Страшний суд

Погода була похмурою. Джон дивився на сонце, що вставало з-під води. Здавалося, що воно було не таке яскраве як учора, ніби воно ось-ось згасне. Але Джон так і не дізнається цього тому, що його майже закрили хмари, що насувалися з іншого боку.

Він думав про неї, сумував о своїй дружині, думав про її теплий голос, про ніжний дотик її рук. Він повинен був зробити все, щоб знайти Марію, і він відчуває, що він на вірному шляху.

        Джон дістав пачку сигарет, вийнявши одну, він закурив. Спершись на фальшборт, він дивився на останні промені сонця.

        —Хей, щось ти зарано встав — вигукнув Гемінґвей, спершись на фальшборт поруч.

        — Я не спав, — відповідає тихим голосом Джон.

        — М-да... Розумію, — зі зітханням вимовляє капітан, — Я сам щонайбільше години три поспав.

        Повернувши голову на стрункого чоловіка з усмішкою, каже:

        — Знаєш, курити на голодний шлунок шкідливо.

        — Сподіваюся, кораблем ви керуєте краще, ніж жартуєте.

        Гемінґвей розсміявся.

        — Можна запитання, Джоне?

        — Тільки, якщо це не черговий жарт.

        — Чому батьки вас не хрестили?

        Джон здивовано подивився в сіро-блакитні очі.

        — Звідки ви знаєте?

        — Ну, ви не носите хрестика.

        — Лише тому не можна визначити моє богохульство.

        — Ну ще... море мені нашептало.

        Джон, видохнувши дим, викинув сигарету за борт.

         — Ще жарти будуть?

        — Я думаю, з вас поки що вистачить, — посміхнувшись Гемінґвей продовжив, — рушаймо, буря наближається.

        Відкривши шлюз, вони зайшли в невелику їдальню. Кок старанно займався підготовкою сніданку біля плити. У кутку їдальні сидів японець, на ім'я Мінато і, як зазвичай, він сидів сам і не поспішаючи поглинав вміст металевої миски.

Капітан із чоловіком сіли за стіл навпроти один одного.

        — Ну як там, кок, — обернувся Хемінгуей.

        — Ви рано, я тільки почав.

        — Нічого, ми почекаємо.

        Капітан, розім'явши кисті, подивився нагору:

        — Чуєш?

        — Чую.

        — Швидко капати починає.

        — Так само швидко і закінчиться, — сказав Джон, подивившись на шлюз, що відкривається.

Глава 2

        До кімнати зайшли троє: Флегілій, Плут і Старий. Старим його називали скоріше не через вік, а через зовнішність: квола шкіра з безліччю шрамів. Під зеленими очима висіли синці, а волосся вже почало набувати сріблястого кольору. Одягнений він був у чорний халат, дуже схожий на церковний, але сам він каже, що його подарувала йому дружина на сімдесятиріччя. На те й називають його іноді Дідом, а не Батько.

        Плут і Флегілій так часто ходили разом, що кок уже почав жартувати над їхньою орієнтацією. Плут вічно горбатився і мав прищаве обличчя з гострим, як спис, підборіддям. Єдине чим виділявся, так це своєю блискучою лисиною. Флегілій, у свою чергу, виглядав набагато впевненіше на тлі Плута: руде кучеряве волосся, покладені вуса і борідка, і розправлені плечі.

        Слідом за ними зайшов стрункий чоловік із легкою щетиною і в легко захищених від сонця окулярах. Одягнений був у гавайській сорочці та в плавках, а під ногами шльопали сланці.

        Колихаючись, наче маятник, він подивився на всі боки та, побачивши капітана, хитаючись, рушив у бік нашого столу.

        — Кеп... е... капітан!

        — Здається, мені пора, — сказав пошепки головнокомандувач і встав.

        — Ну куди ж ви? — з артистичним подивом запитав чоловік, — Невже ви не скуштуєте з нами сніданку?

        — Прошу мене пробачити, борг кличе, — сказав капітан, взявшись за частину кашкета, що випирає.

        — Єс, сер!

        Чоловік провів поглядом капітана, який залишав кімнату, різко повернувся на Джона, спершись на стіл, щоб не впасти від виконаного маневру. Він повільно опускав свій таз на місце капітана і разом із ним розвіювався запах перегару.

        — Скільки ж ви випили, що запах досі стоїть? — запитав Джон.

