Простий Деградант
Я намагаюсь згадати все, записати кожну подію у хронологічному порядку. Мій диктофон, револьвер Міллера. Місто ізольовано, наземні комунікації знищені. Навіть моя новенька Нокіа не ловить зв’язок. За вікном лунають звуки, які я сподівався більше ніколи не почути відтоді, як звільнився після другого контракту у Перській Затоці. Можливо це – наша остання можливість донести правду про те, що сталось цієї осені в самому серці Нью-Мексико.
До того як вони…
Незначні, на перший погляд, події стоять перед очима як фотографії в домі батьків. Закритий завод на околицях Маунтін Кріку, пошарпаний вітром портрет Обами з написом “Надія”, гул двигуна під капотом нашого Чарджера, запах дешевих цигарок – липка блювотна аура, якої не позбутись, скільки не мий салон хлором. Вона кличе мене у минуле. Як кров на руках, спори сибірської виразки. Як шепіт у темряві: “Чому ти сидиш на підлозі з пістолетом в руках? Як потрапив у цю кімнату? Куди зник твій напарник?”
Я вмикаю диктофон та починаю свою розповідь з самого початку…
***
Сонце вже почало опускатись за гори та хвойні ліси, коли ми нарешті прибули в Маунтін Крік. Легкий туман стелився дорогою, на вулиці ставало дедалі прохолодніше.
Огрядний полісмен зустрів нас біля відділку запахом табаку та незграбним мовчанням. На вигляд за сорок, у джинсах розміру XXL замість статутної форми. Темно-коричневі очі, на безіменному пальці лівої руки – тоненька смужка, ніби від обручки. Його обличчя було чи то наляканим, чи то незвично хворобливим.
– Доброго вечора. – порушив тишу мій напарник. – Агент Міллер, агент Салліван. Федеральне Бюро Розслідувань.
– А, так, так, пробачте. – ніби прокинувся від нічного кошмару огрядний полісмен. – Сержант Хекмен, до ваших послуг. Прошу всередину.
За столами у напівтемній кімнаті сиділо троє копів. Навколо – стоси паперу, шкільна дошка зі шматками газет та відмітками кольоровими маркерами. Ряди шаф, де за статутом мали бути матеріали справи в акуратних теках, а не спортивні журнали чи банки з-під кави.
– Панове! – сказав агент Міллер.
Він дістав блокнот у шкіряній палітурці та ручку Parker, яку отримав колись в нагороду за службу.
– Мені треба буде опитати кожного з вас про усім відомі події. У Вашингтоні дуже занепокоєні реакцією людей на те, що сталося з громадянкою Сандерс і тим, як чудово з цим впоралися місцеві органи. Сподіваюсь, ви розумієте про що я?
Троє копів потупили очі в знак розуміння. Що-що, а привертати увагу Міллер умів як ніхто інший.
– Не хочете пройти в мій кабінет? – сказав мені огрядний сержант. – Ви, мабуть, з дороги не відмовитесь від кави чи пончика…
Я кивнув напарнику та пройшов із сержантом за зачинені двері. Тут ще більше смерділо цигарками та провінційною безнадією.
– Вибачте якщо що. – сказав сержант Хекмен. – Ми тут всі самі не свої останнім часом. На столі лежала фотографі у рамці, кинута долілиць чи то з недбалості, чи то зі злості. Додайте сюди сліди від обручки і вимальовується болісна картина розлучення, через яку я і сам колись пройшов.
– Я так розумію, все почалося приблизно місяць тому? – сказав я, розглядаючи колекцію недопалків у діжці з фікусом.
– Числа п'ятнадцятого, якщо бути точнішим.
– Ну, про це ще зарано судити. Ви краще покажіть мені матеріали справи.
– А, так, звісно.
