Лукавий має сотню облич

– Простіть мене, отче, я грішна.

Склепіння собору навколо Яніни здіймалися ввись, схрещувалися арками й губилися десь за межами видимості – бо погляд слід було спрямовувати додолу. Тож жінка розглядала свої тонкі рукавички, силкуючись згадати, чи повинна була їх зняти перед сповіддю.

– Повідай мені про свої гріхи, – голос отця був тихим і піднесеним, і значно краще пасував до навколишньої величі, аніж її власний.

– Я їх не пам’ятаю.

Отець зітхнув і потер перенісся. Вони грали в цю гру вже рік, і Яніна знала, що він скаже далі.

– Ти ж знаєш, що не можу відпустити те, в чім не покаєшся щиро.

– Знаю.

Холодна кам’яна долівка звично тисла на коліна, та Яніна тримала спину рівно, схиливши голову в смиренні. Щомісяця одне й те ж, це перетворилось на ритуал.

Та сьогодні отець порушив устояні правила їхньої розмови:

– Чому ти приходиш сюди, дитя?

І справді, чому? Усе життя ж не вірила. Колись давно, ще в “Домівці милосердя”, недільні служби були обов’язковими, але позбавленими будь-якого натхнення та сенсу. Зате коли в сиротинці й перепадали нові речі чи поодинокий гостинець до Різдва – то лишень від церкви. Зрештою, саме церковники Яніну й вивчили, і завдяки їм вона тепер могла давати уроки грамоти дітлахам із багатих сімей. З її-то походженням – справжня ласка долі. Могла б відчувати вдячність. Але Бог дозволяв ночам у сиротинці бути такими, якими вони були, і особливо такими, якими вони ставали інколи. А отже, не такий Він і всесильний. Не вірила Яніна ніколи, так щоб направду. Колись. А потім, видно, Терезиної віри стало вистачати на двох.

Яніна схилила голову ще нижче, кінчиком підборіддя торкаючись ґердана, котрий незмінно носила на шиї. Стрічка, сплетена з кількох рядів тьмяних намистин, ніжно холодила шкіру і приносила вмиротворення – всюди, крім собору.

– Шукаю спокути.

– Шукаєш спокути, не знаючи власного гріха?

– Точно знаю, що грішна, отче. Бог же милостивий?

Отець зітхнув і довго добирав слова.

Повітря в соборі просякло запахом таким густим і солодким, що аж тиснуло на груди. Довгі смуги світла, минувши вітраж вікна-троянди, складалися в кольорові візерунки на підлозі. У величезній залі Яніна почувалась особливо мізерною. Вогники свічок дрібно тремтіли, і сяйливі ореоли навколо них розпливалися, мов німби святих, що суворо споглядали грішників зі стін.

– Бог милостивий, дитя. І Він тебе прийме, коли ти знайдеш до нього дорогу.

Яніна промовчала. Що їй казати? Де шукати ту дорогу? То Тереза завжди знала, як мала б жити, та де її душа має спочивати. А тепер певно сміється над нею звідти, де б вона там не була.

Ні, не так – сміється над нею з Раю. Тереза вірила в Рай. Тож тепер і Яніна мала вірити в Рай – для неї.

– Читай молитву покаяння та звертайся до Богородиці, – втомлено мовив отець, – та по правді твоя спокута почнеться тоді, коли покаєшся щиро. Лукавий має сотню облич. Маєш навчитися їх впізнавати.

– Так, отче. Дякую, отче.

Перехрестившись, Яніна поцілувала хрест із Євангелієм і відійшла вглиб собору. Поки повторювала молитви, коліна налилися твердим болем – вітала його, як доброго знайомого. Колись біль віщував, що кінець покарання незабаром. Біль мав очищувати.

Перед тим, як піти, жінка запалила свічку, аби передати вісточку Терезі. Спогади про подругу вислизали, тонули в густому тумані, що ширився в Яніниній голові, закривав думки пеленою. Старіші образи лишались чіткими. Як вони гасають росяною травою навколо старого маєтку Костецьких, і як регочуть в глибині старого саду, ховаючись від похмурих поглядів Терезиної рідні. Як годинами гортають книги в бібліотеці, вишукуючи атласи з анатомії та розглядаючи заборонені картинки. Як мережають Терезиними стрічками одна одній волосся. Всі ті старі дні оживали в пам’яті так яскраво, лиш закрий очі – і торкнешся пожовклих сторінок або шерехатої кори. Натомість роки, що передували Терезиній смерті, рясніли більмами… Яніна до болю стиснула складені у молитві руки, повертаючись думками до собору. За неповагу у звертанні до Бога наказала собі почати молитву заново.

Коли Яніна вийшла назовні, ліхтарник вже запалював вогні. Листопадовий вітер хльоснув по обличчю, зашарудів опалим листям. Бруківкою проторохкотів диліжанс – негоже мерзнути на осінній мряці тим, хто належав до світу прибраних центральних площ та розкішних кам’яниць. Яніна ж тут була гостем, і їй час було повертатись.

Вона минула “Під Божим благословенням”, де стояв такий гамір, що окремі викрики тікали крізь прочинені вікна надвір:

– То, бігме, не бачив її ніхто відтоді! Я вам кажу…

Там завше було людно, і Яніна на мить затрималась, вагаючись, чи не заглянути всередину. Вона не планувала нічого купувати – але більшість відвідувачів заходили до дроґерії не за тим. Справжнім товаром закладу були не ліки, і навіть не квитки в театр чи екстравагантні делікатеси. “Під Божим благословенням” годувало людей чутками, і Яніна іноді заходила їх послухати – в ті миті, коли несила було прикидатися, що після втрати Терези їй не самотньо серед чотирьох стін в ненависній кімнаті.

Але сьогодні був не такий день.

“Лукавий має сотню облич”.

Останнім часом у “Під Божим благословенням” завелася мода говорити про самі лиш лиха – хто зна, вигадані чи ні, про божевільних, хворих і зниклих, і Яніна не хотіла труїти себе чужими тягарями. Мала вдосталь власних.

Шпилі собору лишилися позаду, і чим далі жінка віддалялася від центру, тим швидше пейзаж обростав ознаками занепаду. Фасади кам’яниць губили пишність і вбиралися у тріщини й сколи, бруківку змінило грузьке багно, а замість алей та лавок із кованими спинками поставали нетрі із хат та куп сміття. Таким було місто, яким Яніна знала його з дитинства. Кожного разу, покидаючи квартал, у якому виросла, вона почувалася злодійкою, яка зазіхає на чуже. Те відчуття навіть у Терезиному маєтку стихало неохоче, попри те, що її батьки були щедрими й, наскільки б Яніні не подобалось це слово, добрими до інших. Та навіть милосердя щирих благодійників не вистачало, аби прийняти її за свою. Де ж таке бачено, що спадкоємиця поважного роду Костецьких заприятелювала з обірванкою. Та ще пригрітою – лиш вдумайтесь – в одному з тих сиротинців, що їх самі Костецькі й фінансували! Вони не втомлювались нагадувати Яніні про те, де її місце.

І врешті, далеко від “свого місця” вона й не пішла. Після пожежі, яка пожерла частину міста кілька років тому, згубилось майже все нажите за роки вчителювання майно. Тож тепер Яніна винаймала дешеву кімнатку у кварталі нечесних ремісників, публічних домів та п’яних бійок. Туди не хотілось повертатись – бо що її чекало вдома? Ліжко, порожнє й тверде. Вікна, які пасувало б помити. Письмовий стіл, за яким вона раніше читала позичені в Терези книги з бібліотеки Костецьких – тепер, ясна річ, ніхто й на поріг би її туди не пустив.

