар вкотре спробував похекати на них, поки професор Арчибальд Нокс відвернувся, гортаючи якийсь з товстих фоліантів, розкладених на письмовому столі.

- Тенебрисе, чи зможу я нарешті побачити вашу недолугу інтерпритацію аркану могильної темряви, - нарешті почув він в’їдливий голос професора.

Едгар аж підскочив, від несподіванки і різко повернувся до професора, намагаючись виплести замерзлими пальцями хоч щось путнє. Пальці, звісно, не слухались, і замість чіткої чорної спіралі в повітрі зависло сіре химерне марево, що віддалено нагадувало чи то дуже діряву шапку чи, взагалі, мішок від борошна, в якому довго і відчайдушно святкувала тисячна навала пацюків.

- І як це розуміти, Тенебрисе? – знову почувся скрипучий, в’їдливий голос професора, - Ви намагаєтеся вразити мене недолугим химерним плетивом? Нагадаю, ви - адепт в академії некромагії, а не вихованка жіночого монастиря. Чи побачу я сьогодні хоч щось варте імені некроманта? Чи ви хочете сказати, що я буду змушений споглядати вашу пику ще й втринадцяте? – слова вилітали у нього з рота подібно воронячому карканню, розсіювалися по кутках і відбивалися луною від стін і стелі порожньої зали. – Манта – анта. Тринадцяте-надцяте-дцяте – доносилося з усіх боків.

Едгар завмер, зіщулився, опустив голову, намагаючись не видати свого роздратування. А воно з кожним звуком мерзенної луни накопичувалося в ньому, як лавина, підкочувало, застилаючи очі червоним, видавало скреготом зубів та тремтінням пальців.

- Що, Тенебрисе, не подобається чути про себе правду? – скрипів тим часом голос професора Нокса, - серед усіх недолугих і недоумкуватих невдах, яких цього року набрали на факультет, ви, без перебільшення, найжалюгідніший.

Тоненька нитка плетива, яку Едгар надзусиллям зміг ухопити і стабілізувати натягнулася під його пальцями, а потім хруснула і осипалася магічним пилом.

- Тенебрисе, ви знущаєтеся? Ви вважаєте, я не маю більше чим зайнятися у п’ятницю ввечері як оце дивитися на ваші недолугі  вправи? Покажіть мені, нарешті, хоч один завершений темний аркан першого рівня.

Едгар стиха зітхнув, випростав спину і ще раз спробував зібратися. У голові вихором крутилися уривки інструкцій та картинки із підручника, за яким він майже не спав останні три ночі. Змерзлі пальці хруснули, виплітаючи майже чіткий аркан. Добре... Тепер стабільне енергетичне поле, фокус... Він фізично відчув як розбурхана роздратуванням магія заворушилася десь в середині, загарчала, не бажаючи формуватися у тонкі пасма. Ну ж бо, Едгаре, це просто.

Змах руками, рот сам підбирає із дальніх закутків мозку слова закляття. Нарешті вдається зосередитися, зібрати внутрішнє обурення в єдиний імпульс. Цього разу спіраль темної енергії почала формуватися значно чіткіше. Марево поступово ущільнювалося, і Едгар на якусь мить повірив, що цього разу в нього справді вийшло.

— Тенесбрисе, це все, на що ви здатні? — прокаркав над вухом хрипкий голос професора Нокса?

Вже зафіксовані в пальцях нитки закляття затремтіли, здригнулися і забриніли, як струна. Приборкане за мить до того роздратування підняло голову, загарчало і гарячими пульсуючими згустками полилося з пальців прямо у виплетене мереживо закляття. Складна структура на мить зблиснула яскраво-червоним світлом, освітила всі кутки темного приміщення. А потім почала мінятися із шаленою швидкістю. Замість чорного сяючого кола з'явився клубок димчастих ниток, які почали дуже швидко виплітатися в невідому схему і перетворилися в щось... щось дивне. Темна хмара несподівано випустила відростки, потягнулася ними в бік професора, який саме збирався видати чергову саркастичну репліку, і укутала його з головою.  

— Що за... — тільки й встиг вигукнути Нокс, перш ніж повністю зник у вихорі. А потім настала тиша. Неприємна, напружена тиша.

Едгар ще кілька секунд розгублено дивився на місце, де хвилину тому стояв професор. Потім із тремтінням у голосі видав:

— Ем... професоре? Ви там?

У відповідь на його слова в повітрі закрутився невеличкий темний вихор, з якого з’явилася напівпрозора постать Нокса. Точніше, його голова — незадоволена, похмура і, як завжди, в’їдливо скривлена.

— Тенебрисе! Що за темний маразм?! Ви! Ви! Ви щойно відправили мене в стазис! СТА-ЗИС, чуєте? — Нокс перевів подих, і продовжив з явним сичанням у голосі, - Це ж те ж саме, що тимчасова смерть! Тепер я вимушений бути тут. З вами. У формі привида! Терпіти ваші жалюгідні спроби чаклувати ще й у такому вигляді! О темні сили! За що мені з все це?!

Едгар нервово ковтнув. Сховав за спину тремтячі руки.

— А це точно тимчасово? — хрипко спитав у Нокса.

Напівпрозорий Нокс підплив ближче, ніс його майже торкнувся носа Едгара. Той навіть відчув як від проекції потягло крижаним холодом.  Голос професора став іще в'їдливішим:

— Якщо ви не виправите своє закляття, Тенебрисе, я висітиму над вашим ліжком щоночі і читатиму лекції з темної магії та темних ритуалів. При цьому, обіцяю щоночі у всіх подробицях розбирати усі ваші провали. Чуєте? До кінця вашого нікчемного життя. Я обіцяю робити це щоночі!

