Нехай пітьма танцюватиме зі мною

Пронизливий і ламкий зойк відбився від непорушного каміння, з якого, мов з моноліту, в котрісь страхітливо давні часи було виколото коридор. Той коридор вперто звивався, множачи кути, неначе мозаїчний змій. Вздовж його оніксових поверхонь бігла дівчина, гнана страхом, вдаряючись у кожну перепону. Її кінцівки вже були всіяні синцями, а цівка крові стікала по її чолу і скрапувала з носа, коли вона закричала знову. Коридор, ніби відповідаючи, освітлив пульсуючим темно-фіалковим світлом дзеркала й полотна, дотепер невидимі. Люстри, що до того здавались тінями печерних кажанів, задвигтіли і розквітли багряно-червоними вогнями. Дівчина минула ще один поворот і впала, сильно забивши плече. Втім вона помітила, що наступна частина коридору була найдовшою з пройдених, темнішою за інші – від цього здавалось, що за віддаленим черговим кутом щось сяє легким золотим блиском та іскрить чимось схожим на ранкову пару. Зранена панна підвелась, узрівши надію, і відчайдушно побігла, вклавши залишки своєї жаги у цей ривок. Її очі полились свіжими слізьми, коли вона промайнула половину шляху, кутики її рота витяглись у кривій, божевільній посмішці. Туманне сяйво все ближчало і ближчало, аж тоді дівчина вхопилась за мертво-холодний край стіни й кинула випадковий погляд вздовж кривавих слідів від своїх ступень. Лиховісне світло зникло, як і портрети із дзеркалами на стінах, в порожнечі втонув звук: дівчина не чула навіть свого тяжкого дихання. Затхле повітря оточувало лише її, абсолютне ніщо перед її очима та розсіяний полиск, що кидався на її русяве волосся зліва. Та з кожною миттю, з кожною найменшою дрібкою часу повітря попереду густішало, набирало людиноподібного образу, в якому було щось невловимо відмінне, але до жаху відразливе. І оце щось безшумно, мов у вакуумі, рушило до панни, воскресавши за собою зниклий антураж. Дівчина нестримно заволала і кинулась ліворуч, до того, що їй здалось рятівним світлом, і зомліла, втупивши подивовані очі у непримітного чоловіка, котрий самотиною стояв посеред незворушного хаосу. Їхні погляди зустрілись.

Чоловік горбився посеред витоптаної в полі широкої дуги, схожої на узлісся. Він пильно зосередився на величній квітці соняха, що на віддалі гойдався посеред дрібного сухостою. Сонях здавався на диво живим, поки його сестер досушувало нещадне серпневе сонце. Однак його відокремленість позначалась не лише усамітненням коріння, а й надламаним стеблом, котре трималось на жалюгідній латці волокна, схиляючи рослину набік. Подорожній не поспішаючи підійшов до квітки і ніжно, наскільки міг, спробував вирівняти пагін. Але натомість стебло ледь тріснуло, й квітка остаточно перехилилась, відчайдушно втримуючи велетенську голову вздовж свого єства на тій самій латці. Чоловік меланхолійно, але без зайвої сентиментальності, поглянув на цю нещасну, відтак окреслив зором поле і покрокував до шосе у цілковитій впевненості, що він поруч із місцем призначення.

Вечоріло. Проміння потроху набирало мідних фарб. Дерева пропорційно зростали, їхні тіні кидались на посірілий асфальт. Чолов'яга йшов і йшов, намагаючись прикривати рукавом очі. Він поспішав наввипередки із сутінками, ніби залита ніччю вулиця лякала його. Аж раптом, коли ранні зорі зблиснули в озерах неподалік, він побачив заправку – таку ж, як і десятки на шляху до цієї, але саме цю прикрашала зеленувата, пожована іржею вивіска. Прочитати увесь її зміст було годі, проте одне слово залишилось досить чітким, аби чоловік міг врешті переконатись. Копперфілд, забуте богом дрібне містечко східніше Фармвіля, штат Вірджинія, стояло просто перед ним.

