Дивна Мегера
Весна 1943 року
Дощ накрапав вже третій день, стараючись змити кров із землі. Холодними краплями вистукував власний ритм і оголював те, що хтось від нього ховав.
Чоловік копав вперто, наспівуючи веселу мелодію з колишнього життя. Він намагався думати про часи, коли ходив у старий ліс збирати гриби й гуляти з друзями, а не викопувати їм могили. Він щиро намагався взагалі не думати та час від часу голос його здригався. Але тоді високий німець замахувався прикладом зброї й чоловік продовжував копати. Він намагався співати голосніше, щоб заглушити змордований плач маленької дитини. Він старався не дивитись на братську могилу, яку щойно рівняв. Худий, голодний чоловік уявляв, як зараз розвернеться і вдарить лопатою солдата, як побіжить й врятує малого, що не знати скільки на цих трупах пролежав.
Він уявляв, співав і копав. Один гучний постріл йому все те старання обірвав. Солдат пішов, а дитина й далі плакала за всіх. Малому залишились холодні обійми розстріляних родичів і вогкої землі.
***
Осінь 2002 року
Я втиснулась в маленький простір сповідальні, щоб краще почути слова Отця. Він знав, що мені потрібна розмова, я ж знала, що нічого не змінять жодні слова.
— Перед сном та вранці тричі промов “Отче наш” і “Богородице”. І, Софіє, не переживай ти зробила все, що могла.
— Дякую, Отче! — бовкнула я. А перед зором постало перелякане обличчя брата Антонія і я вже не пам'ятала як поцілувала єпитрахиль. Чи перехрестилася виходячи із церкви, чи просто ганебно втекла.
Бабця підштовхувала мене до монашого життя, відколи я пішла на катехизацію. Вона була переконана, що мені вдасться спокутувати їхні гріхи, якими б важкими вони не були. І я не сумнівалась, що так і має бути. Вона наголошувала, що монастир — єдине місце де можна сховатись від цього скаженого життя. І я їй вірила. А коли вона помирала, то не мала спокою, залишаючи мене, поки я не пообіцяла прийняти монаший чин. Пройшло два роки і сьогодні я вперше призналась собі, що хочу іншого життя.
Саме бабуся навчила мене в усіх незрозумілих ситуаціях сповідатися і досі це працювало. Покаяння було схоже на ванну для душі, я признавалась в найтемніших думках, причащалась і спокійно жила далі. Та сьогодні я так не змогла. Не змогла признатися, що перелякалася. Не змогла признатися, що не хочу стати черницею й покладати своє життя на милість Божу, бо я бачила цей страх в його очах. Брат Антоній перед смертю не був спокійний і не передчував блаженного кінця. Він не міг слова вимовити, паралізований якоюсь фізіологічною причиною. І мені було цікавіше, що ж відбувалося з ним в ту мить, ніж чи знайде він Царство Боже опісля. Але визначити на око, я не могла. Мені бракувало і досвіду й знання, хай скільки б я не готувалася до вступу на медичний.
Ні, ця сповідь полегшення не принесла. Тому я стала шукати його в прохолодному повітрі й вечірньому затишку.
Але світ наче завмер, а туман, що осідав на мою шкіру й волосся, нагадував сльози за втраченим життям. Я йшла надто повільно, як для людини, яка поспішає. А все ж прискорити крок, здавалося непомірним зусиллям.
Ліхтарі ніби зависли в повітрі, приховані осінньою мрякою і мені подобалось уявляти себе кораблем, що прямує до маяка. Так я минала їх один за одним аж поки не вийшла на площу базарчика біля синагоги. Тут сходилося роздоріжжя, яке вело: праворуч — у велике місто, ліворуч — до мого дому, прямо — на великий базар та назад — до церкви. Гамір, який панував тут вдень, розчинився між осель, тиша огортала звідусіль й була мені другом аж поки…
— А щоб тобі! — я добряче засадила ногою в щось тверде. Судячи зі звуку, то була скляна пляшка й вона котилась по асфальтованій дорозі так гучно, що наполохала котів. Всі як один чорні, в погано освітленому провулку біля смітників, вони розсипалися по кутках з розлюченим вереском. І вже за мить знову шарпали поліетиленовий пакет.
Я озирнулася, наполохана не менше за них. І врешті вся ця катавасія збила з мене заціпеніння й мій приглушений зойк, перетворився на схлип, а далі на плач. Ну чому саме я мала зустріти брата Антонія в його останню мить? Вийди я з церковної їдальні раніше, зараз могла бути вдома й дізнатися про його смерть завтра, як і решта містян. Але мене ніби щось тримало цього вечора і я бралась то за одну, то за іншу справу, поки не стемніло. Тепер я навіть злилась на бабцю, яка нав'язала мені переконання, що в служінні людям я знайду порятунок.
Роздратування розчинив пекучий сором — людина нещодавно втратила життя, а я жаліюсь, бо була в ту мить поруч. Тепер я злилась й на себе через те, що просто була, а нічого не сказала, крім “заждіть”. “Заждіть” — ніби цього достатньо, щоб зупинити смерть? Я лише втримала його тіло аби воно не впало з лавки, от і все. А він так боявся, так напружився, щоб втримати останній подих й завмер. Просто осів, поплив і згас. І враз обважнів, ніби нитки за які його тримало небо, взяли й обрізали.
Позаду проїхала машина, світло фар відбилося від залишків вікон синагоги й на мить вони запалали вогнем. Я завмерла, а тоді не втрималась і оглянулась. В кінці вулиці стояла людина в довгій темній рясі, гра світла змусила мене подумати, що туман розступається перед ним. Десь під шлунком замлоїло, а тіло затерпло. Невже брат Антоній не помер? Чи помер, але має на мене жаль? Мені стало надто тепло, але я спинила потік абсурдних думок. Це просто чужий чоловік і те, що спершу здавалось рясою насправді було плащем. Заціпеніння минуло, я різко відвернулася від незнайомця й попрямувала у потрібний бік. А далі не втрималась і побігла, бо дуже захотілось опинитись в теплі, вдома, під ковдрою.
Ніколи ще дім не був таким заманливим місцем як зараз. Та тільки но я увійшла, як запах нафталіну пробив шлях у закутки моєї свідомості й витравив звідти залишки спокою. Нагадав, чому я звідси тікала кожного дня, останні два роки, а тоді неминуче поверталась. Мати жила у світі спогадів і власних вигадок. Відколи померла бабуся, вона стала ще дивніша, зволокла всі батькові речі з горища й дбайливо пересипала їх смердючим порошком. А я змирилась з усіма її химерами, окрім цього їдкого старечого запаху. Іноді я відчувала себе тим норковим коміром — захована, щоб не зотліти, призначена служити та мертва і пуста.
Яка дурня… Я жива, а отже можу щось змінити. Можу жити наперекір бабусиним настановам і материним страхам. Я точно зможу все змінити та не зараз. Знявши взуття, я ще трохи постояла в коридорі, поки не набралася сили покликати:
— Мам?!
Натягла на обличчя легку усмішку, щоб хоч трохи приховати розбиту себе. Хотіла, щоб вона спитала де я затрималась і водночас не хотіла знову все проживати. Та вона подивилась на пакунок в моїх руках, тоді на настінний годинник. Поправила розхристаний халат й забрала з моїх рук контейнер з гороховим супом. Тим самим, що я наливала всім голодним, які приходили в церкву на вечерю. У велетенській виварці намішували так багато, що залишалось і помічникам. Хтось відмовлявся, а я завжди брала.
— Він холодний, — висунула вирок вона.
Я здригнулась почувши материн голос, й одразу видала найлегше пояснення:
— Затрималась, допомагала прибирати. Суп назбігав на плиту… Хочеш, розігрію?
— Не треба, твоя сестра вже спить, а я не хочу.
І вона пішла у свою кімнату. А я залишилась стояти, ніби забула як знімати куртку.
Але як же просто, ти був і вже нема, не треба більше старатись.
Я пішла в кімнату, й не знімаючи тої куртки, накрилась з головою. Тихо молилась. Мама розпалила п'єц в кімнаті сестри, там точно було тепліше. Та я не мала сил заздрити, а просто поплила.
***
Проспала. Будильник ніяк не міг вирвати мене з чіпких рук, то брата Антонія, який тікав від темної тіні. То матері, яка обмотувала мене старими простирадлами, не залишаючи можливості вдихнути. Я рвучко сіла й відчула блаженство від того, що я в кімнаті сама. А тоді глянула на годину. До початку уроків залишалося десять хвилин, а біологічка і так вважає мене надто тупою, щоб претендувати на п'ятірку. І вічно винною їй, бо вона колись викупила наш старий родинний дім.
