Ікласта Павучиха
Дорога Оксанко!
Сьогодні, коли я вийшов на автовокзалі, вперше зрозумів, куди мене занесло життя. Моя добре випрасувана форма злякала бабусь біля ларька. Ти би бачила їхні голодні погляди. Я відчув себе куском м’яса, яке привезли зразу після забою.
Погода сьогодні нельотна. Густий туман оповив це село так, ніби немає наміру впускати сонце.
Хата нормальна, є все необхідне: ліжко, письмовий стіл, лампа і туалет на вулиці. Та я не скаржуся. Мушу йти на вечірній обхід. А ти пиши мені, не забувай. І передавай вітання Іванкові, я сумую за вами.
Ваш Микола
22.11.1990 року
РОЗДІЛ 1
Ворони обсіли дерево, яке майже оголило своє тіло. Вони вичікувально спостерігали за перехожими, неначе стерв’ятники. Люди тинялися звечорілим селом в пошуках хоч якоїсь справи. Всі вони звикли тримати свої руки в невтомній праці, гаруючи до останнього поту, щоб витягнути пару копійок. А тепер і то у них забрали. Прийшла якась там криза, яку в цьому селі обзивали просто й чітко – криса.
Криса прокрадалася в і так бідні будинки й відбирала останні крихти. Колгоспи позачиняли і єдиною згадкою про корів був їхній послід на дорозі. А діти плакали, б’ючись сам на сам з гарячкою, а батьки танули у випивці, записуючись щодня на рахунок й знаючи, що ніколи не зможуть закрити борг. Люди тільки почали звикати до нового пацючого стану, як в село прийшла ще одна біда.
- Гей, пане начальнику, ви до нас надовго? – спитавши, сплюнув на землю якийсь чоловік, що підпирав ворота старого будинку. Він дивно посміхався.
Та старший лейтенант міліції Микола Чорній лиш сумно поглянув вбік, згадуючи своє тепленьке місце в Києві. Він тужно вдихнув затхле туманністю повітря. Вулиці були малоосвітлені, тож зло могло ховатися у будь якому закапелку. Сьогодні не було сенсу йти й оглядати місце злочину, адже вбивство сталося в лісі, а ходити там в темряві, не знаючи всієї історії, не надто хотілося. Тіло доставили до столичного моргу, справа була серйозна, для криміналістів. Для початку Микола хотів прощупати людей, подивитися на їхні реакції, вивчити мотиви. Та на сьогодні йому вдосталь і цього куцого чоловічка, який тільки те і робить, що викликає страшну мігрень.
- Іване, відчепися! – скрикнув коротун в бежевому костюмчику. Він бігав навколо старшого лейтенанта, розпинаючись в розповідях про недавній злочин. – Ви, пане Миколо, я ж можу до вас так звертатися? Ви навіть уявити не можете, які ми раді, що до нас відправили спеціаліста зі столиці! Ми ж маленьке й нікому непотрібне село, якби не вбивство, про нас би певно ніхто і не почув, - заторохкотів голова сільради. У його голосі вчувалися акценти, ніби він прикидався не тим, ким є насправді.
- Анатолій Мойсейович, ви зголосилися допомогти мені в обході села і я за це дуже вдячний. Але зараз я лише ознайомлююся зі всім, до розповідей ми перейдемо завтра, – відрізав міліціонер, натякаючи на тишу.
Людей на вулиці майже не було, багато з них сиділи в місцевому клубі, де щодня наливали, окрім п’ятниці. По п’ятницях же всі приносили свою випивку на дискотеку.
- Не хотіли би зайти на чарочку в клуб? – улесливо потер руки Анатолій Мойсейович.
Сержант погодився зайти, правда пити він не збирався, ця згуба забрала в нього батька, тож до нього вона не добереться, це він собі міг обіцяти.
В клубі було незатишно, де-не-де протяг ковзав тілами, обмацуючи вологий від поту одяг завсідців. Люди були не надто привітні, особливо до не проханих гостей, всі поводилися неначе винні. Вони відводили погляд від лейтенанта та презирливо дивилися на свого голову, мовляв, ми не пробачимо, що ти привів чужинця. Микола вдивлявся у спини чоловіків, думаючи, хто б з них міг скоїти таке жорстоке вбивство? У кожного були свої таємниці і він мав намір розкрити їх.
3 дні до того
- Олесю, ти закриєш магазин сама? – крикнула з підсобки тлуста жіночка середнього віку. – В малого сьогодні знову температура, мушу бігти лікувати.
- Ой, пані Марино, йдіть, звичайно, я все зроблю, нехай одужує!
Почувши стукіт дверей, Олеся видихнула. Вона не любила ту тітку Марину, бо надто вже в неї довгий язик був, ласий до чужих справ. Всі брудні чутки йшли завжди від її особи і байдуже чи то була правда, люди все одно вірили, бо любили бруд. Тож дівчина зраділа, коли її напарниця пішла швидше. Точніше, підлегла, бо Марина, хоч і така молода, але була старшим продавцем. Залишилося пів години до закриття магазину, та можна не турбуватися, ніхто вже сьогодні не прийде. Можна закритися швидше і піти додому, ніхто й не дізнається, вона заслужила трішки відпочити.
