Завзятий Кашлюк
Важка поступ Матеуша. Важкий день. Вологий чорний тренч не зігрівав. Кава в стаканчику з місцевого магазину взагалі не зігрівала. Здається, десь половину напою вже складав дощ. Хоча б це був не токсичний “три в одному”. Матеуш зробив останній ковток і відправив стаканчик у смітник.
Зараз йому хотілося бути не тут. Подалі звідси. Десь у теплому кріслі, з пляшечкою віскі та платівковим програвачем. Або у напівзатемненому пабі, де грає британський рок сімдесятих, а в металевих кегах зберігається безмежний запас пива. Та точно не тут…
Не зважаючи на відкриту браму, Матеуш увійшов крізь двері. Так його навчили в дитинстві. Мабуть, остання річ, якої б він зараз хотів – це турбувати померлих. Він пам’ятає, що йому казали дорослі. Центральна брама для мертвих та траурної процесії, а двері для живих. Тож якщо ти прийшов один – краще тримайся дверей, інакше можеш не дійти туди, куди йшов. Усі, хто регулярно ігнорували заборону, незабаром платити за свою необачність недугом, та прикликали смерть.
Матеуш ніколи не вважав себе забобонним. Ніколи не вірив у карму. До усіляких вірувань та легенд зазвичай ставився скептично. Бо саме ці легенди й вірування не рідко зводять людей у могилу. Випадки, коли хтось не міг порозумітися через якісь тупі забобони вже не раз завершувалися вбивством. Такі моменти – чи не єдина віддушина на роботі Матеуша. Таких справ він би міг розплутати й з десяток на день. Втім, для себе він чітко розділяє життя та смерть. Єдине місце, де йому ніколи не хотілося жартувати зі смертю це кладовище. Детектив застібнув тренч і пройшовши крізь двері, сунув руки в кишені.
Зважаючи на свій професійний досвід, Матеуш не раз бачив у своєму житті всіляке лайно. Повішане сімейство. Розстріляних мачухою-алкоголічкою близнючок. Ще й через те, що вона не могла пригадати, хто з них хто. Бачив четвертованих тварин і розірваних на шмаття людей, особу яких неможливо встановити без ДНК-тесту. І це була одна й та сама справа. Хто почав першим, тварини чи люди, розібратися так і не вдалось. Детектив точно знав, що не боїться крові та мерців. Але ідучи цвинтарем, детектива щось непокоїло. Чи то сірі надгробки навіювали смуту. Чи то його внутрішнє несвідоме вірило в блукаючу десь поруч смерть. Лімбічна система наче локатор аналізувала оточення і раз за разом посилала Матеушу тривожні сигнали.
“Чуєш? Оно отам зліва!” – пролунало чергове сповіщення в голові детектива, і той стрімко повернув голову ліворуч. Великий чорний крук зірвався з гілки дерева, і повільно розмахуючи крилами піднявся у повітря. Нічого особливого…
Матеуш повільно йшов цвинтарем, розглядаючи поодиноких оточуючих. В кількох метрах попереду, ліворуч, він побачив компанію людей. Вісім фігур, в темному одязі, понуро дивились вниз. Священик поряд з ними служив панахиду. Схоже, детектив прийшов саме вчасно. Підходити до компанії впритул було зайвим. Але він хотів дістатися до неї якомога ближче, щоб розгледіти обличчя.
На повороті, асфальтована дорога різко змінилася грунтовою. Великі дощові калюжі розлились доріжкою, перетворивши її на справжню багнюку. Колись ця доріжка була гравійованою, на що детективу натякали втоптані в грунт залишки каміння. Чоловік впевнено ступив вперед і ледве втримався на ногах. Грунт неприємно чвакнув під чоботом і нога детектива стрімко поїхала вперед. На секунду він зупинився, оцінюючи дорогу попереду. Мабуть, перш ніж заходити додому, треба буде переконатися, що він не приніс на підошвах цвинтарної землі. Кажуть, з нею людина заносить до житла хвороби та проблеми. Матеуш покачав головою та зробив наступний крок. Потім ще один. Драглисте багно огидно розтікалося під ногами, налипало на чоботи, і кожен новий крок вимагав від чоловіка все більших фізичних зусиль.
