Жахна доля

Холодно. Пече в ноги й руки, продуває наскрізь. Очі відкриті та сліпі. Вдих. Тіло ломить. Видих. Замість голосу – хрип. Вдих. Нутро зводить і скручує. Видих. Хрип. Кров. В горлі клекоче, виривається рев. Ноги несуть вперед. Земля рветься піді мною. Вдих. Чому так боляче. Чому так холодно. Видих. Зуби занурюються в щось м’яке. Світ спалахує червоним.

***

– Неймовірна колекція, пані Тою. Я вражений. Мої родичі, до речі, носили такі, як прикраси у волоссі.

Молода жінка, на ці слова, лиш опустила очі. Перед нею, на столі, лежали в рядок різноманітні пера. Страх, що вони по дорозі промокли чи відсиріли, змусив відкрити їх чужим очам. Розкладені по черзі, від найменшого, до найбільшого, пера викликали непідробний захват в чоловіка, що сидів навпроти. Він обережно поклав перо сірого журавля на місце.

– Впевнений, що ви знайдете для себе щось нове в нашій місцині, – він усміхнувся.

– Це навряд. Ми до вас ненадовго, пане Мед, а їй є чим зайнятись, – відгукнувся чоловік неподалік; він стояв біля комину і грів руки.

– Ваша правда, пане Шукачу. Ви тут по справі.

– Ви отримали листа від князя?

– Так, ми чекали на вас. Тільки він не попередив про вашу чарівну компанію, – Мед кивнув на Тої.

– Я вирішив взяти її з собою в останній момент. Про всяк випадок.

– Гарний напарник завжди вірне рішення.

Мед підвівся і жестом запросив гостя зайняти його місце за столом:

        – Сідайте. Принесу вам вечерю.

        – Дякую.

Тіло трохи зігрілось і Шукач відірвався від вогню. Він опустився на лаву, витягнув задублі, від довгого ходіння, ноги і почекав, поки очі звикнуть до присмерку зали. Чоловік сторожко глянув навколо: купа міцних дерев’яних столів, на кожному – свічка, де більша, а де самий опеньок догоряв. Майже всі місця були зайняті і люди періодично зиркали на новоприбулих. Шукач помітив, що тут тримав і курив люльку ледь не кожен, і поволі видихаючи колючий дим, вони створили сизу завісу, що розмивала обличчя.

Хто вони всі? Мешканці? Чоловік прискіпливо вдивлявся в куряву. Дуже дивний в них тут устрій: незрозуміло, це хата, чи корчма, чи гостинний двір. В темряві він не розгледів, скільки тут поверхів, два, три? Хоча, навряд тут є ще приїжджі, кому треба це глухе селище посеред лісу. Князю хіба.

Повернувся Мед з двома паруючими мисками. Пахло чарівно і в порожніх животах заурчало.

– Не поспішайте, ще гаряче.

– Дякую.

Шукач прислухався до поради й перевів погляд на господаря. В Княжому місті та загалом по країні, люди одягались та виглядали більш менш однаково. Мед геть відрізнявся: чорне, із сивиною на скронях, волосся, що частково заплели в коси, темніша, засмагла шкіра, широкі вилиці і високий лоб. В місті носили вишуканий тканий одяг, костюми, на ньому ж – штані й рубаха з оленячої шкіри, а на ноги – босий. Дикун не з цих країв. Шукач стиснув щелепи, він ненавидів нестачу інформації, і в цьому випадку, йому явно не все розповіли.

– Ви не місцевий, чи не так?

– Хм, зважаючи на мою зовнішність – так, не місцевий, – Мед усміхнувся, – та я народився і виріс тут, тож, вам вирішувати, хто я.

– Цікаво. Дозвольте спитати, ви тут один такий? Як ви – ваша сім’я – тут опинились?

– Видно, що ви людина своєї справи, пане Шукачу, одразу питання, – Мед сів на лаву поряд. – Що ж, я не один. Нас тут приблизно половина з мешканців, інші – місцеві, як ви кажете. Ще є ті, хто утворився від союзу наших сімей. Щодо того ж, як ми тут опинились, це історія не на цей вечір. Ви надто втомились з дороги, я розповім пізніше.

– Чекатиму. Тою, – чоловік раптом розтягнув тонкі губи в усмішці, проте очі залишились суворими. – Прибери свій мотлох і їж.

Мед спостерігав, як дівчина бережно сховала пера в торбину і похапцем взялась за вечерю. Здавалося, смак аж ніяк не хвилював гостю, за лічені хвилини вона покінчила із супом. Шукач однак, почав пізніше і навпаки неспішно насолоджувався, ковток за ковтком. Люди за його спиною ледь чутно гомоніли, потріскувало дерево в каміні, зала повнилась духмяним ароматом, від якого важчало в голові.

        – Не дивуйтесь, такому натовпу. Перед сезоном морозів ми збираємось під одним дахом. Так зручніше, – Мед бачив, як його гість поглядував навколо.

        – Он воно що. Та до морозів ще є час, щось ви зарано.

        – Ви ж з Княжого міста. Хіба там не найкраще передбачають зміни сезонів?

        – Саме так, та запевняю вас, мене попередили б, якби ці зміни припадали на цю, так би мовити, подорож.

        – Не сумніваюся. Однак, пане, ми абсолютно впевнені, що морози цього року прийдуть раніше, з дня на день. Або ж, – Мед витримав паузу, – Княже місто помилилось цьогоріч.

        – Неможливо, – миттєво відрізав чоловік і додав безтурботно: – Смачно. Можна ще порцію?

Почувся шурхіт: хтось із сидячих вскочив, грюкнув стілець, в когось випала люлька. Напругу, що нависла, хоч ложкою греби.

– Схоже, тут не дуже раді гарному апетиту, – Шукач посміхнувся. – Чи гостям.

Тиша тріснула від низького сміху Меда. Він заспокійливо махнув рукою людям, і ті поволі повсідались.

– Не зважайте. Ми маємо певні правила щодо їжі, коли йде мороз. Вони, – він кивнув на фігури в тіні, – забули, що ви гості. Тимчасові. Аскле, принеси панові ще супу.

Молода, дуже схожа на Меда жінка, випірнула з темряви. Забрала тарілку, зникла й за мить повернулась із новою порцією.

– Моя донька. Якщо мене немає поруч – питайте про все її. Що ж, година пізня, а ви з дороги. Як завершите вечерю, Аскле покаже ваші кімнати. Поговоримо про справи завтра. І ще, пане. Я і мої люди, – Мед встав і махнув в сторону столів, – насправді дуже раді, що ви тут, повірте.

Він кивнув їм і вийшов. Його містяни, майже одразу, потягнулись за ним, всі, окрім Аскле. Коли Шукач доїв і вони з Тоєю встали з-за столу, вона взяла з собою свічку і повела гостей скрипучими сходами на другий поверх. Вони пройшли довгим коридором в самий кінець і там, жінка вказала на двоє дверей.

– Гарних вам снів! – вона чарівно усміхнулась.

– Дякую.

Шукач провів доньку Меда поглядом. Щойно її кроки стихли, а світло свічки згасло, він схопив Тою за руку і завів в одну з кімнат. Всередині було темно, лише пара полін тліли в маленькій пічці і Шукач заметався в їх химерних відблисках.

– Що він знає? Він отримав листа тільки від князя, чи ті люди теж йому написали? Тут загроза чи порятунок?

Він раптом зупинився, спіймавши стривожений погляд Тої: вона застигла спиною до дверей і мовчки дивилась. Чоловік зробив до неї крок:

– Тою, люба, це так несправедливо. Я лиш хочу повернути все як було! – він простягнув руку і торкнувся її щоки. – Ти ж не сердишся на мене? Що так грубо говорив з тобою. Це пересторога, щоб ніхто не подумав, як ти мені дорога. Так вони не зможуть використати наші стосунки, щоб нашкодити мені. Чи тобі!

– Так, пане, я розумію, – напруга зникла з її постави і вона не відводила від чоловіка очей.

Він наблизився до неї й хрипко зашепотів:

– В мене є тільки ти. Скажи, я все ще можу на тебе розраховувати? Ти допоможеш мені?

– Так, пане.

– Виконаєш все, що б я не попросив?

Вона ледь чутно видихнула:

– Так.

– Добре. Тою, ми виконуємо завдання князя і в той же день повертаємось. Я доведу, що звинувачення проти мене – це змова. Я очищу своє ім’я, поверну всі привілеї і… – Він провів пальцем по її губах. – Одружусь із тобою. Обіцяю востаннє, ніяких більше відстрочок. Тільки тримай це в таємниці. А тепер іди. Відпочинь.