Я швидко змінила светр, причесала коротке волосся і врізала шматок твердого сиру, щоб жувати дорогою. Коли вхопила куртку з неї щось випало. Монета — та сама через яку я зупинилась біля монаха. Вона докотилась просто до моїх ніг і я нахилилась, щоб подати її Антонію, а він витріщився на мене, ніби йому забракло повітря. Захрипів. Я міцно зажмурилась, щоб припинити потік спогадів та це не допомогло. Тепер виникла дурна думка, а що як монету підняти, то знову хтось помре. Я змахнула той страх поки він не вкоренився і швидко підняла — стара, радянська. Певно, Дмитру сподобається. Знову закинула її в кишеню, а черевики взула вже на порозі. Мама ще спала.
Дарма я так бігла, біологічка не прийшла. Заміни не було, нас попросили не шуміти, щоб директор не знав. Як же хотілось зробити навпаки. Вона б нас не покривала. На щастя в клас загнався Дімка й розбив мій дріб'язковий план помсти:
— Вибачте за запізнення, дозвольте сісти, — протарабанив він, не піднімаючи голови й скидаючи рюкзак.
Весь клас залився реготом, навіть я не втрималась й усміхнулась, поки він вибирався з надто великої куртки. Я завжди думала, що якби мала такі гроші як в його сім'ї, то носила б одяг по розміру. Та це був його стиль — балахони й капюшон. Він награно всім вклонився і ввалився поруч зі мною.
— Могла й попередити. Для чого я тобі Nokia дав? — пожартував він і мені стало легше дихати.
— Я якраз писала, — простягнула йому його ж старий телефон в доказ.
— Ага. Та тут чернетка.
— Писала ж, та не встигла відправити, — розплилась в усмішці я, а тоді згадала: — На, може, загладить вину.
Монета лягла на парту, але Дмитро спитав про мене:
— А чого ти в куртці сидиш? З уроків втечеш? — підморгнув він і стало ще трохи світліше.
— Наївний… Просто зігрітись не можу від вчора.
Він стиснув плечима й махнув на свою куртку:
— Хочеш?
— Дякую, обійдусь, — бовкнула впевнено, хоч насправді взяла б. Але сидячи у двох куртках, я привертатиму зайву увагу. Дімка не наполягав, а вхопився розглядати нову цяцьку.
— Ого, монета так потемніла, — почав зацікавлено й одразу все обламав: — Е, такою точно не відкупишся. П’ять копійок, радянська — алюміній-бронза, сорок шостий рік. Нічого особливого, в мене вже одна така є. А де ти взяла, мама нарешті скарби з шафи витягла?
— Швидше пекло замерзне, — буркнула я, а тоді вирішила, що мушу почути його думку, тому почала: — Ну, якщо монета нічого не варта, то варта історія. Пам'ятаєш, я розказувала, що в монастир перевели нового ченця? Антонія, такого низенького з уважними очима? Чогось нагадував мені жучка.
— А, я ще до нього ревнував.
— Дурень, — я штовхнула друга, щоб перед моїми очима не стояло перелякане обличчя ченця.
— Вчора я бачила, як він помер — випалила на одному подиху, а Дімка враз посерйознішав, тому я продовжила: — Здавалось він просто присів на лавці біля церкви, аж тут йому з рук випала монета і покотилася прямісінько до мене. Я її підняла, — а далі слова застрягли, бо я хотіла звучати безтурботно й легко, ніби не злякалась до всирачки, але найкращий друг мене бачив, а не просто дивився, тому спитав:
— Ого, ти як?
Він так вигукнув, що на нас оглянулись однокласники. Та я втягнула голову глибше у високий комір куртки, зауваживши, який він зашморганий по краях від цієї звички. За мить всі вже вернулись до власних пліток. Ми з Дімою давно вже не цікава парочка, навіть для насмішок. Випускний рік змінив пріоритети й кожен марив своїм новим життям. І навіть я наважилась переглянути дану бабці обітницю. Присвятити своє життя Богу я ще встигну, а поки можна прожити власне життя. Та після вчорашнього все здавалося марним. Якщо життя обривається так, то чи варто намагатись. Трохи подумавши, я вирішила, що варто, а тому спробувала відповісти не прикрашаючи правди.
— Та нормально. Але знаєш, моя бабця заснула і не прокинулась, вона була дуже стара. А вчора… Одним словом, дуже дивно бачити як з когось лишається саме лише оболонка. Ну, тобто я розумію, що душа покидає тіло і все таке. Але в нього так сповзло обличчя вниз, наче він розплавився як віск, губа відвисла і він став такий важкий. Прокручую той момент знову і знову, роздумуючи чи могла щось змінити. Медики сказали, що це раптова смерть і розтин покаже. Холодно і чітко. Я думала, може, тромб чи аневризма? Не було схоже на інсульт. Думаєш, я зможу стати лікаркою, якщо мене так вражає лиш одна смерть?
Дмитро дивився на мене так уважно, мов би шукав на моєму обличчі тріщини, щоб знати чи я не розвалюсь. Він сіпнув рукою, щоб торкнутись мене чи обійняти, а тоді сховав її назад в кишеню худі. Напевно, тріщин не знайшов і просто сказав:
— Думаю, що до всього звикають. Питання, чи ти хочеш до такого звикати?
— Хочу. Точніше мушу, я маю бути корисна. Та розумієш, я навіть нічого не зробила, ніяк не допомогла. Заклякла, втримуючи його вагу і все. Я мушу вчитися, бо хочу мати пояснення на все. Хочу зрозуміти як допомогти матері. Та врешті решт виявити ту спадкову хворобу, якщо вона справді є. Я втомилася боятися. Стомилась бачити в її очах таку безнадію, ніби вона давно мене поховала, а я, як на зло, досі живу. Або безпричинну агресію. І знаєш іноді навіть це краще за її байдужість. І це не шизофренія, навіть не починай.
— Тихо, тихо. Я не збирався нічого казати, але не говори про матір тут…
— Вони й так вважають мене психічкою і босячкою.
— А мене занудою, але підгодовувати їх не варто. Крім того, зваж для кого ти так рвеш дупу, щоб потрапити на державний у медичний. Для себе чи для неї?
Я замовкла, переварюючи його слова. Чогось від них так неприємно млоїло.Та медичний потрібен, щоб з дечим розібратись, але я не знала як пояснити це Дмитру. Як говорити з хлопцем про матки моєї мами й баби? Я стишила голос до ледь чутного й почала:
— Розумієш, вони все життя боялись. Бабуся називала це прокляттям, а мама хворобою. Після вчорашнього, знаю, що навіть, якщо мене чекає коротке життя, я не хочу боятись.
Я відчула, як палають мої щоки, але якщо вже почала, то мала завершити. Мусила побачити обличчя Дмитра, коли він дізнається, що я зіпсована, тому зірвала пластир:
— Хлопчики в нашому роду не виживають. Думаю, саме це звело з розуму мою маму і зробило бабусю такою набожною.
От я сказала те, що мучило мене останній рік, а може й більше. Тепер він знатиме, що ми не просто дивні, а й з прихованою вадою. Дмитро нервово усміхнувся, ніби не міг зрозуміти чи жартую я. А тоді почав повільно, тихо і дуже обережно:
— Ну, викидні бувають, хоч це й дуже сумно. Як зрештою і рання смерть. А якщо мати дбала про них як про тебе, то я дивуюсь… Ай, за що.
Я не зауважила як копнула його в кісточку на нозі.
— Не кажи так. Ти не знаєш як це. Навіть я не знаю як це. Все що мені відомо, зібране з розповідей в основному від бабусі. Я ж наймолодша та ще й пізня дитина.
— Вибач. Я не мав так говорити. Але у твоєї бабці були живі дорослі брати, я пам'ятаю, як ми малювали родинне дерево. Я ще тоді заради тебе вдвічі довше в архівах рився. І не розумію нащо так старатись завести дитину, а потім нехтувати нею.
— От і я не розумію. Тому поставила собі за мету знайти причину і краще б це була виліковна хвороба, — усміхнулась я, бо не зрозуміла як наша розмова до цього дійшла. От тобі й урок біології, я дещо згадала, тому додала: — І проблема в генах могла з'явитися, коли домішалася дідова кров. Бабця дуже не любила про нього говорити.
Дімка вишкірився своїми рівненькими зубами й сказав:
— То тобі мало того, що треба поступити на медичний ти ще й маєш стати генологом? Геномологом? Геністом?
