Кричи, кохана, кричи

Кричи. Кричи, скільки тобі знадобиться. Твій крик краще за огиду. За байдужість.

Краще за все.

Хапайся за мене цими смішними, страшними обрубками своїх рук. Ти все зрозумієш – я поясню.

Доки ти кричатимеш, любове моя, я розкажу тобі все, з початку і до кінця.

Можливо, на мить твій розум проясніє, і ти дозволиш мені…

Втім, все по порядку.

I

Я

Діти – найкращі вбивці. До неї я був дитиною, сирою червоною плоттю, а ті роки мого існування – безсоромними. Голими. Вологими. Люди напихалися в мою утробу, щоб пити, випорожнятися і злягатися. Вони опікали мене свічками. Їхній піт та розмови просякали мене. Не знаю, чому – з нудьги чи з дурості – я почав імітувати їх. Проповзав немовлям серед рухливої плоті. Кричав і агукав. Сіпав за подоли спідниць, заливав одяг чорнилами. Злизував краплі молока з грудей упитих всмерть повій. Звісно, коли їхніх власних немовлят вже здушували сухоти. Я – вбивця, а не крадій.

Попри всі мої старання, я виглядав для них згустком темряви. Інколи вони помічали, як здригаються тіні в кутках, і сприймали за делірій крихітні обличчя, що витріщалися на них, роззявивши беззубі роти. Час від часу моє «агу-у-у, агу-у-у» приманювало поліціянтів. Вони металися коридорами, зазирали в скрині і видирали половиці: де ви гноїте це маля?! Яка шльондра загубила невинну душу?! Мене вони, звісно, ніколи не знаходили. Хіба мої всохлі смердючі іграшки.

Вибач, щось я занурився у старечі спогади. Ти, знаю, ніколи такі не любила. Все шукала щось нове, страшне, що хоч трошки могло б тебе налякати. Проте я сподівався, що зараз, за цих обставин, вони тебе заколисають, і ти перестанеш кричати…

Отже, я був грайливою і доволі дурною сирою плоттю. Тому не знаю напевне, до скількох смертей долучився. Люди і самі себе різали та труїли; одного разу чадний гас змертвив усіх постояльців, окрім одного. Той щойно купив канарок, і їхнє цвірінькання вигнало його в ніч, подалі від моєї чадної утроби. «Щасливець!» хрумтіли свіжі газети. Він не врятував нікого. Навіть пташок. Пізніше я дізнався, що він прожив ще з кілька місяців, і таки вибухнув в одній із чорних дір, якими прочервлена ця земля. Стерво! Якби він повернувся до мене, то не протягнув би й дня. Я зламав би сходинку під його ногами, я б зронив люстру на його мерзотну голову.

Так-так, це дуже смішно. Я вбивав їх наче дитинча чи кошеня.

Надламував круті сходинки до підвалу.

Скидав миски з окропом.

Розстріскував віконне скло, і невидима хвороба просочувалася у легені, роз’їдаючи обличчя.

Тіла декотрих досі не знайшли. Я грався з ними, аж доки рідини не змішувалися з моїми стінами, а кістки змелювалися на порох, і блискітками танцювали в ранковому промінні. Або разом з пилом, вічним пилом, що носять вітри цього огидного міста, лягали на постільну білизну нових гостей.

Знаю, що ти не зненавидиш мене, кохана.

Ми схожі.

Де ті сотні жучків, мурах, божих корівок, яких ти розчавила, коли була маленькою? Я все пам’ятаю. Особливо ти любила метеликів – отих, ясносиніх, з очами на крильцях. Вхоплювала пальчиками за обидва і рвала навпіл. Або намагалася вибрати очі, замурзалася в пилку – сміялась, сміялась серед ясносиніх решток!

А однієї зимової ночі якийсь волоцюжка дотягнувся до першого-ліпшого вікна і погрюкав з останніх сил. «Спасі-і-і!..». Почорніле обличчя, уквітчані язвами пальці. «Спасі-і-і…христа-а-а…ра-а-а». Шкода, що він дотягнувся до вікна кімнати, де не було нікого, крім п’ятирічної дівчинки. Тобі було шкода його. Ти вмирала від жалю, але страх був сильнішим. І не покликала дорослих, а скрутилася в ліжку, натягнувши на голову ковдру. І нічого не сказала, коли горбкувате чорне тіло витягли вранці з кучугура.

Хіба це не вбивство? Найкраще – невинне – дитинне. Так і я, перебираючи голки та шпильки в коробці з-під цукерок, випадково зронив ножиці у око покоївці. Загнав під ніготь піаністу трояндовий шпичак з правцем.

А знаєш, що мені спало на думку? Ти так і гнила з цим спогадом заживо, так, кохана? І не згадувала ніколи про ту ніч: мабуть, навіть своєму коханцю йобаному не розповіла, хоча вважала своєю другою, блядь, половиною.

А зараз як? Вважаєш? Скажи, ну, скажи!

Кричи, кричи… викрикуй все гниле назовні.