Він пірнув під стіл і хвилини дві нишпорив у шухляді, ляпав різнобарвними теками по підлозі та шарудів папірцями. Серед купи речей валялась дивна каменюка іржаво-металевого кольору, що ледь-ледь світилась у напівтемряві. Нарешті сержант виліз з-під столу зі стосом ксерокопій та поляроїдних фотографій.
– Тут усе, що ви хотіли побачити. – сказав він, здувши пил з доказів. – Фотографії, записи свідків, версії лейтенанта Фокса.
Я взяв з його рук теку. На підлогу випало кілька сторінок і три копії миттєвих фотографій. Я нагнувся, збираючи докази. Уявив, що сказав би Міллер про цю жалюгідну картину. Він завжди був кращим за мене. Випускник Ліги Плюща з кришталевою репутацією, яку не зіпсували роки поневіряння “найманцем” в Пустелі, як тепер модно казати у Вашингтоні.
«15 жовтня, Джилл Сандерс» – помітив я рівний дрібний почерк на фотокартці.
Джилл була красивою дівчиною років тридцяти з густим чорним волоссям і смарагдовими очима. На правому боці обличчя виднівся хворобливий висип рожевого кольору. Наче опік від праски. Місцями на шкірі бідолахи виднілися темно-бордові, майже сині виразки.
– Вона звернулася до лікарні ввечері чотирнадцятого. – сказав сержант, намагаючись зазирнути мені за плече. – Ніхто не міг зрозуміти, що з нею сталося. Скарги на біль у животі та грудях. Ці... штуки на обличчі... Люди навіть боялися, що це чума…
– І тому ви сповістили ЦКЗ? – перебив я сержанта Хекмена.
– Доктор Грехем зателефонував у Центри з контролю захворювань п'ятнадцятого ввечері. Спробував пояснити, що сталося. Він завжди хотів докопатись до суті речей. Зрозуміти, що за срань вразила бідну Джилл.
– Біотероризм?
Я пам'ятаю, як це слово прозвучало у департаменті вперше. Листи з сибіркою у скриньках випадкових людей в різних штатах. Високі чиновники, військові, звичайні цивільні, налякані дев’ятим вересня. Уся країна кинулась купувати рукавички та маски. Саме тоді ми почали розуміти, на які кроки має піти уряд наступного разу, аби все не вийшло з-під контролю.
– Спочатку були такі підозри. – сержант витер піт з обличчя хусткою з численними планами. – Вранці сімнадцятого тут з’явились військові та ці, як їх… астронавти у скафандрах.
– Костюмах біозахисту?
– Так, так. – він глянув на стелю, намагаючись згадати деталі. – Оточили лікарню, значить. Третій рівень небезпеки. Навіть наших лікарів не пускали…
– І тому тут почались чутки про спалах чуми?
– Тут таке почалося, коли місцеві побачили все це. – продовжив сержант. – Влаштували протести, намагалися пробратися в лікарню, розбили скло в поліцейській машині.
– Якого чорта вони хоч в лікарню лізли, якщо так боялись зарази?
– А хто їх зна? – знизав плечима сержант. – Люди вимагали, щоб її забрали звідси. Будь-куди. Казали, що ми всі тут здохнемо. Все заспокоїлось тільки коли журналюги пронюхали, що Джилл загинула.
Мимоволі, я глянув за вікно. Та там не було ні селюків з вилами, ні повстанців зі зброєю. Лише темні ліси на горизонті, безлюдні вулиці з ліхтарями, що так і не вийшли на нічне чергування, та яскраві метеори на небі. Я повернувся до доказів. На другому фото – напис все тим же рівним почерком: «23 жовтня, місто Карсон, окружна лікарня». Бідолашна виглядала такою змученою. Запалі очі, що здавалося втратили колір. Бордовий висип поширився на шию, ключицю і лоб. На її блідій шкірі виступали глибокі виразки з багряними, майже чорними краями. Насилу вірилося, що між двома фотографіями пройшов лише тиждень.
– До лікарні хтось звертався з подібними скаргами?
