Пекельна хортиця

Сутінки огортали мій сховок, мов липкий дешевий кисіль. Густі — відрізай шмат, і клади на скоринку вчорашнього хліба. Якби ще в мене була та скоринка…

Вогкі аромати цвілі лоскотали ніздрі, ліниво плюскотіла глибока чорна вода. Але спокій був удаваним. Позаду сновигали тіні, відрізаючи шлях «додому». Доведеться заночувати тут.

Гадаю, ослизлі стіни та голодний біль в животі сьогодні стануть єдиними моїми супутниками. Або не єдиними… Шепіт та пересвистування почулися ближче. Трясця вашій матері!

Міст між кварталами черні та «білими людьми» останнє безпечне місце. Якщо зловлять на тому боці… краще втопитися зараз у цій милій річці. Що, судячи з запаху, багато хто вже зробив. Канделябр вам у дупу, не упіймаєте!

«Темна Матінко, покровителько волоцюг, сиріт та харцизів, почуй мене!» — саморобна фігурка гріє долоню. Кущі на іншому боці підстрижені з тим же патосом, що й голови їхніх господарів. Хирляві та ненадійні, як їхня прихильність. Треба шукати смітник на задньому дворі ресторації, будуть й апартаменти, і тепла вечеря… кого це лихо несе?

Через міст, тримаючись затінку, крокує чоловіча фігура. Невисокого зросту, у темному плащі та безглуздому, ніби вкраденому з опудала, капелюсі. Дідько голомозий, це ж легенда міської поліції на прізвисько Слинько! Куди він іде проти ночі?

Обожнюю таємниці. Особливо ті, за які можна отримати вигоду. Фігура тим часом звертає на непримітну обхідну стежину, лишаючи позаду жовті плями ліхтарів, і розчиняється в мороці. Подумки рахую до двадцяти та вирушаю слідом. Ми просуваємось виворотом багатого життя, непрохані та непомічені. Повз заховані далі від світлих очей хліви, з яких лунають не тільки звірячі стогони. Повз великі вікна, затягнуті шовком й тонким мереживом, що тремтять від звуків ляпасів та прокльонів. Повз паркан, за яким натовп б’є ногами скоцюрблене тіло, не збираючись зупинятися. Ідемо, вдихаючи пахощі мигдалю, ванілі та лицемірства. Прибери всю мішуру, життя по цей бік таке саме, як і на вулиці, за винятком одного — свободи.

Домівки закінчуються. Ми входимо в парк, що тягнеться доки сягає око. Птахи насміхаються над моїми спробами прочитати напис, вибитий на почорнілій металевій табличці.

— При-ват-на те-ри-то-рі-я, — показую язика птахам та вишкіреній собачій пиці над клятими літерами. — З’їли, телепні? Я вмію читати.

— Навіщо тоді ідеш далі? — скрегоче у мене над вухом.

Приїхали сани, пензлюйте ногами — від голоду чортівня ввижається! Фігурка Темної Матінки обпікає руку. «В дупу вам гарбуза, панове чорти! Мене таким не залякаєш».

Йдемо далі у цвинтарній тиші. Вздовж паркової алеї не горять ліхтарі. Саме сьогодні старий ліхтарник вирішив захворіти? Як зручно. Слинько щось затіяв, та не врахував, що від мене не заховаєшся! Де йому, навіть хвоста за собою не бачить.

Тим часом висаджені в шаховому порядку дерева змінилися величезним пустим пасовищем. Халепа, доведеться забруднити ручки, ха-ха, й повзти на пузі. Мій візаві, звісно, бевзь, але не настільки, щоб на відкритому просторі хвоста не помітити! Слинько завертає та йде в обхід, лишаючись під захистом невірних тіней дерев. Прихильність Матінки не здатна зменшити розчарування. «Що трапилось, комісаре, невже ти так сильно змінився? Не схоже, щоб в пункті призначення на тебе чекали». Пригадую наші зустрічі, великі добрі очі, м’який тихий голос. Надто м’який, надто добрий для цього світу, за що й отримав глузливе прізвисько. Життя змінює всіх, змінило й мене — не думаю, що він чимось кращий. «Трясця, де ти подівся?»

Силует, що майорів попереду, розчинився у мороці, наче існував лише в моїх спогадах. Раптом так і було? Насправді ж разом зі мною тут лише вітер, глухий шепіт гілок та отруйно-оманливий присмерк…

— Мої вітання, — лунає позаду мене.

— Матері твоїй ковінька!

— Хіба так друзів стрічають? — дивиться своїми блюдцями з-під безглуздого капелюха. — Добре, не будемо теревені розводити: вертайся додому.

— Куди-куди? Насмішив, — рот кривиться у знущальницькій усмішці. — Ми точно друзі?

— Вибач, — він винувато ховає очі, але швидко відновлює рівновагу. — Вертайся назад.

— Ти бачив, що там коїться? — суну ближче, уперши руки в боки. — Північні щури зовсім береги поплутали, на той бік не пройдеш! Інакше закінчиш на дні річки, як… В’юн, — голос зрадницьки відмовляє.

— Не важливо, тобі треба зараз же…

— Не важливо, гарбуза тобі гнилого у гузно?! Ти представник закону, чи пес смердячий?

— Повернуся, тоді все владнаю, — холодно відрізає Слинько та з силою тисне мені на плечі. — Йди назад. Негайно.

Покидьок. Який же він покидьок! Слина, випущена крізь зуби, пролітає в міліметрі від брудного плаща. «Десять чортів тобі в гузно, недоумку! В’юн був мені справжнім другом, ні, братом! Тепер його розпухлий, почорнілий труп лежить на дні замуленої смердючої річки, а я не маю змоги навіть попрощатися! Міг хоча б удати, що тобі не байдуже — як колись…»

— Знову тебе побачу — повернешся в сиротинець, — він зупиняється, але я не заслуговую навіть на поворот голови.

— Не посмієш, — на мить стає важко дихати, перед очима танцюють тіні напівзабутих демонів. — Мені вже шістнадцять! Якщо маскарад спрацює, мене відішлють у копальні. Якщо ні — копальні покажуться раєм!

— Я представник закону, а не пес смердячий — твої слова, не мої.

Він йде не озираючись назустріч нічному туману. Насилу розтиснувши кулаки, намацую в кишені фігурку саморобного оберега. «Нокто, милосердно Матінко, не залиш без своєї милості, дай мені сил! Дай мені впертості, наповни жили люттю, холодною, як твій поцілунок, гарячою, як твоя кров! Вилікуй від боягузства, проведи стежками потаємними…»

Туман поглинає усе навколо. Я йду наосліп, знов і знов повторюючи слова єдиної знайомої молитви. Вона проведе мене, а якщо ні, значить такий шлях. Після смерті В’юна підтримка Матінки єдине, що в мене залишилось. Вона проведе, я дізнаюсь брудні таємниці покидька з лагідними очима. Більше ніколи він не зможе тримати мене на гачку!

Туман промовляє до мене незнайомими голосами, веде попід руки, несе у химернім танку між станів дерев. Вони простягають свої руки-віти, торкаються, лишаючи ледь помітні відмітини, мов плату для перевізника, і нахиляють скуйовджені голови, пропускаючи далі. Серце б’ється повільно, розмірено, а всередині підіймається вгору вогонь, що запалила посеред темряви милосердна Матінка. Вогонь, що веде заблукалих до неї в обійми.

Беззвучний набат пронизує простір, віддаючись в барабанних перетинках. Кінчики пальців поколює льодяними кристалами. Туман розгортається, відступає, мов завіса перед виставою, відкриваючи мовчазні темні обриси нашої Мекки. Вона ніби чорна діра, тягне, всотує світло, поглинаючи барви життя. А маленька фігурка в безглуздому капелюсі пливе необачним метеликом в невідворотні, фатальні обійми.

Скинувши з пересохлих очей поволоку, завмираю. Затуляючи збляклі зірки, нависає, давить, ламає рельєфи пейзажу монструозно-величний будинок. Маєток, що немає початку й кінця, проростає з землі загубленим лабіринтом. Дивиться десятками напівприкритих мутних очниць, спостерігає, вичікує, втягує запахи ночі й непроханих гостей. Він як титан, що приліг відпочити, накрившись ковдрою з моху та попелу; як сторожовий пес, що поклав морду на лапи. Спить він чи тільки вдає? Ніхто не знає.