        — Я? Пфф... — усміхаючись відповідає чоловік, — Учора нормально бахнув... Ну і сьогодні теж. Але це так, для підтримки настрою.

        Чоловік, обернувшись, крикнув:

        — Гей, cuisinière, коли є, чи ти там дурня валяєш.

        — Та пішов ти — чути крик у відповідь.

        — Ех... ось вони.

        Джон запитально глянув.

        — Чоловіки без баб. Злий хам. От якби ніч із бабою провів, то веселішим був би. Ось... ось у тебе є баба?

        — Була.

        — Ну ось, тому й такий похмурий тут сидиш.

        — А твоя де?

        — Моя!? У мене немає, і не було ніколи.

        Джон розсміявся і, трохи нахилившись назад, мало не впав через кільове хитання.

        — А чого ти смієшся? Я ж кажу про стосунки, так-то баб у мене стільки було, я з рахунку вже збився.

        — І як так?

        — Уводив чужих. Так простіше: і їм і мені стосунки не потрібні. Чисто полежали голяка й розійшлися.

        — І що, ніколи не хотілося стосунків? Кохати й бути коханим?

        — Не знаю... не знаю — чоловік, замислившись, сказав, — все одно вже пізно думати про це.

        У мить Джона наче хтось схопив за пальто, відкинуло назад у стіну.

        Джон, прийшовши до тями, ледь встаючи на ноги, доторкнувся до потилиці. Подивившись на руку, він побачив кров. В очах було помутніння, але поступово зір повертався. Навколо нікого не було, а кімната була майже вся в диму. Джон кульгаючи та кашляючи пішов до виходу. Вийшовши на палубу, він сперся й озирнувшись побачив, що корабель ось-ось розділиться на дві частини. Рятувальних шлюпок уже не було, а ті, хто залишилися на кораблі, вистрибували за борт. Джон, не розуміючи, що робити, наслідує їхній приклад.

        Вода була крижана. Джон в останню мить виринув з води та тут же його накрила хвиля. Колихаючись у воді, він розумів, що протримається не довго. Але раптом крізь звуки грому та ударів крапель дощу об воду, він почув собачий гавкіт.

Глава 3

— Тримайся, скоріше!

        Джон дивом зміг вхопиться за руку Старого. Підтягнувшись за фал, чоловік заліз у надувний човен. Човен люто бився об гострі хвилі. З кожною хвилею здавалося, що вона буде останньою...

На човні було п’ять осіб: Старий, Мінато, Плут, Флегілій і Кок, що поїдає консервовані боби.

— Що сталося? — кричить Джон, прикриваючи обличчя від ударів зливи

— Щось вибухнуло в моторному відсіку — вигукнув Старий — Після цього пішов розлом і почалася пожежа.

— Хто-небудь ще вижив?

— Це навряд чи — сказав Кок, продовжуючи жувати вміст консерви

— Ти чого, матір твою, робиш? — подивився Джон на нього — Ти їси боби посеред океану в чортову бурю?

— Ну... так, я б поділився, але не хочу.

Джон хотів підвестися і вирвати банку з рук, але щойно він підвівся, як побачив величезну стіну, що рухається на них.

        — Хапайтеся за все, що можете!

        Усі, крім Кока, сіли на дно човна і схопилися за фал. Човен почав змінювати кут руху, і бармен, притиснувши до себе банку з бобами, полетів униз першим, а за мить човен перекинувся.

        Немов через секунду після цього Джон розплющив очі. Яскраве сонце било в очі, і шкіра на обличчі нила від перегріву. Напівголий і згорілий чоловік встав і попрямував уздовж пісочного берега нових земель.

Глава 4

        Берег завширшки був близько чотирьох метрів, далі в глиб були джунглі. Пройшовши певну відстань стало зрозуміло, що це острів. Через деякий час Джон почув звуки, схожі на чоловічі голоси. Йдучи на звук, діалог став більш помітним:

        — Дві банки на одного на день, потім...

        — Ні, ні, ні, ні — перебив інший голос — Якщо ми так зробимо, то через два дні нам доведеться пісок їсти

        — У нас немає іншого вибору

        Старий і Плут подивилися на Джона, який виходив із кущів.

        — Клас, тепер п'ятьох людей треба прогодувати, — сказавши, Плут сів на повалену пальму

        — Ти як, Джоне? — підійшов Старий, поклавши руку йому на плече.

        — Зійде, що у вас тут відбувається?

