Попід храмами

Понад хмарами зорі парами

Тартак ft. Катя Chilly

Юліанна йшла тісним підземеллям під Воздвиженкою. Вона була тут тиждень тому, на екскурсії по колектору річки Глибочиці, і ще тоді помітила дивні відгалуження шляхів. Екскурсоводи лишень мимрили, що там глухі кути та підштовхували йти швидше, щоб не губитися. Та коли б це спинило її. Юліанна з дитинства облазила всі закинути будівлі в окрузі, обходила усі церковки у пошуках потаємних ходів, що неодмінно мали привести до скарбів. Звісно, зараз вона дедалі менше вірила у ймовірність натрапити на скриню з золотом, однак дух авантюристки не вщухав з віком.

На відміну від колектора річки, цей тунель був набагато тіснішим, і від необережних рухів рюкзак шурхався об кам’яну кладку. Юліанна присвічувала телефоном шлях та часом поглядала на екран. Перевіряла, куди рухалася, та чи не припинив працювати застосунок з трекером маршруту. Сигнал під землею гидотний, але краще, аніж нічого. Найгірше, що ти можеш допустити у підземеллі — це заблукати.

Перехрестя. Юліанна видихнула, і пара з рота розлетілася хмаркою у світлі від телефона.

— Направо підеш — коня втратиш, — прошепотіла сама до себе, — наліво підеш — голову покладеш.

Дівчина невпевнено переступила з ноги на ногу та знову глянула на екран телефона.

— Прямо підеш — скарб знайдеш.

Вона струсила плечима та попрямувала у прохід, що був перед нею, дарма, що він вигинався та звивався ліворуч.

Юліанна крокувала неспішно, щоб не розсікти голову: стеля часом поступово насувалася, ставала нижче, тиснула, а тоді знову відпускала.

Попереду пролунав шум. Чорт. Юліанна завмерла та прислухалася. Якщо це екскурсоводи, то вони ж певно її запам’ятали. Доведеться вислуховувати нудні моралі, що вона діє небезпечно та необдумано.

Дивно, звучить немов чіткий ритм. Може метро? Та ніби не схоже. Будівельні роботи?

Юліанна намагалася дихати якомога тихіше. Крок, ще крок. Ритмічне гупання гучнішало. З кожною миттю інтерес пересилював страх. Вона навіть не помітила, як пришвидшила рух, немов нічний метелик, лишень не на світло, а на цокання метронома. Бум-бум. Бум-бум-бум. Бум-бум. Стукіт заворожував, манив до себе.

Тісний коридор зробив ще два виверти, а тоді вивів до просторішої кімнати. Попереду виднілися дерев’яні двері. Як вони не зогнили за стільки часу? Вона присвітила телефоном та помітила дві товсті металеві смужки, що тримали планки дверей, згори та знизу. Замість ручки — почорніле залізне кільце.

Юліанна обережно підійшла до дверей та прислухалася. Так. Глухі удари лунали голосніше. Бум-бум. За самісінькими дверима, щоб там не було. Бум-бум-бум.

Вона затримала подих, як раптом стукіт припинився. Підземелля поринуло у тишу. Від несподіванки Юліанна сіпнулася. Спиною пробіг морозець. Схопилася за металеве кільце на дверях та заклякла.

Страх стиснув живіт сильним спазмом. Кров гупала у скронях. Юліанна міцно стискала холодну ручку, не здатна поворушитися.

Відчинити та зазирнути, чи обернутися та бігти геть: вона й гадки не мала, що їй робити. Легені стискало лещатами тривоги. Гучні вдихи та видихи порушували тишу, заважали думати, як раптом Юліанна затримала дихання. У підземеллі позаду чулися кроки. Чорт, у пастці — загроза за дверима, загроза позаду, і стіни немов зсуваються…

Думай, думай швидше, обирай. Кроки позаду лунали гучніше. Звуки за дверима все одно були глухими, а отже не виникли прямо за входом… До біса. Смикнула ручку на себе, але двері не піддалися. Взялася обома руками за залізне кільце і знову потягнула. Щербина на металі подряпала палець, та дівчина не звернула уваги. Двері з рипом прочинилися.