І – вибач. Вибач, вибач, я…старий…я божевільний.

Стільки років існувати, існувати насильно! Що взагалі можуть такі виродки, як я? Чужорідні, невидимі, ненависні самі собі – але примушені існувати? З мого зґвалтованого народження і до сих пір я міг тільки спотворюватися.

Конати.

І чорт, це оббльоване слово…

кохати.

 II. Єзавель

Вона ввійшла – і я дізнався, скільки в мені відчинених вікон, пустих кімнат, і птахів, і повітря. З нею прийшло крижане море, захльоснуло мене по вінця. Так буває, коли запаленим горлом ковтаєш льод. Або очима з відірваними повіками вдивляєшся в небо, доки не осліпнеш. Все це я зрозумів потім, пропахлий лікарняним спиртом і гноєм, коли мою утробу зробили шпиталем, і так помирав один із хлоп’ят-солдатів.

Але тоді вона ввійшла в мене – і я народжувався під її підборами, крок за кроком. Вона торкалась долонями моїх стін – і я відчув свої межі, свою форму. Вона запалила комини, розставила лампи, наказала увішати стелі люстрами. Виганяючи привидів, знищивши темряву. Я милувався нею, перетікаючи струмом по дротам; визираючи з кожного дзеркала; огортаючи гарячою водою, що торкалась моїх нутрощів, доки не опинялась у ванні Єзавель.

Звісно ж, звали її не так. Її бабка-гаїтянка перетнула Атлантичний океан, щоб заразити сифілісом пів Парижа, особливо – жінок, і зрештою паралізованою здохнути в бомжатнику. Від неї Єзавель залишились ім’я та лев’яче-жовті очі. Все інше: смуглість, чорні кучері, хтивість, – висмоктав міський смог, розбавила сперма тонкошиїх поетів. Єзавель перетнула Європу, щоб ввійти в мене, як в двоповерховий труну, і зачати твою, кохана, смерть.

Кохана, я чую, я бачу, як тобі болить.

Ти поскімлюєш, як щур, крізь дірки на місці вирваних зубів стікає, спінюючись, слина.

Це погано.

Ти можеш зануритися у біль і заціпеніти. Ти збайдужієш, ти не почуєш, чому Єзавель зачала твою смерть, а це – чи не найважливіше.

Тому прости за те, що я зараз зроблю…

Ненавиджу, ненавиджуненавиджуненавиджусебе…

Але ти знову при тямі. Кричи, моя кохана, кричи.

Ми були з Єзавель однолітками, хоча вона про це й не знала. Однаково чужорідних цьому гидотно-сірому місту, нас об’єднувала вічна нудьга і схильність до психозів. Єзавель приймала морфій, а я приймав Єзавель. Тисяча зблисків жовтих очей. Мертвих і електричних воднораз. Щось було в них, що змушувало ніяковіти навіть її клієнтів після злучки. Не кажучи вже про зграйку її дівчат, повій і покоївок, які слухались «м-м Єзавель» з лютою покорою. Можливо, і ті, і ті інстинктивно відчували мене (я завжди стояв за її плечем) як худоба – занесену сокиру.   

Тебе ніколи так не слухались, кохана.

На тебе заносили леза – і опускали. І ти дозволяла.

І ось кімната, де зачали твою смерть, просочується, нарешті, розрідженою кров’ю.

Дегенерація.

Я визирав сотнею німфеточних очей, чиї голівки плавали серед водяних лілій на модних шпалерах. І бачив дегенерацію.

Єзавель і Він вигинали хребти, вкриті схожим золотавим пушком, стогнали і червоніли. Попри Його масне обличчя, Його харчки, гармоніку, свист, а головне – мерзотну заячу губу – Єзавель його полюбила!

Його! Полюбила! І я змушений згадувати і про Нього, коли згадую Єзавель.

До неї я не був самотнім. До неї я знав про кохання лише з перешіптування двох чорноробів, які подовгу обіймалися у підвальній коморі.

–       …якби ж можна було зупинити цю мить…

–       …я помер би за тебе…

–       …тільки б ніколи не розлучатися…

Я тоді опустив колодку на дверцятах комори і підпер якимось брухтом поважче. Хіба вони не цього хотіли? Коли їх трупи нарешті знайшли, один впивався зубами в горлянку іншого.

Моя Єзавель карала розпеченими щипцями, порізала не одне знахабніле клієнтське рило, абортувала з десяток достатньо тупих, щоб завагітніти, дівок; і срібною ртуттю плинула по кімнатам, наче її стегна не гнили від уколів. Моя Єзавель покохала цю тварину!

А я… я не луснув трубою з окропом на нього.

Не обвив навколо карка дріт.

Не всадив кліща у жилу, щоб він опух і зробився дурнем – і тільки тому, що моя Єзавель його полюбила.

Бач, я був молодий і нічого не знав про кохання. Прямо як ти, моя нещасна, моя спотворена дівчинко. Правда ж, я мусив вбити його тоді?

