Губата Жертва
Степан задумливо дивився на корів і пив вже третю склянку самогону.
Періщив дощ. Сіно, яке встигли зібрати у копиці, намокло. В отворі дверей бачився силует Галі. Вона була в спокусливій білизні.
Степан хмикнув, відставив склянку й задумливо вийшов зі стійла, не звернувши увагу на Галю.
Завила собака.
Степан узяв рушницю і пішов до голови сільради.
У розкішному будинку ще горіло світло, попри пізню годину. З хати долинали гучні голоси. Степан ривком відчинив вхідні двері. Голова сільради щось пишно святкував у колі сімʼї.
Від звуку всі обернулися на Степана. І завмерли, дивлячись на дуло рушниці, що переходило з одного на іншого.
— Заїбали, — сказав Степан. Ніч розірвав звук пострілу.
— Не треба було посилати до мене Галю, — додав він, коли луна від пострілу стихла.
Десь завила собака.
**
Дільничний Шевченко хотів того похмурого ранку лише одного — померти від похмілля. Але треба було їхати на виклик до будинку голови сільради.
Від цього йому хотілося померти ще більше. З головою сільради вони ворогували ще з відтоді, коли той відмовився продавати Шевченку самогонку за дружньою ціною.
Тепер, на додачу до цього, у його в хаті був труп. Остання велика подія в їхньому селі була три роки тому, коли у Безрукого Кольки вкрали коня. А потім виявилося, що Колька його пропив і боявся зізнатися дружині.
У калюжці крові поруч із входом Шевченко помітив сліди взуття та машинально сфотографував їх на телефон. Дільничний міг закластися, що раніше не бачив мертвого молодика. Закривавлене тіло лежало біля столу, на якому були помітні сліди вчорашнього застілля. Шевченко відігнав ногою смугасту кішку, що злизувала кров з підлоги.
Кімната була просякнута горем і смертю. Господар дому сидів у глибокому кріслі в куту й невідривно дивився на мертве тіло. Поруч з ним беззвучно плакала його дружина, миловидна жінка у зеленій хустці. Їхні руки вкривали темні плями засохлої крові.
— Це ви викликали міліцію? — Шевченко й досі не міг звикнути до модного закордонного словечка «поліція» й навідріз відмовлявся його використовувати. — Знаєте вбитого?
Голова сільради підняв на нього затравлений погляд і хрипло вимовив:
— Це мій син.
Жінка ще дужче зайшлася плачем.
— Співчуваю, — байдуже сказав Шевченко, — це..., — імʼя крутилося йому на язиці, як щось, про що давно не згадував, а тепер мозок відмовлявся видати потрібну інформацію.
— Павло, — голова сільради почав плутано почав пояснювати, — лише вчора повернувся додому. Він же в мене в Німеччині навчався.
Зрозуміло, чого дільничний не впізнав мертвого хлопця — не бачив його, певно, з десяток років.
— А ота калюжа крові, — Шевченко з розвороту махнув рукою в бік дверей, поруч з якими темнішала інша пляма, але одразу пошкодував про це, бо голова різко закрутилася, а шлунок попросився назовні.
Голова сільради з дружиною одночасно повернули голови до калюжі.
— То я цеє, руку порізав — показав закривавлену долоню, — а вже за стіл сідали, то й не прибрали.
Шевченко примружився. Крові на підлозі було забагато на такий поріз. І чого б голова порізав руку біля вхідної двері?
«Повернемося до калюжі пізніше», — подумав Шевченко. Він задля ввічливості попросив дозволу в хазяїв оглянути тіло мертвого хлопця. Ті спроквола погодилися. Щодо причини смерті можна було не сумніватися: вогнепальна дірка все пояснювала. Місцевий медик потім видасть свій вердикт, проте в цьому висновку Шевченко не сумнівався.
Труп хлопчини був заляпаний кровʼю та слідами рук.
— Ваші відбитки? — спитав Шевченко, киваючи на тіло.
— Наші. Ми хотіли його відкачати, але не змогли, — тихо промовив голова сільради.
Шевченко оглянув діру в голові хлопця, через яку неприємно виднілися череп і залишки мозку, й подумав, що відкачати його точно не вийшло б.
— Розкажіть, що тут сталося. Хто це зробив? — Повернувся до подружжя дільничний.
Жінка затрусилася та закрила обличчя руками. Голова сільради з жалем на неї глянув і взяв слово.
— Ми святкували його повернення, — він махнув на стіл з недоїдками, — аж раптом увірвався чоловік та вистрілив.
— Просто вистрілив? — з недовірою запитав Шевченко.
— Так!
— Хто це був?
— Я не розгледів. Він стояв у дверях, проти світла, що неможливо було роздивитися. Він був... у величезному капелюху. Соломʼяному.
— Щось сказав перед тим, як вистрілити?
— Ні! Ні! Я гадки не маю, чому він так зробив!
— А чому ви одразу не викликали міліцію?
— Бо у нашому селі довбаний зв’язок ловить через раз! — Жінка закричала, і її голос зірвався на виття. — У нас на очах вбили єдину дитину! Ми хотіли його врятувати, допомогти. Та й що ви зробите, тут, га, міліціє? Повернете його?!
Голова сільради встав з крісла й пригорнув її до себе.
— Ходім, краще вдвох поговоримо на вулиці, — кивнув він дільничному. Шевченко погодився. Від крові, ридань і похмілля нудило. Чоловіки вийшли на ґанок, голова сільради закурив і запропонував цигарку дільничному. Той відчув, як кишки скрутило у вузол від запаху диму, й відмовився. Помовчали.
— Це Степан був. З рушницею. Я не розгледів точно, але впевнений, що він. Чув його голос, та й хто б ще міг…
— У Степана, здається, колись була історія з Павлом. Думаєте, він навіть через стільки років про це памʼятав? І цей, чого ви не сказали при жінці, що то був він? А то капелюх, капелюх, — Шевченку дим цигарки потрапив у горлянку. Він довго відкашлювався.
— Дурню сказав, згоден. Але Степан же з неблагополучної сімʼї. Вони дружили з Павлом, гуляли разом. Часто у нас бували. Жінка частувала його, піклувалася, він доношував синові речі. Вона ставилася до нього вже майже як до сина. Хай навіть він і оступився... Якби я сказав, що то був Степан, вона б наче втратила одразу двох.