Перш ніж вона встигла щось сказати, він різко відсторонився і відчинив двері, пропускаючи дівчину. Щойно Тоя зникла, він зачинився зсередини, перевдягнувся і впав на ліжко. Йому наснилась донька Меда, що сиділа за столом, курила і вплітала у волосся пера і дерев’яні намистини.

В кімнаті Тої панував такий само напівморок. Після розмови з паном, сила в її ногах зникла і вона глухо бухнула на підлогу. Тремтячими руками розв’язала торбинку і розклала на підлозі свої пера. Вона знову, і знову пошепки їх лічила, називала кожне на ім’я. Їй було задушно і вона скинула долу свій одяг. Повітря обпекло тіло; за нігтями, по блідій шкірі, раз-у-раз зміїлися рожеві смужки. Він занадто вишуканий для неї, вона не гідна бути його дружиною, та вона цього хотіла і він пообіцяв! Біль привів до тями й Тоя припинила роздирати плечі, коли кров тоненькими цівочками потекла їй по грудях. Дівчина зібрала пера, старанно склала одяг і протерла тіло рушником, змоченим водою з графіна. Коли її голова нарешті торкнулась подушки – рятівний сон приніс забуття й жодних марень.

Місяць зрідка зазирав у вікно єдиної кімнатки на третьому поверсі. Мед сидів у кріслі і курив, занурений в меланхолійні думки. Отже, час прийшов – сезон морозів починаєься і скоро всі відчують його вплив. Та перед неминучим, на нього чатує розвага: цього року аж двоє гостей. Він затягнувся пряним димом і усміхнувся. Має бути цікаво.

– Меде? Тук-тук!

– Заходь, дитино! Я вважав, що твоя подорож буде довшою. Щось сталось?

– Так! Я нарешті отримала листа від її сім’ї!

До кімнати прослизнула дівчина в дорожньому пальті. Вона швидко обійняла старого і схвильовано зашепотіла:

– Я прочитала частину, поки добиралась сюди, та мені треба ще час. Меде, я не гарантую але схоже, є можливість розірвати це коло!

– Людина від князя вже тут. З помічницею.

– Двоє? – дівчина вражено подивилась на старого.

– Я розраховую на допомогу цього пана. Якщо ти тільки не знайдеш іншого способу… Поспіши, дитино.

Мед знову залишився сам, ніч, як і сон обійшла його стороною.

***

Новий день зустрів Шукача снігом. За ніч, вугілля в пічці майже згасло й повітря захололо. Чоловік довго стояв, вдивляючись в сірий пейзаж за вікном.

Якщо Мед правий і морози будуть ранні, це означає, що хтось в Княжому місті не хотів, щоб він про це знав. Шукач нервував, ця справа – все що він мав, аби повернути колишню владу, гроші, зв’язки і свободу, однак відчуття, що хтось намагався завадити цьому – тільки зросло. Він різко розвернувся до дверей: він мусив розібратись із цією зниклою дівчиною, до того ж, в нього зрів план, як використати Тою, коли вони повернуться.

Дівчина чекала на нього в коридорі; мовчки схилила голову у вітанні і тінню спустилась за ним у залу. Там до них вже усміхався Мед. Він самотньо курив, втомлено відкинувшись в кріслі, а під очима, знайшли прихисток пара неспаних ночей. Шукач отетеріло вирячився: тепер, коли диму менше і вдосталь світла, він зрозумів, що Мед зійшов би йому за батька, а то й діда.

        – Любов і морози, – мовив, наче зрозумівши думки гостя, старий, – продовжують життя.

Шукач кивнув. Він сів за сусідній стіл, Тоя – навпроти. Вона дістала з торбинки папір, чорнила й простеньке перо для письма.

        – А де всі? – Шукач озирнувся.

        – В лісі. Морози йдуть, треба завершити підготовку.

        – В такий сніг?

        – Ви не бували в цих краях, коли холодно, чи не так? Я так і подумав. Тоді знайте, що морози тут люті. Вибір в нас не великий: голод або запасаємось в будь-яку погоду, – Мед стенув плечима. – Аскле зараз принесе перекусити, після ж поговоримо про нашу справу.

Вони проковтнули прості але ситні наїдки мовчки, Мед задовольнився чаєм і люлькою. Тоя знов була швидше і тепер не відводила очей від Аскле, що спершу витерла столи, а потім сіла неподалік і взялась в’язати, періодично піднімаючи голову, щоб глянути на Шукача. Чоловік помітив ті погляди але змусив себе зосередитись, час працювати:

– Отже, Меде, розкажіть мені про зниклу Ірі.

– Ірі! – вигукнув старий й схопив люльку. – Вибачте, все ще повірити не можу, що князь відправив вас саме через неї. Ваші попередники намагались нам допомогти, та лиш тимчасово зарадили.

– Тут були Шукачі до мене? – Шукач зглитнув, його накрило неприємним передчуттям.

– Так. Та пане, – він продовжив тихим голосом, – я впевнений, що ви знайдете її.

– Неодмінно, – чоловік стиснув зуби, на кону – його життя в місті. – Скажіть, ви бачили її особисто?

– О, так, та я погано пам’ятаю той час.

– Ви про щось говорили?

– Ні, вона спілкувалася з моїми родичами.

– Де вона була востаннє, перед тим як зникнути?

– В цьому домі, разом з усіма.

– Хто бачив, що з нею сталось?

– Всі.

– Хто помітив, що вона зникла?

– Всі.

– Меде, дери вас вовк, ви не допомагаєте!

– Пробачте пане, я лише чесно відповідаю на ваші питання. Напевно буде краще, якщо я розповім вам всю історію. З моменту, коли Ірі приїхала сюди на весілля.

– Так. Так, давайте за порядком.

Раптовий гуркіт не дав Меду слова: одне з вікон розчахнулось під тиском вітра, що мало скло не посипалось. Сніг надворі перетворився на хуртовину і в залу увірвався студений вітер. До Шукача долетіла мерзла крупа, яка миттєво розтанула, торкнувшись шкіри. Чоловік здригнувся, чи то від холоду, чи від протяжного свисту, що линув з лісу.

– Сьогодні останній день, – пробурмотів Мед. – Більше в ліс ніхто не піде.

Його донька зачинила вікно і засмикнула важкі штори.

        – Любий пане, ви в порядку? Ви геть блідий. Принести вам води? – люб’язно запропонувала Аскле.

Вона не чекала відповіді, й вийшла. За мить одна рука вже простягнула чоловікові склянку, інша – турботливо обвила його плечі, де й лишилась, поки він пив дрібними ковтками.

        – Що це був за звук? – Шукач змусив свій голос звучати спокійно.

        – Мої люди. Це сигнал, що час повертатись додому, – Мед прикрив очі і м’яко додав: – Вам не одному стало моторошно. Ви приїхали в такий час, переломний. Природа вмирає але щось інше пробуджується.

        – Вас понесло. Не кажіть мені, що вірите в духів, монстрів чи ще щось на кшталт того.

        – Міста погано впливають на вас, – лагідно мовив старий. – Духи існують собі, де і були, а монстри – в кожному з нас, питання лиш, наскільки добре ми їх знаємо. Своїх. Чужих.

Шукач опустив чашку. Аскле залишилась стояти поряд і її долоня лягла йому між лопаток. Крізь тканину сорочки він відчував її жар. Він прочистив горло:

        – Ви вже вибачте за прямоту, та ви досить.. древній, тому й вірите в такі дурниці.

        – А як щодо проклять?

        – А хай би йому, те ж безглуздя. Не існує сил, що насилають якусь погань на людей. Бабині казки, щоб дітей лякать.

        – Ви певні, що прокляття йдуть тільки “зовні”? Як щодо самих людей?

        – Що?

        – Я кажу, люди – джерело. Погоджуєтесь, що в нас бувають темні думки чи діяння?

        – Припустимо. Меде, я не розумію, нахіба ми про це зараз говоримо. Мене цікавить Ірі. Розкажіть, що сталось і я поїду до міста, хай би там що…

        – Це дотично. Поговоріть зі мною, порадуйте старого. Отже, припустимо, що в кожного з нас, десь в думках, в серці, клубочиться щось страшне, що ми намагаємось стримати, – він обвів очима своїх слухачів. – Так?