Олеся зняла свій фартушок, повішавши його на гачок і кинула погляд на безлад після Марини. Тож треба бути такою нечупарою, подумалося їй, а ще людей обговорює.
Марина сумлінно виконувала свою роботу, не прогулювала зміни, не відпрошувалася по хворобі і все, щоб назбирати грошей і поїхати з цього богом забутого села. Молоді тут не так багато лишилося, всі повтікали до міста в пошуках роботи. От дівчина мріяла працювати в театрі, сцена її все, де би тільки гроші взяти, оце питання. Та нічого, вона надії не втрачала.
Вимкнувши світло й зачинивши двері, Марина вийшла на вулицю.
- Хм, нікого, знову сидять в клубі, алкоголіки, – спротивилася дівчина, мовивши в темряву.
На вулиці піднявся сильний вітер, зриваючи хустинку з голови продавчині. Вона обернулася в бік лісу, щоб прикрити обличчя від піску. Та раптом її погляд завмер, вглядаючись у сліпучу темряву. Звідти почали долинати якісь дивні звуки та приглушені співанки. Марина зачаровано дивилася туди, затримавши дихання і неначе за якимось дивним покликом пішла в протилежний бік від її дому.
Наступного ранку Марину знайшли коло лісу, мертвою. В руках вона тримала закривавлений дерев’яний хрест, що пропав з церкви напередодні.
Розділ 2
Дорога Оксанко!
Пишу тобі ще вдосвіта. Мені сьогодні не надто добре спалося, я засмутився через смерть молодої дівчини. Як подумаю, що це могла бути ти, стає тошно. Сьогодні я маю багато роботи, але перед тим мушу випити якогось цикорію, тож йду на його пошуки. Село тут бідне, та й люди теж, якщо розумієш про що я. Цілуй Іванка від мене, сумую.
Ваш Микола
23.11.1990 року
Запис розмови із Горич Марією Василівною, родичкою убитої (23.11.1990р/11:00)
(взято із особистого щоденника Войцюха Олега Павловича)
- Маріє Василівно, ви не помічали, щоб в Олесі появилися якісь дивні звички чи то пак вороги? – запитав Микола, занотовуючи щось у записник.
- Та де, синку, вона була такою хорошою дівчинкою, всім допомагала, збирала гроші на свою мрію, нікому не переходила дороги! – відповіла бабуся вбитої, схлипуючи в носовик. – А цей тут обов’язково має бути?
- Думаю, ви знаєте вашого сусіда Олега, він допомагає мені находити, так би мовити, спільну мову із вами. Отож, про яку мрію йдеться? – зацікавився слідчий.
- Вона хотіла артісткою стати, любила так оті журнали гортати, казала все, шо як заробить гроші, то купить собі весь той одяг, шо виділа, – махнула пані Марія в бік столику, закинутого застарілим глянцем «Краса і мода».
- У вашої онуки були якісь заощадження? Можливо вона з кимось поділилася своєю мрією?
- Та Олеська мала пару копійок, тримала їх в шкарпетці под мотрацом. А про її мрії знало всьо село, начальнику, вона не могла того втаїти. Хіба як ти вже тут і винного шукаєш, то сходи до священника, тьху, – сплюнула на підлогу баба.
Лейтенант глибоко вдихнув, затамувавши подих. В будинку витало стояче повітря, ніби тут роками не відкривали вікон. Він втомився від цього нафталінового запаху і хотів чимшвидше піти звідси й випити якусь таблетку. Сьогодні голова боліла ще більше. Тож він вирішив по трохи закінчувати, знаючи, що далі на нього чекатимуть лише брудні чутки, та все ж, мусив запитати:
- Чому я маю звернути свою увагу на священника?
- Йой, ти шо, не знаєш? Я тобі зараз розкажу, – сказала бабця, зручніше вмощуючись. – Дідо його був ше той злочинець, ходили поголоси, шо він ласий на чужих жінок, при чому всіх. Я ше молода тоді була й не вірила, шо отець Петро таке може зробити, той не давала ваги всім тим чуткам. Та одного разу він не прийшов на вечірню службу, я подумала, шо треба піти й спитати, де він подівався. То я зголосилася навідатися до його хати, та прийшовши, побачила, як панотець сумки збирає, а збоку нього сидить моєї мамочки подружка Катря. Я їх цеє, питаю, ви куди то намилилися, службу хто вестиме? А він тільки й глянув на мене та так по злому, по демонськи, що я злякалася і втікла звідти. Служби того вечора не було, а на ранок всі дізналися, що чоловік Катрі забив сященника і жінку свою, через ревнощі. Ті втекти хотіли десь, та не встигли. Тож і ходить тепер поголос, що панотець вернувся з мертвих і тепер мститься. Від того часу я й не вірю їм.