Мандрівник (а сумнівів у тому, що цей пан – не місцевий, не виникало) стиснув щось у глибокій внутрішній кишені пальта і, шморгнувши, здолав ту порівняно незначну відстань до заправки. Невдовзі з’ясувалось, що це була не просто заправка, а цілий комплекс, цілком успішний за рахунок п’яних зайд, які в пошуках розваг не там звернули. Працівник заправки здався досить привітним. Але не назвався. Чоловік свого імені теж не назвав. З їхньої майже не удавано дружньої бесіди виплило наступне: по-перше – у місті чекають приїзду шанованого пана з Брукліну на ім’я Дуглас; по-друге – комплекс має у своєму розпорядженні кілька вільних номерів у готельному відділі, ще й доволі комфортабельних; по-третє – гостю будуть особливо раді в барі, де народ гучно святкував якесь локальне свято, суть якого гість не второпав. Сам заправник чомусь тупцював на місці, немов би від холоду, час від часу кусаючи кутик рота і сіпаючи оком. Чоловік не приділив цьому зайвої уваги і, махнувши капелюхом, пішов у напрямку широких дверей, на які йому вказав співрозмовник.

Попри загальну атмосферу добробуту, чоловік все ж не без труднощів увійшов до зали. Його пройняло незрозуміле тремтіння, яке вдалось стримати лиш міцно стиснувши зап’ястя правої руки. Він тяжко видихнув і заповз усередину, штурхнувши двері плечем. Несподіванкою виявилось, що зал був і баром водночас. “Чому ж не було чути гамір знадвору?” – спитав себе чолов’яга, але не встиг податися назад, як за рукав його потягла чиясь дужа рука і стрілою повела за собою. Вдвох вони висипались крізь безум натовпу, мов пісок через пальці, до барної стійки. Як тільки чоловік усівся на шкіряне крісло, хватка ослабла, і рука мандрівника злегка запульсувала. “Його новий друг” сів поруч: на перший погляд, кремезний, загорілий роботяга з хаотично нерозчесаними вусами. Він дивився у найвіддаленіший куток залу, де реготала якась жінка.

– Пане Дуглас? – спитав надто юний для своєї роботи бармен, котрий з’явивсь нізвідки.

– Я Г’ю, – прозвучала суха відповідь, ховаючи здивування та занепокоєння її власника.

– Тоді це для вас, – хитро підморгнув хлопчина.

На стійці, привабливо поблискуючи, розмістилась кришталева склянка, наповнена темнуватим спиртним – скоріш за все бурбоном чи віскі.

– Я не п’ю, спасибі, – скривився Г’ю і відсунув келих від себе настільки, наскільки дозволяла йому рука.

– Чарівно ж вона співає, скажіть? – втрутився вусатий компаньйон, все ще дивлячись на жінку в кутку.

– Га? – не зважаючи на ввічливість перепитав Г’ю.

– “Ця давня чорна магія, що зветься коханням”, не інакше, – випалив незнайомець.

Г’ю спантеличено спробував прислухатись до звуків, точніше варто було б сказати – намагався розібрати, що саме з безтактового шуму навкруги долинало з вуст тої жінки. Чоловікові здавалось, що вона німотно горланить на простір, причому напружено, з нотками божевілля.

– Бували вже тут?.. Гм, Г’ю? – спитав той, вперше окресливши примруженими очима кола навколо збентеженого чолов’яги.

– Не пригадую, – відрізав той. – Боюся, що пам’ять моя з віком кращою не ставала.

– От же ж! Кому, як не тобі знати, що ховається за віком, чи то бодай часом, – додав він легким тоном, але враз дещо зблід і виголосив на єдиному видиху: – Ох, перепрошую, не стало нам з вами перекидуватись слівцем-іншим без доброго знайомства, – і в моменті спустошив свою склянку.