Ми у воріт уособлення влади, страху та покірності, у дому родини безмежного впливу, чиє ім’я промовляється пошепки. Навіть у мене воно застрягає у роті, в’язне на язику гірким металічним присмаком, забиває легені пилом з безодні копалень, приходить у снах гострими, глибоко вибитими літерами на вивісці сиротинця. Невідворотність. Нескінченність. Пітьма…

Матінко, що за дурня! Разом з прохолодним повітрям груди наповнює легкість. Хочеться засміятися, але я стримуюсь — ні, не тут, і не зараз. Так, жовчний старий тримає яйця цілого міста у загребущих жменях. Так, він жонглює долями, мов несмішний п’яний кловун з потьоками сажі від вилиць до підборіддя й сатанинською усмішкою. Але він тільки людина! Сухий шкіряний мішок з кістками та нечистотами, щедро оздоблений почуттям власної «гідності». Він так само плаче, коли нюхає жовтими ніздрями з флакончика сіль, перевіряючи, чи на цьому він світі, чи вже здох і не помітив! Так само з діри в животі в нього юшитиме багряно-гарячий фонтан, як в наймерзеннішого з жебраків. Немає чого боятися. У мене зі Смертю особливі стосунки.

Безглуздий капелюх зникає у непримітному вході в ліве крило. Я йду по слідах, щоб не лишити своїх. Тінню ковзаю до будинку, припадаю гнучкою змією до решіток та труб, безшумно звиваюсь, заглядаючи в вікна. Тьмяне світло свічі, скрип дверей, приглушені голоси, обриси безглуздого капелюха, що шанобливим піруетом здіймається вгору й падає вниз. Пастка закрилася.

Будинок мертвий, сусідні вікна темні та мляві. Під одним з них зяє щілина, в яку легко проходять треновані пальці. Тихе клацання, рухи вгору та вниз, товстий килим приглушує кроки. Звивистий коридор — «Чому така низька стеля?» — очі звикли до темряви, ноги м’яко намацують шлях. Слабка смужка світла з-під дубових дверей. Нічого не чути. Легкі дотики пальців до стін. Важка портьєра з низкою китиць, вузький прохід, що різко звертає, заглиблюючись, неясна світла пляма на шерехуватій поверхні, і голоси. Один важкий, ніби луплять кувалдою гранітну брилу, неприємно гуде у перетинках. Владний, твердий, безапеляційний:

— Вас не можна купити. Маєте принципи, а також розум, щоб не горлати про них на кожному кроці. Мовчазний, непомітний, на вигляд бевзь — простий як двері вбиральні. Такого не бояться та перестають слідкувати за язиком.

Слинько щось у відповідь мимрить, я тим часом стримую хихотіння. Влучний опис — ні додати, ні взяти! Зненацька щемливо тисне в грудях. У світі, де тебе радше згодують безпритульним псам, ніж подадуть руку, цей «бевзь» подарував нам з В’юном квиток на свободу. «Так, а тепер міцно тримає тебе за горлянку. Кожен сам за себе, і крапка».

— Ниций слимак має нахабство мені погрожувати, — кувалда продовжує гидливо вбивати каміння у мозок. — Його треба знайти та покарати.

Мовчання, шурхіт цупкого паперу, моє переривчасте дихання. Цей «хтось» мабуть, самогубець, коли наважився перейти дорогу старому бузувіру. Тхне від цієї справи, як у свині з-під хвоста після тухлих помиїв. Або навіть гірше — від супу рябої куховарки з сиротинця. Ту потвору сам дідько в покручені лапи поцілував, інакше її талантів не пояснити! Тьху, проти ночі згадалося…

Думки, зробивши кульбіт, повернулися до Слинька. Хоча що тут думати? Його мутні справи, не мої. Мені до них байдуже. Нехай хлебче помиї з панського капця та дякує, мені що до того? Проте, у гостях я трохи затримаюсь. У цьому «склепі» стільки кімнат, що жоден кошлатий пацюк мене не знайде. Висплюся у теплі, їдла на кухні поцуплю, а як буде настрій, то й в піжмурки з бевзем пограю. Гріх відмовлятись від доброї капості.

Слинька розмістили в одній з гостьових кімнат третього поверху. Під завивання вітру у димоході ми вмостилися на ночівлю — він у себе, а я у коморі на купі брудного ганчір’я. Комісара ліпше тримати у полі зору — для цього у дверях малася ідеальна шпарина. «Ех, ще б якогось сухарика роздобути…» Як на замовлення, в кутку на підлозі знайшлося кілька зморщених яблук. Чи закотилися, чи мишей підгодовували — не важливо, хоч би й щурів травили. У мене зі Смертю особливі стосунки.

На ситий шлунок думалося повільніше, і очі самі почали злипатися. Повз шпарину у дверях промайнув дівочий силует. А може це був лише сон.

Химерні загострені пазурі міцно тримали, завдаючи пекельного болю. Мацаки ганчір’я заліпили обличчя, не даючи вдихнути, притисли додолу важезною брилою. В роздутих синюшних судинах звивалося, билося в стінки єдине послання: “Йди геть, тобі тут не раді”. Марення відступило, лишивши на шкірі липкі студені відбитки. Повітря зі свистом увірвалось в легені, наповнило грудну клітку, сповільнило серцебиття. «Все добре, Матінко, ми прожили ще один день».

Крізь шпарину виднівся довгий, звивистий коридор. Порожній, холодний, наче закинутий. Важко було сказати, ніч зараз чи день. Попри розчахнуті ставні світло ледь проникало всередину, вихоплюючи з напівмороку лише окремі фрагменти: латунну ручку у вигляді псячої голови, побиті міллю оксамитові штори, хоровод сріблястих порошинок... Їхній танок заворожував. Він виглядав чарівним, та здавався єдиною нормальною річчю серед застиглого, позбавленого барв життя простору.

Поміж однакових, відмічених часом дверей, на стінах висіли картини у потьмянілих рамах. Пожовклі полотна з напівстертими, забутими обличчями. Де б ти не був, їхні погляди слідували за тобою, але не могли упіймати, дивилися скрізь. «Доки вони не бачать мене, я в безпеці, чи не так, люба Матінко? Ходімо, ходімо скоріш, милосердна Нокто!» Ось двері його кімнати. Ручка на них, на відміну від інших — потемнілих, поїдених корозією — наполірована й тепла на дотик. Всередині тихо, немає нікого. Заправлене ліжко, вмивальник із глечиком остиглої води, поруч з помазком виблискує лезо небезпечної бритви. Торкаюся пальцями гострої, прохолодної поверхні, борючись з бажанням її привласнити. Ковзаю поглядом по бувалому, зі слідами рудого пилу, плащу, безглуздому капелюху, і зупиняюся на паперах, забутих на темній дубовій стільниці. Папір жовтуватий, щільний, грубий. Різким гострим почерком на верхньому листі виведено: «За все треба платити». Немає підпису, ініціалів — нічого, лише одна фраза. Стенаю плечима, не розуміючи: хіба варто боятися правди?

Наступна записка у набагато гіршому стані. Зіжмакана спересердя, зі слідами брудних чобіт та обвугленим краєм, обережно розправлена та вигладжена нездорову кількість разів. «Розплата близько». І це налякало могутнього ляльковика, що не боїться ні людського осуду, ні божого? Такі «листи щастя» ми одне одному жарту заради підкидали, а раз на місяць головній доглядачці, щоб не забувала хреститися та молитися за свою пропащу душу! І вона хрестилася та молилася, смішно стукаючись лобом об вищерблені дошки підлоги, і її бог, звісно ж, усе пробачав.

Плечі затряслися від реготу при згадці носатої, напівсліпої дурепи. Як вона повзала рачки, вимолюючи прощення, окуляри сповзали на самий кінчик носа, ледь втримуючись від падіння, а дурнувата карга мружила бельма на розпливчасту пику байдужого ідола. Сміх з клекотінням вирвався із горлянки, даруючи відчуття небувалої легкості. Та застряг колючим клубком, коли за спиною раптом почулося:

— Що ти тут робиш?

Пацюче лайно! Бевзь захопив мене на місці злочину, мов дурне кошеня. І не відбрешешся, та хіба в моїх правилах казати правду?

— Гостюю у давнього друга, — несвіжі зуби оголилися в привітній посмішці. — Як ся маєте, пане добродію?

— Не блюзнірствуй, — міцні пальці до болю в кістках стискаються на передпліччі.

