Malum

Тінь рухалася у світлі Місяця. Ліхтарі не горіли, і єдиним, що дозволяло густій темряві набути рухливості та форм, було блідо-жовте світило на небі.

— Не дочекаєшся, — прохрипів старий.

Юрій Григорович стояв закутаний у картатий плед та дивився на своє найбільше розчарування. На старості років людям властиво ставати набожними, але це не могло стосуватися радянського інженера. Набожність передбачає блаженний страх. Ні, у нього не було страху, лише огида та сум. Усе життя пішло коту під хвіст. От тільки визнавати та здаватися він не збирався.

Тінь то наближалася, то відступала, нездатна перетнути межі, доки хмари затуляли собою Місяць.

— Тут не дочекаєшся.

Старий розвернувся та покрокував геть від вікна. Увімкнув світло, та лампочка майже одразу стрільнула.

— А щоб тебе…

Юрій Григорович продовжив шлях навпомацки. Місячного світла заледве вистачало, аби старечі очі здатні були розрізнити силуети у квартирі. Стільки років у своєму домі, мав би пересуватися з заплющеними очима.

Клацнув вмикач у коридорі. Світло залило квартиру на декілька секунд, як раптом і ця лампочка стрільнула. Однак миті вистачило, щоб переконатися — тінь вже була тут.

***

Пошарпаний «Еталон» зупинився зі скрипом. Машина дихала на ладан ще років 15 тому, а зараз й геть погрожувала розвалитися будь-якої миті. Ігор першим вийшов з автобуса на зупинці та озирнувся навколо. Селище не змінилося ані трохи: ті самі квартали дев’ятиповерхівок, ларьок з газетами на зупинці, яка мала бути автостанцією, яма на дорозі перед закинутим АТП. Здавалося, що час завмер тут ще тоді, коли Ігор приїздив сюди маленьким хлопчиком, й відтоді у стагнації Надрічне продовжувало беззмістовне існування всі ці роки.

На іншому боці дороги виднілися приватні будинки з парканами, які похилились у різні боки. Чергове селище, зведене під великі плани совка, які ніколи не стали дійсністю. Ігор поправив лямку наплічника, яка налізла на широкий джинсовий комірець, та покрокував вздовж проспекту. Дідова квартира. Й треба було старому в заповіті згадати про онука, а не сина? От як тепер продати халупу в цій сраці світу?

У діда він був всього раз, ще коли йому було шість, і то, декілька днів. Старий тішився онуку, хай і від небажаної невістки. Згодом Ігор дізнався, що дід так ніколи й не дав благословення синові на шлюб. Тому вони приїхали без мами.

Квартал за кварталом, безликі дев’ятиповерхівки тиснули з обох боків, немов потворний вольєр. Будь-що живе, з бодай краплею здорового глузду, прагнуло вирватися геть звідси, тому шанси продати у селищі квартиру стрімко прямували до від’ємних значень. Доведеться ще доплатити, аби тут хтось погодився жити. Навіть псів бродячих не видно, хоча в таку гидотну погоду вони радше ховаються у підвалах.

Поодинокі місцеві розглядали Ігоря з підозрою. Цей погляд він вирізняв з-поміж десятків інших досить вправно.

Живіт забурчав. Вчасно…

На першому поверсі, поряд із вкритими товстим шаром пилу вітринами, виднівся, схоже, єдиний вцілілий магазин «Наталі». Дріп-каву там шукати, звісно, сенсу мало, але можливо хоч Маккофе буде, і не геть вже черствий хліб.

Ігор підійшов до дверей та потягнув на себе, лише щоб з’ясувати, що вони зачинені. Роззирнувся та помітив огрядну жінку у дутій куртці, з-під якої виглядав фартух незрозуміло-блакитного відтінку.

— Мужчіна, двєрь сламаєтє, — вона гиркнула та зробила затяжку. — Нє відітє, пєрєрив!

Дістав телефон та подивився на час. Полудень. Аби тут не довелося залишатися більше, аніж декілька днів. Просто вигребти дідове лахміття на смітник, сфотографувати квартиру та відправити рієлтору. Лишень би в старого хоч щось було на кухні.

— Чьо нада?

— Та ні, — запнувся Ігор, — нічого, я передумав…

Ліпше вже на заправку піти, там точно кава має бути. І енергетики. І хотдоги…

— Шо ти нєрвний такой? — полетіло йому у спину.

Поклав телефон до кишені та стиснув кулак. Бляха, цією квартирою займатися геть не хотілося, але якщо дуже сильно скинути ціну, то вдасться отримати гроші швидко. А це зайвим точно не стане. Може що й зміниться — райцентр розростеться, бо до нього всього 40 хвилин їхати, або завод вирішать добудувати. В останнє вірилося ще менше.

***

Ігор стояв перед обшитими чорним дерматином вхідними дверима на четвертому поверсі, дому № 1, кварталу «А». Діду, заступнику головного інженера проєкту, виділили квартиру в одному з перших будинків. Частина металевих клямок на дверях відірвалася, хоча ромбуватий візерунок досі читався. Дерматин потерся, дверна ручка розхиталася і хилилася під кутом до підлоги.

Чоловік дістав ключ з кишені й спробував вставити у замкову щілину. Метал пручався, довелося тиснути та водночас хитати ключем з боку в бік, аби він хоч трохи просунувся. Шум луною гуляв під’їздом, разом з пихтінням Ігоря.

Сусідні двері прочинилися на відстань металевого ланцюжка й зі шпарини визирнув чийсь ніс.

— Ти хто такий? — пролунав жіночий голос. — Юра помер. Чого ти туди ломишся? Я зара міліцію визову!