Шевченко не очікував такої співчутливості від голови сільради. Але щось у цій співчутливості видавалося фальшивим.
— Він же тільки рік як з тюрми вийшов, — задумливо протягнув Шевченко.
— Я ж кажу — неблагополучна сімʼя, то ота трагедія з донькою Савченків, тепер ось це. Люди не змінюються, — філософськи протягнув голова.
— Ви ж розумієте, шо його звинувачуєте у вбивстві? Це серйозна справа.
— А я тобі шо, жарти жартую?! Я сина втратив! — Обличчя голови сільради почервоніло.
— Так, — слово «розумію» Шевченко проковтнув.
Коли голова сільради жбурнув недопалок на город, Шевченко розпрощався та пішов. Дощ заливав за комір, але він не зважав. Не встиг він вийти за ворота, як його нагнала жінка голови.
— Я думаю, що винен племінник мого чоловіка, — прошепотіла вона. У червоних від сліз очей блимали вогники люті. — Він був з геть розквашеним носом. Можливо, вони з Павлусиком полаялися. Вони не завжди ладнали. А потім якісь голосні вистріли.
Жінка голови знову розревілася. Шевченко кивнув та пообіцяв усе з'ясувати. Утім, з того, скільки бійок і розквашених у них носів він бачив, то припускав, що то й справді могло наюшити.
Через дощ дорога перетворилася на брудну мішанину. Шевченко вилаявся під ніс, що не додумався взяти службову машину. Треба було по цій багнюці йти до Степана, а то остання хата на вулиці.
Хотілося перехилити чарку, але поки це було лиш у мріях. На засохлих гілках дерев, що гойдалися від дощу та вітру, каркали ворони.
«Йдіть до біса», — подумав Шевченко, у якого і так був паскудний настрій.
Він нарешті дійшов до хати Степана. Фіртка відкрита й перекошена, собаки у дворі не було видно. Сироти пробіглися шкірою Шевченка.
У хаті стояв затхлий запах. Шевченко обережно пройшов сіньми й потрапив на кухню. Побачене там його збило з пантелику.
За столом абсолютно гола Галя курила цигарку. Дим застилав кухню, і в Шевченка знову скрутило шлунок.
— Еее, а ти що тут робиш? І де Степан?
Галя затягнулася цигаркою й скривила губи у злій посмішці.
— Мені теж цікаво, де Степан. Відучора його чекаю, а він кудись запропастився — і з кінцями.
Шевченко не знав, що його бентежить більше: вбивство у рідному селі, похмілля чи дивна гола жінка. Але дільничний спробував опанувати себе. Роззирнувся, побачив покривало на ліжку та жбурнув у Галю, натякаючи, щоб вона прикрилася. Та розсміялася та відкинула покривало.
— Воно воняє коровами!
— То... то коли ти бачила Степана востаннє?
— Коли він чкурнув геть. Очевидно, від моєї неземної краси. Куди подався, я не знаю. Можеш пошукати його в шинку чи десь з його вічно п'яними друзями.
— Ти всю ніч тут була? Нічого не чула? — Шевченку паморочилося в голові від затхлості хати.
— А що я могла чути? Ото тільки чиясь собака виє як дурна, як її ще ніхто не пристрелив, — Галя хрипко засміялася.
Шевченко сполотнів. Треба було на свіже повітря, похмелитися й знайти Степана. А за вікном досі періщив дощ.
— Я піду. Як Степана побачиш — набери мене. Якщо зловиш звʼязок.
Знову дощ, багнюка і шлях до шинка. Шевченко примружився й натягнув комір куртки вище.
Дорогою до шинку Шевченко знову почув вий собаки. Цей звук йому вже обрид, тож на півдорозі він вирішив іти на вий. «Знайду собаку, поверну хазяїну, — а Шевченко знав усіх собак у селі, — і продовжу».
Багнюка від дощу ставала рідшою, ноги загрузали все частіше. За пів години він вийшов до краю лісу. Здалеку він угледів Сірка — пса Степана. Той розпачливо вив, наче от-от обернеться на вовкулаку. Дільничний підійшов ближче й побачив неглибоку яму.
Під тонким шаром жовтуватого мокрого листя виднілися обриси. Обережно руками він прибрав трохи листя й побачив Степана. Він був мертвим. Мертвіше не буває. Поруч, уздовж тіла лежала рушниця. Шевченко узяв її, переломив і зазирнув у патронник — там був один набій. Дільничний витрусив його й запхав до кишені.
Собака жалібно скавучав над ямою, немов оплакуючи господаря.
— Прекрасний день, — похмуро подумав Шевченко.
Безбожно хотілося закурити та випити. Шевченко зробив кілька знімків тіла, побачив сліди від побоїв й гематоми. Причину смерті визначать спеціалісти, але не треба бути спеціалістом, щоб сказати, що хлопця застрелили з рушниці. Красномовна рана, що простягалася від шиї до ока, — на це прямо натякала. Кров уже запеклася й перетворилася на брунатну пляму. Схожу він сьогодні вже бачив.
Шевченко викликав сюди «швидку», а сам все ж подався до шинку. Сірка захватив з собою, тягнув за шматок цепа, що звисав з найшийника. Такий дощ надворі, а собака ото в полі стоїть. Шкода все ж.
Цеп немилосердно дзенькотів усю дорогу. Але охочих вийти з хат перевірити, що то за шум, не було. Дорогою заніс рушницю до відділку — так називався його кабінет у місцевому клубі й одночасно ЦНАПі. Запер у хлипкому сейфі рушницю. Але перед тим обдивився її. Вона була протерта, залишилися поздовжні сліди від серветки чи чогось такого.
Майже біля шинку його хтось гукнув. Озирнувшись, він побачив Галю, у завеликому пальті та гумових чоботах, між краєчком пальта й окрайком чобіт виднілися голі ноги. Вона підійшла до Шевченка.
— Знайшов я твого Степана, — безбарвно сказав він. Галя по його обличчю побачила, що щось не так.
— Ходім вип'ємо, — здався Шевченко. Разом вони подолали останні кілька десятків метрів до шинку.
У шинку було брудно й тихо. Лише стара Люба з синіми тінями й безкінечною відразою на обличчі стояла за баром.
Шевченко кивнув їй і показав пальцями, щоб принесла дві стопки.
