Чумний Лиходій
26 грудня 1997 року.
Сьогодні була новорічна ялинка для дітей співробітників. Мирослава Андрійовича, точно не з власної волі, нарядили в костюм Діда Мороза. Обрали його кандидатуру з максимально тупою, але безапеляційною аргументацією - єдиний серед колег зростом вище 180-ти сантиметрів і без дітей, щоб ненароком малеча не впізнала в сивому дідові свого татуся. Єдиною винагородою за акторські старання стала пляшка імпортного коньяку на пряму з Вірменії (згідно етикетки), яку ввечері він відкоркував в кабінеті з колегою, але випити встигли менше половини - виклик.
Під’їзд хрущовки, капітану на п’ятий, самотня лампочка горить при вході, далі по сходам суцільна темрява. Підійматися не було ні сил ні бажання. За майже десять років стажу в рядах оперуповноважених капітан звик до вигляду трупів, але ніяк не міг змиритися з запахом гниючої плоті, тому кожен раз сподівався, що тіло знайшли швидко і воно ще не почало розкладатися. Коньяк пішов не дуже добре, тому стримувати себе зараз було б ой як не просто.
Двері під’їзду зачинились тоді, коли міліціонер вже був на другому поверсі. Закрились з мерзенним скреготом, металевий суглоб дотягувача видавав майже людський стогін, глухий удар, а далі суцільна тиша. На диво тихо, ніби в середині цього затхлого під’їзду утворився вакуум. Трохи прислухавшись, капітан рушив далі, неспішно ступаючи по сходам своїми налакованими туфлями. Мирослав ніби відбивав ритм похоронного маршу, кожен звук якого несамовито гупав по голові.
Бляклі промені плафону при вході перестали супроводжувати свого гостя ще на попередньому прольоті. На третьому поверсі гнітюча тиша сплелася з абсолютною пітьмою, до якої очі ніяк не хотіли звикати. Андрійович відчув дивний запах, який нагадував подих старого пса з його дитинства, що наївся тухлої курятини. Не просто аромат, він відчув саме дихання того давнього звіра на своїй потилиці. Міліціонер обернувся, вдивляючись попереду себе, він ледве зміг розгледіти силует дверей. В мороці вони нічим не виділялися, радянські, всі коричневі з різними відтінками, зараз було важко зрозуміти якого саме забарвлення конкретно ці двері. Але, не дивлячись на банальність і примітивність (як і усього іншого совєтського), від них віяло чимось неприроднім, таким холодом, ніби за ними містилась морозильна камера з температурою значно нижчою ніж на вулиці. Капітан повільно ступав намагаючись розгледіти номер квартири або наявність дверного вічка. З кожним кроком холод сильніше пробирав все тіло, гул від удару підборів ставав більш пронизливим. Коли до дверей лишилось з пів метра з’явилось відчуття присутності когось ще на цьому майданчику, настільки сильне і до такої міри реальне, що міліціонер відчув погляд цієї таємничої особи у себе за спиною. Але на цей раз він не поспішав обернутися, точніше, не міг. Мирослав Андрійович ніби закам’янів, а відчуття присутності небажаного супутника збільшувалось. На мить капітану навіть здалося, що двері які були перед ним потемнішали, неначе по ним промайнула чиясь тінь. Бажання вирватися з цього полону страху вже майже порівнялось з силою самого страху, але тіло все ще не слухалося. Аж тут гучний гуркіт позаду, звук битого скла за спиною капітана. Цей звук на мить вирвав його з заціпеніння і цього вистачило, щоб обернутися. Темрява мовби розступилась, силуети дверей стали чіткішими, на підлозі розбита пляшка, він був тут сам.
-Ви там ахрінєлі?! - викрикнув Мирослав, в непритаманній йому манері, якій довелося навчитися за 10 років служби від своїх старших і більш досвідчених колег.
-Ізвіняюсь, ви там цілі?- через шпарину між сходами згори виглядала товста головешка тутешнього дільничного.
Нічого не відповівши, капітан чимшвидше, переступаючи через одну сходинку, піднявся на 5-й поверх.