— Де твої манери? — впираюся, але ноги проковзують й він тягне мене коридором, нервово озираючись по сторонах. Підлога порипує, килим збивається піді мною, намагаючись повалити, покласти долілиць. На очі навертається зрадлива волога.

— Відпусти, не то закричу, — слова з шипінням проходять крізь стиснуті зуби.

— Ти геть несповна розуму?

Він різко спиняється, розвертає обличчям до себе. З очей рвуться блискавки, ладні мене спопелити. Не впізнаю наївного добряка, що колись ризикнув теплим місцем заради двох обірванців. Зараз всередині небесно-блакитних озер оселився хижак, який жадає відчути смак крові. Він грубо висмикує в мене листи, ховає в кишеню, та дивиться так, ніби бачить уперше. Чужим колючим, пронизливим поглядом.

— Зараз я проведу тебе за ворота, і ти більше ніколи сюди не повернешся, — після кожного слова він трясе мене, немов ганчірну ляльку. — Зрозуміло? Тобі зрозуміло?

— Так, — опускаю голову, приймаючи поразку.

Нехай тішиться, доки може. Наступна зустріч розставить все по своїх місцях. Я нікого не пробачаю. Ніколи. Бевзь нарешті послаблює хватку, і кров із поколюванням прямує в затерплу руку. Тепер він майже спокійний, навіть веселий. Покидьок!

У гробовій тиші ми спускаємось сходами, завертаємо в передпокій, і зустрічаємось поглядами з хазяїном дому! Він незворушно стоїть, схрестивши руки на грудях, затуляючи шлях до єдиного виходу. Дивиться переможно й зневажливо з-під густих укладених брів, ніби бачить саме нутро. Він старий, дуже старий, та водночас величний, з прямою спиною та цупким поглядом маленьких чорних буравчиків. Біле, зачесане назад волосся, відкриває високий крутий лоб та великі, притиснуті як в гончого пса, вуха. Ідеально чорна, без жодного сивого волоса борода, притягує погляд, гіпнозує, дисонуючи з образом. Бути поруч з ним важко — як перебувати під товщею холодної мутної води. Хочеться бігти й не озиратися.

Партія зіграна: в опонентів тузи в рукаві, у мене дві шістки. Зараз бевзь здасть мене, заробивши балів перед сильними цього світу. Він залишиться на коні, а мене прягтимуть, мов того коня біля стайні. Конюх з грубими мозолястими руками раз по раз здійматиме вгору батіг, із садистською усмішкою опускатиме на мою спину, відділяючи ніжну плоть від кісток. А коли утомиться, я залишуся долілиць у багні, стікатиму кров’ю та злими сльозами — ось що бачу я в глибині чорних буравчиків. І ніхто мене не врятує.

Намацую свій оберіг, звертаючись подумки до любої Матінки. Востаннє дивлюся на «давнього друга», намагаючись закарбувати в пам’яті тонкі обриси його профілю. Він нічого мені не винен. Заздалегідь пробачаю те, що він хоче зробити, адже в цьому житті кожен сам за себе…

— Це що таке? — з презирством випльовує у мій бік гостинний хазяїн.

— Тишко, мій помічник, пане, — шанобливо схиляє голову бевзь.

— Та-ак? — старий окидає недовірливим поглядом моє скуйовджене волосся, немиту мармизу та подерті лахи. — І в чому ця істота може допомогти? Скільки йому, дванадцять?

— Шістнадцять, ваша милість, — бевзь ще нижче схиляє голову, мов побитий дворовий собака. — Він чудово збирає інформацію, лишаючись непоміченим. Мої очі та вуха, корисний хлопчина.

— Добре, нехай лишається. Але спочатку відмийте його як слід та одягніть у пристойне, — хазяїн робить зневажливий жест та остаточно втрачає до нас інтерес.

— Дякую, пане, — Слинько бере мене під руку та проводить повз нього надвір. — Ми з Тишком оглянемо територію, а тоді зробимо, як ви кажете.

Знову ми вдвох ідемо між химерних силуетів дерев, та цього разу в невірному світлі холодного сонця пліч-о-пліч. Мовчимо. Чому він мовчить? Він вже вдруге рятує мене від жорстоких пазурів долі, хоч і не має цього робити. Чому?! Бажання бігти, тікати світ за очі, нашорошеним зайцем смикається під підошвами стоптаних шкарбанів. Але десь за ребрами розливається щось нове, п’янке та гаряче, муркоче, огортає лапи пухнастим хвостом. Я не втечу. За мною борг, який потрібно сплатити. Що б не сталось, я залишуся з ним до кінця.

— Сподіваюсь, я про це не пошкодую, — зітхає він тихо, сам до себе, а вголос каже: — Місцева їжа прийдеться тобі до смаку.

***

Я знов не чую як він повернувся. Нахабно зайнявши робочий стіл, розчепіривши лікті та закусивши язик, старанно виводжу на сірому папері план маєтку. Точніше, прилеглої території, бо середина вперто не дається мені, вислизає, не розкриває свої таємниці. Ми ніби існуємо паралельно з цим дивним будинком, що скільки не перелічуй, має завжди різну кількість поверхів, безліч кімнат та навдивовижу низькі стелі. Задовгі рукави сорочки норовлять замаститись в чорнило, викликаючи роздратування. Хочеться взяти бритву й підкоротити їх, але тоді “пан малодобрий” буде незадоволений. Чисте тіло відчувається голим, беззахисним, волосся більш не тримається купи та лізе в очі. Та дискомфорт не найгірша ціна за повний шлунок.

На папері чорнильною плямою постає лабіринт маєтку з високим гострим шпилем центральної башти. Навколо стискають кільце дерева, розступаючись на пасовищі й знов повертаючись на підступах до будинку. Між ними, по обидва боки маєтку, у віддалені причаїлися господарські споруди та хліви тварин. Зліва корівники та свинарник, справа конюшні й загони з птицею. Чому не за будинком, де нікому з поважних людей не мулятиме очі? Бо за будинком нічого нема. Тонка смуга переплетених, колючих дерев й одразу за нею урвище — глибоке, мов вхід в потойбіччя. Власне, так воно і є: під скелею, далеко внизу в’ється чорна стрічка ріки, випинається, ніби від болю, дуга моста, далі жовтіє гнилою соломою дах сиротинця. А як підійти до краю, звіситись та зазирнути під скелю, можна почути віддалений стогін копалень. Відчути шкірою тривожну вібрацію сотень застряглих у пастці невинних душ, приречених скніти без світла й краплини надії.

Біля будинку лише одна будівля, звідкіля час від часу лине приглушене, тихе гарчання, і знов постає неприродна тиша. Я обов’язково довідаюсь що там. А поки незграбно виводжу пером знак питання над її приблизним зображенням. Крапля чорнила зривається вниз й розпливається псячою мордою з загрозливим вишкіром.

— Чудово виходить, — здригаюсь, почувши його голос за спиною. Як довго він там стоїть? Слинько нахиляється над столом, щоб роздивитись малюнок. — Звідки ти знаєш, де знаходиться псарня? А, не важливо. Збирайся, обід вже чекає.

***

Божественно гаряче духмяне їдло, минаючи стравохід заповнює шлунок. Що це, із чого — мені байдуже. Воно гаряче та свіже. Мружусь, ледь стримуючись від задоволеного вуркотіння. Ніщо не зіпсує мені настрій, як би старий сучий потрох не намагався. Він думає, що місце в кутку біля комори мене образить? Наче сидіти з ним за столом велика радість та честь. Судячи з їхніх мармиз, кожен з присутніх без роздумів помінявся б зі мною місцями.

Компанія підібралася й справді дивна. По ліву руку від пихатого индика розмістилась тендітна, майже прозора дівчина. Красива, якщо не зважати на неприродно блідий, практично білий колір обличчя. Опустивши очі в тарілку, вона беззвучно ворушить губами, перебираючи столове наряддя тонкими довгими пальцями. Поруч сидить повна її протилежність. Ця жінка немов увібрала обличчям всі барви в кімнаті. Темне волосся у вигадливій зачісці, повні яскраво-червоні губи, нахабна родимка в кутику рота — вона випромінює силу й енергію. Час від часу ця екзотична квітка звертається до сусідки, але та не помічає, перебуваючи у своєму, окремому вимірі.