Пройшовши ще кілька метрів, детектив зупинився біля високого темного пам’ятника. Звідси добре було видно обличчя людей. Сірі, позбавлені фарб – позбавлені життя. Крізь шум дощу до Матеуша долинювали слова священика. Одягнений в мокре від дощу пальто, що захищало темну рясу, чоловік тихо проговорював слова про царство небесне.
– …тож упокій душу раба божого Яна, – завершив священик і замовк.
На цих словах священик поважно та неквапливо перехрестився. Люди, які його оточували, зробили те саме. Всі крім одного чоловіка, що стояв трохи осторонь і ледь не позаду компанії. Високий сивий чоловік у чорному пальто. На вигляд десь за п’ятдесят. Обличчя його залишалось холодним і беземоційним. Якоїсь миті він перевів погляд на детектива.
Матеуш розгублено відвернувся та почав розглядати могилу перед собою. “Якийсь цей сивий незнайомець дивний на фоні решти людей, – прокинувся древній рептильний мозок детектива. – Вирізняється, наче він фотокартка вклеєна в намальовану пензлем картину. Не вписується в загальний образ.” Боковим зором Матеуш вирішив пересвідчитись, що чоловік досі дивиться в його бік. Той дивився. Детектив зробив вигляд, ніби побачив щось на землі та нахилився. Сховавшись за темний пам’ятник, він вирішив позбутись уваги до себе для того, щоб спокійно продовжити спостереження. Сіре обличчя на овальному фото дивилося на детектива усміхненими, але мертвими очима. “Винничук Микита Львович” – свідчили літери на гранітній плиті. Людина, якої Матеуш ніколи не знав. Але сидячи навпочіпки і дивлячись на фото перед собою, він чомусь відчуває сум. Мабуть, все ж кладовища ховають в собі дещо більше ніж просто тіла.
Раптом у кишені штанів детектива залунав телефонний рингтон. Розтинаючи медитативний і похмурий простір, голосна мелодія линула повітрям.
“Це не добре, триндець, як не добре! – заволала нервова система Матеуша. – Тепер усі навколо дивляться у цей бік. І поки ти тут, уся увага буде прикута до тебе.”
Детектив дістав телефон і вчасно прийняв виклик – саме в цей момент на весь цвинтар мав заволати Джеймс Хетфілд.
– Ти знайшов його? – почув Матеуш знайомий голос у слухавці.
– Так. Я саме…
– Ти мав знайти його і подзвонити мені, як ми домовлялися.
Матеуш обережно піднявся. Біля виритої вранці могили відбувалась основна частина поховального процесу, тож усі погляди були прикуті до цього. Люди по черзі підходили до ями, щоби кинути на гроб жменю землі. Жінка прикриваючи обличчя долонею гірко заплакала. Звук болю та страждань перекрив шелестіння крапель дощу по листю дерев і заполонив собою повітря. Вітер розносив цей жахаючий стогін цвинтарем, сповіщаючи оточуючих про ще одну смерть, що прийшла зарано. Сльози наверталися на обличчя людей, та розчинялися у дощу.
– Я знайшов його, але ще не дістався мети.
– Ну то поквапся, – прогарчав голос у слухавці та завершив виклик.
Матеуш сховав телефон у кишеню і впевнено рушив до фігур, що зібралися довкола могили. Фігури звернули на детектива увагу. Їх бліді, немов крейда, та сірі, наче хмари обличчя занепокоїлись. І як ті хмари, фігури сунули на детектива. Насуплено й агоністично вони кидали в Матеуша блискавки одним лише поглядом. Детектив знав, на що погодився – знав чого йому чекати. Він готувався до цього циклону. Матеуш підняв кулаки перед собою, притис лікті до грудей, і зігнувшись у боксерській стійці, пірнув у розлючений натовп.
Фігури шипіли, крехтіли, кричали в лютому емоційному екстазі, бризкаючи слиною з обдертих губ. Але чоловік не звертав на них увагу й продирався вперед – до могили, в якій знаходилась труна. Одна з фігур схопила Матеуша за ногу й почала тягнути чоловіка на землю. Інша хапала за руку й тягнула вбік. Матеуш відчув, як адреналін розганяє його вже не молоде серце, наче автомобільний двигун, і стрімко вирвав захоплену ногу з довгих і струнких лап істот. Їхні кінцівки були не руками – вони нагадували детективу клешні. А їхні обличчя, розтягнуті в викривлених, наче з картин Далі гримасах, западали Матеушу глибоко в його пам’яті. Як би не завершилась ця пригода, він на все життя запам’ятає їхні очі, що розтеклися обличчям, та їхні відкриті в формі літери “О” пащі.