        — Майже всю їжу винесло в море, — показує на невелику купку консервів — Це все, що залишилося, і... і ми намагаємося вирішити, як розподілити те, що залишилося...

        — Ну буде чесно, якщо розділити порівну.

        Плут різко встав і сказав:

        — Ні, ми вже це обговорювали, це марнування їжі даремно.

        — Згоден — сказав Флегілій, що лежав опершись об пальму.

        — І чому ж? — подивився Джон на нього.

        — Тому, що який сенс годувати старого діда, якщо від нього користі ніякої. Ще й азієць, який ні слова не розуміє.

        — І що ж ти пропонуєш?

        Плут розвів руками:

        — Їжі вистачить щонайбільше на два дні. Тому, щоб нам усім з голоду не померти, потрібно давати більше їжі тим, хто її буде приносити, і хто здатний на це. Вірно Флегілій?

        — Ви будете добувати їжу? — сміючись запитує Джон, — щось я дуже сумніваюся...

        — А що, Джоне, у тебе інші є варіанти? — артистично запитує Плут — або ж ти благородно хочеш роздати всім їжу порівну?

        — Думаю, можна знайти оптимальне рішення.

        — Та ти що?! — підвищує голос Плут — У нас же стільки часу.

        — Ми проголосуємо.

        — Ого, у нас виявляється демократія.

        — Це буде чесно.

        — Чесно!? Не сміши мене, вже ясно хто за кого проголосує, вас більше.

        — Їх більше, але вони слабші — пробурмотів Флегілій на тлі.

        — Можливо, до чого ти це говориш, Флегілію? Хочете забрати їжу силою?

Плут підійшов упритул до Джона.

        — А якщо, і так?

        — Досить — викрикнув Старий — так ми ні до чого не прийдемо, лягайте спати, ми всі втомилися, а завтра вирішимо, як вчинити.

        — Чорт із вами — сказав Плут і пішов облаштовувати місце для сну.

        За відчуттями мала б бути ніч, але було досить світло. Джон, нарвавши кілька гілок і листя, зробив собі щось на зразок подушки. Він приліг на пісок, поклавши голову на купу листя, і довго не міг заснути. Вона не виходила з його голови. У сотий раз у його голові виникають ці думки: «Чому вона пішла?», «Чому нічого не сказала?», «Куди вона зникла?», але зараз з'явилася нове відчуття, що вона десь поруч, десь близько.

Глава 5

        Вставши, Джон струсив із себе пісок. Відчуття було паршиве: ніби й не спав. Пам'ятав лише один сон, озеро, що світилося блакитним світлом. Він підходив до нього і дивився вниз і не бачив дно, хоч і води прозорішої він ніколи не бачив. Він чув її голос, що кликав його на дно озера. Джон доторкався до води та... більше не міг згадати, що було далі.

        Флегілій лежав на тому місці, де і вчора, а Плут возив палицею в згаслому багатті. Старий намагався поговорити з Мінато, використовуючи жести й голосно вимовляючи слова, але судячи з виразу обличчя японця, то він ні чорта не розумів.

Джон озирнувся навколо і зрозумів, що дещо змінилося.

        — Їжа, де вона?

        — Це ми тебе хотіли запитати, Джоне, — звинувачувально сказав Флегілій.

        — Я звідки, чорт забирай, знаю.

        — Ніхто не знає, Джоне, ніхто.

        — Я знаю, — не зупиняючи старанного колупання, каже Плут — Це старий хрящ усе зжер.

        — Та як ти смієш!? — вигукнув Старий.

        — Твоя ідея була розібратися завтра, чудова пропозиція для того, щоб уночі забрати всю їжу і заховати де-небудь.

        — Що ти несеш!?

        — Досить! — зупинивши їх, Джон продовжив, — Рано чи пізно ми з'ясуємо, хто вкрав консерви, але зараз нам усім потрібно поїсти. У кого є сили, повинні піти на розвідку, хто піде зі мною?

        У відповідь гробова тиша.

        — Ви серйозно? Ви сидітимете й чекатимете поки помрете з голоду?

        — Йти в таку спеку? — сказав Плут.

        — Чорт би вас побрав, — Джон вказав на Плута, — Ти йдеш зі мною.

        — Навіть якби я хотів, я б не пішов, — понуро відповів Плут і продовжив, — Якщо я візьму щось важче за консервну банку, моє плече перестане функціонувати, а ви, я гадаю, навряд чи мені його вилікуєте.