Юліанна заскочила у дверний отвір та потягнула ручку за собою. Розгублено озирнулася навколо, доки світло ліхтарика стрибало просторою залою з мурованими стінами.

Шляху назад немає. Потрібно шукати вихід. Або бодай сховок, щоб перечекати тих, хто йде позаду. Чорт.

Попереду виднівся прохід, і Юліанна побігла до нього. Дурне передчуття, що підземеллям у її бік йшли не екскурсоводи, вкидало адреналін у кров.

Лише підбігши побачила, що прохід зачинений на залізні ґрати. Чорт, чорт, чорт!

З боку дерев’яних дверей почувся пронизливий крик. Серце калатало як навіжене. Юліанна затиснула вуха руками та кинулася у правий кут зали до невеликої ніші у стіні. Вимкнула ліхтарик та стиснулася калачиком.

Двері прочинилися і за звуком до зали увійшли двоє.

— Мишенятко, що ти тут забула? — пролунав у темряві жіночий голос.

— Вона брудна, — зі зневагою сказав її супутник.

Юліанна не могла контролювати себе. Їй хотілося злитися зі стіною, але тіло натомість встало та виструнчилося. Руки та ноги не слухалися. Хотілося кричати, однак не вдалося видати ані звуку. Голоси манили до себе.

***

— Новожилов слухає, — голос слідчого у слухавці звучав відверто втомлено.

— Добрий день, — сказала Ольга вп’яте лише за цей день, — я по справі Коник Юліанни…

Подруга зникла добрі півтора тижня тому, і поліції досі не вдалося її знайти. Ольга відчувала, якщо вона не смикатиме їх постійно — ніхто й не шукатиме.

— Так, — він зітхнув, — слідчі дії трива…

— Це все Діма!

— Ольга Сергіївна, ще раз, ми перевірили Дмитра, у нього алібі.

Алібі, аякже! Колишній Юліанни неодмінно причетний до її зникнення, а правоохоронці просто стають на сторону чоловіка. Кругова порука.

— Він що, запла…

— Ольга Сергіївна, будь ласка, не заважайте слідчому процесу. Коли у нас з’явиться інформація, ми вам повідомимо.

Короткі гудки. Та вони там геть обнагліли! Вона їм, буквально, на блюдечку з блакитною облямівкою всю справу принесла, все розплутала, а вони…

Ну очевидно же, трекер показав, як Юліанна гуляла Воздвиженкою. Так, йшла дещо дивно, але то певно інтернет просідав. Взагалі добре, що Ольга згадала про цей застосунок. Вони його разом завантажили, щоб бігати і фіксувати дистанцію на мапі.

Юліанна йшла, а потім сигнал обірвався. От там Діма на машині її схопив, закинув у багажник і вимкнув телефон. Або ще гірше, вдарив каменюкою по голові. Або хлороформ…

Ольга зітхнула та поклала телефон до кишені пальта. Така відповідь слідчого погано вкладалася в голові. Ну це ж точно Діма. Юліанна казала, що він кончений аб’юзер, невже цього недостатньо? Вони ж саме тому пів року тому розійшлися: подруга вигнала його з дому, бо це все-таки квартира її батька.

І що, що у нього інші стосунки тепер. В місті його типу не було, коли Юліанна зникла. Яка ж тупа брехня. Полюбе відкупився від поліції.

Ольга була переконана у цьому. Раз поліція не вірить, доведеться самій втрутитися, і вона знала, що потрібно робити.

Поправила навушники та спустилася у метро. З Голосіївської треба доїхати на Контрактову. Ольга ненавиділа метро, їй здавалося, немов тунель стискається, повітря бракувало. Однак зараз страх поступився хвилі злості та рішучості. Піднесла картку до валідатора, і коли той пікнув — пройшла до платформи.

Дістала телефон, щоб увімкнути музику. Треба хоч трохи налаштуватися. Чи відволіктися. Ні, ні, налаштуватися. Це буде серйозна справа, і треба, як сказала б Юліанна, зібрати яйця до купи.