Звісно, якби ти змогла б ще говорити тим, що лишилося від твого язика, то сказала б: так!

Але ти можеш лише кричати…

Моя Єзавель дуріла від нього, як від кліща. Відмовляла постійним клієнтам. Випила з ним тисячу ночей, просмерділа кислим шампанським, стала старшою вдвічі. І щойно заячий хуй це помітив і зник – завагітніла.

Не скажу, що не хотів обвалити дах, поховавши нас утрьох під брилами моєї цегляної плоті. Я тремтів і стогнав ночами. Єзавель зверталась до мене, як і раніше, благаючи не спалахнути пожежею, перестати труїти котів і голубів, не підкидати їй у ліжко. Ще, пам’ятаю, я розбив усі дагеротипи, що висіли у залі-ресторані, і розтрощив на друзки келихи. По-юнацьки, смішно, а все ж…

Я з народження не міг бути тим, кого б вона покохала.

Не тією формою! Не тим!

Не міг лежати між її стегон. Сваритись, підкорюватись. Не міг бути батьком її дитини.

Я ж навіть не «хто» для вас, а «що».

Щонайбільше – «щось», здебільшого «щось, що чатує на мене у темряві і їстиме по шматочкам, доки я не збожеволію від власного крику».

Щонайгірше – для вас же – «ніщо, просто привиділося».

Для Єзавель я був зримим і осяжним, наче пекельний пес. Або підліток. Вона тлумачила сни, добирала вервечки магічних мінералів і ворожила на тій самій колоді Ленорман, що напророчила Наполеону і Жозефіну, і миш’як. Морфій також доклався. Єзавель говорила зі мною. Вона розрізняла мої настрої за тим, як швидко в’януть принесені квіти і перекладала мої скреготи, постукування і дощаний тріск – на «ненавиджу», «люблю», «йди геть». Вона подарувала мені найбільше, що могла: близькість. Справжню близькість. Єзавель, пожирніла від вагітності, з очами кольору сечі, виблагала простити її.

Я не міг.

Я знав, що не прощу. Я й зараз не простив, і той біль так само мене пожирає.

Тож я просто заснув, від того вересня і до наступного, доки не народиться той виплодок. Заснув, зарившись у лахміття і мої потрухнявілі іграшки, полинувши у колишні дитячі, сирі сні.

Пам’ятаєш, кохана, як ти так спала?

Наче не спала, але й не була живою?

Довго-довго, аж утворювалися і запалювалися пролежні. Але тобі було байдуже.

Ні, звісно – саме в цю мить – тобі страшенно складно це згадати. Інакше б мені не довелося розповідати все до кінця…

Я бачу, як ти шкребочеш по підлозі кістками, що залишились від ніг.

Але мушу підтримувати в тобі больовий шок, бо все ж сподіваюсь, що на мить твоя свідомість таки проясниться і ти…

Кричи, моя кохана, добре, похуй, кричи.

Я продовжу.  

III. Міріам

Я прокинувся з криком болю.

Мене мучили сни про чорного чоловіка з вічно роззявленим ротом. Він ненавидів мене, він був схожий на мене, він приходив і підпалював мої стіни. І знову. І знову.

Я прокинувся з криком болю. Я не згорів, я не став вугільним згарищем. Гірше.

Мої нутрощі були викривлені і перекручені. На хребті з’явилася гидка близнюча пухлина: третій поверх. А збоку, до рани пробитої стіни, ліпилася ще одна будівля. Це схоже на те, якби людині випатрали живота і пришили б мішок до розрізу. Хіба ж не краще? Більше простору, більше місця сіруватим кілечкам кишок. Чомусь архітектор моїх новоутворень не погодився з цим – і швидко помер, коли я вдосконалював і надбудовував його тіло.

Жорстоко, моя кохана.

Вбивці, які жили в мені; ґвалтівники у відрядженнях; мандрівні трупожери – всі знищували собі подібних, щось відбираючи у них. Люди нівечать людей, намагаючись зменшити.

Ось і ти, моя кохана, – обрубані долоні і ступні, вирвані зуби з язиком. Зрізані повіки, губи, вушні раковини. Груди.

Ти прекрасна, моя кохана.

Я прокинувся у вересні – за п’ятнадцять вереснів від того, коли засинав. Єзавель народила сина з заячою губою, «зварила в чані для прання і вилила на вулицю собакам» – як сичали дівки. Вона не заперечувала. Важка і стара, тепер вона фарбувала поріділе волосся, замінила морфій на брунатні самокрутки, змащені опіумом, і більше не приймала клієнтів. З келихом нагрітого вина Єзавель блукала по кімнатам, навчаючи дівок кінчати. Коли я прокинувся, то пірнув до неї у ванну, повну шавлії та полину – і присягаюсь, моя кохана, вона мене відчула.

Її лев’ячі знеструмлені очі дивилися у морок. Прямо на мене.