- Ем, добре, я поспитаю в отця, не хвилюйтеся, – сказав Микола, зніяковіло почесавши голову олівцем.
- А, думаєш я ненормальна? Ти придивися до наших людей, синку, всі вони щось приховують.
- І навіть ви, Маріє Василівно? – усміхнувся слідчий.
- І навіть я, - підморгнула бабуня.
Розділ 3
Войцюх Олег кохав Олесю з дитинства. Вони все життя були сусідами, пам’ятаючи одне одного до недавньої трагедії. Він не раз кликав дівчину на побачення, але та відмовляла, обгрунтовуючи це тим, що вони лише найкращі друзі. Тож, коли Олег дізнався про приїзд слідчого із столиці, вирішив одразу кинутися на допомогу, в пам’ять про його кохану.
- Тож, Олеже, ти знав жертву з дитинства, так? – спитав Микола, йдучи вулицею й міркуючи про наступну дію.
- Це допит, пане начальнику? – скривився хлопець від уточнення про жертву. – Прошу, називайте її Олесею, мені і так важко, я кохав її.
- Так, звісно, вибачай, – прокашлявся сержант, й подумав, раптом таки цей хлопець і є вбивцею. Невзаємне кохання, мотив? Мотив! Та варто було приглядітися краще до цього м’якотілого юнця, як Микола бачив лиш зажурені очі та худе тіло, що випиналося з-під куртки-вітровки.
- Зайдімо до клубу, трохи погріймося і підемо до священника? – порушив роздуми Олег.
Та слідчий лиш легенько кивнув, дивуючись, як малий розгадав його потаємні бажання. Може і добре, що він допомагатиме, а раптом люди стануть менш ворожими?
У клубі так і було тьмяно, хоч пробило о пів на першу і сонце нарешті показалося з-за хмар, там панував морок. Вікна були заклеєні старими газетами, не пропускаючи природнього світла. Мов читаючи думки, Олег кинув хихочучи:
- То щоб жінки не заглядалися по вікнах за своїми мужами, які тут завсидіють, пропиваючи останні гроші. Їх попереджають і вони тікають через задні двері.
Та лейтенант лиш сумно всміхнувся. Він пам’ятав ті часи, коли батько просиджував так дні й ночі, поки його не приносили додому такі ж друзі. Він лупцював маму, коли немав настрою і лупцював, коли мав. Та й його не раз зачіпав, було діло. Та лейтенант швидко похитав головою, ніби здмухуючи від себе думки, зараз не до минулого, треба схаменутися. Батька уже немає, на щастя, з нами.
- Вам замовити якого пійла? Та попереджаю, то всьо пальонка, потім голова страшно болить, а то й гірше буває, – знову захихикав Олег.
- Ні, попроси може цикорію якого, – сказав лейтенант хлопцю, що вже посунув в бік столу, де наливали.
Не встиг Микола й схаменутися, як повернувся хлопець зі склянкою води в руках. Він почав розводитися про те, що нічого крім кип’ятку у них немає, а як хоче чого міцного, то хай бере брашку і не викабелюється.
- Це вам наливайло передав, якщо що, – докинув Олег, вказуючи на беззубого чоловіка, що був тут за головного по святу.
Слідчий взяв склянку, гріючи трохи об неї руки та, зазирнувши в неї, зрозумів, що вода тут має дивний жовтий наліт. Виколупуючи його пальцем, Микола задумався, звідки взагалі вони то налили.
- Кращого не буде, пийте. Тут усюди така вода, – знову кинув хлопець, ніби поселившись в голові слідчого. Того аж перекосило.
- Тож, коли підемо до священника? – спитав Микола, чекаючи на інформацію по службам.
- Скоро, не хвилюйтеся. Панотець зараз в іншому селі, похоронку відбуває, десь приїде за години дві, то не довго, – махнув рукою Олег. – Ви одружені?
Микола не очікував на якісь особисті розмови, але йому й так не було чим зараз зайнятися, тож відповів:
- Так, одружений. Точніше, – зам’явся він, – ну, в нас зараз не так гладко все, але ця поїздка піде нам на користь.
- А діти є?
Микола задумався про свого сина, попиваючи приторну воду. Щось у ній було дивне, окрім накипу там плавали чорні згустку, ніби кусочки вугілля та вибору багато не було. У цьому клубі стояло повітря і від смороду пересихало у горлі.
Іванкові п’ять років, він – єдиний син, і дуже очікуваним. Після декількох років зневіри та викиднів, Оксана нарешті виносила його янгола. Він так сумує за своєю сім’єю, що, закриваючи очі, бачить їхні миготливі обличчя.
Ось посеред гаю – кохана жінка, посміхається і крутить на руках їх любого маленького сина. Він весело посміхається, аж шкірячись до болю. Але очі його такі порожні. Іванко не відкликається до Миколи, тож батько пришвидчує крок. Чому син його не чує?