Ольга гортала плейлист, увімкнула випадкове програвання, а тоді натискала на відтворення наступної пісні, щойно послухавши секунд п’ять попередньої. Все не те.

Потяг визирнув світлом фар з тунелю та зупинився на платформі. У вагоні було малолюдно. Ольга не стала сідати, натомість встала біля задніх дверей та оперлася на них, попри напис «Не притулятися».

Пасажирів майже не було, доки вона не під’їхала до Олімпійської. У вагон разом з потоком людей увійшла схожа на Юліанну дівчина. Ольга аж смикнулася. Світле кучеряве волосся, риси обличчя, картате пальто — все було ідентичним. Вона вирячилася на незнайомку, немов на привида, а тоді звернула увагу на підбори. Ні, Юліанна таких не носила ніколи.

У грудях злегка защемило. Хотілося вірити, що з подругою все добре і Юліанна жива, однак з кожним днем невідомості ця надія слабшала. Ольга струсила плечима та відвернулася.

Майдан, Поштова площа, двері відчинилися і Ольга ледь не вилетіла на платформу. Їй було фізично боляче перебувати в одному вагоні з кимось настільки схожим на зниклу подругу. Якусь мить вона стояла посеред платформи та глибоко дихала, як перед нападом панічної атаки. Заспокойся. Ти все зможеш. Ти знайдеш її. Живою.

Ольга злегка струсила плечима та покрокувала до виходу, на Верхній Вал. Він точно сидітиме там у цей час. Як вони з Юліанною не намагалися, але відбити у нього цей заклад не вийшло.

***

На вулиці падав дрібний сніг. Кінець листопада вдався вкрай прохолодним. Ольга пройшла повз спортивний майданчик, збираючи до купи свою злість та впевненість. Повернула в один з двориків і попрямувала до входу. Відчинила двері бару — так, вона не прогадала, Дмитро сидів за одним зі столиків. Краєм ока оцінила, що більше відвідувачів ніби не було.

— Чуєш, давай розповідай, де вона? — кинула агресивно та поперла на хлопця.

— А? — Дмитро розгублено повів бровою. — Оль…

— Бігом! Що ти з нею зробив?!

Ольга відчувала, як її щоки червоніли від люті.

— Ти про що взаг…

— Не треба тут мене газлайтити, — гиркнула і нахилилася майже впритул. — Значить слухай сюди, або ти сам ідеш в поліцію і в усьому зізнаєшся…

Двері відчинилися і до бару увійшла група людей. Цього не було в плані. Ольга обернулася, підвела погляд та помітила бармена, який уважно спостерігав за нею. У горлі встав маленький клубок. Ні, вона мусить.

— Або я по всіх, — вона перейшла ледь не на шепіт, — чуєш, по всіх соцмережах розповім, який ти кончений аб’юзер.

— Ти, блять, нормальна? — Дмитро не витримав. — Ви, блять, місяцями цю дич і так ганяєте, хєр зна що вигадуєте.

Група незнайомців притихла та уважно вдивлялася на цю парочку.

— Ти мене брехухою назвав?!

— Да, назвав, — він агресивно смикнувся вперед. — І тебе, і Юліанну. Я вже поліції пояснював, що до батька на операцію їздив. Треба і тобі копію квитків? Дам. І я дупля не ріжу, де вона там зникла. Може в запой пішла і десь в канаві валяється. Мені посрати!

Ольга випрямилася і блимала очима, не здатна дібрати слів. Лють кипіла у крові. Долоні стиснулися у кулаки.

— А що ж ти так виправдовуєшся, га? Значить щось приховуєш?

— Ти йоб…

— Все, у тебе доба, або сам зізнаєшся, або я тебе на шакалячому експресі до смерті закатаю, — кинула і кулею вилетіла з бару.

Вона навіть не помітила, як швидким кроком дійшла до Житнього ринку і продовжувала йти. Очі сльозилися, горло досі стискав клубок, а руки трусилися. Вона зробила це заради Юліанни, і тепер лишалося лише сподіватися, що цього буде достатньо.

