Склочна Примара
Світло гасової лампи, тьмяне і непевне, не могло розігнати пітьму. Натомість воно оживило тіні, що тепер хазяйнували в будинку. Сірі, напівпрозорі, легкі, важкі, чорнильно-чорні. Вони переплітались химерними візерунками, повторювали обриси дерев, що росли за сліпими вікнами, видовжувалися, ніби намагаючись дотягнутись покрученими гілками-руками та схопити.
Р-рип, р-рип.
Стара долівка скрипіла під ногами. Звук кожного кроку відлунням відбивався від стін, змішувався з тінями.
Р-рип, р-рип.
Напевно вже не варто ховатись. І звуки, і тіні вже давно його викрили.
— Агов, є тут хто? — крикнув Гоббс у порожнечу будинку.
…хто? …хто? — звідусіль повторило ехо.
— Це поліція! Інспектор Гоббс.
Гоббс… Гоббс…
— Виходьте з піднятими руками й ніхто не постраждає!
Постраждає… Постраждає…
Липкий піт рясно вкривав чоло і шию інспектора. Стікав цівками за комірець сорочки. Незграбним рухом дістав носовичка і витер спітніле обличчя та потилицю. Відчув щокою легкий подих вітерця, але не встиг насолодитися свіжістю, як від раптового «БАБАХ!» сильно прикусив собі язика.
Двері з гучним лязкотом зачинилися.
Світло лампи потьмяніло, а тіні набули об’єму і чорноти.
Гоббс зробив декілька кроків у напрямку дверей.
Р-рип. Р-рип.
Він не міг зрозуміти з якого боку долинає звук. Вже не був певен, що чує лише свої кроки.
Двері виявились зачиненими.
Важке дихання змішувалось з тінями і тонуло у в’язкій пітьмі. Серце, як навіжене, калатало у грудях.
Він був тут — хижак, монстр. Гоббс готовий був закластися на свою душу. Але чи сам?
Лампа давала світло лише на відстані витягнутої руки. Тіні у божевільному танку крутились перед очима, все більше збиваючи з пантелику. Кроки й відлуння звідусіль зводили з розуму.
Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
Слова Марі гострою голкою вп’ялися у мозок. Вона казала, що це важливо.
Він завмер і заплющив очі.
Тепер, коли тіні більше не відволікали його, Гоббс зміг розчути звуки кроків. Чужих кроків.
Другий поверх. Кроки обережні й повільні. Він намагається пересуватися тихо, але старий будинок зраджує і його.
Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
«Мабуть, ти мала рацію, Марі», — пробурмотів інспектор, гасячи лампу.
***
Ранок був сповнений неспокоєм. Стелився туманами. Холодне жовте сонце сходило у сірих хмарах, потрохи розганяючи похмуру ранкову імлу. З десяток людей юрбились біля входу в парк. Кутались у плащі та накидки, але не розходились. Як завжди цікаві та голодні до чужого горя.
Вітер підхоплював уривки розмов та розносив далі.
— Це ж там Пеггі? Пеггі ОʼНіл?
— Вона, бідолашна…
— Чуєте? Це ж її пес виє… Ніби плаче…
— Що ж тепер буде з Джонні?
— Пропаде хлопець без неї…
Вона лежала на галявині під розлогим кленом, обличчям донизу. Наче лантух з лахміттям. Темно-синя сукня, волога від крові та ранішньої роси задерлася, непристойно оголивши литки у сірих, залатаних панчохах. Сплутані пасма темного волосся вибивались з-під білого очіпка. Посинілі руки міцно зв’язані за спиною тонкою мотузкою.
За два кроки від мертвого тіла стояв констебль Персі Бінс — довгов’язий худорлявий молодик з рудим чубом та кирпатим носом, щедро обсипаним ластовинням. Форма на ньому сиділа мішком, заширока в плечах і стегнах та закоротка на рукавах. Не зважаючи на це, він носив її з гордістю, щовечора натираючи мідні ґудзики та пряжку ременя до блиску.
Констебль не міг себе змусити підійти ближче. Кожен погляд на вбиту жінку сповнював його невимовним жахом. А думка, що неї доведеться торкатись, пробирала до дрижаків. Він не розумів причини такого страху, але нічого не міг вдіяти.
Бінс заплющив очі та відвернувся. Стало трохи легше. Сліпо повертав голову в різні боки, прислухаючись. Він чув шелест листя і гомін людей. І жалібне скавчання собаки неподалік, що подекуди переходило то у виття, то у плач.
Чогось не вистачало. Але поки важко було збагнути — чого саме.
— Не стійте стовпом, Бінсе. Допоможіть мені її перевернути.
Хрипкий голос сержанта Вілкінса вивів його зі ступору.
— Т-так, звичайно, сер, — щоки Персі вмить запалали червоним і він неохоче підійшов до сержанта, що вже схилився над мертвим тілом.
Він давно затямив, що Вілкінса краще не злити та не баритися з виконанням наказів. Це був середнього зросту, міцно збитий чоловік, що нагадував своїм виглядом бульдога. Не тільки пласким, ще змолоду зламаним носом та обвислими щоками, що ховалися за пишними бакенбардами, а й міцною хваткою та впертістю.
Сержант дивився на нього зневажливо, ніби розгадав його страх. І з викликом, ніби сумнівався чи вистачить Бінсу мужності підійти ближче.
Він наважився. Нахилився і схопив за плече жінки та смикнув, перевертаючи її горілиць. Від різкого поруху голова закинулась під неприродним кутом. А спотворене обличчя жертви примусило його мимоволі відсахнутись.
За два роки служби Персі встиг побачити не менше дюжини трупів. Серед них були потопельники, розбухлі й смердючі. Одному з них перед смертю розпороли живіт і його тельбухи вивалились назовні та тягнулись за ним на добрих п’ять футів, приманюючи риб.
Він бачив повішаних. З чорними язиками, що вивалювались з рота та штанами, повними лайна. І труп чоловіка, що пролежав тиждень у погребі та був майже повністю об’їдений щурами. Його так і не вдалось опізнати, бо впізнавати там уже було нікого.
Але ця жінка виглядала так, ніби з неї витягли душу. Це видовище було гірше за вигляд напівзогнилих смердючих тельбухів.
— От трясця! — пробубонів під носа сержант та скривився. — Якщо про це пронюхають газетярі, то з нас не злізуть.
Персі застиг та пополотнів, намагаючись дивитись куди завгодно, тільки б не на обличчя нещасної. Вже краще на її шию. На чіткі, темні відбитки рук, що викарбувались на ній. На потворну рану з нерівними краями. Жертва, вочевидь, пручалась і до останнього була при свідомості. Тому глибокий розріз був не рівним. На засохлу, майже чорну, кров на синюватій шкірі. На розщібнутий комірець, заляпаний бурим. На товсту муху, що по-хазяйськи всілася на розпанахане горло мертвої жінки. Залізла вглиб рани та дзижчала, потираючи лапки. Муху, що неквапливо перелетіла до її рота, з якого стирчав кляп. Повзла по губах, скривлених і застиглих у передсмертній агонії.
Він не хотів дивитись вище. Але нічого не міг вдіяти. Його погляд мимоволі перемістився туди, де мали б бути її очі. Але їх не було. Пусті очниці перетворилися на суцільну рану. Криваву кашу з порізаної плоті, в якій звивалися білі личинки.
— Якщо надумали блювати, Бінсе, то негайно відійдіть від місця злочину, — в’їдливо промовив сержант.
— Зі мною все гаразд, сер, — відповів Персі, мужньо стримуючи нудотні спазми. — Я впораюсь.
Вілкінс з сумнівом зиркнув на Бінса та наказав:
— Йдіть краще розшукайте свідків. Може хто що бачив або чув.
Лабіринти вузьких вулиць, сморід нечистот, занедбані халупи та похилі двоповерхові будинки. Цей квартал на схід від парку зовсім не схожий на респектабельну частину міста, проте саме тут Персі Бінс почувався більш впевнено. Він виріс у подібному районі, добре знав місцеві правила і закони. Знав, що допоки на ньому поліційна форма, ніхто не захоче з ним розмовляти.
Знав, та все одно пішов. Пронизливе виття собаки стало його дороговказом. Він чув його ввесь час поки розпитував людей, що скупчились біля огорожі. Поки занотовував у записнику їхні свідчення.
Коли він нарешті добрався до потрібного місця, то сірий, з рудим вухом пес, з кривавими ранами замість очей, знесилений від болю та сліпоти вже не мав сили вити, лиш жалібно скавчав. Зараз скавчання перекривали інші звуки, що доносились з-за рогу будинку.
Розщібнути кобуру вдалось лише з другої спроби, але холод металу заспокоював розхитані нерви.