Шукач, Тоя, Аскле. Чоловік плавно масажував скроні, йому паморочилось і руки дрижали. Його помічниця крутила в пальцях перо і з холодною зосередженістю нотувала розмову. Лице Аскле мало насмішкуватий вираз, як коли діти знають своїх батьків і їм трошки хочеться вибачитись за те, що послідує далі.

        – Пане, ви чули вираз, що люди раби своїх бажань?

Той кивнув але все ще не розумів, нащо вони про це говорять. Старий продовжив:

        – На мою ж думку, ми невільники наслідків, того, що ми отримуємо, коли втілюємо бажання. Ми божеволіємо, байдужіємо, розчаровуємося. Зриваємося. Відчуття, що дарує нам результат, яскравіші і ми пам’ятаємо їх краще.

        – Я не розумію.

        – Скажімо, ви хочете жінку. Бажання затьмарює вас, ви робити все, аби вона була ваша. І ось ви маєте її і вам більше не цікаво. Як наслідок, ви відчуєте спустошення, яке захочеться заповнити, чи не так? – Мед уважно слідкував за своїм співрозмовником. – Чи, можливо, ви до болю бажаєте захистити когось, та отримавши таку можливість, чи розумієте чого може коштувати ваш захист? На що ви готові піти, заради цього?

        – Ви надто похмурі, Меде, – Шукач нервово засміявся. – А як же чисті бажання, досягнуті без шкоди іншим? Взаємна любов?

        – Жертви є завжди, – очі Меда пропалювали гостя. – Ви видаєтесь мені людиною бажань, пане. Певен, їх багато. Гарна посада. Влада. Гроші. Жінки. Цікаво, на що готові ви? Чи пані Тоя?

Хрускіт. Голови повернулись до дівчини, що стискала спітнілою долонею переламане перо. Вона втупилась в пергамент, весь заляпаний чорнилом і потом.

Шукач був радий зміні уваги; від Медових слів, в його горлі розлилась набридлива гіркота і в потилиці гупало. Він витер долоні об штани. Якщо думати як старий – взагалі без виконаних бажань залишишся, вся ця моральність отруює задоволення. Людина слабка, життя її коротке, тільки сильніший – отримує, те що хоче.

        – Вам краще придбати таке, – Аскле розвернулась до Тої, коли пауза затягнулась, і витягла щось із кишені фартуха.

Жінка простягла руку: на долоні лежав предмет, що скидався на дерев’яну палочку. Тоя зблідла. Аскле оскалилась і сховала ручку:

        – Буде важче зламати і прослужить довше. Сподіваюсь, ви не боїтесь розвитку і зможете колись оцінити весь функціонал металевого пера. А тепер, пане Шукачу, дозвольте мені зарадити вашому головному болю, – вона відійшла на крок і насмішкувато продовжила: – Не зважайте на мого батька, йому просто нудно. Як і всім старим. Ходімте на кухню, я зроблю вам трав’яний компрес.

Шукач підвівся одночасно з Медом і старий махнув рукою:

– Відпочиньте, поки я допоможу своїм людям, потім повертайтесь сюди. На нас чекає Ірі. Пані Тою, на другому поверсі є наша сімейна бібліотека, якщо вам цікаво.

***

Шукач повернувся в кімнату, чудово провівши з Аскле час. Його тіло дивно гуділо. Можливо, від тих запарених трав, а може через те, як жінка притислась до нього стегном, коли ліпила на його лоб вологий шматок тканини. Вона весь час крутилась так близько, що він відчував її запах, а з кожним її словом – подих на своїй шкірі.

Шукач хмикнув: він знав як пахне голод, та ця жінка жахала своїм бажанням. Через всі проблеми в місті, він не мав можливості спокійно віддаватись утіхам. Він, мимоволі, уявив її тіло в своїх руках: як воно м’яке й гнучке, реагує на кожен дотик, як ті її коси розплітаються й ллються по плечах. Як він проводить долонями по її стегнах і вона плавиться під пальцями, обпікаючи його шкіру, аж поки біль не став нестерпним. В ніс вдарив гидкий запах горілого, він опустив погляд на долоні – з них злізла шкіра, краї обвуглились, м’ясо шкварчало й диміло.

Шукач виринув з марення, серце несамовито стукотіло йому об ребра. По судинах розлився страх, це було щось новеньке, так жінки йому ще не ввижались. Він підійшов до ліжка, з наміром перепочити і спробувати привести голову до ладу. На покривалі щось лежало. Він підійшов і взяв в руки складений вдвоє папірець.

“Він знає. Стережіться. Тікайте.”

Нерви, і без того напружені, натягнулись. Прекрасно. А хай йому, це він із радістю. От тільки не можна повертатись без Ірі. Жива чи мертва, вона потрібна йому, щоб отримати прощення князя і змусити його повірити, що звинувачення у вбивстві – неправдиві. Інші ж: маніпулятор, шантажист, хабарник, іноді занадто напористий коханець – так, але хто не був таким у місті? Князь має це розуміти, маєш владу – маєш все, і він, Шукач, мав отримати цю силу назад.

У скронях знову застукало. Шукач зім’яв записку, ліг і думав, поки не почув стук у двері: Тоя повідомила, що всі зібрались у залі.

***

Місцеві повернулися, і тепер мокрі, голодні й втомлені скидали, хто куди, теплі верхні куртки, рукавиці й шапки. Щоб швидше все висохло, розпалили навіть другий комин, з іншої сторони зали. Повітря швидко важчало від вологи, що безупинно випаровувалась, і густого запаху грибної юшки. Аскле з Медом розносили миски, раз-у-раз затримуючись біля когось, щоб поплескати по спині чи перекинутись словом.

Шукач бачив, як іноді чиїсь голови хитались в його сторону, і тоді Мед лагідно усміхався і, нахилившись, щось до них промовляв. Хтось, зустрівшись очима із гостем, похапцем відвертався, хтось – навпаки, невідривно слідкував за ним.

        – Ці люди, мов та каламутна вода, – пробурмотів Шукач і йому пробіг мороз по шкурі: – Моторошні.

Повз пройшла Аскле і Шукач відволікся на її спину і стегна. Які дивні відчуття викликала в нього ця жінка: він піддавався її звабленню, проте думки про спільні втіхи скручували його шлунок тривогою. Він рефлекторно провів пальцем по долоні – пухирів не було.

Поряд, в своїй торбинці копирсалась Тоя. Чоловік побачив як вона, дістаючи, пом’яла пергамент, хлюпнула чорнил на стіл і одразу ж влізла білим рукавом в утворену калюжу. Він подумки скривився, який безлад.

– Не переймайтесь, квіточко, пляма невеличка, швидко відіпреться! – Аскле говорила до Тої але примружені очі дивились на Шукача. – Дозвольте я протру тут у вас, щоб пан не вимазався.

        – Тою, що з тобою? – він помітив, що його помічниця не відривається від постаті Аскле, і це неабияк звеселило його: дівчинка ревнувала! – Зберися і приготуйся писати.

        – Так, мій пане.

Вона щойно дістала перо, як пара місцевих чоловіків поставила високе плетене крісло біля каміну, в яке важко опустився Мед. Він неспішно набив і розкурив люльку і, нарешті, поглянув прямо на Шукача.

        – Я обіцяв вам розповідь про Ірі. Ця дівчина походить із найдавнішого роду, її пращури ходили нашою землею, коли людей ще була жменя на весь світ. Її сім’я несе в собі знання тисяч поколінь, а в їх крові тече сила, яку ніхто з нас не може осягнути.

        – Ви говорите так, наче вона якесь втілення духів, – Шукач був спантеличений благоговійністю, що звучала в голосі Меда.

        – В якомусь сенсі, так і є. Нащадків, таких, як Ірі, ретельно і вдумливо виховували, щоб потім гідно одружити. Вона не могла обирати за кого виходити заміж, це робили її батьки. Вони продали її вашому князю, який знехтував і домовленістю, і самою Ірі. Він не міг відправити її назад, тож знайшов їй чоловіка тут.

Далі, шановний пане, не переривайте мене, будь ласка, притримайте ваші запитання до кінця розповіді.

Для початку, хочу зазначити три фактори, що безпосередньо вплинули на хід всіх подій: через неочікувану кількість людей що прибула на весілля, і про яку князь не попередив заздалегідь, місцеві чоловіки і ті, що прибули з Ірі, вирішили поїхати до міста, по запаси. Святкування весілля забере багато ресурсів, додаткові люди – значить їжі піде багато, а землі ці, як ви пам’ятаєте, суворі.