“Мерзенні, мерзенні істоти!” – Кричала лімбічна система Матеуша, моментально реагуючи на все нові та нові напади фігур на чоловіка. Після чергової відмашки, Матеуш дістався підніжжя могильної ями. Всередині лежала закрита дубова труна. Детектив зістрибнув на неї ногами – дошки гучно затріщали, розколюючись на гострі тріски. Він став обома ногами у мокру землю, вхопився кінчиками пальців за вологий край труни та потягнув догори. Надламана кришка труни заскреготіла та за мить відірвалась. В охайному червоному коробі лежав молодий хлопець, років двадцяти на вигляд. Розглядати тіло часу не було. Істоти дісталися могильної ями та продовжили хапати детектива, зковуючи його кінцівки й унеможливлюючи будь-які рухи.
Вивільнивши праву руку, Матеуш дістав з верхньої кишені тренчу світло-шумову гранату. Тоді він затис гранату зубами, схопив вільною рукою хлопця та почав його підіймати. Тіло залипло у труні намертво. Детектив вивільнив другу руку та спробував підняти хлопця двома руками. Тіло здавалось надзвичайно важким, наче старий двокамерний холодильник, який Матеуш нещодавно виносив на смітник. Мабуть, він забув, як сильно тоді надірвав собі спину. Та тепер згадувати про це було пізно. Стискаючи зубами світло-шумову гранату і стримуючи власний крик, детектив потягнув хлопця на себе якомога дужче. Тіло відірвалось від домовини та повільно нахилилося вперед. Матеуш підхопив його знизу й одним різким рухом закинув собі на плече.
Темні фігури навколо кричали все сильніше. Все активніше вони плясали навколо нього, загрозливо розмахуючи кінцівками та міцно хапаючи його всюди, куди могли дотягнутися. Детектив зібрав усю свою волю в кулак, всі свої сили, та затримавши дихання почав вибиратися з могильної ями. Через мокрий грунт і з тілом на плечі, робити це було вкрай важко. Десь у глибині душі Матеуша охопила напівтемрява. Що як у нього не вийде? “Боротися чи рятуватися?” – Він не міг передбачити розвиток подій, проте відчував уколи страху. Страху, що був здатний легко передаватися оточуючим. Саме ці уколи змушували його діяти, поки не стало надто пізно.
Детектив виштовхнув тіло хлопця з могили. Потім сперся на слизький грунт перед собою та відштовхнувся ногами від краю труни. Грунт розвалювався під руками та врешті обвалився у могилу. Проте Матеуш не переставав тягнутися руками вперед, хапаючись за все нові й нові горизонти. Несподівано його пальці вчепилися у щось бетонне – садова плитка, якою власники ділянки вимостили межі своєї землі. Матеуш впевнено підтягнувся й видерся нагору. Важко дихаючи, з гранатою в зубах, він роззирнувся навкруги. Перед ним лежало бездиханне тіло хлопця. В могилі позаду залишилась суцільна та бездонна темрява, що простяглась на кілометри в глибину. З цієї чорної, безкінечної ями продовжували тягнутися темні кінцівки фігур, що хаотично здригалися від злості. Детектив взяв у руку світло-шумову гранату, затис зубами чеку та стрімко смикнув. Чека вирвалась і граната полетіла в яму. В Матеуша залишалося всього дві секунди, щоб схопити бездиханне тіло хлопця та відбігти від могили на кілька метрів. Дві…
Гучний вибух, супроводжуваний яскравим білим спалахом, пролунав за спиною детектива. Деякий час відлуння ще гуляло цвинтарем. Матеуш важко відхекувався, спираючись на холодний стовбур дерева. Трохи заспокоївшись, він дістав з кишені телефон та набрав останній “вхідний”.