А ще вдома стояла різьблена дерев’яна скринька, в яку Яніна – це, як і сповідь, вже перетворилося на ритуал, – щовечора складала свій ґердан. Ґердан, що беріг її спогади. На кришці скриньки Яніниною рукою було надряпане слово “гріх”; вона не пам’ятала, що це означало. Але вірила собі, що це було важливо. Якщо вона лишила собі ті ночі в сиротинці, коли її обирали – значить сховала щось іще гірше.

Коли до будинку, який вона називала домом, лишалось кілька вулиць, дорогу Яніні заступив натовп. Це було не галасливе зборисько протесту, і не весела компанія, що шукає розваг на ніч, і не сповнена агресією юрба, налаштована на бійку. Повітря просякло напругою. Люди перешіптувались, закривали роти руками й витягували шиї, зазираючи одне поперед одного.

Яніна підійшла ближче. Тереза, істинна донька аристократичного роду, докорила б їй таким нехтуванням своєю репутацією – наче мало було нічних прогулянок наодинці. Але сама Яніна нічим наближеним до аристократії ніколи не була.

Прямо в багні, яке слугувало хідником, розпласталась жіноча фігура. Легка тканина сукні не пасувала до осіннього холоду, але такий одяг і не вдягали для того, аби носити надворі. Зрештою, цей квартал був відомий сукнями, що ледве приховували тіло.

Саме цим та жінка зараз і була. Тілом. Руки розкинуті широко, вивернуті долонями догори, мов для обіймів. Волосся розметалося довкруж голови. Збоку кисті виднівся краєчок шраму, і Яніна мимохіть подумала про Терезу, яка мала слід від опіку у цьому ж місці. Скляні очі дивились в високе чорне небо. Вгорі вітер грався прозорими фіранками, шарпаючи їх крізь відчинене вікно на верхньому поверсі.

– Стрибнула… – зітхнув чоловік поряд з Яніною.

– Не витримала такого життя, – сказав хтось без краплі співчуття, а радше із захватом.

– Бідолашна, – вторили позаду.

Відколи Терези не стало, Яніна звиклась із близькістю смерті, та все одно дратувалась оцьому упиванню чужим горем, перетворенням ще вчора живої людини на яскраву тему для розмов. Маріанна, так її звали. Ще одна з тих, до кого нікому по-справжньому нема діла. Яніна не знала її добре, але бачила в соборі раз чи два – запам’ятала, бо з місцевих туди мало хто заходив.

Недоречний спогад промайнув в голові – не спогад навіть, а уривок думки. Колись Тереза розповідала Яніні, що самогубці не потрапляють до Раю.

Від натовпу відділилась невисока фігура, натягуючи на лоб капелюха, і пірнула в тінь. Яніна вміла помічати тих, хто воліє залишатись непоміченими – зокрема тому, що їй самій часто доводилось уникати зайвих очей. І цей чоловік явно не хотів, щоб на нього звертали увагу. Саме тому вона до нього придивилась. І впізнала.

Бургомістр Артур Рункович. Худий, темні очі нервово блискають. Постарілий, що й не дивно – зблизька Яніна востаннє бачила його років п’ять тому. Після того, як пожежа проковтнула “Домівку милосердя”, нового місця для сиріт не знайшли – Яніна досі не вирішила, чи це було ударом долі, чи подарунком. Її це вже не стосувалося, бо тоді вона вже вчителювала, але попри сиротинець ходила чи не щодня. Там і наткнулась якось на бургомістра – він приходив оголосити, яку допомогу можуть очікувати ті, хто після пожежі лишився ні з чим. Коротке резюме його тодішньої промови – “жодної”.

Та все ж Яніна його запам’ятала. І пам’ять – така ненадійна, така норовлива – одразу ж перетасувала колоду спогадів і підсунула їй ще одну згадку про бургомістра – з “Під Божим благословенням”. Про пана Рунковича там казали, що красуня-дружина не завжди може дочекатися його вдома вечорами. Ситуація не нова, але з поваги до високої посади пана бургомістра кісточки його сім’ї все ж старанно перемивали майже тиждень.

На що може штовхнути чоловіка його статусу загроза для репутації?

І що він забув тут, у частині міста, існування якої завзято ігнорував усі роки на посаді?

“Лукавий має сотню облич”.

В сиротинці Яніна ніколи не довіряла внутрішньому чуттю, але останнім часом такі пориви заволодівали нею все частіше.

Жінка оглянулась на натовп, який і далі збуджено гудів, і пішла за паном Рунковичем.

*

Коли юрба лишилась за рогом, бургомістр перестав горбитись та ховатись під капелюхом. Він спішив, – тікав? – і Яніна скрадалась за ним. Рункович минув собор і спинився коло центральної площі, де стримів зчорнілий кістяк міської Ратуші – досі не відновленої. Під час пожежі Ратуша горіла найдовше: коли від "Домівки милосердя" лишалися самі головешки, на п’ятому поверсі охопленої полум’ям вежі все ще бамкав годинник, аж поки не розплавився мідний дзвін. А тепер примара колись гордої будівлі щирилась в ніч гострими іклами обгорілих балок.

З-поміж будинків з’явився високий широкоплечий пан в довгому плащі й підійшов до Рунковича. Яніна ховалась віддалік, і заледве розібрала слова, коли незнайомець звернувся до бургомістра:

– Вияснив?

– Пізно, – буркнув Рункович, – як та попередня, несла якусь бридню.

– Зле, – резюмував його співрозмовник і помовчав хвилю. – У нас ще одна.

– Ще одна? Ще?! – вигук бургомістра пронісся вулицями, аж сполохнув кілька птахів.

– Так. Вона зараз з лікарем.

Чоловіки рушили вузькими брукованими вуличками, набравши темпу; Яніна трималась на відстані. Вони минули німі фонтани й пішли вздовж оборонних мурів найстарішої частини міста. Врешті зупинились коло аркади, що спиралася на ряд гострих колон, обабіч кам’яної химери. Компаньйон Рунковича потяг за факельну стійку на пристінку, і почулося шарудіння – наче камінь терли об камінь. Чоловіки зайшли у прохід, що відкрився за химерою, і майже одразу статуя стала на місце.

Таємні ходи в місті, треба ж таке – точнісінько, як переповідали у “Під Божим благословенням”. Там любили легенду про те, що лабіринт підземних ходів, закладений старим князем, обплутує усе місто. Там взагалі любили всілякі вигадки.

Химера, вирізьблена з каменю, дивилась на Яніну з насмішкою.

Тереза часто повторювала, що зло завжди буде покаране, але то були її благородні фантазії. Яніні доводилося стикатися зі злом, і, з її досвіду, воно чудово зростало і кріпло у своїй безкарності.

Ніхто й ніколи не мав діла до Яніниних бід. Чи ж Бог вчить її бути такою ж байдужою?

Жінка мало не закотила очі від таких думок. Направду, Терезо, твої проповіді здавалися безглуздішими, поки ти була тут.

У них ще одна дівчина? Яку чекає доля Маріанни?

Яніна сумнівалась, що може щось вдіяти. Та внутрішній голос вперто шепотів, що не можна просто миритися.

Жінка оглянулась на порожні перехрестя. Навіть якщо вона знайде поліцаїв – скільки шансів, що вони щось вдіють? Слово безрідної гувернантки проти слова очільника міста? Та її імені навіть нікому буде завтра згадати. Зрештою, про “Домівку милосердя” поліцаї теж знали. Не могли не знати. Одного разу Яніна бачила форму на вішаку – у таку ніч, коли обирали.

Вичекавши кілька хвилин, Яніна закусила губу, прочинила двері таємного ходу і заглянула всередину.

***

Коридор не був таким довгим, як сподівалась жінка – на кам’яних стінах грали відблиски теплого світла, що лилося з кімнати за поворотом. Та все ж місця було достатньо, аби залишитись непоміченою. Вигук замаскував звук, із яким прочинявся прохід.

