Готичний Бездіяч
Карета, запряжена двома вороними кіньми, важко пробиралася крізь мокрий туман, що огорнув дорогу вздовж річки і наче дим клубився слідом за колесами. Під важким осіннім небом дорога перетворилася на багнюку, яка огидно чвакала і зрадливо ковзала під колесами. Візник, закутаний у довгий плащ, що аж блищав від крапель дощу, посунув широкий капелюх аж на очі й голосно лаяв негоду.
— Прокляті краї, — бурмотів він, — вже зима на носі, а дощі все ніяк не вщухають!
У кареті, що підскочувала та розхитувалася на кожній вибоїні, сиділи двоє: літній вусатий чоловік у чорному плащі з білою оторочкою та капелюсі з широкими крисами та молодий хлопець у сірому плащі. Чоловік був отцем Антоніо, викладачем Домініканського колегіуму в Барі, а хлопець — його студентом, послушником, на ім’я Лукаш, новачком, що тільки розпочав шлях у навчанні та у служінні Богу.
— От чого не розумію. Навіщо їм екзорцист? — молодий послушник зіщулився від холодного вітру, що проникав крізь щілини у дверцятах карети. — Хіба їхній священник не зміг відслужити месу…
Отець Антоніо посміхнувся, поглянув на свого підопічного глузливим поглядом та зітхнув.
— Якщо маєш справу з привидами, — отець Антоніо прокашлявся, і задумливо покрутив сивий вус, — то ні в чому тут не можна бути впевненим. Головне, ти мусиш знати, Лукашу, чи це диявольське наслання, чи справді чиясь неприкаяна душа блукає. А тут вже різні підходи треба застосовувати.
— Які саме?
— Вигнання злого духу чи упокоєння привида. А це вже дві великі різниці. Хіба я раніше тебе цього не вчив?
— Вчили, але…
— А в тебе голові то вітер гуляє, то думки блукають, то картини, як оголені селяночки у ставочку купаються…
— Це ж минулого літа було! — обурено вигукнув Лукаш.
— Ну було та й загуло. Як літо настане — знову будеш у кущах ховатися і за дівками підглядати. На все свій час. Сам так робив, коли молодий був. Нема в цього великого гріха, бо все в цьому житті краще самому побачити і почути. Глина твердіє на вогні, а дух подвижника загартовується від спокус. Але ти й досі, напевно, ними мариш. Не бути тобі ченцем, Лукашу. От певен я. Не гніви Бога. Ось як колегіум кінчиш, йди працювати кудись писарем у канцелярію чи в суд. Одружишся з гарною дівчиною, створиш родину, щасливий будеш. Користі від цього всім більше буде. І тобі теж.
Лукаш лише знизав плечима і відвернувся, вдаючи, що дивиться у вікно.
— Чи довго ще, візнику? — запитав Антоніо, трохи нахилившись уперед.
— Ще з пів години, отче. Як туман розвіється, замок буде видно з дороги.
— Туман ніколи не розвіюється, коли близько підступає зло, — тихо промовив Антоніо, більше до себе, ніж до супутника.
Лукаш, який досі мовчки дивився у вікно, трохи стривожився.
— Отче, ви справді вважаєте, що ми маємо справу з нечистю?
— Мій юний друже, коли нас викликають у місця, де плачуть привиди й волають неприкаяні душі, це завжди означає одне: там є і щось гірше за них. Людський гріх, який тягне за собою якесь прокляття.
— Але ж, можливо, це лише легенди? Чи не краще було б залишити це священникові, який мешкає та служить ближче до замку?
Антоніо похитав головою.
— Замок Штефана Бужанського має сумну славу. Його господар — провідник шляхти, людина впливова, але, як кажуть, не зовсім праведна. І коли зникає молода дружина, а замок охоплюють страхітливі видіння, це вже справа не лише для сільського ксьондза. Тут має діяти хтось вправніший за приходського священника.
Лукаш замислився, намагаючись зрозуміти, що саме могло статися в замку, щоб знадобилася допомога монахів-домініканців. Йому здалося, що справа не просто в страхітливих легендах про Білу Пані та Червоного Пана, які блукають у стінах замку уночі.
Карета різко підстрибнула на вибоїні, і Лукаш ледь не впав з сидіння. Він визирнув у вікно й побачив, як крізь туман почав вимальовуватися силует замку на пагорбі, що височів над берегом річки: високі вежі, товсті стіни, що стриміли над долиною, і головна брама, яка здавалася велетнем, що сидів на пагорбі та й заснув назавжди, схиливши голову.
— Ось він, отче, — сказав візник, притримуючи коней, які нервово били копитами. — Той самий Бужанський замок. Прокляте місце, — прошепотів він, плюнув через ліве плече і перехрестився.
Отець Антоніо лише склав руки й прочитав пошепки коротку молитву. Карета зупинилася біля воріт, і з-за важкої брами визирнув мажордом замку у супроводі двох конюхів. Мажордом був худий високий чоловік з довгим сивим волоссям та глибокими зморшками на обличчі.