– Слава Богу, ніхто. – сказав сержант. – У всякому разі, поки не почали відбуватися ці дивні речі.
– Отже, є підстави вважати що це не контагіозно…
Я відклав фото в сторону та розкрив теку з документами. Всередині лежали ксерокопії щоденника, написаного вже знайомим мені почерком колишньої відмінниці.
«09.21.2007…
…Сьогодні я прокинулася задовго до світанку, як це вже стало традицією за останній місяць. Години дві не могла знайти в собі сили, щоб заснути чи встати з ліжка. Який в цьому сенс? Відчуваю, ніби частина мене загинула в той момент, коли я погодилась на експериментальну терапію. Частина, що сподівається прокинусь зовсім іншою людиною. Ніби не існувало ніколи цих думок і вчинків, що крок за кроком формували крах мого життя. Ви кажете, що це скоро мине, Докторко Бернс, та мені б Вашу надію…»
– Невеселі у неї думки. Та це не зовсім те, що я хочу знайти.
– Бідолашна Джилл, – опустив голову сержант Хекмен, – Вона так страждала в ці свої… останні дні. Занотувала кожну свою емоцію, кожну зміну в тілі, симптоми хвороби. Відсторонено, ніби лікар на власному розтині...
Я гортав сторінки з прекрасним почерком, доки не знайшов свіжий запис за п'ятницю, тринадцяте жовтня:
«…Я загадала бажання, коли падала зірка, і дивним чином моя меланхолія відступила, подарувавши прекрасні години у світанковому лісі. Уявляєте, Докторко Бернс? Можливо, це – просто збіг чи результат нових ліків, чергова омана перед болючим падінням. Та я і не очікую чогось більшого. Вимила посуд, вперше за тиждень вийшла на вулицю. Як Ви кажете: маленькі кроки до великих змін. Або чергова сходинка у власну могилу…
…У повітрі пахло дощем і опалим листям. Люблю цей запах, промені сонця між дерев. Після стількох днів удома все здається таким штучним, нереальним. Як Санта Клаус. Або людська вірність. Біля озера помітила дивака, що намагався зловити останню рибу в нашому окрузі кислотних дощів. Такий же невдаха, як і я. Аж ось я впізнала в ньому Джека Хекмена. Уявляєте, пані Бернс, не бачила малого з самої школи. Вивчився, потовстішав, одружився. Звісно що невдало, як сам каже, та і видно все одразу. Плечі опущені, джинси у плямах, з собою – тільки цей страшнючий на вид сендвіч. Ми ще довго говорили про його сім’ю і службу і життя у місті і всі ті речі, що ми пропустили за двадцять років. Побажала йому витримки на прощання. Сама не вірила в хепі-енд, а він аж засяяв, дурник…»
Я відірвався від щоденника потерпілої, глянув мимовільно на сержанта, намагаючись зрозуміти його вік. Так, робота понад норму, щоденний стрес, вчинки, про які ти жалкуєш щодня. Не дарма ми копи так рано йдемо на пенсію. З деяким сумом на душі, я продовжив читати щоденник потерпілої:
«…Сонце вже сховалось за свинцеві хмари, а я все ще гуляла в лісі. Повертаючись додому, я побачила сяйво в кущах. Опале листя і гілки зі слідами вогню. На землі лежав невеликий камінь, що ніби світився на сонці, навіть коли того сонця вже і видно не було за хмарами. Я торкнулась каменю і відчула жар, уявляєте? На вулиці – вітер і холодно, збирається дощ, а цей камінь такий теплий на дотик. Він ніби кликав мене, обіцяв повернути те, що я так давно втратила. Я підняла його з землі та притиснула до грудей. Подарую камінець Джеку! І тут я відчула цей біль на межі з ейфорією. На мить мене охопила справжня ейфорія, почуття настільки гостре й забуте, що я ледь не втратила голову. Щастя зникло так само несподівано, як і з'явилося. Я хотіла ридати, впасти на землю, розсипатися на сотню дрібних уламків, зробити будь-що, аби відчути це знову. Яка ж це все дурня, я дурна і всі мої надії…»
– А коли ви дізнались, що її тіло зникло із моргу? – запитав я сержанта, аби дізнатись більше про справу та хоча б частково відволіктись від неприємних думок.