Едгар закотив очі.

— Чудово. Тепер я не лише невдаха-некромант, а ще й персональний екзорцист власного професора. — пробурмотів собі під носа.

— Я все чую, — скривилася примарна постать Нокса, який саме нахилився над своїм тілом, уважно його розглядаючи.

Едгар стояв перед напівпрозорим професором, намагаючись приховати паніку. Привид професора оглянув його уважно зі звичною презирливою мінкою.

— Слухайте, Тенебрисе, — почав Нокс, обтрушуючи невидимий пил із мантії. — Тут є одне рішення. Ви переносите моє тіло до кабінету ректора. Наразі, він - єдиний, хто зможе допомогти виправити ваш ганебний промах.

Едгар напружено глянув на підлогу, де лежало нерухоме тіло професора.

— А ви впевнені, що ніхто не запитає, чому я тягну ваш... ем... вас?

Нокс випрямився і зневажливо махнув рукою, яка пройшла крізь стіл.

— Якщо ми все зробимо швидко й непомітно, ніхто нічого не запитає. Але якщо вас застукають, я особисто напишу рапорт про те, як ви порушуєте академічний кодекс.

— Ви ж… уже мертві, — пробурмотів Едгар, але швидко додав: — Добре-добре, давайте спробуємо!

Едгар невпевнено підійшов до тіла, напружено згадуючи бодай якесь закляття переміщення. Мозок вперто підсовував усіляку дичину. Під прискіпливим поглядом професора останні залишки знань розчинилися як цукор в чаї і остаточно закинули самого Едгара у чорну зневіру. Першим, що згадалося, було закляття левітації, яке вчать у підготовчій школі. Едгар трохи розслабився витягнув руки, виплітаючи просту схему, але в останній момент знову щось пішло не так. Тіло професора лише злегка піднялося над підлогою, завертілося, як дзиґа, а потім важко гепнулося назад, зачепивши стілець і перекинувши на підлогу чорнильницю. Едгар закляк від жаху.

— Тенебрисе, ви серйозно? Це не закляття левітації! Це якийсь магічний фартух для хворого! Ви намагаєтесь підняти тіло живої людини, вашого професора, а не мішок з лайном. Пам’ятайте про це! – засичала проекція.

Едгар почервонів.

— Даруйте, це… не кожен день доводиться носити труп власного професора! – пробурчав собі під носа.

Нокс показово зітхнув, розмахуючи прозорими руками.

— Добре. Слухайте мене уважно. Ви промовляєте "Елево корпоре", а не "Елево корпус"! Корпус — це взагалі аркан для створення привидів, і, як ви бачите, одного ви вже створили!

Едгар зробив ще одну спробу. Цього разу тіло піднялося у повітря, але тільки для того, щоб невпевнено закрутитися навколо власної осі й, нарешті, зависнути вниз головою.

— Ох, вже ця система шкільної освіти! Її варто було б перекроїти ще 200 років тому.  Це ж справжня образа темної магії! — зітхнув Нокс. — Просто тримайте ноги, а я допоможу із руками!

Прозорий професор спробував схопитися за свій власний комір, але його руки пройшли крізь тіло. Зрештою, він почав смикати за повітря, кривлячись і бурмочучи щось схоже на:

— От тобі й  привид? Де ж тут хоч якась солідність?!Тьху.

Зрештою, ще через кілька хвилин тіло професора вдалося поставити на ноги. Едгар, за наказом Нокса, поклав собі його ліву руку на плече. Вдягнений на голову капюшон мантії прикривав обличчя професора, залишаючи примарну надію, що його ніхто не впізнає.

Першим до коридора вийшов Нокс. Едгар з нездоровою цікавістю спостерігав як він наполовину розчинився у товстій цегляній стіні, в кімнаті залишилася лише одна нога. А потім повернувся, жестами показуючи Едгару, що час виходити.

Адептів в коридорі і справді не було, хоча гул голосів і кроків чувся з боку їдальні. Був саме час вечері. Едгар щосили потягнув професора (важкого, до речі) в бік кабінету ректора. Голова професора незручно звисала вниз і мотиляла з кожним рухом, погрожуючи добряче влупити йому по обличчю. Незвичні до фізичних вправ плечі і спина Едгара боліли. Піт заливав обличчя.

Посеред коридору йому довелося прискоритися, щоб сховатися за старими обладунками. Кроки і голоси адептів були вже зовсім близько. Едгар з усіх сил намагався утримати тіло Нокса, але, посмішаючи, випадково притулив його до обладунків, які з оглушливим гуркотом посипалися на кахельну підлогу.

— Тенебрисе! Я ж казав бути тихим! Тихим, як смерть! – прошипів Нокс, - що гострих відчуттів закортіло? То я вам влаштую на відпрацюванні в підземеллях академії!

— Я стараюся, — прошипів Едгар, намагаючись вирівняти тіло.

Адепти зупинилися в кількох метрах, все ще не помічаючи Едгара з тілом професора.

— Що це було? — запитав хтось із них.

Нокс не витримав і, злетівши над тілом, жахливо завив. Хрипкий пронизливий звук злетів під стелю і луною розлетівся по коридорах:

— Ууууууу...Ааааа…

Нажахані адепти кинулися тікати, не чекаючи пояснень.

— Чудово, професоре! Ви щойно довели, що привиди в Академії таки існують! – саркастично зауважив Едгар.

— Замовкніть, Тенебрисе, і тягніть мене далі!