Вона ледь розставила ноги. Груди піднялися над водою. Я огортав Єзавель гарячою водою, парою, темрявою. Вона прошивала морок вогнем цигарки. Я змушував чавун тремтіти, так, щоб тіло Єзавель, пестило це тремтіння, ззовні і зсередини. Вона рухалась мені назустріч – мені, тисячеязикому, знавіснілому, благаючому… 

–       Тільки її не чіпай… – прошепотіла вона крізь дурм’яний дим і хитнула головою вбік.

На порозі ванної стояла дівчинка.

–       Іди спати.

–       Мам… чорний чоловік знову приходив…

–       Іди спати, Міріам.

–       …приходив і їв мене, їв мене знизу…

–       Чорт, я же говорила! Іди спати і спи спокійно, Міріам. Чорний чоловік ніколи не прийде. Нас захистить…захистять ці стіни.

І вона знову подивилася прямо у мене, у морок, яким я пестив зів’ялу шкіру її обличчя. Єзавель просила клятви. І я ввійшов у неї темрявою і гірким, ніколи не справдженим бажанням. Опікаючи зарубцьовані стегна, я ніжив живіт, розранений двома вагітностями. Я плутався у посивілому волоссі блідим мотилем. Я цілував її димом. Тієї ночі я стулив усі роти, приспав усі очі, і вповільнив серця усіх, хто знаходився в моїх кімнатах; і навіть місячному світлу не дозволив зруйнувати нашу з Єзавель темряву.  

Саме це я роблю і зараз, моя кохана.

Інакше чому ніхто не чує твій крик?

Ти б’єшся у двері, ти перекинула стільці, ти виєш божевільно і печально, але ніхто так і не прийшов на твій крик.

Я їм не дозволив. Доки ти не почуєш мене, не почуєш і не зрозумієш мене…

Міріам бачила мої жахливі сни. Як це було можливо? Чорний чоловік жер її плоть так само, як спопеляв мою. Її ноги викручували судоми, вона мочилася в постіль. Мені було шкода Міріам. Заспана, вічно занехаяна дівчинка, вона рятувалась від жахіть – у ще страшніших книжках, і я блукав сторінками з ікластими і хвостатими чудовиськами, знічев’я пересуваючи закладинки чи вириваючи кілька сторінок з найцікавіших місць. Міріам кумедно дратувалася. Трусила кулачком у повітрі. Після того, як я «загубив» книжку про дуже нудного закоханого мерця, навіть поставила в кутку кімнати блюдце з молоком. Пам’ятаю, це так мене насмішило, що я влетів у прочинене вікно воронячим пером, поціливши точно у слово «остерігайся», на якому вона тоді припнула свій тремтячий пальчик.

–       Мамо! Чорний чоловік хотів мене вбити!

–       Міріам, тебе захищає найкращий з убивць.

Щоночі я лягав до Єзавель – порухом вітру, доторком тканини. А вдень грався з дитинчам коханої жінки, і ніколи не був щасливішим.

Прибудову, що тепер теліпалася з мого боку, називали «ілюзіоном». Він смердів карамеллю і апельсинами, вечорами в нього напихувалася юрба: дівки впереміш з містянами, клієнтурою та голотою. Ілюзіон потріскував і вибухав, а як всі розходились, аж до ранку низько дзижчав, вистигаючи від електричної напруги. Я уникав його як шлункового розладу. Мій тельбух. Моє чергове спотворення. Проте Міріам обожнювала ілюзіон, і ходила на кожну нову виставу, закидаючи на той час упирячі казки.

Я скрався непомітно: щурами пробіг; перелетів пилом; вирвався холодною цукровою парою над яткою з морозивом; і, підхоплений схвильованими голосами трьохсот глядачів, нарешті скрутився у крихітній лампочці прямо над сценою. Ілю-зі-он! Ілю-зі-ї! Мрії, химери, доставлені в це пропите гниле місто, так само і звідти ж, як колись – Єзавель. І ще раніше – моя цегла.  

Ось велетенську голову несуть на таці. Голова наспівує і підморгує. Оплески. Під стелею балансує на дошці дівча. Догори дригом! Наче двонога павучиха, ураз перебігає з одного кінця на інший, і назад. Оплески. Шість струменів світла б’ються у танцівницю – і над нею спалахує шість крил. Оплески, оплески, оплески.

Очі Міріам блищать, стають із чорних – золотими.

Міріам нажахано втискається у стілець, коли на сцені являється мстивий привид.

І раптом її страх змінюється на голодну цікавість.

Моя кохана, цим ти так нагадуєш мені Міріам.

Ти все своє життя отак примружено дивилась на жахливе. І збуджувалась від найбільш кривавого, вигадливого, безумного.

Нічого не боялась. Шукала жах.

Ось, блядь, і знайшла.

Вибач. Вибач. Вибач.

В ілюзіоні обезголовлювали, проштрикували та розчленовували. Міріам з десяток разів подивилася кінофільм про те, як автівка переїжджає чоловіка. Актори розбризкували червоне, вичавлювали собі очні яблука, кидалися на палі, не в змозі витримати мук каяття та переслідування мстивого привида.