Темноволосий чоловік, босий та вбраний лише у залатані штани і сорочку, сидів на землі, впівоберта до констебля. З його рота виходили дивні звуки і Персі не одразу збагнув, що тими звуками був сміх. Сміх схибленого маніяка. І погляд такий самий: дикий та божевільний. У скривавлених руках він стискав довгастий уламок скла.
— Ані руш! Ви заарештовані! — тонким схвильованим голосом наказав Бінс. Та хромований револьвер в його руках не тремтів.
Чоловік замовк і смикнувся. Закрутив головою, наче намагаючись визначити джерело звуку. Констебль стиснув зброю сильніше та звів гачок.
— Руки вгору!
Підозрюваний перевів погляд з констебля на свої руки. Зареготав, голосно і надривно. А потім різко встромив гострий уламок собі в око та провернув його по очниці, вичавлюючи її вміст назовні.
Кров, змішана з желеподібною масою, стікала по щоці чоловіка. Напівпорожнє око вивалилось і звисало із покаліченої очниці.
— Негайно припиніть! — заволав Бінс, відчуваючи як сніданок підступає до горла. — Я… я буду стріляти!
І щоб надати ваги своїм словам підняв револьвер і вистрелив у повітря.
Оглушливий звук пострілу поставив крапку у звичному плині часу. Для Бінса, що вперше за два роки служби використав револьвер за призначенням, час зупинився і він закляк.
Десь далеко бриніла думка, що він мусить діяти. Зупинити навіженого, аби той не наробив ще більше лиха. Але не міг зрушити з місця. Не міг навіть кліпнути. Міг тільки, з роззявленим від шоку ротом, спостерігати як божевільний встромив гострий уламок в інше око.
Від сильного натиску скло тріснуло на дві частини. Менша залишилась стирчати з ока, а інший шматок випав з його рук, впав на бруківку і розбився на дрібні друзки.
— Ні! Ні! — розпачливим, жалісним голосом вигукнув він. — Мені сказали, що без очей буде краще видно!
Чоловік намагався намацати уламки скла на бруківці, а коли йому це не вдалося, то підніс до обличчя тремтячі, зігнуті гачками пальці та запхав їх у понівечені очниці. Він видлубував те, що залишилось від його очей, встромляючи пальці все глибше і глибше. Кровава, густа маса стікала по щоках і руках. Він бурмотів щось нерозбірливе, а потім застиг із пальцями, встромленими в очниці. Ніби щойно усвідомивши, що він наробив. І заголосив на одній протяжній високій ноті.
Нудотний спазм скрутив Бінса, пройшовся гидотною масою по горлу. Він спробував його проковтнути, як зробив це біля тіла мертвої жінки. Але цього разу організм переміг і він виблював весь вміст шлунку собі під ноги.
Наче зі сторони, він спостерігав як до нього підбіг захеканий та схвильований сержант з револьвером у руці. Чув, як той щось говорив, подекуди навіть кричав. Але не міг зрозуміти змісту сказаного.
Констебль намагався сказати, що оцей сліпий божевільний і є вбивцею. Але кожного разу, коли він відкривав рота, його шлунок скручував черговий нудотний спазм.
На щастя, Вілкінс сам розібрався з ситуацією: обережно підійшов до підозрюваного, готовий будь-якої миті вистрелити, проте не зустрівши жодного опору, натягнув на нього кайданки.
— Все скінчено, Бінсе, — промовив він. — Беріть себе в руки і поїхали у відділок. Нам ще звіти писати.
***
— Отже, наш єдиний підозрюваний мертвий, — інспектор Гоббс без стуку зайшов до кабінету Вілкінса, принісши на своєму плащі сирість осіннього ранку та аромат сигарного диму. Пройшовся по чистому паркету, залишаючи за собою доріжку з брудних слідів.
— А вбивства продовжуються.
Голос Гоббса важкий, як і його огрядне, неповоротке тіло. Говорить, наче цвяхи забиває. На його круглому, прикрашеному зморшками та пишними генеральськими вусами, обличчі застигло роздратування. Холодні блакитні очі дивились чіпко і гостро.
Вілкінс хвилювався. І тхнув дешевим одеколоном. Пітнів, облизував тонкі губи та силувався підібрати правильні слова.
— Ви ж бачили ранкові газети?
Сержант збліднув. Отже, бачив.
Гоббсу подобалось спостерігати як той намагається опанувати своє хвилювання. Як від марних старань у нього все більше біліють губи та тремтять обвислі щоки.
Пітьма в середині нього біснувалась та просилась назовні. Гарчала і скалила зуби. Стримувати її було важко. І не дуже хотілось.
— Ви ж встигли його допитати перед тим як він розтрощив собі голову об стіну?
Та все ж, він тримав її на прив’язі. Лише іноді спускав з повідця. Дозволяв проникнути у чужі думки і серця та наповнити їх страхом. Або покорою.
— Він ж божевільний, сер, — непевною скоромовкою промовив сержант. — Справжній псих. Бурмотів щось нерозбірливе… Постійно повторював про очі. Це ж ясно, як день, що то його рук справа. Більше нікому.
Гоббс скривився. Від сирості крутило коліна та ломило спину. І серце кололо. Ця клята погода його доконає. Погода і самовпевнені ідіоти на кшталт Вілкінса.
— Тобто не допитали… І нова жертва не наштовхнула вас на думку, що ви взяли не того?
— Ми не можемо бути певні, що це один і той самий вбивця, — тремтячим голосом сказав Вілкінс.
— Справді? — лагідно поцікавився Гоббс.
Він посміхнувся і від цієї посмішки пітьма в середині нього задоволено замурчала. І потяглася лапою до сержанта. Від легенького поруху той пополотнів і затремтів. А Гоббс люб’язно удав, що не помічає.
Вілкінс навіть не намагався пручатись. Та й, якщо відверто, не зміг би цього зробити. Його пітьму і пітьмою назвати важко. Не сила, а так — лише її відголос. І мабуть, милосердніше було б зовсім без неї. Але вона була. Квола і незграбна. Викликала жалість.
Часом з’являлася думка, що застосовувати свою силу проти Вілкінса — все одно що знущатись з каліки. А деколи інша: сержант провокує, ніби спеціально підставляється під удар. Ніби постійно хоче відчути на собі дію сили, якої позбавлений сам. Ніби отримує від цього збочену насолоду.
Що перше, що друге, було саме по собі достатньою причиною аби перестати дражнити Вілкінса і піддаватись на його провокації. Але ж…
Влада п’янила. Гоббс сам підсів на цю голку. Він намагався не давати волі своїй пітьмі. І водночас прагнув цього найбільше.
Тихий, нерішучий стукіт в двері дозволив Вілкінсу на секунду видохнути з полегшенням.
— Заходьте! — поквапився вигукнути він.
До кабінету, ніяковіючи та віддихуючись, зайшов Персі Бінс. Червоний колір його обличчя міг посперечатися яскравістю з його рудим чубом, що вибивався з-під шолома, застебнутого під підборіддям.
— Перепрошую, сер. Не хотів вам заважати, — погляд нервовий і винуватий. — Але…
— Що вже знову трапилось, Бінсе? — незадоволено пробурчав сержант.
І куди тільки поділися його страх і хвилювання? Гоббс ледь помітно посміхнувся. Що ж, здається Вілкінс має свого хлопчика для биття.
Констебль важко дихав. Та говорив уривчасто.
— Щойно повідомили. Нове вбивство. Жінка без очей і з перерізаним горлом. Треба їхати, сер.
Сержант схопився з місця, демонструючи повну готовність їхати якомога швидке і якомога далі, навіть не поцікавившись місцем призначення.
Пітьма закапризувала, протестуючи, що у неї забирають улюблену іграшку.
— Залишайтесь на місці, Вілкінсе. З констеблем поїду я.
Ця думка у Гоббса з’явилась несподівано.
— Але ж сер…
Хоча, після секундного зважування «за» і «проти» все більше йому подобалась.
— Кажіть адресу, Бінсе. Пора серйозно зайнятися цією справою.
***
Мертве тіло ще одної жінки знайшли у доках. Осліплене і з перерізаним горлом. Жінка була молодою і хворобливо худою. Одягнена у стару вицвілу сукню незрозумілого кольору із надто сміливим декольте. Хоча демонструвати їй в ньому було нічого: худа й пласка, немов хлопчисько. І плаття занадто легке для такої погоди.
Вона сиділа у калюжі власної крові, привалившись спиною до нерівної стіни одного зі складів. Наче зламана лялька. Обличчя, шия та сукня у плямах засохлої крові.
На її лівій щоці квітнув здоровезний синяк. А рот скривився у гримасі болю. У всій її застиглій позі, у виразі обличчя із вирізаними очима, відчувалось щось неправильне. Щось, від чого на шкірі виступали сироти.