Г’ю машинально потягнувся за своєю, витягнувши лікоть вздовж стійки, але з подивом упіймав себе на цьому і миттю відсахнувся. В барі раптом запала тиша: Г’ю зауважив, що жодне створіння чи явище навколо не видало й звуку, а всі присутні втупились в чоловіка цілковито однаковим жадібним і зацікавленим поглядом. Та вже за секунду люди синхронно повернулись до своїх справ і знову заметушилися, наче нічого й не було.

Заграла музика – з радіо потік легкий джаз. Г’ю навіть зміг би помітити деякий збіг між криками жінки в залі із відомою у широких колах композицією, але мозок зайняла інша думка: “що, до біса, тут коїться?”. Ця думка вже наздоганяла чоловіка, коли той похапцем розпрощався з вусанем і мчав сходами нагору, де інтуїтивно сподівався знайти готельну частину комплексу. Г’ю зійшов на 3-му поверсі. Лиш тут стіни було прикрашено якимись портретами старих майстрів чи, вірогідніше, їхніми репліками та незвичною кількістю дзеркал. Щодо самих стін, то їх покривали чорнильно-чорні шпалери, чи то фарба, як спершу подумав Г’ю, відчувши характерний запах. Підлогу застеляв фіолетовий, оксамитовий килим, якому не було видно кінця-краю. Враз з іншого кінця коридору з’явилась жінка у білому одязі. Вона швидким кроком дісталась до зачудованого Г’ю та, широко усміхнувшись, вручила чоловікові ключі.

– Пан Браун вітає вас. Вашу кімнату вже підготовлено, 202-й номер, поверхом нижче, якщо ваша ласка, – пояснила вона.

Чолов’яга не став пручатись, але відмовився від супроводу. Коридор другого поверху видавався значно інакшим, не гіршим, проте більш підходящим до інтер’єру бару. Кімната знайшлась легко – апартаменти теж були досить звичайними. Г’ю зачинився зсередини, повісив пальто на вішак і дістав з кишені невеличкий конверт, а звідти – складений вчетверо лист:

“Пане Верб, вітаю та сподіваюсь, що цей лист застане вас у доброму гуморі. Знаю, що ви вже кілька років як не беретесь за справи, та все ж мушу благати вас про допомогу, бо ніхто інший не зарадить. Відшукайте мене у містечку Копперфілд, поблизу вічно юного серця Вірджинії. Тут спочило і моє вічно юне серце, і тільки тут ви можете дати волю своєму душевному болю. Нехай пітьма танцюватиме з вами.

Щиро ваша, “у несамовитому потоці життя”, Ребекка.”

Г’ю перечитував цей лист щодня, відколи отримав його в один з дощових липневих днів. Почерк був легкий і витончений: адресату не хотілось сумніватись у тому, що автором тексту була жінка. “Скільки ж вона мене шукала?” – інколи питав у себе чоловік, котрий віддав багато часу та коштів, аби сховатись від світу, який його знав. Він добре пам’ятав, що минув другий десяток, відколи він остаточно відмовився від професії, що личила йому більше за найчудовіше пальто. “У кожного детектива повинен бути свій метод, щось екстраординарне”, – казав йому котрийсь із його давніх друзів. У Г’ю було щось екстраординарне, що зробило його найвідомішим агентом на східному узбережжі. І він збирався застосувати ці вміння тут, на своє привелике сподівання – востаннє. Детектив геть не розумів, що ж так сильно привабило його у цій справі, тим паче, що її суть була ще більш туманною. Кілька днів Г’ю не висовував носа зі своєї бруклінської квартири, прокидаючись у поті після щоразу однакових важких снів. Ці марення припинили його переслідувати одразу, як він вирушив на поклик листа. Наразі ж Г’ю страшенно втомився від дороги, тож не стримався, аби не випробувати свою втому на широкому ліжку (щонайвірогідніше) чужих апартаментів.