– Розповідай! – кричав бургомістр Рункович, – як це сталося?!

– Вона не скаже, – відповідав йому спокійний чоловічий голос, що злегка хрипів, – мені сказала ще годину тому, що біля західного бастіону. Відтоді їй, мгм… погіршало.

Яніна впізнала мовця – то був пан Гардовий, чи не найвідоміший лікар у місті. Він приходив до Терези, ще до того, як її батько опустив руки. Гардовий був чи не єдиним, хто відверто сказав – ліків, які шукає Костецький-старший, не існує. Тереза просто народилася з такою шкірою, таким волоссям і таким обличчям. Так буває – особливо зважаючи на обставини. Те, що її не кличуть заміж – не хвороба.

– Говори! – голос бургомістра відлунював від стін.

– Ви від неї вже нічого не доб’єтеся, – кинув лікар, – після того, що я їй вколов, диво, що вона взагалі притомна. Як пройшло з тою панянкою?

– Втрачена. Я розібрався, – пробурмотів бургомістр і шумно вдихнув, – то що? І цю теж?..

– Можемо дати їй шанс, – озвався чоловік, що супроводжував бургомістра дорогою.

– Нема ніяких шансів, Станіславе. Ти ж знаєш, що було минулого разу. Ми не можемо знову спалити пів міста.

– Не можемо. Її теж відмічено? – спитав голос Станіслава. – Покажи.

Пролунали кроки й тихе вовтуження, і Яніна наважилася виглянути з-за рогу.

Порожню кімнату освітлювала пара олійних ламп. Троє чоловіків схилилися над жінкою – її очі були розплющені, та вона мала настільки кволий і в’ялий вигляд, мов з неї витягли всі сили. Яніна очікувала побачити тут юнку, красуню, як Маріанна, але ця жінка була старша, навіть стара. Русяве розкошлане волосся, обдертий одяг, глибокі зморшки на обличчі. Станіслав тримав її за руку, щось розглядаючи – сухі пальці здавались зовсім тоненькими в його обтягнутих шкіряними рукавицями долонях. Врешті він кивнув і відпустив руку, що одразу ж безвольно впала їй на коліна.

– То мені?.. – питально протягнув він, відкинувши полу плаща, під якою показався револьвер.

– Я вколю їй ще дозу, – зітхнув лікар Гардовий, – вона засне й не прокинеться.

На цих словах жінка повернула до нього голову. Її очі розплющились широко, мов от-от мали повипадати з орбіт.

– Це не допоможе, – пробелькотіла вона, силувано розтягуючи губи, – ви не зможете продовжувати це довго… Скільки ще жертв візьмете на свою совість, перш ніж визнаєте…

Вона потягнула руки до Гардового, і бургомістру довелося притримувати її за плечі. Лікар нахилився і розгорнув свою сумку прямо на підлозі. Його спина заступила Яніні огляд, а коли він звівся на ноги, очі жінки вже були заплющені.

Яніна затисла рота руками. Вона звикла до близькості смерті, але не до такого байдужого до неї ставлення. Яка безглузда хоробрість б її не вела, вона вмить випарувалась від тої сцени. Пора визнати, що треба знати своє місце. Яніна позадкувала до виходу.

– Вона правду казала, – холодний голос Станіслава відлунював від стін, – скільки ще ми будемо боротись із наслідками?

Неслухняними пальцями Яніна нишпорила по кам’яній кладці, шукаючи прохід. Двері стали на місце, і не відчинялися – вочевидь, тут теж мав бути якийсь механізм.

У кімнаті за рогом бургомістр зірвався на крик:

– А що ми можемо тоді, га?! Ти маєш ідеї? Все вже вийшло з-під контролю! – він замовк, а тоді якось розгублено додав, – як я маю це все пояснювати дружині?!

Станіслав зверхньо зареготав.

– Не ображайся, Артуре, але це зараз найменша з наших проблем, – м’яко відповів лікар.

Нарешті намацавши виступ, що скидався на важіль, Яніна потягла з усіх сил. Але виявилось, що це всього лиш старий камінь у кладці, розкришеній від часу. Її необережний рух допоміг йому тріснути, і кілька уламків впали на тверду підлогу. У порожнечі тунелю легкий цокіт оглушував. Яніна завмерла, прислухаючись до стукоту власного серця, і покладаючись на милість Божу.

З-за кутка з’явився Станіслав із каганцем в руках. Вона дивилась на нього, почуваючись ученицею, застуканою за порушенням правил.

– Хто це тут в нас?

***

Вони разом з бургомістром затягли її до кімнати й всадовили під стіною – Яніна намагалась пручатися, але швидко покинула марні спроби. Силою вона звідси точно не вибереться; та як же вона ненавиділа, коли хтось стискав її зап’ястки.

– Нічого, – здивовано протягнув Станіслав, розглядаючи Янінині долоні.

– Як ви тут опинилися, панно? – звернувся до неї Гардовий.

Його голубі очі під скельцями окулярів вдивлялися в неї суворо і трохи осудливо. Він мало змінився, лише чорне волосся ще більше посріблилось сивиною, та з’явилась коротка борода. Звісно ж, він її не пам’ятав. Вона ніколи не була однією з тих жінок, яких запам’ятовують. Її волосся не блищало, її обличчя не було порцеляново-білим, а уста – звабливо-солодкими. Це було одним з її нечисленних благословень.

Яніна мовчала. Що тут казати? Повітря нестерпно тхнуло сирістю – як підвал, куди кидали обраних дівчат, які погано поводилися.

– Що робити будемо? – спитав бургомістр, ігноруючи Яніну.

– Не можна…

– Але…

Вони взялися сперечатися, поки Яніна мовчки розглядала жінку – тіло жінки – навпроти. Раніше чи пізніше вони дійдуть до висновку, що з Яніною треба вчинити так само.

Тіло старої лежало під стіною, мов декорація. Тереза колись відвела Яніну в театр – люди там говорили надміру голосно і претензійно, і постійно удавали. І зараз Яніні здавалося, що оця стара в кутку теж удає – що зараз вона встане, і решта зааплодують їй за вдало виконану роль. Але її груди не здіймалися. Права рука була вивернута під якимось зовсім незручним кутом – хотілося підійти й поправити…

Яніна хапнула ротом огидного сирого повітря. Питання вихопилося швидше, аніж вона встигла вкуситися за язик.

– Що це означає?

Троє чоловіків одночасно вмовкли й обернулись до неї.

Це було абсурдом, бо це не мало значення, бо зараз вона лежатиме поряд на цій самій брудній долівці. Її сукня задереться, і це буде непристойно, і це буде гріх.

– Прошу пані? – лагідно перепитав лікар.

Яніна показала пальцем на долоню старої. Там, між зап’ястком і кісточками пальців, виднівся химерний білий слід-візерунок, схожий на колосок.

– У моєї подруги був точно такий самий шрам.

Бургомістр завмер. Станіслав підняв брови. Лікар схилив голову.

– А розкажіть нам про свою подругу, панно.

– Нема чого розказувати. Вона загинула, – процідила Яніна.

– Згоріла в пожежі? – перепитав бургомістр, втрачаючи інтерес.

Йому навіть не вистачило совісті додати в голос краплю співчуття.

– Ні. Втопилась. Півтора року тому.

Чоловіки перезирнулись.

– Не може бути.

Він що, думає, що знає про смерть кожної жінки у своєму місті?

– Може. Ви її знали, – кивнула Яніна Гардовому, – Тереза Костецька.

Запала мовчанка. Гардовий присів коло неї, аби зустрітись із нею поглядом.

– А тепер, панно…

То тепер їх цікавить її ім’я?

– Яніна.

– Панно Яніно, тепер ви розкажете нам все дуже детально.