— Генетиком і ти знаєш це слово, — буркнула я, а він всміхнувся так, ніби знав, що я даремно мрію. Що мама скочується все глибше й глибше в ту яму, яку сама для себе створила, а я мовчазний спостерігач на краю. Може, головне завдання стежити, щоб земля не обсипалася з під моїх ніг і я не покотилась до неї?
Мене привів до тями дзвінок, всі навкруги заметушились, а Дімка сказав:
— Підемо сьогодні погуляти? Тобі треба вигнати темні думки. Хочеш на Райський пагорб, а хочеш зависнемо на цвинтарі? Я візьму “Старий ринок”, навіть для тебе той гидкий шоколадний пошукаю.
— Він не гидкий, а єдиний який можна пити, — виправила я. — Після школи сходжу додому і напишу.
— Хочеш до зустрічі ще й монету почищу? — запропонував Дмитро.
— Не треба я сама.
До мене раптом дійшло, що я вкрала у мерця. І хоч я у все це не вірю та краще я її віддам власнику.
***
Повертаючись зі школи, я все думала чи варто пробратись до померлого Антонія раніше чи почекати на парастас. І поки прокручувала в голові, як на мене, витріщаться отці, коли нишпоритиму біля тіла, щоб покласти монету, не одразу почула, що мене кличе сусідка.
Ну, звичайно, мені сьогодні щастить. Я ж мушу жити поруч з акушеркою, що витягла мене на цей світ.
— Добрий день!
— Софійко, доцю. То ж яке в школі горе, така молода, а вже на тім світі.
Тут я спинилась, ковтнувши заготовану фразу, що в нас все добре й мама тримається, аби не гірше. В школі?
— Ви про що? — Спитала я перейшовши на її бік вулиці.
— Та як? А, може, вам ще не говорили, ото я напартачила. Та що вже тепер, — жінка звірялася сама з собою, поки я очікувала на нормальне пояснення. — Та ж вчителька ваша з біології вмерла, хіба вона тебе не вчила? Ну, Стефківська та що у вашім старім домі жила, на вулиці Широкій. Пам'ятаєш? Та дім не пам'ятаєш, ти ще мала була. Але вчительку.
Перша думка була про те, що вона вже ніяка не молода, а друга, що це взагалі помилка.
— Вона сьогодні не прийшла на перший урок, але нам не казали чому. А коли?
— Та певно вночі. Мені Оля з реєстратури подзвонила. Одинока ваша вчителька була, то її в морг одразу й забрали. Хтось зі школи її й знайшов, казали, що їй перед смертю померещилось, бо вона вікном вийти хотіла. Так і повисла на тім підвіконні, головою вниз.
Стара розпачливо хитала головою, а сама ніби смакувала новину.
Цього мені було достатньо. Я забула про ввічливість і про те, що баба Анна до мене як до рідної відносилась і що вони з мамою разом в лікарні працювали. Перебігла дорогу і вже тоді пояснила:
— До мами пора, бо обід вже минув.
Та стара ще вдогонку вирішила мене повчити:
— Ти на маму не гнівайся, вона невинна. Її життя так підкосило ще до того, як ти народилась. Вона тебе не хотіла на руки брати не зі зла, а від страху. Я їй казала: “Та ти тілько подивись, яка файна й здорова вродилась”. А вона ніяк. Добре згодилась, щоб тебе інша годувала. Твоя баба напоумила. То ж як певно тяжко стількох дітей поховати, то ти не гнівайся.
Не знаю чого я стояла і слухала як вона повторює давно знайому історію в соте. Скільки разів хотілось крикнути “та заткніться вже”, але я слухала і слухала, вишукуючи якісь деталі, щоб мали значення, які б запевнили, що мама любила мене. Але я знову змовчала та врешті зрушила з місця й пішла все швидше і швидше й надіялась, що баба Анна не бачить як я біжу. Чого вона завжди думає, що мені потрібно нагадувати, яка я небажана, хоч то не материна вина? А чия? Може, батькова? От він втік, взяв і просто вмер за місяць до мого народження. Тоді чия тоді вина, моя?
Я витерла злі сльози й вирішила, що монета зачекає, бо я хочу тиші, а не людей. Може, хоч в книжці заховаюсь від цього й попереднього дня. Але вдома мене чекала несподіванка. З моєї кімнати вийшла мама — зібрана на двір й з дідовим чемоданом. Я заклякла, витріщаючись на неї, ніби бачу перший день. А вона махнула рукою в напрямку моєї кімнати й скомандувала:
— Збирайся, ми їдемо геть. Я твій одяг теж склала, але другої валізи нема, то поклади все в клітчасту торбу.
Вона навіть зачесалась і вилізла зі свого халата. Одяглася в тепле плаття родом з вісімдесятих і напуцовані туфлі на каблуку. Я так давно не бачила матері охайною, що здивувалась цьому не менш як її заяві. Щось геть нове. Та на випадок нових припадків у мене був план дій. Тому я стишила свій голос й надала йому того поблажливого тону, який ненавиділа.
— Добре, мам, ми поїдемо. Але давай не зараз, я ж навіть не обідала.
Вона кивнула, ніби згодилася, але старого коричневого чемодана не поставила, тому я додала:
— А як же сестра?
Вона подивилась на мене уважно, напевно, вперше за рік. Не крізь мене, не на стіну, а прямісінько в очі.
— Не мели дурниць, яка сестра? Ти єдина дитина. Батькові я залишила записку. Поквапся, бабця не чекатиме, ти ж знаєш яка вона?
Я знала, бабця мене виховала. Вона берегла і любила маму, хоч іноді була до неї строгою, як до чужого. І вони часто сперечались, коли думали, що я вже сплю. А ще бабця казала, що батько занапастив маму й постійно молилась. Здавалось, вона має відмолити всіх, хто помер в нашій сім'ї. А іноді здавалось, що вона шепче так напружено і вперто ніби хоче стерти словами всі колишні гріхи.
А мама була холодною, розгубленою й вічно сумною. І навіть зараз охайна і струнка, вона пахла нафталіном. І я зупинила себе до того, як відчути надію, бо це просвітлення, то випадковий жарт. Це навіть не просвітлення, бо батько, бабця і я ніколи не жили в один час. Я просто підійшла, взяла маму під руку й повела на кухню. Тепер вона важко дихала, але послухалася й пішла.
— Ми поїдемо, бабця зачекає. Ти пила сьогодні свої краплі? Ходи я накапаю на цукор, а тоді зберусь.
Мама нарешті поставила чемодан і сіла за стіл.
— Я нічого не приготувала, що ж ти будеш їсти? — Змучено спиталася вона.
— Нічого мам, я щось придумаю. Схожу в магазин.
Вона кивнула та коли я відрахувала краплі й піднесла ложку до її синюватих губ, схопила мене за руку, розсипаючи цукор з лікарством навкруги й просичала крізь зціплені зуби:
— Він прийде і всіх нас забере! Я казала, казала їй, що віддам тебе, що врятую бодай тебе. Я робила все, а вона не дала. Через нього він прийде!
Я вирвала руку і гаркнула:
— Хто прийде?
— Дивись, що ти наробила… Порозсипала цукор, — скрикнула вона і я мимоволі відсахнулася.
Наступні двадцять крапель накапала на воду в склянці й поставила перед мамою. Тепер вона витріщалася у вікно. А я, навіть не оглядаючись, вийшла на двір.
Я мала бути з нею, простежити чи вона не нашкодить собі. Але боялася, що задихнусь від запаху Корвалолу і нафталіну, від несповнених очікувань і мертвих мрій. Я просто пішла. Поштарка давно видавала материну пенсію мені, хоч це й було нашим маленьким секретом. Та я не до магазину пішла, а на вулицю Широку. І знайшла будинок під номером чотирнадцять. Не знаю, що я там очікувала побачити. Невже вчительку, що звисає через вікно? Щоб потішитись, що вона вже не псуватиме мені життя, чи щоб повірити в її смерть? Щоб глянути на місце де жила моя сім'я? Я не знала чого прийшла, але побачила акуратно пофарбований паркан і грядку з темно бордовими хризантемами. На задньому дворі ходив чоловік в чорному вбранні й старомодному капелюсі. Отже, якісь родичі та і є. Коли він обернувся до мене, я швидко сховалась за стовп, щоб не прийняли за роззяву.
Забула телефон вдома і не планувала куди далі йти, але пішла на цвинтар. Надіялась зустріти Діму швидше та не могла вгадати чи він піде додому скорочуючи шлях між могил чи окружним шляхом.
Я обрала дорогу між могил. Мені подобались старі обплетені плющем дерева, громіздкі гробниці польських панів і вічно сумні янголи на дитячих могилах. Похмура погода і рвучкий вітер ідеально пасували до мого настрою.