По праву руку від «розпорядника цирку» розташувався колоритний молодий чоловік з довгим, наполовину зачесаним назад волоссям. Ліва сторона його лиця була відкрита, права — завішана пасмами у марній спробі сховати пов’язку на оці. Та чоловік не виглядав присоромленим чи невпевненим, навпаки — вираз його обличчя натякав, хто насправді тут головний. Найдивнішим у ньому було те, що навіть під час трапези він не знімав тонкі шкіряні рукавички. Поряд займав місце маленький, пухкий чоловічок, з помітною лисиною та верткими бляклими оченятами. Вони, ні на мить не спиняючись, метушились за круглими скельцями старомодного пенсне з золотим ланцюжком. Чоловічок був схожим на вгодованого домашнього пацючка, незграбного, милого, але хитрого.

Найближче до мене сидів комісар Бевзь. Час від часу він кидав усім присутнім легкі приязні посмішки, та невинно глипав очима. От же ж дурник божий! Зате добрий — віддав мені свого жилета. Хоч і завеликого, проте у нім набагато комфортніше. Жилет-невидимка захищає від зайвих поглядів, усіх крім одного. Відчуваю, як вона дивиться, одну за одною знімаючи маски, мов кухарка лушпиння з цибулі. Повертаю голову, розраховуючи упіймати на собі її очі-крижинки. Але ні — вона дивиться вбік, не виявляючи інтересу. «Чому ти мовчиш, Матінко? Не дозволяй їй цього робити. Захисти мене, захисти!» Відчуття оголеної душі зникає, проте щось тривожить мене, підсвідомо бентежить. Щось в цьому є… не можу підібрати слово… неправильне?

Звісно, нікому мене не представили. Розшаркування з бевзем, вочевидь відбулись за сніданком, тож прояснити хто з них хто мені належало самостійно. Дівчина-тінь виявилась донькою хазяїна, жінка-орхідея — її подругою, одноокий головував на псарні, а пацючок виконував роль чи то бухгалтера, чи то юриста, не дуже я в тім метикую. Ясно було одне: старому кендюху якогось дідька вони всі потрібні. Не те щоб він з ними аж так спілкувався, зовсім ні. За столом, що під час обіду, що на усіх наступних трапезах, здебільшого висіла тиша. Важка, липка та тягуча. Лиш зрідка хтось вимовляв кілька слів, які часто лишались без відповіді. Старий супив брови, донька тримала очі долу й беззвучно шепотіла сама до себе, псар з зосередженістю хірурга препарував їжу, а юрист бігав поміж ними очима й ловив пенсне, що норовило звалитись з червоного кінчика носа. Далі вони розбрідалися по маєтку, наче члени таємного культу, що після зібрання розходяться в різні боки, вдаючи незнайомців. Бевзь також зникав, розчиняючись у сплетіннях звивистих коридорів. Мені лишалося тільки одне — те, що вмію робити найкраще. Нишпорити.

Першою ціллю мала стати донька хазяїна, але її талант випаровуватись не знав собі рівних. Вона зникала і знову з’являлася, хаотично, безладно та несподівано. Ось її тонкий силует завмер біля сходів, а вже за мить прощально змахує вуаллю поміж дерев. Її подруга навпаки, несла себе плавно, сповільнено, що контрастувало з ефектною зовнішністю та кричущим макіяжем. Вона ніби шукала приводу поговорити, і звісно ж, його знайшла.

Похмуро-сіре небо, яке не бажало подарувати жодного теплого променя, байдуже гнало над головами важкі свинцеві хмари. Будинок все більше тис, давив, хотілося вийти з його полону хоча б на кілька хвилин. Ноги принесли мене на край пасовища. Сполоханий кінь дико іржав, рив землю копитами, махав головою, а переляканий конюх намагався його втримати. Чоловік вибився з сил, проте не міг заспокоїти бідну тварину. Поруч з’явилась легка біла тінь, провела тонкими пальцями по стриженій гриві — обережно, лагідно. Кінь затанцював на місці, поворушив вухами й сумирно схилив голову їй на плече. Вони застиглі в моменті, а разом з ними і я, зачудованим гостем на чужому святі.

— Правда вона прекрасна? — жіночий голос, мов отруйний мед, влився до вух. Не дочекавшись відповіді, вона продовжила: — Віола, моя мила подруга! Чисте, невинне дитя…

— Так, дуже гарна, — киваю, не відриваючи погляду від тендітної потаміди. — Але така бліда… сподіваюся, в неї все добре.

— У бідолашної анемія, — червоні губи розтяглися в гіркій усмішці. — Я допомагаю чим можу, та моїх сил недостатньо…

— Дозвольте спитати, чим ви займаєтесь?

— Я медіум. Проводжу спіритичні сеанси, можу зв’язатися з кимось із потойбічного світу, якщо попросиш, — вона примружується в очікуванні.

— Пробачте, пані… не знаю вашого імені…

— Ірен.

— Пані Ірен, ви давно знайомі з Віолою?

— Менше, ніж хотілося б, — вона зітхає. — Усе прекрасне так швидко закінчується.

Переводжу погляд на пасовище, вкрите напівпрозорим, тремтливим серпанком.

— Куди вона поділася?

— Хто зна? Її неможливо надовго втримати. Але довго й не треба, — пошепки додає Ірен і повільно йде назад у будинок.

Наступні два дні були схожі на попередні. Мешканці дому зустрічались лише за накритим столом, і по завершенню трапези розбрідалися, мов павуки, випущені з банки. Вони існували ніби в різних світах — не перекидалися навіть слівцем, як узвичаєно в поважному товаристві. Жодних нарікань на погоду, яка з моменту нашого прибуття зовсім не балувала; жодних розмов про фінанси, податки, шиття та нові капелюшки, про дітей та двоюрідну тітку, що втекла від чоловіка й досі не повернулась. Нічого. Лише поверхнева байдужість, швидкі погляди та дрижання повітря, яке можна відчути на дотик. Густого, тяжкого й напруженого.

Після вечері Слинько на диво не зник, обдарувавши мене своєю увагою. Мабуть, цього разу він справді перебував у відчаї. Зачинивши двері кімнати, бевзь жестом запропонував мені сісти. Розмова обіцяла бути серйозною.

— Послухай, мені потрібна твоя допомога. Я можу тобі довіряти?

— Так само як і я тобі, — вдивляюсь в його обличчя, шукаючи знаки. Він відчуває підступ, але не маючи вибору, ствердно киває.

— Кожен з них плекає свою таємницю. Зі мною вони не поділяться — я по інший бік, не такий як вони. Людина, що не бачила справжнього горя. Але ти, Ло…

— Не називай мене так! Тим більше я досі не знаю, як звуть тебе.

— Марко, — він посміхається. — Тепер ти мені допоможеш?

Я маю стати його очима та вухами. Втертися у довіру, залізти в душу, ритися у брудній білизні, винюхувати, шпигувати. Бевзь каже, я добре змушую людей робити так, як мені треба. Але для цього потрібно ставити правильні запитання. Тож він розповів мені все, що знав про цих людей.

Старий пес, Костадин Црно-Куче. Приїхав близько тридцяти років тому разом з дружиною, яку ніхто ніколи не бачив. Вона народила двійнят, і за чутками померла в пологах. Офіційно Костадин є меценатом та почесним городянином, насправді ж він ляльковик, чорний кардинал, що десятиліттями смикав за нитки кишенькових маріонеток. Опікун клятого сиротинця, одноосібний володар копалень, в яких згинуло більше людей, ніж від чуми та пожеж разом узятих.

Валмір та Віола Црно-Куче. Діти старого чорта, двійнята. П’ять років тому Валмір зник за невідомих обставин. Віола тяжко переживала пропажу брата, припинила їсти та виходити з дому. Не при собі, проте нікому не чинить шкоди.

Ірен Медей, єдина подруга Віоли, медіум, спіритуалістка. Коли вперше переступила поріг маєтку невідомо, останні пів року живе під одним дахом з подругою.

Тадей Хош, головний псар. Оселився в маєтку Костадина минулого року. Спеціаліст з рідкісної породи хортів, єдиний хто може навести у псарні лад за відсутності хазяїна.

Лаврін Толкаш, особистий помічник, діловод, єдина людина, що має доступ у кабінет Костядина. Прийняв посаду після загадкової смерті попередника. Має родину — дружину та маленького сина.

— Головні питання, на які треба шукати відповіді: як Ірен познайомилася з Віолою, якщо після зникнення брата вона припинила виходити з дому? Де Тадей навчився вправлятися з рідкісними гончаками? Чому Лаврін ставить забаганки старого упиря вище своєї родини? — Слинько впритул подивився на мене величезними очицями. — Треба діяти швидко. Наступного дня після нашого прибуття Костядин отримав ось це.