За кілька хвилин стає дуже темно і нізвідки з’являються постаті в чорних накидках. Вони несуть в руках запалені свічки та дерев’яні хрести. Один з чужинців знімає каптура, обличчя незнайоме, й він щось починає говорити, та Микола майже не може розібрати слів, бо йому стає важко дихати. Чи вірите ви…
- То як, вірите, начальнику? – смикаючи сержанта за плеча, питає Олег.
- Що таке?! – не зрозумівши, що трапилося, вскочив та витягнув табельне Микола.
У клубі запанувала мертвотна тиша. Всі враз почали пожирати лейтенанта пацючими очима, тож, схаменувшись і згадавши, де саме той перебуває, всівся й заховав зброю.
- Що трапилося? – нахилився й спитав Олега тихцем.
- Та нічьо такого, ми говорили про вашу сім’ю, про колишню роботу і ви враз просто відрубалися.
- Від… що? – здивувався Микола.
- Відрубалися, певно вночі погано спали, от і зморило вас, нічьо дивного.
Микола поглянув на свій годинник, стрілки показували о пів на першу. Згадавши деякі подробиці до його так званого відрубу, він вискочив на вулицю, накидаючи свій бушлат і вийшов у вечірній холод. Було уже явно пізно. За сержантом вибіг розпарений Олег.
- Йосипів дід! Та ми засиділися з вами.
- Та ще й як, котра година? – розлючено спитався Микола. Він не до кінця зрозумів, як міг пропустити кілька годин роботи, з ним таке вперше.
- Я не ношу годинника, начальнику, воно мені не тре, - махнув рукою Олег.
Ще сьогодні зранку його поведінка була дещо іншою. Побитий горем юнак через смерть коханої, висувається на допомогу зі слідством, тепер поводить себе неначе лайдак якийсь. Та ні, думає Микола, це вже якась параноя починається, як і минулого разу. Не дай себе обдурити, викрикує сам собі подумки.
- Гаразд, де можна знайти священника? – перериває внутрішній монолог сержант, запитуючи.
- Пане начальнику, всьо добре з вами? – дивується Олег, – тож ви уже говорили з панотцем.
- Олеже, я приїхав справи робити, а не дурощами займатися, я не говорив ні з ким, ми з тобою провели весь час в клубі, потім я якось заснув і все, – лють накипала у голосі Миколи.
- Ну та, але перед тим, як ви тейго, заснули, то бачилися з панотцем, він ще вас питався чи вірите ви у вищі сили. Ви точно не захворіли?
Сержант замислився, може то був не сон, а священник дійсно приходив. Зараз він не може зосередитися хоч на яких думках, бо голова аж тріщить.
- Я, мабуть, піду приляжу, а ти мені віддай запис розмови із бабцею вби…, – не договорив Микола, коли побачив озлоблене лице хлопця, із бабцею Олесі.
- Добре, начальнику, я завтра до вас прийду з півнями, – сказав Олег простягаючи списані листки.
Розділ 4
Дорога Оксанко!
Не знаю, чи відправлю цього листа, бо не хочу твоїх переживань. Сьогодні стався дивний прецедент в якому я, як це пом’якше сказати, наставив ствол на цивільних. І це сталося якимось дивним чином! Мене запевняють у тому, чого насправді не було. Чи було? Сьогодні дуже болить голова, певно через не спану ніч напередодні. Ось пишу тобі це і розумію, які це все нісенітниці. Точно не відправлю цього, а збережу і зачитаю, коли повернуся, ми ще точно посміємося із нього.
Мушу лягати спати, завтра на мене чекає багато роботи. Цілуй від мене Іванка, скучив.
Ваш Микола
23.11.1990 року
Цілу ніч свистів по шибах вітер. Собаки брехали десь далеко на окраїнах села, а худоба протяжно вила через якісь свої забобони. Микола крутився пів ночі, то розкриваючи перину від задушливого поту, то закутуючись від холоду, що накочував хвилею. Голова перестала боліти ще декілька годин тому, але було щось інше, що заважало заснути бідному лейтенантові. Тож втомившись від безсоння, чоловік вирішив підвестися з ліжка. Та не зміг. Щось скувало його тіло, а в області серця почало дивно пекти. Він напинав свої руки та ноги до болю, але тіло не піддавалося. У куті щось почало скреготіти. Микола кинув погляд туди, звідки долинав звук та стояла така темрява, ніби її можна було фізично намацати.
За декілька секунд з того кута почувся людський шепіт. Хтось почав тихо підспівувати, залунали кроки.
- Хто тут, – викрикнув у темряву чоловік, видихнувши від того, що хоч голос йому підвладний. – Я озброєний!