Я ніколи не ходила на могили до своїх братів, хіба ще коли бабця заганяла. Їх любили й хотіли більше ніж мене, свої пару днів вони прожили в повній сім'ї та пішли не знаючи жалю. А мене вона виявляється хотіла віддати. Тому я пішла на могилу бабці Насті — єдиної людини, яка мене любила і не покинула. Я мала запалити їй свічку і пожалітися. Та сірників, я не взяла.
Могила завжди прибрана, а в туї поруч ховались горобці. Це місце навіювало мені спокій і я почала говорити навіть не перехрестившись.
— Мама сьогодні згадувала вас, навіть вдягла ту картату сукню, яку я називала осінньою. Ви не знаєте, але колись ми разом гуляли по парку і я уявляла, що вона листяна королева, тому в неї плаття, яке зливається з осінніми листочками. Ми грали в хованки. Якби вона лягла на настил, я б її ніколи не знайшла і тоді це мене лякало, тому я підглядала, коли жмурила. Тепер я б її не шукала.
Вітер повіяв сильніше і я одразу виправилась:
— Тільки не сварись, я про неї дбаю. Зачинила хату на ключ, ножі давно сховані, а вікна заклеєні на зиму. Тепер я задихаюсь від того бридкого запаху нафталіну, але так тепліше і безпечніше.
Я почула віддалений тріск гілок, оглянулась та навкруги було пусто, тому продовжила:
— Знаєш, сьогодні мені здається, що те ваше прокляття справжнє. І що воно йде по мене.
Знову шурхіт, ніби хтось справді дуже повільно йде. Я роздивилась по сторонах, може, хтось замітає листя на могилі й то відлуння. На карку настовбурчилось волосся і я потерла те місце долонею, зігріваючи й заспокоюючи. Щоб відволіктись, я витягла сухі квіти з вкопаної в землю вази, але викидати їх не пішла. Осіннє небо нависало зверху сталевою завісою. На верхівці старої тополі вовтузився крук, а я все вдивлялась між могил, вишукуючи живих людей. Раптом стало так важливо опинитись не на самоті.
Я різко розірвала шепіт вітру власним голосом, знову звертаючись до бабусі:
— То щоб ти мені порадила? Напевно, скажеш заспокоїтись і бути доброю до людей. Та я більше не можу бути доброю до неї.
Хтось важко видихнув, ніби не знав, що мені порадити. Я завмерла, якогось милого глянула чи земля на могилі не рухається, а тоді насваривши себе подумки за такі дурощі, повільно оглянулась. Погляд уперся в чорне пальто з темними, обшитими тканиною, ґудзиками. Я не хотіла підіймати очі вище, хотіла зажмуритись та не втрималася. Наді мною стояв той самий чоловік в капелюсі, що походжав на подвір'ї вчительки. Тільки тепер він був так близько, що я розгледіла його худе, зморене обличчя й темні запалі очі. Він явно нездужав, бо хрипло втягнув повітря, перед тим як щось сказати. А я хотіла підвестись та різко відчула, що тіло затерпло. Тому відповзла трохи назад і забелькотіла:
— Вибачте, я не хотіла витріщатись. Просто колись там жила…
Він підняв руку й потягнувся до мене. Захотілось відсунутись ще далі, але відступати не було куди, я вперлася в пам'ятник. Лиш на мить, але він таки торкнувся мене. Почухав свою голову і криво посміхнувся. Мені здалось, що в тій посмішці сховалася безодня.
І тут я почула як мене кличуть:
— Соф!
Від знайомого голосу, аж розслабились плечі і я повернулась в той бік звідки йшов Дмитро. А тоді опам'яталась та чоловіка вже не було. Я роззиралась і роззиралась, а встати так і не наважилась.
— Я тебе побачив ще біля “Просвіти”, але не наздогнав, дзвонив. Думав, ти до мене йдеш, а тоді допер. А чого ти на землі сидиш і така бліда?
Я врешті відчула, що штани промочило від вологої землі й рвучко підвелась.
— Ноги затерпли й … Тут такий дивний чоловік стояв. Уявляєш, пішов за мною від дому біологічки.
— Серйозно, ти вже знаєш? Якийсь скажений день. Я тобі таке розкажу, не повіриш. Зайшов до тата на роботу, а його викликали у твій улюблений монастир, ну, як представника влади. Коротше, внизу в келіях знайшли останки замордованих людей. Багато. Тато зранку сидить на телефоні, обдзвонює начальство, навіть мав розмову з СБУ. Я розумів, що то мій шанс і скоро побіг туди. Натяг свою стару рясу прислужника і мені вдалось, я проскочив. Кажуть, там знайшли навіть кіноплівку. Але я сумніваюсь, що ми її колись побачимо. Та й не певен, що хотів би таке бачити. Зате я прихопив оце — шматок фотокартки.
Я слухала, дихала і дивилась як червоніють його щоки з кожним сказаним словом. Слухала і дихала, а тоді вибухнула.
— Ти здурів? Як ти міг туди зайти та щось взяти?
— Як ти не розумієш, напевно, той новенький монах сам поліз перевіряти старі келії. Там розібрали одну стіну й готувались до капітального ремонту. Мабуть, звідти й твоя монета. Я бачив ще парочку таких. Отці не знали, що робити й винесли кістки, черепи й речі й розклали на полотні. Потім догадались, що треба зачекати на приїзд міліції. Який там хаос коїться, ти навіть не уявляєш. Я думаю в Антонія не витримало серце від побаченого. Деякі черепи дуже маленькі…
Я підійшла ближче і штовхнула Дмитра в груди раз, а тоді ще раз, здавалось тільки так можна донести до нього мою думку.
— Питаю ще раз ти здурів?
— Та чого ти? Це ж наш шанс віч-на-віч зустрітись з історією. Лише поглянь, вдалось дістати обірване фото, зроблене ще у фотоательє. Чоловік, жінка й діти. Воно брудне, але дещо можна розрізнити.
Мене охопив незрозумілий жах.
— Як ти не розумієш? Воно напевно все прокляте, брат Антоній взяв одну монету і вмер. А ти? Викинь фото, а ще краще спали?
Здоровий глузд мене покинув, але я не могла спинитись. Не могла втратити саме його. Та хлопець не помічав мого розпачу.
— Ні! Ти що? Для мого архіву такий шанс. Я зроблю проєкт, розповім справжню історію міста. А вони все просто розгребуть, а потім поховають під купою паперів. Таке вже було, коли знайшли останки в підвалах іншої церкви та ратуші. Та хіба тобі не цікаво? Там можуть бути навіть наші родичі.
— Ні, мені не цікаво! Я хочу жити чимось новим, свіжим і натхненним. Мені остогидло все старе, набридло плекати пам'ять про мертвих. Здається, що я похована під залишками своїх братів, тата і навіть матері. Хочу все стерти й почати з нового листа і не знати, яке важке було їхнє життя.
Я кричала. Стояла на цвинтарі й кричала до свого найкращого друга. Мені хотілось трусити ним, щоб він зрозумів. А він високо підняв брови й сховав залишок фотокартки у кишеню, а тоді обвів рукою могили, підкреслюючи свої слова.
— Справді схоже на те, що ти хочеш нового і тому раз на тиждень ходиш на могилу бабці, щоб поговорити, а тепер торочиш про прокляття геть як твоя мати.
Я вліпила йому ляпаса, розвернулась і побігла. Бо я не схожа на свою маму і дбаю про близьких. Раптом я чітко усвідомила як затрималась, забігла в магазин по хліб і шматок вареної ковбаси й погнала далі додому. Поки відчиняла двері в голові змінювались десятки варіантів. Мама звисає з підвіконня або витріщається в простір похилившись з крісла чи повзе до мене по підлозі, не в змозі встати. Я не могла згадати чи перекрила газовий кран, а тому вбігла в хату й на кухні перечепилась за той клятий чемодан. Її там не було. Кран перекритий, вікна заклеєні.
Тоді я тихо прочинила двері в її кімнату. Вона спала, скрутившись калачиком, обіймала мою сестру. Я не любила тут знаходитись, не хотіла роздивлятись та підлога була засипана старими фото, що зберігались в чемодані. Я швиденько їх згребла й скинула на крісло в себе. Чемодан заштовхала під своє ліжко. Потім займусь. Монета пропалювала дірку в куртці та я не наважувалась її витягти. І точно не хотіла йти до церкви, якщо там зараз таке твориться. Моя зміна в їдальні завтра, похорон, напевно, теж. Тож я ще мала час.
Залишила мамі канапки на столі. Свої затягла в кімнату. Їсти не хотілось, тіло боліло. Я так втомилась, що вирішила подрімати.