— Слава Ісу! Чи ви є ті самі брати-домініканці? — спитав він. Голос у нього був різкий і хрипкий, ніби він усе життя тільки те й робив, що кричав на слуг.
— Слава Ісу, благословення Боже і мир цій оселі! Ми ті, кого викликали, — твердо відповів Антоніо.
Мажордом швидко провів їх через двір до великої зали замку. Усередині було напівтемно, вогко і холодно, бо кам'яні стіни майже не утримували тепла від кількох тьмяних факелів на стінах та маленького вогнища. Антоніо та Лукаш сіли біля каміна, в якому залишилися горіти лише вуглини.
— Пан Штефан від’їхав до Варшави у термінових справах, які вимагають його присутності, але наказав подбати про все, — пояснив мажордом. — А тимчасом тут у нас... так би мовити, певні проблеми.
— Ми знаємо, що у вас щось трапилося, — перебив Антоніо. — Розкажіть, будь ласка, що ж у вас тут таке відбувається, що знадобилося викликати екзорциста.
— Це я вас викликав, бо вже несила терпіти. Пан Штефан був проти, тож я сам наважився викликати вас сюди. Духи. Нас непокоять духи. Заважають усім нам спати уночі. Як тільки проб’є північ, ми чуємо виття, стогони, плач та крики. А ще по ночах слуги іноді бачать жінку в білому, яка виходить зі стін або проходить крізь зачинені двері. Вона крокує коридорами, когось кличе, ніби шукає, ще й плаче, а потім зникає у стіні. Ще слуги чули, як хтось ходить у підвалі. Буває, виходить крізь двері, походжає коридором, теж когось кличе і немов шукає. А ще ті, хто його зустрічав, кажуть що від нього тхне оцтом. Один молодий слуга зіткнувся із ним в коридорі та помер з переляку. Слуги називають цього привида Червоним Паном. Бо в нього руде волосся і червона шкіра, наче мідь. Ми вже викликали священника. Але той перелякався і втік, навіть забувши прочитати молитву. І відтоді щоночі стає лише гірше.
— А пані Агнешка? Дружина пана Штефана? — запитав Лукаш, дивлячись мажордому у вічі. — Що із нею сталося?
Мажордом лише знизав плечима:
— Зникла вона. А пан Штефан наказав не розпитувати про неї.
Антоніо протяжно зітхнув.
— Нам потрібен час, щоб оглянути замок і поговорити зі свідками. Лукашу, допоможи мені записати все, що ми тут почуємо й побачимо.
— Звісно, отче! — відповів той, дістав нотатник та олівець.
Мажордом кивнув:
— Запитуйте. Усе, що вам потрібно знати, отче. Тільки остерігайтеся ходити самі вночі. Замок уже давно не належить людям. Тут панує нечисть.
Антоніо суворо поглянув на нього.
— Якщо замок належить не людям, ми дізнаємося, хто саме тут оселився. Чи то просто чиїсь неприкаяні душі, чи демони, яких хтось прикликав сюди через нечестиві обряди.
Мажордом покликав покоївку, вона провела домініканців та показала їм їхню кімнату — маленьку комірчину у бічній вежі. Так домініканці почали розслідування, навіть не підозрюючи, які жахіття ховає за своїми стінами Бужанський замок.
***
Перший день у замку був сповнений напруженого мовчання та невловного відчуття тривоги. Антоніо просто ходив замком, намагаючись вивчити всі його коридори, розташування кімнат, кухні та приміщень для слуг. Лукаш блукав коридорами, намагаючись триматися біля людей та прислухаючись до їхніх розмов. Слуги поводилися затаєно, шепотілися між собою й уникали поглядів монахів. Лукаш, не звиклий до такого, уважно дослухався до кожного слова, намагаючись скласти загальну картину подій.
Антоніо розпочав опитування зі слуг. Проте жоден зі свідків не міг описати нічого конкретного — вони розповідали лише уривки історій, уперемішку з чутками та явними вигадками.
— Я чув, як Біла Пані плакала прямо під моїми дверима, — шепотів старий сторож замку, розтираючи зморшкуваті руки. — Її голос був такий сумний, що я боявся навіть глянути на неї. А якби глянув, то не знаю, що б зі мною сталося. Я міг би померти від розриву серця, як той жовнір, який заглянув у кімнату.
— А що сталося з тим жовніром? — запитав Антоніо.
— А ви хіба не знаєте? — Старий сторож зітхнув. — Мабуть, ніхто вам про це не розказав. У першу ж ніч, коли привид Білої пані з’явився, молодий жовнір, який охороняв коридор, заглянув у спальню в старому крилі замку, звідки долинав плач. А вранці його знайшли мертвим, посивілим, на обличчі так і застиг жах. Вночі ми чули якісь крики, потім все стихло. На тілі не було жодних слідів насильства чи боротьби. Бідолашний хлопець просто помер зі страху.
— А Червоний Пан? — запитав Лукаш.