Трохи віддихавшись від спринту, Мирослав Андрійович почав оглядати майданчик. Як і попередні три поверхи, цей не освітлювався, але за рахунок ліхтариків і світла, що виринало з привідчинених квартирних дверей, можна було розгледіти розгублені і налякані обличчя. В двох квартирах, що знаходились одна навпроти одної метушились тіні лікарів і міліціонерів, один з яких, побачивши свого колегу, повідомив, що першим на виклик приїхав дільничний, тому він введе його в курс справи.
- Я – трохи підстрибнувши і ставши в позицію «струнко», вигукнув круглолиций чоловік, не високого зросту – лейтенант Давиденко, участковий – трохи зам’явшись завершив свою доповідь міліціонер.
Дочекавшись поки представиться капітан, дільничний почав розповідати:
- Жертва – дівчина дев’ятнадцяти років, за прєдворітєльними даними жила в цій квартирі з батьками і младшим братом. Батько дівчини на нічній зміні, а у матері корпоратів на роботі. Повідомили вже обом, вони їдуть сюда.
- А хлопчик?
- Його відвели на кухню, понімаєте – дільничний зам’явся – у малого шок, можливо, все оте случилось на його глазах!
- Що оте? Лейтенанте, можеш чіткіше висловлюватися – знервувався Мирослав Андрійович.
- Товарише капітан, ізвіняюсь, – опустивши голову вниз і втиснувши голову в плечі, продовжив Давиденко – вбивство, але я такого ще не бачив, отвєчаю, даже в кіно. Ну та Ви самі все побачите.
- Добре – вже спокійнішим тоном сказав капітан, вважаючи, що його вже навряд щось здивує, головне щоб труп був свіжий, коньяк виявився надто підступним і давав про себе знати. – Хто повідомив про тіло?
- Сусідка з четвертого етажа. Приблизно о 20:20 гражданка Требух, за її ж показаніями, піднялася на п’ятий етаж, коли почула дивні звуки.
- Так-так, дивні, дуже дивні – капітан і не помітив, як ззаду по сходам до них підкралась жіночка років п’ятдесяти, невисокого зросту і з коротким, світлим, неприродньо кучерявим волоссям, її погляд був схожий на позирки місцевих божевільних бабць, які викликають поліцію по кілька разів на день, бо їм всюди вважаються наркомани і маніяки. Та, схоже, цього разу пильність її племені не підвела.
- Розкажіть, що саме ви почули? - сухо, на автоматі запитав оперуповноважений. За стільки років він вже знає що і коли питати у свідків, як відслідковувати реакцію, розуміючи, що люди часто брешуть, навмисне або в силу своєї фантазії додумують неіснуючі факти, або ж замовчують щось важливе.
- Так-так, я Ольга Василівна Требух, я знаю Вам треба записати. Так от, я як раз повернулася з кафе, ми там зустрічалися з подругами, і коли вже відчинила двері, то почула якийсь хрускіт на горі, прислухалась і звук повторився ще кілька разів, ніби ламали товсту гілку, а потім шурхіт наче щось важке штовхали по підлозі. Ну в нас тут темно, постійно хтось ті лампочки викручує, тому я зайшла до себе і взяла лампу, ось цю - сусідка припідняла гасову лампу, всередині якої мерехтів вогонь, видно було що агрегат цей старовинний, однак корпус перефарбований в синю фарбу, якою замальовують віконні рами, що повністю вбивало будь яку естетику цього предмету з попереднього століття.
- Що було далі? - запитав капітан
- А далі я піднялась сюди, от як зараз, побачила, що двері відкриті. Заглянула в квартиру – жінка замовкла і змінилась в обиччі, прикривши рота вільню рукою, відвела погляд і втупилась в темряву. Далі вона не скзала ні слова.
Капітан ввійшов в квартиру, при вході були розстеллено кілька ганчірок. Спочатку здалося, що вони мокрі від талого снігу, який нанесли на своєму взутті медики та міліціонери, проте вже через секунду Мирослав Андрійович усвідомив, що це не вода, калюжі червоної рідини були по всьому коридору, а в центрі лежало тіло, накрите ковдрою, яка повністю просякла кров’ю. Оперуповноважений, обережно ступаючи по острівкам зім’ятих ганчірок, приблизився до тіла. За ним крок в крок рухався дільничний, будучи на дві голови меншим від свого супутника, йому інколи доводилося переплигувати між шматками тканин.