Аркуш паперу, такий самий, як два попередні, ліг переді мною на стіл. «Він скоро повернеться» — було виведено посередині твердою рукою.

— Що це означає?

Бевзь стенув плечима. Він взагалі хоч щось знає, чи я маю робити всю роботу за нього? «Хвилинку, а це що таке?» — краєчок паперу вимазаний в синю фарбу. Схоже на фарбу з поштового штемпеля або особистої печатки, яку ставлять на документах замість підпису.

— Де, кажеш, було це послання?

— В кабінеті хазяїна, — зітхає Слинько.

— Таємницю розкрито! — переможно гупаю долонею по стільниці. — Це пацючок Лаврін. Лише він має вільний доступ до кабінету та особистої печатки Црно-Куче. Розкажи Костядину, та вшиваймося звідси!

— Не все так просто, — бевзь сумно хитає головою. — До кабінету листа дійсно приніс Лаврін, разом з іншою кореспонденцією. Але це не його почерк. Нахил, розмір, хвостики великих літер — не збігається нічого. Я перевірив папір та чорнила в його кімнаті та кабінеті, вони інші. Безперечно одне: лист без конверта підклав хтось із мешканців дому.

Вітер оскаженілим голодним щуром вгризається в обличчя. Стоячи біля урвища, вдивляючись у вигнуті в передсмертній агонії обриси мосту, під яким лежить В’юн. «Як же я сумую, названий брате! Якби ти зараз був поруч…». Він завжди знав, що робити. Я — ні. Коли не було на кого спертися, мене вела невідома сила, несла на хвилях прострації, мов підхоплений вітром листок. В такі миті з глибин підсвідомості поставали слова молитви до Темної Матінки. Якби не її милість, мене б тут давно не було.

Вітер пронизує тонку тканину сорочки, пробирається під жилет, повертає в реальність. Віддалений гул копалень нагадує яка доля спіткає бевзя у випадку невдачі. А заразом і мене. У нас немає вибору. Мушу витягти відповіді на особисті питання з чотирьох незнайомих людей. Але як?

«Нокто, милосердна Матінко, не залиш мене без своєї милості! Простягни мені руку, проведи крізь темряву до знання заповітного…» Міцніше стискаю саморобну фігурку. Тепло наповнює вени, я віддаюся йому без залишку, зливаюся з ним в одне. У людини віри немає сумнівів. «Моя темна богине, веди мене!»

Вранці вчорашні турботи здаються поганим сном. Все дихає спокоєм. Ранковий туман треться об шибки пухнастим котом. Прочинивши вікно, із насолодою вдихаю свіже вологе повітря. Внизу, на пасовищі, проглядається дивний знак: три переплетені між собою трикутники. «З чого можна зробити такий велетенський символ?» Придивляюся, і від побаченого перехоплює подих: гігантські лінії викладені тілами мертвих корів.

Не знаю, скільки минає часу, доки внизу здіймається метушня. Робітники сполоханими комахами стікаються до пасовища, заглядають стерву у морди, підносять до них ліхтарі. Маєток невдоволено струшує залишки сну, як пес краплі болота з мокрої шкури. Скинувши заціпеніння, прожогом кидаюсь вниз. Здалеку чую як Костядин лютує на робітників, що мовчки втягують голови в плечі. Віола тихенько плаче, схилившись на груди Ірен. Пацючок-Лаврін відвернувся, не витримавши видовища. Псар стоїть розставивши ноги й твердо вдивляється в мертвих тварин єдиним оком. Бевзь повзає навколішках, вимазуючись у багнюці, і заглядає трупам в усі можливі отвори. Чудовий початок дня, нічого не скажеш.

Сніданок з відомих причин ми пропустили, тож заклик на обід пролунав раніше. Сьогодні він видався особливо різким, неприємним, докучливим. Наче потворні маленькі гобліни били п’ятками у старий надтріснутий дзвін. Можливо так і було, адже слуги завжди встигали щезнути в напівтемряві коридорів до того, як відчиняться двері.

У їдальні головувала незмінна невідворотно-фатальна похмурість. Всі завмерли втупившись в срібні тарілки, окрім Костядина. Зазвичай старий вурдалак не помічав мого існування, але не тепер. Він не просто дивився, а навіть запропонував сісти з ними за стіл. Незграбна спроба зайняти місце поруч із бевзем прийшлась йому не до душі. Підкорюючись наказу, довелося вмоститися біля Ірен. Слуги винесли величезне, помітно важке блюдо, й поставили переді мною. Під блискучою круглою кришкою виявилася соковита м’ясна печеня. Її запаморочливий аромат ніжно лоскоче ніздрі, рот наповнюється гіркою тягучою слиною. Заворожено спостерігаю, як мені накладають повну тарілку відбірних шматочків запашного паркого м'яса.

Їм з насолодою, жадібно ковтаючи частування разом зі сльозами. Чого вони так дивляться? Особливо неприємно відчувається пронизливий погляд колючих чорних буравчиків. Бевзь чомусь геть пополотнів, під шкірою зазвичай розслабленого обличчя напнулися жовна. Невже я так потворно поводжуся за столом? Намагаюсь згадати всі правила етикету. «Ай, до дідька, ви мені апетит не зіпсуєте, надто смачно!»

— Підведися! — командує кувалдоподібний голос.

«Щоб тебе чорти драли», — підводжусь, ледь стримуючи роздратування.

— Пройдись до кінця зали.

Йду під прикутими до мене поглядами, відчуваючи, як закипає кров у напружених венах. «Я тобі хто — лялька, собачка, річ? А навіть якщо й так, то явно не твоя власність».

— Пострибай на одній нозі! Заспівай! — продовжують сипатися різкі, мов удари батога, короткі накази. Он воно звідки взялось в сиротинці! На мить знов почуваю себе маленькою, розгубленою комахою. Але цього разу підтримка Матінки сильна як ніколи.

— Як почуваєшся? Голова не йде обертом, не нудить?

— Все добре.

Костядин задоволено усміхається. Вперше бачу його усмішку, більше схожу на шакалячий вишкір.

— Приберіть це й роздайте робітникам, — слуги миттєво підхоплюють блюдо з печенею. — Наглядайте за байстрюком, якщо не стане надвечір зле, значить корів можна їсти.

***

Бевьз влітає в кімнату, грюкаючи дверима. Мене досі трясе від люті, але вмить заспокоююсь при погляді на його стиснуті кулаки. Хтось має залишатися при холодному розумі.

— Я казав, що не варто таке робити! Але цей… — у нього смикається око. — «Помічник має допомагати» — ось що він мені відповів! З тобою дійсно все добре?

Він довго вдивляється мені в обличчя, просить висолопити язика, відтягує нижні повіки, наче хворому кошеняті. А потім зненацька пригортає до себе, швидко, поривчасто та невпевнено. Не ворушиться, щоб не злякати, мовчки стоїть й обіймає за плечі. І цей несподіваний вияв прихильності насправді лякає більше, ніж всі упирі разом узяті.

Заспокоївшись, бевзь розповідає все що дізнався про смерть корів. Жодних ознак насильства, як і сторонніх слідів. Вони ніби самі вийшли на поле та лягли відпочити, склавшись у візерунок. А потім так само тихо, одночасно припинили дихати. Під одним з трупів бевзь знайшов пташине перо та білу вуаль з Віолиного капелюшка. Але дівчина так гірко плакала, побиваючись за тваринами! Скоріш за все, вона загубила вуаль раніше, коли заспокоювала коня. Пташине пір’я взагалі не виглядало схожим на доказ — хто над цим полем тільки не літає! — але бевзь впевнений, що воно не належить дикому птахові. Скоріше за все, його зронила біла канарка.

Надія, що залишок дня мине спокійно, розвіялась після вечері, коли старий вурдалак закликав усіх зібратися біля маєтку. Там, утворивши широке коло, вже стояв натовп робітників. Костядин знаком вказав нашій компанії лишатись на ґанку, мовляв, звідси краще буде видно. У центр кола заштовхнули двох чоловіків, що ледь трималися на тремтячих ногах. Костядин усміхнувся, прочистив горло, й проголосив, карбуючи кожне слово:

— Ці двоє мали слідкувати за стадом зі вчорашнього вечора до сьогоднішнього ранку. Вони завдали непоправної шкоди моєму майну, за що понесуть справедливу кару. Тадею!