— Він — найстрашніше, що є в цьому замку, — відповів чоловік, зіщулившись. — Від нього тхне так, що дихати неможливо. Він бродить у підвалі, а іноді вилазить з нього і вештається коридорами, заглядає на кухню. Але ті, хто його бачив, воліють більше не розповідати про нього. В декого просто відняло дар мови, і вони мовчатимуть до кінця днів. Як отой кухарчук, який лазив на кухню, щоб красти об’їдки: шинку, сир, чи щось солоденьке, що лишається опісля панської вечері, чи на сніданок готувалося. Йшов він з вкраденим шматком сира та ковбаскою. І зіткнувся у коридорі з Червоним Паном. Так верещав від переляку, що весь замок перебудив. Осьо знайшли у коридорі на підлозі ті наїдки, що він вкрасти збирався. Мабуть, зі страху він усе впустив та кинувся навтьоки, не розбираючи дороги. А коли його спіймали, він лише щось бурмотів, белькотів та трусився, очі вирячивши, і лише одне зміг вимовити: «Червоний Пан, там Червоний Пан ходить». А наступного дня замовк і ні слова більше не говорив. Воно й на краще: дуже багато раніше базікав, так що навіть кухарка на нього скаржилася, а ця баба сама потеревенити любить.
Лукаш мовчки записував у нотатник усі деталі. Його увагу привернуло те, що обидва привиди з’являлися лише в певний час та в певних місцях: Білу Пані бачили після півночі в західній частині замку, а Червоного Пана — лише в підвалі та біля кухні вже ближче до ранку.
Увечері монахів запросили до спільної трапези разом із челяддю. У великій кам’яній кухні, де потріскували дрова у вогнищі, було значно тепліше, ніж у залах. Кухарка, жінка років сорока з круглим обличчям і міцними руками, відразу зробила жест, щоб монахи послухали її.
— Якщо хочете знати правду про те, що тут сталося, приходьте пізно ввечері зі мною в підвал, туди, де винний льох — сказала вона тихо, поставивши перед Лукашем миску з густим супом. — Тільки не зараз. Коли інші будуть спати. Я сама вас покличу — до вас зайде хлопець-кухарчук та проведе.
Антоніо кивнув, пильно поглянувши їй у вічі, і прошепотів:
— Ми прийдемо.
Пізно увечері, коли замок охопила тиша, у кімнату до монахів постукав молодий кухарчук — той самий, який онімів після зустрічі з Червоним паном. Він провів монахів на кухню. Там монахів зустріла кухарка та провела у підвал, де зберігалося вино та пиво. Вона тримала каганця, що кидав тьмяне світло на важкі кам’яні сходи. У повітрі вже відчувався слабкий запах оцту.
— Ось тут усе почалося, — пояснила вона, озирнувшись навколо. — Пані Агнешка була нещасною в шлюбі. Пан Штефан ніколи її не любив, а вона знаходила розраду в молодих шляхтичах, що приїжджали до неї в гості, поки пан був у від’їзді. Вона показувала їм ці погреби й розповідала про вина. Але була одна діжка, яку вона показувала лише обраним.
— Що це за діжка? — запитав Антоніо.
Кухарка провела їх до дальнього кутка підвалу. Там, у темряві, стояла величезна бочка, обрамлена залізними обручами. Від неї тхнуло оцтом.
— Її ніхто не відкривав уже кілька місяців, — пояснила кухарка. — Але в ту ніч, коли пані Агнешка зникла, я чула, як пан Штефан кричав на неї у спальні. Вона плакала. А наступного ранку пана вже не було в замку. А пані Агнешка просто зникла.
Лукаш наблизився до діжки, щоб оглянути її, але раптом почув тихий стогін.
— Ви чули це? — запитав він, озирнувшись.
Антоніо дістав свічку й запалив її від каганця, освітлюючи кожен куток. Тінь пробігла стіною, і раптом із темряви постала роздута фігура — Червоний Пан. Його тіло нагадувало бурдюк із вином, обличчя було перекошене, а очі втоплені глибоко в черепі. Запах оцту став таким сильним, що кухарка відсахнулася, впустивши каганця.
— Це він! — закричала вона. — Це пан Побозький!
Червоний Пан мовчки пройшов крізь двері, що вели до іншої частини підвалу. Там, за стіною, пролунав плюскіт, наче щось важке впало в рідину. Антоніо кинувся до дверей, але вони були зачинені на засув.
— Хтось замкнув нас! — вигукнув Лукаш, смикаючи за ручку.
— Спокійно, — твердо сказав Антоніо, оглядаючись. — Нам треба знайти, як вибратися.
Свічка відкидала слабке світло на діжку. Антоніо наблизився й різким рухом вибив кришку. Запах став нестерпним, коли з діжки на підлогу хлюпнула темна рідина. Усередині лежало роздуте тіло молодого чоловіка в одязі шляхтича.
— Пан Матеуш Побозький, — прошепотів Антоніо. — Він нікуди не тікав.
Запах оцту й брак повітря почали затуманювати розум. Антоніо й Лукаш, затуливши носи ганчірками, кинулися до стін, намагаючись знайти вихід. Нарешті через кілька хвилин Антоніо помітив як коливається полум’я свічки. Десь поряд був слабкий протяг.