Не встиг детектив опам’ятатись, як освітлена лампами кімната розплавилась і розійшлася туманом. Простір став значно ширшим, квіткові стіни зійшли, а за ними виповзла кладка з крупного каменю, вікна зникли зовсім, а двері різко постарішали на століття. Г’ю прочинив їх й опинився у величній залі з безсюжетними вітражами. В самісінькому її центрі безликі люди несли прикрашену золотом та смолою труну. Чоловік пішов далі, вздовж стіни, частина якої завалилась, відкриваючи прохід до групи людей, що синхронно розвертались, мов годинникові стрілки, та моторошно посміхались. Минувши їх, Г’ю пройшов крізь соборну арку і вийшов до затопленого саду, де з довгим русо-сивим волоссям стояла вона. Він знав, що це Ребекка, без жодного слова, думки чи натяку з її боку – лиш за грайливо-веселими очима, що вмить стали прозорими, а відтак зовсім зникли, відкривши позаду себе дивну постать у чорних шатах із гострими рисами лиця та бритою головою. Спочатку вона йшла до Г’ю легко, мов на зустріч із близьким другом, але одразу ж гайнула вперед з переляком та ненавистю в чорних очах та неприродно заревіла сумішшю лиховісних голосів.

– Антуан! – заволав у відповідь Г’ю.

А тоді все почорніло, і чоловік збагнув, що затуляє очі подушкою.

– Ось воно. Я знаю твоє ім’я, я згадав! – крізь зуби просичав детектив, намагаючись не привертати будь-якої уваги ззовні. – Але що ти таке? Чому я тут? Ребекко…

Ближчало до полудня. Г’ю розглядав стелю. Йому марилось, що він зачепив якусь ниточку, яку ледь силував потягти. Слід було щось зробити, про що-небудь дізнатись, з чогось почати. Він не пішов першим ділом розпитувати місцевих – це був не його метод. Живі брешуть і маніпулюють заради вигоди, так завжди було. Мертві говоритимуть поки їх слухатимуть, і байдуже чи кажуть вони щось правдиве. Г’ю шукав інше джерело інформації. Щось абсолютне буденне для нього та вкрай незрозуміле для когось іншого. “Місця ніколи не обмануть, бо вони і є уособленням правди”, – подумки виголосив чоловік. Річ у тім, що після смерті матері, яку Г’ю застав у юному віці, він знайшов у собі здатність спілкуватися з місцями. Вони приймали вигляд фантомів, яких він спершу вважав примарами. Та це не були мертві люди, хоч часто і скидалися на них. Ці фантоми поглинали не душі, а почуття, емоції та думки, які роїлися тут чи там, та відображали їх для тих, хто міг їх бачити. Г’ю міг це робити і довгий час вважав це вміння подарунком долі, хоч від цього його життя прибрало страхітливої присутності.

Детектив саме блукав околицями Копперфілда в пошуках чогось подібного. Місцеві йому не перешкоджали, хоч і не переставали дивно поводитись, купчачись у кутках і пильно стежачи за рухами незнайомця, зберігаючи незворушні посмішки. За годину Г’ю надибав пристарілого вигляду ферму, а поруч – кілька невеликих пагорбів із соняхами обабіч кожного. На вершечку одного з них стояла дівчинка, яка і привернула увагу детектива. Вона була дещо прозорою, якщо кинути погляд під правильним кутом, і ця прозорість ставала очевиднішою, чим нижче око сягало землі. Від колін ніг фантома практично зовсім не було видно. Дівчинка повернулась в напрямку якихось кам’яних руїн на окраїні містечка, але не дивилась – міцно затискала лице долонями. Підійшовши ближче, Г’ю зауважив, що окремі пасма її волосся вже посивіли.

– Що тут сталося? – напряму спитав детектив.

Відповіді не було.

– Ти знаєш Ребекку? Що з нею сталося?

Фантом не порушив тишу.

– Щось сталось між того каміння?

Ні слова.

– Чому ти не хочеш говорити? – вже нервово спитав Г’ю.

Ніякої реакції.

– Ти мене боїшся? – з нотками смутку звернувся до дівчинки чоловік.