Тадей різко, пронизливо свиснув. Натовп розступився, водночас від псарні майнула велика космата тінь. Все сталося надто швидко — тінь блискавкою влетіла у живе коло, і вже за мить повернулась назад, лишаючи на шляху краплі багряної крові. Два обезголовлених тіла з німим докором дивились на нас застиглими плямами чорних зіниць.

Судячи з виразу облич, нікого з присутніх це не здивувало. Робітники, механічно переставляючи ноги, прибрали понівечені трупи, наче жорстока смерть собі подібних була частиною їхньої буденності. Тадей виглядав спокійним, Віола відчуженою, Ірен байдужою, на обличчі Лавріна застигла маска приреченості. Старий вурдалак тим часом впивався прихованим жахом, що струменів від людей пульсівними хвилями, шкірячи від насолоди хижі вставні зуби. Він виглядав абсолютно щасливим.

Відтоді я не можу спати. Блукаю ночами, зазираю в замкові шпарини, шукаючи відповіді. Та надто багато загадок приховують ці пошарпані сірі стіни. Проте не спиться вночі не тільки мені. Я відчуваю погляд потилицею, коли прокрадаюсь рипучими сходинками, або йду навшпиньках повз нескінченні двері. Глевкий, нестійкий силует лишає на сітківці відбитки, але тане примарним серпанком при оберті голови. Продовжую пошуки, тому що ми маємо вибратись. Маємо вийти звідси живими.

Скоро, набравшись сміливості, я з ними заговорю. З кожним з цієї четвірки. А поки спостерігаю, вивчаю їхні звички. Лаврін любить сидіти на самоті, в компанії пузатого, як він сам, кришталевого графина. У маленькій бібліотеці правого крила, у світлі єдиної свічки, знявши з напівсліпих очей окуляри, він перехиляє бурштинову рідину в брудний з минулого разу бокал, доки не засинає, зіщулившись в кріслі. Тадей не заходить в будинок, доки той повністю не зануриться у пітьму. Нелюдимий псар нерозбірливо шепочеться з гончаками, або годинами стоїть на краю урвища за будинком й дивиться в порожнечу. Віола невловна, мов весняний вітер. Коли шукаєш, то не можеш її знайти, але протягом дня в найнесподіваніших місцях з’являється її капелюшок. Здається, він подорожує окремо від хазяйки, тому що крім нього важко іще щось розгледіти.

Ірен рідко виходить з кімнати, хіба на променад у вбраному в ранкові роси саду. Її двері завжди міцно закриті на ключ. Повернувшись, вона замикається зсередини, незмінно лишаючи ключ у замку. Наступної ночі після дивної смерті корів, Ірен вперше полишила свою келію в неналежний для шляхетної пані час. Мушу зізнатися, у мене мались підозри, що рано чи пізно це станеться. Молода жінка більш як пів року живе під одним дахом із подругою, з якою майже не розмовляє. З якою за об'єктивних причин не могла познайомитись — важко зустріти того, хто не виходить із дому. Еклектичне вбрання та нестриманий макіяж також свідчили на користь моєї теорії. І ось нарешті випала нагода її підтвердити.

Ірен пройшла напряму до кабінету. Почекавши кілька хвилин, я заглядаю в замкову шпарину. Хазяїна не видно, але він може ховатися у недосяжних для мого ока кутах. Ірен простягає руку до клітки посеред письмового столу. Не бачу, кого в ній тримають, але коли Ірен відступає та обертається, ледь стримую зойк. З її обличчя разом зникли всі фарби, зараз навіть Віола поруч із нею здалася б яскравою. Очі Ірен потьмяніли, мов запилюжене скло, риси загострились, шкіра набула нездорового синюшного кольору. Вона похитнулася, подивилась скляними зіницями просто на мене, повільно махнула головою, ніби просила забратися геть. Двічі просити не довелось.

Чи варто заговорити із нею? Про нічний візит в кабінет Костядина, дивні маніпуляції з кліткою та химерні метаморфози? Ні, принаймні поки що. Краще почати з Лавріна. Він морально найслабший та єдиний у цьому домі схожий на звичайного чоловіка з земними слабкостями.

Кумедний гладкий пацючок вже добряче налигався; відблиски полум’я свічки танцюють на кінчику лискучого почервонілого носа. Підсліпуваті кротячі очиці сльозяться, не помічають у напівмороці незвично злиденний, мізерний вміст утроби графина. Всього декілька крапель бурштинового забуття, і він матиме клопіт шукати наповнення для свого кришталевого бога. Але я вже тут, щоб його врятувати.

Він вдячно глипає, та навряд бачить ще щось, окрім зеленого змія, що підступно згорнувся в моїх руках. Та щойно прожитий катарсис робить його великосердим.

— Сідай, випий зі мною, хлопче, — Лаврін розпливається в безглуздій посмішці. — Тобі вже можна, га? Скільки років?

— Шістнадцять, — удаю ніби п’ю із прихопленої заздалегідь керамічної кружки.

— Вже дорослий, — він схвально киває та робить великий ковток. — А виглядаєш молодше. Не набагато старшим за мого Стефана…

На мене ллється безладний потік спогадів та милих серцю історій зразкового сім’янина. Зараз Лаврін максимально вразливий, беззахисний — час завдати фатальний удар:

— Вибачте, пане, чому ви не з ними? Чому проміняли сім’ю на стоси безглуздих паперів, дрібку затертих монет та повний графин?

— Ти не розумієш! — він нахиляється ближче, видихаючи спиртові пари мені в обличчя. — Це він мене змусив! Не людина — диявол! Я мав працювати тут тимчасово, але не можу піти, інакше він… він… не хочу навіть думати, що він з ними зробить!

Лаврін міцно хапається за комір моєї сорочки пухкими короткими пальцями:

— Ніхто не заходить і не полишає маєток без дозволу, хлопче. Ми всі тут приречені.

***

Я знову не сплю. Після всього почутого кабінет Костядина ще більш не дає мені спокою. Лаврін має мотив, але такому як він забракне волі кинути виклик. Мотив… що для нас є мотив? Боюся, кожен у цьому маєтку, до останнього свинаря, має привід ненавидіти.

Довго вичікую в темних кутках, прислухаючись до кожного звуку. Вітер хитає віти дерев, жбурляє ними в шибки, шкрябає скло їхніми кігтями. Більше жодної живої душі, наче я наодинці із монстрами. Тихо навіть у псарні. Чому там увесь час так тихо?

Не має значення. Головне, ніхто мене не потурбує. Шпилька обережно входить в замок, але руки чужі, неслухняні. Дике єство кабінету чинить супротив, не пускає, виштовхує. «Ну ж бо, Матінко, допоможи!» Хвиля потужної сили різко заштовхує усередину. Двері вдаряються в стіну, повітря вібрує, стискаючи звукові хвилі. Нарешті шлях вільний.

Місячне сяйво зазирає в вікно, підсвічує буденні обриси масивного столу, шкіряного крісла, шафи з книжками, товстого, злегка потертого в центрі килима. На столі стоїть письмове приладдя, свічники зі стопленими свічками та накрита цупким оксамитом велика клітка. Простягаю руку, щоб підняти тканину, але шкіру пронизує біль, обпікає гнівливими хвилями. Я бачу її! Дерев’яну фігурку лютої псиці, грубо витесану з чурбака, чорну, опалену. Вона охороняє секрети хазяїна.

Ближче не підійти, можу тільки дивитися. Місяць догідливо підсвічує ґарґантюанських розмірів портрет у золоченій рамі. На ньому зображений Костядин зі своїми дітьми. Він міцно тримає під руку високого юнака з романтичними кучерями. Той посміхається кутиками губ, але в очах застиг змішаний з рішучістю біль. Віола стоїть осторонь і виглядає розгубленою. Але не це найбільш привертає увагу. Двійнята бліді, безбарвні, мов безтілесні тіні, Костядин навпаки пашіє життям — художник не пошкодував на нього яскравих фарб. Особливо чорної для бороди — на портреті вона виглядає немов роззявлена собача паща.

— Сумно, чи не так? Коли не можеш обійняти тих, кого любиш.

Скільки вона вже стоїть поряд зі мною? Не знаю, але кращої нагоди завести розмову може й не випасти.

— Розкажи мені про свого брата.

— Я можу розказати про твого, — Віола сміється, закинувши назад біляву голівку. — Йому зараз краще, він не знає ні страху, ні болю, але переживає за тебе. Вони обидва там, де не мають бути, та через нас не можуть йти далі. Любов дуже жорстока, чи не так?