Друге. Князівські стражі. Вони прибули як представники князя і мали переконатись, що волю правителя виконано. Стражі викликались залишитись в містечку до повернення чоловіків і наглянути за тими, хто залишився.

І третє – ранні морози, що прийшли разом із затяжними снігопадами.

Наречений Ірі – місцевий сивий голова – скептично оглянув князеву обраницю для нього:

– Ти хоч говориш нашою мовою? І скільки тобі, дівчино?

– Говорю, мій пане. Поки жила в місті вивчила. Маю двадцять літ за плечима. Старша, ніж виглядаю, – вона усміхнулась.

– Ага. І худюща, що та гілка. Тобі сил стане дружиною бути?

– Стане, мій пане.

Дівчина подумки поставила зустрічне питання: її наречений спирався на ковіньку, зігнувши спину ледь не втричі, не бачив на одне око, а висохша шкіра вкрилась зморшками і плямами.

– Ага, – він кивнув і розвернувся, натякаючи на кінець розмови.

– Пане? – одне питання залишилось не закритим. – Ви нічого не хочете більше дізнатись? Перевірити мене?

Він знову подивився на тендітну фігурку, що мала стати його дружиною. Зітхнув і пішов.

– Ні.

На цьому їхнє знайомство завершилось і зустрілись вони наступного дня, на церемонії. Весілля мало пройти тихо, швидко і не дуже красиво: час випав найгірший, ліс вже облисів, пройшли дощі, наповзли тумани, листя під ногами змішувалось із багном і повільно гнило.

Люди стояли навколо, купка смаглявих, чорноволосих, високих – з її сторони, світлоокі, золотокосі й жилаві – з іншої. Вони позирали один на одного з цікавістю, зрештою, їм доведеться жити тут разом. Ірі подумки видихнула: не схоже, що будуть конфлікти. Місцеві видавались мирними, вони працювали з землею, створювали вироби з дерева і глини, не мали зброї. В дівчини защемило в грудях, це було схоже на дім, де вона виросла.

Церемоніальна та законна частини завершились. Від сьогодні, Ірі належав будинок її чоловіка, єдина двоповерхова і кам’яна споруда в містечку. Вона виглядала, як деякі маєтки, що дівчина бачила в Княжому місті, хоча сюди ще не дійшло скло – вікна закривали ставнями. Ірі було спокійно в цьому будинку, тихо та затишно. Стражів, як почесних гостей, також оселили тут, і ще трьох жінок, які прибули з Ірі і тепер мали служити їй.

Одна з них, Рудбекі, допомогла зняти весільну сукню, пошиту за місцевими звичаями і тепер розплітала волосся, витягуючи звідти стрічки.

– Ірі, я рада, що ми нарешті маємо свій куток. Однак…

– Що таке? – лагідно підбадьорила її дівчина – Кажи.

– Твій чоловік, – вона зашепотіла, – мені так шкода, що це трухлявий дід. Ти заслуговуєш на краще, на князя!

При згадці правителя цих земель, Ірі здригнулась. Її дорога подруга не знала, що він робив із нею, весь відведений йому час. Вона винирнула зі спогадів.

– Мені не важливо, хто мій чоловік, Руді. Я просто хотіла знайти вам домівку.

– О, Ірі! – жінка присіла перед нею і взяла за руку. – Ми пішли за тобою, бо любимо, і підемо далі, куди б тебе не відніс вітер.

Ірі поцілувала центр долоні Рудбекі, дякуючи.

– На мене чекає мій чоловік, добраніч, Руді.

Коли вона зайшла в кімнату, старому вже допомогли перевдягтись і той втомлено розкинувся на подушках. Він тихо кинув:

        – Лягай.

Вона скинула одяг і залізла під пухку ковдру. Постіль холодила шкіру і дівчина здригнулась. Зараз треба потерпіти, як і попередні рази.

– Мій пане.

 Вона застигла в очікуванні. Чоловік з натугою повернувся до неї обличчям і за мить холодна суха долоня торкнулась її маленьких грудей. Він ковзнув рукою вниз по животу і далі, поки не торкнувся несподівано чутливого місця. Коли пальці почали м’яко масажувати там по колу, Ірі розгубилась. Не було болю, не було наваленого на неї важкого тіла, тільки приємне поколювання, що наростало. Вона не знала, що могла відчувати подібне, ні князь, ні інші чоловіки не робили так. Рухи прискорились, її тілом пройшла дрож і вона тихо охнула. Чоловік прибрав руку.

– Це твоя шлюбна ніч, дружино.

Він перевернувся на спину і за хвилину заснув, кожен раз сипло вдихаючи. Ірі лежала, не в змозі осягнути те, що сталось. Дарма Руді переживала, “дід” був набагато добріший до неї, ніж князь, і ті, хто був до нього, принаймні сьогодні. Чотири чоловіка “перевіряли” її, чотири рази вона не була достатньо гарною для них, та нарешті вона – дружина. У неї з’явився дім, місце для її людей, що віддано йшли за нею через всі невдалі заручини. Хай, що буде далі – сьогодні її серце вперше спокійне, з моменту її дорослішання.

Зранку чоловіки поїхали, з легким серцем залишивши тихе містечко на шанованих людей князя. Ірі провела їх разом із чоловіком. Коли той розвернувся, щоб повернутись в будинок, вона обережно спитала:

– Мій пане, я б хотіла походити, познайомитись із мешканцями.

– Ага, – він уважно вдивився їй в очі. – Ходімо.

Він познайомив її з багатьма того дня. Назвав їх імена, спитав кожного за день, за дітей, Ірі дивувалась і силилась запам’ятати. Коли в голови скінчились сили, вона провела його в будинок і допомогла влягтись; він одразу ж заснув. Дівчина довго дивилась на виснажене пожухле лице і відчувала м’який сум. Шкода, що вони не зустрілись раніше, коли він був в розквіті сил.

Ввечері пішов сніг і стало набагато холодніше. Ірі вчилась вести господарство по-місцевому, розмовляла з жінками, що порались в будинку і приглядалась до стражів. Вони не зробили нічого, щоб її насторожити, сиділи постійно в залі, багато їли і пили, і гучно хропіли по ночам, але в них були рушниці, а вона не довіряла людям зі зброєю.

Чоловік більше її не торкався. Перші ночі вона все ще напружено завмирала, очікуючи, що він таки навалиться на неї і хрипітиме в шию, але він мовчки засинав, на іншому краї ліжка. Зрештою вона заспокоїлась. Вдень вони разом ходили містечком, що без половини жителів видавалось крихітною общиною, а ввечері вона читала йому або розповідала про свою рідну землю; або він говорив про своїх людей. Останнє тішило Ірі найбільше, наскільки вони відрізнялись віком, настільки спільним була їх любов до тих, хто йшов за ними.

Сніг не припинявся, ходити стало важче і голова більше не полишав будинок. Жінки втомились розгрібати доріжки і Ірі попросила стражів допомогти. З кожним разом, їх посмішки слабшали, а доріжки, що вони розчищали – звужувались. Один день мела така хурделиця, що ніхто не сунувся надвір, а вранці Ірі вражено дивилась на замети, що сягнули їй до поясу. Вона вирішила поговорити з чоловіком.

– Мій пане, я боюсь, що наші не встигнуть повернутись, як обіцяли. Снігу насипало так, що вони просто не зможуть дійти.

– Ага. Гадаю, всі про це подумали. Треба поговорити з дівчатами, заспокоїти.

– Я зроблю це. Ще є одне питання, – Ірі нахмурилась. – Всі запаси зберігаються у нас в коморах, вірно? Людям стає важко пробиратись по снігу до нас. І ще дрова.

– Що ти пропонуєш?

– Може ми зберемо всіх тут? Кімнат тут багато, діти і старі будуть постійно під наглядом. В залі багато місця і там тепло. І в компанії веселіше чекати.

– Хм. Зробиш?

– Так! І ще одне, – вона ніяково на нього глянула, – я була б дуже вдячна, якби ви переговорили зі стражами. Вони занадто багато їдять. Що не день – мов те свято, просять подавати м’ясо кожен прийом.

        – Ага. Поговорю.

Ірі витратила весь день обходячи хати, запрошуючи переміститись до кам’яного маєтку. Під вечір всі зібрались і в залі стояв бадьорий гомін. Жінки теревенили, діти бігали і гралися, старі зібрались купкою біля камінів, гріючи кістки. Троє чоловіків, що не поїхали, забрали до себе в групку двох юнаків, і ті їм щось захоплено розказували. Ірі була задоволена, це видавалось правильним рішення. Вона зиркнула на стражів, які забились в дальній кут, пили, відщіпували, потихеньку, м’ясо з тарілки і похмуро споглядали навколо. Рушниці стояли поряд, притулені до стіні і нервували дівчину.