Цього разу мовчанку розбив лиш злет вітру. Детектив схвильовано поплентався до пейзажу, що привабився фантомові. Вперше він зіткнувся з мовчазним місцем, мабуть, настільки наляканим тим, що тут могло коїтись. Кам’яні руїни виявились залишками досить старої церкви. Схоже було, що про неї довго не дбали, і вона завалилась, при чому відносно не так давно. Г’ю не знайшов тут нічого цінного чи особливого. За винятком того, що кладка підозріло нагадувала майже цілий собор зі снів детектива.

Провівши левову частку дня в безрезультативних пошуках, чоловік вертав до готельного номера і вже взявся підійматися сходами, минувши незвично пустий бар.

– Вона не розмовлятиме з тобою, – почувся голос позаду.

Г’ю розвернувся і побачив, що жінка, яка нещодавно волала серед барної метушні, досі сидить у кутку. Вона спрямувала вказівний палець в його бік.

– Що ви сказали? – перепитав детектив.

– Ребекка. Вона не розмовлятиме з тобою. Ти образив її, і смертельно, скажу тобі. Ох, я знаю, – жінка закашлялась.

Чоловік потроху наблизився.

– Що ви маєте на увазі? Ви знаєте, де Ребекка?

– Любий мій, це не так важливо. Нас усіх цікавить відповідь на інше питання. Нахились до мене, і я тобі його задам.

Г’ю наблизився, наскільки йому дозволяла його недовіра.

– Отче, ти знаєш де Дуглас? Він повинен бути десь ось тут! – жінка боляче тицьнула пальцем в чоло детектива, так, що той ледь не перекинувся. Мужчина злісно поглянув на божевільну і заднім ходом рушив до сходів.

– Танцюй, Дугласе, танцюй! Допоки Сонце не перегниє! – й далі кричала вона вслід.

Г’ю зачинився у кімнаті й зашторив вікна. Понад усе зараз він хотів провалитись у сон, який вважав менш безумним, ніж була реальність навкруги. Те саме видиво знову повторилось у досконалій точності: все той же собор, сад, русо-сива жінка і таємничий Антуан, що, мов демон, мчав назустріч чоловікові. Але на цьому мариво не розтануло. Г’ю відчував, що от-от зіткнеться з худорлявим суперником. Так і сталось: чоловік вхопився за складки чорного сукна на ключицях Антуана і, піднявши його, перекинув того через себе. Антуан шубовснув у глибоку калюжу, а Г’ю, неначе втративши контроль над тілом, взявся топити чоловіка, не рахуючись з його спробами вдихнути повітря і вибороти собі життя. Врешті тіло в руках детектива обм’якло, а тоді провалилось крізь квітучий мох кудись глибше. Враз Г’ю викинуло зі сну. Він почувався злегка стривожено, але відчував дивне задоволення від нічної подорожі.

Зранку того дня куток у залі внизу спорожнів, від чого Г’ю трохи збадьорішав. Побесідувавши з барменом, детектив дізнався, що власником тої самої ферми, неподалік якої він вештався, є ніхто інший як той самий кремезний вусань на ім’я Фред. Чоловік вирішив, що навідатись до нього не буде зайвим. Той знову виглядав і поводився доволі дружелюбно, але випити більше не пропонував.

– Це сталось близько 20 років тому, – почав розповідь Фред, коли детектив спитав про Ребекку. – Дівчинка ні з того ні з сього просто зникла, а шукати було особливо нікому. Її батько був п’яницею крутішим за мене, а мати тяжко хворіла. Тоді ж помер благодійник нашого містечка – отець Г’ю. Він дуже опікувався дітьми, по-справжньому дбав, і, мабуть, не витримав зникнення своєї улюблениці. Я тоді теж був дитиною і дещо пам’ятаю. Чорно-жовта труна, в якій несли отця, заворожувала.