***

Ранок млявою каракатицею вповзає в кімнату, розліплює налиті свинцем повіки. Повітря сперте, кожен вдих розтинає легені отруйною хмарою. Кволе тіло ледь втримує непомірно важку голову, простір тремтить, викривляється, коли хисткі ноги несуть мене вниз підступними сходами. Крізь ненадійне, млосне марево проступає жахливе видовище: залитий кров’ю хол, посеред якого нахабною інсталяцією лежить розтерзана та понівечена свиняча туша. Розпанахана від трахеї до хвоста, розхристана в нападі нелюдської наруги. Посеред хаосу грубо розкиданого кривавого шмаття, кишками викладений знайомий символ. Три з’єднані між собою трикутники.

Костядин свердлить зібравшийся натовп очима в обрамлені налитих, розтрісканих багрянцем прожилок білків. Ніхто не сховається від його потойбічного погляду. Демонстративний прояв зухвалості, нарочито-театралізований акт непокори, нахабно кинутий, мов дуельна рукавичка, виклик, цього разу матиме руйнівні наслідки.

— В моєму власному домі, — починає він стиха, — просто у мене під носом. І звісно ж, ніхто нічого не бачив? Ви про це пошкодуєте. О, ви всі про це пошкодуєте!

Голос набирає сили, бринить в барабанних перетинках, віддається у скронях скимним головним болем. Земля просідає впійманим у капкан диким звіром, стогне та корчиться, звиваючись від безсилля.

— Ти, ти, та ти! — він вказує пальцем на пополотнілих свинарів, яких одразу підхоплюють під руки. — По п’ять років копалень! Тадей! Посилиш нічну охорону!

— Скількох гончаків відправляти?

— Усіх!

— Як скажете, пане, — псар шанобливо схиляє голову. Замість пов’язки його око прикрите нерівно відрізаним шматом матерії.

— Чого стоїте? — гаркає Костядин. — За роботу!

Натовп спішно розсипається врізнобіч. Від погляду Костядина, яким він пропалює бевзя, спина вкривається гусячою шкірою. Треба діяти!

— Ірен? Маєте хвилинку?

Вона втомлено посміхається. Сіре обличчя та мішки під очима говорять, що вона досі остаточно не відновилася.

— Слухаю?

— Як ви познайомилися з Віолою?

— Вона надіслала мені поштового голуба. А може поштову канарку? — загадкова тінь проходить її обличчям. — Це все, що ти хочеш знати?

— Я хочу знати правду. Ви мені розкажете?

— Звісно. Але спочатку поговори з іншими. А тоді повертайся — обіцяю, я розкажу тобі правду.

Вона розвертається та йде у будинок. Я теж хочу піти, але чую позаду себе глухий голос:

— Після першої зірки та до ранкових півнів у жодному разі не виходь на вулицю. Я не контролюватиму псів.

Не дочекавшись відповіді, Тадей зникає у напрямку псарні.

Під час обіду непомітно вислизаю, доки інші зайняті мовчазними іграми. Бевзь помічає маневр, але згідно з домовленістю не подає знаку. Роззирнувшись, пірнаю у зарості біля дому та прокрадаюсь до псарні. Маю побачити на власні очі, чого треба боятися.

Всередині темно та підозріло тихо. За відсутності головного псаря ніхто не наважується порушувати їхній спокій. За мить я розумію чому. Посеред мороку, майже навпроти моїх, одні за одними загоряються помаранчеві пломінкі очі. Згорблені чорні тіні постають на відстані витягнутої руки та підходять все ближче, ближче… У дивному трансі, сплетеному з суміші жаху та захвату, я промовляю:

— Пекельні…

— …хорти, — закінчує Тадей, стаючи поряд зі мною.

Його м’язи напружені, руки без звичних рукавичок стиснуті в кулаки. Пов’язки нема, і забране з обличчя волосся відкриває замість старої рани абсолютно здорове око. Він розслабляється, й говорить до мене з веселою посмішкою:

— Ти їм подобаєшся.

— Звідки ти знаєш?

— Вони тебе досі не вбили.

Ми сидимо на помості під дахом псарні, біля єдиного маленького віконця. Пахне свіжою соломою та гнилим м’ясом. Тадей замислено крутить в руках шкіряні рукавички. Його пальці пошрамовані, грубі, вкриті застарілим, вкарбованим в шкіру смолянисто-чорним пилом. У кого ще були такі руки? Не можу згадати.

— Питай, — дозволяє псар.

— Навіщо тобі пов’язка?

— Щоб ніхто не побачив оце, — Тадей усміхається. Його праве око, мишаче сірого кольору, раптом спалахує крижаними прозорими іскрами. Дивлюся униз, і бачу посеред темряви такі самі спалахи.

— Де ти цього навчився?

— Там, де зустрів кохання свого життя, — Тадей сумно схиляє голову. — Він навчив мене розумітися з гончаками, любити та… ненавидіти.

Раптом настає прозріння. Я знаю, де у людей чорні руки, де з темряви за бідолахами невпинно слідкують люті пекельні очиська!

— Я відбув половину строку, і вже готовий був здатися, коли вперше побачив його. Він був не таким, як інші — ні, справді, йому варто було сказати слово, щоб повернутись до свого життя. Ким треба бути, щоб так карати за непослух власного сина? Ось ким — диявольським сучим виплодком! Та він був не схожим на свого батька. Мій коханий, мій світлий промінь не хотів залишати мене. Він був готовий чекати. Але тепер я тут, а він зостався в холодній, самотній безодні.

***

Я знову не можу спати. За вікнами сновигають горбаті тіні, виблискують поміж дерев помаранчевими маяками. Йду до кімнати Віоли нескінченними гвинтовими сходами — вона ніби принцеса, замкнена драконом у башті. Сподіваюсь, знайду її там.

Один, за ним другий оберт шпильки. Замок легко відчиняється, але кімната порожня. «Ні, Віоло, тільки не зараз! Ти мені потрібна».

— Ти зі всіма поговорила? — вона з’являється як завжди непомітно, сідає на застелене ліжко, не залишаючи складок на гладкій шовковій поверхні.

— Так. Чому я?

— Ні, — вона весело хитає головою, — не зі всіма! Запитай його, запитай свого друга, чому саме ти.

— А ти не розкажеш мені?

— Розкажу — про пекельну хортицю. Раніше люди шанували Темну богиню. На її честь будували храми, правили меси, і вона з’являлась на поклик у вигляді пекельної хортиці, щоб дарувати благословення. Доки один «лицар світла» зі своїми прибічниками не увірвався у храм. Він його сплюндрував, хортицю взяв силою та покинув напівживу стікати кров’ю. Молитися їй заборонили, храми спалили, жерців знищили. Богиня не вмерла, але подарувавши життя двом синам повернулася в потойбіччя. Хлопчиків-немовлят розділили, виростили в різних сім’ях, і дві гілки нащадків пекельної хортиці досі живуть на землі. Одна прагне руйнації, інша несе порятунок.

— Навіщо мені ця забута легенда?

— Запитай його. Але не барися, Ірен чекає.

Бевзь сидить за столом, втомлено похиливши голову на стільницю. Під напівприкритими очима прорізались глибокі темні кола. Полум’я у кволому ліхтарі відкидає йому на обличчя химерні тіні.

— Марко?

— Є новини? — він з надією випростовується в кріслі. Поруч із ним лежать злощасні листи, замальовки переплетених трикутників та брудна чорна пов’язка.

— Це належить Тадею. Де ти її знайшов?

— А ти як думаєш? — він зітхає. — Минулої ночі нас одурманили газом. Хтось вчинив розправу над твариною і залишив на місці злочину цю пов’язку, наче в насмішку. Не розумію що коїться, а часу все менше. Тобі щось вдалося дізнатися?

— Так. Але спочатку скажи, що ти знаєш про мене?

Він тре обличчя й знову зітхає.

— Небагато. Я був підлітком, коли тебе привезли до сиротинця. Ходили чутки, що тебе знайшли у жерців забороненого культу. Після пожежі у храмі залишилась тільки ти — маленька непритомна дівчинка з потворною саморобною іграшкою в руках. Казали, цілий тиждень ти не приходила до тями, але ніхто так і не зміг забрати ту іграшку.

— Чому допоміг мені утекти?

— Лорелай…

— Марко!