Галя вмостилась на твердій деревʼяній лавці, дільничний сів навпроти. Стілець під ним жалібно заскрипів.
— То ти всю ніч провела в степановій хаті? — різко запитав Шевченко.
— Я... так, у його хаті, але... Слухай, це типу якийсь допит чи що?
— Типу допит. Що ти чула вночі? Що бачила? Коли до нього прийшла? Коли він пішов геть?
— Та заспокойся ти! — Галя хлопнула рюмку. — Якщо тобі це так треба, я все скажу. Вгамуйся тільки, бо ти мене лякаєш. Прийшла ввечері до нього, він як останній довбень бухав у хліву. Був геть не в дусі. Не те щоб він був у нормальному настрої останній рік після того, як з тюрми вийшов, але тоді був якийсь як прибитий. На мене навіть не звернув уваги. Тупо пройшов повз! Коли виходив.
— І куди він пішов?
— Я що, бачила? Здається, він заходив у хату, бо потім гупнув своїми тупими дверима. А тоді. Вибач, я тоді вирубилася. Чесно кажучи, так задовбалася в той день, то робота, то батько, то домашнє, і я заснула у нього просто на дивані. Бо манала сидіти в тому хліві, тож пішла до кімнати. Не чула нічого. Оце прокинулася, пішла заварити кави, а в Степана вона скінчилася. Тому тільки закурила — а тут і ти приперся.
Галя випила ще одну. Шевченко теж випив. Він відчував незвичну сверблячку. Не таку, з якою треба звертатися до лікаря. Це була наче розумова сверблячка.
— Галю, я знаю, що щось колись трапилося між Павлом і Степаном ще давно. Багато кажуть по селу. Але я ніколи точно не знав, що тоді було. Як мені здається, ти можеш знати багато чого. Якщо так, то зараз саме час розповісти.
Вона шумно видихнула. Взяла чарку, тоді поставила її назад. А потім різко схопила й випила. Явно не хотіла говорити, але, очевидячки, це їй так довго муляло, що вже не могла тримати в собі.
— Мені тоді було 14. Велика компанія, гульки, дешеве вино — все, що треба, щоб почуватися дорослою та крутою, — завела Галя.
Далеко не все, подумав Шевченко, але перебивати не став.
— Степан і Павло теж були в нашій компанії. На три роки за мене старші — круті хлопці. Завжди в якісь авантюри встрявали. Коли тобі 14, таке подобається. Одного дня ми гуляли в лісі, святкували щось, вже й не згадаю. Але алкоголь закінчився, і хлопці поїхали за добавкою. Павло у татка взяв «Жигулі», ще вихвалявся ним весь вечір. Казав Степану, щоб поїхали разом. Це й був той вечір, коли мою Анютку збили насмерть. Недалеко від дому. Кажуть, вона не мучилась, померла одразу, — Галя швидко чиркнула запальничкою та глибоко затягнулася цигаркою. — Далі ти знаєш, що було. Степана звинуватили у тому, що їхав бухий і вбив дитину, ну і посадили. Але не Степан тоді був за кермом. Він так і не поїхав з Павлом. Ми з ним втекли з тієї гулянки й були вдвох. Але коли тобі 14, про таке не розповідають поліції. Зараз думаю, що дурна була. Краще б тоді всі дізналися про це, ніж засадили його на шість років.
— Але Степана тоді посадили за те, що він не скоював. І тоді тобі не прийшло в голову розповісти, як усе було?
— Слухай, ти такий розумний! — різко відказала Галя, але за мить скисла. — Голова, ну Павлів батько, його тоді тільки обрали, сказав, що краще Степанові сидіти за п'яний наїзд, ніж за зґвалтування неповнолітньої. Бо всі знають, що роблять з такими. А він би засадив Степана. Як не за одне, так за інше. Не було в мене вибору.
— А чого прийшла вчора ввечері до нього? Ще й..., — він провів поглядом її згори донизу й назад.
Галя пирхнула крізь дим і перехилила чарку, яку шинкарка вчергове поставила на засмальцований стіл.
— Любила я його, розумієш! Але він мене не приймав після того, як вийшов. Скільки я не ходила до нього, скільки не просила. А вчора Павла зустріла, він приїхав якраз. Ми з ним потеревенили за те, за се, він так поводився, наче нічого ніколи не було. Казав, що винен, що перепросив Степана, що вони все владнали. Казав, що Степан й на мене зла не тримає та хотів би мене бачити. Я й пішла, як та дура. Прихожу — а він пʼяний і злий. Видно ж, нічого нікому не вибачив! Воно й не дивно насправді. Павло, сссука. Вибач, про покійних погано не можна, але це правда. Завжди йому було пофіг на інших.
Шевченко мовчав. Не знав, що сказати. Горілка не допомагала, в мізках все ще стояв туман.
— То він таки Павла вбив вчора? А його ж тоді хто? — Хрипко спитав Шевченко.
— А ти подумай трохи, це ж твоя робота. Дуже дякую, що саме так повідомив про смерть Степана.
Галя рвучко останню чарку випила й хряцнула нею об стіл. Не прощаючись, пішла геть, човгаючи гумовими чоботами. Шевченко ще трохи посидів, обмірковуючи цю історію. Уже підвівся, щоб іти геть, аж тут до шинку зайшов племінник голови сільради. Його ніс був розквашений, а під очима розпливалися свіжі синці.
— Світло дуже стало, — замість привітання сказав йому Шевченко.
— Га?
— Ліхтарі, кажу, під очима аж сліплять. Де роздобув?
— Та, — відмахнувся той, і собі замовив чарчину. А тоді обернувся й наштовхнувся на дільничного, який давав зрозуміти, що то було не риторичне запитання.
— На трактор у темряві наткнувся.
— Ага, а він тебе кулаком. Давай розповідай.
Хлопець зблід, від чого синці під очима стали ще виразнішими, погляд забігав. За ним Шевченко вчасно передбачив, що зараз Вітя чкурне геть, аби тільки нічого не розповідати.
— Нема чого розповідати, дядь. Кажу ж, на трактор наткнувся, — Вітя відмахнувся від дільничного, перехилив чарчину й почав рухатися в бік виходу.