Я опинилась в церкві, стіни облуплені, канделябри не світились. Під ногами скреготів бруд, такою я її ніколи не бачила, тому злякалась і хотіла піти. Але двері весь час вели не туди. Раптом мене схопили якісь чоловіки, звели вниз і роздягли. Я ненавиділа їх і боялась водночас, хотіла плюнути й лише подумавши про це на моєму обличчі вибухнув засліпливий біль й розцвів кривавою квіткою на губі. Плакати було боляче та я все одно дивилася слізьми.
Прокинулася хапаючи повітря й ридаючи від власної участі. Поки хтось мене не стиснув за плечі.
Наді мною нависла тінь. Я судомно вдихнула, вертаючись у сон, а тоді зрозуміла, що то мама. Вона стискала мене за плечі й трясла.
— Що ти наробила? — на мене полетіла її слина.
— Відпусти! — прохрипіла я
Але вона продовжила:
— Кажи, що ти зробила?!
— Негайно, відпусти! — вже верещала я, але штовхати її не наважувалася.
Вона всілася мені на ноги, а за плечі далі трясла. Все тіло так боліло і враз стало так байдуже, що я сказала:
— Давай, задуши мене! Ти ж цього хочеш відколи я народилась, то давай. Хочеш руками, але я б радила подушкою, бо ти надто слабка.
Вона вмить злізла з мене, але сіла поруч. Я не наважилась ворухнутись, лише оцінила, що на вулиці ввімкнули ліхтарі. Отже, я проспала аж до вечора. Хотілося накритися, але вона сиділа на моїй ковдрі й скімлила:
— Ти мусила щось накоїти… Але я ніколи не хотіла тобі зла. Я б тебе віддала, але вона не дозволила.
— Бо бабця мене любила, — гаркнула я.
— Ні, це я тебе люблю. Я так хотіла, щоб ти була вільна від нашого прокляття. Всі хлопчики вмирають, а дівчатка живуть, щоб продовжувати муку. Я хотіла, щоб ти мала дітей і життя. Я відреклась від тебе, а вона забрала додому. Сказала всім, що то в мене післяродове і скоре мине. Вона все зіпсувала.
— Мамо, ти хвора. Я не раз чула, як ви сварились й вона просила не лякати мене. Вона дбала про нас двох.
— Ти все не так запам'ятала, — нила вона поволі похитуючись на ліжку.
— Я пам'ятаю те твоє слово — дідук.
Вона криво усміхнулась і затараторила:
— Ти ж моя мила, маленька донечка, ти все не так запам'ятала. Це я забороняла їй забивати твою голову власними страхами. Забороняла називати й навіть думати про потвору, що отруїла моє життя. Вона казала, демон зник, тоді коли пропав твій дідо. Я була надто мала, але мама розповідала мені одну і ту ж історію з шести років. Торочила і торочила, що наша справа спокутувати дідів гріх. Щоб я пам'ятала і як він вернеться, то прокляття зламала. Як я була мала, то я вірила й боялася. Кожної ночі ховала ноги під ковдру, щоб він мене не схопив. Але той монстр не приходив. І я перестала вірити, перестала слухати, старалась просто жити. А тоді зустріла твого тата, він був такий добрий і так хотів дітей. Ми переїхали в село, я заглушила противний голосок твоєї бабусі, що застерігав і шептав. Але він проривався навіть, коли ми кохались.
— Нащо ти мені таке кажеш, — я накрила голову подушкою, щоб сховатись від власної уяви. Але тепер моя улюблена бабуся стояла над батьками в непристойний момент і тягла до них свою зморщену руку. — Мовчи!
— Ти мусиш тікати, бо тут сама земля просочена їхньою кров'ю. Я теж надіялася, якщо не вірити, то все мине. А твій найстарший брат завмер за тиждень до народження. Я переконувала себе, що то від хвилювання. Ми пробували знову і знову. Богданчик прожив цілий рік.
— Нащо ти мені все те нагадуєш?
— Коли вона померла, я думала, що нарешті вбережу тебе. Думала, що обману прокляття, створивши твою сестру. Але щось змінилось, тепер твоя бабця сниться мені й кричить. Вона каже, що темний чоловік іде. За порушення клятви платять кров'ю і слізьми. Не має часу рятувати твоїх ще не народжених дітей. Маєш врятуватися бодай ти. Їдь звідси й не вертайся.
Я глибоко вдихнула, от вона знову виганяє мене. Та сил кричати не було, тому я попросила:
— Не кажи так. Мені нема куди йти. І я не залишу тебе.
— Але ти маєш піти.
— Розкажи історію бабусі мені.
— Ні! Якщо ти не знаєш, то провина не може на тебе лягти.
— Мамо, це так не працює. Я маю знати чого ти так боїшся, щоб допомогти.
— Чуєш? Твоя сестра прокинулась, я маю йти.
Вона здивовано роззирнулася, ніби не зрозуміла як опинилась в мене на ліжку. Мовчки вийшла з кімнати й не прикрила двері.
А я лежала і тихо плакала, сльози затікали у вуха й охолоджували жар. Мене мучила лихоманка й не було кому допомогти. Я навіть не встигла попросити маму принести води.
***
Очі пекли, випитий з ночі Парацетамол мало чим допоміг. Тіло боліло нестерпно, в голові паморочилось. Але я мала з'явитися на контрольну, тому випила Анальгін і вдягла два светри, щоб хоч трохи зігрітись. Після школи одразу до церкви, позбутись монети й відпроситись з їдальні, а тоді додому спати.
Нічний прихід мами тепер здавався сном чи маренням. Я переконала себе, що так певно й було. Не може людина справді вважати, що плекаючи шматяну ляльку, як рідну дитину, вдасться когось врятувати. Я ще раз впевнилась в її божевіллі й навіть хотіла спалити ту свою сестру та не мала на те часу й сили.
Дійшовши до синагоги я звернула не до школи, мене нестерпно манив колись замурований підвал.
Церква дряпала хрестами густі хмари, але продертись до сонця не могла. Вітер ганяв сухе листя й холодив гарячу шкіру. Все тіло свербіло, а подекуди й пекло. Я шкребла і шкребла та відчуття не минало. Навколо будівлі чорніло від темних ряс, правилась ранішня літургія. Не було обдертих стін і битих вікон. Я забилася в куток і чекала. Здавалося, святі зі стін дивилися саме на мене. Їхні змучені обличчя і сумні очі натякали, що лише мученикам відкритий рай. Я всміхнулась собі, а може їм. А тоді поза спинами людей пробралась до потрібних дверей і впевнено попрямувала до ремонтованих приміщень.
Знизу віяло холодом. Я на мить зупинилась і одразу підігнала себе. Монета має повернутись до старої келії, тепер я точно знала. Боялась, що побачу залишки людей, але все вже перенесли. Тут залишили кілька десятків свічок й почепили ікону замордованого Ісуса. Вогні мерехтіли й відкидали дивні тіні. Десь гримнули двері й пусте приміщення дихнуло затхлим сопохом. Враз моє тіло похололо і я захотіла втекти. Кинула монету просто на долівку й вона покотилася в дальній куток. За нею потягнулись тіні. Варто було лише розвернутися й піти геть. Та на стіні навпроти чітко поступило слово, що привабило мене. Я ступила крок всередину, а тоді ще і ще, поки не зібрала з кривих подряпин слово: “Діббук”. В голові ніби дзвоном вдарило не дідук, а діббук.
Я не знала значення слова, а все ж пам'ятала підступний дитячий страх. Демон з мого дитинства, з материного дитинства і тут? Я не бігла, а шпорталась блудячи в коридорах. Шукала вихід мов сліпа.
Мене минали люди у формі, точно як у сні. Я втиснулась в стіну, щоб вони не зауважили мене. Та коли оглядалась, вони зникали. Я хотіла вибратись звідси. Напевно, гарячка довела мене до марення. Тепер, коли я точно знала звідки монета, то здавалось, що на ній лишився наліт людських страждань і я витирала руки до штанів раз за разом.
Хтось знайомий до мене щось сказав та я побігла далі. Нарешті вибралась на двір, але легше не стало. Якась монотонна мелодія повторялась раз за разом. Туман навкруги густішав і я не бачила куди йшла мене оточили групи змучених людей. Вони несли валізи й торби. Хтось плакав, хтось шептав. Я чула гудок поїзда, та за людьми не пішла.
Мала повернутися додому, але далі витягнутої руки не бачила. Поспішала під відлуння власних кроків, що бамкало в моїй голові, поки не почула:
— Зачекай!
Пішла ще швидше та раптом уперлась в паркан. Але його тут не мало бути. Чи точніше мене тут не мало бути.
