Чи є життя під землею?

З виступу Марії Качинської на 12-й археологічній конференції в Харкові 1902 року.

Цей виступ викличе у шановного товариства обурення і звинувачення мене в некомпетентності, фальсифікаціях і вигадках “жіночої фантазії”. Цілком зрозуміло. Коли я писала ці нотатки, то думала що втратила здоровий глузд і ніколи не зможу повернутися до науки. Та мій шлях був надто тернистим, аби залишити всі спроби здобути визнання.

Не складно побачити, що тебе переслідує чоловік, особливо якщо він страшенно хвилюється. Я надто часто бачила таких студентів: вони бояться, що викладачі подивляться на них з-під лоба за дурне питання і до кінця навчання будуть вважати йолопами. Цей був не схожий на студента: огрядний, неоковирний, мав шинелю, яку зазвичай носять доглядачі залізничних станцій. Чоловік нарізав кола біля університету, чекав і йшов за мною слідом, а потім зникав. Здавалось, що я бачила його всюди, на базарі, в університеті, біля дому. Ще трохи, і я б наважилась звернутися до органів охорони порядку.

 — Маріє Петрівно, я сподіваюся, у вашому виступі дійсно буде щось цікаве, інакше я не бачу сенсу слухати про ваших залицяльників!

 — Тоді пропоную вам ознайомитися з першим листом, який я отримала від свого переслідувача.

Лист від Андрія Рудого, 16 червня 1901 року.

Якщо на світі є людина, здатна зацікавитися моєю справою — я не сумніваюся, що це Ви. Мені доводилось читати ваші статті — в той час як інші фольклористи займаються тим, що зухвало підглядають як наречену ведуть до комори, записують одну за одною побутові пісні, Ви цікавитесь тим, що виходить за межі сприйняття звичайного розуму. Стаття про молоканську єресь була чудовою, а головне — це те, що дійсно важливо.

На півдні від Харківщини, в краї, що вкритий слідом чорної сажі, перекопаному й такому, що ніби живе своїм окремим життям, є поселення, що зветься Бергерівкою. Звична справа для тих країв — німець при грошах купляє собі ділянку і починає видобувати вугілля руками пролетарів. Мій давній товариш, також етнограф, подорожував цими місцями, аби довідатися більше про шахтарське життя, та згодом, я став отримувати дедалі дивніші повідомлення. Те місце поступово зводило його з розуму. Його самопочуття погіршувалося, тривога застеляла очі. Зрештою, я перестав отримувати листи. Я думаю, все дуже погано, і сподіваюсь знайти його — живого або мертвого. Я пропоную Вам стати моєю компаньйонкою в Бергерівку. Думаю, ця пропозиція збуджує ваш інтерес як науковиці.

Молодик показав мені листи від товариша. Читаючи їх, мені дійсно ставало одночасно цікаво і моторошно. З кожною сторінкою мені здавалося, що переді мною у рядах букв пролітало все життя чоловіка, та ще дивніше те, що з тексту поступово зникало життя. Врешті, змістовність випарувалася і все стало схоже на потік хворої свідомости, допоки це не перетворилося на беззмістовну плетеницю кириличних і, подекуди, незрозумілих символів. Через якийсь час листи із Бергерівки перестали приходити.

***

Вийшовши з потягу, ми ще якийсь час рухались в бік від станції: спочатку по бездоріжжю, долаючи круті схили, порослі травою до колін, яка лишала на спідниці свій пилок, а подекуди реп’яхи. Було хмарно, і мій компаньйон спішив потрапити до поселення до настання зливи, та мені був до вподоби такий небозвід.

За кілька годин дороги на горизонті замайоріло шахтарське поселення. В моєму досвіді були експедиції на Поділля і Волинь, і місцевий лад викликав в моєму серці юродиву тривогу дослідниці. Хтось би таки мав вивчити уклад життя цих бідолах, які майже не бачать сонця, працюючи безперебійно від ранньої зірки. Звісно, в них мали виникнути своєрідні традиції, мітологія та забобони.