Та шепіт тільки посилювався, а кроки наближалися. І як би Микола не намагався порухатися, його просто заціпило. Не відриваючи погляду, він затамував подих і зрозумів, що нічого більше не чути. Та не минуло й секунди, як лейтенант подивився вгору й побачив при місяці, який нарешті показався на видноту, як зі свистом до його грудей рухається дерев’яний хрест.
- Ааааааа! – закричав Микола, спинаючись на ноги. – Ааааа! – зривалося з його горлянки все далі й далі, поки він не зрозумів, що на вулиці вже ранок.
Віддихуючись, почув стукіт в двері.
- Начальнику, все добре? – почулося з-за дверей. Ви всіх півнів застрємали своїми криками.
Сержант важко впав на скрипуче ліжко і почав тихенько підсміюватися з того, що йому наснився такий кошмар. Так, це ж був всього лиш кошмар і нічого більше. То виходить, що він таки поспав, хоч і не надто вдало. Відчуваючи, що він вже взяв до рук своє тіло і розум, він підійшов до дверей.
- Сьогодні, пане начальнику, маємо знайти вбивцю моєї Олеськи, – показався усміхнений Олег. – Одягайтеся, в нас багато роботи.
Розділ 5
Запис розмови із Крук Мариною Йосипівною, колегою убитої (24.11.1990р/9:00)
(взято із особистого щоденника Войцюха Олега Павловича)
- Я ж кажу, тут не все так чисто, як вам здається, лейтенантику, – сказала пані Марина, стріляючи поглядом у слідчого й наливаючи йому склянку води. – Вона точно нагуляна була!
- Тобто ви засвідчуєте, що Олеся Горич, вбита дівчина, не була рідною донькою своїм батькам? – відхилився на спинку крісла Микола, видихаючи від тої бридні. Він прийняв склянку й відпивши, знову помітив той наліт із чорними частинками.
- Тож що я вам і кажу! А вбив Олесю її рідний, справжній батько, бо ж загуляв із її мамкою, – сплюнула від такого гріха жінка.
- А прийомні батьки, як ми знаємо, померли ще у дитинстві дівчинки. Але її справжній тато приїхав до села, де колись загуляв, щоб вбити позашлюбну доньку, аби та не осоромила його чесного імені?
- Ну, напевно, я уже навіть і не знаю, – почала крутитися, мов змія, на стільчику продавчиня.
- Гаразд, а тепер серйозно. Чи були в Олесі якісь вечірні зустрічі, дивна поведінка чи щось, щоб вас могло насторожити? – по злому кинув Микола.
- Та ні, не помічала.
- Якщо не помиляюся, ви наразі зайняли місце старшого продавця. І у вас збільшилися повноваження та виплати?
- Ну так, хтось же мав посісти це місце, а я багато працювала, – почала ще більше метушитися пані Марина. – Це ви взагалі на що натякаєте, га? Я не така дурна, як ви думаєте. Певно змовилися, щоб знайти крайню і тепер хочете повішати на мене мокруху? Не вийде, я на вас в суд подам! – вскрикнула жінка й почала показувати в сторону дверей. – Мені вам нічого сказати, до побачення.
Микола подякував і закінчив цю зустріч на не надто приємній ноті. Та вийшовши із дому, він засміявся.
- Не знаю чого це ви іржете, але та тьотка дуже противна, – відрубав Олег.
- Та й того сміюся, що вона небелиці вигадує. А зараз до серйозного, мені потрібно з отцем поговорити, заведеш?
- Знову? – почухав здивовано голову хлопець.
- Хм, так, маю ще кілька питань, – сказав Микола, щоб не починати дурної розмови про вчорашню зустріч, яку він начебто забув.
- Та він на похороні, я ж вчора казав, що в сусідньому селі кого хоронять.
- Ні-ні, Олеже, ти щось плутаєш, він там вчора був, – почав вже щось підозрювати лейтенант.
- Та де, вчора панотець цілий день у храмі був, шо це з вами, начальнику?
Слідчий замислився. З чого б це раптом прикривають священника, потрібно все вияснити. Та не встиг він розвинути думку, як під’їхав хлопець на велосипеді:
- Вам тєлєграма зі сталіци, - протягнув листка малий, а за тим і руку, щоб дали копійку. – Дядінька міліцейський, не будьте жлобом, бо в рай не попадете.
- То ти де такого набрався? – спитав хлопчура Олег.
- Нас так батюшка в недільній школі вчить.
Тут лейтенант нарешті зацікавився:
- То десь зараз ти ходиш на навчання?
- Та, мамка по неділях заставляє, каже шо то добре для моєї нечистої душі, – сплюнув малий. – Кажду неділю там просиджую, ше й з самого ранку, в восєм вже там маю бути.
- Дякую, – задумливо відповів Микола й почав розпечатувати конверт.
Розділ 6
Телеграма зі столичного моргу для Чорнія М.О.
Шановний лейтенант Чорній М.О., хочу відповісти на ваш запит і запевнити, що немаю жодної інформації про розтин тіла загиблої Горич О.В., адже до нас така не поступала.