***

Їхнім питанням не було кінця. Вони хотіли знати все, що вона пам’ятала про Терезу, і – найгірше – все, чого вона не могла про Терезу пригадати. Яніна швидко виявила, що поява шраму у подруги припадала на її “більмо” – в дитячих спогадах його не було, а потім – зненацька – воно вже сприймалось, як належне. Вони погрожували їй, бо відчували, що вона щось приховує – а вона не могла пояснити їм, що приховує щось в першу чергу від себе.

Врешті вона затялася казати ще хоч слово.

– Слухайте, пане, – звернулась вона до Гардового, – може поясніть мені, що вам треба від Терези, яку вже півтора року, як забрала вода. І тоді, можливо, ця безконечна розмова скінчиться.

Сама дивувалася своєму нахабству. Та зрештою, коли нічого втрачати, захищатися легше. Цей урок теж був родом з дитинства.

– Пояснимо? – спитав лікар у решти.

Станіслав стенув плечима.

– Це історія не для всіх.

– І ось ми тут, – глузливо відповіла Яніна, торкаючись кінчиками пальців ґердана.

Тоді озвався бургомістр, який з кожним витком їхньої розмови все більше скидався на божевільного.

– Такі, як оця – він кивнув головою в бік старої, – ті, хто підпадали під вплив Сіяча, скоро втрачають розум. Ми шукаємо спосіб це припинити.

– Сіяча?

– Одна з перших жертв, ще тоді, до пожежі, кричала, що вона – благодатний ґрунт, у якому сходять зерна його милості. Відтоді ми називаємо ту істоту Сіячем.

– Ми навіть не знаємо, чи це істота. Чи що це взагалі таке.

– Він могутній, – кинув Станіслав, – підкоряє людей.

– Про що ви взагалі? – перепитала Яніна, не відводячи погляду від жінки в кутку.

Бургомістр замахав руками:

– У нас нема часу на всі ці деталі! Кілька років тому ми вперше стикнулись з Сіячем – люди почали сходити з розуму. Один, другий, приходили до мене в Ратушу і торочили, що місто має впасти, аби постати заново, і що той, кого стримувано, має бути випущений на волю, – він скривився, – всяка отака маячня. Попробуй поясни повному місту християн, чому одержимі з’являються на вулицях і пророчать кінець! А потім вони кидалися на інших зі зброєю, і почали з’являтися жертви, і треба було щось робити, і оно пан лікар навіть сказав, що від тої хворі ніякого спасу не буде…

Бургомістр ковтнув слину. Яніна мовчала.

– І тоді ми влаштували пожежу. Всі біди були від Ратуші, все почалося, коли ми взялися за її ремонт. І всіх тих причинних до неї тягло. Тож ми її спалили. Вогонь поширився швидко, і згоріло більше, ніж ми планували… Але принаймні потік посланців Сіяча спинився.

– А тепер все повторюється, – сказав Станіслав.

– Ми думали, що він мовчав всі роки після пожежі. Але з вашої, панно, розповіді виходить, що були ще інциденти, – підсумував Гардовий, – тому нам так треба знати, що спіткало панну Терезу. Бо вплив Сіяча росте, і ми, мгм, вже й так заледве тримаємо все під контролем.

На останніх словах бургомістр скривився так, наче у нього заболів зуб. Він явно не поділяв думку про те, що у них щось під контролем.

Яніна помовчала, чекаючи ще якихось роз’яснень, але, схоже, чоловіки вважали, що розповіли їй достатньо.

– Я дійсно не пам’ятаю того, що вас цікавить, – озвалася вона нарешті, – Не пам’ятаю, але можу згадати.

Насправді Яніна вже на середині тої промови знала, що має зробити. Але чекала, сподіваючись, що хтось запропонує кращий вихід.

Кращого виходу не було.

Зрештою, це ж нічого не змінить. Все, що сталося – вже сталося.

Вона тримала в руках кінчик нитки, яка вела кудись у туман, і Яніна знала – якщо смикнути за неї, можна розмотати весь клубок. Але зараз у неї був тільки кінчик нитки. Маленьке пояснення, яке вона лишила собі, ховаючи решту – спогад про заплакану Терезу, яка благає її зберегти все в таємниці. Бо ж репутація – це єдине, що лишилося від славетних днів Костецьких, тож Тереза не може відібрати в них ще й це. Вона карталася, бо вважала себе тягарем, і Яніна жаліла її разом з її надуманими проблемами.

Вона думала пояснити Гардовому, що зараз зробить, але врешті вирішила, що то зайве. Навряд чи історія про стару ворожку, яка віддає Яніні шкатулку, йому згодиться. Іменитий лікар із “міста, повного християн” ніколи не ходив вулицями, на яких Яніна шукала – і знайшла – ту річ.

Тож замість пояснень жінка сягнула руками до шиї й розірвала ґердан. Кілька намистин залишились в її долонях, а решта розсипалися підлогою з дрібним стукотом.

В голові здійнявся вітер, збурюючи навколо її спогадів туман, шматуючи його на клапті – і Яніну закрутило в вихорі, понесло до минулого, яке вона так старанно забувала.

***

…Тереза, ще юна, сидить у бібліотеці маєтку Костецьких, де проводить увесь вільний час, і протягує Яніні ґримуар, обтягнутий чорною шкірою. Дівчата схвильовано гортають його, дивуючись вигадливим знакам і жаским малюнкам. Яніна спотикається об довгі слова, і Тереза зі сміхом пояснює їй значення слова “церемонія”...

…Тереза, вже старша, тривожиться через примару бідності, що підкрадається до Костецьких. Бо статки тануть, як сніг навесні, струмками стікаючи в оплату картярських боргів Терезиних непутящих братів, в нерівну боротьбу із фабриками, що постали й зруйнували старі закони світу, в утримання слуг і розрахунок за рівень життя, до якого всі вони так звикли…

…Тереза, доросла, бідкається, що ім’я Костецьких занепадає, а вона нічим не зможе зарадити, адже навіть до шлюбу – долі поважної доньки поважного роду – вона не годиться, бо зовнішність прирекла її. Бо її доля – вічне самітництво, бо вона огидна для всіх, крім Яніни, з якою вони, випадкові подруги, прикипіли душами одна до одної так міцно, що навіть гнів старших не зміг того зв’язку зруйнувати. Вона розповідає – їй наснилось, що зможе врятувати родину, якщо згодиться бути сміливою. Вона каже, що хоче бути сміливою заради батьків і братів, тож навідалась до покинутої винниці маєтку, у місце, в яке вели її сни. Там знайшла тріщину, яка розсікає цеглу, і старий напівстертий знак, тепер розламаний навпіл, і голос, що обіцяв допомогти…

…Тереза приводить Яніну до винного погребу, сама не своя, її очі гарячково горять. “Ти маєш побачити”, – шепоче вона, – “ти маєш відчути”. Зупиняється перед тріщиною, і ніжно гладить її рукою, на якій тепер ясніше проступає слід-шрам, тавро, сплетений візерунок, що трохи нагадує колосок. Такий самий колосок вгадується в малюнку на стіні. Яніна зупиняється перед ним, і холодний владний голос лунає просто в її думках. Він очікує покори. Він велить вклонилася його величі – і тоді він обдарує її, як вірну слугу. Яніна обіцяла собі не коритися, тож вона опирається. А Тереза це бачить, і її обличчя перекривлює лють, і вона різким рухом змикає пальці вільної руки на Яніниній потилиці, і силою схиляє її голову: “Вклонися!”. А тоді опановує себе, і вони нажахано дивляться одна на одну…