Я реготав так, що двигтіли стіни, і жодне шампанське не могли відкоркувати, не заливши піною весь ресторан. Привид! Я постійно намагався набути людської подоби, а насправді мав здіймати білі простирадла навколо себе.

Але дитинча моєї Єзавель спало. 

Спало без кошмарів після кривавих вистав.

Чорний чоловік, що паскудив їй сни, починав здаватися ще одним трюком: заломом світла на невидимому склі, магнітами на підошвах, цибулиною в очниці.

Як би я хотів, щоб так і було. Щоб чорна сука не кружляла навколо нас, постійно пориваючись шарпнути, зім’яти до кісткового схрусту. Щоб не зазирала в мої вікна, плачучи «спа-а-асі-і…», за мить розпливаючись в сучій посмішці.

Ти ж її не помітила, моя кохана?

Не помітила всі ці посмикування, зациклювання, за-к-к-ор-ро-чування твого блядського коханця, твоєї йобаної другої половини?

Я знаю, чому не помітила. Розумію до біса, чому не помітила і чому ви взагалі спаялися, як два розпечених металевих бруска, вкочуючи рідини один в одного.

Не розумію тільки одного: чому не він зараз розлізається клаптями плоті по моїй підлозі, роздираючи сукровиці?

Як ти могла дозволити?

Спокійно спала Міріам – спокійно спала і Єзавель, і сповільнювалося гниття в її старих, внутрішніх ранах. Я міг увійти з подихом у неї, і обережно гладив її органи, сплетіння вен і артерій. Я міг передбачити вузелок пухлини і, розплутавши, злизати її. Навіть у каламутні лев’ячі очі я просочувався, наче сльоза, що повертається до витоку, і обійнявши дорогоцінний мозок, забирав зародки безуму Єзавель.

Марно. З усього, на що здатні люди (а цього небагато) найкраще їм вдається божевілля. Ви пристосовані до нього. Ви, мабуть, для цього і народжуєтеся, заражаючи світ, витворюючи виродків на кшталт мене, яких і помітити не здатні.

 Як ще пояснити, моє кохання, що одна із лярв протягом кількох місяців потроху напитувала сукню Єзавель спиртом? Так, щоб одна іскра – одна йобана іскра, з тріском злетівши зі свічки, змусила спалахнути її зболене, тремтяче тіло? Вона так і не підвелась з ліжка. Я ще застав шипіння, з яким догоряли нутрощі Єзавель. Маленькі червоні бульбашки у випалених очницях. Об’їдене вогнем серце розповзалося, як слиз.

IV. Як її звали

Кричи, моя кохана.

Бачиш – я не в змозі подолати твоє божевілля.

Нічиє.

Єзавель закопали на задньому дворі. Тихо, уночі. «Стара буржуйська сука!» – гигикали дівки, впустивши в мою утробу червоноголових солдатиків. «Буржуйські підстилки!» – розграбувавши і розтрощивши мої кімнати, солдатики взялися за дівок. Ганялися за ними у темряві, стріляючи по голим сракам наосліп.

Я лежав, як і завжди, біля Єзавель, в вологій землі, наслухаючись мирного мурмотіння червів, шелесту каракатиць. Я слухав, як сповиваються клубні осінніх квітів і безкінечно повільно котиться забродивша виноградина. Як м’яко над могилою ходять коти. Тут мала б завершитися моя історія, кохана. Тут мав звершитися я, заціловуючи наостанок тіло Єзавель. Я дозволив йому розкладатися – я пришвидшив гниття, щоб плоть перетворювалася на коріння, стікала в підземні джерела. Згорнувшись у могильній порожнині, я закінчився.

Мені було байдуже до червоноголових.

До Міріам, видраної з мене разом з книгами, до її крику, який заткнувся десь в кінці вулиці.

Я ж не дозволив їй згоріти, хіба не достатньо? Хіба я не виконав обіцянки?

Іскру, що зжерла Єзавель, я недоторканною переніс у ілюзіон. Звісно, потім я читав у газетах щось про «ворожу провокацію супроти трудового народу». Того вечора там не показували фокусів. Ніякого магічного диму. Лише чотири сотні верескливих пиздот. Іскра лускала лампочки одна за одною, а потім – цибулинки людських очей, а потім роздмухувалась, як драконячий вогонь факіра, і розповзалась паморочними зміями по сукням і плащам. Я змушував їх дряпатися на стіни – не гірше за павучих-акробаток. І щосили забиватися в кутки, як гутаперчевих уродців. А коли вогонь проїв дах, то багатьох із них розділило навпіл, на третинки, на четвертинки… прекрасна вистава!

І мстивий привид на своєму місці, а-ха-ха! Блискітки, ах-ха-ха, червоні полум’яні, розривають його тельбух, але то нічого, ах-ха-ха, леді та джентельмени, товариші та товаришки, а-ха-ха, які часи, такі й вистави!