З повагою, патологоанатом Григорчук В.С.
- З’єднайте мене із центральним моргом! – кричав в телефон Микола. – Та нехай би вас чорти побрали, чому мене постійно вибиває?
- Поганий зв’язок, лейтенанте, ми тут неначе в глуші, от як вітер схаменеться, то трохи краще стане, – відповіла поштарка з віконця. – Ви телефон перестаньте бити, бо він в нас один-єдиний, вас за це люди замордують.
Лейтенант вибіг із приміщення, холодний день обдував його палючі щоки. Що за трясця, до чого тут вітер? – подумки скаженів він. Де тепер шукати тіло, куди його забрали?
- Чуєте, начальнику, а йдемо до голови, мо’ він щось знає, тож радо поможе, – вигулькнув позаду Олег.
Часу на ігри немає, слідчий тут уже 3 дні, а його тільки те роблять, що водять за носа, брешуть в очі та приховують інформацію. Нічого не відповівши, він пішов в сторону сільради. Потрібно вияснити все зараз. На вулиці розгулює вбивця і може статися ще одне вбивство, не дай Бог.
Дійшовши до сільського управління, лейтенант, не стукаючи, зайшов у приміщення й поклав курс на кабінет голови.
- Ой, вам туди не можна! В Анатолія Мойсейовича нарада, –вскочила на рівні секретарка.
- Я теж на нараду, – відрізав Микола, відкриваючи двері.
Він не знав, що це за нарада і хто там буде, тож подумав, що імпровізація найлегший варіант. Та побачивши за столом голову та отця, Микола почав посміхатися сам до себе, подумавши, що нарешті везіння на його боці, але у вухах з’явився дзвін. І з носа потекла кров.
Розділ 7
Марія Петрівна все життя пропрацювала санітаркою у столиці. Та колись, у розквіті бальзаківського віку вона вирішила повернутися до рідного села, найняти саму себе на посаду фельдшера, якого там не було і завести свою маленьку справу. Поговорювали, що ліки їй передають зі столиці, але яким чином, ніхто не знав, але це точно було незаконно. Так воно й працювало впродовж довгих років.
Сьогодні до одної оселі, яка була перетворена на мінігоспіталь, потрапив дуже красивий чоловік. Статечний, високий, світловолосий. Тут в селі були одні п’яниці та нероби, Марія це знала, тож одразу зрозуміла, що цей екземпляр – екзотика.
- Марієчко, то що з ним? – вискочив нізвідки голова, притуляючись до медикині.
- Ще не знаю, зараз нашатирчику дам, нехай розкаже, що його турбує. – холодно відповіла Марія, відсовуючи руку Анатолія Мойсейовича зі свого стегна.
Пацієнт закашлявся й розтулив очі, несвідомо кліпаючи.
- Де я, – почав було підійматися з ліжка, але впав назад від запаморочення.
- Тихо-тихо, – пробелькотів голова, – ви в надійних руках, а зараз відпочивайте, – підморгнув і вийшов.
- Боже, ну й слизький тип, ніби ролі грає, – мовила Марія. – Давайте, Миколо, поміряємо вам тиск.
- Ми знайомі? – повернувся на голос сержант, по трохи відновлюючи контроль над відчуттями. – І як я сюди втрапив?
- О, маєте бути вдячні панотцю, він єдиний, хто має ту машину з оленем напереді, то вас сюди і привіз, – захихотіла дивно санітарка. – Я Марія, ваша доглядальниця в найближчі кілька годин.
- О ні-ні, я полежав і мені потрібно вже збиратися, я мушу поговорити зі священником, – знову зробив спробу встати Микола.
Жінка підійшла до нього й поклала свою долоню на плече, погладжуючи. Вона почала пояснювати, що немає потреби хвилюватися і кудись поспішати, адже у лейтенанта ще купа часу, щоб розкрити ці вбивства. Її рука опускалася до ліктя чоловіка, дивно натискаючи, а потім він побачив маленький шприц, вміст якого влетів зненацька у його кров.
Розділ 8
Микола знову опинився на тому лузі, що й днями раніше. Його Оксана крутила сина навколо себе й сильно сміялася, а збоку стояв його колишній начальник. Та вмить вони всі троє починають тікати в бік лісу, навіть не оглядаючись на крики слідчого.
Микола починає бігти й кричати їм навздогін та вмить зупиняється, коли знову бачить ті дивні постаті, що йдуть йому назустріч. Сьогодні їхні каптури зняті, та облич все одно не видно, вони всі розмиті. Головний з них, що іде попереду, починає читати якісь нісенітниці, спочатку здається, що це молитва, але ж ні, мова не наша. Микола хоче обернутися й втекти звідти та його тіло прикувалося до землі. Він повертає голову і розуміє, що уже лежить на якомусь вівтарі, а навколо ходять люди в чорних плащах. Вони щось співають та підіймають руки до неба. Головний же стоїть й поглядає на Миколу, обличчя й далі неначе в тумані. Він малює на лобі лейтенанта крапку, а потім заносить дерев’яного хреста над грудьми й…
Микола відкриває очі, дико метляючи погляди по кімнаті. Його дихання збилося нанівець, в грудях тахікардія, а в голові сильно пече. Він обертається й бачить склянку води на столику й, хапаючи, випиває її за раз. На зубах скрегоче наліт. І тут чоловік розуміє, що зараз перебуває в своїй хаті, але як так сталося? Лунає стукіт й двері прочиняються.