 Підійшла Рудбекі, колихаючи немовля. Ірі простягнула до жінки руки:

– Як маленький? Спить добре? – вона заглянула в згорток.

– Так, все добре, одужав нарешті. Хочеш потримати? – Руді обережно глянула на дівчину, перевіряючи реакцію.

– Я… Ні, Руді, краще не треба, – Ірі засоромлено відступила на крок.

– Вибач. Ти знаєш того хлопчину? – жінка швидко змінила тему і кивнула кудись убік.

Ірі прослідкувала за жестом і впізнала місцевого.

– Так, а що?

– Він заварив якусь кореняку для Медка і це одразу допомогло! Але здається, він не дуже ладнає зі своїми. І з нами. Ні з ким, власне. Ой. Мені треба нова пелюшка…

Рудбекі вибачилась і пішла до своїх речей; Ірі лагідно провела ту поглядом. І одразу схопилась: треба подякувати юнаку за малого. Вона розвернулась і підійшла до самотньої постаті.

        – Вітаю! Я Ірі…

        – Знаю.

Волосся солом’яним вихором прикривало юнаку очі, на підборідді і щоках виднілись маленькі шрами – сліди давньої хвороби.

        – Ми з вами не говорили раніше…

        – А треба?

        – Я… – Ірі не очікувала такого тону. – Хотіла подякувати, що вилікували її дитину.

        – Він постійно кричав.

        – Так. Дякую, – вона тягнула з тим, щоб попрощатись і лишити його знов на самоті.

        – Чого ви чекаєте? – спитав він тихим, втомленим голосом.

– Чому вас стороняться?

– Чому ви така худа? – луною відгукнувся юнак. – Ми граємо в незручні питання?

– Певно так, – вона присіла поряд із ним. – Я народилась слабкою. Мати переживала, що я мало їм і назвала мене Ірі – “голодна”, моєю мовою. Вона вірила, що це допоможе мені рости сильною.

– А потім продала вас, – він побачив її спантеличення і додав: – Чув, як громили князівські говорили про вас.

– Так. Мої батьки були у відчаї, мене не хотіли брати свої. Це сором для сім’ї – мати доньку на виданні так довго, яку ще й повертають.

– То вони просто позбулись вас? Щоб очі не муляли?

Ірі мовчала. Її виховували бути дружиною, пояснили цінність її роду, вона знала, що жити на благо родини – це гордість. Однак, від того, як цей хлопчина озвучив питання, їй стало гірко в роті, а горло стиснув тугий клубок. Вона пересилила себе і усміхнулась:

– Ви були праві, незручні питання! – Ірі жваво піднялась. – Вибачте. Дякую, ще раз, за ліки. Він справді постійно кричав.

Остання фраза пролунала ледь чутно, коли вона вже йшла геть.

        Нове життя текло, всі чекали на повернення рідних та поповнення запасів і тільки сніг з кожним днем додавав тривоги. Коли минули відведені два тижні, занепокоєння зросло. До містечка вела одна дорога і її повністю замело, а якщо сніг сипав так повсюду – хто його знає, скільки насправді займе часу їх повернення.

Голова слабшав, йому боліли кістки, крутило шлунок й він майже не вставав. Коли болі відпускали, він марив і тихо спілкувався з колишньою дружиною, що померла два літа назад, іноді сприймаючи за неї Ірі. З “їх” розмов, дівчина зрозуміла, як сильно він її кохав, і як він чекав зустрічі. Він втомився, йому було нестерпно прокидатись кожного дня. Чергового вечора, він раптом покликав Ірі на ім’я.

– Я тут, пане.

– Ірі. Я не переживу цих морозів.

– Не кажіть так, – вона сіла край нього на ліжку.

– Я це знаю. Послухай, – він говорив тихо, не відриваючи очей, – мені шкода, що я не міг бути тобі чоловіком. Ти молода, заслуговуєш на сім’ю, дітей.

Дівчина слухала, затамувавши подих. Чоловік продовжив:

– Не знаю, що не так було князю і мені нема до цього діла, та ти гарна дружина. Гарна господиня. Ірі, залишся тут після моєї смерті, подбай про моїх людей.

– Пане…

– Це погано, просити про таке, так. Тут глушина, з трьома хатами, тут не місце жінці твого роду.

– Мені тут добре. Я боялась, що мені доведеться поїхати після вас, – вона запнулась. – Залюбки залишусь тут назавжди.

– Місто – твоє, моя люба дружино.

Він легенько стиснув її долоню і забувся сном. Більше вони не говорили, він тільки спав і не мав сил навіть їсти. Перша смерть, однак, прийшла не по нього.

Ірі сиділа в залі, на чийсь ковдрі, і втішала в обіймах світлокосу підлітку. Та захлиналась сльозами, а обличчя її бабусі – бліде й розслаблене, навіки застигло. Того дня, вона повністю осягнула, наскільки складна і небезпечна ситуація, в якій вони опинились.

Пізніше, вона спіймала головного зі стражів, на ім’я Кліто. Він повертався з кухні, несучи в руках шматок хліба і добрячий кусень сиру.

– Пане, можна вас на хвилинку? Маю до вас розмову.

– Що? – чоловік неохоче зупинився.

– Сьогодні померла жінка, нам треба її поховати.

– Ну, то ховайте, – він відкусив сиру.

– Нам треба яма. Не могли б ви допомогти із цим?

– Де? Під снігом? Ви здуріли? Викиньте краще тіло на двір, звірі розберуться.

Ірі округлила очі.

– Що ви так вперились в мене? Я не збираюсь півдня довбати мерзлу землю заради мертвої бабці.

– Тут є погреб, – видушила вона з себе. – Там земляна підлога. Поховаємо там, як потеплішає – перенесемо надвір.

– А хай вам, вічно знайдете, як настрій зіпсувати, – Кліто скривився.

– І ще одне, пане, якщо дозволите, – незважаючи на обличчя, що не явно не дозволяло, вона продовжила: – Скажіть своїм людям стримувати апетити, будь ласка.

– Що?

– В нас обмежена кількість запасів, а коли прибуде поповнення – невідомо. Варто їсти заощадливіше.

– Жінко, ти кажеш, щоб здорові воїни князя дзьобали сране насіння? Ти забагато хочеш, дружино голови. То просиш прибрати сніг, то порубати вам дерево, то довбати землю, а тепер, щоб ми ще й не їли? – він загрозливо навис над нею.

– Ви самі вирішили залишитись і пообіцяли допомагати, – холодно зауважила дівчина.

– Хто ж знав, що ваше дране село так замете. Холодно, сиро, ні зайти, ні вийти нормально. Їжа – невелика плата за такі страждання. Краще проси своїх духів, щоб тутешні чолов’яги швидше повернулись, – він нахилився до геть обуреної Ірі і шепнув у саме вухо: – Радій, що ми жінок твоїх не чіпаємо. Поки.

Після того, як померлу віддали землі, Ірі поговорила з людьми, розповіла їм про стражів. З того моменту, перелякані жінки почали ховати жменьки горіхів, родзинок, сухих фруктів та інших наїдків, що не псуються, по кишенях і подушках, загортали їх в хустини і складали за пояси. Ірі зменшила порції і намагалась проконтролювати, що лишилось в коморах, що на кухні, що скоро зіпсується, а які продукти протримаються через морози. В першу ніч, після змін, невдоволені стражі вдерлись на кухню і влаштували погром. Вони знали, що тут немає сили, здатної їх вгамувати: жінки слабкі, а ті чоловіки, що були – в житті зброї не тримали, кулаками не розмахували і взагалі, ще діти. Князеві воїни відчували владу і силу, й повністю зірвались, коли помер голова.

Його поховали в тому ж погребі. Ірі, як і всі місцеві, журилась. Сніг все сипав, ночі холоднішали, стражі – нахабніли. Вона змирилась із постійним голодом і холодом, що відчувала, та її мучила безпомічність, нерозуміння, як захистити, тих, хто притискав дітей до грудей, годував ослаблих старих і спав купою у залі, бо разом тепліше.