Кричи, моя кохана.

Крик допомагав солдатикам помирати в моїй утробі. Дівки тепер вдяглися в білі фартушки, що миттєво мокріли від гною та блювоти. Замість одноманітних злягань я бачив трепанації, ампутації: блискучі й точні надрізи, трубки, переливання, пришивання... Інколи, виповзаючи з нашого з Єзавель ліжка, я вживляв бульбашки повітря у шприци. Зісковзував руку хірурга. Під’їдав щойно накладені шви. Лускав черепні кістки. Крик допомагав їм помирати, дивлячись прямо у морок мого обличчя.   

Крик допоміг і Міріам не збожеволіти.

Я вірю, що вийде й у тебе, моя кохана.

Крик допомагав їй вижити у притулку для голоти. На вулицях, завалених опухлими від голоду. Вона хотіла би втекти з міста, але їй казали, що і поля, і інші міста, і вся земля навкруги завалена кістлявими мерцями. Міріам навчилася забивати і їсти чумних щурів. Розтуляти піхву за першим же окриком. Бліда й порепана, як упир з її книжок, вона одного разу повернулася до мене.

Вона проклинала мене.

Вона вважала, що я і є цим Чорним чоловіком, що спалив її матір, її дитинство, а потім вигнав, щоб кожен волоцюга міг їсти її знизу.

В комірчині костоправа вона злягалася за сиську стухлого пива.

Вона проклинала мене, гикаючи від поштовхів чоловіка.

Чоловіка з заячою губою.

Звареного в чані для білизни, вилитого на вулиці годувати собак, мабуть, висраних тими собаками і з’єднаного назад у курву з заячою губою. Міріам, Міріам, Міріам… Вона ж навіть насолоджувалась його чорними загрублими руками. Його коротким товстим хуєм. Його горластим сміхом, з яким він вигинав над нею хребта. Я спостерігав за ними ті кілька ночей, якими вони завивали під виття помираючих. Вони розбили бутля спирту, і танцювали на ньому чорними п’ятами, а потім – злизували краплі одне з одного. Міріам погодилася і на морфій, і на розтинання стегон, живота, рук… Тримаючи її чорні очі у золотому захваті, постійно загоюючи рани, він відгортав шкіру і милувався рожевою блискучою плоттю.

Він відкрив в ній багато нових піхов. І використав.

Міріам проклинала мене – чи я мусив їй допомагати?

Кохана, якби ти випірнула на мить із болю і страждання, якби сяйнула твоя свідомість, ти сказала би: ні, ти не мусив! Ти мав дозволити Міріам стекти кров’ю, розлізтися на багатопелюсткову пизду, скрижаніти інсультом.

Що там! Ти благала б мене на колінах: загризи її серце, розчави їй легені, вирви кілька хребців – тобі ж так легко це, не складніше, ніж міняти закладинки місцями… Чи проштовхувати меча у лезожера трохи нижче, ніж він планував – щоб очі моєї маленької Міріам спалахували захватом.

Кричи, кричи, моя кохана…

Ще кілька хвилин – і ти перестанеш думати, що я прийшов загризти твоє серце.

Ще трохи, трохи – я вірю! – і ти складеш свої розірвані губи для відповіді, на яку я так чекаю.

Міріам всміхалася, паралізована, розпатрана. Всміхалася чорному чоловіку, який випросив хтиву лярву просочувати ковдри старої буржуйської суки. Я заповз у вушко Міріам, і там же, де лікував старече паморочення її матері…їхньої матері – там і обірвав кілька нервових вервечок. Щоб ніколи не отямилась. Щоб завжди їй снили ятки з морозивом, і жартівливі голови на тацях, і фільми про автокатастрофи.

Коли заячий хуй побачив, що його губчата дівчинка не реагує, то занудьгував і приклався до бутля зі спиртом. Солодким-солодким, як мед. І палючим-палючим, як сірчана кислота.

На ньому з’явилося багато живих дірок.

Здавалося, вони залишалися живими і після того, як він сдох.

Але вже було запізно, правильно, моє кохання?

Хто, як не ти, знаєш, як смертельно я спізнився.

Маленька Міріам, миленька Міріам-кукуха, що потім тільки могла що й лопотіти, перебираючи губи пальчиками, обожнювала апельсини з карамеллю, які інколи підкидали санітарки, милуючись її недорозвинутим мозком, виявилася вагітною.

Дитину забрали з моєї утроби одразу.

Я пам’ятаю тільки кров’яний згусток, крик, трохи спотворену верхню губу.

Я ніколи не бачив її потім. Шепотіли «пощастило, не в батьків вдалася». Інколи долинало «ну трохи страшна, і така чорна, як циганча», «але ж не олігофренічка», «куда такіє рожають», «а марішихіна-то донька, кажуть, по малолєтке сидить».

Тому… як її звали?

Як звали її, моя кохана?

Твою матір?

V. Ти

Єзавель розчинилася, навіть кістки стали пилом. Ти маєш знати, моя кохана, що коли люди помирають, то щезають назавжди.