– Тридцятого жовтня Джилл загинула. Її розтин мав відбутися наступного дня, з усіма можливими заходами безпеки.
– Та вони не знайшли тіло?
– Тільки лікарняний халатик та бирка з її ноги…
Огрядний сержант виглядав вкрай пригніченим, майже переможеним життям.
– Наскільки я розумію, вони спалили весь її одяг і речі і ту кляту бирку. Я б на їхньому місці вчинив так само. Шкода лише, що я не встиг з нею попрощатись. Хотів так багато сказати, але…
Якійсь моїй частині було його шкода, і по-людськи і як колегу-полісмена. Та інша моя частина не могла дозволити собі відволіктись від справи, не могла зупинитись читати:
«10.14.2007…
…Я прокинулася від страшного свербіння на обличчі. Кожен дотик до щоки приносив гострий біль. Я піднялася з ліжка і попрямувала до ванної. Може, це один із тих побічних ефектів, про які попереджала докторка Бернс? Відкрила шафу над раковиною і подивилася в дзеркало. Весь правий бік обличчя був вкритий жахливим висипом. Нудотно-рожевими, бордовими, місцями майже синіми наривами. Ця чортова болячка свербіла з такою силою, ніби всередині моя шкіра кишіла маленькими черв’яками. Мені так хотілось розідрати ті пустули, крізь гній, до самого м’яса, аби побачити тих тварюк усередині...»
Така вже частина нашої роботи – бачити розтин тіла, розтин душі. Та навіть після стількох років на службі, після жахливих поранень і допитів, які бачив у серці Пустелі, мені все одно було не по собі читати щоденник мерця.
– Гаразд, – сказав я сержанту. – Чи можемо припустити, що хтось викрав її тіло з моргу?
– Це виключено. – він повернувся до мене обличчям. – Федерали виставили охорону перед входом. Та й сам Доктор Грехем клянеться, що зачинив на ключ двері у морг, як робить щодня. А там нема ні вікон, ні іншого входу.
– А чи були у когось із ЦКЗ ключі від моргу?
– Ні в кого. Баррі клянеться... Тобто доктор Грехем каже, що було лише два дублікати ключів – у нього та директора лікарні.
– А що цей Баррі за фрукт? – сказав я підійшовши до сержанта впритул. – Ви, здається гарно його знаєте. Чи міг сказати вам неправду?
– Хто, Баррі? – махнув рукою сержант. – Та він чудовий мужик, і мухи не образить. Сто років його знаю, з самої школи. З ним хоч на риболовлю, хоч за пивом... Хочете, йому зателефоную,
– Поки не треба. Це добре, що ви можете поручитися за доктора Грехема. Та поки що він у нас єдиний підозрюваний.
– Але навіщо ж йому тоді могло знадобитися її тіло?
Сержант підійшов до мене майже впритул.
– У деяких прозекторів, – почав я акуратно, – Виникають неортодоксальні нахили... сексуального характеру…
Обличчя сержанта стало майже багряним.
– Та за кого ви мене маєте! – вибухнув Хекмен. – Мій друг? Зґвалтував однокласницю? Викрав бідолашну із моргу після всього того горя, що з нею трапилось? Ви що, з’їхали з глузду!
– Вибачте, я не хотів образити вашого друга... – я легенько торкнувся його плеча, відчув напружені м’язи під шаром жиру. – Ми повинні, ви чуєте, повинні знайти того, хто вкрав її тіло. Чи ви хочете, щоб усе місто знову захопила паніка?