Шевченко зітхнув. Цей цирк його почав дратувати. Похмілля потроху відступало, але день від того кращим не ставав. Коли за Вітею з протяжним скрипом зачинилися двері, дільничний кинув жмут гривень на стіл, щоб розрахуватися за випите, й поквапився за хлопцем.
Наздогнав Вітю біля старої яблуні на подвірʼї, яка майже всохла. Той намагався запалити цигарку. Дільничний роззирнувся, переконався, що людей на вулиці немає. Ще б пак, хто б у таку погоду взагалі виходив з дому.
— Значить так, чи ти мені все розповідаєш зараз, чи будемо говорити по-поганому, дядь, — прошипів Шевченко, коли притис хлопця до паркану й штурхонув у плече. Вітя знову вперто махнув головою, коли дільничний вхопив його за горлянку. Племінник голови сільради закашлявся, а з кутика рота потекла цівка слини. Він закашлявся так, як йому дозволяла рука на горлянці, а тоді Шевченко його відпустив.
Вітя ще з хвилину відхаркувався, зігнувшись, а тоді почервонілими очима зиркнув на дільничного:
— Це вже по-поганому, — Вітя сплюнув. — Чого ти доїбався?
— Розповідай про вчорашній вечір, і хутко! — рука Шевченка знов зробила рух у бік горлянки Віті.
— Та ладно, не психуй! Бухали ми в дядька, тоді приперся цей Степан. Він не хотів з нами сісти за стіл, а взяв і вистрілив! Не знаю, куди він цілився, але попав у стіну. Теж, мабуть, бухий був. А тоді почав щось гнати на дядька. Я вступився за нього, ми погримали один на одного, а тоді трохи подралися. Я б його переміг, якби нас дядько не спинив! А так він мені тільки носа розʼюшив! — Вітя показав на свій розпухлий ніс. — Але потім ми нормально з ним погомоніли, він же нормальний чувак, хоч і стрьомний. Помирилися. А кров так і капала. То я вирішив піти додому.
— Довго ви там мирилися?
— Я ж не з секундоміром там стояв! — огризнувся Вітя. Шевченко дістав телефон і показав фото калюжі крові з дому голови.
— Це твоя кров встигла наюшити?
Вітя кілька секунд роздивлявся знімок, а тоді скривився.
— А я знаю! Капало — так, а скільки нальопало — хто там знає!
— А далі що було? — Шевченко намагався скласти цей пазл, але щось не йшло.
— Дядь, ти тугий? Я ж кажу, помирилися, випили по одній, а потім пішов я додому — і все. Рукав відпусти! — гаркнув Вітя, який раптом осмілів і висмикнув рукав куртки.
— Степан з вами сидів? Він був у будинку, коли ти пішов?
Вітя знову різко зблід. Тоді перехилився через паркан і гучно виблював. Тоді вирівнявся й витер губи рукавом.
— Я пішов, дядь, і так голова обертом. Ще й ти оце мудохаєш, все, давай! — Вітя махнув рукою і пішов геть, трохи хитаючись і горблячись під дощем.
Розслідування, якщо його можна було так назвати, гальмувало. Всохла яблуня не захищала від дощу, і дільничний змок до останньої нитки. Треба було піти до ліска й поглянути на труп Степана. «Швидка» вже мала б приїхати, але з таким дощем і багнюкою на дорозі не факт, що вона взагалі зможе дістатися до селища.
— Господи, ледь тебе не забув! — Ляснув себе по лобі Шевченко, коли повернувся на звук жалібного скавучання й побачив собаку Степана, — Пішли-но ще раз до твого господаря. Колишнього господаря, точніше.
Сільська багнюка вже дістала Шевченка. Дорогою до лісу він зайшов додому, змінив одяг і перевзувся в старі черевики. Вони були зношені та пожмакані, але могли витримати таку погоду.
— Сірку, давай жвавіше.
Пес спочатку кволо шкандибав, а тоді побіг жвавіше. З наближенням до мертвого Степана він прискорювався, а коли були вже поблизу, Шевченко насилу стримував собаку.
Здалеку він побачив упізнавану автівку «швидкої» та кілька фігур поруч. Скільки саме, на такій відстані не міг зрозуміти. Шевченко прискорився. Але паморочилося від того, що він за день нічого не їв. Він знову пригальмував і дав дощу охолодити обличчя.
Біля «швидкої» були двоє медиків, з якими він раз чи двічі перетинався раніше. Поруч стояв голова сільради.
— Що ви тут робите? — без зайвих реверансів запитав його дільничний.
— «Швидка» проїжджала повз наш будинок, я їх запитав куди вони. Сказали — труп. Я здивувався, бо фельдшер у нас був зранку. Тож попросився до них. Вони хотіли відмовити, але не змогли.
Звучало багатозначно. Шевченко не міг зрозуміти, чи голова розіграв карту важливості своєї посади, згорьованого батька чи вигадав щось інше. Але присутність збентежила дільничного. Та здивувало його інше.
— Я думаю, тут все очевидно, — заявив голова. — Це суїцид.
— Чого б то Степанові вчиняти суїцид?
— Людина не змогла адаптуватися до життя після увʼязнення, його згризли сумління за те, що тоді він убив дівчинку, і все таке. Оно рушниця лежить біля нього. Можливо, хлопці зі «швидкої» тоді дадуть якісь, як ви там називаєте, експертизи, але очевидно, що він застрелився з рушниці. Я таке вже бачив колись на полюванні. Таку рану. Пішов у лісочок… — голова замовк і тільки зараз помітив пса поруч із Шевченком, — а це не Сірко?
— Так, він, — заперечувати не було сенсу, всі в селі знали, де чия собака.
— Бачиш, відпустив собаку — хоч колись подумав про ближнього свого, а не як завжди, щоб не теліпалася на привʼязі. Рушив сюди та все зробив. Ти собі як знаєш, але так і було, — голова смачно сплюнув на землю. Його плювок хіба що кілька сантиметрів приземлився біля трупа.
Версія голови була заманливою. Але Шевченко був переконаний, що то не суїцид. Може, Степан і сам собі викопав ямку, але точно потім не присипався листям. Ще й рушниця лежала вздовж тіла, і це не могло трапитися випадково.