— Тут! — вигукнув він, вказуючи на ряд діжок, які нічим не відрізнялися від решти.
Разом із Лукашем вони розсунули діжки й виявили вузький прохід. Повітря стало трохи свіжішим, і, навіть не роздумуючи, монахи з кухаркою полізли у цей лаз. Довгий підземний прохід з низькою стелею вивів їх за межі замку, у долину, де світанок уже проглядав крізь ранковий туман.
Антоніо озирнувся на замок.
— Ця ніч була лише початком, — сказав він. — А тепер ми знаємо, що тут ховається не лише страх та привиди. Тут сталося убивство. Можливо, і подвійне. Пані Агнешка зникла не просто так. Її могли вбити.
Вони рушили назад до замку, щоб завершити почате ними розслідування.
***
Замок, що здавався ще похмурішим у світлі ранкового сонця, стояв на пагорбі, ніби старий вартовий, що ревно беріг свої похмурі таємниці. Антоніо й Лукаш повернулися, змучені подіями минулої ночі, але сповнені рішучості докопатися до правди. У їдальні вже чекала скромна трапеза: хліб, солонина, гаряча юшка й трав’яний чай.
Мажордом, що зустрів їх, виглядав занепокоєно.
— Я чув, що ви були в підвалі, отче. Ви щось знайшли?
— Багато чого, — суворо відповів Антоніо. — Замість того, щоб ставити запитання, краще розкажіть, чому тіло шляхтича, якого всі вважали утікачем, лежить у діжці з оцтом?
Мажордом зблід, але не сказав ні слова. Лише кивнув, давши зрозуміти, що знає більше, ніж готовий зізнатися. Антоніо вирішив не тиснути далі.
— Покажіть кімнату, де, за словами слуг, з’являється Біла Пані, — наказав він.
Мажордом зіщулився.
— Отче, ви не розумієте, на що йдете! Ті, хто залишався там на ніч, зазвичай не доживали до ранку. Це дуже небезпечно! Ви лише занапастите ваші душі!
— Не хвилюйтеся за наші душі, добродію! Дайте нам ключі, і ми самі вирішимо, як діяти.
Зрештою, з явним небажанням, мажордом дав монаху старий масивний ключ і попередив:
— Ви граєтеся з вогнем, отче. Ця Біла Пані не лишила в живих нікого, хто перебував з нею у тій кімнаті!
День проходив у пошуках додаткових доказів. Антоніо та Лукаш ретельно оглядали кімнати замку, розпитували слуг, а також відвідували місця, де помічали привиди. Їхню увагу привернула спальня пані Агнешки, яку вже кілька місяців тримали закритою. У кімнаті все залишилося так, як було в день її зникнення: на столі стояла напівпорожня склянка, на підлозі валявся тонкий шовковий шарф, а в кутку — розірвана стрічка від сукні.
— Тут відбувалася боротьба, — зазначив Антоніо, нахиляючись, щоб роздивитися підлогу.
Він помітив ледь видимі бурі плями, що нагадували кров, уже зниклу за час, що минув після подій тієї ночі. Лукаш підійшов до вікна, яке виходило на подвір’я.
— Отче, погляньте, — сказав він, показуючи на ковані ґрати. — Їх немов хтось нещодавно погнув.
— Можливо, хтось намагався втекти, — припустив Антоніо. — Але хто? Агнешка чи хтось інший?
Вони вирішили провести ніч у кімнаті, де найчастіше з’являлася Біла Пані.
***
Вночі замок охопила гнітюча тиша. Лукаш всівся на стільці біля дверей, тримаючи розп’яття в руках, а Антоніо сидів за столом, вивчаючи записи, зроблені його учнем протягом дня. Годинник пробив північ, коли раптом у кімнаті різко похолоднішало. Обоє монахів відчули холод і затрусилися, ніби по їхніх тілах пробіг морозний вітер. Лукаш потер руки, які почали вкриватися гусячою шкірою.
Лукаш відчув, як волосся на руках і на голові стало дибки. Його дихання стало уривчастим. Антоніо підвів голову, і вони обоє почули тихий шепіт, що лунав зі стіни. Потім із кам’яної кладки почала проступати жіноча фігура. Її обличчя було спотворене від болю, довге волосся розвіювалося невидимим вітром, а білі шати світилися мертвотним світлом. Вони почули стогін і ледь чутні схлипування.
Біла Пані повільно пройшла кімнатою, навіть не звертаючи уваги на монахів. Від неї тхнуло вогкістю й тліном, а ще віяло холодом. Лукаш перехрестився, але залишився сидіти незворушно на своєму місці.
— Вона наче вказує нам шлях, — тихо сказав Антоніо.
Привид підійшов до дверей і зник, розчинившись у повітрі.
— Залишайся тут, Лукашу, — наказав Антоніо, підійшовши до стіни.
Антоніо обережно оглянув стіну й помітив слабкі сліди на кладці. Тонким ломом, який він прихопив із собою, він почав вибивати камені. Через кілька хвилин перед ним відкрилася невелика ніша. У ній лежало муміфіковане тіло молодої жінки, загорнуте в білі шати.