Сержант відштовхнув мою руку, підійшов впритул. Молодший за мене офіцер одразу б подумав про захист. Та Хекмен хоч і був розлюченим, та ніколи б не дозволив собі напасти на федерала. Тож він тільки почервонів та ледь втримався від крику:
– А може вам, федералам, нарешті дійде, що ніхто не міг проникнути в той клятий морг? Може, ви зрозумієте, що замок можна відкрити зсередини!
– Але ж це якась нісенітниця!
Сама абсурдність цього закиду відволікла мене від думки, що тільки-но почала формуватись усередині черепа.
– Почитайте щоденники. Там усе написано!
Я перегорнув сторінки в пошуках потрібної дати. Дрібний рівний почерк ставав дедалі кривішим. Одні букви налазили на інші, слова обривалися в несподіваних місцях і мені вартувало чималих зусиль, щоб зрозуміти хоч щось на пом'ятих аркушах.
«10.26.2007
…Хвороба стрімко прогресує. Ця гидота захопила більшу частину моєї голови та шиї. Виразки опустилися вздовж яремної вени, розповзаючись, наче олійна пляма, по моїх грудях… цей біль внизу, залазить всередину мене… пульсує ночами, заважаючи мені спати, заповнюючи мої очі мерехтливим світлом… вже тиждень не випускають з цієї клятої лікарні… рідкою баландою і пустими обіцянками у закритому боксі. За дверми… постаті в страхітливих костюмах… сняться мені ночами, звуть по той бік Великих Воріт… обіцяють щастя, кінець моїй самотності, самотності всіх нас у цьому проклятому світі… чому мені так страшно, Докторе Бернс?»
Я перегорнув сторінку. На копіях щоденника виднілись якісь плями, що робили почерк ще більш нерозбірливим. Кров? Гній? Яка різниця! Я не міг зупинитись, тільки не зараз.
«…Сьогодні… не впізнала себе в дзеркалі… зовсім чужа дівчина з блідими безбарвними очима замість моїх смарагдів, що подобались навіть вітчиму, з рідким волоссям, що випадає від кожного дотику, уся в чорних виразках… пульсують, наливаючись шаленим свербінням… корені ідуть вглиб, ніби щось ворушиться глибоко під шкірою, зливається з нею… вона розідрала моє обличчя, чесала ті пустули, шукала ті черви, доки не забризкала дзеркало чорним як дьоготь гноєм… ледь не виблювала від смороду… та водночас стало так легко, наче жахливий тягар звалився з моїх плечей, наче давно забутий голос сказав мені: молодець, ти на правильному шляху... сумніваюся, що колись прочитаєте цей щоденник, але якби Ви тільки могли почути всі ті слова, що… ночами в цій клятій лікарні, ці постаті з чорного масла за напівпрозорим вікном, їх жахливі пісні, о Докторе Бернс, я б стала Вашим улюбленим експонатом...»
Почерк потерпілої став зовсім нерозбірливим. Плями закрили цілі слова.
«10.28.2007
...Рій говорить під шкірою, співає голосами янголів, уламки добра, що проллються дощем на землю спраглих людей, самотні з народження, самотні у смерті, загублені душі у мертвому Всесвіті. Вони клекочуть всередині, брами із плоті, запах гниття і оргазму, голодні роти і бжиждальця, о лікарко Бернс, якби ви бачили ті світи, що спалахують, коли закриваєш повіки, навіки єдині, у кожному – брама із нами вони ...прибувають.»
Я відірвався від щоденника, сподіваючись віднайти зерно істини серед океану делірію.
– А хто ця докторка Бернс, про яку весь час пише нещасна? – сказав я, повернувшись до сержанта Хекмена.
– Місцевий психіатр. – відповів товстун. – Вона працювала з бідолашною Джилл до того, як її спіткало все це… жахіття.
– Її вже допитали? Я можу побачити протокол?
– Боюся, він вам не дуже стане в пригоді.
– Що з ним не так?