На неї натрапили двоє робітників на світанку. Хоча, судячи з травм від укусів гострих зубів, портові щурі знайшли її раніше.
— То що скажете, Бінсе, впізнаєте почерк? — поцікався Гоббс. — Чи ваш шеф має рацію і це справа рук наслідувача?
— Н-не знаю, сер.
— Ну то подивіться уважніше! — роздратовано гаркнув інспектор.
На диво, не зважаючи на роздратування, його темрява не лютувала і залишалась спокійною.
— Не бійтесь, Бінсе, — уже стриманіше додав він. — Мертві, на відміну від живих, вам не нашкодять.
У доках смерділо тухлою рибою. І ще сотнею різноманітних речей, що не могли похвалитися приємним запахом. Але рибою найбільше. Інспектор прикурив сигару і з насолодою затягнувся. Якщо пощастить, то терпкий аромат переб’є рибний сморід і плащ не доведеться прати. Але в таке щастя вірилось мало.
Констебль схилився над трупом. Не зважаючи на страх та очевидну огиду, його руки не тремтіли, а погляд був зосереджений.
Через декілька хвилин, Персі випростався і швидко відступив на два кроки від тіла.
— Рани ті самі, — впевнено промовив він. — І на шиї, і очі… Тобто, очі вирізані так само. Це не наслідувач.
І, наляканий власною хоробрістю, додав тихе «напевно», червоніючи.
Настала черга Гоббса роздивитись тіло ближче. Він підійшов до нього і схилився. Останні два кроки подолав через силу. Примусив себе поглянути на жертву. Хоча понад усе хотілось відвернутись.
Ще важче було змусити себе до неї торкнутись. Він оглянув її руки. Синці на зап’ястках. Жінка була не високою і тендітною, а нападник, вочевидь, вищим за неї та в рази сильнішим. Йому навіть не довелося її зв’язувати, як він це зробив з першою жертвою. В його руках було достатньо сили, щоб погасити опір.
Волосся на потилиці злиплося від засохлої крові. Ймовірно, її вдарили головою об стіну. Від удару вона могла втратити свідомість. А потім її привели до тями, вліпивши ляпаса від якого ліва половина обличчя посиніла.
Цьому монстру не цікаво, коли жертва непритомна. Він дочекався поки вона очуняє і лише після того почав вирізати їй очі. Жінка усвідомлювала це, намагалась пручатись. Порізи навколо очей вийшли не рівними. Але її тримали міцно. Швидше за все, за волосся, бо інших слідів від пальців на обличчі не видно.
Інспектор не міг підтвердити своє припущення, але чомусь був впевнений, що горло їй перерізали не одразу. Що вбивця ще якийсь час спостерігав за муками жертви. Слухав її крики. Отримував від цього збочену насолоду.
І тільки потім вхопив її за волосся, закинув голову та перерізав горло зліва направо. Розріз вийшов рівним і глибоким. Від таких завжди буває багато крові. Схоже, що кров їхнього вбивцю не лякає.
Його темрява принишкла. Сховалась у найпотаємнішому закапелку серця. Їй не хотілось тут бути й Гоббс розумів її, як ніхто інший. На мить пошкодував, що піддався спонтанному імпульсу і поїхав сюди замість Вілкінса. Нехай би краще сержант сам копався у цій справі. Хоча навряд чи він зміг би відчути бодай десяту частину того, що й Гоббс.
А от Бінс, вочевидь, відчував все повною мірою. Нервово оглядався навкруги та намагався дивитись куди завгодно, тільки б не в сторону мертвого тіла. І вираз обличчя такий, ніби йому терміново знадобилось до вбиральні.
В хлопчині жили тіні. Гоббс давно про це здогадувався, але не збирався розпитувати напряму. Так само як не збирався вести з ким-небудь відверті розмови про свою пітьму. Занадто інтимно та особисто. Та й більшості ці розмови не будуть зрозумілими.
— Ще щось?
Бінс на мить зам’явся, наважуючись.
— У Джонні ОʼНіла не було ножа, — врешті-решт промовив він так, ніби довіряє інспектору велику таємницю.
Гоббсу знадобилось декілька секунд, аби збагнути про кого саме говорить Бінс.
— Це ви про нашого підозрюваного?
— Про нього.
Інспектор насупився. Цей шмаркач вирішив перевірити, чи читав він поліційні звіти?
— Знаю, що не було. І що з того?
— Я постійно про це думав. Він не вбивав свою сестру. І точно не міг вбити інших. А вбивця той самий. Я впевнений.
— Чому ж мовчали про свої здогадки раніше? — насупив брови інспектор.
Щоки й вуха Персі знову змінили свій колір на червоний.
— Я говорив, — виправдовувався він. — Сержанту Вілкінсу. Але він сказав, що це нічого не доводить. Що підозрюваний цілком міг викинути ножа або загубити його.
Ну звісно. Впертість Вілкінса не новина. Деколи вона була на користь справі. І злочинцю, що зробив бодай одну помилку годі було сподіватись на те, що він зможе виплутатись із чіпкої хватки сержанта.
Але деколи слід виявлявся хибним. Проте сержант вперто йшов по ньому до кінця, не в змозі переключитися на іншу версію, поки не опрацює попередню. В таких випадках він ставав сліпим і глухим до будь-яких аргументів, що не вписувалися в ту картину подій, що вже склалася в його голові.
***
Рибний сморід від одягу не зник. Намертво в’ївся у цупку тканину. І навіть сигарний дим не рятував. Можливо, ситуація з запахом була б краща, якби вони покинули доки одразу, як оглянули тіло і дочекались приїзду наряду поліції з каретою для транспортування трупів.
Але ж потрібно було розшукати та опитати свідків. Чотири години, проведені в смердючих доках — це рівно на чотири години довше, ніж хотілося.
З’ясували особу вбитої. Нею виявилась Кетлін Сміт, 22 роки, повія. Її тут знали. Робітники й моряки часто користувались послугами місцевих «дівчат». Але цієї ночі ніхто її наймав. Принаймні не зізнався у цьому.
А щодо свідчень… Місцева публіка не балакуча. Та й в доках завжди хтось швендяє. Вони з Бінсом отримали десятки описів, під які цілком підходила добра третина жителів міста.
— Що ж, джентльмени. Станом на сьогодні, маємо чотири жертви, — промовив Гоббс, міряючи важкими кроками свій кабінет.
Думку поїхати додому щоб передягнутись, він відкинув одразу. Та й від плаща Бінса смерділо ще гірше, ніж від власного. А у хлопця навряд чи є запасна форма.
Кімната була світлою. І достатньо просторою, щоб вмістити масивний дубовий стіл, дві шафи та шість стільців, на яких розмістились шестеро полісменів, включно з Бінсом і Вілкінсом. На протилежній від вікна стіні висіла шкільна дошка.
— Хіба жертви не три? — перепитав Вілкінс.
Інспектор вагався, чи варто ці справи залишати на контролі сержанта. Але людей, як завжди, не вистачало. І об’єктивно, Вілкінс для цього не найгірша кандидатура. А особиста неприязнь до справи не відноситься. Та й його пітьма… потерпить.
— А ви, Бінсе, як гадаєте, скільки було жертв?
Констебль знову зашарівся, як і кожного разу, коли опинявся у центрі уваги. Він вскочив зі свого місця, чимось нагадуючи учня, якого вчитель викликав до дошки.
— Мені теж відомо лише про трьох. Першою жертвою була Маргарет ОʼНіл, другою — Емілі Дінсон, третьою — Кетлін Сміт. І вибачте, сер, але хто ж четвертий?
Поки він говорив, Гоббс старанно записував імена на дошці.
— Це ж очевидно. Четвертою, точніше другою за порядком, жертвою став Джон ОʼНіл, брат Маргарет ОʼНіл, — промовив інспектор, записуючи на дошку і його ім’я.
— Та годі, сер, — не погодився сержант. — Ви кажете, що він не вбивав свою сестру. Вдаймо, що ви мене переконали. Але ж його смерть була самогубством, а не вбивством.
— Так, але впевнений, що самогубство було спричинене тим, що він щось побачив. Щось таке, з чим його хворий розум не зміг впоратись. Можливо, він навіть бачив вбивцю. І якби ви змогли вчасно його допитати, то…
Гоббс не договорив, але думка була зрозумілою.
— Пропоную розглянути варіант, що це все серійні вбивства, вчинені тим самим вбивцею, — промовив інспектор.
Втім, йому це здавалось очевидним. Той самий почерк. Всі жертви — жінки. На перший погляд, їх нічого не об’єднувало, але це не означало, що нічого спільного між ними не було.