— Агнешка, — прошепотів Лукаш, наблизившись до тіла.
Антоніо ствердно кивнув і вказав на кілька деталей:
— Дивися-но сюди! Її руки зв’язані, а рот заткнутий тканиною. Схоже, її замурували в цю стіну живцем.
Лукаш здригнувся, відчуваючи хвилю жаху, яка пробігла по тілу.
— Ми повинні повідомити про цей злочин представникам влади, — сказав він, дивлячись на наставника.
— Спочатку ми повідомимо правду тим, кого вона торкнеться найбільше, — відповів Антоніо. — І подбаємо про те, щоб ця занепала душа нарешті знайшла спокій.
Знаючи, що їхні дії викличуть обурення, домініканці все одно вирішили йти до кінця.
***
Наступного дня вони дізналися, що пан Штефан повертається. Замок почав оживати, слуги поспішали підготувати його до приїзду господаря. Лукаш і Антоніо відчули, що найважливіша частина їхньої місії ще попереду.
Ввечері мажордом попередив їх:
— Панові Бужанському, мабуть, не сподобається те, що ви знайшли. Я б радив вам підготуватися до його гніву. Або їхати звідси якомога скоріше.
Антоніо лише спокійно відповів:
— Ми готуємося до суду Божого. На все воля Господа!
***
Темний вечір вже укрив Бужанський замок, коли під гучний стукіт копит на подвір’я в’їхала карета. З неї вийшов пан Штефан, високий, кремезний чоловік із сивиною в скронях, одягнений у темний оксамитовий плащ. Його обличчя мало типовий вираз людини, що звикла до влади й вимагала від усіх підкорення.
— Отже, ви ті домініканці, які так наполегливо тут щось розслідують! — гучно сказав він, заходячи до великої зали, де на нього вже чекали Антоніо й Лукаш. — Мені цікаво, що вас сюди привело і чому вас досі не вигнали.
Антоніо підвівся зі свого місця, ледь стримуючи гнів.
— Ми тут за запрошенням вашого мажордома, пане Штефане. Нас покликали, щоб дізнатися, що відбувається у вашому замку. І щоб вигнати злих духів, які не дають спокою його мешканцям.
Штефан знизав плечима, поважно сідаючи у велике крісло.
— Я бачу лише паніку серед моїх слуг і зайвий шум. Ви отримали якісь результати, чи ваші молитви були марними?
Антоніо, не змигнувши оком, відповів:
— Ми знайшли тіло вашої дружини, пані Агнешки.
Ці слова прозвучали, мов удар блискавки. Штефан застиг, а потім напружився.
— Ви брешете, — прошипів він. — Моя дружина втекла з молодим шляхтичем, зрадивши мене.
Антоніо твердо продовжив:
— Вона не втекла. Її зв’язали, заткнули рот кляпом і замурували у стіні вашого замку. У власній спальні. Ми також знайшли у підвалі тіло Матеуша Побозького, занурене у діжку з оцтом. Він не залишав цього місця.
Штефан ударив кулаком по столу.
— Я цього не робив!
— Ніхто вас ще ні в чому не звинувачував, — спокійно зауважив Антоніо. — Проте факти говорять самі за себе. І вони свідчать проти вас! Ваша дружина знала щось таке, що могло зруйнувати вашу репутацію. Чи, можливо, її вагітність була чимось, чого ви не могли прийняти?
Обличчя Штефана спотворилося від гніву, але він раптом опанував себе.
— Ви нічого не доведете, отче. Я вас звільняю від ваших обов’язків. Завтра зранку ви з вашим послушником залишите мій замок!
— Ми не залишимо це місце, поки не буде встановлено справедливість, — відповів Антоніо.
— За яким правом? — Обличчя пана Штефана почервоніло від гніву.
— За тим правом, яке мають в цій країні представники закону та слуги нашої святої матері-церкви! — відповів Антоніо.
Штефан скривився, заскреготів зубами та махнув рукою.
— Ну що ж, як хочете. Можете лишатися тут на ніч, бо виганяти слуг божих під дощ та холодний вітер не по-християнськи. Але я тут господар. І вранці мої люди подбають про те, щоб ви покинули цей замок!
***
Серед ночі домініканців розбудив гучний стукіт у двері. Декілька жовнірів увірвалися до їхньої кімнати, закували їх у кайдани й потягли до підвалу. Темниця, в яку їх закинули, була темною, холодною, вогкою й пахла затхлим вином. Це й була в’язниця Бужанського замку, розташована зовсім поряд із винним льохом.
— Отче, що нам робити? — шепнув Лукаш, намагаючись не видавати страху, який його охопив. — Невже він нас стратить? Чи просто уб’є, як свою дружину чи того шляхтича?