— Тебе мордували менше за інших, як гадаєш, чому? Не ґвалтували, можна сказати, що берегли. Я випадково дізнався, що дійсно берегли — для особливого пана. Чекали, доки піде перша кров, щоб віддати йому. Заради збереження чистоти роду…

— Але навіщо воно тобі?

— Не знаю! — бевзь затуляє обличчя руками. — Я просто не витримав! Цього нескінченного мороку, бруду, безглуздої, непотрібної жорстокості. Я хотів би зробити більше, проте зв’язаний по руках і ногах! Думав, В’юн зможе тебе захистити… Пробач, що залишив на вулиці саму.

— Все добре. Скоро усе закінчиться. Обіцяю.

Його плечі здригаються, коли за мною зі скрипом зачиняються двері. Залишилась тільки Ірен.

***

В кабінеті Костядина навстіж прочинені двері. Від його крику здригаються стіни, тілом бігають дрижаки. У нестямі від люті старий пес скидає зі стола на підлогу стоси паперів, книг, преспап'є та срібну чорнильницю. Килимом розпливається велика чорна пляма.

— Хто це зробив?! — ми застигаємо на порозі, не наважуючись зайти до кімнати.

Костядин тремтячим пальцем вказує на розчахнуту клітку. У ній розпласталась маленька біла канарка. З грудей пташки стирчить гостра коштовна шпилька з гранатовим підвісом. Багряна цівка, що стікає з білосніжного пір’я, виглядає як продовження прикраси, переливається в променях вперше за довгий час зазирнувшего у маєток сонця.

Мовчимо. Хазяїн гнівно свердлить нас почорнілими від гніву очима.

— Сьогодні вам пощастило: маю їхати в справах. За кілька днів повернусь, і тоді… — він пропалює бевзя пекельним поглядом.

Костядин пролітає повз нас нічним хижим птахом. Унизу гучно грюкають двері. Знадвору долинає нервове іржання, приглушені крики та шум коліс. Ми ще деякий час стоїмо, не зронивши ні слова.

Другу годину поспіль бевзь сидить над розкладеними предметами, намагаючись скласти головоломку. Я терпляче чекаю.

— Відбитки Лавріна, вуаль з капелюшка Віоли, пов’язка Тадея, шпилька Ірен… — бубонить він під носа збляклими губами. — Не складається. Ці предмети наче навмисно підкинули, щоб збити зі сліду. Хто з них це зробив? Хто з них міг його зрадити? Можливо, хтось зі слуг? — Бевзь благально дивиться мені у вічі.

— Ні, друже мій, це не слуги, — я усміхаюся.

Звісно картонні маріонетки, що страхаються власної тіні, на таке не здатні. Він чудово це знає.

— Нам з тобою кінець, Лорелай, — він похнюплює голову. — Коли Костядин повернеться... Ліпше зараз прийняти отруту — ось, в мене вистачить на нас двох…

— Заспокойся, сьогодні вночі все закінчиться. Ми влаштуємо пастку.

За п’ятнадцять хвилин до півночі ми сидимо причаївшись у великій вітальні. Вогонь у каміні потріскує, відкидаючи довгі тіні. На лобі мого компаньйона виблискують дрібні, подібні на бісер, краплі.

Двері повільно прочиняються, і до кімнати заходить Віола. На її обличчі квітне розсіяна усмішка. Дівчина, мугикаючи собі під носа, підіймає зі столика подерту білу вуаль. Бевзь полегшено зітхає й виходить з укриття.

— Пані Віоло, змушений вас затримати.

Вона тільки ширше всміхається. Двері знов прочиняються, поруч з нею встає Ірен.

— Добрий вечір, пане комісаре.

— То ви, прекрасні дами, затіяли це удвох? Але чому?

— Щоб він відпустив маму, — сумно зітхає Віола. — Вона страждає, так сильно страждає! Їй більше не можна народжувати. Він пробував її замінити, та нічого не вийшло. Я не здатна привести на світ ні дитинки, ні цуценятка…

— Щоб він відпустив Віолу, — підхоплює Ірен. — Бідна дівчинка завжди любила його, але цей монстр не вміє любити! Він тільки використовує, плюндрує нещасну душу. І що найгірше, змусив мене допомагати. Я більше не хочу!

Ззаду непомітно підходять чоловіки та заламують бевзю руки.

— Ви помилилися, комісаре. Нас було не двоє. Ще є чоловік та батько, в якого відібрали сім’ю, і, шантажуючи їхніми життями, змушують чинити беззаконня. А також колишній раб копалень, що постраждав через своє походження, та прагне помсти за смерть коханого. Тадеє, Лавріне, ведіть його до вогню!

Ірен заплющує очі й шепоче слова незнайомою мовою, від чого язики полум’я здіймаються до самої стелі. Чоловіки заводять бевзя в центр кола, накресленого на підлозі, Віола дотиком пальця запалює п’ять чорних свічок. Тадей виливає на комісара кухоль густої свинячої крові. Кожен з четвірки займає місце біля своєї свічки. Бевзь намагається поворушитися, але марно.

— Лорелай!

— Вона з нами, — всміхається Ірен.

Я виходжу й встаю біля останньої свічки. Ми беремося за руки, повторюючи слідом за Ірен слова мертвою мовою. Тіло бевзя прогинається, очі лізуть з орбіт, з прокушеного язика стікає цівка чорної крови. Жили на лобі напинаються, з тріскотом рветься одяг. Він вже навіть не стогне, лиш ледь чутно дихає. Шибки вилітають, щось сильно вдаряється в його тіло. Чую хрускіт кісток.

— Ми так не домовлялися! — несила бачити його муки, я розриваю контакт. — ви казали, він не постраждає… він лише провідник… — з очей стікає гаряча волога.

— Пробач, Лорелай, ми не маємо вибору. Нам потрібен Валмір, щоб прикінчити старого! Він займе його місце…

— Ні!

— Костядин справжній диявол! Заради могутності він вбив власних дітей! Подумай, що він зробить з сім’єю Лавріна? Що він зробить з тобою, коли дізнається хто ти?

Доки тримають послаблене коло, вони не зможуть мене спинити! Зібравши всі сили, розвертаюся та біжу, сходинками, коридорами, затинаючись в непривітній темряві. Завмираю під кабінетом, затиснувши в кулак оберіг. Тепер, коли я знаю, що він означає, стає набагато легше. Двері з гуркотом відчиняються, і я стрімголов кидаюсь до письмового столу. Хапаю важку дерев’яну фігурку та щодуху мчу назад. Руки нестерпно пече, шкіра тріскається, вкривається болючими пухирями, але вогонь, що палає всередині, підтримує в мені життя. Забігши в вітальню, з розмаху кидаю статую псиці в камінне полум’я. Воно звивається, несамовито гарчить, але врешті-решт поглинає її, застеливши кімнату їдким чорним димом.

— Без тотема Црно-Куче ви з ним упораєтесь, — я хрипко дихаю, намагаючись підібрати слова. — Віола, напитана жертовними тваринами, зараз сильна, як ніколи. Вам не потрібен Валмір, вона теж його донька! Тадей забере гончаків, а коли з Костядином буде покінчено, Ірен відпустить душі двійнят та проведе диявольського вилупка туди, де йому місце — до пекла! І навіть не думайте мене зупиняти!

Не пам’ятаю, як вийшла звідти. Як тягнула його крізь байдужий холодний парк, повз квартал задоволених ситих сліпців, що загрузли в болоті міщанства та фальші. Четвірка союзників не стала мені на заваді, адже мала інший клопіт. Костядин повертається — ми всі це відчули. Сьогодні визначальна ніч. Або вони програють, і мерзенний пес мене шукатиме, або переможуть, і по наших слідах піде Тадей. Частка його любого Валміра, що оселилась всередині комісара, вестиме його, не даватиме спокою.

Морок огортає наш сховок, мов густий дешевий кисіль. Вогкі аромати цвілі лоскочуть ніздрі, ліниво плюскоче глибока чорна вода. Притуляюсь до слизької кам’яної брили, тримаючи на колінах голову непритомного комісара. «Марко, клятий покидьку з лагідними очима! Я змогла свого часу вижити, зможеш і ти! Після вдалого ритуалу, звершеного батьками, Матінка завжди зі мною. Я кров від крові її, плоть від плоті її, нащадок та вмістилище Темної богині, пекельна хортиця! Я тебе захищу, проведу крізь тенета мороку. Тільки прокинься, благаю, прокинься…»