— Я бачу це так, — продовжив Гоббс, походжаючи по кабінету.
Сім кроків в одну сторону. Сім — в іншу.
— Гадаю, нашому маніяку подобається вбивати. І не просто вбивати. Йому подобається спостерігати за стражданнями жертви. Він отримує від цього задоволення. Але при цьому його розум залишається холодним. Він не залишає зачіпок на місці злочину, жоден свідок не вказав, що бачив чи чув щось підозріле. Але водночас, він або занадто не впевнений в собі, або занадто юний. Свідомо обирає жертв, що слабші за нього. Тих, хто не зможе дати йому справжнього опору. Спочатку він їх знерухомлює, а тоді осліпляє. Напевно тільки так він відчуває перевагу. Можливо, його мучить почуття провини за те, що він збирається вчинити і не може вбити допоки жертва на нього дивиться. Спочатку я думав, що у вбивств є якесь сексуальне підґрунтя, але відкинув цю версію. Судячи зі стану одягу жертв, він навіть не спробував вчинити наругу. Можливо, він на це фізично не здатний, а можливо жінки його зовсім не цікавлять. Єдине у чому я впевнений — це не останнє його вбивство.
Допоки він говорив, то швидше відчув, ніж побачив як квола мряка Вілкінса випустила щупаки і потяглася назовні. Занадто слабка, щоб відповзти далі ніг господаря. На вустах Гоббса зазміїлась посмішка. Його власна темрява прокинулась і підняла голову. Засичала гримучою змією. Але виповзти із клітки їй не дозволили.
— Не погоджуєтесь, сержанте? То ж яка ваша версія того, що сталося?
— При всій повазі, сер, — промовив він таким тоном, що стало зрозуміло, що про жодну повагу не йдеться. — У нас замало підстав, щоб говорити, що ці вбивства є серійними. Вбито три жінки, яких нічого не пов’язує: ні соціальний статус, ні вік, ні зовнішність, ні місце вбивства. Погоджусь, що спосіб вбивства однаковий, але і тут є пояснення. Всі деталі першого вбивства були описані в газетах. То ж цілком може бути, що всі вбивства скоїли різні люди, які просто наслідували першого вбивцю.
Перше вбивство, скоріш за все, вчинене з особистих мотивів. Воно жорстоке і емоційне. Божевільний брат вбитої якнайкраще підходить на роль вбивці. І всі його подальші дії тільки це підтверджують.
Друге — ймовірно, пограбування. У вбитої не знайшли ні прикрас, які вона носила, ні грошей. Можливо спочатку грабіжник і не планував вбивати, але жінка могла чинити опір. А потім, щоб замести сліди, осліпив і перерізав горло.
Остання жертва була повією. Її міг вбити будь-хто з клієнтів, найчастіше так і буває.
Тому перепрошую, сер, але я з вами не згоден. Якщо ми хочемо розслідувати ці вбивства, то кожне з них варто розглядати окремо. Ну і, якщо дотримуватись цієї стратегії, то перше вбивство вже розкрите. Брат вбив сестру з особливою жорстокістю, а коли усвідомив скоєне — то спочатку покалічив себе, а згодом вчинив самогубство.
З кожним словом голос сержанта звучав все впевненіше і переконливіше, а обличчя Гоббса ставало більш похмурим.
— А мені здається, що ви просто закриваєте очі на очевидне, — втомлено, але твердо відповів інспектор. — І чим довше ми будемо гаяти час, тим більше трупів нас чекає.
Тільки зараз він усвідомив як же сильно втомився. Час завершувати цю беззмістовну дискусію. Все одно Вілкінс вчинить по-своєму. То нехай забирається з його кабінету і зробить хоч щось корисне.
Він вже збирався промовити це вголос, як краєм ока побачив сіру тінь, що сполоханим птахом кружляла по кімнаті. Кожен порух її крил плутав думки та туманив почуття. На якусь мить пітьма Гоббса відчула, як повідець на якому її тримали ослаб. І загарчала. Присіла на задні лапи, приготувалась стрибнути і вгризтися зубами.
Якого біса?
Гоббс з силою смикнув за повідець і затягнув пітьму в середину себе, у клітку. Перед очима все пливло сивим туманом. Він мутним поглядом поглянув на Бінса та жбурнув у нього згустком пітьми.
«Сконцентруйся!»
Констебль закліпав та закрутив головою, ніби намагаючись визначити джерело звуку. Але за мить зумів взяти себе в руки і сірий птах зник.
Інші, здається, не зрозуміли, що відбулося. Ймовірно відчули запаморочення, слабкість та втрату концентрації. Але навряд чи усвідомили справжню причину. Лише мовчки переглядались між собою.
— Отже, підсумуємо, — через силу промовив інспектор. — Сержанте Вілкінсе, сформуйте з присутніх робочу групу. Ще раз опитайте свідків. Про всі зрушення по цій справі доповідаєте мені особисто. Працюємо, джентльмени. Нам необхідно знайти те, що об’єднує цих жінок. І бажано це зробити до того як вб’ють ще когось. Всі вільні, Бінс залишіться.
Полісмени, здавалось з полегшенням повскакували зі своїх місць і швидко попрямували в сторону дверей. Лише Вілкінс затримався на порозі.
— Інспекторе, я все-таки не погоджуюсь з вашою думкою, — почав він обережно.
Але Гоббс не дав йому договорити. Він стомився.
— Я вже це чув. І знаєте, сержанте, мені начхати. У нас третє нерозкрите вбивство на додачу до попередніх двох. Розслідування тупцює на місці, а ви займаєтесь бозна-чим. Чиніть як знаєте, але я вимагаю хоч якихось результатів.
— Гаразд сер, — крізь зуби процідив Вілкінс.
Виходячи, кинув погляд з-під лоба. В його очах не було звичного страху чи збентеження. Лише неприкрита ненависть.
***
Гоббс дочекався поки за ним зачиняться двері. Повільно підійшов до свого столу і з полегшенням опустився в крісло. Втома важкою ковдрою огорнула плечі. Довгий день і він ще не скінчився.
В такі дні як цей, найбільшим бажанням було повернутись у ті благословенні часи, коли він був на два десятки років молодший та на чотири стоуни легший. Коли після цілісінького дня на ногах надвечір відчуваєш лише легку втому, а не смертельне виснаження.
Рука сама потягнулась до коробки з сигарами. Витяг одну, обітнув кінчик і прикурив. З насолодою затягнувся і повільно видихнув хмарку гіркого диму.
Його час минає. Це очевидно. Ще два-три, щонайбільше п’ять років і він піде на заслужений відпочинок. Хоч його розум все ще зберігав гостроту та ясність, тіло починало підводити.
Хто ж прийде йому на зміну? Хтось на кшталт Вілкінса, готового закривати очі на факти, тільки б не зіпсувати ідеальну картину в ідеальних звітах, що майже не мають стосунку до реальності? Швидше за все так і буде. Начальство завжди любило лизоблюдів. Від цієї думки у роті стало кисло і він ледь стримався, щоб не сплюнути собі під ноги.
Тіні розвіялись. Пітьма тихенько дрімала під серцем.
Бінс закляк на своєму стільці, блідий і збентежений. Він зачудовано спостерігав за клубами сигарного диму, не наважуючись перервати мовчанку.
— Що це було, синку? — врешті-решт поцікався інспектор.
І дивився на нього уважно, ніби вперше бачив. Довготелесий і незграбний. Обличчя поплямоване ластовинням. Молодий, ще зовсім хлопчисько. А вже така сила.
— П-перепрошую?
І карими очима блимає. Хмурить руді брови.
— Я питаю, якого дідька ти випустив тіні? Чому зробив це в переповненому людьми кабінеті та ще й без контролю сили?
Кожне його слово, наче удар молотка, яким забивають цвяхи.
— Вибачте, сер, — тихим, схвильованим голосом відповів Персі. — Але я не завжди можу це контролювати. Переважно воно спить всередині мене, але деколи виривається і його важко загнати назад.
Невже справді він не розумів що могло б трапитись, якби Гоббс не встиг зреагувати вчасно?
— І часто таке трапляється? — інспектор напружився в очікуванні відповіді.
Бінс мовчки похитав головою, не наважуючись підвести очі.
— Хто тебе вчив?
Руки б повідривати таким вчителям. Візьмуть гроші та випускають у світ недоучок, на радість людям.
— Ніхто, сер.
Знадобилась хвилина, щоб усвідомити сказане. Чудова новина. Отже, у їхньому відділку порохова бочка, яка може вибухнути будь-якої миті. Дивно як тут досі ніхто не збожеволів.
— Хтось ще знає? Ти з кимось говорив про свою силу?
— Ні, сер, — тихо відповів Бінс. — Я й сам не розумів, що зі мною відбувається. Мені здавалось, що це існує лише в моїй уяві.