Тим часом голова сільради вже почовгав геть. Він не чекав на аргументи дільничного або думки медиків. Його спина була згорбленішою, ніж зазвичай. Це зрозуміло, коли втрачаєш єдиного сина. Але навіщо їхати до іншого трупа? Хотів втекти з-під даху власного будинку, де менш ніж добу тому вбили Павла?
Поруч загарчав Сірко, він дивився на згорблену та накульгуючу фігуру голови, що віддалялася та розчинялася у дощі. Шевченко подумав, що раніше голова здавався йому здоровим і сповненим життям. Він ніколи раніше не бачив, щоб той горбився, кульгав й взагалі демонстрував слабкість.
Шевченко роззирнувся. Земля поруч із могилою витоптана, а яма була неохайною та асиметричною. Вочевидь, хтось копав її поспіхом. Дільничний присів поруч та уважно роздивлявся понівечене тіло Степана. Пошарпана сорочка в клітинку, брудні джинси.
— Ну що, хлопці? Є щось? — Гукнув дільничний до медиків, які вже пакувалися й готувалися забрати тіло Степана.
— Ой, та що. Застрелився оно, бачите. Ті уголовнікі завжди такі. Неясно, що від них і ждать! — Відмахнувся молодший фельдшер.
— Думаєш, суїцид? З рушниці? З завчасно викопаною могилою? — Уточнив Шевченко.
— Я й не такі суїциди бачив! А цей що, з тюрми вийшов, Пашку вбив і ото пішов сюди й того — бум, — медик показав руками як вибухає голова, Шевченко скривився. Тут усі одне одного знали, видно, ці ж медики й зранку в будинку голови були.
Шевченко махнув медикам, щоб забирали труп, і почовгав до села. Що він має? Два трупи, один з яких самовбився? Дільничний мав відчуття, що йому чогось не договорювали, причому одразу всі. Сірко понуро волочився слідом за чоловіком, наче його покинули всі сили.
У тяжких роздумах вони дійшли до хати Степана.
— Давай, заходь, — поквапив Сірка Шевченко й потягнув його до буди.
Собака впирався лапами, залишаючи довгі борозни у багнюці. Дільничний присів навпочіпки біля будки та притягнув карабін до скоби.
— А це ще що таке? — Сам до себе проказав Шевченко. На скобі під свіжопофарбованим дашком виднілися бурі засохлі плями крові, — це що виходить, Степан вбив Павла й весь у крові пішов відпускати собаку на прогулянку?
Шевченко пригадав труп у подробицях і подумав, що той і снитися йому буде. Картата сорочка, брудні джинси, брудні руки. Але крові на руках не було. Клацнув карабін, Сірко затупцяв на місці, подивився на дільничного та заліз у будку. Шевченко було подумав, чи не зайти до Степанової хати. Та йому все ще ввижалася оголена Галя на кухні з сигаретою, тож він вирішив відкласти це на потім.
— Здається, треба ще раз навідатися до голови. І ще б Галю десь по дорозі вичепити. Може, це вона бісову собаку відпустила взагалі? — На бурмотіння дільничного відповіло лише приглушене дощем каркання ворон.
Сутеніло швидко. Поки переставиш ноги в багнюці, що засмоктує, вже стемнішало. Ліхтарі, як завжди, працювали не всі. Але навіть так Шевченко легко знайшов хату Галі. Колись вони мешкали тут усією сімʼєю, разом з галиною сестрою Анею та батьками. Але після смерті сестри мати швидко спилася. Галя з батьком поралися по хазяйству, але майже не розмовляли протягом років, обмежуючись побутовими короткими діалогами.
— Галю, — майже нечутно прошепотів Шевченко біля воріт. Тоді прокашлявся й повторив голосніше. Та якщо в них балакає телевізор, нема сподівань, що в хаті його почують. Проте десь збоку шурхнула тінь. Під скупим світлом ліхтаря зʼявилася Галя з двома гарбузами.
— Що? — різко озвалася вона й поставила гарбузи додолу.
— Треба поговорить.
— З тебе три рюмки.
— Гаразд, пішли.
У шинку людей побільшало в порівнянні з тим, що було зранку. Проте вже давно він не приймав натовпів людей, бо за останні роки багато хто розʼїхався.
— То що ти хочеш? — запитала Галя після першої рюмки.
— Ти не знаєш, хто відвʼязав Сірка? — уточнювати, що за Сірко, потреби не було. Він ковтнув і свою рюмку й згадав, що треба щось поїсти.
— Ні, — дівчина раптом закричала. Її обличчя пішло червоними плямами, вона підвелася. — З якого хріна я б відвʼязувала його чортову собаку?
Стоячи вона випила третю рюмку, тоді різко розвернулася та пішла геть. Шевченку принесли його їжу, яку він насилу запхав у себе, бо так було треба.
Село потонуло в темряві. У хатах тьмяно жовтіли вікна, здебільшого запнуті шторами. Дільничний доїв вечерю, розрахувався та вийшов у вечірню осінню прохолоду. Дощ потроху вщухав, але на дорозі досі залишалися калюжі й багнюка.
На сьогодні залишався лише один пункт призначення — будинок голови сільради. Саме там приховувалися загадки та відповіді. Шевченко відчував, що він вже близький до того, аби розплутати цей клубок й зрозуміти врешті-решт, що ж сталося.
Шевченкові кинулося в очі, наскільки будинок голови вирізнявся з-поміж інших, хоч він і бачив його тисячі разів. Триповерховий, з червоної цегли, автоматичними воротами, великим гаражем і туями, висадженими вздовж паркану. Шевченко заніс палець, аби подзвонити у дзвінок, але дверцята поруч з воротами й так були прочинені. Дільничний піднявся на ґанок і постукав у двері. Після кількасекундної тиші двері відчинила дружина голови. З уже чорною хусткою на голові та заплаканими очима вона втупился у дільничного.
— Вечір добрий, господине! Дозволите ще раз оглянути хату й поговорити з вашим чоловіком? Кілька деталей залишилося уточнити, — дружньо завів Шевченко, намагаючись залагодити напружену мовчанку.
Жінка відступила вбік:
— Проходьте.
Шевченко зайшов до будинку. Кров з підлоги намагалися відмити, але помітна темна пляма все ще виднілася на світлому паркеті. Дільничний зняв брудні черевики й пройшов до вітальні, де ще зранку лежав труп Павла. Там теж все ще темнішала ще одна пляма від недовимитої крові. Поліцейський завмер на порозі й уважно обвів поглядом кімнату.