Так, поволі штовхаючи тіло по коридорах і ховаючись від кожного шороху, вони нарешті наблизилися до кабінету ректора. Перед тим, як зайти, Едгар перечепився за край свого плаща, і... майже впав під шипіння і прокльони професора.

Кабінет ректора був порожнім і темним. Едгар майже ввалився в нього, важко дихаючи і мріючи лише про те, як зніме з себе тушу професора. Він уже готовий був видихнути від полегшення як напоровся на примарну проекцію, що віддавала крижаним холодом.

Професор закляк, уважно розглядаючи розкладене на підлозі тіло.

Один погляд на цю картину викликав у Едгара різкий порив до блювоти, що він і збирався одразу зробити. Але окрик професора зміг спинити навіть фізіологічну реакцію:

- Стояти, Тенебрисе! – просичав професор, дижаючи дихаючи йому на обличчя крижаним повітрям. – Ви некромант, чи тупа монашка? Що трупа ніколи не бачили?

- Нннні, нннне ббббачччив, – мотнув головою Едгар, полотніючи. Нудота не полишала його.

- І де вони понабирали таких нездар, - фиркнув Нокс. – Вам би свиней пасти, а не в некроманти.

При світлі магічної лампи, що ліниво блимала під стелею, після маніпуляцій Нокса, Едгар чітко розрізняв написані кров’ю символи і нутрощі, що вивалилися з черева прзпатраного, як курча, незнайомого адепта.

- Ввін жжжживий? –видавив з себе Едгар.

- Не будьте придурком, Тенебрисе! Звісно ні! – гаркнув Нокс. – Стояти! – гаркнув вдруге, коли побачив, як Едгар намагається знепритомніти. – Ви ще не дотягли мене до безпечного місця!

Ледь стримуючи нудоту Едгар зробив зусилля і випростався.

Нокс, тим часом, кружляв над тілом уважно оглядаючи. Адепт, очевидно, помер нещодавно. Тіло було тепле. Кругом нього розкидані були залишки ритуалу: пентаграма, палаючі свічки, і навіть книга, яку Едгар боявся торкатися навіть у рукавичках.

— От же ж некроманії всім! — прошипів Нокс, ковзаючи до тіла і вивчаючи його із задумливим виразом. — Я знав, що в Академії коїться недобре, але це… Другий. Це вже серйозно.

— А це, часом, не інцидент для варти? — обережно запитав Едгар, озираючись на двері.

— Варта? – хмикгув Нокс, - Не будьте ідіотом, Тенебрисе! Ви хоч уявляєте, як це виглядатиме? "О, доброго вечора, пане інспекторе, я мертвий професор Нокс, а це адепт, який випадково мене вбив! І ми тутечки знайшли труп у пентаграмі. Але це не ми точно-точно!". – перекривляв він. - Та нас обох арештують. Точніше, вас — бо я, очевидно, вже поза юрисдикцією.

Едгар безнадійно зітхнув.

— Гаразд, що ви пропонуєте?

Нокс обернувся, його прозоре обличчя набрало рішучого вигляду.

— Ми переносимо обидва тіла до мого родинного склепу. Там нас ніхто не знайде, і матимемо час зняти цей ганебний стазис, а також… розібратися з тим, хто це зробив.

— Ви жартуєте? – Едгар ледь не плакав, - Я вашу тушку ледь сюди дотяг. А ви мені кажете тягти далі. Ще й цього…

— Не скигліть. – незворушно відреагував професор. - Це не перше вбивство, Тенебрисе. І якщо ви вже в це влізли, то допоможете мені знайти вбивцю. Так само, як і повернути мене до нормального стану.

Едгар уже хотів був заперечити, але Нокс лише підняв прозору руку.

— У вас немає вибору. А тепер беріться за ноги.

Першою проблемою став людний хол Академії, де студенти, як завжди, снували туди-сюди з підручниками, магічними сферами та іншим дріб’язком. Для вирішення проблеми Едгард позичив з коридору візок прибиральника.

— Головне — діяти спокійно, — шепнув Нокс.

Едгар, який зараз виглядав як зомбі учасник фокусів із трупами, скреготнув зубами. Він обмотав тіло професора старою мантією і посадив на імпровізований візок поруч з обмотаним у його власну мантію тілом адепта. Для більшої "непомітності" зверху поклав стос підручників.

— Ви вважаєте, це непомітно? — саркастично запитав Нокс, оглядаючи композицію.

— Маєте кращі ідеї? — огризнувся Едгар.

Візок тихо поскрипував, коли вийшли до холу. Адепти кидали зацікавлені погляди, але Нокс, підлетівши до одного з натовпу, раптово розіграв із себе полтергейста:

— Відійдіть! ВІДДАЙТЕ ВЖЕ ЦЮ КНИГУ БІБЛІОТЕКАРЮ!

Натовп швидко розсіявся.

— Іноді я розумію, чому вас ненавидять, — буркнув Едгар.

Проте, такі маневри суттєво прискорили їхнє пересування. Холл Академії став порожнім.

Темний двір зустрів їх пронизливим крижаним вітром, що дув з моря. Едгар зіщулився і безнадійно глянув на свою мантію. Йому вона буда зараз більш потрібна, ніж трупу.

Ще кілька кроків по стежці в напрямку кладовища (саме там був сімейний склеп професора), як дорогу їм перегородив величезний чорний кіт, завсідник академії. Він саме  ліг поперек вузької доріжки.

— То що, перестрибнемо його, — пробував язвити Едгар.

— Це Філіп, — суворо сказав Нокс. — Його не можна ігнорувати. З ним треба домовлятися.