Вартувало нам перетнути невидиму межу, яка відділяла поселення від решти світу, нечисленні місцеві підозріло хмурили фізіономії і уникали зорового контакту. Про це ж писав товариш мого супутника:

Тутешній люд зустрічає тебе так, ніби ти чужак, який увірвався до їхнього простору. Скоро стало ясно, що ніхто крім місцевого старости не стане з тобою розмовляти, принаймні до того моменту, поки не зясується, що ти робиш у Бергерівці. Цей худорлявий пан в окулярах має неабиякий акцент, проте місцеві шанують його і беззаперечно слухають.

Якщо уявити собі Бергерівку, то це поселення застрягле десь посередині між нерозвиненим містом і модернізованим селом. Обабіч центральної вулиці стояла розсип бараків, що більше нагадували стійла для худоби, ніж оселі людей. На задвірках висіли прямокутники випраної білизни – такі строкаті, такі понурі. Поміж тими імпровізованими вітрилами час від часу блукали жінки з непокритими головами та діти, перемазані сажею, худі, як мумії.

Сповнений прагнення знайти товариша, Рудий з першого ж дня почав тероризувати місцевих і, здавалося, тільки погіршував їх ставлення до нас. Часом він підходив до якогось старого в кашкеті, який курив махорку, спершись на хиткий паркан. (Я вжила слово “часом”, бо таких старих в цьому місці було достатньо. За маскою кіптяви між морщинами, які утворювали рівчаки, вони здавалися близнюками, з однаковим виразом обличчя та однотипними реакціями на спробу почати діалог). Рудий наївно наближався до таких людей, показував фотографію друга та все було марно — люди не відповідали та продовжували свої повсякденні справи.

Управитель Бергерівки, чоловік в окулярах на ім'я Борис, розмовляв тільки з моїм супутником, про що той спершу розповідав захоплено і докладно. На питання про зниклого товариша Борис відповідав уникаючи конкретики, але і не казав Рудому “ні”, мовляв, він спробує допомогти, але треба почекати.

Поки ці двоє говорили між собою, мені лишалося лише читати записи мого попередника і розвідувати місцевість. Це були справжні захаращені нетрі, про які, як здавалося, ніхто не дбав. Огорожі дихали на ладан, як і нашвидкоруч збудовані бараки. Зрідка мені доводилося бачити жінок, що час од часу визирали поміж погано випраної білизни. Місцеві люди, за моїм спостереженням, були не надто говіркими й привітними.

В одному з листів, мабуть найменш значущих з усіх, згадувалася місцева читальня. Коли Андрій показав мені той запис, то ледве стримував свій сміх. “Ну яка читальня, тут з грамотних буде хіба отець Борис! То все ваша порода, народницька, переконана в тому, що в кожному селі має бути щонайменше одна хата-читальня. А як на мене, це марна праця. Місцевий люд дрімучий та не спроможний до книжного слова!”.

Друже, як будеш тут, раджу відвідати місцеву читальню! Ніколи не думав, що знайду в Бергерівці такий артефакт! Біля охвесу (так на сліпецькій (чи то лебійській) мові зветься ікона, є словник цієї самої тарабарщини! Ти, мабуть, здивуєшся зі значення деяких слів, та не думай, що це таки пусте заняття, досліджувати мови. Навіть якщо тобі здаватиметься, друже, що ти не маєш достатньо часу — завітай в читальню. Іноді неочевидні рішення ведуть до приємних результатів.

Недалеко від мілкої річки є штольня, куди зрання прямує більшість робітників. Та в шахти можна потрапити і в інший спосіб: через вівтар у каплиці. На моїй пам’яті, цим входом користувався Борис, який є одночасно управителем поселення і пастором общини.