— Та стій, Соф! Куди ти йдеш? Ну, вибач!
Я обернулася й спитала:
— Чого я тут?
Дмитро різко спинився за метр від мене, а я ледь розрізняла риси його обличчя.
— Це я тебе хотів спитати. Я дзвонив, коли ти не з'явилась на уроки. Їх, до речі, скасували через траур. Хочу перепросити, що вчора так сказав.
Мені потрібно було, щось гостре, підійшов старий іржавий паркан. Я притиснула долоню й потягла. Кров пішла й закапала на землю і моє взуття.
— Ти чого? З тобою все гаразд?
Зі мною щось дуже не гаразд, і я так розсміялася від цієї думки, що Дмитру довелось схопити мене. Він притис носовичок до моєї руки.
Я глибоко вдихнула раз і ще раз.
— Не знаю. Мучить жар і цей туман, я трохи заблукала.
— Який туман?
— Це єврейський цвинтар, правда? — спитала.
Дмитро мене вже мене не відпускав, коли розповідав:
— Ну, так, був. Я тобі про це колись казав. Тут мало що збереглось, хіба цей паркан, німці змусили євреїв вистелити з надгробних плит дорогу. А потім радянська влада зробила тут базар.
— Так, я щось таке пам'ятаю. Але ж це досі цвинтар, правда?
— Ну, напевно, так. Вони ж досі тут поховані. Якщо так подивитися, то, напевно, вся планета цвинтар.
Я змахнула його пояснення, як павутину із важливих думок і сказала:
— Але він похований не тут.
— Хто похований? Про що ти говориш?
— Маленький світловолосий хлопчик.
Дмитро здивовано на мене глянув і приклав руку до мого лоба, точно як колись бабця.
— Так, давай я проведу тебе додому.
Мені аж стало легше дихати й кивнула.
— Напевно, проведи. Бо я не знаю, як звідси вибратись.
Він взяв мене під руку і ми пішли. Туман вже рідшав і скоро я впізнала вулицю на якій жила.
З усіх сил старалася не чухатись, але було надто складно. Тому я відбирала в Дмитра свою руку шкребла голову, а тоді спиралася на нього і далі йшла.
Він на щастя мовчав. І навіть якось дістав ключ, щоб відкрити двері. Сусідський пес гарчав через паркан, а я здивувалася, що розійшовся туман. Вдома я прошепотіла:
— Не шумімо, так не хочу з нею говорити.
Він допоміг роззутися і провів мене в кімнату, навіть всадовив на ліжко. А я далі тряслась і не могла зібрати думки докупи, тому Дмитро зняв з мене куртку й накрив ковдрою. Руку просто краще замотав.
— Треба промити рану і зробити тобі чай. Давно, ти їла?
— Думаю, давно. Але не йди туди, вона геть не при собі.
— Дурниці, то ти зараз не при собі.
Він роззирнувся де покласти мою куртку й натрапив на купу старих фото.
— О, ти таки шукала. А я думав тобі байдуже до старого. Я ж чого за тобою йшов, ну, крім того, щоб перепросити, звичайно. Люди з товариства “Меморіал” вчора оглянули речі із масового поховання. Тато розказав, вони сумніваються, що це були розстріляні воїни УПА, кажуть, то швидше післявоєнний період — “враги народа”. Це логічно. Вони знайшли й інші монети, але найновіші сорок шостого року. Я тут, що згадав, хіба твій дід не пропав десь в ті роки, якраз після війни. Звичайно, можна замовити експертизу ДНК, але то дорого і довго, відправляти треба аж в Київ, а паперів скільки заповнити, напевно. Можна, я швиденько пориюся в цих фотках, коли заварю чай. Ти мовчиш, Соф?
А я таки мовчала. Тихенько лягла, заплющила очі, уповільнила дихання й прикинулась, що сплю. Мені так пересохло в роті, що я б все віддала за воду, але не хотіла, щоб Дмитро натрапив на маму. Не хотіла відповідати на його запитання. Хотіла просто заповзти в нору і щоб хтось пильнував вхід, поки все погане не мине. Моє “нормальне” не мало зустрітися з моїм “скаженим” життям.
— Софіє?
Я чула як Дімка переступає з ноги на ногу, підлога скрипіла, він так гучно видихнув, ніби намагався здути мій сон. А тоді почав тихенько перекладати фотки. Я усміхнулась його завзятості, справді відпливаючи у сон. Тепер про мене є кому подбати, я можу відпочити. І тільки но я глибше провалилася в темний вир, як він крикнув:
— Є! Ой...
Я сіла на ліжку так різко аж зірки закрутились перед очима й кімната поплила. Свербіж вернувся з новою силою, а я прошипіла:
— Ти чого?
— Вибач, але “я ж казав”. Глянь, тут добре видно чоловіка в піджаку й кашкеті, а поруч жінка тримає на руках малюка і ще хлопчик. Плаття до колін таке ж, тільки моє фото потерте. Найкраще видно взуття й вона таке ж. Та це копія обірваного фото. І ще є одне з того ж ательє. Але тут обличчя дорослих здерті, видно лише немовля на руках. Навіть ззаду підпис польською: “Pamiętaj o nas. Dla Moshele”. Дивно, єврейське ім'я. Твої родичі?
Я змирилась, що він не відчепиться і сказала:
— Покажи.
Взяла фото рукою, що тремтіла й приглянулась.
Так, на першому фото була баба Настя з кимось зі старших дітей, точно не з моєю мамою, бо я б запам'ятала, а поруч дід Василь. Він стояв дуже рівно, стиснувши кулаки. Я завжди уявляла, що він так хмуриться, дивлячись на мене. Обірване фото, яке приніс Дмитро, було потріскане на згинах і брудне, але воно було точно таке ж. Вголос я сказала:
— Думаєш, то мій злий дід вибрався із катівні й шукає нас? Але він не був високий і носив кашкети, а не капелюх.
Голова знову нестерпно засвербіла і я її пошкребла.
Дмитро уважно глянув на мене і спитав:
— Ти знову за своє? Говориш про речі, яких я не розумію. А знаєш, в тебе термометр є?
— Я не навмисне, просто все таке дивне віднедавна. Ніколи не бачила цього підписаного фото. Може, друзі сім'ї. А термометр точно десь є та я і так знаю, що температура висока й вперто не падає.
— Добре лікарко, але перевірмо.
Мене так дістав свербіж, що я не витримала й попросила:
— Чуєш, якщо вже ти тут, то можеш глянути чи у моєму волоссі щось є. Будь ласка.
— Тобто?
— Ну, знаєш в їдальню всякі люди приходять, може, я вошей набралася. Чухаюсь сьогодні страшне.
Хлопець здивовано підняв брови, але фото відклав і підійшов:
— Ну показуй, але потім ти таки поміряєш температуру.
Під вагою Дмитра прогнулось ліжко і скрипнули пружини. Мені раптом стало соромно за свій вигляд і бардак в кімнаті й за те, як я пахну. Бо він пах пральним порошком. Його пальці швидко перебирали пасма мого волосся і це було б навіть приємно, якби він заткнувся. Але він вирішив, що має шанс, щось мені втовкмачити.
— Ти лише подумай, на останках тих людей не було й латки одягу, але деякі фото збереглись. Боюсь уявити де вони їх ховали, а все ж мені трапилось саме це. Ніби крик з минулого. Може, це знак, що твій дід свою сім'ю любив, якщо зберіг фото до кінця. Може, дарма ти плекаєш про нього лише скупі відгуки від бабусі. І треба розібратися. Відновити справедливість, так би мовити. Хіба тебе така близька історія не захоплює? Коли я знаходжу відомості про забуте, то здається ніби можу глянути за пелену часу. Боже, та тут рани! Ти скільки часу себе так дереш?
Я відсмикнулась, пожалівши про особисте прохання. Пригладила волосся й рявкнула у відповідь.
— Поки ти заглядаєш за пелену часу, моє життя тут розвалюється і до всього я ще й захворіла.
— Ти перебільшуєш, життя вже давно паршиве, — змовницьки прошепотів Дмитро, притягнувши мене й завершуючи свій огляд. І хоч я не бачила його обличчя все одно відчула, як він зараз шкіриться. — Ну, нічого повзучого я тут не знайшов, тож не все так зле. Але оброби чимось подряпини й рану на руці, а ще досить до мене кричати, я нічого поганого не зробив.