…Тереза розповідає, що її сни стають все реальнішими, і що її думки все частіше їй не належать. Що голос, котрий обіцяв винагороду, тепер вимагає, і його вимоги ростуть. Тереза боїться залишатись сама, і просить Яніну стерегти, аби вона не вчинила чогось лихого. В маєтку Костецьких Яніна теж починає чути шепіт, але силою волі поки ще може змусити його вмовкнути…

…Тереза сидить у своїй спальні – важкі штори запнуті, в кімнаті панує морок. Вона схлипує, і сльози стікають її червонясто-коричневою шкірою. Вона ховає напухлі щоки в долонях. “І чим я тільки думала… Занапастила себе…”. Яніна гладить її по плечі. Їй не дає спокою вигляд символу, що його вони бачили на стіні. І врешті вона згадує давній ґримуар. Вже наступного дня Тереза знаходить ту книжку, і в ній – той знак…

…Тереза боїться виходити з дому, і підготовка до церемонії лягає на плечі Яніни. Вони раз за разом звіряються з ґримуаром і багато мовчать, тримаючись за руки, чіпляючись одна за одну в надії, що все вдасться. Здається, що з кожним днем зволікання з тріщини виповзають тіні, які поволі обплутують маєток. На щастя, в закинуту частину підвалів ніхто не ходить. Але голос стає гучнішим щодня…

…Тереза тримає в руках маленьку свічку; десятки таких же свічок розкладені по всій винниці, аби вигнати з неї темряву. Про це не було сказано в ґримуарі, але дівчатам страшно знаходитись в пітьмі. Вони готують фарбу, і вмішують в неї трохи своєї крові, і відновлюють малюнок-оберіг, попри несамовитий вереск, від якого закладає вуха, у кімнаті, де панує абсолютна тиша. Яніна бачить, як Тереза зціплює зуби, як веде свою руку за Яніниною через силу, ніби долає страшенний опір. Та все ж вона його долає. І тоді голос нарешті замовкає. І їм – наївним – здається, що вони перемогли.

***

Перше, що Яніна побачила, коли прийшла до тями, було стурбоване обличчя лікаря Гардового. Вона висмикнула свій зап’ясток з його руки.

– Наче жива, – підсумував Станіслав з-за його спини.

– То що? – нетерпляче перепитав бургомістр.

Здавалось, його навіть не цікавило, що відбулося з нею та її ґерданом. Йому потрібне було рішення. Яніна закашлялась, борючись із нудотою. В роті стояла суха гіркота.

– Він… Сіяч, його справді стримують будівлі з охоронними знаками. Вони як… в’язниця для нього, – вона заплющила очі, силкуючись пригадати ту пожовклу сторінку із ґримуара, – але коли знаки на стінах стираються, він може ніби… просунути руку крізь ґрати. І дотягнутись до людей.

– То якщо ми спалимо все, він згорить разом зі своєю в’язницею?

– Або встигне прорватись сюди. До того, як будівлі впадуть, – криво усміхнулась Яніна.

– То що? – повторив Рункович.

Яніна переповіла, як вони малювали знак, як готували фарбу.

– І ваші шрами зійшли? – спитав лікар.

– Я ніколи його не мала, – відповіла Яніна, – думаю, для цього треба було торкнутись знаку. Чому це так важливо?

– Тавро Сіяча незворотне. Ніхто з тих, хто його мав, не повернувся до тями – всі втратили глузд, хто швидше, хто пізніше. Та з того, що ми бачили – це квиток в один кінець, – пояснив Гардовий.

– Це знак його влади. Його визнаного покровительства, – додав Станіслав. – То у вашої подруги воно зникло?

– Ні, – хитнула головою Яніна, – ні, не зникло.

Їй не хотілось розповідати, що не минуло й місяця, як Тереза стала танути на очах. І врешті призналась, що голос знову знайшов дорогу до її голови. Слабший, ніж раніше – та сильніший з кожним днем. Ні, не все скінчилося в ту ніч, коли вони відновили малюнок в підвалі. Вони закрили Сіячеві дорогу до нових жертв – але місток до Терезиних думок він собі вже збудував. Тоді вони не пов’язували це з відмітиною на її долоні – але яка різниця, якщо ліків все одно не було?

…було ще щось. Щось про Сіяча і Терезу, але більше про неї, ніж про нього. Яніна відчувала, що може потягнути за нитку та побачити, куди веде ця думка – і не зробила цього. Зараз воно й так не допоможе. Ще хоча б годину-другу їй потрібна була ясна голова..

Рункович видав щось середнє між смішком та кінським фирканням.

– Підсумуємо! Отже, десь у підвалинах міста є якась тріщина, і нам треба її знайти? Легше не стало.

Розважливий тон лікаря Гардового контрастував із бургомістровими панічними інтонаціями:

– Ми знаємо, що три останні жертви знайшлися біля західного бастіону. А почалося все, ще коли закладали місто.

– Тож це має бути стара будівля, – сказала Яніна, – як маєток Костецьких. Або Ратуша.

– Або як це підземелля, – посміхнувся Станіслав.

Вони помовчали, перезираючись.

– Один з ходів під містом веде туди, – махнув рукою Рункович, – отже, туди й підемо.

– Просто зараз? – перепитала Яніна.

Їй страшенно хотілося опинитися у своїй тісній запилюженій кімнатці. Але, зрештою, їй часто доводилось робити не те, що хочеться. А тепер якась її частина – ота, що нерозсудливо кинулась за підозрілим чоловіком крізь ніч – бажала дізнатись, куди веде цей заклик.

– Просто зараз, – невесело кивнув лікар Гардовий і підвівся на ноги, – ми, панно Яніно, не знаємо, скільки людей вже туди навідалися. Але знаємо, що пробудження Сіяча вже коштувало нам, мгм, забагато.

Коштувало їм? Це він так говорить про вбивства, які вони скоїли?

Яніна промовчала.

– То ми маємо просто… підправити малюнок? – уточнив бургомістр.

– Так. Але він буде, – жінка обхопила себе руками за плечі, відганяючи небажані спогади, силкуючись втримати їх під нетривким туманом, – буде говорити до вас. Спробує підкорити.

Лікар серйозно кивнув.

– То нам потрібна фарба?

Пригадуючи рядки з ґримуара, Яніна змусила себе подивитись на жінку, що лежала в кутку.

– Крові тут буде достатньо.

*

Кроки лунко гупали між кам’яних стін; від мерехтливого світла ліхтарів, що їх несли чоловіки, навколо танцювали химерні тіні. Яніна горнулася в шаль, намагаючись сховатись в теплі шорсткої тканини, відгородитись від гидкого запаху сирості. Думала, якими словами розповідатиме про все це на сповіді.

– То ви полюєте на жертв Сіяча? – спитала, аби хоч трохи зрозуміти.

Станіслав пирхнув. Гардовий сумно усміхнувся.

– Ми намагаємось вберегти від нього людей.

Яніна давно помітила, що дехто схильний зараховувати до “людей” лише тих осіб, які мають значення саме для них. Візіонери зі всією щирістю не переймалися будь-чим за межами їхнього звичного маршруту з дому на роботу.

– Ви, панно, коли-небудь чули про ідеальні міста? – спитав Станіслав.

Вона хитнула головою. Бургомістр, який ішов позаду, втрутився:

– О-о-о, ідеальні міста! Я розповім вам про ідеальні міста! Подякуйте нашому любому старому князю, бо якраз через нього почалися наші біди. Тоді, коли кількасот років тому він начитався про цю ідеальність і заклав перший камінь нового поселення на місці сили, – Рункович зареготав, – місці сили! Старий бовдур! Святий Боже, за що мені це…

Замість нього продовжив Гардовий:

– Князь вірив, що приборкає істоту, яка тримається за ці землі. Існує під цими землями й на звороті цих земель. Спланував охоронні мури міста і будинки в ключових точках, бо планування ідеального міста придумане саме для цього. Ми не єдині такі – точно є ще кілька. Геометрична конструкція і розташування будівель має спрямовувати сили на процвітання людей і добробут…

– Добробут? У цьому місті?! – вирвалось у Яніни. Вона мала б вкласти у свій тон більше поваги, зважаючи на ситуацію, але сил – зважаючи на ситуацію – у неї не залишилось.