- Вже оклигали, начальничку? – зайшов до хати Олег.
- Що…що я тут роблю? – нічого не тямить лейтенант, питаючи.
- Ем, ну теє, живете тут ніби, а що?
- Та ні, я ж був в якісь лікарні, де мене обходила Марія, і, боже, як же болить голова, – почав потирати скроні Микола. – Марія, їй десь близько сорока, висока, чорнява.
- Ну в нас є одна санітарка, Марія Петрівна, але їй десь під вісімдесят. Начальнику, ви залетіли в кабінет до Мойсейовича, почали там дебоширити, напали на панотця, а потім просто впали. Тоді вас відвезли сюда, а мене послали за фельдшером до сусіднього села. Ви шо, забули?
- Чекай, що ти розказуєш, я не пам’ятаю такого. Я не міг накинутися на панотця, з чого б це раптом? – почав виправдовуватися Микола.
- Ну, ви кричали, шо він ховається від вас і не хоче допомагати слідству. Хоч вчора він відповів на всі питання, – почухав потилицю Олег, присідаючи. Може ви головою вдарилися?
Микола почав пригадувати, що дійсно звинувачував панотця, бо той не йшов на зустріч, але це було лише в думках. Чи ні, не розібрати. В голові так стугоніла кров, що боляче було навіть думати. Тож він встав з ліжка й підійшов до крану, набрати ще води. Цього разу вона була м’якшою та приємнішою на смак, мабуть звик, подумалося.
- Гаразд, коли буде лікар? Мені потрібні таблетки, голова болить.
- Та я ж оце не договорив, фельдшер поїхав із жінкою на моря. Тож вам, на жаль, ніхто не допоможе, – дивно мовив Олег. – Та хіба я можу сходити до Петрівни й взяти в неї якоїсь травки-муравки, вона на тому знається.
Микола подумав, що давно вже не лікувався народними методами та вибору великого не було, йому необхідно позбутися цього болю. Тож він відрядив хлопця до тої жінки, а сам сів писати листа.
Розділ 9
Дорога Оксанко!
Я божеволію. Таке відчуття, ніби проти мене змовився весь люд. По ночах я не можу заснути, виснажуючи себе й своє тіло. А у світлу пору мене постійно мучають мігрені. У мене таке відчуття, що тут покривають убивцю і не дають дійти мені до самої суті. Вони брешуть в очі та розказують про те, чого я насправді не робив.
Я маю мету, дійти до кінця, та не знаю наскільки це буде безпечно. Я ще покажу їм усім!
Обійми сина.
Ваш Микола
25.11.1990 року
День був похмурим. Здійнявся сильний вітер, приносячи із собою непотріб та пил із різних місць. Сьогодні Микола планував докопатися до суті будь якою ціною. Олег приніс йому якусь бодягу, але на диво, голова швидко перестала боліти. Навпаки, вчувалася така полегкість, якої він нарешті прагнув.
Сьогодні час замолити всі гріхи, тож не слухаючи хлопця, слідчий направився до церкви. Він відчував, що там живе якесь зло, це зовсім не дім Божий. Дорогою Микола переглядав фото з місця вбивства, вдивляючись у риси жертви й замислюючись, за що так вчинив з нею Бог. Олеся мала б мати довге й щасливе життя. Ось як його Іванко, до прикладу. Так, зараз немає поблизу із ним батька, та це ненадовго, із ним любляча мама. Потрібно пошвидше звідси вибиратися.
- Куди поділося тіло? – вголос мовив Микола, повертаючись до свого супутника, та Олега ніде не було.
Дійшовши до церкви, слідчий почув тихенький жіночий сміх. Обертаючись в пошуках хлопця, Микола почав його гукати, та відповіді не було. Лиш тільки сміх почав наростати, стаючи все гучнішим і гучнішим.
Погляд слідчого почав вловлювати якусь тінь. Вона все котилася то на дерева, то на двері церкви, ніби тікаючи від нього й хихочучи. Лейтенант вхопився за голову, він упав на коліна, тому що сміх почав заполоняти його думки.
- Що за чортівня? – закричав Микола.
Зібравши усю силу в кулак, він підійнявся й забіг до церкви. Сміх зник. У храмі панувала мертвотна тиша. Де-не-де палали свічки, а через вітражі майже не пробивалося денне світло. Хтось стояв біля вівтаря. Важко було зрозуміти, хто це, тож Микола, відсапуючись, почав рухатися в той бік. До нього заговорили:
- Сину мій, зупинися, ти вже зовсім вибився із сил.