        Джон важко зітхнув:

        — Флегілій, підеш зі мною, будеш відпрацьовувати за двох.

        — З чого це я взагалі маю йти?

        — А з того, що ви, двоє розумників, учора говорили, що ви тут найсильніші та повинні більше за всіх їсти, тож піднімай свою дупу і пішли...

        Флегілій насилу і з сильним небажанням піднявся, упершись об пальму.

        — Я піду замість Плута, — сказав Старий.

        — Добре, — сказала Джон — Пішли!

        Йдучи вглиб острова, вони оглядають тутешні краєвиди: безліч різноманітних тропічних кущів, розміром з людину; пальми без фруктів, що ростуть на них. Що далі загін ішов, то більше їх дратувала спека. Що дивно: не одного з них не мучив голод. Але ніхто з них видавав себе, кожен боявся, що йому дістанеться менше.

        Йдучи першим, розштовхуючи ліктями листя кущів, Джон різко провалився.

        — Чорт, здається, в болото вляпався.

        Джон намагається підняти ноги, але даремно. Тоді він починає розкопувати лівою рукою, думаючи, що його ноги об щось зачепилися. Засунувши руку в глиб, Джон намагається намацати ногу, але раптом він усвідомлює, що він починає ще більше провалюватися. Зрозумівши, що відбувається, він намагається висмикнути руку, але це вже марно.

        — Це сипучі піски, допоможіть мені!

        Дід хотів було вже підійти, але Флегілій його зупинив:

        — Стій, ти провалишся разом із ним.

        — Ми повинні йому допомогти.

        — Ми ніяк не допоможемо.

        — Ми не можемо його просто залишити!

        — Вибору немає, або потонеш із ним, або він піде на дно сам.

        Поки Старий не розумів, що робити, Джон уже по пояс був поглинений. Озирнувшись, дід побачив палицю й одразу ж побіг до неї та, схопивши її, кинув кінцем до утопленика. Джон, схопившись правою рукою, тягнувся як міг, а Старому було не те, що складно тягнути палицю, а й у принципі тримати її.

        — Флегілій допоможи, чорт забирай! — подивився на нього Джон.

        Але Флегілій навіть не ворухнувся. З похмурим обличчям він очікував швидкої смерті Джона. Але якимось дивом утопленик зміг витягнути другу руку з піску, і поступово перекладаючи руки, він зміг схопитися однією рукою за гілку куща й іншою спертися на тверду поверхню вилізти. Потрапивши на тверду поверхню, Джон присів віддихатися. Старий від нестачі повітря почав кашляти.

        — Пощастило тобі — з усмішкою сказав Флегілій, так і не поворухнувшись.

        Джон, почувши сказане, негайно встав і підійшов до Флегілія, після чого той уже за секунду опинився на землі, тримаючись за обличчя.

        — Убити мене хотів, виродку! — заорав на нього Джон, — Я дав тобі шанс проявити себе, піти з нами та допомогти, але ти лише думаєш про себе. Чорт забирай, ти отримаєш хоч хлібну крихту! — Джон, видихнувши, продовжив, — Ми повертаємося в табір, а ти тепер сам по собі.

        Флегілій був настільки розгублений, що весь цей час не зронив жодного слова і лише дивився як двоє чоловіків розчиняються в безодні джунглів.

        На той час, як потемніло і почався дощ, вони повернулися в табір.

        — Ну що, знайшли щось? — запитав Плут.

        — Ні.

        — Що!? Ви стільки часу ходили та нічого знайшли? Як можна бути настільки марними.

        Джон, підійшовши впритул і схопивши за комір, сказав:

        — Я мало не здох, мати твою, і якщо ти в нас тут найкорисніший, то йди ти добувай їжу.

        — Гаразд, гаразд, вибач, — невинно махаючи руками, сказав Плут і подивився за плече Джон, — О! А може, Флегілій щось знайшов.

        У нерозумінні Джон обернувся і побачив Флегілія, що йде на нього. Він уже хотів було вилити весь гнів на нього, але раптом отримує такий самий удар, який кілька хвилин тому отримав Флегілій. Упавши на землю, через мить Джон відчув, як повітря перестало надходити в легені. Він схопився за руки Флегілія, який душив його, і намагався відкинути їх, але даремно, як і зусилля, що докладалися Флегілієм, адже через краплини дощу, його руки зісковзували з шиї. Джон підвівся, і завдав удару по обличчю, ще лютіше, ніж першого разу. Це відкинуло його на мокру землю, і скориставшись цим, Джон заліз на Флегілій і продовжив завдавати удари кулаками. З кожним ударом гнів все більше збільшувався, темрява все більше його поглинала.