Місцевий вид поклоніння сильно різниться від поширеного в краї православ’я: Бога вони називають лише іменем Шубін і мають дивні молитви, не схожі на будь що, відоме мені до цього. Спершу я спирався на свої знання про духа шахт, Шубіна, та, очевидячки, в Бергерівці культ перетворився на щось більше за шахтарський фольклор і забобони. Всі робітники зв'язані між собою присягою служити в ім'я розбудови підземного царства, і кожен кріпильник, кожен коногон знає своє місце в світі, його доля заздалегідь визначена від раннього дитинства (а працюють тут з десятирічного віку).

Подальші слова дослідника викликали всередині моєї душі тривогу, рівну тій, коли я вперше прочитала “Живу могилу”.^[1] Моторошний обряд, який проводили гірники, відбувався з кожним мешканцем містечка.

Я бачив цю нелюдську посвяту на власні очі. По досягненні десяти років, матір дитини поміщають в спеціальну “камеру”, а точніше, запечатують валуном в шахті, на достатній глибині, видають малому кайло і керосинку та залишають самісінького. Він чує лише голос, який лунає ехом з кам'яної могили і звук свого інструменту. Якщо юнак достатньо сильний тілом і серцем — він встигає визволити бранку, якщо ж ні — це жертва Шубіну, якою платять за його милість. Хлопець-невдаха не може лишатися в селищі, Бог його відторгнув.

В штольню мене, як і решту жінок не пускали, тож, єдиний час коли я могла туди потрапити була ніч. Прохати Андрія про допомогу було марно: не знаю як це вдавалося пастору Борису, та хлопець безміри довірився йому, а значить не було ніяких секретів від отця.

Затемна покинувши бараки, де вночі час від часу було чути випадкові голосіння, озброївшись лампою, на якій можна було прочитати напис “Бог у поміч”, і ножем для розрізання сторінок у книгах, я увійшла у холодну темінь. Важко повірити, що більшість життя гірник проводив тут, в пащеці звіра, який харчувався їх життями, натомість випльовував частину неосяжної чорної матерії. Подачка з жалості і презирства!

Спускаючись наступними поверхами, я не знала, що шукала, та іншого виходу не було. Моїм орієнтиром були лише записки молодика, який, цілком можливо, був несповна розуму.

Я була вже на шляху до п'ятого поверху, як почула здалеку дзвін ударів кайла і хиже шурхотіння пилок. З-за кута можна було побачити велику залу, добре освітлену, в якій працювали чоловіки і жінки різного віку. Тут були цілі будівельні ліси, процес побудови чогось грандіозного був у самому розпалі. Поміж робітниками ходили охоронці з кийками і рушницями. Люди споруджували щось грандіозне, на кшталт тронної зали з величезною статуєю посередині, яку майструвало кілька скульпторів.

Очевидячки, один з них мав вивезти брухт на інший поверх, та його шлях пролягав через той самий вихід, де стояла я. Не можна було допустити, щоб мене побачили, тому я поспішила покинути шахту.

***

Домогтися від Рудого чогось змістовного було важко. Розповідати йому про побачене було надто ризиковано (він вже і не згадував про зниклого товариша), тому мені доводилося розплутувати моток самотужки, складаючи до купи записи і побачене. Звісно, тепер я була тут сама по собі. Єдине, що не давало зійти з розуму — мої знання, які були здобуті в шахті та бажання розплутати таємницю Бергерівки.

В неділю я відвідала проповідь отця Бориса. Він від початку опалював мене крижаним поглядом, в якому я не помітила анітрохи довіри. Церква-напівземлянка збирала місцевий люд, обивателі сідали за довгасті лави, не говорячи один з одним, втупившись поглядом в точку за трибуною, де за переділкою з багряного фетру готувався до Таїнства (хто готувався?). Те, що відбувалося далі достобіса нагадувало розвідки попередника.