Мирослав присів над бездиханним тілом і швидким рухом відкинув ковдру. В ту ж мить він підскочив і відсахнувся назад, вставши своїми налакованими туфлями прямо в калюжу крові. Зігнувши руку в локті він прикрив рот і ніс, стримуючи блювотний рефлекс, до цього він ледве втримував коньяк в собі, втім після побаченого весь хмільний ефект від вірменського пійла в ту ж мить розвіявся. За 10 років капітан бачив різне і щиро вірив, що його не можна було здивувати трупом, а тим паче налякати.
Ковдра, яку відкинув капітан, до поясу оголило мертве тіло дівчини. До самої грудної клітки всі ребра були вивернуті на зовні, деякі з них були відламані. Внутрішні органи перетворились на місиво, було важко зрозуміти чи чогось не вистачає. Те, що залишилось на місці обличчя жертви, вказувало, що все це могло бути результатом якогось страшного обряду. Очні яблука дівчини були вийняті, вуха відрізані, а в утворені отвори вставлені зламані фрагменти ребр бідолашної. Губи були теж обрізані, зуби вбитої оголились і від того утворився ефект жахливої посмішки.
- Хто міг таке зробити? – перевівши подих проговорив капітан, не сподіваючись почути конкретної відповіді.
- А це саме інтєрєсне! – на диво жваво сказав лейтенант Давиденко, ніби вмить забувши про понівечене тіло біля нього – ми знайшли сліди крові, які ведуть отсюда і до квартири навпроти. Там ми знайшли закривавлені сапоги і нож, скоріше всього ним і було вчинене убивство. У ванній сидів голий мужик, він був бухий. Ну ми його затримали, щас він під присмотром, я Вас проведу, товариш капітан.
Вони вийшли на майданчик. Мирослав Андрійович, підсвічуючи ліхтариком, почав оглядатись. Криваві сліди розтіклися по бетонній підлозі змішавшись з мокрим снігом. Біля перил стояло з десяток порожніх пляшок від пива, горілки та ще якогось алкоголю.
- Підозрюваний – гражданін Головань, проживає он в отій квартирі. – дільничний вказав на відкриті двері в якій без перестану рухались колеги- міліціонери. - Ольга Васілєвна, ну сусідка, каже що це він тут постояно тару пусту виставляє. Це одна з цих бутилок чуть Вам по башкі не прилетіла, хех – зловивши суворий погляд оперуповноваженого, Давиденко вмить стер усмішку зі свого круглого обличчя.
Швидко пройшовши в коридор вони попрямували на кухню, де в кайданках сидів худорлявий чоловік, років сорока п’яти, з лисиною на голові і клочками короткого волоссям по боках. Він сидів, втупившись поглядом в підлогу, замотаний в якусь стару ряднину.
- Його допитали? – запитав капітан
- Сусідка, каже, що він не говорить – відповів дільничний.
- В сенсі?
- Ну німий він, ще й, по-ходу, глухий. Оце його знайшли в ванній, сидів там мокрий, в чому мать народила. Може кров з себе змивав. Ще й перегаром від нього воняє. Що не спитаєш – дивиться на тебе, як баран, і мовчить.
- Зрозуміло, везіть його у відділок, там з ним розберемось – з презирством дивлячись на підозрюваного, випалив Мирослав Андрійович – мені треба поговорити з хлопчиком, братом вбитої – звернувся він до дільничного.
Коли вони вийшли з квартири на сходах стояли чоловік і жінка, яка нестерпно кричала, благаючи пустити її до доньки. Чоловік намагався тримати її, сподіваючись на якесь пояснення того, що тут відбулося.
Тяжко видихнувши, капітан підійшов до пари і представившись, з усією можливою делікатністю коротко виклав ймовірний перебіг подій і приніс свої співчуття батькам вбитої дівчини.
Мати впала на коліна закривши обличчя руками, батько сів поруч з нею і , підвівши погляд наповнений слізьми, спитав, де їхній син.