— На жаль, тіні більш ніж реальні, — похмуро всміхнувся Гоббс. — І якщо дати їм волю, то це може бути небезпечним не тільки для інших, а й для тебе самого. Ти мусиш навчитись їх контролювати до того, як вони почнуть контролювати тебе.
Повірить? Гоббс, сподівався, що так. Він міг би розповісти більше. Йому б не дуже цього хотілось, але в його запасі є кілька історій.
Про друзів, що починають тебе уникати. Вигадують причини, щоб не бачитись. Про колег, що дивляться насторожено, навіть боязко. І ніколи не кличуть до себе в компанію.
Або історію про те, як поступово з погляду дружини та доньки зникає любов. Та змінюється страхом. Як дружина, добра і лагідна жінка, вдосвіта збирає речі та разом з дочкою їде світ за очі. Куди-небудь, аби далі від тебе. І на столі залишається коротка записка, написана нервовим, нерівним почерком: «Вибач, Мілтоне, але я так далі не можу…»
Втім ні, не всі історії можна розповідати.
— Гаразд, — вголос промовив інспектор, водночас ухвалюючи для себе непросте рішення. — Я буду тебе навчати. Не сподівайся, що відкрию багато, бо моя сила інша, відмінна від твоєї. Але тобі необхідно навчитись базових речей. Насамперед — контролю.
— Не знаю як вам дякувати, сер. Я буду старатись. Обіцяю, ви не розчаруєтесь у мені, сер.
В очах хлопця вдячність і дитячий захват. Бачити цей вираз водночас приємно і лячно.
— Ти мені подобаєшся, синку, — з незвичною для себе теплотою сказав Гоббс. — Але перед початком навчання я хочу, щоб ти дещо затямив. Ця сила в тобі — потужна зброя. Вона зводить з розуму. Нею легко захопитися. Їй хочеться піддатися. І як тільки ти дозволиш цьому статися, то не помітиш, як сила тебе захопить. Це небезпечно. Хлопчисько з неконтрольованою силою тіней — це більш ніж небезпечно. Так от. Як тільки я помічу, що щось подібне відбувається… Що ти не можеш або не хочеш контролювати свої тіні, то обіцяю: я тебе вб’ю. Тобі це зрозуміло?
Бінс побілів, навіть веснянки на його обличчі посіріли.
— Т-так сер.
— Добре, тоді починаємо. Отже, вправа перша. На дихання і концентрацію.
***
Тіло Джона Робертса, більш відомого як Джекі Джонс, знайшли у калюжі власної крові на Вайтчепел-роуд, неподалік генделика «Коров’ячий ріг», у якому він був частим гостем. Без очей та з перерізаним горлом. Він лежав на брудній бруківці, скалячи свої гнилі жовті зуби у передсмертній гримасі. Руки стиснуті у кулаки, здерта шкіра на кісточках пальців.
Мабуть, у цілому місті не знайшлось би людини, яка б засмутилася його смерті. Покидьок, що не гребував будь-якою здобиччю та засобами до її отримання. Місцеві мешканці його однаково боялись і зневажали.
І напевно при інших обставинах, інспектор Мілтон Гоббс сам би подякував сміливцю, що пришив цю мерзоту. Без сумніву, без нього вулиці міста стали чистішими.
Але ж…
Йшов зворотний відлік. Між першим і другим вбивством минуло десять днів, а між другим і третім — шість. І от зараз всього три. Маніяк відчув свою безкарність і вбивства почастішали. А поліція не наблизились до нього ні на крок.
Треба було підійти й оглянути тіло. Але підходити не хотілось. Наче на трупі була якась смертельна проказа. Відчуття загострились і в один голос кричали, що варто розвернутись і тікати світ за очі.
— Де в біса Вілкінс? Хіба він не мав бути тут?
Гоббс марно намагався зігрітися у вогкому від дощу плащі. Клятий дощ йшов усю ніч. Лише під ранок він стишився та перетворився на холодну мжичку.
— Не знаю, сер, — стукаючи від холоду зубами, відповів Бінс. — Я від вчора його ще не бачив.
Він виглядав ще більш схвильованим і збентеженим, ніж зазвичай. Але його сила була в порядку. Гоббс навіть дивувався з якою легкістю хлопець опановує науку.
— Ви теж це відчуваєте, Бінсе?
Він швидко закивав, навіть не уточнивши, що саме Гоббс мав на увазі. Відчуття, що тебе затягує до власної могили.
— А ви теж? — обережно спитав він. — Я думав, що це зі мною щось не гаразд. Що мені просто ввижається… різне.
Гоббс втомлено прикрив очі. Якби ж то.
— І на місці першого вбивства теж?
— Т-так.
Інспектор зусиллям волі змусив себе пройти вперед, ближче до мертвого тіла. Поглянути у його пусті, понівечені очниці, у яких ще донедавна жила пітьма. Він знав цього покидька особисто. І приблизно уявляв силу його темряви. Тож міг з впевненістю заявити, що вбити його було не легкою справою. І не кожному до снаги. Хто б зміг підібратись до нього настільки близько?
Пітьма Джонса пахла кров’ю. Він був небезпечним суперником. Якби мова йшла про постріл з-за рогу або отруту у склянці з випивкою — версій було б безліч. А так, віч-на-віч, здолати його міг тільки сильніший. Хтось, хто зміг наблизитись до нього впритул, осліпити й перерізати горло. Саме в такому порядку. Бо знущатись з трупа їхньому маніяку не цікаво.
Можливо, хтось знайомий. Хтось, кого б Джонс без остраху підпустив би до себе. Або хтось, чия пітьма достатньо сильна, щоб зламати опір Джонса і взяти його під контроль.
Таке зробити набагато важче, ніж напасти на одиноку беззахисну жінку.
Інспектор незграбно зігнувся над тілом. Коліна крутило і поперек нив з самого рання. Мабуть, застарий він вже для оперативної роботи.
Одяг на вбитому геть мокрий від дощу і крові. Гоббс оглянув тіло та обшукав кишені, швидше механічно, ніж справді сподіваючись знайти щось корисне. Але знахідка була. Він обережно витягнув із затисненого кулака Джонса мідний ґудзик.
Четверте вбивство і перша зачіпка.
На його долоні лежав потертий мідний ґудзик середнього розміру. Звичайнісінький ґудзик від поліційної форми. З викарбуваною, напівстертою, емблемою їхнього відділку.
Гоббс затиснув знахідку в кулаку та випростався. Здавалось, що з кожним днем чужа пітьма все сильніше обплітає його своїм павутинням.
— Щось знайшли, сер? — запитав Бінс, який так і не спромігся підійти ближче до трупа.
Інспектор вагався всього декілька митей.
— Ні Бінсе, нічого. — Відповів він та недбалим рухом поклав ґудзика собі в кишеню.
Вулиця виглядала порожньою. Воно й не дивно: година рання, а погода паршива. Невже і тут не буде свідків? Невже ніхто не бачив бійки та не чув криків Джонса? Напевне чули, але навряд чи поділяться своїми спостереженнями з поліцією. І якби спосіб убивства був іншим, то інспектор не заперечував би, щоб воно так і залишилось не розкритим. Але не зараз.
Увагу Гоббса привернув легкий порух штори у вікні навпроти. Так ніби хтось за нею ховався. Підглядав за ними. Може здалось?
Ні. Рух у вікні повторився. Інспектор примружився щоб прочитати вивіску над дверима будинку. «Салон мадам Софії. Ворожіння на картах Таро».
Він кинув оком на Бінса, проте констебль дивився в іншу сторону. Воно й на краще.
Зараз у них багато рутинної, обов’язкової роботи з пошуку можливих свідків, опитування знайомих і сусідів вбитого.
А сюди він повернеться пізніше. Сам.
***
Тонкі пальці вправно тасують карти. Таємнича посмішка кривить коралові вуста. Темні очі дивляться уважно і чіпко. Ніби на нього, а насправді — крізь. У самісіньке єство. Вона вже бачить, але ще не усвідомлює.
Скоро.
Важкі штори створюють морок і затишок в кімнаті. При світлі свічок її шкіра здається неприродно білою. Чорна сукня і чорні кучері. З прикрас — лише камея на шиї із темно-червоним каменем. У серці і очах — пітьма.
Пітьма цієї жінки зовсім не схожа на його власну — холодну й хижу. Вона бентежна й мінлива, наче неспокійні води Великої Ріки, на дні якої рано чи пізно знаходять спокій всі шукачі скарбів. Цей вир затягує його, як затягнув вже багатьох інших. І він не проти. На якусь мить він дозволив собі уявити, що це все не гра, не майстерна вистава на публіку, нехай лише для одного глядача. Але…
Не час.