— Будемо молитися, — відповів Антоніо. — Покладемося на волю Господа, сину мій! Але ще нам треба все обдумати. Штефан наляканий і почав робити дурниці, а це вже на нашу користь. Я послав лист з поштовим голубом до Бару. За тиждень тут будуть гайдуки нашого воєводи — пана Потоцького. Вони й подбають про все, щоб притягти пана Бужанського до відповідальності й доставити його у Бар до суду. Якщо він нас справді вб’є, то це буде ще тяжчим злочином. Навіть більше: те, що він нас затримав та кинув за ґрати, — це вже пряме визнання його провини у скоєних злочинах. Він просто хоче завадити правді просочитися крізь стіни цього замку. Але голуб доставить послання Єпископу Барському. А там я виклав коротко всі обставини. Пан Штефан лише відтермінував свій вирок. Але пан вже не зможе уникнути відповідальності за те, що він скоїв.
Три дні їх тримали в підвалі без пояснень. На четвертий день з’явився Штефан у супроводі вартових. Господар здавався спокійним, навіть задоволеним.
— Ну що ж, отче, — сказав він. — Ви мали три дні, щоб подумати. Що ви вирішили?
Антоніо удав, що готовий співпрацювати з господарем замку.
— Ми знаємо, що ви були в іншій частині країни, коли це сталося. Тож ви маєте алібі. Можливо, хтось із ваших слуг міг скористатися вашою відсутністю?
Штефан уважно подивився на нього, але нічого не відповів.
— Ми хочемо лише правди, — продовжив Антоніо. — Якщо ви не причетні, це, врешті решт, виявиться. Але якщо ви спробуєте приховати злочини, то душі мертвих не дадуть вам спокою.
Штефан зітхнув, але на його обличчі з’явилася фальшива усмішка.
— Ви отримали відповідь, отче. А тепер забирайтеся з мого замку! Збирайте речі, і щоб завтра після полудня я вас тут не бачив! Бажаю вам щасливої дороги!
***
Наступного ранку домініканців випустили й відправили геть із замку. Вони виїхали на дорогу до Бару, але раптом отець Антоніо наказав візнику звернути до маєтку Побозьких. День виявився ясний, вітерець розігнав хмари, у небі світило сонце, яке трохи підсушило багнюку на дорозі. Тож за пару днів вони дісталися до маєтку. Там їх і зустрів старий пан Побозький і його старший син.
— Ви впевнені, що це тіло, які ви знайшли у підвалі — це і є наш Матеуш? — запитав старий, коли Антоніо розповів про їхню знахідку. — Він не міг таке вчинити, щоб залицятися до заміжньої жінки. Не так я його виховував, хай йому грець!
— Боюся, що так, — відповів Антоніо. — Це був саме він. Ми вже маємо докази. І свідків. Він був убитий у тому ж замку, де загинула й пані Агнешка. Від руки пана Штефана, який несподівано повернувся до замку з поїздки на день раніше.
Пан Побозький зітхнув, витер сльози з запалих очей і перехрестився. Наступного ранку він зібрав своїх гайдуків і наказав вирушати з ним. Разом з Антоніо та Лукашем вони вирушили до замку Бужанського. Замок зустрів їх цілковитою тишею та відчиненими воротами.
Назустріч їм вийшов старий мажордом і повідомив, що господар утік, забравши із собою всі коштовності та найвідданіших людей.
Мажордом розповів:
— Пан боявся, що правда про скоєне ним випливе назовні, і про все, що тут сталося, стане відомо у Барі, а потім і у Варшаві. Він сказав, що їде до Києва помолитися і вклонитися святиням у Лаврі, але, певно, він поїде ще далі й переховуватиметься десь у Росії. Всі, хто вдіяв щось лихе, потім опиняються або в Оттоманській Порті, або в Московії.
Отець лише Антоніо посміхнувся, почувши це, і сказав:
— Ну що ж. Цією втечею він лише підтвердив всі наші підозри. А нам залишилося лише підсумувати всі докази, скласти повну картину злочину та знайти спосіб покласти край появі цих неспокійних духів, які завдають вам тут стільки клопоту.
***
Здавалося, що Бужанський замок більше не належав своєму господарю. Після втечі Штефана слуги, які раніше мовчали через страх, почали говорити відверто. Антоніо разом із паном Побозьким і Лукашем уважно слухали кожну історію, складаючи картину злочинів, які ховалися за похмурими стінами.
Мажордом, тепер уже менш заляканий, зізнався, що часто бачив, як пан Штефан і його дружина сварилися. І що часто пан Штефан кричав на дружину і навіть бив її, так що на її обличчі та тілі іноді лишалися синці та сліди від батога.
— Пан був упевнений, що пані Агнешка зраджувала йому із сусідськими шляхтичами, які навідувалися до неї у його відсутність. І що дружина ховалась із молодими чоловіками у винному погребі, серед діжок. І що вона вагітна не від нього, — розповів мажордом. — Пан навіть не приховував своїх підозр перед нами, слугами. Скаржився на те, що не зміг прижити навіть байстрюка від дворових дівок, що безплідний, як та смоковниця, яку прокляв Господь, і що він не буде ростити чужого байстрюка і не дасть йому своє шляхетне ім’я. Ми просто слухали та мовчали, бо пан Штефан був скорий у гніві, а рука в нього важка. Міг і батогом по спині похльостати чи в зуби вдарити тростиною.