Думки про те, що Діма реально міг вбити її подругу, були нестерпними. Але раціональними! Він же взагалі неадекват. Якби у барі не було інших людей, він би ще й її вбив…

Ні, це так лишати не можна. На ходу написала у телефоні та поставила на відкладену публікацію на наступний ранок: «Мене викрав або вбив Дмитро Караванський! Він причетний до зникнення Юліанни, я про це всім казала, але мене ігнорували. Якщо ви це читаєте, значить він добрався до мене!»

Пальці тремтіли. Ольга схлипнула, скопіювала текст та відправила слідчому повідомлення, заплановане на той же час.

Хотілося опинитися вдома, в теплі, під ковдрою. Натомість перед очима стояла напівпорожня стоянка. Забагато стресу на один вечір. Зараз назад, на метро, або взяти таксі…

З думок вирвало ритмічне стукання. Ольга прислухалася та роззирнулася. Трамваїв поблизу не видно.

По ліву руку вона помітила білі стіни церкви, злегка підсвічені ліхтарями. Стукіт не просто лунав звідти, а манив до себе. Ольга немов зачарована покрокувала до невеликих сходів та брами, що вели на територію храму. Церква вселяла спокій. На мить Ольга зловила себе на думці, що це дивно, адже раніше ніколи такого не траплялося, однак ритмічний стукіт вибив роздум з голови.

— Дитя, ти заблукала? — незнайома жінка підійшла ззаду та взяла Ольгу за лікоть.

— А? Вибачте я…

— Нічого страшного, — перебила її. — Всі ми блукаємо. Ти змерзла, йди зі мною.

Ольга подивилася у чорні, немов ніч, очі незнайомки та не змогла відмовити. Вона роздивлялася обличчя жінки непристойно довго, її риси були настільки витонченими, що перехоплювало подих.

— Ходімо, — посміхнулася жінка, — у Божому домі раді кожній душі.

***

Полегшення вперше за ці десять днів огортало серце теплом. Ольга розстібнула куртку та роззирнулася. У храмі горіли десятки свічок.

— Меса буде вночі, тому зараз нас ніхто не потривожить, — сказала жінка. — Відпочинь, зігрійся. Я Мар’яна.

— Оля.

— Твоє серце неспокійне.

Церкву зсередини прикрашали зображення апостолів та Ісуса, янголів, Богородиці та… Ольга придивлялася і намагалася зрозуміти, кому присвячений найбільший розпис. Вона не надто зналася на християнстві, однак щось у цьому зображенні чоловіка поряд з осиною викликало поколювання тривоги та захоплення водночас.

— Це святий Юда, — Мар’яна помітила, на чому зосередилася увага Ольги. — Він наш покровитель.

— Але хіба…

— Зрадник, неприкаяний, той, кого зреклася сама смерть, — вона хмикнула, — той, без кого не було би воскресіння. Улюбленець Ісуса. Той, хто дарує вічне життя.

Ольга злегка підвела брови. Навіть її знань вистачало для того, щоб не вихваляти Юду.

— Часом ми мусимо робити погані речі, щоб принести добро у цей світ, — сумно посміхнулася Мар’яна. — Але тебе тривожить не це. Що сталося, чому твоє серце охопила бентега?

Ольга на мить завагалася. Може не варто? Однак у храмі було так спокійно. І Мар’яна здавалася приємною жіночкою років за 45, але дуже доглянутою. Видно, коли людина піклується про себе.

— Моя подруга, її… Вона зникла. Можливо назавжди, — голос затремтів, а на очі знову навернулися сльози. — Я знаю, що в цьому винен її колишній, але мені ніхто не вірить.

— Дитя, — Мар’яна підійшла ближче та витерла сльозу зі щоки дівчини, — ми помолимося за твою подругу. Тим, хто має міцну віру — воздасться.

Ольга ледве втрималася, аби не сіпнутися. Порцеляново-біла шкіра жінки була холодніша за лід.