Якось вона прокинулась і виявилось, що стражі зайняли кухню. Вони вигнали звідти жінок, зачинили комори і самі взялись розподіляти, хто скільки їсть. Вперше люди розгнівано кричали про несправедливість і закликали тих схаменутись. Стражі стояли, з Кліто на чолі, тримаючи рушниці. Коли місцеві наблизилися і почали гнівно сваритись, утворилась штурханина. За дві хвилини піднявся крик, стражі розбили носи, вивернули руки чоловікам і розкидали підлітків, Ірі теж полетіла в стіну. Хтось піднявся, кинувся вперед і пролунав постріл. Дівчина закрила вуха і з жахом дивилась на багряну пляму, що розтікалась по нозі одного з місцевих хлопців. Повисла тиша, всі замерли.

– Наступний, хто сунеться – більше не встане. Якщо хочете дочекатись своїх – позакривайте роти, не дратуйте і жеріть, що дають! – страж хижо вишкірився і захряснув за собою двері на кухню.

Поряд з Ірі опинився юнак, що вилікував тоді малюка. Він допоміг їй встати.

– Ви цілі?

Ірі мовчки стояла, не знаючи, що робити далі. Люди навколо метушились, надавали допомогу пораненим, втішали дітей. Панував хаос і розгубленість. В неї підігнулись ноги.

– Моє ім’я – Барвінок, – хлопець легенько тряхнув Ірі за плечі, змусивши сфокусуватись на ньому. – Це синя квітка. Наші захоронні пагорби геть вкриті ним. Як зовсім потепліє – зацвіте. Якщо захочете, відведу вас туди.

– Що? Чому?

– Добре, а тепер скажіть, ви цілі?

– Так. Так, я в порядку. До чого ви про квітку?

– Бо ви злякались, хотів привести до тями. Я спостерігав за вами, не розумів, чому ви піклувались про всіх. Я не люблю людей, я кинута дитина. З вами повелись ще гірше, та ви така усміхнена, така жива. Ви любите. Це дратує, – він вперше усміхнувся. – Я через вас почуваюсь іншим. Ваша провина, тож візьміть відповідальність, ведіть мене далі.

Ірі прихилилась лобом до його плеча і ридала. Вона ніяк не могла заспокоїтись, а коли Барвінок обвив її руками, то остаточно звів нанівець її старання.

– Плачте, панно. Розкажіть собі, що вас мучить.

– Я підвела всіх. Родину, що пішла за мною, родину, що залишилась і навіть родину, яку отримала тут. Я скучила за домом. Я голодна. Барвінку, я така голодна, я не розумію. Я завжди їла небагато, проте зараз я постійно голодна. Мені соромно, що я настільки хочу їсти, – ціла гребля знеслась з душі, й Ірі захльобувалась словами, достоту, як і сльозами, – я боюсь своїх думок, через голод, вони ніби не мої.

– Говоріть ще.

– Мене не брали заміж, бо я не мала дитини у встановлений строк. Ваш князь він боїться мого роду, тому відіслав сюди. Я підвела всіх. Я найслабша, всі жінки моєї сім’ї прекрасні, високі, з тілом здатним виносити і народити дитя. Я сором для своїх батьків.

– Ірі. Ви не сором і ні в чому не винні. Ваші люди люблять вас. Вони знають вашу історію і все одно пішли за вами. Вони не очікують чудес, чи дітей, вони просто вас люблять. І місцеві теж. Ви – наша опора, – він заспокійливо шепотів до неї.

– Звідки ви це знаєте?

– Чув, – він помовчав. – Ви дали ім’я тому немовляті.

– На честь десерту, – істерично фиркнула Ірі.

– Значить в нього буде солодке життя.

Вони говорили, доки дівчина не затихла, і не заснула поряд з Барвінком. Він лишився з нею й став мовчазною підтримкою, коли наступні дні перетворились в кошмар. Порції були малесенькі, вони ділили миску на двох і цього було недостатньо, щоб хоч трохи заспокоїти голод. Стражі періодично виходили в залу, хапали когось і витряхували кишені і пояси; якщо щось знаходили – відбирали останні крихти і жорстоко били. Ще троє старих доєднались до предків але нікого з них більше не поховали, просто скинули в погреб. Їжі ставало менше і менше. Коли двері на кухню вкотре відчинили, Ірі випадково побачила, як стражі оскаженіло пхали щось до рота. Там був безлад, вони зіпсували частину продуктів. Дівчина була певна, що не доживе до цвіту барвінка на пагорбах.

Вона постійно була з людьми, з кожним говорила, під її колискові засинали діти. Хтось помітив, що сніг припинився, це нагадало про чоловіків і їжу з міста але сил не було навіть чекати. Ірі та її люди все частіше згадували давні часи та легенди, що ходили в їх старому поселенні. Ці розмови холодили дівчині кров, вона все більше боялась голоду, який відчувала, а в голові з’явився голос, який пропонував нечуване.

В пічках та коминах палили стільці й столи, час густо тягнувся і ніхто не знав, це день, чи ніч. Двері не відкривались, частина вікон теж, а ті що відкрились – лише на якусь щілину і від цього стало холодніше.

Потім все скінчилось. Не було мисок, не було жодної насінини схованої в кишені, не було стражів, які б щось роздали. Вони перевернули залу догори дригом, шукаючи хоч щось і зникли в своїй хованці. Кліто з іншими, вийшов з кухні через цілу вічність. Змарнілі але живі, вони виглядали, що ті скажені вовки. Їх одяг висів на них, обличчя осунулись, щоки вкрились щетиною, а очі ніби поволокою затягнуло. Від того, як вони мовчки волоклись до людей, Ірі пішла сиротами. Вона насилу підвелась і стала перед ними. 

– Де їжа?

– Нема, жінко. Ніц нема. Проте ми з хлопцями посиділи, покумекали і вирішили, що тут її вдосталь! – очі Кліто блищали і блукали обличчями переляканих людей.

– В нас нічого немає. Ви все забрали.

– Помиляєшся. Відійди. Ти і так як кістка, ще й кров якась погана, як князь казав, – він хитався із сторони в сторону і не дивився на застиглу від жаху Ірі. – Дай нам одненьку. Я обіцяю, ми поділимось, нагодуємо всіх твоїх селюків.

– Ні! Ні, навіть не думайте! Ідіть геть! – її власний голос тріснув, зате той, що жив поміж думок – радісно заревів.

– А могла б обрати. Тепер оберу я. Оця згодиться.

Він раптом скинув рушницю і Ірі оглухла. Поряд повалилось тіло жінки, постріл зніс їй обличчя і перш ніж хтось втямив, що відбулось, двоє стражів втягли її до кухні.

– Ні… Ні, – Ірі поповзла за ними навколішках, сльози застилали їй очі; вона почула власне виття.

– Господине, – Кліто говорив неприродньо лагідно, він присів поруч і притримав її за лікоть: – Ти ж хочеш жити? І я хочу. Іноді доводиться приймати жахливі рішення. Не кричи так, вона все одно вже мертва, зате врятує нас.

Вона вчепилась йому в лице, рвала нігтями, куди дістала. Чоловік лайнувся, відірвав від себе і вгатив кулаком по обличчю, і ще раз, коли вона знову смикнулась. Він зупинився, коли Барвінок кинувся під руку, намагаючись витягнути з-під нього дівчину. Юнак склався від удару по животу і відлетів, коли Кліто додатково заїхав ногою йому в щелепу.

– Ідіоти. Я вас рятую, бесхребетні ви щури! Ще проситимете добавки. – прогарчав Кліто.

Хлопнули двері. Ірі лежала на підлозі, не рухаючись. Вона чула хрускіт, булькання води і голос в її голові оглушливо ревів – знав, що там відбувається і чекав. В горло лилась її власна кров, тепла й солона. Ірі слабко боролась із бажанням розгризти і проковтнути свої губи.

Вона захрипіла, коли Кліто схопив її за волосся.

– Ти тут, дикунко? Не забудь подякувати.

Він запрокинув їй голову і насильно влив в рот гарячу рідину, зі шматками м’яса. Ірі не могла дихати, рука чоловіка закрила їй рот і ніс. Голос в голові оскаженів і вона ковтнула.

Світ спалахнув червоним.

Мед замовк. В каміні ледь чутно потріскувало дерево, за вікном сипав сніг.

– Та ви знущаєтесь, – зауважив Шукач, напрочуд спокійно. – Ви вважаєте, що я той клятий дурень. Кажете, люди дивувались, коли Ірі прибула. Яке чудове ім’я вона дала хлопчику. А що це за князь такий, якому її продали?

– Дядько того, що править зараз, – Мед люб’язно пояснив.

– А скажіть-но, коли точно сталась ця магічна подія?