– От тепер, я знайшов його…
Відповіді детектив не почув. Злива стала в його голові сірим шумом, що лунав на максимальній гучності. Короткий телефонний гудок завершив розмову. Якщо це взагалі можна вважати за розмову.
Матеуш дістав з внутрішньої кишені тренча темний пакет. Потім заштовхав у нього тіло хлопця, та закинувши його на плече, рушив до виходу. Єдине, про що йому цієї миті нагадувало його внутрішнє Я: “Ідучи з місця поховання, не слід обертатися у воротах”. Жест, що висловлює жаль, кличе за собою душі, тим самим накликаючи біду на людину, що озиралася назад. Детективу було достатньо й однієї подібної зустрічі.
ІІ
Матеуш перевів погляд на чоловіка, що носився перед столом для аутопсії. Невисокий чолов’яга у білому халаті робив короткі, але впевнені кроки. Реальні емоції він справно приховував за суворим поглядом та довгими вусами. Халат у нього був не з дешевих і достатньо чистий. Лише закривавлені рукави виказували його професійний рід занять.
– Я перепрошую, – мовив Матеуш до чоловіка, який той час зупинився й презирливо зиркнув на нього.
– Так?
– Валентин Орестович, можете пояснити мені, яку мету ми з вами взагалі переслідуємо? Це вже четвертий “піддослідний”.
Детектив зробив умисну паузу, даючи лікарю-патологоанатому час на відповідь. Але чоловік лише мовчазно слухав. Певно, в голові в нього досі тривали суперечливі роздуми.
– Мабуть, дарма я Вас зупинив. Хотів лише сказати, що цього разу діставати тіло було найважче. Я не знаю, як це пояснити, та мені ледве вдалось вибратись звідти живим…
“Там, на кладовищи, це були не привиди. Це спогади. Знайомі з минулого”, – пронеслось у голові детектива.
– З метою уточнення та контролю достовірності помиральних процесів у різних осіб, а також встановлення остаточного діагнозу, причин і механізмів смерті жертви, – випалив на одному подиху Валентин Орестович.
“Це відповідь на твоє питання, – моментально відреагувала свідомість Матеуша. – Схоже на слова заради слів, але він точно вклав у них певний сенс. Схоже, він досі думає, як пов’язати всі чотири експерименти та не має остаточної відповіді. Треба дати йому ще трохи часу. З іншого боку, а скільки часу це взагалі буде тривати?”
– Валентин Орестович?
Після чергового звернення детектива, чоловік роздратовано підбіг до столу та з розмаху встромив руку в розрізане тіло. Потім енергійно смикнув руку назад – криваві бризки розлетілися навкруги, заливаючи кахель лабораторії. У закривавленій жмені лікаря була нирка, яку він з лютим криком жбурнув у стіну. Орган залишив темно-багряну пляму на стіні та з чваканням відскочив на підлогу.
– Пішло воно все у сраку! – заволав лікар.
– Гей! Вам що, операційна лампа голову напекла? Несповна розуму? – підскочив з підвіконня Матеуш. – Не мені вам пояснювати, що це труп людини, а не якась іграшка. Я швидко можу забути, що ми з вами на одному боці – підете в мене по статті.
Валентин Орестович сперся на стіл та втомлено зітхнув.
– На сьогодні думаю завершимо. Продовжимо наш експеримент пізніше, коли з’явиться нове тіло. Будемо робити це знов і знов, поки щось не знайдемо.
– А чому ви так впевнені, що нове тіло має з’явитись? – перепитав детектив.
– Я цього не казав. Я лише мав на увазі, що ми не маємо зупинятись. Треба шукати вбивцю й далі. Тим паче, якщо вбивства не вщухнуть.
– Але я досі не розумію, чому ми робимо це в такий спосіб. Коли ви подзвонили мені та сказали, що звичайне поліцейське розслідування зайде в глухий кут і треба йти на хитрість, я не думав, що мені доведеться викрадати тіла жертв із могил.
Доктор посміхнувся. “Що саме видалось йому смішним?” – швидко відреагував Матеуш. Валентин Орестович підійшов до детектива. Поряд з ним він здавався зовсім низеньким та кволим. Він поклав руки на плечі детектива та подивився в самісінькі очі.