- Ваш син зараз на кухні, можливо, він єдиний свідок сьогоднішніх страшних подій, тому мені треба, з вашого дозволу, поставити йому кілька питань – максимально тактовно звернувся міліціонер до вбитих горем батьків.
- Відведіть мене до сина, не чіпайте його, доста що ви в мене забрали одну дитину – надривно прокричала мати.
- Підкажіть, як я можу до Вас звертатися? – запитав Мирослав Андрійович.
- Богдан Борисович, моя дружина Тетяна Вікторівна - не підводячи очей , відповів чоловік.
- Вибачте, Тетяно Вікторівно, але мені необхідно поговорити з вашим сином, щоб знайти і покарати винного в цьому жахливому злочині.
Жінка лише кивнула головою і продовжила ридати в обіймах свого чоловіка.
Капітан разом з Давиденком пішли до кімнати, де сидів братик вбитої:
- Я бачу ви іграєте хорошого копа, товариш капітан, то мені, получаєця, бути поганим? – з дурнуватою усмішкою перервав мовчання дільничний.
- Закрий рота, лейтенанте – гаркнув на нього Мирослав Андрійович і Давиденко в той же момент вжав шию, як черепаха.
В кімнаті сидів хлопчик 11 років, його ноги і шорти були в плямах крові, а в руках іграшка баранчика, в яку він міцно вчепився руками.
- Привіт, друже. Як тебе звати? – з доволі награною доброзичливістю, звернувся капітан до дитини.
- Славко – не відриваючи погляду від своєї іграшки, прошепотів хлопчик.
- Розкажи, що ти бачив сьогодні? – капітан довго чекав відповідь, але Славко просто мовчав, дивлячись на свого баранчика. – Ти бачив, хто ображав твою сестричку? – продовжив міліціонер.
- Бачив - коротко відповіла дитина.
- Хто це був? Ти можеш розказати як він виглядав? – пожвавішав капітан.
Хлопчик підвів свої очі, в яких зібралось кілька сльозинок, і тремтячим голосом пошепки простогнав:
- Монстр
- Який монстр? Як він виглядав? – з неприхованим здивуванням перепитав Мирослав Андрійович
- У нього була чорна шкіра, вся в зморшках, на голові роги як у великого барана, у нього не було очей, а губи білі, як шкільна крейда.
26 грудня 1986 року
Чоловік, якому ще немає й 30, мав вигляд, ніби пережив і пройшов достобіса багато. Хвороблива жовтувата шкіра, в тон місцевим лікарняним стінам, з якими пацієнт фактично зливався. І в одній палаті ще з десяток таких бідолах, ніби результати невдалого експерименту з клонування, примарний оркестр, який створював какофонію з кашлю, такого сильного, що задавалось кожен з них намагається відкашляти власні органи.
Всі ці люди були тими, кому не пощастило померти в перші години після виходу з енергоблоку, ліквідатори, які побували в самому епіцентрі і вже вісім місяців повільно, зі страшними муками, помирали.
Навряд лікарню можна вважати гарним місцем для сімейних зустрічей, проте останні кілька місяців Андрій не покидає своєї палати. Його дружина регулярно його навідує, часто приходить з донькою, а от з сином не пускають, малюку немає ще і року, тому він чекає з бабусею або тіткою в приймальні. Хлопчик бачить батька тільки через заґратоване вікно палати. Моментами мама махає його маленькою ручкою до тата, у відповідь отримуючи батькову усмішку, більше нагадуючи гримасу болю.
Сьогодні дружина знову прийшла до Андрія разом з їхнею донечкою Марійкою. Дівчинка завжди чекала зустрічі з татом, і кожен раз вона обов’язково готувала щось смачненьке для нього. Хоч їй і було лише 8 років, але вона вже навчилась допомагати мамі з домашніми справами, тому куховарила і прибирала майже на рівні з дорослими. Вона готувала для тата бутерброди, каші, а одного разу навіть спекла пиріг з вишнею, звісно мама їй трохи допомогла, але вони домовились татові сказати, що то вона сама все робила. Сьогодні ж вона принесла курячий бульйон з картоплею, який направду приготувала сама. Вона завжди просила тата їсти при ній. Дівчинці подобалось, коли татусь хвалив її і казав як йому смачно. Цей раз не став винятком і Андрій майже не підводячись з ліжка випив пів банки бульйону, після кожного ковтку не забував похвалити доньку, чому мала дуже раділа.