        Старий схопив Джона ззаду і пошепки сказав:

        — Досить. Йому вже вистачить.

        Джон, замахнувшись, зупинився і почав оговтуватися. Опустивши кулак, він встав, не відриваючи очей від крові, що змивається дощем, на обличчі Флегілія. Озирнувшись, Джон побачив страх в обличчях оточуючих, усі боялися промовити хоч слово.

        Переможець пішов до свого місця ночівлі, і незважаючи на те, що йшла злива, і все навколо було мокрим, Джон ліг на пісок і одразу ж вирубився.

Глава 6

        Прокинувшись, Джон почувався краще, ніж попередні дні. Він встав і озирнувся навколо. Було досить туманно і дуже темно, не дивлячись, на те, що вже ранок, але й попередніми днями не сонця ніхто не бачив, тож на темряву ніхто вже не звертав увагу. Усі сиділи: хто на піску, хто на поваленій пальмі, але в усіх них було одне обличчя, обличчя розпачу, ніби то ніхто більше не бачив надії на майбутнє.

        Джон, побачивши, що одного члена команди не вистачає, запитав у порожнечу:

        — А де Флегілій?

        Кілька секунд ніхто не відповідав, після чого Плут сказав:

        — Мабуть, пішов уночі.

        — Воно й на краще, — сказав Джон і після невеликої паузи продовжив, — Нам потрібно йти.

        — Куди? — запитав Старий.

        — Куди-небудь! Ми не можемо тут сидіти вічність у надії, що нас хтось врятує. Ми повинні піти далі в глиб острова, можливо ми когось знайдемо.

        — Наприклад голодних дикунів, які шукають, ким би поласувати — відчайдушно сказав Плут.

        — У тебе є кращі ідеї?

        У відповідь тільки тиша.

        — Так і думав. Не знаю як ви, а я йду шукати допомогу, якщо хочете залишайтеся тут.

        Люди перекинулися поглядами та почали збиратися в дорогу. Ніхто не наважився залишитися, тож усі пішли в дорогу.

        Вони йшли один за одним у невідомість, пробираючись крізь зарості джунглів. Навколо повільно ставало дедалі темніше, але очі вже звикли до темряви, тому цього ніхто не помічав. Що далі вони йшли, то більше згущувався туман.

        У таборі можна було почути гарний спів птахів, але щойно люди з нього вийшли, спів перетворився на жахливі звуки: згасаючий сміх, дитячий крик, жіночі волання — кожному ввижалося щось своє, кожен намагався себе переконати в тому, що це ввижається. Крім птахів було чутно постійне шипіння. Воно було настільки неприємним і ріжучим слух, що не можна було визначити, наскільки близько чи далеко в кущах знаходиться змія. Через деякий час до цих звуків приєднався гуркіт грому.

        — Я так більше не можу!

        Усі зупинилися й обернулися.

        — Я втомився, я не можу — сказав Плут, який був замикальний.

        — Давай, Плуте, ще не довго залишилося — намагаючись підбадьорити, сказав Джон.

        — Звідки ти знаєш!? У цьому немає сенсу, ми нікуди так не прийдемо.

        — У тебе є кращі варіанти? — дратівливо запитав Старий

        — Треба було залишитися в таборі та... та чекати допомоги.

        — Скільки чекати? Звідки ти взагалі знаєш, що за нами прийдуть?

        — Я... Я піду назад.

        — Плуте, зачекай! — крикнув услід Джон, але Плут уже зник за полчищем листя.

        — Підемо за ним?

        — Ні — відповідає Джон Старому — Він свій вибір зробив.

        Джон продовжив шлях і загону нічого не залишалося як піти за ним. Як на зло, дорога почала вести нагору. Люди, вже на останньому подиху підіймалися на гору до того моменту, поки не натрапили на кам'яний виступ. Він був доволі високий, тож піднятися на нього одному було неможливо. Джон махнув рукою і став спиною до кам'яної стіни, склавши руки перед собою. Старий поставив ногу на його руки та поштовхом піднявся нагору.

 —Ну що там?