– Шістдесят три роки тому.

– Неперевершено! Отже, ви абсолютно серйозно, чекаєте від мене допомоги в пошуках вашої старої, яка згинула, коли мене ще на світі не було?

– Саме так, пане Шукачу.

– На все добре.

Чоловік піднявся і махнув Тої:

– Збирайся. Ми йдемо звідси негайно.

– Любий пане, ніч на дворі, куди ви? – Мед, не дивлячись на ситуацію, м’яко усміхався.

– Ще одне слово, діду, і я зітру тобі обличчя. О, трясця, – Шукач вигукнув кудись у стелю, – я б оце, з радістю зараз зник, кудись, вслід за вашою скаженою Ірі. Трикляте ваше село, щоб вас всіх перекосило.

Він вискочив із зали, сміючись і плетучи прокляття, Тоя кинулась йому навздогін. Щойно їх кроки стихли, усмішка сповзла з обличчя старого. Аскле підскочила до нього і прошипіла:

        – Якого лісового, Меде?! Ти не міг йому нормально розповісти історію? Обов’язково оце треба було розвозити?

        – Аскле, люба, хай йде собі. Швидше все закінчиться.

        – Тобто, тобі можна розважатись, а мені ні?

        – Тобою керує хіть і…

        – А тобою нудьга! Ми обидва голодні, дай мені отримати своє!

        Вона поспішила до виходу.

        – Аскле. Вона отруйна квітка.

        – А я по-твоєму хто? – Жінка хижо вишкірилась.

На сходах на Шукача налетіла дівчина. Вона врізалась в нього, налякавши, і похапцем вибачилась. Чоловік лаявся, поки йшов до кімнати:

– Повилазило вам, чи що? Кляті люди, кляте село…

Дівчина, що наскочила на нього, міцніше зімкнула губи і продовжила шлях до зали: вона мала, що розповісти Меду. Ці гості могли змінити їх життя.

***

В двері постукали. Шукач, не відриваючись від складання речей у валізу, відповів:

– Ти вже зібралась? Заходь.

– Це Аскле, мій пане.

– Забирайтесь! – він не підняв голови.

– Я розумію, чому ви розлючений… – жінка зайшла і прикрила двері.

– Та невже? Я витратив стільки часу на вас! Ви знущаєтесь з мене!

– Пане, ні, ніхто і не думав насміхатись над вами. Мед має специфічний характер, та він не хотів вас образити. Ми всі переносимо біль по-своєму, – голос Аскле стишився.

Шукач краєм ока побачив її силует, закутаний в покривало. Він випростувався і повернувся до неї.

– Ви хоч уявляєте в якій я ситуації через вас? – прошипів він. – На мене вдома чекає звинувачення у вбивствах, яких я не скоював і єдиний шансом для мене була справа Ірі! Але вона виявилась шестидесятирічною маячнею!

– Це не маячня! Ми її любимо, вона наша берегиня. І нам боляче, невимовно, пекуче боляче, без неї. Ми не знаємо, що далі сталось і якби ми сказали одразу, що справа стара, ви б поїхали в перший день! Ніхто до цього нам не допоміг, проте ви – можете! Ви найрозумніший з усіх, хто був тут! З усіх, кого я знаю. Уявіть, що буде, коли ви з’ясуєте, що сталось! Ви – Шукач від князя, він би не послав до нас аби кого.

Чоловік мовчав але Аскле бачила, що щось зачепила. Вона несміливо підійшла до нього.

– Прошу вас, пане. Залиштесь до завтра.

– Ні. Я не маю чого тут робити.

– Будь ласка, допоможіть нам. Я розкажу вам історію ще раз, тільки без Медових прикрас. Ми дамо вам її записники. Що завгодно! – її очі благали, вона прошепотіла: – Як я можу змусити вас затриматись?

Покривало зісковзнуло з її плечей і вона притислась до Шукача нагим тілом.

– У вас не було такої, як я. Вам цікаво, я бачу у ваших очах. Я ваша на цю ніч, тільки залиштесь.

Аскле опустилась перед ним на коліна. Шукач встиг подумати про своє нещодавнє обурення і Тою, що чекатиме його, а далі його поглинув голод.

***

Тоя нічого не бачила але все чула: скрип ліжка, хрипи і стогони, їх розмови. Вона сиділа на порозі кімнати і крізь шпарину жадібно ловила кожен звук. Як і завжди. Вона була з ним під час всіх його походеньок: за дверима, в сусідніх приміщеннях, під вікнами. Обережна і непомітна. Вона знала кожну, з ким він спав, знала, як він змушував їх погоджуватись, щоб це не було зґвалтуванням. Знала, як ті жінки могли нашкодити йому і знала, як цьому завадити.

Цього разу щось було не так. Вона чула голос Аскле, повний насолоди, і він дратував її до болю в зубах. Пан не міг передумати одружуватись, знову, вона не зробила жодної помилки, нічим його не засмутила. Він обіцяв, що стане її, і вона вірила, що тоді ці жінки закінчаться.

Запанувала тиша. Тоя ледь чула, як вони засапано дихають. Далі він має встати і піти. Дівчина напружилась в очікуванні.

– Не жалкуєте, що залишилися? – муркотіла Аскле.

– Ви досить переконливі.

Тиша. Скрип і знову голос жінки:

– Скажіть мені, якщо ви не проти, що у вас із тією дівчиною? Ви разом?

– А ви ревнуєте? – Шукач фиркнув.

– Вона так дивиться на вас, наче з’їсти хоче. Вона чекає чогось від вас. Заміжжя?

– Ви кмітлива жінка.

– То ви спали з нею?

– Ні, – після паузи, він знову заговорив: – Вона моя помічниця, вірна, закохана, готова на все заради мене. Мій інструмент і зброя. А я – її нагорода.

– Жорстокий, – Аскле захихотіла. – Але ж зрештою ви одружитесь?

– Ні, – прошепотів той і Тоя підсунулась ближче. – Ви збережете мій секрет? Я трохи втомився, її занадто багато і вона надто вже хоче отримати свій приз. І цей вогник в очах… Вона іноді скидається на навіжену.

– Я впевнена, що вона не в собі.

– Я власне теж. І думаю, що в місті теж зрозуміють, що саме вона повбивала моїх жінок.

– Ваших жінок? – награно жахнувся жіночий голос. – Чи ви це серйозно?

– Так, мене звинувачують у вбивстві колишніх коханок.

– Всіх?

– Ні, – різкий смішок, – декількох. П’ятьох. Чи сімох.

– Який жах. Зі мною ж ви нічого не зробите?

– Дивлячись, що ви попросите.

– Як щодо дитини?

Тоя скам'яніла. Вся ця розмова, з кожним слово паморочила їй думки.

– Перепрошую?

– Ви підете назавжди, а я залишусь. Тут немає гідного для мене чоловіка. Мені самотньо, дитина була б втіхою, тим паче від вас. Я нічого не чекаю і не хочу в майбутньому, – поспіхом додала Аскле, – тільки дитину.

Дівчина під дверима не дихала, її життя звелось до однієї відповіді і вона зненавиділа безкінечну тишу.

– Тоді, мусимо переконатись, що все вийде, чи не так? – скрип і радісний стогін.

Тоя лопнула. Те що росло в ній з моменту зустрічі з Аскле – оглушливо розірвалось. У вухах дзвеніло. Вона насилу встала і на м’яких ногах зайшла до себе в кімнату. Більше ніяких помилок вона не зробить.

***

Шукач намотав на палець шовкове пасмо. Він виснажився, та в голові дзвеніла ясність, він знає, що робити, як витягти себе з ями в Княжому місті. Рішення з Тоєю виявилось таким простим і логічним, що сам собі не вірив. Трошки грошей правильним людям в місті, і всі докази впадуть куди треба.

Двері в кімнату розмашисто відчинились і чоловік побачив Тою з графіном і склянками.

– Ти знову без стуку…

– Пане, я знаю, що вам завжди хочеться пити після втіх. І я все розумію, – дівчина усміхнулась до Аскле. – Вона така незвичайна і ви ніколи не зустрінете подібну.

– Тою, люба, ти мене дивуєш.

– Але далі – ви мій. Ви обіцяли.

– Так, дорогенька, – він прийняв поданий стакан води і усміхнувся: – Тільки твій.

– А мені водички можна? – Аскле простянула руку; вона насолоджувалась перемогою над цією квіточкою.

– Прошу.

Вони допили і Тоя забрала стакани. Відійшла до стіни, поставила їх на комод, поряд з графіном і сіла в крісло.