Він дивився на колоду карт, що танцювала в її руках. На тонкі білі пальці, що з легкістю фокусника створювали ілюзію дива.
Його темрява просилась назовні. Не гарчала і не скалила зуби. Їй просто… було цікаво?
Гоббс все ж таки наважився. Дав їй трохи волі та дозволив вийти з клітки, притримуючи повідець. Готовий будь-якої миті смикнути за нього і загнати свого примарного гончака назад.
«Софіє!» — подумки покликав її тим іменем, що було йому відоме.
Вона звела погляд і глянула на нього із подивом.
— Он як? — голос приємний і глибокий. І здивування у ньому майже щире. — Не подумала б на вас, містере…
— Інспектор Мілтон Гоббс, — відрекомендувався він.
— То що вас привело до мене, інспекторе?
— Ваші вікна.
— Хіба з ними щось не так?
— Цієї ночі під вашими вікнами вбили людину. Можливо ви щось бачили чи чули?
Вона похитала головою.
— Вікна моєї спальні виходять на протилежну сторону.
— Можливо чули інші?
— Про це краще в інших і питати.
— Ви ж вже знаєте, кого вбили? Яку треба було мати силу, щоб перемогти Джекі Джонса?
Ворожка кинула на нього швидкий здивований погляд.
— Не перебільшуйте. Навіть моєї сили було б цілком достатньо. Перевага Джонса завжди була в тому, що він не гребував бити в спину. Просто цього разу хтось вдарив першим. І ні, мені не відомо, хто то був.
— А якби знали — сказали?
Гоббс сумнівався. Міг би натиснути, але не хотів це робити завчасно.
— Сказала б, — відповіла вона.
Брехала?
— Не дивіться на мене з такою підозрою, — легко посміхнулась. — У мене немає причин щось приховувати. Джонса тут не любили. Боялися. Але його вбивця лякає мене сильніше.
Танець карт в її руках заворожував.
— Що можуть ваші карти? Вони бачать майбутнє, чи відкривають минуле?
— Це б було занадто просто. Вони не дадуть вам прямої відповіді на питання. Це лише дороговказ, який часом допомагає не заблукати.
— Я зараз в такому становищі, що не відмовлюсь від будь-якої підказки.
Вона подивилась на нього довгим поглядом темних очей.
— Гаразд. Я можу запропонувати вам дещо. Якщо не злякаєтесь.
На обличчі Гоббса був скепсис. Він не вірив. Проте його відчай був достатньо сильним, щоб схопитись за будь-яку зачіпку.
— Що саме ви пропонуєте?
— Є один засіб. Він відчиняє двері свідомості. Дозволяє зазирнути за межі. Я могла б їх відчинити для вас. Але весь шлях ви маєте здолати самостійно. Це може бути… важко.
— Я можу не повернутись?
— Загроза не в цьому, — вона наморщила чоло, підбираючи слова. — Ви повернетесь. Як тільки дія зілля закінчиться, вас викине назад. Але те, що ви там побачите може вас змінити. Деколи такі зміни можуть бути не на краще.
Інспектор удав, що розмірковує над її словами. Хоча ще до того як вона договорила, вже знав, що погодиться. Він вже бачив достатньо у своєму житті, щоб боятися вивертів своєї свідомості.
— Гаразд, несіть своє зілля.
Ворожка кинула карти на стіл та граційно піднялась. Вийшла з кімнати, а коли за хвилину повернулась, в її руках було два келихи та пляшка.
Поки її не було, Гоббс, швидше з цікавості, ніж з іншої причини торкнувся рукою карт. Колода все ще зберігала тепло рук Софії. Він зняв верхню карту і перевернув малюнком догори.
Вежа, охоплена полум’ям.
Побачене йому не сподобалось, тож він перевернув другу.
Дурень, що відвернувши голову, з усмішкою крокує у прірву.
***
— Не варто чіпати чужі карти без дозволу, — м’яко промовила ворожка.
— Це щось значить? — інспектор кивнув на відкриті карти.
Вона стиснула плечима.
— Так. Або ні. Залежно про що ви питали.
Вона вправно зібрала карти та сховала їх до шухляди. Відкоркувала пляшку та налила червону рідину, схожу на густе вино у келихи до половини.
— Я не вживаю алкоголь, — повідомив інспектор.
Її вуста скривились в посмішці.
— Чому? Невже боїтеся втратити контроль?
Сказала жартома, проте по його виразу обличчя стало зрозуміло, що не помилилась.
— Те що ви робите, неправильно, — після паузи промовила вона.
— Що ви маєте на увазі? Я не там шукаю?
Вона похитала головою.
— Ви боретесь із нею. Тримаєте у клітці. Навіщо? Я не розумію.
Гоббс сумно усміхнувся.
— Тоді вам пощастило. Ви змогли приборкати свою пітьму і вона не становить загрози. Я ж мушу тримати свою під контролем.
— Все одно не розумію. Як можна контролювати стихію? Сила, як ріка. Не хороша і не погана. А ви замість того, щоб будувати човна і плисти туди, куди вона вас веде, побудували греблю і намагаєтесь її спинити.
Поки вона говорила, то дістала з шухляди маленьку пляшечку, у яких зазвичай тримають ліки, і вилила її вміст в один із келихів. Розмішала рідину стилетом із тонким гострим лезом.
— Якщо не впевнені, — вона звела на нього насмішкуваті очі, — то я можу її потримати. Дайте руку.
Інспектор вагався. Він не знав ні цієї жінки, ні її сили. Чи зможе вона впоратись? Але простягнув ліву руку.
Її дотик був ніжним і сильним водночас.
— У вас довга лінія життя, — з посмішкою промовила Софія, перевертаючи його руку долонею догори.
А потім швидким і точним рухом провела по ній гострим стилетом. Розрізані краї рани розійшлися та налились кривавими краплями. Вона стиснула його долоню в кулак та підняла над своїм келихом. Натиснула сильніше. Спостерігала, як кров стікає тонкою цівкою. Як червоні краплі змішуються з вином, стаючи одним цілим.
— Пийте до дна.
Піднесла свій келих до вуст і випила його одним ковтком. Гоббс зробив те саме. Вино було солодким. І водночас мало присмак попелу.
— Чому ви мені допомагаєте? — спитав він, хоча навіть не був впевнений, що це можна назвати допомогою.
Повіки важчали і язик заплітався. Хилило в сон. Він дивом втримався на стільці і ледве встиг підкласти руки під голову перед тим як покласти її на стіл.
— Бо хочу, щоб ви його зупинили, — почув він крізь сон. — Те, що він робить, порушує порядок. Ми всі у небезпеці.
Будинок заполонили тіні. Вони дивились на нього з кожного кута, тягнули свої кістляві лапи. Вони були неправильні. Хворі. Химерно-огидні.
Гоббс спробував придивитися до них, зрозуміти кому вони належать. Але не зміг побачити. Занадто темно. Занадто яскраво.
Скрип долівки під ногами. Скрип дверей, що відчиняються. Навіщо йому обертатися назад? Він вже хотів пройти повз, але впізнав цей голос. І мелодію.
Колискова. І дитячий сміх.
Марі, його дружина. І Лілі — донька. Вони тут, веселі та щасливі. Живі.
Хіба міг він пройти повз?
Він зупинився на порозі. Зайти так і не наважився. Не посмів.
Марі сиділа на стільці біля доньчиного ліжечка. Усміхалась і тихенько наспівувала колискову. Лілі — маленьке янголятко, сміялась і тягнула ручки до матері. Цей сміх — найпрекрасніший звук, що він коли-небудь чув.
Спів обірвався і Марі звела на нього сумні сірі очі. Він боявся побачити в них страх. Тоді б він зачинив двері, дав їм спокій. Але страху не було. Лише розуміння. І прийняття.
— Як далеко ти здатен зайти, Мілтоне? — її голос рідний і чужий водночас. — У тебе є межа?
Він не чув цього голосу вже п’ятнадцять років. Але пам’ятав і це питання, і інтонацію, з якою воно було поставлене. Тоді він сказав, що не хоче зупинятися.
— Я не бачив її, допоки не перетнув, — відповів він сьогодні. — Якби ж я тільки зупинився вчасно.
Пізно. Вони обоє це знали.
— Татко, чому ти не заходиш погратися? — запитала Лілі, обертаючи до нього своє усміхнене личко. — Я сумую за тобою.
Це було вже занадто. І серце закололо, нагадуючи, що не вічне. Що все-таки є межа болю, який воно здатне витримати.
— Я люблю тебе, серденько, — прошепотів він, ледь видушуючи слова з пересохлого горла. — Вас обох.
Але Марі вже не чула. Повернулась до доньки, наспівуючи колискову.