Я намагався знайти тексти гімнів Бориса принаймні в одному з молитовників, та зазнав невдачі. Ось дещо почуте мною:

НАШІ СЕРЦЯ НАЛЕЖАТЬ ШУБІНУ; ПРИХИСТОК ЗНАЙДЕМО В ЙОГО ЦАРСТВІ, САМІ Ж ЙОГО І ПОБУДУЄМО; ЛЮДИ НЕ ПРАВІ, ЩО ШУКАЛИ БОГА НА НЕБЕСАХ. СПРАВЖНІЙ ТВОРЕЦЬ ЧЕКАЄ НА НАС ПІД ЗЕМЛЕЮ. ПОМОЛИМОСЬ ЗА НАЩАДКІВ, ЯКІ БУДУТЬ КРАЩИМИ ЗА НАС.

Вони виконують “помазання” за допомогою вугілля, малюючи на лобах одне одного щось на зразок квадратної спіралі. За вівтар у бергерівців служить мегаліт довільної форми, розписаний зусібіч піктографією, що зображує те саме міфічне “підземне царство” Шубіна.

Під кінець “месси” сталося те, чого не описував в нотатках мій провідник. Відчинився вхід у підвал і звідти вилізли двоє підпомічників, а за ними, одітий так само як вони виліз Андрій Рудий! Його обличчя світилося щастям малої дитини, це був не той Рудий, який переслідував мене у Харкові.

 — Цей молодий чоловік прибув до Бергерівки не так давно, навіть не підозрюючи, що його життя назавжди зміниться і буде благословлено великим Творцем! Це велика вдача, отримати шанс на вічне щасливе життя! Дехто перебуває тут з народження, та не може осягнути всієї мудрості і милості нашого повелителя. Андрій прийшов до нас, аби знайти свого друга. Думаю, йому це вдасться. Це станеться сьогодні опівночі. Він пройде обряд посвяти. Так, Андрію, твій друг чекатиме в катакомбах. Звільни його і станеш одним із нас!

Оговтавшись від побаченого, я покинула церкву і побігла до своєї кімнати. Дякувати Богу, листи попередника я носила з собою, бо “добрі божі слуги” вже почали перевертати весь мій інтер’єр догори дриґом — це я побачила вчасно і розвернулася, поки мене не схопились шукати.

Останні кілька повідомлень були схожі на марення божевільного, текст ніби не був пов'язаний із всім написаним до цього. І тільки зараз в моїй голові сяйнула думка: це могло бути посланням. Часу на те, щоб зрозуміти його було обмаль.

“Качити у дейниці біля клюси. Борис неклевий спин. В клюсі єпить закатлонка, капошник. Ліксай одскрипотай і ускичувати. ”

Я нашвидку почала перечитувати попередні листи, аби знайти хоч якусь зачіпку. Так скоро до мене прийшло усвідомлення життя молодика під загрозою і хіба від мене залежить, чи знайде таємниця Бергерівки свою розв'язку.

Сівши під клунею, тремтячими руками я перебирала лист за листом, безнадійно міняючи букви, шукаючи анаграми і акровірші, підігріваючи лист біля запаленої свічки, дивлячись через жовтий папір на полуденне сонце. Раптом, мені на очі трапилося те саме непримітне повідомлення, що здавалося неінформативним, тривіальним, буденним!

Друже, як будеш тут, раджу відвідати місцеву читальню! Ніколи не думав, що знайду в Бергерівці такий артефакт! Біля охвесу (так на сліпецькій (чи то лебійській) мові зветься ікона, є словник цієї самої тарабарщини! Ти, мабуть, здивуєшся зі значення деяких слів, та не думай, що це таки пусте заняття, досліджувати мови. Навіть якщо тобі здаватиметься, друже, що ти не маєш достатньо часу — завітай в читальню. Іноді неочевидні рішення ведуть до приємних результатів.