        — Тут якийсь рів, не знаю куди він веде, але пахне звідти огидно.

Старий озирнувся, після чого він став на коліна і простягнув руку вниз до решти. Джон схопився за руку і потягнувся нагору, і мало не впав через те, що поставив руку на уступ, щоб спертися на неї. Камінь був настільки гарячий, ніби цілий день на нього світило спекотне сонце. Усе ж, забравшись, він почав уже простягати руку Мінато, як раптом побачив рух у темряві. Придивившись, він побачив силует людини і зрозумів, що це був Плут.

        — Усе—таки переду...

        — Біжіть! — закричав Плут, перебивши Джона — Біжіть швидше!

        Плут, послизнувшись на мокрих від туману гілках, упав. За ним з'явився величезний силует, на мить він подумав, що це людина, поки не побачив обриси рогів. Одним швидким рухом ця істота відрубала Плута на дві частини величезною зброєю.

        — Твою матір! — крикнув Джон, після чого почала витягувати нагору Мінато.

        Мінато був повненький, тому підіймати його було важко. Істота, яка вбила Плута, побігла на чотирьох лапах прямо на Мінато, але в останню мить він зміг залізти нагору та істота врізалася рогами в камінь. Мінато і Джон побігли в бік рову, куди вже стрибав Старий. Підбігши до нього, Джон обернувся і побачив її. Вона лежала у своїй улюбленій сукні, і вся в крові, понівечена порізами. Джон дивився на неї секунду, до того, як Мінато потягне його в безодню, але ця секунда здавалася для нього вічністю.

Глава 7

        Він падав дедалі нижче й нижче, і вже почало здаватися, що дна Джон не відчує, але в один момент він відчув, як рука Мінато відпустила його, і за мить Джон падає в гарячу воду. Насилу виринувши, він зрозумів, що це якась підземна річка, яка швидкою течією несла його кудись у темряву. Джон майже нічого не бачачи, намагався схопиться за що-небудь. У якийсь момент йому вдається вхопиться за камінь, що виступав з води. Використовуючи його, він дерся до берега, і врешті-решт відчув пісок під ногами, який був чорний немов вугільний пил. Він лежав під нахилом і вів кудись униз, звідки здалеку виднілося червоне світло.

        Джон попрямував у його бік і, йдучи, періодично скочувався по піску. Згодом він почав помічати, як кам'яні стіни печери праворуч і ліворуч поступово звужуються. Наблизившись, він побачив ущелину, звідки йде світло. Він повернувся і почав протискуватися через неї. З кожним кроком це було дедалі складніше зробити, але зрештою він проліз в інше приміщення й опинився по коліно в калюжі крові. Повільно піднявши голову, серце застукало як ніколи швидко, від побаченого.

        Перед ним був кам'яний коридор, весь залитий кров'ю, розкидані вздовж нього трупи. Праворуч і ліворуч у стінах були вибиті кімнати, відокремлені ґратами від коридору. У клітках праворуч гавкали пси, а ліворуч кричали гарпії.

        Джон маленькими повільними кроками йшов коридором, озираючись навкруги та намагаючись усвідомити, чи це сон. Раптом, підходячи до кінця коридору, він почув, як один із, як він думав, трупів назвав його ім'я. Він обернувся і побачив закривавленого Мінато, який сидів на підлозі вздовж стіни.

        — Це ти — сказав Джон, підійшовши до нього.

        — І ти тут, Джоне?

        Джон промовчав.

        — Схоже, всі ми тут не просто так.

        — Що це за місце? Де ми?

        Мінато відчайдушним поглядом подивився на Джона, після чого опустив очі, так і не відповівши. Джон, глянувши навколо, помітив, що в трупів була азійська зовнішність, як і в Мінато.

        — Ти знаєш цих людей?

        — Так, Джоне — Після невеликої паузи Мінато продовжив — їм пощастило більше за нас, Джоне.

        Після того, як Мінато договорив, клітки відчинилися, і пси з гарпіями накинулися на Мінато. Джон з жахом відійшов і дивився, як людину роздирають на частини з немислимою жорстокістю.

        За кілька секунд, коли розум знову повернувся до Джона, він зрозумів, що Мінато вже ніяк не допомогти, і, боявшись, що він буде наступним, він побіг далі коридором. Поступово кров пішла з-під ніг Джона, а він біг з усіх сил, не зупиняючись. Він був немов у тунелі, наприкінці якого він побачив червоне світло, що ставало все яскравішим і яскравішим.