Тетяна тримала за руку свого чоловіка, ледь стримуючи сльози. Як би нелегко було їй справлятися з двома маленькими дітьми, при цьому працюючи на пів ставки логопедом в школі, найважче дивитися в очі чоловікові, практично відчуваючи весь той біль, з яким він боровся кожного дня. Вона знала, що він запертий в цих чотирьох стінах, тому кожного разу, навідуючи, розповідала про всі новини з телевізора, про рідню і сусідів, про все на світі, аби хоч трохи відволікти Андрія від його щоденних мук.
- Слухай, Танюш – перервав чергову історію дружини чоловік – вчора заходив Бодька, провідати мене, пам’ятаєш його?
- Той, з яким Ви служили разом?
- Ага. – ледь кивнувши головою видавив з себе Андрій. - Він переїхав до нас в місто, по роботі. Я йому дав нашу адресу, він буде приїздити провідувати тебе з дітьми. Якщо щось треба, не соромся, проси. Він пообіцяв допомагати.
- Андрюша, ну навіщо? – з обуренням викрикнула Тетяна, але розуміючи, що чоловік піклується про неї, взяла його за руку, - Ми справляємось, правда. Он Марійка в мене помічниця і на кухні, і зі Славком допомагає. А скоро ти одужаєш і повернешся до нас.
- Ти ж знаєш, що скоріш за все, я звідси вже не вийду.
- Андрію, не кажи таке, не при дитині – зі слізьми на очах жінка повернулась в сторону доньки, яка безтурботно розглядала капельницю, що стояла поруч.
- Ти маєш бути сильною, а Богдан пообіцяв мені піклуватися про Вас. У нього самого сім’ї немає, тому йому за радість буде поспілкуватись з дітьми. Мені буде спокійніше, якщо знатиму, що поруч з тобою лишиться хороша людина, коли мене не стане.
На останніх словах жінка підскочила і не дала договорити своєму чоловікові:
- Я сказала досить! Ти скоро одужаєш, а поки ми з Марійкою будемо тебе провідувати. Так, сонечко? – Тетяна лагідно подивилась на доньку.
- Так! – усміхаючись відповіла дівчинка, тримаючи маму за руку.
Вони обидві обійняли Андрія і вийшли з палати.
Чоловік підвівся і дивися у вікно, знаючи, ще раз побачить своїх дружину, донечку і маленького синочка, якого він вже так давно не обіймав.
Через решітку на Андрія дивились радісні обличчя його родини. Він закарбував їх образи в своїй голові і навіть коли вони вже пішли додому, чоловік все ще дивився у вікно, аж поки сонце не сховалось за сірим дахом сусідньої лікарняної будівлі.
Останні дні були на диво теплими, кучугури снігу вже починали танути. Пішов дощ, темряву, час від часу, прорізала блискавка. Після одного з таких спалахів в приміщенні лікарні вимкнули світло. Мабуть напруга скакнула – подумав Андрій. В якийсь момент він відчув холод, який доходив до кісток. Чоловік спробував сховатися під ковдрою, але ставало тільки холодніше. Раптово з’явився дивний запах, який нагадав Андрієві ситуацію, коли його пес наївся тухлої курятини, а після намагався облизати обличчя чоловіка. Цей сморід посилювався, ніби його несло протягом з вулиці через шпарину у віконній рамі. Андрій подивився у вікно, де кілька годин тому стояла його сім’я, і обличчя його перекосилось в смертельній гримасі страху. За вікном стояла істота, з вугільно-чорним шкірою, закрученими рогами, на місці де мали б бути очі – дві чорні порожнини, а губи білі, як крейда. Ця темна істота закарбувались в скляних очах бідолашного, які наступного ранку назавжди закрила холодна рука санітара.
26 січня 1998 року
Слідчий не дуже довго займався справою, кривавий слід фактично вів до вбивці. Тому документи швидко опинились у прокурора, а згодом вже і у суді.