– Тут така справа... – зам'явся сержант. – Три дні тому її забрали в психлікарню. Нещасна стверджує, що Джилл відвідала її в ніч на перше листопада…
– Що за маячня? – сказав я, поклавши документи на стіл. – Спочатку цей щоденник, потім психіатр... Що вона сказала поліції?
– Складно було зрозуміти хоч щось в її мареннях. Сказала, що прокинулася вночі від гавкання. Виглянула у вікно дізнатися, що ж так стривожило собак. А там – Джилл. абсолютно гола, уся у виразках, волосся майже випало…
– І чого ж вона хотіла по версії лікарки?
– А чорт його зна! Говорила про якусь браму і плоть. Про постаті, що кличуть нас по той бік. Возз'єднання, ейфорія і таке інше. Бідолашна пані Бернс так злякалася, що навіть не хотіла випускати з рук ту каменюку…
– Яку така каменюка? – запитав я, дивлячись на сержанта.
Він вказав на край столу. Там, поверх стоси паперів, лежав невеличкий камінь жовтого кольору. Як уламок від сонця в уяві дитини.
– Як давно він у вас?
– Та ось принесли після допиту лікарки…
– Хтось його торкався? – я перебив сержанта. – Ви повідомили ЦКЗ?
– Та всі ми потроху. Він так цікаво сяє… а що з ним не так?
– Ви ж розумієте, якщо це все правда. – я заглянув сержанту в бліді очі – Він дістався їй від загиблої. Чи ви не читали щоденник? Не думали, що на камені міг лишитися патоген?
– Ну, це навряд. – махнув рукою сержант. – Його стільки людей торкалось за цей час.
І тут я зрозумів, що саме мене так насторожило в обличчі сержанта. Підібрав третю фотографію та побачив замість смарагдово-зелених очей якусь безбарвну сірість. Майже таку саму, як у сержанта. Його обличчя, що здавалось червоним від люті вкривав ледь помітний багряний висип.
***
Темрява, закрита кімната. Як я тут опинився? В руках – револьвер Міллера. Так, це його зброя, я знаю. У барабані – один патрон. Старина Міллер такого б ніколи не допустив. Відмінник, перфекціоніст з великої літери П. Параноїк, паскуда, поліцай… Так, я – поліцай, коп-невдаха. Сиджу на підлозі в якійсь липкій калюжі. За вікном падають зорі. У темряві – щось рухається. В паніці підіймаю руку…
Постріл!
– Це велика помилка... – голос Міллера.
Його обличчя у тьмяному світлі. Куля відірвала пів черепа, оголивши місиво із крові та мізків. Липка рідина юшить у світлі жовтого каменя. Потворні виразки та бжиждальця пульсують у темряві, ворушаться, співають голосами з Пустелі:
– Ти все ще надієшся сховатись від себе? Від крові та вчинків, що підривають віру в людей.
Клац! Патронів більше нема. Клац! Рідина мироточила з виразок, огортаючи кімнату у тіні із чорного масла. Я опустив револьвер:
– Ти ж знаєш, що це все – марно? Агенте Міллере? Чи як тепер звати те, на що перетворився мій вірний напарник? Ти же знаєш, що вони зроблять з цим містом?
– Стерилізують. – пролунав голос “Міллера” та істот по той бік від брами у плоті. – Через три хвилини і двадцять секунд.
Я посміхнувся, спостерігаючи за вогнями на небі.
– Ви програли. Ким би ви не були не думаю, що переживете водневу бомбу.
“Міллер” цокнув язиком:
– Ти правий. Ми помремо сьогодні вночі. І твій диктофон згорить у полум'ї синтезу. Та як розумієш, будь-яка битва починається з розвідки.
Він показав на чорне небо в зірках та метеорах, що неслись на землю тоненькими стрічками.
– Один камінь на кожну людину, на кожну істоту у цьому світі. Ключі від плоті, останньої брами.
***