З цим відкриттям лист ставав все загадковішим. Кому б то знадобилось писати від імені зниклої безвісти? Г’ю зважив усе і подався на пошуки чогось, що вивело б на діяльність його щойно відшуканого тезки. Зі слів тих, хто абияк погоджувався з ним розмовляти, детектив з’ясував, що отець був людиною товариською і шанованою. Особливою була його любов до запису свого голосу. Якось він поїхав до Річмонда і привіз старенький фонограф, на який записав чимало авторських проповідей. На жаль усі записи було втрачено, коли старий храм остаточно завалився, незабаром після смерті священника. Лиш один фрагмент запису зберігся – його вміст переписали, а сам фрагмент надійно сховали як пам’ятку. Дістатись до цих речей в архівному відділі Г’ю нічого не вартувало, ніхто не забажав йому заважати. Втім детектив не переставав відчувати на собі погляди і щоразу здригався від перекошених посмішками містян. Коли чоловік увімкнув програвач, його зустріла тиша, що повільно перетікала в незрозуміле гудіння. А тоді виник голос – Г’ю стало неприродно огидно його чути, хоч це й був звичайний низький голос пересічної людини, яка цитувала Святе письмо. Він змусив себе прослухати не більше півтори хвилини, а тоді подався до перепису, аби зафіксувати решту. Г’ю знайшов перев’язану папку з відповідною назвою, у якій було кілька аркушів паперу, де лиш багаторазово повторювалась одна фраза: “Нехай пітьма танцюватиме зі мною”.

“Що ж це могло б означати?”, – роздумував Г’ю, вже лежачи в ліжку. Його трохи мучило відчуття втрати професійного хисту, а ще почуття сантиметрової близькості до відгадки, хоч уся справа досі видавалась таємничою. Остаточно знітившись, чоловік вирішив втретє пошукати відповіді уві сні й заплющив очі.

Г’ю вчергове прокинувся. Проте цього разу почуття легкої ейфорії від здобутих чи повернених знань не встигло дати про себе знати. Детектив явно знаходився не у своєму номері. Ба більше, його додали сумніви з приводу того, чи це кімната, а то й чи готель взагалі. Навколо була порожнеча і тиша. Чоловік спробував роздивитись бодай щось, але марно. Однак за мить оточення почало повільно, наче спросоння, прояснюватись, оголяючи для Г’ю картину, яку він вже десь точно бачив. Це був чорнильно-чорний коридор з темно-фіалковими тріщинами, мов венами, на стінах, що легко пульсували, неначе живі. У цьому світлі чоловік зміг роздивитись обриси численних рамок, повішаних вздовж одноманітного коридору, що миттю освіжили його спогад про третій поверх готелю.

Почувся цокіт каблучків. Як і кількома днями раніше, з іншого кінця коридору з’явилась жінка, однак не в білому одязі, а без одягу зовсім. Лише її ступні прикрашали золотисті туфельки на підборах. На лиці вона носила натягнуту широчезну посмішку, а з її щедро підфарбованих очей лилась суміш сліз і туші. Жінка пройшлась повз Г’ю, не помічаючи його присутності. Він різко схопив її за руку, на що вона зупинилась, повернула голову до чоловіка і спитала, плюючись рідиною, схожою на смолу:

– Ви танцюватимете зі мною?

Г’ю не на жарт перелякався. Подібних фантомів він ще не зустрічав, якщо це взагалі фантом. Не витерпівши жаху, детектив відпустив руку і чкурнув вглиб коридору. “Якщо це сон, то потрібно отримати з нього якийсь зиск. Як ні, то варто чимдуж забиратись звідси”, – міркував він. Чолов’яга дістався повороту, який вивів його на неосвітлену, найдовшу з можливих частин готельного приміщення. Ба більше, Г’ю здалось, що довжина цього простору абсурдно нереалістична, що лиш підкидало копійок до сновидної версії.

– Ні, ти не спиш, – зненацька зазвучав чийсь знайомий голос в глибині тунелю. – У будь-якому разі не своїм сном.