– Надії на добробут були кількасот років тому! – верескнув бургомістр. – А будівлі руйнуються! І істота прибирає на себе контроль!

– І її не цікавить ніякий добробут, – підсумував лікар.

– А що цікавить?

– Ми не знаємо достоту, – розвів руками Гардовий, – нас теж у все це проти волі втягнуто. Артур, коли тільки на посаду зайшов – він мимохідь поплескав бургомістра по плечу, – почав перебудову Ратуші. І тоді там знайшли записки старого князя – він лишив під куполом послання для наступників, описав свій задум… Треба сказати, зовсім не детально описав. Ті записи більше схожі на, мгм, оду власній геніальності. Та все ж якісь натяки там були. І тоді ж, мабуть, майстри знищили один такий знак… Ну й почалося.

– Еге, – Рункович скривився, – почалося. Причинні один за другим до Ратуші сходилися. Ми навіть отця запрошували, освятили все. Аякже, мов з цапа молока! Коли тут на третю ніч ціла юрба людей зі скляними очима почала дертися до підвалів, – чоловік скривився, – я плюнув і сказав спалити там все. Спланували погано, і вогонь перекинувся далі… Але пошесть минула. І ми змовчали про правдиві причини подій. Ну бо як я мав то пояснити чесному люду?! Я собі того не міг пояснити! Аби мене до божевільні запроторили?! Мене он лікар, як вислухав, на кпини взяв!

– Ну, твої пояснення були доволі, мгм, екстравагантні, – усміхнувся Гардовий і повів далі, – мене Артур покликав лікувати жертв Сіяча. Але ми тоді скоро дійшли висновку, що це неможливо. Принаймні за межами моєї компетенції, – він розвів руками.

Яніна оглянулась на третього чоловіка з німим питанням.

– У мене був син. Його не стало в пожежі, – Станіславів голос був сухий та відсторонений, – я був таким наполегливим, що Артуру довелося ризикнути й все мені пояснити.

Гримаса бургомістра в цю мить виказувала, що він думає про оте “довелося”. Яніна придивилася до Станіславового костюма-трійки з темно-сірої тканини, що виглядав з-під плаща, до білого комірця та револьвера на поясі. Непоказні ознаки справжніх статків. Станіслав був чоловіком із Терезиного світу – або принаймні зі світу Терезиної юності. Яніна добре пам’ятала таких чоловіків – таких, що звикли змалку отримувати все, що забажають. Такі іноді заходили в сиротинець.

***

– Західний бастіон. Це тут, – буркнув бургомістр.

Вони минули останню арку й зайшли до округлої кімнати. На протилежному кінці прохід віддзеркалював той, що лишився за їхніми спинами. Кілька вужчих коридорів відгалужувались вбік.

– Тут багаторівневі каземати, – похмуро пояснив Рункович, – я бачив креслення.

– Закладуся, що нам донизу, – спробував пожартувати лікар, але ніхто не засміявся.

Кам’яні східці повели їх углиб, далі під місто. Яніна рахувала кроки, але швидко збилася. На нижньому рівні застояне повітря забивало подих ще дужче. Вони роззиралися у сплетінні коридорів, що його вихоплювали з темряви ліхтарі – такі слабкі й незначні в порівнянні з пітьмою, що тисла зусібіч. Цілий лабіринт – здається, у старого князя справді були амбітні уявлення про планування міста. Бургомістр пробував водити їх заплутаними коридорами, і Яніні здавалося, що вони заблукають тут, і коли світло догорить, ці підвали стануть їхнім останнім прихистком.

Але аби знайти, не треба було шукати. Треба було лиш прислухатись, бо їх кликали. І це відчуття наростало щомиті.

Нарешті Яніна піддалася поклику, дозволила йому вести себе, і її супутники теж, схоже, відчули той невловний протяг, той подих повітря, що смакувало, як солодка і п’янка гнилизна. І вже скоро тремтливе світло осяяло занепалу порожню кімнату.

“Давно не бачились”.

На протилежній стіні виднівся вже знайомий Яніні символ-малюнок. Верхня його частина осунулась і цілим пластом відкололась від старої відсирілої стіни, залишивши колосок без третини зерен. Вона кивнула, не відводячи від нього погляду – мовляв, так, це тут. Але решта й так все зрозуміли. Стіна здавалась несправжньою. Мов за нею приміщення не закінчувалась, а навпаки, видовжувалось. Мов у неї можна було зазирнути, як в дзеркало. Мов за нею було щось чуже, щось незримо присутнє. Щось, що стежило за ними крізь ґрати, підточені іржею.

Яніна сподівалась, що ґрати витримають.

“Вітаю гостей”.

– Не бачу причин тягнути, – сказав лікар.

Гардовий присів і взявся розкладати прямо на підлозі свою сумку, готуючи шприци із кров’ю, яку їм щедро подарувала остання жертва Сіяча. Чи жертва Гардового? Яніні захотілося розсміятися в манері Рунковича.

“Ти ж розумієш, що вони – вбивці? Вони самі вершили суд і самі втілювали вирок”.

Перед очима знову постав перекошений силует тіла Маріанни. Бургомістр виштовхнув її з вікна, аби запобігти шкоді, яку вона могла вчинити… “Місту? Йому самому?”.

Іноді легше просто не думати. Не пам’ятати.

“Можна не пам’ятати”.

Бургомістр прикипів поглядом до стіни, мов паралізований. Станіслав розглядався кімнатою, наче своїми володіннями – як той, хто завжди найважливіший у приміщенні. Гардовий стояв на одному коліні, перебираючи шприци – згорблений, втомлений. Яніна загадалася, скільки здатності до опору знайдеться в кожному з них.

– Я можу… Я можу спробувати. Я вже це робила, – озвалась вона.

– Думаю, дівчино, господар цього міста і сам може взяти на себе відповідальність, – поблажливо кинув Станіслав, повертаючись до бургомістра. – Артуре, ця честь належить тобі.

– Ця… честь? – Рункович вирячився, насилу відводячи погляд від знаку. – Красно дякую, мені й тут добре. Не люблю заважати ініціативним людям. Прошу, панно Яніно, прошу!

– Наблизься, – наполегливо повторив Станіслав і ступив крок до бургомістра, – це маєш бути ти!

Рункович відійшов, хитаючи головою.

– Ти… маєш спробувати, – в голосі Станіслава промайнули загрозливі нотки. – Дивись!

Його очі заблищали. Станіслав хапнув бургомістра за барки й штовхнув, і той би полетів обличчям просто до стіни, від якої линув потойбічний шепіт, якби лікар не перехопив його. Усі завмерли в напруженій тиші.

– Станіславе, – крізь зуби мовив Гардовий, підводячись, – ти цієї ночі ще не знімав рукавиць.

Ті слова пропекли Яніну жаром – здогад прийшов запізно.

“Лукавий має сотню облич”.

Мить затягнулась туго-туго і вибухнула стрімкими подіями.

Станіслав потягнувся по револьвер, але лікар Гардовий, вже насторожений, встиг перехопити його руку. Швидким ударом відкинув зброю до стіни, аж до самого знаку-колоска. Вони хвилю міряли одне одного поглядами, а тоді Станіслав налетів на лікаря. Перший удар прийшовся тому в груди, і тихий глухий звук вкупі зі стогоном розбили велич моменту. Противники боролися в тьмяній кімнаті, хапаючи одне одного за одяг, вицілюючи кулаками обличчя і спотикаючись в тісноті. Яніна притислась до стіни, стежачи за цим чудернацьким танцем, темп якого постійно наростав. Скоро стало очевидно, хто веде. Лікар важко хапав повітря, і рухався надто невміло. Станіслав мав міцнішу статуру, а ще був молодшим на добрий десяток років. Вона мала втрутитись, вона ж сама привела їх сюди, вона не могла дати йому перемогти…

– Що він пообіцяв тобі? – крикнула Яніна до Станіслава, сподіваючись привести його до тями, та він не зважав.