— Ти міцна у своїй вірі?

— Я… — Ольга розгубилася. — Я хочу повернути подругу.

— Я запитала не про це. Всі ми блукаємо, — Мар’яна посміхнулася, — але повертаємося до Отчого дому.

Серце несподівано закалатало, немов навіжене, а спиною пробіг морозець. Ольга струсила плечима і задумалася, що у церкві, на дивно, не було нудотного запаху ладану.

— Я бачу, ти не втішення шукаєш, — Мар’яна відійшла на два кроки, а її очі блиснули. — Тебе цікавить помста?

Ольга заклякла та вдивлялася в обличчя жінки. Чого би раптом таке питання? Зараз почнеться про підставляння другої щоки? Мар’яна її що, звинувачувати тут зібралася, віктимблеймити? Е ні, вона себе в образу не дасть. З цією жіночкою щось явно не так. З цією церквою, з цими розписами, з усім. Тривога кричала у думках, вимагала негайно забиратися геть.

— Я…

Рингтон перебив дівчину. Очі округлилися, коли вона подивилася на телефон. Це був слідчий. Невже сцена у барі таки зробила своє і Дмитро у всьому зізнався?

Ольга підвела погляд та помітила, як Мар’яна кивнула, немов дозволила зняти слухавку.

— Алло?

— Новожилов. Ольга Сергіївна, Юліанну знайшли.

Пульс пришвидшився. Ще трохи, і Ольга була ладна стрибати на місці.

— Де, де вона?!

— Дигери виявили тіло у колекторі.

Серце завмерло.

— Що? ні…

— Мої співчуття.

— Це Діма, він її вбив!

— Попередня причина смерті — передозування, або гостра реакція організму на наркотичні речовини.

Вона не слухала, в очах потемнішало. Ні, ні, цього не могло бути.

— Ні, — випалила вона, — це все Діма підстро…

— Розтин покаже детальніше. Мої співчуття.

Земля пішла з-під ніг. Ольга відчувала, що зараз впаде. Мар’яна не встигла підхопити дівчину і та повалилася прямо на підлогу.

— Це про подругу? — тихо запитала жінка.

Сльози стікали червоними щоками. Ольга відкрила рот, але не змогла сказати і слова. Лишень вила, як поранена тварина. Вона коротко похитала головою вгору-вниз, а тоді затулила обличчя руками.

— Стільки горя, стільки болю… — прошепотіла Мар’яна. — Але ти знаєш правду. І знаєш, що потрібно зробити, — її голос гучнішав. — Дитя, ти прийшла на поклик, відгукнулася, готова відкрити серце божественному.

Ольга не слухала. Передоз? Юліанна, звісно, бавилася травою. І грибами. І марками. Але передоз… Ще й в якійсь каналізації…

Стоп!

Що там той гниляк казав? Ольга напружилася у спробах пригадати. В запої у канаві валяється? Тепер це точно він! От тепер вже він не відкрутиться.

Вона хмикнула носом і втерла рукою очі.

— Що ти там казала про помсту? — холодно запитала Ольга.

Підвела погляд та побачила, як Мар’янині губи розпливаються у посмішці. Жінка задоволено кивнула та допомогла підвестися на ноги.

— Ходімо, — обережно обійняла за талію, — нам вниз.

***

Раціональне загубилося у люті. Ольга крокувала за Мар’яною до підвалу церкви, а тоді сходами ще нижче, у тунель підземелля, що ледь освітлювала свічка. Жінка щось розповідала про перетворення, сповнення сили, блаженство та божественну енергію, однак дівчина пропускала більшість повз вуха. Її цікавило лише одне — обіцяна помста. За Юліанну, за всіх скривджених.

Тунель викладений кам’яною кладкою раніше викликав би напад панічної атаки, однак зараз рішучість відбивала будь-які тривожні думки. Мар’яна підвела Ольгу до старих дерев’яних дверей.

— За ними на тебе чекає рай, — сказала вона та простягнула руку, — але спершу мені потрібна дрібка твоєї крові.