В залі засідань зібралось чимало людей, справа все ж була доволі резонансною, про жорстоке вбивство кілька тижнів продовжували писати місцеві і навіть регіональні газети, чимало репортажів крутили по телевізору, всі чекали вироку для вбивці-маніяка-канібала (як тільки його не називали журналісти). Мирослав Андрійович теж прийшов до судової зали, хоча його присутність була необов’язковою. Як правило він старався якомога скоріше забувати справи якими займався і точно вже старався не пересікатися з рідними жертв. Втім, цього разу, не дивлячись, що вбивця буквально знаходився в кількох метрах від тіла, капітану здавалось що він чогось не помічає, деталі, яка б могла пояснити все. Адже мотив для вбивства так і не визначили, тож скоріш за все Голованя визнають душевнохворим.
В залі була сім’я потерпілої, Тетяна Вікторівна, Богдан Борисович і малий Славко, а ще сусідка Ольга Василівна і дільничний Давиденко.
Славко сьогодні був непосидючим, він дуже змінився з того вечора, він був безтурботним, ніби його дитячий мозок стер весь той жах, який він пережив. Хлопчику, як і Мирославу, не обов’язково було бути в залі засідань, хоч він і був по факту єдиним свідком тих подій, але його розповіді про монстра не стали прикріпляти до справи. Батьки боялись навіть на кілька годин лишати свого сина, бідолашних цілком можна зрозуміти. Судовий процес тягнувся повільно, прокурор монотонно читав з папірця обвинувачення, підсудний сидів опустивши голову. Головань нічого не чув, було відчуття, що йому все одно на те що відбувається, ніби він просто чекає, коли його виведуть під руки з цієї холодної зали.
В суді дійсно було холодно, люди не знімали верхнього одягу, капітан втупився поглядом на своє взуття і вся процесія почала розчинятися на фоні його власних думок і міркувань. Однак міліціонера почало повертати в реальність відчуття, що холод в приміщенні посилювався, він спочатку подумав, що сів на протязі, втім вхідні двері до зали були щільно закриті. Ця стужа була неприродньою. Мирослав припідняв комір куртки і втягнув шию. Прокурор почав викликати свідків для дачі показів.
Проте Мирослав Андрійович зовсім не слідкував за процесом, він намагався усвідомити, як може тут бути так зимно. І цей запах. Він спочатку не міг зрозуміти, що смердить. Він нагадував подих старого пса з його дитинства, який наївся тухлої курятини. Лише потім він зрозумів, що цей холод і цей запах точнісінько як того вечора, на третьому поверсі будинку, де сталося це страшне вбивство.
Страх повторно охопив Мирослава, але його відволік дотик. В його руку ткнувся головою малий Славко. Капітан погладив хлопчика по голові:
- Що трапилось, друже?
Хлопчик підвів очі, сповнені страху, точнісінько як того вечора, і вказуючи пальцем на центр судової зали, тихо прошепотів:
- Монстр.
В ту ж мить міліціонер провів поглядом в напрямку куди вказувала рука хлопця і гримаса страху застигла на його обличчі. Він побачив в центрі приміщення істоту, з темним, як вугілля, зморшкуватим обличчям, на голові стирчали закручені роги, його очні отвори були порожні, а губи білі, як крейда. І темрява від цієї істоти швидко розлилася по всій залі. Суцільна темрява і тиша, через яку ледь ледь було чутно:
- Славко, Славо…
26 грудня 2019 року
- Славко, Славо, прокидайся, - ніжний жіночий голос розірвав пелену сну і чоловік привідкрив одне око. Перед ним сиділа молода світловолоса дівчина, років двадцяти п’яти, з приємною зовнішністю – тобі хіба не треба на службу?
- Котра година? – з легким хрипінням запитав поліцейський
- Майже дев’ята. В тебе є кава? Я б могла нам зварити – з грайливістю і навіть якоюсь ноткою турботи запитала дівчина.
- Так, на кухні. – холодно відповів господар квартири – Слухай, мені дуже не зручно, здається я вчора трохи перебрав з коньяком, але можна дещо спитаю?
- Так – трохи протягуючи голосну і з певною насторогою відповіла гостя.