— А чи був він здатний убити її? — запитав Антоніо.
Мажордом опустив очі.
— Я точно не знаю. Не можу сказати напевно. Але думаю, що це міг зробити тільки він. Або ж наказав своїм гайдукам, а вони завжди усе виконували, що він наказував. Але я сам не бачив. І доказів не маю, лише здогадки. Останнього вечора, перед її зникненням, він здавався таким злим, як ніколи. Наче чорт у нього вселився. Кричав на слуг, а деяких побив. Навіть кухарчуку ледь руку не зламав, так його відшмагав тростиною. Так, у гніві пан Штефан міг бути страшний і нестримний. І коли він гнівався, то слуги ховалися від нього подалі та старалися на очі йому не попадатися.
Разом зі слугами монахам вдалося знайти ще один ключовий доказ. У комірчині, що прилягала до спальні пані Агнешки, вони знайшли сліди крові, які вивели їх до невеличкого ходу, що вів прячмо до підвалу.
— Це доводить, що пана Побозького вбили тут, у спальні, або просто сильно побили. А потім, коли він знепритомнів, вони перетягли його тіло вниз, — сказав Лукаш, показуючи на сліди. — А пані Агнешку теж побили, але трохи згодом. Може, він і не збирався її вбивати, але після того, як пан виплеснув на неї свою лють, вона отримала травми, несумісні з життям. Ось він і вирішив приховати сліди злочину. Тіло суперника він заштовхав у діжку з оцтом, щоб приховати сморід. А тіло дружини замурував у ніші у стіні, де зазвичай стояли ікони, і де вона молилася і ставила свічки.
— Імовірно, Штефан це зробив не сам, — додав Антоніо. — Він міг наказати комусь допомогти йому.
Решта слуг підтвердили, що кілька днів після зникнення пані Агнешки пан Штефан не відпускав зі своїх покоїв старого дворецького, який був його довіреною особою. І цей дворецький теж зник після поспішного від’їзду пана Штефана — схоже, той вирішив прихопити старого слугу із собою.
Увечері пан Побозький зі своїми людьми вирішив провести обряд для вшанування загиблих. Їхні тіла підняли нагору й відспівали у каплиці замку. Отець Антоніо та Лукаш провели нічну молитву за упокоєння. У каплиці запанував спокій, але холод, який пронизував усе тіло, підказував їм, що привиди замку ще не зникли. Вони відчували далекі кроки та чиюсь присутність. І раптом за їхніми спинами з’явився привид Білої Пані. Вона стояла біля вівтаря, її обличчя більше не було сповнене люті, але виражало сум і прохання. Лукаш підійшов до неї з розп’яттям, і вона зникла, залишивши після себе тільки відчуття холоду.
— Вона знайшла спокій, — сказав Антоніо. — Але тепер всі мешканці замку мають дізнатися правду про те, що тут сталося.
Вже вранці їх поховали разом у родинному склепі Бужанських. Пані Агнешку та Матеуша хотіли поховати з усіма почестями, щоб їхні душі знайшли спокій хоча б на тому світі.
— Ось і настав кінець давньому і славному роду Бужанських, — сказав отець Антоніо. — У гніві пан Штефан вбив свою дружину та останнього нащадка, який міг би успадкувати його ім’я та титул. Тепер цей замок отримає хтось інший як дарунок від нашого короля, або ж він надалі стоятиме пусткою, і його коридорами та кімнатами гулятимуть тільки вітри…
— Якби всі знали до чого призводять людські пристрасті. Хіть, заздрість, ревнощі, гнів. Якби ж всі люди хотіли опанувати свої пристрасті, — промовив Лукаш. — Чому навіть шляхетні люди не хочуть чи не здатні приборкати свої пристрасті, чому так часто дають волю гріховним бажанням та поривам?
— Ти сам заговорив про це, — зауважив отець Антоніо. — Отже, ти готовий стати монахом, сину мій?
Лукаш мовчки кивнув. Антоні мовчки взяв руку учня і потиснув її.
— Хай благословить тебе Господь та святий Папа Римський. Ти маєш талант, і високо підеш. Я вірю в тебе, сину мій!
***
За кілька днів із Бару прибули представники шляхти й духовенства. Антоніо виклав перед ними всі знайдені докази, описавши, як пан Штефан використав свою владу, щоб приховати свої злочини.
Офіційно Бужанський замок перейшов під контроль корони, а всі слуги були звільнені від відповідальності за дії їхнього господаря. Серед розслідувачів поширилися чутки, що пан Штефан міг знайти притулок у Росії, але остаточна його доля залишилася невідомою.
Останньої ночі перед від’їздом домініканців Лукаш запитав:
— Отче, як ви думаєте, справедливість восторжествувала?
Антоніо, дивлячись на старий замок, який тепер видавався меншим і менш загрозливим, відповів:
— Вона торжествує не завжди, сину мій, далеко на завжди. Але ми зробили все, що могли. Людський суд віддає борги землі, а Божий — душам.
На світанку вони покинули замок, залишивши за собою історію, яка мала стати попередженням для інших: жорстокість і гнів ніколи не залишаються безкарними.