Можливо, Єзавель стала соком беладонових суцвіть, або мінеральним джерелом, з якого не можна напитись. Можливо, це джерело за стільки років вже влилося у відкриті води, і Єзавель стала диким морем, повним чудовиськ і любові.

Але це нічого не значить. Вона щезла. 

Я щоночі лягав у нашу земляну постіль, і згадував, згадував, згадував. Я нашіптував Міріам ці спогади, я носив їй блискучий пилок материних кісток на крильцях метелика. Я складав снігові візерунки на склі у історії з життя Єзавель. Дурні очі Міріам, тепер назавжди-чорні, хлюпали слізьми. Можливо, так я і навчився розмовляти, до старості заколисуючи її побрехеньками? Начитавши усі книжки, які знаходив у своїй утробі, переказавши усі газети і любовні записки в кишенях? Одного разу я зачитав папери з переліком засуджених до розстрілу. Іншого разу – кошторис парфумерного магазину. Міріам раділа і плескала в долоні.

Тому я і здатен говорити до тебе, моя кохана.

Мої слова бридкі, як у глухого з народження, і я мушу говорити повільно і тихо, щоб не зруйнувати твої надірвані барабанні перетинки.

Я знаю, як страшно рухаються мої щелепи.

Як безпорадно бовтаються в повітрі суставчасті кінцівки.

Я досі не навчився правильно імітувати людей, тож позичав обриси у щурів і комах, у палого листя та голок – всього, що бачив, лежачи у нашій земляній постелі.

Вибач. Вибач. Але почуй мене, почуй, моя кохана, вислухай моє прохання – хіба ми не схожі тепер, моя знівечена, моя спотворена?

Міріам померла тихенько уранці. Доки ніхто не прокинувся, я забрав її тіло з візочка. Забрав у свої стіни. Багато пізніше я помітив, що в її рештках оселилося сімейство світлячків. Маленький ілюзіон! Гадаєш, це випадковість, моя кохана?

Я не помітив, коли моя утроба зі шпиталя знову стала кімнатами для гостей. Ніхто більше не пам’ятав мою дурну славу, пожежу; ніхто не уявляв мстивих привидів солдатів-самоварів, не шукав немовлят в моїх підстаркуватих половицях. Та й мені було насрати на тих, хто зупинявся в мені пожерти, поспати чи позлягатися.

Випатраний. Спорожнілий уйобок. Застарий, щоб вбивати. Або кохати.

Мені було байдуже навіть на чорного чоловіка з заячою губою. Ця сука підходила до моїх стін не надто близько. Хоча його тягнуло до мене. Звісно. Коли він ґвалтував, то дивився на мої сяючі вікна. Коли відрубував голови, вже безокі, безроті, безносі голови, то жбурляв їх в мій бік. В ранкових газетах; на строкатих телеекранах переказували чергову його нічну пригоду. Тіла діставали з мазутних цистерн, знімали тулуби, нашпилені на блискавичники, виплутували з рабиці закляклі кінцівки, зішкрябували з трамвайної колії язики і матки.

Вигадливий сучий син.

Красивий сучий син.

Двічі в нього вливалася крута, сяюча кров моєї Єзавель, роблячи його ходу лев’яче скрадливою, волосся – чорним, як у мулатів, а безум – розумним, грайливим, як у медіумів чи повій.

«Чеширський маніяк перевершив себе»

«Кальміуська потвора нанесла тринадцятий удар»

«Затримано чергового підозрюваного…»

Ти і сама чула цю припіздень, моя кохана. До деяких статей ти навіть долучилася. «Чеширський», еге ж? Чи ти відчувала, як розходяться вертикально його губи, коли він цмулить їхнє останнє дихання, присмоктуючись до легень у відкритих грудних клітинах?

«Чи пов’язаний найстаріший будинок міста з убивствами? Коментар дає…»

Чи тебе вгрузло, вколотило, втащило в кохання так, що ти й не бачила довколишніх смертей? Зустрічала його з нічних змін, готова вицілувати бруд з-під його нігтів, задурманена пахощами мастила і металу. Прип’ята до нього так сильно, як ні до одного чоловіка чи жінки до того. Розсіяно видрукуючи нову замітку про розпоротий живіт, напханий камінням, ти думала лише про гострі вилиці свого йобаря і дивовижну, ні на що не схожу усмішку. Ледь божевільну. Збуджуючу. Ніщо тебе так не лякало, не збуджувало, моя кохана.

А як щодо мене?

Як гадаєш, на кого я дивився: на розкидані навколо моїх стін трупні іграшки – чи на тебе?

Стільки збігів, моя кохана.

Бурштинові цятки у чорних очах. Лютий, веселий норов. Ти злилася, як Єзавель, ти раділа, як Міріам. Ти вживала пряну шмаль і сухе вино, що припалювало зорі на твоєму язику. Ти дивилася на мене – і я бачив, як схирлявіли мої стіни, і поцвіліло повітря в кімнатах. Так буває, коли наковтаєшся ядучого диму. Так паморочиться епілептику, так співають янголи на кінчику останньої дози героїну.