І пітьма, давно забута, знов прокинулась. Засичала.
— Навіщо ти втекла від мене? — вже не стримуючись, крикнув Гоббс. — Навіщо сіла в той клятий диліжанс?
Це питання він задавав собі вже п’ятнадцять років.
Дружина похитала головою. Посміхнулась сумно і лагідно.
— Питання не в тому. На це ти знаєш відповідь.
Він знав. І саме тому хотів почути іншу.
— Питання в іншому: чому ти поїхав нас здоганяти?
«Пробач», — він не сказав це вголос. Бо вибачення були марні.
Обернувся, щоб піти.
— Мілтоне, — тихий голос зупинив на півдорозі. — Є дещо, що ти маєш знати. Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
— Що?
— Щоб бачити темряву, очі не потрібні. Запам’ятай це.
Двері зачинились і він залишився сам на сам з тінями і чужою пітьмою. Але тепер він міг впізнати її хазяїна.
Він стояв за декілька кроків від нього, загорнутий у саван з пітьми. Тіні, немов павучі лапи, тягнулись з нього, отруюючи все, до чого торкались. Він впізнав ці тіні. Вони належали Бінсу. Проте самого Бінса тут не було. Хіба так може бути?
— Щось задовго ви мене шукали, інспекторе Гоббс, — насмішкувато промовив хриплий голос. — Якби ви справді були розумним, то мали б здогадатися раніше.
Обличчя все ще ховалось в тінях, але тепер сумнівів не залишилось. Він знав це місце. І того, хто був у темряві.
— Я прийду по тебе, — кожне слово давалось через силу. Йому доводилось перекрикувати вітер.
— Ти запізнився! — його сміх відлунням відбивався від стін. — Тепер тобі вже не перемогти.
«Подивимось», — подумав Гоббс і розплющив очі у кімнаті Софії.
— Вас довго не було, я вже почала хвилюватися, — промовила вона. — З вами все гаразд?
— Так, — відповів він з впевненістю, якої не відчував.
В голові шуміло і важко було сфокусувати погляд. Але треба було поспішати. Якщо він правильно зрозумів наміри вбивці, то часу залишилось обмаль.
***
Вони думали, що вони особливі. Я теж так думав. Спочатку.
Темрява жила у їхніх очах. Я ж міг її лише бачити. Відчувати. Це боляче. І солодко водночас.
Коли тебе торкається те, чого ти позбавлений. Те, що по праву мало б бути твоїм. Те, що ці нездари так і не навчилися цінувати та використовувати за призначенням.
Якби я тільки міг… А в тім, я можу. Забрати те, що дісталось комусь випадково.
Мене навіть бентежило наскільки просто це було. І чому ніхто не здогадався раніше.
Втім, відповідь була очевидною. Вони сліпі. Засліплені власною силою. А я єдиний, хто міг це побачити.
Перший раз став для мене одкровенням. Вона кричала. А я стискав її шию допоки крик не завмер і опір не ослабнув. Найважче було зупинитись, але вчасно згадав, що від мертвої не буде жодної користі.
Вона ще дихала. І якби справді вміла володіти своєю силою, то мені було б нічого їй протиставити. Навіть чекав її опору, був готовий, що у мене нічого не вийде. Але вона виявилась цілковитою нікчемою. Дозволила вставити собі до рота кляп з ганчір’я та лежала спокійно, ніби запрошувала до любощів. Дурепа! Вирішила, що мені потрібне її тіло. Але ні, любонько, ти мені потрібна для іншого.
Мій ніж зайшов в її плоть легко. Прямісінько під очним яблуком. Я натиснув сильніше, повільно провернув по колу, зрізуючи повіки. Щоб між нашими поглядами не залишалось жодних перепон. Вона забилася піді мною. Намагалась вирватись, але було пізно. Занадто пізно для неї.
Ніж обводив контури очниці з непристойною легкістю. Пітьма заливала ще зрячу зіницю, роблячи її непроглядно чорною. І тоді я зробив останній порух, гасячи світло для неї назавжди.
Вирізати друге око так акуратно не вийшло. Ця дурепа крутила головою, а з її затканого кляпом рота виривались глухі крики.
Довелось стиснути горло сильніше і тримати поки не заспокоїться.
Далі було потрібно витягнути очі з її закривавлених очниць. Спочатку спробував зробити це лише пальцями. Але око постійно вислизало. Боявся стиснути сильніше, щоб не роздавити. Здогадався підважити ножем. Спочатку одне око. Потім друге.
Від вигляду її очей на своїй долоні хотілося блювати. Але на які жертви не підеш заради своєї мети. Спробував відтерти їх від крові й слизу, але швидко зрозумів, що це марно.
Найважче було примусити себе запхати очі собі до рота. Це було гидко. Спробував одразу їх проковтнути, але горло схопила судома і я закашлявся, випльовуючи їх на долоню.
Я мусив закінчити те, що почав. Бо чоловік має робити те, що повинен. Без компромісів. Навіть коли це важко.
Особливо, коли це важко.
Треба думати про них, як про ліки. Просто гірка пігулка, яку потрібно випити аби зцілитися. І я це зробив. Поклав їх до рота і стиснув щелепи, відчуваючи як очні яблука тріскають на зубах. Як солона драглиста маса розтікається по піднебінню. Це було жахливо і прекрасно водночас.
Тепер темрява належала нам обом, але я досі не міг її контролювати. Тому залишилось зробити останній крок. Загнати ніж в шию напівпритомної жінки.
Гадав, що це буде легше, але лезо виявилось занадто тонким і коротким. Тому розріз вийшов не рівним, а крові було занадто багато. Не страшно. Кров мене не лякала.
З нетерпінням чекав її останнього подиху і нарешті грудна клітка під моїм коліном здійнялася й опустилася востаннє. І тоді це сталося.
Кожна клітинка мого тіла наповнилась силою. Чужою силою. Але був впевнений, що зовсім швидко навчусь її контролювати.
Той погляд був несподіваним. Невчасним. Я його швидше відчув, ніж побачив. Чоловік з очима дитини. Як давно він тут?
— Чому ти вирізав очі моїй сестрі? — запитав він.
Відповідь прийшла сама, її підказала пітьма. Його хворий мозок не пручався, відчинився переді мною, готовий слухати накази. І я наказав.
— Їй без очей краще видно. Спробуй і сам побачиш.
Тільки сила виявилась тимчасовою. Вже через три дні від неї залишались лише краплі. Я втрачав свою темряву. Вона не хотіла приживатися, лилась з мене як із дірявого відра. Моя перша жертва виявилась слабкою. Потрібно знайти іншу, сильнішу.
І знову невдача. Тільки почав звикати до своєї сили, як її знову у мене забирають. А цей товстий хряк Гоббс дивиться на мене, мов на лайно. Нічого, колись у мене буде стільки ж сили як і у тебе. І тоді ми зустрінемося на рівних. Подивимося чого ти будеш вартий без своєї переваги.
***
Будинок виглядав порожнім. Старим і занедбаним.
З одного боку стіни вився плющ. Вікна забиті дошками, а черепиця на даху поросла мохом і покосилась. Сад довкола спорожнів і заснув. Жодних слідів, жодного натяку, що тут міг бути ще хтось, окрім Гоббса.
Але це був саме той будинок. Тому сумнівів не було.
Інспектор розщібнув кобуру та завченим, дещо заповільним, рухом вихопив з неї револьвер. Перевірив барабан та перелічив кулі. Шість. Має вистачити.
Двері виглядали не дуже надійними. Можливо, їх вдасться вибити з першого удару. Або пострілу.
«Годі вже зволікати», — наказав собі Гоббс.
Він відійшов на крок назад, розраховуючи траєкторію удару.
Але двері з тихим скрипом відчинились самі. Дивно. Вікна забиті дошками, а двері не замкнені?
Двері відчинилися ширше. З будинку на нього дивилась пітьма.
В середині будинку пахло кров’ю і смертю. На столику біля входу горіла гасова лампа. Від її тьмяного світла народжувались химерні тіні. Гоббс посміхнувся. Він взяв лампу, залишену люб’язним господарем, та роздивився навкруги.
Тіні, схожі на змій, зашипіли. Потягнулись до нього своїми щупаками. Нашіптували свою брехню сотнею голосів.
Він їм не вірив. Майже.
Десь здалеку долинав сміх Лілі, що дзвенів у темряві срібним дзвіночком. І колискова.
Як далеко ти здатен зайти, Мілтоне?
Повітря, важке й густе, застигало в його горлі, зі свистом проривалось крізь стиснені зуби.
Так далеко, як буде потрібно.
Пізніше, коли світло лампи згасло, залишивши його на одинці з темрявою, він знову слухав тишу. І кроки вбивці на другому поверсі. Чого він чекає?