– Тою? – Шукач спантеличено дивився на дівчину. – Що ти робиш?

– Чекаю.

– Ччоо…

Горло йому відмовило. З кожним ударом серця тіло німіло, поки геть не втратило силу, м’язи розслабились і він впав назад на подушку. Він спробував подивитись на Аскле але не зміг поворухнутись, його спина вросла в простирадла. Збоку пройшла тінь і матрац прогнувся з іншого боку ліжка. Аскле встала? Боковим зором він помітив фігуру, що скрючилась і застигла в головах.

– Я прочитала, пане, що пращури Аскле та Меда мали цікаві трофеї з поля бою.

Тоя говорила тихо але так збудженно, що Шукачу вперше в житті стало страшно від голосу жінки. Він не розумів, що відбувається, що вона робить? Де Аскле? Паніка здушила його і серце билось в горлі. Спітнілий, він намагався заспокоїтись та на черговому видиху забув як дихати. Він почув, як щось роздерлось і чавкнуло, мов ноги в трясовині. Його захитало, з очей потекли сльози.

– Ой. Застрягло, почекайте, – Ірі важко дихала від натуги.

Шукач дурів від звуків, що йшли з тієї сторони ліжка, він бажав собі глухоти, забуття, смерті, чого завгодно, тільки б не чути цього. Пройшла найбридкіша вічність, перш ніж все стихло.

– Яка краса. Може ви вподобаєте мене такою більше, пане?

Скрип ліжка і Шукач відчув, що Тоя сіла на нього зверху. Гола, вогка і липка, з неї щось капало йому на груди. Горло його не слухалось і жоден звук не полишив тіла, та в голові він волав, втрачаючи глузд від того, як дівчина незворушно прикрашала волосся. Волосся, яке Шукач нещодавно перебирав пальцями, вугільне й густе, те, що до цього належало Аскле. Тоя щасливо усміхалась, поки її обличчям текла кров, що зривалась з лахміття шкіри. Вона встиркнула останнє перо і обережно розкинула пасма по плечах.

– Знаєте, вона була права, металеве перо дійсно пречудове, – дівчина із захватом помахала дерев’яною паличкою, на кінчику якої застрягла шкіра і налипли волоски.

Шукача нудило, в роті стояв присмак заліза, все було червоним – ця ручка, Тоя, він. Чоловік намагався не думати про Аскле і чи жива вона взагалі.

– Виглядаєте, наче вам не подобається… – засмучено протягнула дівчина. – Я старалась для вас, не крутіть носом. Її – ви хотіли, що ж зараз не так?

Вона раптом схопила його безвольні руки і взялась заповзято розмазувати ними криваві сліди по грудях, її лице, при цьому засяяло від задоволення.

– Ось так! Тепер і шкірою схожі! – вона вдивлялась в його нажахані очі, очікуючи реакції. – Так краще? Пане, я вас не розумію. Ви обіцяли мені. Я прийняла всі ваші любощі з іншими, я робила для вас все! Ви хотіли, щоб я з кимось спала – я спала, ви хотіли когось прибрати – я прибирала! Ви боялись шантажу від своїх жінок, боялись, що вони народять від вас – я вирішила цю проблему. Жодна з тих, хто завагітнів, не прийде до вас. Мушу визнати, що останнє мене трошки захопило, це стало особистим.

Вона торохтіла, заплітаючи і розплітаючи чорну косу.

– Все ж, вони отримали вас, а я ні. Я пам’ятаю кожну з них, знаю їх імена, де жили і чим писали, – вона вказала на “корону” з пер на голові. – І до речі, я вбила не п’ятьох, і не сімох, не думайте, що я невідповідальна! Але я не можу зрозуміти, чому ви погодились дати дитину Аскле?! Я випалила своє нутро, щоб не наробити вам клопоту з немовлятами!

Руки чоловіка ляпнулись на ліжко: Тоя відвісила ляпаса і це подарувало Шукачу цілу мить без оскаженілого обличчя дівчини перед очима.

– Ох, вибачте, – вона за підборіддя повернула його до себе і вляглась йому на груди; заговорила лагідно: – Все мало бути добре. Князь запевнив мене, що за всі ваші порушення, про які я розповіла, вас просто витурять з міста. Може сім вбивств, було забагато? Треба було сказати три? Я поїхала б з вами і ми нарешті одружились. Нащо ви сюди поїхали, нащо зруйнували наше майбутнє? Чому не злякались і не послухались моєї записки?

Вона заплакала, уткнувшись йому в шию. Він паралічу в тілі, від голосу Тої, від зрізаного з Аскле скальпу на голові дівчини; від розуміння, що Тоя – причина всіх його проблем, що з самого початку – це була вона, розум Шукача згас. Він втратив свідомість.

***

– Ти впевнена, що це спрацює?

– Це залежить від Тої. На що вона готова, заради цього чоловіка.

– О, прадухи… Дитино, якщо те, що ти дізналась – правда, й Ірі більше не страждатиме, то і ми звільнемось. Ми зможемо поїхати звідси!

Мед плакав. Вже сорок п’ять років, як він, раз на рік, приймав в своєму домі вбивць, ґвалтівників і іншу людську погань, що її люб’язно надавало Княже місто і князь особисто. Цей рік міг виявитись останнім. Старий глянув на, все ще непритомного, Шукача. Мед вже визнав, що загрався і недооцінив вплив чоловіка на його помічницю – це ж треба було так спотворити дівча. Мед зажурено зітхнув. Навіть якщо Аскле дивом виживе, вона не буде, як раніше. Він попереджав її, та вона теж захопилась, тож вони разом платитимуть за це. Ранні морози завжди несли сильніше божевілля.

– Меде? Це ви? Де Тоя? Де вона?

– Не смикайтесь, пане, отрута ще діє.

– Я вб’ю її. Скажена, божевільна…

– І додасте її в свій список вбивств?

– Я нікого і пальцем не торкнувся!

– А вона – так, правда? За вашою вказівкою вона вбила чоловіка однієї з ваших коханок, і двох наближених до князя радників. І ще інших.

– Звідки ви?..

– Як ви гадаєте, пане Шукачу, хто винний більше: замовник вбивства чи сам вбивця?

– Замовкніть. Якщо ви знаєте про мене, навіщо просили допомогти?

– О, я не просив. Ми з князем домовились, що він не вказуватиме для мене ціль приїзду. Люблю спонтанність, вона трохи розвіює нудьгу.

– Що? І весело вам було? Клятий, ви пень!

– Я не сказав вам і слова брехні. Хочете дізнатись, що сталось із стражами?

– Ні. Я не можу більше це слухати.

– Те, що вони скоїли тоді – не прощають. І те, що вони розбудили в її крові – не повернути назад. Все, що ми могли для неї зробити впродовж років – це частково притлумити її страшну муку.

– Що ви несете? Вона жива?

– І так, і ні. Вона – втілення болю та голоду, що прокидається з настанням морозів. Одна жертва вгамовувала її, до наступного сезону.

– Меде, ви збираєтесь принести мене в жертву вашому духу голоду? Ви хочете налякати мене чи серйозно думаєте, що я повірю?

– Я збирався, так, ви, власне, тому і тут. Проте ми попросимо про допомогу пані Тою.

– Ви хворий. То, що ви від мене хочете? Здасте назад князю? Посадите тут під замок?

– Ви тут не потрібні. Вставайте і вимітайтесь. Ні ви, ні Тоя – більше не моя проблема.

Мед усміхнувся і вийшов.

Тою, ви хочете завжди бути зі своїм паном?

Так. Так. Так. Де він? Що ви з ним зробили?

Він приходить до тями після вашого параліча. Тою, вашого пана сьогодні роздере на шмаття Ірі. І тоді, він дістанеться їй. Вона буде з ним вічно.

Ні!

Ви хочете його врятувати? Ви готові страждати заради нього?

Так. Так.

Хочете позбутись Ірі?

Так!

Ідіть. Ви зустрінетесь з Ірі там, де сніг багряний. Бажайте, Тою, бажайте з усіх сил, пам’ятайте як ви його хотіли, пам’ятайте той голод і дозвольте йому поглинути вас. Дозвольте світу спалахнути червоним.

***

Болить. Все болить. Чую кров. Багряний сніг. Холодно. Я голодна. Голодна. Голодна. Голодна. Земля рветься. Зуби вгризаються в м’яку плоть. Очі не бачать. З пащі капає. Багряний. Пан. Пан! Нарешті. Вічність. Я голодна.