— Домовлятися з котом? Серйозно?

— Тенебоисе, скільки ж вам ще всього вчити! Справжній некромант має знати, як впоратися з духом, який сидить у цьому коті.

Едгар кинув до кота шматочок ковбаси зі своєї кишені, сумно думаючи, що він, схоже лишився не лише мантії, але й вечері. Філіп ліниво підвів голову, втупився у них, а потім урочисто вмостився ще ширше.

— Ви провалили дипломатію, Тенебрисе. – зітхнув Нокс, -  Вперед до плану Б.

Нокс здійняв руки і прошепотів:

— Котус еректус!

Філіп, вигнувши спину, стрибнув у кущі, розлючено нявкаючи.

— Це було жорстоко, — пробурчав Едгар, тягнучи візок далі.

— Життя жорстоке, — відрізав Нокс.

Коли вони нарешті дісталися родинного склепу Нокса, Едгар ледве стояв на ногах.

— А тепер, Тенебрисе, розпочнемо наш детективний план, — промовив привид, задоволено обводячи простір довкола. — Ви будете моїм учнем, напарником і, якщо треба, приманкою.

Едгар із підозрою примружився:

— Приманкою?

— Ну, хтось же має заманити вбивцю, правда?

Едгар замислився: чи не краще йому самому стати привидом. Він обережно зіштовхнув візок у темні двері склепу, кидаючи насторожені погляди на Нокса, який виглядав надто самовпевнено навіть як для привида.

— Це що, ваш "славнозвісний" родинний склеп? — скептично озвався Едгар, роздивляючись вузький простір, де замість очікуваних саркофагів стояли полиці, вщерть заповнені банками з огірками, помідорами і капустою. У куточку виднілася гора картоплі та інших корнеплодів.

— Що це за…?! — вилаявся Нокс і ошелешено підлетів до банок із солоними огірками. — Тут мали бути кістки моїх предків, а не ця баланда!

Здавалося тиша загусла і зараз вибухне, аж поки з кутка склепу не долинув роздратований писклявий голос:

— Хтась тут лазить? Ану пшов від памідорак?!

Ошелешений Нокс завмер.

Із тіні виступив домовик. Низький, із великими вухами і мішкуватою сорочкою, він виглядав абсолютно не наляканим привидом і живим некромантом.

— Це моя місце! — обурено заголосив домовик, вказуючи на полиці. — Я тута 200 років жию, а ти хтось таке, щоб чіпать?!

— Це - родинний склеп Ноксів, якщо ви не помітили, — холодно зронив Нокс, схрестивши прозорі руки. — Ви тут, певно, випадково.

Домовик уперся руками в боки:

— Випадково? Ась? Ви бачити своїх родичов? Живі здарові! Сам живий! – штиркнув він привида в живіт, - А це моєєє! – і він любовно обійняв, погладжуючи, дві найближчі банки, -  Іди звідси — і не мацай моя картопля!

Едгар, який стояв осторонь, ледве стримував сміх, дивлячись, як домовик і привид професора перегукуються, мов дві сварливі бабці.

— Досить! — гаркнув Нокс, і стіни склепу ледь не затремтіли. Домовик зіщулився. — Ми залишаємося тут! Це — моя родинна власність, і мені байдуже, скільки років ти консервуєш тут огірки!

Домовик після цього ображено втягнув голову в плечі і буркнув, зникаючи:

— Перець не чіпати. Солоний.

Коли вони нарешті зручно (настільки, наскільки було можливо) влаштували тіла в затінку склепу, Едгар витер піт із чола.

— Що тепер?

Нокс задумливо підняв руку до підборіддя.

— Потрібно знайти відповіді. Хто і що зробив із цим адептом, а головне — як повернути моє тіло до життя, - він зло зиркнув на Едгара.

— І де ми це знайдемо? – зітхнув Едгар.

— У бібліотеці, звісно. Хоча б це ви мали знати, Тенебрисе.

Едгар приречено зітхнув. Бібліотека була найбільш людним місцем у Академії, і він уже передчував нові проблеми.

Величезні двері бібліотеки скрипнули, коли Едгар і Нокс зайшли всередину. Простір був наповнений магічним світлом і шурхотом сторінок, які перегорталися адептами.

— Ніякого галасу, — попередив Нокс, киваючи в бік старого великого шинквасу, де ховався бібліотекар.

Едгар підійшов до полиць із розділу ритуальної магії.

— З чого почнемо?

— Спершу необхідно знайти інформацію, що то був за ритуал, — Нокс кинув погляд на книгу, яку витягнув Едгар. — Ні, це не те. Це посібник для початківців. Тенебрісе, почніть нарешті користуватися головою!

— Вибачте, що я не некромагічний геній! — огризнувся Едгар, витягаючи наступну книгу.

Поки вони розбиралися зі списком літератури, виникла ще одна проблема: один із адептів, Ортокс, із яким Едгар посварився на останньому семінарі, підійшов ближче, підозріло розглядаючи привид Нокса.

— Тенебрісе, що ти тут робиш? Ще й з привидом? — підозріло запитав він.

— Гм, шукаю матеріал для дослідження, Олдснейку, а що? — поспішив сказати Едгар, намагаючись прикрити книгу про криваві ритуали іншою, менш підозрілою обкладинкою.

— Ти ж, спеціалізуєшся на духовних некромедитаціях? — здивувався Олдснейк.

Нокс не втримався й прошепотів:

— Скажіть, що це новий інтерес. Некромант із багатогранними інтересами — звучить круто.

Едгар закотив очі, але повторив пораду. Адепт скривився, але, здавалося, відчепився.