- Нагадай, будь ласка, як тебе звати? – швидко випалив чоловік, трохи примружившись, чи то від не зручності моменту чи в очікуванні того, що може прилетіти від спортивної, на вигляд, панянки.
Дівчина швидко вихопила подушку і зарядила нею прямо в обличчя свого кривдника:
- Ти знущаєшся?! – схрестивши руки на грудях, вона відвернулась вбік від свого співрозмовника і зі злістю випалила – всі ви мужики – козли, а мєнти особєнно!
- Я не мєнт, а поліцейський.
- Ні, Славунчик, ти якраз мєнт.
- Слухай, ми ще не настільки добре знайомі, тому краще називай мене Мирославом.
На обличі дівчини в той же момент з’явилась гримаса здивування і обурення, яка швидко перетворилась в кокетливий, грайливий погляд:
- Добре! – вона вскочила і всілась зверху все ще лежачого поліцейського – Тоді зараз будемо пізнавати один одного, Мирославе – з єхидністю протягнула ім’я.
- Можливо для початку скажеш як тебе звати?
- Ні, спочатку ти відповіси на мої питання – вона взяла фоторамку, яка стояла на тумбочці біля ліжка. – цей милий хлопчик, невже це ти?
- Ага – сухо, ледве приховуючи усмішку відповів Мирослав.
- А це, мабуть, твоя сестра? Гарна, де вона зараз?
- Вона померла, точніше її вбили, дуже давно.
- Вибач, я… - дівчина не знала, що сказати, вона опустила погляд на фотографію – а батьки?
- Мама зникла безвісти 11 років тому і з батьком після того майже не спілкуємось – погляд чоловік став скляним, ніби він пірнув у власні спогади і не може з них вибратись – точніше, це вітчим, рідного батька і не пам’ятаю, він помер коли я був зовсім малим.
Очі дівчини наповнились слізьми, вона не знала що говорити в такій ситуації, тому просто обійняла Мирослава. Мабуть, це саме те, чого йому не вистачало вже дуже довгий час, звичайного людського співчуття і теплих обійм. Він піймав себе на думці, що є щось в цій молодій особі таке, що дозволило йому їй так легко відкритись і розказати за кілька хвилин те, що він не завжди наважувався нагадувати і самому собі.
Гостя підвелася, втерла сльози і з притаманною їй кокетливістю і усмішкою сказала:
- Я зараз приготую нам каву, ми її вип’ємо, підемо по своїм справам, а ввечері ти зателефонуєш мені і ми домовимось про зустріч. Зрозумів, Мирославе? – з грайливим протягуванням імені, постановила дівчина.
Дочекавшись погоджувального руху головою від чоловіка, вона пішла до кухні. Вже будучи біля дверей спальні її окликом зупинив капітан:
- Почекай, так все ж, як тебе звати? – дівчина лише усміхнулась і вийшла з кімнати.
Мабуть, ім’я його непроханої гості зараз немало ніякого значення, добре, що вона просто була. Не дивлячись на похмілля і дивне відчуття від сну, сюжет якого йому не вдавалось чітко згадати, а будь які спроби напружити пам'ять викликали сильний головний біль і нудоту, Мирослав був задоволений чи то від того, що ранок почався з приємного спілкування з його гостею чи від того, що вже за дев’яту, а його все ще не дістають з роботи.
І тільки капітан подумав про це, як роздався дверний дзвінок.
- Я зараз подивлюся хто там – дівчина гучно крикнула прямо з кухні.
Через кілька секунд вона зайшла в кімнату з розгубленим поглядом і роблячи паузи між кожним словом скзала:
- Здається, там прийшов той чоловік з фотографії – і вказала пальцем на фоторамку, яка все ще лежала на ліжку.
Мирослав дуже здивувався такому візиту, адже з Богданом Борисовичем він не спілкувався вже кілька років. Він сів на краю ліжка і вже хотів поставити фоторамку на місце, але зіниці його розширились від жаху після того, що він побачив. На фотографії, поруч з ним, його мамою і сестрою, стояла істота з баранячими закрученими рогами, без очей, зморшкуватою, чорною, як вугілля, шкірою і білими, мов крейда, губами.