– Дякую, що погодився на це. Повір, ми на правильному шляху. Навіть, якщо тобі досі не зрозуміло, як це може нам допомогти. Йди собі відпочивай. Якщо щось стане відомо – ти знаєш, де мене знайти. А взагалі, я сам тобі подзвоню.
– Не сумніваюсь, – спокійно відповів Матеуш.
Детектив рушив до виходу з кімнати для аутопсії. Біля дверей він затримався ще на мить і роззирнувся. Валентин Орестович відсунув скрипучий металевий стілець та сів за свій стіл. Приміщення захопив шурхіт папером шарикової ручки. Детектив відчинив двері й вийшов у теплий коридор старої лікарні.
ІІІ
Матеуш сидів в поліцейському архіві й вже п’яту годину поспіль гортав теки минулорічних матеріалів. Дрібні літери плевли в очах, і сам детектив врешті почав мимовільно куняти носом. Усвідомивши, що от-от провалиться в сон, він встав з-за столу та підійшов до вікна. На вулиці лило, наче з відра. Архів розташовувався на першому поверсі поліцейського відділку, тож вікна виходили на паркан автобусного кооперативу. На підвіконні стояв старий радіоприймач. Детектив покрутив перемикач на правому боці пристрою – приміщення архіву заполонив шум радіохвиль.
“...Я намашпш той шшшш, де літаю і той шпшш, де співашш шшш…” – хвиля не встигла знайтись, як вже загубилася. Матеуш покрутив інший, більший перемикач, і досить швидко спіймав нову хвилю. Приємний чоловічий голос читав новини:
“...відома у вузьких колах справа Бейліса. Тоді, з вересня по жовтень 1913 року у Києві тривав судовий процес проти київського міщанина єврейського походження Менахема Менделя Бейліса. Його було звинувачено у вбивстві з ритуальною метою хлопчика християнина Андрія Ющинського. Згодом, спроба звинувачення всього юдаїзму в особі Бейліса була сфабрикована царською юстицією з метою гальмування у країні демократичних реформ. Ці сфабриковані звинувачення мобілізували на їх відсіч широкі кола української демократичної громадськості, а процес набув розголосу не лише в Києві…”
– А що як це ритуальні вбивства, до яких причетні ви самі, докторе Орестович? – промовив Матеуш вголос сам до себе. – А що? Дуже зручно самому вчинити вбивство, потім знайти детектива, який для тебе відшукає тіло та принесе його в твою лабораторію для “експериментів”, а далі й робити нічого не треба. Справа гальмуватиме, детектива звинуватять у протиправних діях за втручання у поховальний процес, чи порушення правил та звичаїв якого-небудь поводження з покійним… А далі можна й усю поліцію звинуватити в халатності та невиконанні своїх обов’язків.
“А яким боком до цього ритуал?” – миттєво втрутилась у роздуми реакція Матеуша. – “Він християнин, як і всі жертви в цій справі.”
– Що як він атеїст? Безбожник, що вбиває заради власних ідеалів, а потім знущається над тілами жертв у своїй лабораторії. Шукає, що саме людина успадкувала в Бога. Всі ми діти господа, створені за його образом і подобою…
Десь позаду Матеуша рипнула підлога. Детектив озирнувся. На порозі стояла молода стажерка Руслана. Цікаво, на яких словах вона зайшла, – подумав Матеуш. – Сподіваюсь, не в останній момент.
– Я принесла ключі. Всі вже розійшлись, тільки ви залишились, – мовила тихенько дівчина.
– Дякую. Я теж скоро піду, – відповів детектив і зробив паузу, ніби збираючись щось ще додати. Щось треба ще сказати.
“Пішли вжаримо по пиву, а тоді я вжарю тебе!” – влізла в голову Матеуша нервово-гормональна система.
– Там нагорі нікого не лишилось? – випалив емоційно чоловік.
– Ні, я остання йду. Там усе зачинено, – повторила Руслана й протягнула детективу щось у руці. – Ключі.
Матеуш проковтнув ком у горлі, що утворився кілька секунд тому, та підійшов до дверей за ключами. Дівчина передала ключі, мовчки кивнула та весело почимчикувала коридором. Чоловік визирнув з архіву та простежив, як стрункі ніжки стажерки зникають за дверима поліцейського відділку.