— Геніально, — тихо пробурмотів Едгар. — Просто геніально.

Нокс усміхнувся:

— Ще б пак. Тепер беріть ту книгу про ритуальні чари. Маю передчуття, що це лише початок.

Нокс попрямував до найвіддаленішої секції. Едгар плівся за ним. Бібліотека Академії некромагії вражала своєю величчю навіть тих, хто бачив її не вперше. Гігантські стелажі здіймалися до склепінчастої стелі, заповнені книгами всіх можливих і неможливих розмірів. Здавалося, що кожен том тут зберігав тисячолітню мудрість — або прокляття, залежно від настрою автора. Едгар нерішуче ступив на м’який килим, що приглушував його кроки, і затримав подих.

— Так, бібліотека… — прошепотів він до Нокса, що безцільно ширяв поруч. — Місце тиші та дисципліни. Годилося б поводитися спокійніше.

— Спокійніше? — Нокс посміхнувся і зробив вигляд, що роздивляється книги на верхній полиці, хоча його руки легко проходили крізь стелаж. — Ти справді думаєш, що це місце настільки ідеальне?

Едгар не встиг відповісти, бо за їхньою спиною пролунав сухий, дзвінкий голос:

— Якщо ви збираєтеся влаштувати тут безлад, я запевняю, що наступного разу навіть духи не зможуть знайти вас у цьому лабіринті.

Едгар різко обернувся і побачив її. Таємничу Ізольду Найтспелл, про яку таємно мріяла вся чоловіча половина Академії. Дівчина виглядала так, ніби сама зійшла зі сторінок готичного роману: висока, струнка, з волоссям, зібраним у тугий вузол, і холодним поглядом, який міг би заморозити воду. Гнучкий стан з помітними приємними округлостями  підкреслювала закрита довга сукня кольору темного бордо з тканини, що нагадувала старовинний оксамит. Той випадок, коли наявність одягу працює набагато краще, ніж його відсутність.

— Ми… е-е… перепрошуємо, пані Найтспелл, — Едгар схилив голову, намагаючись виглядати чемно, хоча його вуха трохи почервоніли. — Нам потрібна ваша допомога.

- Слину підбери! Дивитися гидко! А ще майбутній некромант, - зашипів на нього Нокс.

— Бачу, — сухо відповіла Ізольда, уважно оглядаючи їх обох. Її очі затрималися на Ноксі, який вирішив проігнорувати попередження і пройшов крізь черговий стелаж, здіймаючи кілька книг у повітря. – Невже це ви, професоре? – перепитала, зіщулившись.

- Ні, - скривився Нокс, - Це мій привід. Авжеж я, - визвірився зрештою він і відлетів до дальнього стелажу.

— Гей! — роздратовано вигукнула Ізольда, змахнувши рукою, щоб книги повернулися на місце. — Професоре Ноксе, припиніть це негайно.

Нокс з виглядом невинності знизав плечима:

— Я просто захоплююся архітектурою.

Едгар відчув, як його обличчя палає, і пробурмотів:

— Вибачте його… він не завжди такий... е-е... непередбачуваний.

— Звісно, — скептично протягнула Ізольда, але її увага знову перемкнулася на Едгара. — Що вам потрібно?

— Ми… розслідуємо справу, — почав Едгар, намагаючись зібрати думки докупи і нервово подивився на професора. — Вбивство… Тобто ритуали, ну, можливі… Які ритуали можна провести у кабінеті ректора…

Замість того, щоб виглядати враженою, Ізольда лише звузила очі.

— У кабінеті ректора? — повторила вона, нахилившись ближче, і її голос знизився до ледве чутного шепоту. — В самому серці Академії?

Едгар помітив, як вираз її обличчя змінюється. Від холодної відстороненості не залишилося й сліду — тепер це була зацікавленість.

— Вам не здається це… неприродним? — тихо запитав він.

— Усе в Академії неприродне, — зітхнула Ізольда, але в її очах блиснув вогник. — Добре. Допоможу. Але тільки тому, що хтось повинен навести лад у цьому гармидері.

Едгар не зміг стримати полегшеного видиху, але одразу ж пошкодував про це, коли Ізольда суворо поглянула на нього.

— І жодного хаосу в бібліотеці! Тут має бути тиша! — додала вона, націлюючи свій погляд на Нокса. — Інакше матимете справу зі мною.

Нокс лише театрально вклонився:

— Що завгодно для чарівної леді. – і нахилившись до самого вуха Едгара, голосно прошепотів, - Не відмовляйтеся від такої можливості, Тенебрисе. Колись же треба набувати перший досвід! – Едгар з жахом відчув як червоніє.

Ізольда скептично стиснула губи, але нічого не відповіла, натомість попрямувала до одного зі стелажів.

— За мною, — коротко кинула вона, і вони вдвох слухняно рушили за бібліотекаркою.

Час давно повернув за північ. Бібліотека спустіла, більшість світильників вимкнули. Едгар відчайдушно намагався тримати очі відкритими, переписуючи формули темних ритуалів, але це вдавалося важко. Нокс же, навпаки, ніби, переповнений енергією снував між розгорнутою проекцією, на якій у всіх деталях було видно вбитого у кабінеті ректора, а з іншого боку спроектував розкладене на компоненти закляття, яке відправило його у стазис. Ізольда, як слухняна учениця стояла біля грифельної дошки і за вказівкою Нокса фіксувала потрібні йому думки. Принесені нею книжки, здавалося, займали весь вільний простір навколо.

- Не спати, Тенебрисе! – гаркнув Нокс, коли ніс Едгара вчергове спробував стукнутися об стіл. Едгар аж підстрибнув, кліпаючи.