Жінка беззвучно стояла за ним, сціпивши руки у замок.
Посунутий на середину кімнати стіл, з якого вже прибрали наїдки, вишукані крісла та диван, великий сервант з яким тягнулися сімейні фотографії на стінах. Одна з яких чомусь кренилася вбік. Шевченко повільно зайшов до кімнати.
— Чаю?! — Раптом гучно запитала жінка, так, що Шевченко здригнувся від неочікуваності.
— Так, будь ласка, — насилу видушив він із себе.
Чаю не хотілося. Але хотілося, щоб згорьована жінка не висіла над душею, бо й так було паршиво. Господиня кивнула й пішла, вочевидь, на кухню.
Шевченко залишився один й підійшов до стіни з фотографіями. Один зі знімків, на якому вся родина голови сільради щасливо всміхалася, покосився, його рамка тріснула, а куток був роздроблений. На вагонці, якою були покриті стіни, виднівся розсип маленький темних цяток. Упритул до виставки сімейних фотографій стояв сервант. Дільничний поглянув на підлогу. Очевидно, сервант совали — різниця в паркеті, що роками був під шафою, та тим, що зазнавав щоденного вжитку, була очевидна.
— Калюжа крові була в коридорі. Там накрапала кров з вітькіного носа. Невідомий стріляв як тільки зайшов, — Шевченко бурмотів сам до себе.
— А ось і чай! — Вигукнули позаду.
Дільничний повернувся й обережно взяв чашку з таці, яку тримала жінка.
— А де ваш чоловік, не підкажете?
— У бані, за будинком. Йому спину скрутило, то він пішов попаритися, бо навіть ходити важко, розумієте. Це все горе. Таке горе, — жінка почала причитати, а на очі їй наверталися сльози.
— Ви казали, що це все Вітя винен? Може, бачили щось учора? — Почав здалеку Шевченко.
Жінка зібрала докупи залишки сил і хитнула головою:
— Ні. Вітя заходив, так, вони тут всі сварилися, знаєте, як то буває, коли всі випили? Трохи пововтузилися. Віті ніс розквасили, я йому ще пропонувала кровотечу зупинити. Але він відмовився та сказав, що піде додому. Я потім пішла пироги діставати з печі, почула шум, бахкіт. Але ж у мене зазвичай голосно балакає телевізор на кухні, тож толком не розібрала, що відбувається. Прийшла, а вже Павлуша аж тут на підлозі лежить. І не дихає, синочок мій — жінка почала підвивати, й Шевченко розумів, що зараз може початися істерика.
Заспокоювати людей він не вмів, тому вирішив зробити те, що йому вдавалося найкраще — піти.
— Тримайтеся. Я піду з чоловіком вашим кількома словами перекинуся. Дякую за чай! — Останні слова дільничний уже вигукнув з порогу. Слова жінки голови не збігалися з тим, що йому розповідав Вітя. Бо за його словами, від дрався зі Степаном. Але чи брехала б жінка в тому, що стосується смерті її первістка? А от Вітя цілком міг, щоб, як звичайно, прикрити голову сільради, з яким вони прокрутили не одну оборудку.
Він вийшов із будинку й озирнувся в пошуках бані, де мав би паритися голова. У цей момент увімкнулися низенькі тьмяні садові ліхтарі, але світла було досить, щоб побачити обриси бані, що мала звичний силует зі зрубу.
Пар плюнув йому в обличчя, щойно Шевченко відкрив двері. Він квапно обтерся від вологи, що одразу осіла конденсатом на шкірі. І зробив кілька кроків уперед.
— Та вже йду, — почувся сердитий голос голови.
Шевченко не озивався, а пішов у напрямку голосу.
— Та що… А, це ти! — голова швидко загорнув рушником пузо та те, що нижче. — Що ще хочеш?
Довжини рушника не вистачало, щоб прикрити все, що хотів прикрити голова. Шевченковому погляду відкривалися білі смуги шкіри, що не знала засмаги. Але деякі місця були не тільки білі. Дільничний нечемно зупинив погляд на багрово-синюватій продовгуватій плямі на стегні. Синці він розрізняв легко та швидко міг зрозуміти, коли приблизно їх залишили. Цей скидався на вранішній або вчорашній. Навряд чи голова теж міг вписатися у трактор. Та й форма синця була незвичною.
— Ти збоченець? — верескнув голова, намагаючись краще закрити руками те, на що не вистачило рушника. Шевченко труснув головою, щоб прийти до тями, а не витріщатися на телеса голови.
— Ні, господи, ні, що ви кажете!
— Забирайся! — нестямно вигукнув голова.
Дільничний швидко пішов геть. «Треба було пояснити, що я не витріщався на його ноги», — наздогнала його думка. Але було вже пізно виправдовуватися. «Досить з мене цього лайна», — рішуче сказав він сам собі й пішов додому.
Шевченко спроквола йшов темними вулицями, втягуючи голову в плечі, щоб холодний вітер не продував шию. Ліхтарі не горіли. Чи то лампочки там давно перегоріли і їх ніхто не замінив, чи то їх взагалі давно відрізали від загальної мережі.
Дільничний зупинився біля будинку Степана, який височів темною брилою з порожніми провалами вікон.
«Треба хоч собаку нагодувати, бо так і здохне тут», — похмуро подумав Шевченко.
Скрипнула хвіртка, Сірко тихо гавкнув з будки, але не виліз зустрічати нічного гостя. Дільничний пройшов до дверей і зайшов до хати Степана. Покійного Степана. Чомусь ця думка ніяк не вкладалася в голові. Він подумав, що знайде щось у нього в холодильнику, аби кинути собаці, бо той геть охляне скоро.
Клацнув вимикач на стіні й приміщення освітила тьмяна лампочка. Чоловік роззирнувся: бідна хатинка з мінімумом меблів, на підлозі старий зачовганий килим, побілка де-не-де потріскалася, на стінах — різномасті полиці зі всяким непотрібом. Шевченко підійшов до однієї, де стояли старі книжки, фотоальбом та темно-зелена картонна коробка.
Дільничний придивився до коробки й упізнав упаковку гладкоствольних дешевих патронів для рушниці. Знизу на коробці ще залишилися шматки поліетилену, вочевидь, її нещодавно розпакували. Відкрив, висипав на диван, який стояв поруч, перерахував — 18 набоїв з помаранчевою гільзою.