“...Нагадаємо, що у середу на міському цвинтарі знайшли вже четверту розриту могилу, тіло з якої невідомим чином зникло. Хто стоїть за викраденнями тіл досі невідомо. По словам місцевого наглядача, він бачив доволі високого чоловіка, який виносив якийсь великий згорток – чи то мішок, чи то пакет. Але більше жодних деталей нашому журналісту Семен Петрович не надав, – диктор замовк, а замість нього в ефірі з’явився низький голос, що протяжно кректав.
– Щастя любить тишу. А в такому місці, де я працюю, щастя і є тиша. Порушувати її я не збираюсь. Мені проблеми не потрібні. Хочу померти своєю смертю, і щоб це було не сьогодні. Ви підете, а мені тут з ними ще сидіти.
– З ким? – спитав невідомий голос. Мабуть, неназваний журналіст.
– А?
– Ви сказали “з ними сидіти” – з ким?
– Ой, тільки не кажи, що не зрозумів…”
Матеуш повернувся до архіву, попрямувавши до вікна. Наблизившись до радіоприймача звук з нього миттю став надзвичайно гучним. Розібрати слова стало вкрай важко через рипіння. Хвиля загубилась і перетворила всі голоси на суцільну мішанину пісень, діалогів та немелодичних звуків. Шум різав слух. Від несподіванки детектив сахнувся вбік, але все ж таки знайшов у собі сили вимкнути радіоприймач.
Тиша тривала недовго. На столі задзвонив мобільний і Матеуш одразу підхопив його, готовий відповісти. На екрані висвітилось ім’я доктора Валентина Орестовича. Чоловік прийняв виклик і підніс телефон до вуха.
– Так, – відповів детектив. – Матеуш Моравецький слухає. Кажіть, докторе.
Натомість, у відповідь яскраво бриніла тиша. Жодного звуку з динаміку телефону не лунало. Чоловік пересвідчився, що виклик досі триває й притис телефон назад до вуха. Раптом у вухо на повну гучність вдарив шум радіохвиль. Він знов лунав пронизливою какофонією звуків безпосередньо з динаміку телефону. Матеуш завершив виклик, але шум нікуди не зник. Він досі лунав, наче вже в голові детектива.
“Що це за хрінь?” – намагався осягнути Матеуш нокаутованою лімбічною системою. – “Звідки цей звук?”
“Перевір радіоприймач! Він досі увімкнений!” – наче криком реагувала нервова система детектива.
Чоловік підійшов до вікна. Радіоприймач і справді досі працював. Матеуш покрутив перемикач, але той ніяк не вплинув на становище. Тоді чоловік нахилився й стрімко висмикнув виделку радіоприймача з розетки. Несамовитий і неконтрольований шум зник. В кімнаті нарешті настала тиша. Чоловік відійшов від вікна та сів на край столу. В голові витала купа думок. Ціле хмара питань, відповіді на які було неможливо знайти. Матеуш схопився руками за голову й випустив накопичене в легенях повітря.
– Щоб там не було, одне я знаю точно – треба поговорити з доктором.
ІV
Злива навіть не збиралася вщухати. Небо було темним, як вологий від води асфальт. Визначити час без годинника було важко. П’ята година вечора нагадувала десяту. Вулиці були вкрай затоплені. Вода била з ливневої каналізації, наче дикий звір, що виривається з клітки назовні. Ноги детектива були мокрими майже по щиколотку. На щастя, йти Матеушу залишилось недовго. Вже за рогом знаходилась будівля старої занедбаної лікарні. За відсутності світла, вікна лікарні нагадували порожні очі мерця.
Детектив увійшов до приміщення лікарні та одразу відчув приємне тепло її стін. Вже відсутність дощу робила це місце комфортним і затишним. Що вже казати про неповторний запах хлору та дезінфікуючих засобів, який ні з чим не можна сплутати.
Кабінет Валентина Орестовича знаходився в самому кінці першого поверху, в хірургічному відділені. Матеуш пройшов коридором, шаркаючи мокрими чоботами кахелем, та зупинився біля лабораторії доктора. Постукавши, детектив плавно відчинив двері. У приміщенні було темно та тихо. Матеуш увійшов до кабінету та зачинив двері.