- Знаєте, Тенебрисе, якби ви нарешті взялися за голову, з вас могло б вийти щось путяще. Так переплести аркан темряви, заклинання заморозки і аркан вічного сну треба ще вміти, – він задумливо глянув на Едгара. – Думаю, я запишу вас на 2 факультативи зі своїх предметів.

Едгар з жахом відчув як по спині полилися крижані цівки холодного поту.

- Але ж, професоре, - спробував було заперечити він, - у мене повністю заповнений розклад, вільний час лише для сну.

- Некроманти не сплять, - безапеляційно відрізав Нокс.

- Професоре, що далі, - втрутилася в їхню перепалку Ізольда.

- А що далі, - потиснув плечами Нокс, - стабілізуємо аркан тут і тут і накладаємо закляття розпорошення. З цим все ясно, - втратив він інтерес до дошки, - завтра ввечері проведемо ритуал і мені більше не доведеться ширяти потойбічною проекцією. А от тут все значно цікавіше, - Нокс потер скроні, вивчаючи руни і залишки ритуалу на проекції.

- Професоре, ви казали, що це друге вбивство, - нарешті несміливо подав голос Едгар.

- Нарешті починаєте користуватися головою за призначенням, Тенебрисе. Так, - і він розвернув ще одну проекцію.

Едгар знову зловив себе на приступі нудоти, побачивши викладені у вигляді таємних знаків нутрощі.

- Думаю, ось, воно, - мовила Ізольда, вказуючи на складний магічний символ, намальований у центрі сторінки. - Це ритуал "поглинання душ". Дуже старий і небезпечний.

Едгар нахилився ближче, намагаючись розібрати текст, але слова зливалися в єдиний потік. Його знання старої магічної мови були обмеженими. Нокс, навпаки, зацікавився і читав через плече, хоча його вираз обличчя не надто вселяв надію.

— Він використовує силу життєвої енергії жертви, — пояснила Ізольда. — Це не просто вбивство. Душу прив’язують до обряду, а її енергію перетворюють на потужний заряд для заклинань або артефактів.

— А чому саме кабінет ректора? — запитав Едгар, з острахом поглядаючи на малюнок. — Це просто… місце?

Ізольда похитала головою, і на її обличчі з’явився задумливий вираз.

— Це не "просто місце". Кабінет ректора завжди був центром магічної сили Академії. Він був місцем, де засновники заклали фундамент для цієї організації. У стінах кабінету закарбована історія сотень років магічної практики. Місце, де ритуали, закляття та навіть історичні події залишили свій слід.

Едгар облизав губи, відчуваючи, як в середині стає холодно.

— І якщо це таке ідеальне місце, чому потрібні ще дві жертви? — він глянув на Ізольду. — Чи не достатньо одного такого потужного місця?

— Ні, — вона знову звернулася до книги. — Ритуал вимагає трьох жертв. Кожна повинна бути принесена в іншому місці, але кожне місце повинне мати свою силу. Кабінет ректора — лише другий етап.

Нокс, нарешті відволікшись від своїх пошуків, похитав головою:

— Три жертви… класика. Хтось надто любить символіку.

Ізольда кинула на нього роздратований погляд і продовжила:

— Якщо ця книга не бреше, - вона тицьнула їм під носа товстенний фоліант, - наступне місце буде ще більш сакральним. Скоріш за все, йдеться про старовинне підземелля Академії. Воно закрите багато століть, але його історія… кривава.

Едгар стиснув кулаки, уявляючи, що ця історія могла перетворитися на реальність.

— Нам потрібно знайти підземелля, — рішуче сказав Нокс. — І зупинити це, поки не стало запізно.

Едгар відчув, що спати йому сьогодні не доведеться. Він зітхнув, відчуваючи, що їхні пригоди тільки починаються.

Ізольда відсторонено посміхнулася.

— Схоже, ви не такий незграбний, професоре, як виглядаєте, — зауважила вона. — Але просто так у підземелля не потрапити. Доведеться йти в обхід.

Темне підземелля родинного склепу Нокса, освітлене лише  мерехтінням магічного кристала, виглядало як сцена з фільму жахів. Кам’яні стіни, грубо вирізьблені написи, старовинні саркофаги — і пахощі, що нагадував про вологу, мох і… картоплю?

— Але ж, це мій родинний склеп, — ошелешено озвучив Нокс, оглядаючи похмуре приміщення. — Ніколи не думав, що з нього можна потрапити до підземель.

— Ох уж ці некроманти, не бачать нічого далі свого носа, — буркнула Ізольда, закриваючи ніс тканиною своєї мантії. — Ви не казали, що тут так смердить.

— Домовик, напевно, знову розставив банки з консервацією, — недбало відповів Нокс, відштовхуючи старий ящик ногою.

Проте, щойно вони ступили далі вглиб склепу, з темряви пролунало роздратоване бурмотіння:

— Що це за шарварок?! Ніякого спокою! Картоплю топтати, банки з огірками чіпати! Геть, нечестивці!

На них налетіла хмарка пилу й дрібних камінців, а потім з’явився домовик. В руках він тримав дерев’яну ложку, як зброю, і погрожував нею.

— Домовик Захар, — пояснив Нокс, переводячи погляд на Ізольду. — Мабуть, трохи не в гуморі.

— "Не в гуморі"? — випалила Ізольда, відступаючи на крок, коли Захар почав розмахувати ложкою в її бік. — Це як назвати пожежу "легеньким димком".