Глава 8

        Джон, вибігши з тунелю, побачив перед собою кілька ровів. Місце, куди він потрапив, було без даху, а стіни були настільки рівні, ніби хтось шпаклював кожну подряпину. Зверху були хмари, але незвичайні, а вкриті червоним шаром, крізь який сочилося світло, роблячи все навколо закривавленим. 

        Джон з побоюванням, але з цікавістю підійшов до найближчого рову і заглянув у нього. Він бачить людину на дні, яка просто стояла. Було відчуття, що на дні рову знаходиться якесь приміщення.

        — Гей!

        Людина підняла голову.

        — Тобі потрібна допомога? — запитує Джон.

        Людина не відповідає, лише байдужим поглядом дивиться на Джона. Джон спробував ще раз поставити запитання, але результат був той самий. Людина опускає голову і за мить по ній прилітає удар, від чогось схожого на батіг. Потім ще один. Потім ще один. Джон спочатку намагався кричати, щоб вони зупинилися, але через хвилину зрозумів, що це марно. Людину продовжували бити з усіх боків, а вона заплющила очі та не вимовляла жодного звуку.

        Несподівано людина зникла, немов перед Джоном закрилася завіса. Джон у розгубленості підбіг до другого рову, сподіваючись побачити цю людину знову, але перед ним постала інша картина. У купі коричнево-чорної суміші лежали кілька людей, і всі вони були жахливо брудні. За мить як Джон підійшов, він відчув цей запах, настільки сильний сморід, який коли-небудь відчувала людина. Подолавши себе, він запитав:

        — Вам потрібна допомога?

        Один із них підняв голову і сказав:

        — О ні, дякую, друже, ти такий люб'язний.

        Джон хотів було поставити більше запитань, але сморід настільки сильно бив у ніс, що йому довелося відійти від рову, щоб хоч якось віддихатися. Відновивши дихання, він почув, що хтось якось його кличе. Він озирнувся.

        — Джон, — сказав хрипкий голос

        Голос долинав із третього рову, куди Джон і попрямував. Опустивши голову, він побачив Старого прикутого вниз головою.

        — Здрастуй, Джоне.

        Джон від страху не міг промовити слова.

        — І як же тебе сюди занесло, Джоне?

        — Я... Я не знаю.

        — Справді?

        Джон задумався.

        — Ти знаєш, Джоне, знаєш. Але, як і всі ми, не хочеш цього визнавати.

        — Але... Я не винен.

        — Я теж так думав.

        Раптом перед Джоном спалахнуло полум'я. Відійшовши від рову, він чув крики Старого, який бився у страшній агонії. Джон хотів утекти, втекти назад, але повернувшись назад, він побачив трьох людей, чий зріст значно перевищував його. Вони стояли в темряві, тому Джон не міг їх розгледіти, лише бачив їхні силуети. Раптом він почув жіночий шепіт. Це була вона. Вона кликала його кудись, в інший бік.

        — Марія... — промовив Джон і побіг у бік звуку.

Глава 9

Джон біг крізь темряву, поки віддалено не побачив блакитне світло, приховане за скелею. Він почав підійматися на неї, використовуючи всі сили, що залишилися у нього. Досягнувши вершини, він побачив перед собою озеро немислимої краси, а за ним сиділо величезне чудовисько, яке спостерігало за Джоном.

         — Ти... Чого ти хочеш від мене!? — після невеликої паузи Джон. продовжив, — Чому я тут, скажи мені! Я ж не винен, я не винен, чуєш? Я... Я не знав, що так буде, якби я... Поверни мене назад, я виправлюся, я зроблю інакше.

        — Правда? — запитала Марія те, що з'явилося поруч з озером.

        — Так, я клянуся — збрехав Джон.

        Марія підняла руку, немов запрошуючи на танець, і почала заходити в озеро.

        Джон приголомшено попрямував за нею. Він намагався схопити її за руку, але не міг дотягнутися. Потрібно лише дотягнутися, щоб відчути її, її доброту, її теплоту. Вона йшла у воду все далі, поки, не опинилася повністю оповита крижаною водою. Джону було боляче, холодно і страшно, але він продовжував іти, і коли опинився по шию у воді, він пірнув і поплив за нею. Він плив за нею, і щоразу йому здавалося немов достатньо простягнути руку, доторкнуться до неї й все закінчиться. Але він усе плив і плив, так і не торкнувшись її ніжної руки.