– Валентин Орестович? – гукнув чоловік. – Ви дзвонили мені, але щось зі зв’язком… Знову ці оператори брешуть про свої переваги.
Детектив роззирнувся навкруги – кабінет був порожній. Стіл для аутопсії був завішений білим простирадлом. Письмовий стіл навпроти був завалений купою різних документів і паперів. “Схоже, доктор активно над чимось працював і так втомився, що аж кинув усе, як було” – подумав Матеуш і придивився уважніше до столу. Металевий стілець лежав на підлозі. Детектив обійшов стіл для аутопсії та наблизився до письмового.
На горі серед паперів лежав відкритий блокнот, у якому доктор вів власні записи. Поруч лежав товстий довідник, у якому було в достобіса різних закладинок. Сторінки були зігнуті на кутах, підкреслені олівцем, частково навіть вирвані з книги. Матеуш посунув довідник убік і роздивився останні записи доктора у блокноті.
“Шкіра об’єкта номер три змінила свій природній колір, потемніла, на четверту добу спостереження набула особливих еластичних властивостей. Шкіра об’єкта номер чотири набуває таких само властивостей вже на другий день. Вочевидь, речовина, якою я обробив внутрішні стінки порожнини піддослідних, не сприятливо вплинула на їхню сполучну тканину. Продовжую спостереження.”
“Запис датований сьогоднішнім ранком” – миттєво осягнув детектив. Він прикрив щоденник і побачив під паперами на столі телефон доктора. Матеуш розгріб зайві документи, дістав телефон і відкрив у ньому журнал викликів. Останнім набраним значився його номер. Чоловік поклав телефон у кишеню та покликав доктора ще раз. “Він точно не залишив би свій телефон ось так!”
Не встиг детектив озирнутись, як зі спини на нього накинувся великий темний організм, в два рази більший за нього. Він мав довге тіло, що складалося з переплетених рук, ніг, кишок та решти менш впізнаваних органів. Тіло тяглося по підлозі, переходило в товсту черевну частину, та розділялося на десять чорних і слизьких кінцівок, по яким стікав слиз. А на самому кінці цих відростків розміщувалися великі зубасті отвори, готові заковтнути детектива тієї ж миті. Матеуш кинувся бігти, але вдарився об стілець, що лежав поруч на підлозі. Перечепившись, чоловік спробував вхопитись за простирадло, що висіло в метрі перед ним. Зачепивши пальцями тканину, Матеуш потягнув її на себе й зірвав із петель. Детектив впав разом з простирадлом на підлогу та неприємно вдарився ліктями.
Організм позаду чоловіка почав рухатись на нього. Детектив якомога швидше підхопився на ноги та нарешті побачив стіл для аутопсії. Перед ним на столі лежав Валентин Орестович. Точніше те, що від нього залишилось. Тіла нижче шиї не було. Обличчя доктора застигло в невимовному жаху. Такому самому, який у цей момент переживав Матеуш. Детектив вихопив з кобури пістолет та направив його на організм. Постріл. Ще постріл. Третій, четвертий. Кулі пройшли організм наскрізь і увійшли в стіну.
Матеуш побачив у шафі коло стіни медичний спирт. Прошмигнувши повз істоту, детектив схопив пляшку медичного спирту та кинув її на підлогу. Пляшка розбилась у безпосередній близькості до організму. Детектив схопив ще одну пляшку зі спиртом, що стояла позаду першої, та відкрив її. Організм намагався рухатись у бік детективу, та Матеуш стрімко задкував приміщенням. Розмахуючи пляшкою, він виприснув її вміст на потворний організм. Тепер старий знайомий запах хлору змішався в носі детектива із запахом спирту. Але це було не на довго. Вже за мить цей запах замінив їдкий гар. Детектив дістав з кишені тренча запальничку, підпалив гніт та не замислюючись кинув її в організм. Полум’я охопило його з “ніг до голови”. Під супровідний звук лементу та крику одразу декількох голосів, Матеуш вибіг з кабінету.
За пару секунд він пробіг увесь перший поверх й опинився на вулиці. Тут досі лив дощ. Але він ніщо у порівнянні з побаченим. “Ніякі це тобі не спогади з минулого!” – подумав він.
Коментарі 8