— Я знаю, що ви тут! Спускайтесь негайно!
У відповідь лиш сміх.
Гоббс вихопив револьвер та звів гачок, цілячись на звук.
Кроки наближались, ставали все гучнішими. Варто було лише заплющити очі, як звуки приходили до норми. Але він мусив бачити.
Біля балюстради з’явився темний силует. Високий і худий. Він йшов, похитуючись та шаркаючи ногами. Тримаючи руки біля горла. Бінс.
Він запізнився.
Констебль на мить завмер біля поруччя, але не зупинив свій рух. По інерції нахилився вперед, втратив рівновагу та з жахливо-глухим звуком впав донизу. Неподалік місця, де стояв Гоббс.
На ватних ногах, він підійшов до тіла. Хоча наперед знав, що там побачить.
На місці очей Бінса чорніли криваві рани, а обличчя перекошене гримасою болю. Розпанахане горло досі кровило. Його тіні тепер належали іншому.
Гоббс проковтнув в’язку слину. Дихати ставало все важче.
— Навіщо ти пішов сюди сам, синку? — він схилився над хлопцем, стиснув його ще теплу, вимазану кров’ю, руку.
Від болю й жалю перехопило подих. Ще одна безвинна жертва його амбіцій. Якби ж він попередив його про можливу небезпеку. Про те, що вбивця хтось зі своїх.
Він помститься, хоч знав, що помста не вгамує біль. Не поверне мертвих, не загоїть рани. Але дозволить дихати на повні груди.
— А тепер ми можемо поговорити на рівних, інспекторе.
Сержант Вілкінс, в оточені тіней і пітьми, спускався сходами. Від нього тхнуло гниллю. І небезпекою.
Гоббс ще ніколи не бачив Вілкінса таким. В савані темряви, обплетений тінями, сержант нагадував велетенського павука, що вийшов на полювання.
— Хіба обов’язково було чіпати хлопця? — спитав він охриплим голосом, цілячись йому в голову.
— Його смерть не була марною, — відповів сержант і додав з посмішкою: — І ваша не буде. А от револьвер краще киньте, а то ще поранитесь.
Натомість Гоббс стиснув зброю міцніше. Він готовий був вистрілити, але щось постійно заважало зосередитись.
Сміх Лілі, що звідусіль лунав срібним дзвіночком.
Я сумую за тобою, татко.
Дитяча ручка, яку було видно з-під уламків диліжанса.
Вам не варто цього бачити, сер. Вони всі мертві.
І все, що йому лишається — це холодна в’язка пітьма, що оселилася в порожнечі під серцем.
Коні понесли. Вочевидь, злякались чогось, сер.
Вони злякалися його.
Гоббс опустився на коліна, бо ноги вже не тримали. З очей текли солоні сльози. Хоч чоловіку плакати не годиться. Але вигляд дитячої ручки серед уламків розламує його світ на до та після. Сльози теплі, не зважаючи на холодний вітер. І червоні.
Він мусить це зупинити. Мусить натиснути гачок.
— Розплющте очі, інспекторе, — голос Вілкінса зовсім поруч, вириває його з кошмару.
Він підкорився. Просто не зміг опиратись чужій волі.
Приходив до тями поступово. Спочатку усвідомив вагу револьвера у правій руці. Руків’я, зігріте його теплом і слизьке від поту. А дуло холодне. Притиснуте до скроні. Вказівний палець смикався на гачку, готовий натиснути. Але перш ніж зробити це, його зупинив голос.
— От бачите, Гоббс, я казав, що це може бути небезпечно. Киньте револьвер.
Рука ослабла і безвольно опустилась, кидаючи револьвер на долівку.
— Мушу зізнатись, — промовив Вілкінс зневажливо. — Я чекав від вас більшого. Думав, що будете гідним суперником. А так… ви такий, як інші. Не заслужено володієте скарбом.
— Навіщо вам це? Від сили більше проблем, ніж вигоди. Ви не зможете тримати її вічно під контролем, вона зірветься.
Вілкінс розреготався.
— Кому потрібен контроль? Тільки старий дурень, на кшталт вас, може вважати, що сила — це тягар. І я вас з радістю його позбавлю.
Чужа пітьма тиснула лещатами. Душила. Пробиралась під шкіру. Вимагала скоритись. Тому Гоббс зробив те, що було найлегшим. І найважчим водночас.
Двері клітки з лязкотом відчинились і пітьма зірвалась з повідця. Загарчала, бризкаючи слиною. Кинулась на Вілкінса. Вчепилась в його пітьму зубами. Рвала її на шмаття.
Вкрадена темрява спінилась. Закипіла. Випустила свої пазурі та вчепилась гончаку в горлянку. Боляче.
Тіні заметушились. Кружляли сполоханими птахами по кімнаті. Просочувались крізь стіни. Зводили з розуму. Кричали сотнею голосів та замовкали, варто лиш заплющити очі. Але заплющувати їх було страшно.
Серце стиснуло. Обдало холодом. Ще трохи і воно не витримає. Можливо, це на краще. Але перед цим необхідно дістати зброю, застрелити мерзоту…
Та револьвер зник. Гоббс шукав його по кишенях і не знаходив. Ніяк не міг пригадати куди ж він його подів. Натомість намацав щось гостре. Поранився об лезо стилета.
Гончак кинувся знову, схопив павучу лапу та щосили смикнув. Поранена тінь зашипіла, а разом з нею Вілкінс.
І Гоббс, користуючись тимчасовою перевагою, накинувся на нього. Збив його з ніг, встромив стилет під ключицю і заволав від болю. Ключиця виявилась не сержантовою, а власною. Кляті тіні все спутали і тепер не ясно, що було ілюзією, а що реальністю.
Хоча ні. Біль був цілком справжнім.
— Якби ви не були потрібні мені живим, — промовив Вілкінс, — то дозволив би вам самому себе прирізати. Це було б навіть весело.
Тіні зводили з розуму, нашіптували: якщо дозволити вирізати собі очі, то все припиниться. Напевно, він мав би опиратися. Та хіба був у тому сенс?
Очі. Йому потрібні його очі. Віддати?
Тільки він забув щось. Важливе. Згадати б що саме.
Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
Тоді, нехай забирає? А разом з ними — і його пітьму. Він так стомився. Стомився опиратись.
Ніж в руках Вілкінса ковзав по його обличчю, даруючи прохолоду. А коли неглибоко ввійшов в його плоть, під самим оком, було майже не боляче.
Тепла кров стікала по щоці. Лоскотно. Хотілось витерти. Від незграбного руху, його огрядне тіло втратило рівновагу. І щоб не впасти, він оперся на руку. Завмер, коли відчув під пальцями холод металу. Рефлекторно стиснув руків’я револьвера.
— Обережно! — заричав Вілкінс. — А то пошкодите свою єдину цінність.
Ну звісно. Йому завжди були потрібні очі. А що, якщо…
Гоббс різко подався вперед, і ніж ввійшов глибше. Пробиваючи рогівку, пробуджуючи темряву. Гасячи світло.
— Як ти посмів? — прошипів Вілкінс, з невірою витріщаючись на криваву масу, що витікала з очниці інспектора. Він висмикнув лезо і вгатив кулаком по його обличчю.
Різкий спалах болю привів Гоббса до тями. Опиратися було важко, але вже можливо. І він зміг натиснути гачок. Оглушливий звук пострілу примусив тіні замовчати. А потім ще один. І ще.
Вілкінс дивився на нього, ніби не вірив. І Гоббс не вірив теж. Вдалося?
Спочатку з рук Вілкінса випав ніж. А через секунду і сам сержант, хапаючись за серце, впав на підлогу. Тіні відступили, а пітьма опала, розтеклась чорнильною плямою.
— Очі, — через силу прошепотів сержант. — З’їжте мої очі. Не дозволяйте силі пропасти намарно.
Зміст цих слів не одразу дійшов до Гоббса. А коли дійшов, то він вчетверте натиснув гачок. Цього разу куля влучила сержанту прямісінько в око.
Гоббс йшов у темряві, похитуючись і тримаючись за стіни. Повітря бракло і серце пронизував холод. Та вціліле око змогло розгледіти обриси дверей. Тепер, коли чужа сила не тримала, відчинити їх було легко.
Він вийшов назовні та важко оперся на стіну. Ноги не тримали, тому довелось сісти. Потрібно відпочити. Серце кололо і кожного разу, коли воно стискалось — стискалось так сильно, що здавалось, більше не відпустить, — йому чувся дитячий сміх. І колискова.
За кілька хвилин його серце вже не билось. Зупинилось назавжди. Нарешті для нього настала тиша. Лиш десь неподалік жалібно вив сірий, з рудим вухом, сліпий пес.