Глава 10

        — Спасибі вам, професор, спасибі вам за вашу чудову лекцію про теологію... А тепер хочу запросити в студію іншого гостя. Прошу привітати!

        Під оплески заходить чоловік і сідає в крісло поруч із ведучим

        — Спасибі що прийшли детектив.

        — Дякую що запросили.

        — Чи не могли б ви представитися для тих глядачів, хто вас не знає?

        — Я детектив поліцейського департаменту, працюю в поліції вже понад двадцять років.

        — Детектив розслідував безліч жахливих і скандальних убивств. До речі, про скандали, кілька років тому всіма каналами розлетілася новина про смерть знаменитого режисера Голлівуду, і ви ж його і розслідували?

        — Так, була справа, але там не було нічого особливого, чоловік часто замовляв жінок і мав безліч інтриг, зрештою один із чоловіків дівчини, яку він оприбуткував, розібрався з ним.

        — А що щодо тієї історії зі знаменитим кухарем Мішлен? Безліч чуток ходило про його смерть, але в кінцевому підсумку... хе-хе, людина померла від того, що вдавилася бобами. Хто б міг подумати.

 — Думаю, що ніхто, але все ж таки ці справи не мали труднощів у розслідуваннях і були настільки цікавими, як у мене були.

        — Хе-хе, то чого ж ми чекаємо? Розкажіть нам, про якусь зі складних ваших справ.

        — Ну... пригадую про багатого забудовника, якій побудував безліч торгівельних центрів, але все ж таки він проводив безліч махінацій: обходив податки, недоплачував своїм співробітникам, і обманював своїх партнерів. У нього дуже добре виходило це приховувати, але ми знали про його махінації, але у нас не було достатньо доказів для пред'явлення звинувачень. На жаль, ми не встигли їх зібрати достатньою мірою і нашого підозрюваного вбив один з його працівників під час суперечки, якому він не хотів виплачувати зарплату. Найцікавіше, що він проводив конференції, де вчив, що треба бути щедрим з усіма, з ким ти працюєш.

        — Приголомшливо! Це нагадало ту справу з робітником, який побив свого боса. Ви ж розкрили цю справу?

— Так, цей робітник був дуже ледачий, і коли його бос нарешті сказав йому, що той звільнений, він вирішив побити свого роботодавця, а той у відповідь застрелив його. Досі сидить за вбивство.

— А яка справа була найкривавішою і такою, що запам'ятовується найбільше?

— Ну... була одна справа. Я не пам'ятаю вже подробиць, але пам'ятаю, що це було пов'язано з якудзою

— Нічого собі! Вам довелося розслідувати злочини японського угруповання?

— Не зовсім, справу було швидко розкрито: одна людина з угруповання щось не поділила зі своїми й вирішила влаштувати криваву бійню, вбиваючи всіх, і врешті-решт убила і себе.

— Фантастично! А розкажіть-ка нам, про найбільш аморальний злочин, який вам довелося розслідувати.

— Ну, перше, що пригадую, це священник, який збирав гроші з парафіян і використовував для своїх потреб. Ще продавав у таємниці майно і Бог знає, що ще.

— Жахливо, жахливо... Ну що ж, наш ефірний час добігає кінця, тому я б хотів попросити вас розповісти про ще одну справу. Справу, після якої ви закінчили свою кар'єру детектива.

— Ну... я не впевнений, що хочу розповідати...

— Я розумію, що це пов'язано особисто з вами, а точніше з вашим близьким другом, але все ж глядачі хотіли б почути про цю справу з перших вуст.

— Ну, добре. Це було пізно ввечері і..., і моя зміна добігала кінця і надійшов виклик на адресу, де жив мій друг. Я занепокоївся і теж поїхав на виклик, щоб про всяк випадок... ну...

— Ви поїхали, щоб переконатися, що з другом усе добре...

— Так-так... І коли я приїхав, я знайшов його... знайшов мертвим у ліжку з його дружиною і ще з однією жінкою.

— Що це була за жінка?

— Я ніколи не міг подумати, що він міг так вчинити, він... зрадив свою дружину, і вона застала його на гарячому, і вона... вона вбила їх обох, після чого наклала на себе руки.

— Яка ж жахлива історія. Що ж, а наша програма добігає кінця. Спасибі вам велике дорогі слухачі та телеглядачі й до нових зустрічей!