— Ви вчинити жахлива образа, привести сюди цих… гостей! — кричав Захар, обурено тицяючи ложкою в напрямку Едгара. — Ще й тіла! Мій склеп — не комора для мерців!

— Картоплю не чіпайте! — додав він, квапливо перекочуючи кілька бульб подалі від їхніх ніг.

Едгар зробив спробу заспокоїти домовика, піднявши руки:

— Ми не хочемо псувати вашу картоплю, чесно. Нам просто… —

— Замовкти, живий! — Захар швиргонув у нього невеликий камінь, який ледь не потрапив у лоба Едгара.

Нокс, утомлений від вистави, раптом підняв руку, і його голос став низьким, владним, по спині Едгара пробігли холодні сироти:

— Захаре, вистачить. Це мій склеп. Я вирішую, що тут відбувається. І якщо тобі щось не подобається, можеш піти до іншого склепу.

Домовик завмер. Його маленькі очі звузилися, а потім, обурено бурмочучи, він потягнув свою картоплю та банки з огірками в найдальший куток.

— Все-таки грубіян, — сказала Ізольда, склавши руки на грудях. — У вас є дар псувати все, навіть стосунки із домовиком.

Едгар не втримався й розсміявся.

— Що? Це дяка за врятоване життя! — саркастично уточнив Нокс, сердито дивлячись на Едгара. — Захар мене послухав, чи не так?

— Так, але Ізольда права, — констатував Едгар. — Схоже, навіть домовик вирішив, що ви найгірший господар століття.

Нокс скривився і вказав рукою далі, вглиб склепу.

— Досить балачок. Якщо вам не подобаються домовики, то наступні мешканці підземель вас точно не потішать.

Ізольда пішла за ним, але, проходячи повз Едгара, тихо промовила:

— Грубіяном його називати ще комплімент.

Едгар знову ледь стримав посмішку, але вирішив, що дражнити Нокса краще в інший час.

Покинуте підземелля Академії зустріло їх вологим холодом і густою темрявою, яку ледь розсіювали магічні світлові кулі, що Ізольда активувала перед собою. Стіни були вкриті віковим мохом, а під ногами чулося хлюпання води. Едгар невпевнено йшов позаду, весь час озираючись, наче очікував нападу зі спини.

— Якщо ти продовжиш так дивитися через плече, то точно спіткнешся, — сухо зауважила Ізольда, не обертаючись.

— Це... для безпеки, — пробурмотів Едгар. — А що, як тут водяться... щури?

— Тенебрисе, якщо знайдете тут щура, я особисто нагороджу його медаллю за виживання, — втрутився Нокс, з’являючись крізь стіну поруч із Едгаром. Той мало не скрикнув, схопившись за серце.

— Професоре Нокс! Я ж просив вас не робити так!

— Ви занадто легко лякаєшся, мій друже, — зловісно вишкірився Нокс. — Ізольда, у нас точно є план? Бо місце виглядає як декорація до дешевого жахастика.

— План є, і я б воліла, щоб ви, професоре, не опускалися до своїх ницих коментарів, — відрубала Ізольда. — Ми шукаємо сліди активного ритуалу: магічні знаки, вогнища енергії або…

— Або адептів, які роблять дурниці, — перебив її Нокс, вказуючи вперед. — Як ось той.

Перед ними, у центрі стародавньої зали, освітленої блідими магічними свічками, стояв Ортокс, у розтріпаній мантії, з яким Едгар вже стикався на семінарі і в бібіліотеці. Він нахилився над підлогою, де крейдою малював складні руни. Поруч із ним лежали дві відкриті книги й набір дивних інгредієнтів, включаючи щось, що виглядало як мертва жаба з короною.

— Агов, що це в нас тут? Некромант-початківець? — голосно промовив Нокс, спираючись на колону.

Ортокс злякано підскочив, повернувшись до них. Його очі розширилися, коли він побачив Ізольду.

— Це не те, що ви думаєте! — почав виправдовуватися він тремтячим голосом. — Я просто… це для досліджень!

— О, певно, це дослідження. Дослідження того, як викликати магічний судний день? — Ізольда зробила крок уперед, змахнувши рукою, і руни на підлозі почали мерехтіти. — Ти знаєш, що за це тебе відрахують?

— Відрахують? Мене проклянуть! — зойкнув адепт, схопивши книгу й намагаючись утекти. Він кинув заклинання, яке мало перенести його з підземелля, але замість цього його тіло раптом перетворилося на купу мокрих паперів, які безсило впали на підлогу.

Нокс, побачивши це, розсміявся так голосно, що його відлуння заповнило весь зал.

— Це що, його план "Б"? Стати найгіршою підробкою бібліотеки?

Едгар не втримався й також засміявся, хоча швидко прикрив рот рукою, помітивши сердитий погляд Ізольди. Вона нахилилася до стосу паперів, піднімаючи один із аркушів.

— Він не дуже талановитий, — сказала вона сухо, — але зупинився на фінальній стадії ритуалу. Нам пощастило.

— Пощастило? — повторив Едгар. — Але ж це ми його зупинили, правильно?

Ізольда подивилася на нього з ледь помітною посмішкою.

— Ні, ми відтягнули час. Ритуал буде проведено, але часу в нього вже менше.

- І де нам тепер його шукати, - розгублено промовив Едгар.

- Нащо, - щиро не зрозумів Нокс.

- Ну, як… - спробував було пояснити Едгар.

- Тенебрисе, а я вже повірив, що ви почали думати, - Нокс зітхнув.

- Він повернеться сюди впродовж трьох годин, - пояснила Ізольда, - ритуал не відпустить його уже. Тому його потрібно завершити в найближчий час. А так як підготувати інше місце він вже не встигне, то повернеться сюди.