Я знову пригладила розтріпане волосся і постаралася зібрати себе докупи наскільки це можливо, коли потерпаєш від раптової застуди й не зрозумілої сверблячки. Найважливіше, що мала зробити, то це порозумітись з найкращим другом, тому я пояснила:
— Я не знаю, чому так реагую. Просто мені треба поруч когось при тямі, щоб не марив прокляттями та помстою з минулого. А ти геть як вона шукаєш знаки, порпаєшся в лахмітті. Тих людей з підземелля вже не врятувати, — заскиглила я, а тоді не втрималась і попросила: — Можеш мене обійняти?
Здалось, що він затримав дихання, а тоді обережно присунувся й прошепотів:
— Але можна дати відповіді рідним тих людей, можна дати відповіді тобі.
Я кивнула погоджуючись та він зненацька продовжив:
— І я поруч й при тямі. Просто не знаю, як з тобою поводитись. Ти весь час трималася так, ніби скоро підеш. А за останній рік змінилася й говориш про навчання й про майбутнє. І я весь час бачу у твоєму майбутньому себе.
Дмитро був теплий і такий свій, що я не втрималась і поклала руку йому на живіт, а свої слова видихнула йому в кофту.
— Ти не знаєш, як зі мною поводитися? Та ж ти завжди у всьому впевнений і преш вперед.
— Тобі так здається, бо я нестерпно привабливий і сяйливо розумний. Але я б не хотів втратити тебе.
Я усміхнулась і почухала ніс об його одяг.
— Вибач, що гружу тебе своїми проблемами.
— Друзі для цього і є. Хіба ні?
Я притиснулась ще ближче і задумалась на мить чи поцілувала б його, якби не гарячка й ці смерті та й решта все. А тоді не втерпіла й спитала:
— Ти знаєш, що таке діббук?
Він навіть трохи відсунувся, щоб заглянути мені в очі.
— Здається, злий дух в євреїв. Чи то обтяжена гріхом неприкаяна душа. Щось таке, а може…
Та я не почула, що він ще хотів сказати, бо в кімнату влетіла моя мати. І за якусь долю секунди я зрозуміла, що вона подумає, побачивши як близько сидить Дмитро.
— Ти здуріла?! Пішов геть!
А тоді вона побачила розсипані фото, підійшла й взяла саме ту обірвану, що приніс Дмитро, перевела погляд на підписану й трясучи нею перед нами, вирячила очі як скажений звір. Слина летіла з її рота, коли вона кричала.
— Що ти шукала? Невже вона тобі розповіла?! Вона ж поклялась. Я викопаю її кістки та спалю. Я… Я їй цього не прощу. Чуєш, не прощу.
І вона просто розвернулась й вибігла геть. Я нічого не зрозуміла і дивилась на Дмитра в надії, що він не втече, побачивши її божевілля на яву. А тоді я почула грюкіт вхідних дверей і до мене дійшло про кого вона говорила. Та я тупо спитала Дмитра:
— Ти не замкнув двері на ключ, коли ми зайшли?
Він вже стояв біля ліжка, похитав головою і знітився:
— Я не знав, що треба. Куди вона пішла?
— Думаю, на цвинтар, куди ж іще. — Я теж зіскочила з ліжка, хоч і захиталась. — Ходи, її треба зловити, поки всі не побачили, яка вона. Мені ще рік до вісімнадцяти… Не хочу опинитися в притулку.
Я забігла на кухню, швидко випила ще один Парацетамол і відчула як забурчав пустий живіт. Ну чому я маю бігти за нею, коли так хочеться лежати самій. І ця дитяча образа чи давно придавлений гнів, змусили мене наважитись на жахливе. Я зайшла в її кімнату й вхопила її — свою чортову вигадану сестру. Якщо вже сходити з розуму, то обом. Я завершу сьогодні цей бедлам, ігнорований роками.
Дмитро чемно чекав на мене коридорі, намагаючись поміститися між заставлених речей.
— Може, їй взяти пальто? — спитав він, подаючи мою куртку. Колись я таки її виперу.
— Візьмемо. Вона точно не мала часу, щоб одягнутися, зараз ще шапку знайду і йдемо.
***
На вулиці стало вітряно й сікло дрібним дощем. Я тряслась й ховала обличчя за комір, а часом мусила навіть бігти, щоб наздогнати широкий крок Дмитра.
Він вже в соте повторяв:
— Вибач, я не подумав, що вона виходить зі своєї кімнати та тим більше, що кудись піде. А те фото, все через мене.
— Та заспокойся, ти не винен. З нею, щось коїться останні два дні, раніше вона не часто зауважувала ні мене, ні який день, правда й ти раніше не приходив, — кволо завершила я.
— Ну, ми ж вирішили, що так краще.
— Так, і було, і є. Просто я розклеїлась і ти мусив, отже, винна я. Хоча ні, винна вона і її вічні сварки з бабусею. Навіть після її смерті, мама не може заспокоїтися. Ну, що такого в тому фото? Обіцяю, що віднині не буду закривати на це очі. Я відведу її до лікаря і простежу, щоб вона пила таблетки.
Ми якраз дійшли до задньої брами цвинтаря, як мене охопив новий страх:
— А якщо ми її не знайдемо? А ну ж вона забуде куди йшла?
— Знайдемо, бо ми обрали коротший шлях. Прийдемо до могили твоєї бабці і якщо її там не буде, то обійдемо по колу весь цвинтар, а як треба, то й місто. Наше Замкове зовсім маленьке, її хтось точно побачить.
І тільки він це сказав, як я зауважила худу постать в халаті, що мелькнула між пам'ятників. Вона бігла, а я звикла, що моя мама повільна і завжди втомлена.
— Он, вона там, — показав Дмитро й ми почали тихенько підкрадатися, щоб не сполохати її. Та це були марні старання, мама не побачила б нас навіть якби ми йшли із дзвоном. Вона і кричала і плакала, і видирала руками траву разом із землею. З сусіднього гробу на це осудливо поглядав кам'яний ангел, а я згадала останні відвідини кладовища й мимоволі почала виглядати високого чоловіка у пальто. Вітер завив сильніше, стараючись заглушити крики моєї матері. Й холод пробрав мене аж до кісток. Досі вдавалось відкидати власні проблеми, але тепер знов нестерпно засвербіла голова під шапкою. Та я лише мотнула нею, опираючись. Коли ми підійшли достатньо близько, я змогла розібрати слова, мама повторяла одне й теж, видираючи все більше землі.
— Ти ж обіцяла, що провина не буде мучити її. Як ти могла розповісти? Напевно, прямісінько на смертному одрі. Вона знає, вона знайшла його. Єдиний захист зламано.
Я не витримала спостерігати як вона плюндрує могилу і роздирає свої руки, тому наважилась підійти та торкнутись її плеча. Землею засипало черевики, але я спокійно попросила:
— Мам? Зупинись, будь ласка. Мам, ти обірвеш собі всі нігті. Дивись, я тут, мене ніхто не забрав.
Вона навіть не оглянулася, захоплена якимось диким бажанням добратись глибше, напевно, аж до труни.
— Давай я спробую, — запропонував Дмитро. — Пані Микула, ви собі так нашкодите. Ми хочемо відвести вас додому, візьміть хоча б пальто. Пам'ятаєте, то я Дмитро, однокласник вашої доньки?
Чомусь на цю фразу вона таки підняла голову й обернулася, а я одразу пожаліла, що мій друг тут.
— То ти їй нашкодиш. О, я тебе пам'ятаю, сновигав під нашими вікнами. Ти зробиш їй дитину і вона страждатиме як я. Я не змогла її вберегти. Життя своє нанівець звела. І така плата, ви рознюхуєте, самі шукаєте біди?
Я заступила собою Дмитра і заговорила чітко і твердо, бо мене так втомили ці дурощі, я просто хотіла лягти й щоб не чухалась та клята голова.
— Ми нічого не шукали та бабця нічого не розповіла. Фото знайшлось випадково. В монастирі робили ремонт і розібрали замуровані двері. То не наша вина.
— Брехня! — заверещала вона. — Він був запечатаний, прив'язаний до твого діда. А тепер ні її жертва нічого не варта, ні моя. То все її вина! Вона була слабка і йшла за чоловіком, як тупа вівця.
Тепер вже кричала я:
— Не говори так про бабцю. Бо я спалю твоє шматяне одоробло і всі батькові речі спалю. Вона все життя опиралась тобі. Лише тому ти мене не віддала. Лише тому у мене була бодай якась сім'я.
— Яка ж ти дурна. Мала і дурна. Вона егоїстка, хотіла тебе собі. А якби любила, то б віддала, а не шептала про спокуту і служіння. Може, б тоді ти нормально жила. Що демон робив всі ці роки? Міцнів і вчився? Він знайде наші слабкі місця і буде мучити до кінця життя. Тепер його не прогнати, навіть спаливши наші кістки, але я все одно почну з її.