- Хто ви? – спинився слідчий на середині церкви. Він знову впав на коліна, повернувся головний біль.
- Я голос розсудливості та умиротворення. Прийми правду, яку ховаєш глибоко в собі, – відповіла постать, рухаючись у напрямку Миколи.
Йдучи, ця постать зачіпала своїм важезним плащем усі лавки, змітаючи віковічний пил. У руках у нього була чаша, тож простягнувши її, він мовив:
- Пий і узрій всю правду!
- Я не хочу, – захникав Микола, борючись із черговим нападом болю. – Я хочу додому, відпустіть мене.
- Пий! – крикнув ще раз чоловік й, закинувши лейтенанту голову, влив у горлянку вміст чаші.
В очах потемніло. Не було жодного звуку. Минуле переплелося з теперішнім. І нарешті фарби влилися на все навкруги.
Розділ 10
Навколо вівтаря зібралися постаті в темних плащах. Вони хиталися в такт й щось бурмотіли, тримаючись за руки. В центрі лежав Микола, зв’язаний та оголений. Прийшовши до тями, чоловік міг лише крутити своїми очима, решта тіла було не підвладним йому. Він відчував, як весь біль та смуток покидає його, надаючи якогось іншого стану.
До голови наблизився чоловік, це був Анатолій Мойсейович.
- Що ж, сину мій, чи згоден ти, першопроходцю, прийняти наше благословення?
Микола відчував, як його язик набряк, то лиш тільки замугикав у відповідь, сльози потекли з його очей.
- Не плач, дитино, ти є частиною великого задуму. Я розкажу тобі, на смертному одрі, яке значення має твоє звільнення. Твоя чиста душа, яку ніхто не помічав, ні жінка-мучениця Оксана, що не змогла встояти перед плотськими утіхами з твоїм начальником, ні твій друг, який знав про все і приховував правду перед богом нашим. Сину мій, ти знав, що чадо, народжене в гріху, було не твоїм, та любив його усім серцем, незважаючи ні на що! О, яке серце твоє великодушне та щире. Тебе відіслали подалі, викинувши, як сміття, до цього забутого місця. Та ти віднайдеш тут свій спокій і мир, і звільниться душа твоя від смертних гріхів, і станеш ти богом над усіма богами, пізнавши силу, якої ще не було. І станеш ти чашею нашого покровителя, і будеш панувати над усім людом!
Микола взагалі не міг зрозуміти, звідки про нього стільки знали. Та це уже його не хвилювало, потрібно було вибиратися звідти. Слідчий почав відчувати свої ноги. Поки люди в екстазі співали хором, а Анатолій Мойсейович ніс якісь небелиці про спасіння душі, Микола почав діяти, відчуваючи приплив якоїсь незвіданої енергії. Він стягнув своє тіло на підлогу і почав повзти. Йому здавалося навіть, що люди розступилися, даючи дорогу.
Лейтенант все повз і повз, залишаючи це божевілля позаду, було відчуття, ніби вже майже видніється вихід, ось вже й рукою до нього подати. От дурні, навіть не гоняться за ним! – засміявся Микола.
- Скаженці! – крикнув він й обернувся глянути, що ті робили.
Він побачив, що насправді лише скотився з вівтаря й відчув сильний біль у скроні. Повернувши голову, він відчув під собою калюжу крові й зрозумів, що вдарився при падінні.
- Це все не може бути правдою, – запхенькав, мов дитина, Микола.
Та у відповідь почув до болю знайомий голос. Чоловік присів поряд зі слідчим й почав гладити по голові, розмазуючи кров.
- Не бійся синку, я з тобою. Прийми благословення, – і зняв каптур.
Микола вирячив свої очі, він повірити не міг в те, що бачив. Це був його батько, живий-живісінький. Той лагідно посміхався та було в цьому щось дуже жаске.
- Але ти ж помер, – мовив Микола.
- Я помер, щоб відродитися! – скрикнув чоловік й заніс дерев’яного хреста над сином.
І останнє, що побачив лейтенант, перед тим, як душа його покинула царство земне – це голодні очі всіх селян, з якими він зустрічався донедавна.
Розділ 11
Миколо!
Я знаю, що згрішила перед Богом, але перед собою я – чиста. Не можу й знати, що ти відчував, коли дізнався правду про Іванка, але я вдячна, що ти любив його, як рідний батько.
Але я більше так не можу. Я кохаю того чоловіка, що є кровним для нашого сина. Хочу розповісти своїм любим хлопчикам усю правду, яку утаїла від них. Я дуже шкодую, що послухалася до твоєї поради й не зізналася чия це дитина. Але тепер все буде інакше. Не шукай нас, ми їдемо звідси у щасливе життя. Будь й ти нарешті щасливим!
Чорній Оксана
22.11.1990 року