Такі чоловіки, гарячково міркувала вона, не терпіли, коли їм щось було не під силу. Він же, мабуть, може купити собі все, що завгодно, хоч ціле місто на чолі з бургомістром…

Але не може виправити незворотного.

– Сина, так? Він казав, що зможе повернути його? – Яніна колола наугад, сподіваючись достукатись, – не будь наївним, він же бреше…

Їй довелося вмовкнути, коли в тісноті кімнатки Станіслав рвучко швиргонув лікаря на долівку й кинувся на Яніну. Заліпив їй ляпаса, такого сильного, що аж голову закинуло набік.

– Не смій зневажати його! – загарчав він крізь зціплені зуби.

“Вклонися!” – кричала Тереза.

Яніна підняла руки, захищаючи обличчя, і позадкувала в куток – але Станіслав уже повернувся до Гардового, щоб не дати тому підвестися. Він притис лікаря до підлоги й зімкнув руки – усе ще в рукавичках – навколо його шиї. Лікар захлинався і хрипів, безладно тріпаючи ногами – все слабше і слабше. Борсаючись на підлозі, він розтрощив скляні ампули із кров’ю – їхнім інструментом, їхньою надією на порятунок. Кров розплилась чорною калюжею, павутинням просочуючись в шпари між камінням, втікаючи в землю.

Яніна оглянулася на бургомістра Рунковича – той, мов заворожений, завмер в кутку, переводячи погляд із сутички на символ на стіні й назад. А тоді ступив маленький, невпевнений крок в бік надщербленого колоска. Сковтнув слину. Ступив ще раз, наче й не бачив більше нічого навколо.

“Дари для кожного”.

Жінка почувалась, ніби її знову обрали – обрали робити те, чого вона робити ніколи не хотіла. Вона підійшла до незримого бар’єру, що виглядав, як кам’яна кладка – “ближче!” – нахилилась, і підняла револьвер.

Стіна – відсутність стіни – нависала над нею, затягувала. Підніми руку – і торкнешся.

Сіяч міг би дати їй багато. Найбільше. Бо ж, на відміну від решти присутніх, вона не мала нічого. Гострі думки кололися, пекли, аж болем відбивалися у потилиці.

Револьвер відчувався чужим і важким у її долоні. Що вона робить, Господи, прости й помилуй, вона ж стріляла тільки раз в житті, коли Терезин старший брат, п'янючий, вирішив розважитись і полякати сестричку та її нікому не потрібну подружку.

Яніна націлилась в голову Станіслава, який, повернутий спиною та зосереджений на бійці, не звертав на неї уваги. Одразу ж зрозуміла, що так нічого не вийде. У неї тремтіли руки, і вона могла б застрелити лікаря з таким же шансом, як його кривдника.

Вона змусила себе ступити крок.

Гардовий захрипів і засіпався під натиском Станіславових рук. Рункович пробелькотів щось під ніс, змагаючись з власним тілом, і наблизився до стіни на відстань витягнутої руки. Увесь дрібно тремтів, мов від пропасниці.

І ще крок.

“За смертний гріх нема сповіді, нема покаяння і нема спокути”.

Дуло револьвера легко торкнулося каштанових кучерів на потилиці Станіслава, і аж тоді Яніна натисла на курок.

Постріл вийшов таким оглушливим, що навіть здолав шепіт, який ні на мить не стихав. Бургомістр Рункович завмер і затряс головою, мов виведений з трансу. Тіло Станіслава бухнулось на долівку, і з-під його голови швидко почала розтікатися чорна пляма. Кров зіпсувала його багатий плащ, і сірий жилет, і білий комірець.

Яніна вмочила вільну долоню в кров і підійшла до стіни, минувши застиглого Рунковича. Голос в її голові множився, кричав, шепотів, обіцяв, погрожував. Вона закрила його в кутку свідомості – в тій самій клітці, у яку ховалася сама, коли доводилося чекати, поки закінчиться ніч.

“Ще не сьогодні”.

Вона поклала долоню на стіну. Її пропекло жаром і холодом водночас, і крик досяг апогею, і на мить здалося, що зараз ця стіна втягне її всередину, і вона залишиться тут навічно, і буде приречена безвольно спостерігати без можливості втрутитись. Біль у потилиці став всеосяжним, намагаючись підкорити її, зневолити, перемогти. А тоді вона глибоко вдихнула і домалювала символ.

І все стихло.

***

Тіло Станіслава покинули в казематі, і Яніні було глибоко байдуже, як Рункович розв’яже цю проблему. Сам бургомістр розчинився у ночі так швидко, мов тікав від примар. Лікар, що сам ледь стояв на ногах, двічі пропонував провести Яніну додому, але вона двічі йому відмовила. Коли нарешті спекалась компанії, відкинула останні спроби втримати намистини ґердана на розірваній нитці. Брела крізь місто, що помалу прокидалось з благословенного забуття сну, і не бачила нічого. Зустріла тісноту й тишу своєї вбогої кімнатки із вдячністю.

Цього разу Яніна знала – тиша оманлива. По всьому місту піщинка за піщинкою руйнуються опори, які мали приборкувати силу, яка не піддається контролю. Сіяч терпляче чекатиме, поки час візьме гору над амбіціями людей.

…Бо ж Сіяч Терезу так і не відпустив. А може то вона сама йому здалася? Може, якби вона виросла в сиротинці, вміла б боротися. А може, боротьба лиш відтермінувала б неминуче, розтягнула той болісний шлях, може, то й краще, випалити болячку одразу під корінь…

…Не думати. Не пам’ятати. Не прокручувати в голові кожну деталь.

– І я точно того вже не згадаю? – лунає власний голос в її спогадах.

– То, пані, од вас залежить. Ви собі не нагадуйте – то й не згадаєте. Не дивіться – то й не побачите, – відповідає їй Палагна.

Та тільки вона дивиться, дивиться на свої руки, і бачить.

Бачить Терезу, котра заломлює руки, благає, падає на коліна. Говорить швидко-швидко, і сльози затікають їй до перекривленого рота, та вона не спиняється ні на мить, аби ті сльози втерти, ніби боїться, що не встигне сказати – хоча говорить по колу одно й то саме.

– Вбий! Прошу тебе, вбий, ти ж не віриш однаково, а мені по вірі моїй до Раю дороги не буде! Самогубців до раю не беруть! Вбий, бо я не дам ради, воно сильніше за мене, воно бере наді мною гору, і я зведу зі світу не лишень себе! Я і так все життя лиш тягар для всіх! Я всіх навколо понищу, воно говорить до мене, воно труїть мене, воно кличе, воно хоче крові та смерті! Я слабну щодня, і воно переможе, і воно мене змусить… Змусить… – її лице перекошується ще більше. – Не можеш того допустити!

І тоді вона стогне, аж майже виє, і сльози скрапують з її червоного лиця на підлогу.

– Вбиииий!

І вона простягує в Янінині руки ніж.

І Янінині руки той ніж приймають.

Вони стоять на березі річки, що тече угіддями, які колись належали Костецьким, але тепер вже їм не належать. Каламутна весняна вода, напоєна талим снігом, нуртує і піниться, несе з собою дерева з гір. Стрімка течія грається ними, мов скіпками.