Цей словник мав стати моїм ключем від самого початку! Дорогою до читальні на мене підозріло поглядали місцеві: очевидячки, пан священик розпорядився слідкувати за мерзенною дівкою, яка ворошить це зміїне кубло, створене ним самим.

В бібліотеці чатувала лише одна жива душа поважного віку, судячи з усього їй було важко рухатися. Жінка подивилась на мене в монокуляр і продовжила дрімати. Тут була лише одна ікона — образ Юрія Змієборця стояв біля одного із столів, на яких були обережно викладені фоліанти, серед яких лежали жадані мною записи з перекладом. Все стало докупи, коли кожне слово знайшло свій відповідник:

Сиджу в колодязі коло церкви. Борис недобрий чорт. В церкві є скриня, в ній ключ, відчиняй і втікаємо.

***

Сонце заходило за край. Біля каплиці більше ніхто не тинявся, натомість зіваки сходились ближче до штольні, аби на власні очі побачити посвяту Рудого в служителі Шубіна. Звісно, після свого відкриття я вирішила розповісти про це хлопцеві, та все було марно.

“Це не має значення. Сьогодні я звільню друга з саркофагу і ми разом станемо служити Владиці до скону віків” — тільки й було його слів.

Що ж, доведеться рятувати принаймні одного. Не думала, що у своїх літах я буду лазити по штольнях, розгадувати коди і протистояти релігійним фанатикам.

В капличці як завжди стояв прілий запах і панувала сирість. Довелося перевернути мало не все навколо, аби знайти ту кляту шухляду, а на її дні ключі. Найбільший з них, чорний, з геометричними зазубринами зі скреготом допоміг зрушити засув. Переді мною розверзлася темрява, прірва, яка вела до в'язниці підземного бога. Здолавши вузький лаз, я опинилася в кімнаті-октагоні. Ніяких ознак життя — лише стіни з різьбленими барельєфами, що ніби передавали міфологію бергерівського культу. Люди на них здавалися метушливими мурашками, які будують свою “вавилонську вежу” — новий світ, світ надії і порятунку.

Перед моїми очима швидко промайнули кілька тисяч років людської історії. Прагнення роду homo віднайти сенс свого стражденного існування, присвятити власне життя великій меті. Врешті, цей культ, не особливо відрізняється від усіх сект, які існували до цього: працюй і твої діти житимуть в кращому світі. Царство Небесне чи Царство Підземне, різниця лише в імені бога і що ти для нього будуєш.

В таких робітничих поселеннях сенсу жити небагато. Буття зводиться до цілодобової праці, сну і нової праці. Промисловий конвеєр пожирає вугілля і ту мізерну кількість років, яка відведена людині, натомість створює хибні сенси у вигляді прибутку і статистики економічного зростання.

За спогляданням наскельного живопису я мало не пропустила головне: тут не було нікого, хто б потребував порятунку. Засвітивши в куток тьмяним світлом коногонки я застигла від жаху: кайданки тримали зап'ясток чоловіка, точніше кістку, що колись йому належала.

Спиною я відчуваю як ззаду хтось підкрадається. Треба реагувати миттєво, тому я кинулася до тіла й схопила найбільшу кістку, аби захистити себе. То був пан Борис — худорляве, марнославне створіння, яке знайшло сенс життя в маніпуляціях слабкодухими і зневіреними.

 — Ти забагато копала, — всміхнувся він.

 — І стала ближчою до Підземного Царства ніж ти?

Він наближався до мене повільно, ніби очікуючи на слушний момент для стрибка. В руках поблискував шматок криці, оформлений у гострий стилет.

 — Гей, пане Борис, — ззаду почувся голос, і панотець від неочікуваності обернувся. Це був мій шанс на порятунок, тож, зметикувавши я в два стрибки наблизилась до опонента та щосили вдарила його вилицю великою гомілковою кісткою. В цей удар було вкладено надмір сили: я почула як хрустнула шия. Священик замертво впав додолу.