То як усе було? Степан зарядив два патрони у рушницю та пішов до будинку голови. Два вистріли: один у стіну, один у Павла. Але звідки взявся третій набій? Набій, яким і застрелили Степана. У рушниці, яку знайшли разом з тілом Степана залишився лише один набій — із синьою гільзою.
Шевченко згріб набої у коробку, повернув на місце. Оглянув ще раз хатину. Брудна білизна й пил, нічого цікавого. У холодильнику теж не густий вибір: напівзасохлі сосиски, якась каша та прокисле молоко. Але для Сірка сосиски мають згодитися. Дільничний забрав їжу, вимкнув світло й вийшов у нічний холод. Намагався виманити Сірка з буди, але той лише глухо гавкав і не вилазив. Тому чоловік просто залишив йому вечерю та пішов додому.
Він налив собі горілки. Це була заначка, що збереглася ще з якогось весілля. Шевченко ніколи не розумів таких дорогих горілок, але іншої в нього не було. Пошарудів по шухлядах, знайшов гарнішу склянку, що більш-менш відповідала напою. Змив пилюку сильним напором води й щедро хлюпнув горілку в посудину. Варто було й собі прихопити тих сосисок зі Степанового помешкання. Але у власному холодильнику знайшов майже такі самі. Тоді всівся у продавленому кріслі, одна пружина звично неприємно впивалася в сідницю, але це не давало заснути, та стимулювало думки.
З неприємним клацанням остання шестерня встала на місце. Проте не сказати, щоб це порадувало дільничного. Чи є сенс чекати до ранку? Шевченко міг би зробити цей непростий вибір, але необачно задрімав навіть попри пружину в сідниці.
Прокинувся лише коли перші промені сірого сонця засвітили в очі. Тіло нестерпно затерпло, боліли всі м’язи. Шевченко вирішив, що не завадило б прийняти душ та вдягти свіжий одяг.
Він повільно брів по селу — було так рано, що навіть перші п’янички не попрокидалися. Проте хтось не спав. З будинку голови села доносилися якісь звуки. Шевченко прискорився.
— Ранку, голово, — похмуро привітався Шевченко зі спиною за парканом. Той підскочив.
— Що ще тобі треба?
— Не знаю, можливо, щиросердне зізнання?
— До скількох ти вчора бухав, поліцаю? — голова неприємно примружився.
— До стількох, щоб зрозуміти, хто вбив Степана. І Павла.
— Здається, тут все ясно. Заради пам’яті мого сина, забирайся звідси, похмелися й постарайся зробити так, щоб найближчим часом я тебе не бачив.
— Не думаю, що зараз доречний час командувати, — Шевченко намагався вкласти в голос якомога більше ядучості, але, здається, її все-таки було не досить.
Голова всупереч звичці не став відказувати на це. Нарешті дільничний розгледів, що саме той робив — замішував шпаклівку. Звук ляпаючого шпателя до того й насторожив. Шевченко вставив цигарку в зуби. Хотів дістати з кишені запальничку, але в руці опинився патрон, який він узяв зі Степанової хати. Щоправда, дільничний навіть не пам’ятав, як засунув його в кишеню.
— Дивна історія, — Шевченко задумливо крутив у руках патрон і поволі наближався до голови, — що в одній рушниці були два різних патрони. Один — синій, такий, як був у Степана. А помаранчевий, як був у рушниці, я переконаний, що знайду у вас вдома.
Голова продовжував мовчки мішати шпаклівку.
— Якщо взяти до уваги цей факт, то все інше складаються. До речі, я все-таки побачив слід від пострілу у вітальні. Вітя теж про нього розповідав. Нескладно було з нього це витягти.
Дільничний задумливо жував цигарку. Але говорити це йому не заважало.
— А знаєте, про що ще я знаю? Про ту аварію. Думали, замели це за килимок? Люди говорять, а говорять більше тоді, коли трапляється інше вбивство. Вбивства, — він швидко виправився.
— То ти маєш шо сказати, чи прийшов сюди заважати мені робити хатні справи, за які жінка вже три місяці мозок виїдає?
— Звісно, маю, — Шевченко поклав патрона до кишені й нарешті дістав запальничку. Перші дві затяжки відсирилої цигарки скребли горло, а тоді все пішло як завжди, дим мандрував до легень і назад.
— Павлуша повернувся нарешті додому. З Німеччини, куди ви його випхали після вбивства невинної дівчини. Як на мене, краще б і не повертався. Але Степан не міг пробачити, що він ні про що відсидів шість бісових років у в’язниці за те. Міг би собі жити з Галею. Або з іншою дівчиною. Створити сім’ю, народжати діточок і все таке, як він міг уявляти своє життя без тієї клятої пригоди. Але тут втрутилися ви. Якщо чесно, я не знаю, кого пішов убивати Степан, чи вас, чи Павла, який безнаказано скоїв убивство. Але він був у вас того вечора. Прийшов зі своєю рушницею, зарядженою своїми патронами. Він точно не міг зайти непоміченим до вашого будинку. Думаю, коли він з’явився у дверях, це стало несподіванкою — дуже неприємною — для тих, хто був усередині. Зопалу він вистрілив зі своєї рушниці. Не знаю, куди цілив насправді, але попав у стіну. А тоді на нього кинувся Вітя, але отримав розбитого носа, з якого наюшила кров біля дверей. Хоча Вітя намагався переконати мене, що то він один побився зі Степаном. Але не тільки він. Ви теж брали в цьому участь — і отримали величезного синця. І тут, у вирі боротьби, ви самі ненароком застрелили Павла. Той усе ще сидів за столом у кімнаті та спостерігав за цим вашим цирком. Де була ваша жінка? А вона якраз у цей фатальний момент пішла діставати пироги з печі. Степан, певно, з переляку, впустив рушницю там же, у вас вдома, та втік. Але ж не міг просто піти вбивця вашого сина, первістка, єдиного. І ви пішли за ним. Та не просто так. Обидва патрони вже були відстріляні. Тож взяли свої, перезарядили рушницю й пішли за ним. Потім, я не знаю, як ви його заманили до того лісу, чи то каяттям, чи то погрозами, а тоді вистрілили Степанові просто в обличчя. Але не давала вас спокою одна деталь. Сірко. Він знав, що господар має повернутися. Та через крайню хату села повертався не він, а його вбивця з кровʼю Степана на руках. Усіх дратувало його скавчання, але тільки вас воно бісило найбільше. І коли Сірко почав скавчати, як ви проходили через хату Степана, не витримали цього й спустили пса з цепу. Мабуть, у вас щось людяне ще залишилось, могли й пристрелити. Або просто побоялися, що це буде дуже очевидно. Але ви залишили кров на скобі.