І вона вернулась копати.
Я не витримала і кинулась на неї ззаду, а мама вирвалась так спритно, ніби тренувалась. Осідлала мене і стала душити.
Дмитро на якусь мить завмер, а тоді вчепився в її талію, щоб відірвати від мене та вона не відпускала. Я дерла її руки й била по лиці, вона вхопила мою долоню й натиснула на свіжу рану. В очах замиготіли блискітки, а тоді на відстані я побачила чоловіка в капелюсі та плащі. Здалося, що він кивнув мені, а може навіть усміхався. Але та мить минула і вернувся пекучий біль і шарпанина й крики. І я прохрипіла:
— Поможи…
Мама відпустила так різко, що Дмитро з несподіванки повалився на землю й одразу скочив до мене. Я хрипіла і кашляла та її з поля зору не відпускала. Мама так і лишилася стояти на чотирьох, а її погляд почав блукати, шукаючи за що зачепитись. Аж тоді спинився на мені.
— Бубонько моя, пробач. Ти мала покликати раніше, — звернулася вона тихо і лагідно, точно як бабця і навіть назвала мене так само як вона.
Я лише заперечно захитала головою, бо говорити нормально не могла.
— Як ви могли напасти на власну дочку? — питався Дмитро
А я далі хитала головою, бо не вірила, що дійшла до такого. Вона лиш черкнула поглядом по ньому і повернулась до мене.
— То справді моя вина. Я була надто слабка і надто зла. І не вберегла невинну дитину. І навіть кривава спокута не помогла.
Я таки прохрипіла:
— Мам?
— Не мам. Слухай, дорога, тепер вже моя клятва твоїй матері не має значення. Але слухай уважно, бо він може вернутись будь-якої миті, я навіть не знаю як його прогнала. То були страшні часи, сюди прийшла війна. І перевернула звичний порядок. Ми мали бути кращими, але були просто людьми, бо боялись.
— Що ти таке кажеш?
— Слухай і не перебивай. Ніхто не вірив, що аж сюди добереться біда. Але коли німці прийшли, вони вивозили євреїв в трудові табори. Тут заснували гетто і ті хто не міг піти в ліси чи не знайшов в кого ховатись йшли жити туди. Ми тримались осторонь скільки могли, в нас з Василем були малі діти та невеликі статки. Та раз прийшовши з роботи він приніс грудне маля. Сказав, що одна єврейська сім'я вблагала його прийняти. Сказав, що я можу його вигодувати, як свого. Я перечила і відмовлялась та твій дідусь був невблаганний. Малий був світленьким, кучерявим хлопчиком схожим на херувима, а я якраз годувала грудьми свого наймолодшого. Я здалась. Твого діда часто не було вдома, він заробляв чим приходилось. Ми трималися пів року. Чули, що батьки малого пережили в гетто тиф. Надіялись, вони повернуться. Але правила ставали жорстокішими, будинки обшукували, витягуючи схованих євреїв. Мошеле був милим хлопчиком та пройшов їхній обряд бріт міла, а отже варто його роздягнути й пропала б вся наша сім'я. Нас би розстріляли на власному подвір'ї. Та я молилась і терпіла. Поки одного дня не пройшла акція. Розстріляли половину жителів гетто. Твій дід влетів того дня додому і сказав: “їх більше нема”. А тоді вхопив Мошеле і пішов. Вернувся сам. Приніс пляшку спирту і трохи грошей. Сказав, що він про малого подбав.
Ось вона та схована від мене історія. Я так хотіла знати про, що вони завжди шепчуться, а тепер просила:
— Не треба не кажи!
— Слухай, бо я вже не знаю як тебе врятувати. Я обманювала себе, переконувала, що він передав малого втікачам. Та через сім днів мене почали мучити темні сни. До моїх грудей тягнулась безлика тінь і беззвучно вила. Я просила Василя признатись та він мовчав і спокійно жив, поки вмирали наші сини. Лише раз біля могили старшого, почорнівши від гніву він сказав, що жодна спідниця не варта його життя. Тоді я зрозуміла куди він так часто ходив і чому так легко погодився прийняти чужого малого у сім'ю. Я не мала доказів чи його був Мошеле, але моя ненависть стала темнішою за тінь, що приходила по ночах, а все ж я далі з ним жила. Ми бачили як закінчилась війна. Сюди прийшла російська армія, щоб тріумфально врятувати сім десятків євреїв з п'яти тисяч. А тоді вони почали чистки й ніхто вже не був у безпеці. Кожен день зникали люди і я придумала той клятий план. Я не знала де закопані батьки хлопчика, тому пішла на старий єврейський цвинтар надрізала руку до крові й поклялась, що віддам життя чоловіка за спокій решти сім'ї. Того ж дня дала анонімний донос на Василя, а сама з твоєю матір'ю втекла. Там куди його забрали з ним було не лише КДБ з ним був і діббук. Прокляття не відійшло, але воно стихло, демон міг нищити дух свого ворога і зачаївся аж до тепер. Відкривши стару могилу, вони звільнили гнів батьків Мошеле. Діббук вернувся, а Василя вже нема і з мене залишилась лише тінь. Тепер з ним наодинці ти й вона.
Вітер завив, зриваючи останнє листя. І ніби видер з моєї матері весь дух. Вона звалилася на землю, як шматяна лялька, геть як моя вигадана сестра.
Дмитро дивився на мене величезними очима, а я торкалась синців на шиї, бо від того болю світ ставав трішки чіткішим.
— Вибач, я не розумів наскільки все погано. Думав ти перебільшуєш. Вона говорила ніби й не вона.
Я заперечно похитала головою, а тоді підповзла до неї, мама дихала. Вітер знов змінився дощем, а я не помітила коли. Дмитро накинув на маму пальто.
Стало надто тихо і біля серця стиснуло я попросила:
— Давай підемо.
Дмитро кивнув і підійшов до мене ще на крок, коли за його спиною постав високий зморений чоловік. Я хотіла крикнути, але вийшов хрип. Мій друг оглянувся, а чоловік обійняв його чи швидше взяв у захват і зник.
Мій друг закотив очі і якось неприродно пересмикнувся, ніби поправляв костюм й сказав:
— Wybierz, kto przeżyje, ty czy on.
Я відійшла, ледь не впавши на маму.
— Ні!
— Wybierz tak jak kiedyś oni.
А тоді завив вітер і Дмитро просто клякнув поруч, витираючи сльози з очей.
— Я щойно бачив у власній голові, як чоловік копав могилу в лісі. Він не знав, що копав її собі. А з гори насипаної землі проступали руки й ноги й голови. І зверху лежав малий, просто на тій землі. Він був ще живий. Той чоловік хлопчика впізнав, він думав, що віддав його і тим самим врятував. Він там помер і там когось прокляв. Тепер я не впевнений чи не сходжу з розуму сам.
В голові складались пазли. Мій дід помилився й поспішив, батько Мошеле ще був живий.
Я мала відвернути увагу Дмитра. Ми підняли маму і разом поволокли, а в мене в голові крутились ті слова. “Вибери, як колись вони”. Дмитро чи я?
— Вважаєш історія моєї матері правдива?
Він замислився.
— Думаю, дещо справді було. Тут заснували гетто і трудові табори в сусідніх селах. Євреїв ховали й в підвалах і під прізвищами інших людей. А деякі здавали їх за пляшку чи трохи грошей. Це могла бути таємниця твого діда?
— Можливо, він продав сина своєї коханки за пару монет й відтоді всі його гроші стали прокляті.
Дощ почав лити сильніше і ми йшли мовчки, щоб дотягти маму додому.
***
Дмитро допоміг і пішов, а мама досі спала. Моя гарячка не минала, тіло покрилось червоними цятками, як тавром старих гріхів. Я дивилася на фото бабці та тихо з нею розмовляла.
— Ти мала рацію, прокляття закінчиться на мені. Ви обидві старалися, але все не так зрозуміли. Ти хотіла покарати вбивцю, а мама обманути прокляття. А треба було лише принести себе в жертву за невинного.
Я відправила другу останнє повідомлення: “Дякую, що завжди був поруч”. Промовила тричі “Отче наш” і “Богородице”. Розсипала по всій хаті мамин улюблений нафталін, відкрила чотири конфорки й запалила сірник.
Біль розплавив мій світ і подолав гріхи.
***
Невдовзі після жахливої пожежі в якій загинули мати й дочка, маленьке містечко на Заході України пережило епідемію висипного тифу. Хвороба забрала чотири тисячі дев'ятсот тридцять людей. І хоч нульового пацієнта так і не вдалося визначити, лікарі здивовані, що хвороба не зачепила сусідні села.