Детектив прищурився, пробуючи висмикнути зі смоляного простору бодай якусь картинку. Та незнайомець не став баритись і виступив перед чоловіком без утаємничення. Г’ю впізнав його – це був саме той навіжений з його крайніх снів, вдягнутий у безкомпромісно чорні шати Антуан. Над ним, мов корона, висіла запалена пекельним полум’ям люстра.

– Все було складено так, аби ти освіжив у пам’яті бодай дещицю того, що повинен був знати завжди, – продовжив він. – Хіба ти не відчуваєш змін, давній приятелю?

Чоловіка пройняв дрож. Він швидко співставив голос особи перед ним із записом з фонографа отця Г’ю. Але чому на нього накинулись такі непевність і страх? Здавалось, наче вони вже дуже довго плентаються поруч з ним і лиш добряче підкріпились у цьому містечку. Це почуття виявилось для детектива страшенно знайомим. Раптом нестерпний струмінь болю вдарив у голову Г’ю. Він усе згадав, зовсім усе, і цей відхід амнезії добряче струсонув його свідомість.

– Я знайшов тебе, Дугласе. Ти гадав, що від минулого можна втекти? Мабуть, якщо воно не бреде за тобою слідом. Ти старий, мій любий, дуже старий. Навіть я, верховний жрець, годжуся тобі в немовляти. Творець прокляв тебе вічним тілом, і ти гризеш нігті від нервів, які тобі попекли ще в Громадянську війну. Але ти це все тепер знаєш і сам, звісно ж, – прохрипів Антуан і зареготав.

Останні десятиліття життя промайнули перед очима в Г’ю (на цьому імені він підсвідомо вперто наполягав). Він впізнав у жінці з підборами свою кохану Джулію, яку втратив, у фантомній дівчинці – померлу доньку Ребекку, а в Антуані – колишнього компаньйона та окультиста, що прагнув сіяти зло вічно. Вочевидь, це він підробив листа, витягши з небуття маршрут втечі, і явився у снах когось з місцевого зброду – може це була тендітна рука юного бармена чи зморшкувата долоня божевільної поціновувачки джазу. Зараз це стало неважливим – Антуан врешті заманив Г’ю сюди, до свого чорного серця.

– Якщо ти так багато згадав, то я нагадаю тобі найголовніше, – регочучи гаркнув окультист. – Ти пив, Дугласе! Ти розм’якшив своє тіло та знепритомнив душу. Джулія намагалась достукатись до тебе, але все марно. Вона не знала твого секрету, але й ти був до неї байдужий: вона марніла на очах, Дугласе, її пожер рак і звів у домовину!

Г’ю притиснувся до стіни. Він тяжко дихав і ледь стримував ридання:

– Я сам це допустив! Я покохав Джулію без тями і не сказав їй нічого. Цей біль міг тягтись століттями. Але я зчинив страшніше – я породив нове життя і узрів його пекельний відчай. Я знав, що стану свідком усіх її нещасть, хвороб і страхів. Я знав, що бачитиму її смерть, загибель її дітей, і дітей їхніх дітей, і так до кінця часів!

Г’ю корчився у божевільній істериці, царапаючи чоло нігтями та прикриваючи хиткими долонями витріщені очі:

– Я затягнув її у свій сон, так! У колиску свого безсмертя, де Господь прокляв мене, де ми проводили останні спільні миті. І я здушив у ній життя, я наповнив її фантазією, і вона стала яблунею поруч із храмом. І коли я прокинувся, її тіло було порожнім, воно пахло сидром і трупними випарами. О, моя бідна Ребекка! О, бідолашна Джуліє, як добре, що ти цього не бачиш!

Антуан роззявив свою пащу у черговому приступі реготу:

– Ти пам’ятаєш як убив мене, Дугласе? Як залишив моє тіло наповнюватись водою і розбухати? Ти навіть поцупив моє ім’я! Ребекка мала стати моєю, схованкою моєї душі, а ти забрав її в мене. Тепер я стану тобою. Я дихатиму знову! Я завершу свої справи й розпочну нові!