Ольга на мить завагалася, однак осмикнула себе та витягнула правицю. Мар’яна одним рухом, швидко вколола палець дівчини гострим нігтем. Крапля крові зібралася на пучці. Магія? Вуду? Похрін! Аби тільки Дмитро заплатив по повній.

Ольга підвела очі та помітила, як Мар’яна важко сковтнула слину, а тоді потягнула руку дівчини та провела закривавленим пальцем по металевій ручці.

Рішучість згасала. Щось тут не так. Те саме відчуття, що у церкві, до дзвінка слідчого.

Двері важко рипнули та прочинилися. За ними, у слабкому світлі від свічки, виднілася простора зала.

— Тут відбувається друга частина меси, — дещо схвильовано промовила Мар’яна, — але ти й сама все побачиш. Скоро.

Жінка пройшла вперед та повела за собою Ольгу. Дівчина озиралася, оглядаючи підземелля. На стінах виднілися подібні до церковних біблійні сюжети, однак похмуріші, моторошніші.

Вони підійшли до старих металевих ґрат.

— Нам туди?

— Так. Тобі.

Мар’яна зробила крок вбік, виставила руки і схилилася у поклоні, немов прикликаючи дівчину.

— Там ти знайдеш серце Юди, це воно кликало тебе.

— Що? — Ольга завмерла.

Яке ще в сраці серце? Ні, це все вже геть вийшло за рамки розумного. Не буде тут ніякої помсти, ніякої сили.

— Знаєш, якось я…

Мар’яна підвела очі та подивилася на Ольгу. На її обличчі читалася бентега.

— Її це не поверне. І Діму це не покарає, — Ольга злегка підвела брови. — Виведи мене звідси.

— Дитя, послу…

Мар’яну перебило рипіння дверей. Ольга з переляку смикнулася.

До зали увійшли двоє, чоловік та жінка, бліді мов смерть. Лише від погляду на них спиною пробігся морозець. У них тут якісь сектантські приколи? Треба звалювати.

— Мар’яна, що це з тобою за мишенятко? — запитала незнайомка.

— Вона гірчить гнівом, — сказав її супутник, гучно втягнувши повітря носом.

Мар’яна вийшла поперед Ольги та розвела руки, затуливши дівчину собою.

— Годі. Ви вже погралися, що довелося після вас прибирати, — кинула вона.

— Ти її припасла для себе? — запитав чоловік та зробив крок вперед. — А як же ділитися з ближніми?

— Вона не для їжі, — фиркнула Мар’яна. — Вона буде зі мною.

Ольга повільно позадкувала до стіни. Якого біса тут відбувається?

— Ми трошки, — протягнула незнайомка і підійшла ближче, — правда-правда.

— Ні. Стане з вас. І так добре, що попередню сьогодні таки прийняли за наркоманку і не стали лазити…

— Що?!

Очі Ольги налилися люттю, а обличчя почервоніло. Вона кинулася вперед та штовхнула Мар’яну у спину. Жінка похитнулася і впала на землю.

— То це, блять, ви?!

— Мишенятко агресивне, — нахилила голову незнайомка та широко посміхнулася, — так навіть цікавіше.

— Я вас приб’ю! — крикнула Ольга та побігла на незнайому жінку.

Вона встигла тільки замахнутися кулаком, як жінка перехопила її руку. Крижана шкіра обпікала холодом.

Незнайомка ривком потягнула Ольгу на себе, вправним рухом відхилила голову дівчини вбік, оголивши шию.

Біль. Немов опік від окропу, що розходиться всім тілом.

Ольга скрикнула та спробувала пручатися, однак тіло геть ослабло. До неї підійшов чоловік. Незнайомка відірвалася від шиї дівчини і посміхнулася злегка скривавленим ротом, лише щоб поступитися чергою своєму супутнику.

Мар’яна підвелася з землі та обтрусила одяг.

— З нею розберетесь самі, — незадоволено гиркнула жінка та попрямувала до дверей. — Раджу скинути з даху. Суїцид.