Шевченко замовкнув. Десь всередині будинку грюкнули двері. Чи то було вікно? Це був явно не протяг, бо вітер уже стих.
У цей момент вибух грубого нещирого сміху зігнав з найближчих дерев сонних воронів. Голова несамовито реготав.
— І що, які твої докази? Різні патрони? Це ж сміх!
Несподівано голова шпателем загріб шпаклівку й кинув нею в обличчя Шевченка. Поки той намагався протерти очі, забіг до будинку. Напівосліплений дільничний кинувся за ним. Голова прудко шкутильгав сходами на другий поверх. У голові Шевченка майнула думка, що саме там і зберігаються патрони. Поліцейський примудрився схопити чоловіка за ноги, і обидва покотилися сходами. Проте важчий голова опинився нагорі, а тоді знову з усіх сил помчав нагору.
У спальні він хутко замкнув двері, а тоді почав закидати патрони з коробки просто в унітаз хазяйської ванної кімнати.
— І що, яка експертиза тобі тепер допоможе? — голова задихався, але був задоволений.
Звідкись почулися дивні хрипи. Голова села та Шевченко кілька митей дивилися одне на одного. А тоді рвонули. У сусідній кімнаті на люстрі у петлі пояса від чоловічого халата хилиталася дружина голови. Голова хутко підбіг до неї та вийняв з петлі. Ошелешений Шевченко не міг поворухнутися. «Забагато смертей для цього тижня», — мутно подумалося йому. Він лише з порогу кімнати дивився на те, як голова метушився навколо дружини, недолуго намагався зробити штучне дихання та по-різному пробував повернути її до життя. Повертатися вона не хотіла.
— Задоволений? — стоячи на колінах заволав голова. — Вона все чула! Всі твої побрехеньки!
— Не такі вже й побрехеньки, якщо ви побігли знищувати свої патрони, — з несподіваною для себе байдужістю стенув плечима Шевченко.
Від виття голови ставало гірше. Дільничний повернувся перевірити, що збереглося для зневаженої головою експертизи. Але, мусив визнати, його хід був вдалим.
***
Осінь добігала кінця. Листя на деревах майже не залишилося, сонце сідало так рано, що здавалося, наче дня й не було. Пожовклу траву вкривав іній, який ледь чутно хрустів під ногами.
Павла та його матір ховали в один день. На кладовищі було людно. П'яненькі копачі вже вирили глибокі ями, в які готувалися опускати дві труни: обидві темні, майже чорні, з дорогого дерева та золотими ручками. Люди в похмурих одежах юрмилися навколо, схлипували, прикриваючись носовичками.
На кострубатих темно-сірих гілках дерев сиділи ворони, немов вирішили мовчки спостерігати за процесією. Сільський голова стояв найближче до батюшки. Його плечі в темному пальті здригалися чи то від болю, чи то від осіннього вітру.
Коли батюшка закінчив службу, односельчани прийшли прощатися. Труни опускали в могили у гробовій тиші. Обличчя голови стало полотняно-білим, коли грудки землі почали падати на кришку труни.
Шевченко стояв за похиленим парканом з металевою флягою у руці. Ця історія мала завершитися не так. Винуватець мав бути покараним, мав сісти до в'язниці. Але це був реальний світ. У реальному світі керують гроші, зв'язки, влада. Через сільського голову на той світ пішли троє людей, а його синочок убив колись дитину. І що? А нічого.
— Ось вам і бумеранг, ось вам і карма, — Шевченко сплюнув на землю й вилаявся.
Десь під грудьми нестерпно пекло. Він не знав чому. Чи то від несправедливості, чи то від усвідомлення того, що він зробив недостатньо, чи то від того, що останнім часом він мало їсть, але багато пʼє.
Люди почали виходити з кладовища та розсідатися до автобусів, щоб їхати в місцеве кафе на поминки. Усі кивали йому дільничному при виході, віталися.
— Співчуваю, — сказав Шевченко, коли його очі зустрілися з очима голови. Йому здалося, що на нього дивляться два чорних провали.
Голова нічого не сказав, плюнув йому під ноги й пішов до свого авто.
«От і поговорили», — подумав Шевченко.
Степана хоронили всім селом. Точніше, скидалися на його похорони всім селом, а організовувала все Галя. Маленька, але дуже сильна Галя намагалася не плакати й триматися до останнього. На його похорон прийшов із десь десяток людей, хоч тут його і всі знали. Але тюрма, самогубство (хай і багато хто в це не вірив) зробили свою справу.
Сірка до себе забрала Галя, за що дільничний був їй вдячний. Бо не кидати ж собацюру напризволяще. І так горя натерпівся.
Шевченко востаннє глянув на свіжоскопану землю й пішов геть. Ця історія мала завершитись не так, але тут вже нічого не вдієш. Все сталося, як сталося. Він знає правду, але не може її довести. А голова? Ну, йому з цими гріхами жити. Щоправда, здається, що його гріхи не сильно обтяжують.
У похмурих думках Шевченко дійшов до місцевого шинку та зайшов у прокурене приміщення. Хотілося напитися. Так, щоб усе забути. Ніколи не згадувати.
Кивнув Любі, щоб та принесла йому випити. Жінка не забарилися, через кілька хвилин підійшла до нього з надщербленою тарілкою з засоленими огірками та чарчиною чогось мутного.
— Це наш новий фірмовий напій! Убойний, вам сподобається! Родичі передали, вєщ — сказала Люда, поставила наїдки йому на стіл та пішла.
Шевченко довго крутив в руках чарку, перш ніж одним махом осушив її. Метанол та етанол за запах і смак не відрізняються. Дільничному десь під грудьми нестерпно пекло. Так пекла пустка.
***
На кладовищі було людно. На похорони місцевого дільничного прийшло все село.