Г’ю страшно лихоманив. Перевинайдені спогади мучили його не менше за страх перед навколишнім жахом. Ілюзорно щасливі дні в Брукліні змарніли перед гіркою правдою. “О горе мені, – заскавулів про себе чоловік. – Істина занадто нестерпна”. Втім детектив був не цілком правий і несподівано для себе це усвідомив. Окрім болі, ненависті, втрати, самотності та відчаю, Г’ю дістав з глибин свого мозку ще одне почуття, над яким Антуан не владарював. Чоловік згадав легке пощипування на шкірі від ніжних доторків рук його коханої Джулії, згадав щирий сміх Ребекки, що пробуджував уранці. Якщо один спогад його погубив, то інший його порятує, у всякому випадку – дасть шанс на відсіч.

Г’ю випростався. У його очах все ще читалося шалене нервування, але тепер там також виблискував божевільний вогник якоїсь відчайдушної рішучості.

– Моє тіло – безсмертне з волі Господньої, – сказав він. – Я заповідаю його щурам і мародерам з твоєї свити. А душа моя залишиться з тобою тут, Антуане, стерегтиме наше ув’язнення у цьому проклятому місці. Я тобі присягаюсь!

Окультист засміявся іще раз, наче розкусив картковий блеф. Його тіло видовжилось, і він спрямував свої гострі руки до Г’ю. Проте на цей раз регіт не розійшовся ехом по стінах, а скувався мертвою тишею. А все тому, що Антуан зненацька замовк, в його очах розтанула впевненість у здобутій перемозі, що от-от мала настати. Однією рукою він схопився за власну шию, а іншою таки спробував дотягтись до Г’ю. Враз його тіло завертілось у химерному танку, ніби хтось розкручував його у глибинах коридору. Відтак позаду біліючої голови Антуана почала набирати рис ще одна постать – не менш чорна, але глибша за навколишню порожнечу. Г’ю її не розгледів, як і не встиг збагнути, що ж сталось із його ворогом. Антуана наче просто розпластало чорнильними плямами по стіні, які одразу ж зникли. Тим часом Г’ю у полоні тривоги виявив, що дивиться не попереду себе, а догори – коридор перетворився на оксамитовий колодязь, і чоловік, який до цього й так ледь стояв на ногах, полетів кудись вниз. Тож одна нова, на перший погляд, незначна, деталь залишилась поза увагою – на одній зі стін нізвідки з’явився новий портрет, або ж дзеркало.

Хтозна скільки минуло часу, перш ніж Г’ю опанував себе і зрозумів, що стоїть на пагорбі, де раніше вперше зустрів фантома Копперфілда. Він і досі тут висів у повітрі, але більше не ховав свого дитячого лиця. Чоловік лиш краєм ока помітив цю зміну.

– Антуан Г’ю Браун щез. – сказав він. – Пітьма забрала його, хай тепер з ним і танцює. Прокляття! Прокляття на голови усіх причетних, нехай задихнуться кошмарами, а кров їхня закипить у ще живих тілах!

Раптом він з’їхав по вогкому схилу і опинився на землі, тремтячи від знесилення і провини. Його бліде обличчя порясніло зморшками – збоку здалось би, що за ці кілька хвилин йому додало віку. Фантом досі непорушно стояв поруч. Чоловік зазирнув до напівпрозорих очей дитини і насамкінець заспокоївся.

– Я не вартий навіть пошуку прощення, – тихо промовив чоловік. – Ти заслуговуєш усього щастя, яке з тобою могло статися. Люба моя, Ребекко.

Лиш тепер він помітив, що волосся фантома остаточно посивіло, дівчинка посміхнулась, а тоді її образ віднесло вітром разом із першим пожовклим листям. Дуглас ще довго сидів на мокрій землі. Лиш під вечір того дня він припіднявся і пішов – ніхто не знає куди.

– Я чекатиму, – сказав він до себе. – Я чекатиму і, з Божою поміччю, помру швидше, ніж міг би коли-небудь омріяти.