 — Гарно вийшло. Невже ви вперше це робите, пані Марія?

Цей голос упізнати було не важко. До підземелля спустився Рудий та по-дурному посміхався. Здавалося, смерть наставника його ніяк не зачепила, а я лише могла собі припустити що вбити доведеться ще й його.

 — Не підходь! Не підходь, трясця!

 — Спокійно, пані професорко. Ви зробили навіть більше ніж мали б. Можете повертатися в місто.

 — Треба тікати звідси, це місце тебе ошукало.

 — Невже? Ви такі впевнені, Маріє? Качити у дейниці біля клюси. Борис неклевий спин. В клюсі єпить закатлонка, капошник. Ліксай одскрипотай і ускичувати. Це ж треба!

 — Чекай… Ти знав цю кляту лебійську?

 — Як думаєш, я тут уперше? До нашої подорожі я вже намагався знайти Павла. Втім, зникнення його постаті виявилось таким мізерним в порівнянні з Бергерівкою як явищем. Лишень уяви собі — ціле містечко зі своєю, я би сказав, міфологією, вірою в підземного бога! Спробуй відшукай ще таку місцину! Я вірю в Підземний Град, Маріє, вірю, що ми його побудуємо.

 — Ти божевільний.

 — Так, і я хочу щоб таких божевільних стало більше. Тільки так ми досягнемо мети.

 — Ваш лідер мертвий, все скінчено.

 — Король помер! Нехай живе Король.

Невже я стала частиною цього квазі державного перевороту?

 — У нас були деякі… розбіжності. Борис бажав аби про містечко ніхто не знав. Жити собі спокійно, будувати новий світ. Та на це підуть десятиліття, якщо не більше. На моє переконання, навіть погана слава Бергерівки привабить нових вірян, нових будівничих. Розумієш свою роль?

 — Я до біса налякана і бажаю покинути це місце.

Рука моя досі стискала кістку окроплену жертвенною кров’ю отця Бориса.

 — Ми не триматимемо тут невірну. Та все ж ти послужиш волі Творця. А ще отримаєш те, про що мріяла все життя — наукове відкриття і славу. Піди і прослав це місце. Виступи на науковій конференції. Зазвичай, після цього ваша братія злітається як мухи на мед. Слідом за ними у віри з'являться численні послідовники. Процес побудови Граду значно прискориться. Це те, чого не хотів Борис, і те, чого бажав я — новий пастор. Зроби це, пані професорко.

Він розвернувся, гукнувши підпомічників, аби ті забрали тіло і почимчикував до виходу.

— Чекай, то це все?! А як же ці мерці?

— Як добре, що Ви запитали. Це буде вельми цікаво для вашої наукової роботи.

***

Під Бергерівкою, на останньому ярусі підземель є місце, схоже на некрополь. Аби поховати мерця головний священик просить слуг зрушити важіль, і перед нами відкриється простора зала. Посеред неї стоїть камінний кумир — величезний товстий істукан з розверзнутою пащею. Зі смолоскипом служителі обходять всі куточки, запалюють лампади і свічки. До простору вносять мерця, або те, що лишилося від нього, промовляють молитву до Шубіна і відправляють всередину покійника. Кочегар закидає в розпечене до червоности вугілля. З рота тварюки валить чорний дим. Ласкаво просимо до Підземного Граду!

***

 — Нісенітниці!

 — Більшої брехні я в житті не чув!

Роздратовані вчені покидали конференцію, кидаючи аркуші з власними дослідженнями та гримаючи дверима. У авдиторії лишилось не більше за половину з тих, хто сидів від початку. Та навіть від цієї купки я почула оплески, що не вщухали ще протягом хвилини. Зовсім скоро вони попрямують тою ж дорогою до Бергерівки. Моя частина угоди виконана.

^[1] “Жива могила” - твір Людмили Старицької-Черняхівської, вперше опублікований у 1889 р.