***
Бужанський замок залишився за спинами отця Антоніо та Лукаша, як символ таємниць, гріхів і наслідків людської слабкості. Туман знову огорнув долину, з якої вони виїхали на дорогу до Бару. Здавалося, природа намагалася стерти всі сліди того, що сталося за цими похмурими мурами.
У кареті панувала тиша. Лукаш, який зазвичай не соромився ставити запитання, тепер сидів, дивлячись у вікно, наче намагався осмислити те, що вони пережили. Отець Антоніо тримав у руках молитовник, але не читав, а дивився перед собою, занурений у думки.
— Отче, — нарешті заговорив Лукаш, зважившись. — Як ви думаєте, чи скоїв Штефан цей злочин сам?
Антоніо тяжко зітхнув, закриваючи молитовник.
— Людина, яка має владу, дуже рідко діє наодинці, Лукашу. Він завжди був оточений тими, хто боявся його більше, ніж Бога. І, тими, хто готовий був виконати будь-які його забаганки. І можливо, ці люди допомагали йому вбивати, приховувати, замовчувати. Але відповідальність завжди починається з одного серця. Того, в якому поселився задум вчинити злочин.
— Чи буде Бог милостивим до його душі? — знову запитав Лукаш сповненим тривоги голосом.
Антоніо помовчав, ніби зважуючи слова, які збирався сказати.
— Божа милість є безмежною, але й Божа кара теж не знає меж. Якщо Штефан не покається, то його чекає сувора кара. І жорстока розплата. Але ми не судді його душі. Наша справа — залишити правду на землі. І донести цю правду до воєводи та короля.
Карета підстрибнула на вибоїні, і Лукаш ледь не звалився з сидіння. Він нервово зітхнув, обтираючи піт із чола.
— Це був перший раз, коли я побачив привидів, — сказав він після паузи. — І перший раз, коли відчув справжній страх.
— Страх — це природно, — відповів Антоніо. — Він допомагає нам зрозуміти, що ми є лише маленькими частинами Божого задуму. Але найбільший страх має бути перед нашими власними гріхами. Бужанський замок показав нам це в усій його огидній суті.
***
Коли вони дісталися Бару, у повітрі вже відчувався перший морозець ранньої зими. Колегіум зустрів їх теплом, затишком і знайомим дзвоном, що кликав на молитву. Лукаш увійшов до своєї кімнати, ледь не падаючи від втоми, але не зміг заснути. Він лежав, дивлячись у стелю, і знову й знову згадував Білу Пані, її сумні очі й білі шати, що світилися в темряві.
Наступного дня Антоніо зібрав у каплиці братів, щоб розповісти їм про події в замку. Він говорив про гріхи пана Штефана, про невинність Агнешки й про те, як лють і помста можуть зруйнувати життя навіть у найбагатших будинках.
— Історія цього замку має стати уроком для всіх нас, — завершив він. — Немає таємниць, які можна приховати від Бога. Немає злочину, який не отримає своєї розплати.
***
Минуло кілька місяців. Новини про те, що Бужанський замок тепер порожній, розійшлися серед місцевої шляхти. Його колишній господар уже не повернувся, а слава про привидів поступово згасала, як вогнище, у яке не підкидали дров.
Але одного разу, коли весна принесла перше тепло, до колегіуму прийшов лист. Його доставив сільський хлопець, який здавався наляканим і розгубленим. Лист був від невідомого відправника, але написаний чітким і розбірливим почерком.
Антоніо прочитав його кілька разів, перш ніж покликати Лукаша.
— Лукашу, — сказав він, передаючи юнаку листа, — прочитай це.
Лукаш прочитав уголос:
"Отче Антоніо! Я знаю, що ви все зрозуміли про мій гріх. Я зробив те, що не повинен був зробити, і тепер не можу знайти спокою. Моє тіло далеко, але душа залишається в замку, і я чую плач і стогін тих, кого я зрадив. Моя доля тепер у руках Божих, але я прошу лише одного — моліться за мене, щоб я хоча б у смерті знайшов милість. Вибачте мені за все, що я накоїв.
ясновельмжний пан Штефан Бужанський".
Лукаш дивився на отця Антоніо, не знаючи, що й сказати.
— Що ми маємо робити, отче?
Антоніо подивився у вікно, крізь яке падало весняне світло.
— Ми помолимося, Лукашу. Це все, що ми можемо зробити.
Ця історія закінчилася так, як і мала закінчитися: зі спокоєм для тих, хто шукав правди, і зі справедливістю для тих, хто її боявся. Але у Бужанському замку, де, здавалося, навіть самі стіни були готові розповідати свої історії, лишилися лише неясні тіні, але запанувала повна тиша, в якій кбільше не було чутно ні нерівних та уривчастих кроків, ні виття, плачу чи стогону. Лише вітер завивав та хрипів у димоході. І хоча гріхи минулого залишили свій слід, у ці землі повернувся спокій. А навесні, після того, як відбувся черговий сейм у Варшаві, до замку в’їхав його новий володар — молодший син графа Потоцького, якому король дарував титул та землі.