- Ми чекатимемо тут, - уточнив Едгар.

Нокс і Ізольда лише кивнули. Якийсь час сиділи мовчки. Але темрява холод і гнітюча тиша змусила Едгара спитати:

- Пане професор, чому ви впевнені, що він повернеться, це ж не логічно і безглуздо.

- Ох, Тенебрисе, чим ви слухаєте, - скривився Нокс.

- Все просто, - пояснила Ізольда, - він не може припинити уже розпочатий ритуал, а оскільки сам достатньо слабкий маг не може навіть відтягнути час.

- Він мій однокурсник, - сумно погодився Едгар.

- Отож, - сказала Ізольда.

Вихор порталу з’явився несподівано. Всі втрьох вони підхопилися на ноги. Ортокс вийшов з порталу, тримаючи перед собою тіло іншого, схоже, непритомного адепта. Побачивши їх, підняв вільну долоню і спробував кинути в них закляттям, але Нокс віртуозно відбив його і сам обплів Ортекса стримуючим закляттям. За мить коридори підземелля наповнилися представниками магічної поліції.

- Але ж ви казали, що не можна звертатися до магічної поліції, - ошелешено перепитав Едгар у Нокса.

Той лише потиснув плечима, мовляв чи мало я що казав довірливому адепту.

Академія некромагії гуділа, як вулик. Замість шепоту заклинань у коридорах лунав гомін слідчих, які ретельно досліджували кожен закуток. Ректор лютував, але й він не міг нічого вдіяти проти магічної поліції, яка тепер розпитувала викладачів і студентів про всіх, хто міг бути причетний до вбивств.

Едгар сидів у холі й чекав на свою чергу. Він уважно стежив за кожним, хто виходив із кабінету для допитів. Вирази обличь змінювалися від переляку до роздратування. Ізольда проходила повз із купою книг у руках. Вона не зупинилася, але кинула на Едгара короткий погляд.

Допит для Едгара минув швидше, ніж він очікував. Слідчий попросив його описати події, а потім підсунув магічний сувій для підпису. Едгар відповідав, намагаючись виглядати якомога спокійніше, але руки все одно трохи тремтіли.

Початок наступної ночі Едгар знову зустрів у кабінеті професора Нокса. Тут було тихо і порожньо. Едгар стояв перед застиглим тілом, намагаючись згадати все, що читав про закляття розморожування.

— Ну ж бо, Едгаре, ти зможеш, — пробурмотів він сам собі, піднімаючи руки. Формула заклинання вийшла ідеальною. Стазис розсіявся, і тіло професора почало рухатися. Нокс, ще не повністю прийшовши до тями, роззирнувся.

— Ох, Тенебрисе, я думав, ви вже геть знищите мене, перш ніж щось вийде. А це що? – ошелешено вказав він на букетик, який Едгар забув сховати, - Квіти? Мені?!

Едгар відчув, як червоніє.

— Вибачте, професоре. Я... е-е... Це не для вас… — пробурчав Едгар, ховаючи невеличкий букет засушених квітів

— Що за дурниці? — Нокс підняв одну з квіток і глянув на Едгара з явним здивуванням.

— Це для Ізольди, — почав виправдовуватися Едгар. — Вона зараз у бібліотеці. Я хотів подякувати їй за допомогу.

— Ах, для Ізольди. — Нокс багатозначно засміявся. – нарешті ви дорослішаєте.

За півгодини Едгар стояв перед дверима бібліотеки, тримаючи квіти, нерішуче постукав.

— Заходь, якщо не боїшся, — долинув голос Ізольди.

Едгар прочинив двері й побачив її за столом, у колі старих книг і свічок, які відкидали мерехтливі тіні на ніжне обличчя.

— Це... для вас, — промовив він, простягаючи букет.

— Мертві квіти? Як мило, — сухо промовила Ізольда, беручи букет. Але її очі на мить стали теплішими. — Хоча, чого ще очікувати від некроманта.

Ізольда обережно поклала квіти на край столу, уважно розглядаючи їх, ніби читала якусь приховану магічну формулу між зів'ялими пелюстками.

— Дивно, але вони мають свій шарм, — промовила вона, і куточки її губ на мить ледь помітно вигнулися в посмішці.

Едгар, відчуваючи, як серце калатає в грудях, наважився зробити крок ближче.

— Я хотів... подякувати. За все, що ви зробили. І... вибачитися за свою невпевненість.

Ізольда підняла на нього погляд, тепер уже без звичної крижаної маски.

— Тенебрисе, ви мене дивуєте. Але якщо хочете подякувати, почніть з простого: будьте корисним. І не робіть дурниць.

— Я готовий вчитися, — сказав він, і в його голосі не залишилося ні краплі колишньої нерішучості. — Ви знаєте, що я можу.

Ізольда мовчки кивнула і, жестом вказавши на стілець навпроти, додала:

— Якщо вже вирішили бути корисним, почнемо зараз. Нам треба розібрати ці тексти.

Едгар сів, вперше відчуваючи, що здобув її схвалення, хай навіть таке стримане.

— І, до речі, — Ізольда зупинилася, відкриваючи одну з книг, — квіти краще не сушити, а одразу оживляти. Хочете справити враження — доведеться старатися більше.

Її слова змусили його засміятися, і навіть вона не змогла втриматися від ледь помітної усмішки.

Темрява підземелля залишилася позаду, і, хоч попереду на них чекали нові випробування, цей момент здавався Едгару найтеплішим за весь час його навчання в Академії.