Моя кохана.

Ти відчувалась як втрата.

Я знову навіснів від неможливості бути з тобою, в тобі. Не та форма, не те єство. Чужий. Ниций.

Потвора, гидь, твань, уйобок, я ненавиджу те, що кохаю тебе.

Я не дозволяв тобі ввійти в мою утробу: пам’ятаєш, як шпилясті бурульки врізалися в землю під твоїми ногами? Як вибухнув гас, і всіх постояльців викинули на вулицю?

Пам’ятаєш, як ти, зі своєю блядською другою половинкою, хотіла залишитися у мене на ніч, і я зірвав усі труби воднораз?

Моє кохання, я двічі помилився: дозволивши Єзавель народити того виблядка, зачавши твою смерть, і не вбивши його, коли він запліднів Міріам твоєю матір’ю.

Ти чуєш мене, кохана?

Отямся, отямся, кричи, кричи…

Пробач мене, що я стискаю твоє серце, змушуючи його битися знову.

Пробач, що роз’ятрюю рани – вони все одно не встигнуть загоїтися, моя кохана.

Тобі залишилося недовго.

Ця потвора не заходила в мене. Кружляла, чорна заяча тінь, навколо моєї утроби. Але намагався вказати на нього. Я розчахував вікна в кімнатах, коли він розкидував жіночі рештки під ними. Я тріснув пляшку в руках патрульного, щоб він спинив його, що якраз проходив повз, смердячи мастилом і металом. Я майже дотягнувся до нього дротом, відтягнув кришку люку під ногами, я просипався порошком у їжу, що він замовив на виніс.

Ти лягала до нього в ліжко, щоразу дивуючись, як гарно він розуміє твоє тіло. Як ви продовжуєте речення один за одним. Бачите схожі жахіття про чорного чоловіка. Мабуть, тому, він вирішив вбити тебе останньою.

Я дзвонив тобі, пам’ятаєш, ночами, з телефонів в моїй утробі, і хрипів у слухавку: «іди-и-и…ід-д-и ге-еть…ві-і-ін…».

Чи ти чула мене, кохана?

І ви нарешті прийшли.

Ви зайшли водночас, і я зіщулився всім єством, намагаючись вбити його.

Але ти була поруч. Я не міг вбити його, доки він катував тебе у моїй кімнаті. У кімнаті Єзавель, що зачала твою смерть десятки років тому. Я не міг отруїти, забити, здушити його, бо він гвалтував і різав тебе, так міцно приліпившись до тебе, що я…

Він нанизав тебе на прут, і зісковзни я цю потворну руку – він прошив би тебе до смерті. Він накачував тебе наркотиками, а потім приводив до тями. І я не міг вбити його, щоб ти не заснула назавжди, запаморочена. І він знову змушував тебе отямитись, і різав, і…

Ось чому, кохана, я дозволив цьому статися.

Ось чому твої пальці відрубані. І голі кістки стирчать з ніг.

Чому понівечене твоє кохане тіло. Чому вирвані твої зуби і язик.

Я чекав, доки він вийде, втомлений, з моєї кімнати. З кімнати Єзавель.

Щоб я міг розказати тобі цю історію з самого початку і до кінця. Про мою Єзавель, про клятву, яку я дав для Міріам, про те, що моє кохання мертве: від нього не залишилося ані тіла, ані самої людини, але я бачу зблиск її очей в тобі, бачу передане у спадок єство, від любові до якого створився і я. Ти кричиш, моя кохана…

Ти б’єшся у судомах, але я знаю, що на якусь мить твоя свідомість зблисне, і ти…

…дозволиш мені забрати себе у мої стіни. Змішати твою кров з ними. Занурити тебе у дрімотне не-життя, без снів і страждань. Сповнене шелесту птахів, що живуть на даху. Ясносинього пилку метеликів. Дріботіння щурів і ховрахів. Листя, що пестить мої стіни, і залишається в моїх тріщинах, віддаючи солодке посмертне дихання.

Я обіцяю, що ти завершишся тільки зі мною. Коли зруйнуються мої стіни, коли пил, на яку розкришеться моя цегла, затанцює у ранковому промінні. Ми станемо повітрям і світлом. Ми станемо ґрунтом і підземними джерелами.

Я огортатиму тебе любов’ю, бо від мене залишилася тільки вона.

Чуєш, моя кохана?

Дозволь мені забрати тебе в мої стіни.

Ти, нарешті, чуєш….

***

«Голова Чеширського маніяка знайдена у залі-ресторану найстарішого готелю міста».

«Рештки кальміусівського монстра багато місяців знаходять по всьому місту».

«Існує гіпотеза, що до насильницької смерті маніяка причетна його співмешкана, місцеперебування якої наразі невідоме…»

«Чому закохуються у вбивць? Хіба це природно?»