Яніні шкода Терези – не через той голос в її голові, а через її слабкість. А може, чужі тягарі завжди здаються легшими.

Шия подруги тепла і біла, і пульсує життям, ніби хоче відстояти своє право жити. Але Тереза дивиться шалено та рішуче, а тоді відвертається – певно, аби їм обом було легше.

– Дякую тобі. Дякую.

Яніна радіє полегшенню в Терезиному голосі, бо та останнім часом тільки гризлася й марніла, тож добре бачити її такою. Спокійною. Чіпляється за той Терезин спокій, аби переконати свої руки зробити те, що вона просить.

Тереза вірить, що інакшого їй спасіння нема.

Чи правда то? Чи не було їй інакшого спасіння?

Яніна не знає. Того вже ніхто не знає, бо маленький ніж знаходить теплу шию, і Янінині руки забарвлює червоним, і в повітрі лунає хрип, і булькання, і блаженне Терезине лице спотворює гримаса, але вже пізно, бо кров тече, і бризкає, і Тереза захлинається, і не може кричати, і лишень здіймає руки й притискає до шиї. Вже зовсім не вмиротворена. Зовсім не щаслива. І Яніна на мить задумується – а чи точно достатньо глибокий поріз?

Якби вони мали більше часу, Яніна б знайшла для подруги якісь ліки, якусь таблетку, аби заснути й не встати, аби не чути ані страху, ані болю. Але Терезиної волі бракує, аби опиратися, тому виходить так, як виходить. Тому Яніна легко штовхає Терезу, і та летить зі скелі просто в збурені хвилі, і вода приймає тіло, і несе вниз швидко-швидко, як тканинну ляльку, яку Яніна мала колись в “Домівці милосердя”. І навіть крові не видно серед піни та бризок. І вже за хвилю Яніна стоїть серед скель сама, і річка реве на неї диким криком. І серед того шуму, найтихішим звуком – “крап!” – зривається намистина крові з ножа в її руці й розбивається об сірий камінь.

А потім Яніна бачить Терезині розширені очі у снах, і будиться в крику, і дивиться в потріскану стелю, і миє, миє, миє руки, аби змити з них Терезину кров, але кров все не змивається.

І тоді серед вулиць, яких би не мало існувати у місті, повному християн, Яніна знаходить Палагну.

– Я хочу забути, – каже вона Палагні, і та усміхається хитро, аж майже хтиво. І киває.

Палагна каже прийти знов за кілька тижнів, і коли Яніна приходить, отримує від неї ґердан.

– В ньому заточиш свою пам’ять, – пояснює Палагна, – не будеш знати, що там є. Будеш пам’ятати, що вибрала забути.

Вона віддає Яніні прикрасу та ще до неї – свічку, складає їх у маленьку дерев’яну скриньку, і наставляє. Прийти додому, запалити вогник і на кожну намистину нанизати спогад. Думка за думкою. Поки буде горіти – доти сплітати, сплітати спогади у ґердан, висотати їх зі своєї голови.

– Думай, – каже Палагна, – вибери, що ув’язниш тут. Розірвеш нитку – згадаєш.

Тож Яніна так і робить. Коли вона врешті вдягає оберіг – оберіг? – він холодом торкається її грудей, трохи нижче того місця, де ніж протнув Терезину шию. І вже за день отой найгірший уривок її спогадів починає кутати туман.

Яніна в невірі пробує то місце, як дірку на місці зуба, та біла заслінка все мутніша, обпікає її, застерігає. Скоро вона вже не може достоту згадати, що там сховано. Знає, що щось страшне. Аби не забути й того, дряпає собі на скриньці нагадування. “Гріх”.

І відтоді Яніна знов спить.

Звертається думками до більма у своїй свідомості, розглядає його, та зазирнути не наважується. Довіряє собі колишній, що мусіла зробити такий вибір, і приймає його. Оплакує свою подругу Терезу, яку забрала вода навесні. Бурхлива річка протягла тіло по стрімчаках, лишилося криваве шмаття. Коли її тіло прибило до берега, то впізнали лишень по перстенях, що то та сама панянка Костецька, бідолашка, не пощастило дитині, може й сама стрибнула, Бог їй суддя, як-то жити з таким-то обличчям, а може то й правду кажуть, що вона така вдалася за гріхи батьків. Яка біда, яка трагедія, така молода… Але таке трапляється. Велика вода щороку збирає данину необережними душами.

Яніна оплакує Терезу, і думає, що убезпечила себе від болю і туги за товаришкою отим більмом, що поселилось в неї в голові. Пам’ятає, що береже якийсь Терезин секрет. І пам’ятає, що до нього причетна.

І життя стає майже нормальним, тільки лики святих на церкві дивляться на неї з осудом. І вже за місяць вона приходить на свою першу сповідь.

– Простіть мене, отче, я грішна…

Отець дивується тій сповіді – як дивується кожного разу. Та Яніна сповідається, що бреше – і не знає, про що. Бо… хоче віднайти рай? Навіщо їй то? То ж Тереза вірила у Рай. І Тереза в нього потрапить.

А тепер…

Що робити Яніні?

Вірити в рай, аби виправдати свій вчинок – то визнати, що їй туди дорога заказана. А не вірити – то вічно шукати причину, чому вона тоді згодилася на Терезині благання.

Самогубці не потрапляють до раю, казала Тереза. Як щодо тих, хто вбиває, аби відкупитись замість інших? Аби не дати їм занапастити себе? Яніна сумнівалась, що Богу є діло до таких нюансів. У Нього забагато справ.

Скільки ще зерен Сіяч встиг розкинути по благодатному ґрунті? Скільки з них проросте? Скільки людей, відмічених ним, зараз ходить вулицями? Скільки з них здатні боротися, а скільки здадуться одразу?

А скільки людей ніколи про нього не знатимуть? Жоден з чоловіків, що обирав Яніну в сиротинці, не мав тавра Сіяча – і не потребував його, аби чинити те, що чинив.

Туман відступив, відкриваючи правду, хоч як би Яніна чіпалася за нього пальцями – ніби ковдру хотіла натягнути назад, аби вберегти дещицю тепла.

Завмерши перед дзеркалом, жінка поволі стягнула з себе рукавички, розплела косу. Ледь помітний розсвіт на обрії розродився першими променями, і вони просочилися крізь маленькі вікна, викреслюючи кожну подряпину на старих меблях, кожну тріщину на стіні. Яніна дістала з сумочки намистини, які колись були її ґерданом, і склала в скриньку із написом “гріх”. Постояла мить. Сягнула по кишенькове люстерко й обернулась поволі.

В її спогадах вони з Терезою стоять перед розколиною у винниці маєтку Костецьких. Розколина перекреслює знак, що має стримувати силу, чужу цьому світові. Тереза кричить: “Вклонися!”. Одна Терезина рука лежить на тріщині, через яку намагається прорватися Сіяч, а друга хапає Яніну за потилицю. І ота мовчазна, невблаганна, первісна сила тягнеться до теплої плоті, і тече крізь слабке Терезине тіло прямо у неготову до захисту Янінину свідомість.

Тож тепер Яніна однією рукою відкинула свої довгі темні кучері за плече, а іншою – здійняла люстерко, ловлячи відображення власної спини. Трохи вище комірця, на шиї, під самою лінією волосся, побачила те, що вже й так згадала.

Химерні шрами, мов накреслені художником гострі лінії, складені у візерунок, схожий на колосок. Яніна розглядала їх якусь мить, а тоді поставила люстерко на комод, поряд зі Станіславовим револьвером.

“Ще не сьогодні” – казала вона в підземеллях Сіячу.

Чи він їй?

Яніна сподівалась, що Терезі добре в Раю. А з самої Яніни, мабуть, досить уже сповідей.

Лукавий має сотню облич.

“І одне з них – твоє”.