Від несподіванки Ігор сіпнувся. Голову стискало роздратування, а небажання перебувати у цій дірі зростало з кожною миттю.

— Я, я онук його, Ігор, — промимрив він. — Це тепер моя квартира, як треба документи покажу.

Двері сусідньої квартири грюкнули, а тоді задзвенів ланцюжок та заклацав замок, і з навстіж прочинених дверей вичовгала бабця.

— Батюшки, Ігорьок, не впізнала тебе! — охнула вона та полізла обійматися. — Ну покажися. Виріс як! Але ніс не Юрин, ні. Але де, ти малий геть був…

— А ви?

— Марія Вікторівна, але ти мене баб Маша звав, – з посмішкою відповіла стара. — Юра про тебе спомінав постійно, а я ще думала, чого ж ти тутки тіки раз був.

Дід згадував про нього? З огляду на сьогодні, ліпше би старий забув про онука.

— Так а шо ж ти мучишся, дай сюди, — баба Маша штурхнула плечем та перехопила ключ. — Отако, трохи піднять нада.

Ключ ковзнув у щілину, замок двічі клацнув. Двері нарешті відчинилися. Ігор не встиг сказати і слова, як баба Маша жваво почовгала всередину квартири.

— Оце тутка Юру нашли, царствіє йому нєбєсноє, — перехрестилася. — Пару шагів до дверей не дійшов, інфаркт… А це ти жить переїхав, да?

З-під килимів виглядала потріскана дерев’яна підлога. Навпроти входу накрите простирадлом дзеркало, правіше по коридору у дверному отворі — кут радянського серванта, який одразу впадав у поле зору, зі старими сервізами… Боже збав.

— Ні, поприбираю трохи і виставлю на продаж.

Сусідка злегка скривилася. Ігор вдав, що не помітив. Зрештою, після гидотного початку дня, менше за все хотілося зараз вислуховувати моралі, що дід важкою працею квартиру отримав, а він, невдячний, продасть.

— Ну, я вже тут собі дам раду. Дякую, Марія, е-е-е…

— Вікторівна. Да-да, правильно, нашо вам городскім сюда переїжать, — сказала вона неочікувано схвально. — А Володька де?

— Ми з батьком не спілкуємось.

Скинув рюкзак на підлогу та розстібнув куртку, а тоді подивився на сусідку. Якщо театральне схвалення продажу квартири Ігор ще міг би проковтнути, то на словах про батька зморшкувате обличчя баб Маші видало її остаточно.

— Ой, — зітхнула стара, — Володька канєшно, стільки нєрвів Юрі витріпав. І це шо у вас, сємєйне?

Шлунок забурчав, чи від образи, чи від голоду.

— Як бачите. А цей, — спробував перевести тему, — де у вас тут магазин?

— Ну внизу є «Наталі», а так то на автобусі на базар.

Баба Маша задумалася на мить, а тоді злегка махнула рукою і почовгала до себе додому. Перед виходом запевнила, що як раптом що, то можна її все-все питати, вона все пояснить: в кого на ринку картопля дешевша, а де яйця смачніші. Звісно, це ж саме те, що зараз потрібно.

Ігор зачинив двері на ключ та зайшов до кухні. У куті стояв старенький «Минск» у сіро-жовтуватих плямах, а впритул до нього — дерев’яний стіл та дві табуретки. Сідати і перевіряти, чи вони витримають, бажання не було.

Над газовою плитою висіли невеликі шафки. Нумо, десь тут мала би бути кава, чи хоча би чай. З крайньої шафки в обличчя різко вдарив запах лікарні — стоси блістерів та ампулок, добра доля яких точно протерміновані.

— Це буде весело…

***

Ігор знесилено лежав на старому дивані у залі. Лягати у дідове ліжко не хотілося, і якби ж з поваги до покійника — майже всі речі старого страшенно смерділи, навіть через пів року. У шафі в спальні знайшов декілька пледів, постелив їх на диван та нарешті приліг бодай на мить.

Поруч на підлозі стояли дві порожні бляшанки від енергетика, а з блакитного сміттєвого пакета визирали обгортки від хот-дога і вафель. Останні на смак мало чим відрізнялися від картону, але бодай не викликали сумнівів у своїй безпечності.

Лампочки перегоріли всі як одна, а вкручувати нові сил не було, тому Ігор вирішив просто лежати. Якщо постаратися, то можна за завтра з усім тут впоратися і відфотографувати, поки ще день.

Плани привести квартиру в нормальний стан різко змінилися в бік пониження планки очікувань. Ремонт тут робити немає сенсу, як і викидати старі меблі. Ліпше виставляти як є, а там сподіватися, що комусь воно приглянеться за помірно низькою ціною. Геть вже скидати вартість він не хотів.

От тільки хоч трохи прибрати запрані ганчірки над ванною, пил, павутину, плями… Ніфіга не трохи, звісно, бо дід запустив квартиру. Навряд прибирання здатне кардинально покращити ситуацію, але раптом збільшить шанси на продаж?

Але чому він? Так прикинути, вони з дідом ніколи не були аж настільки близькими. Та й з татом він же ніби примирився. Раз заповів квартиру, значить батько не розповів старому про їхню сварку, інакше дід би зрікся його теж. А тоді б неодмінно вколов тата, що це все його шлюб. Схоже, псувати стосунки з дітьми у них у крові.

Ігор не помітив, як вирубився від втоми. Уві сні він йшов дивним лабіринтом зі сталі та бетону, а єдиним джерелом світла був Місяць. Під ногами хрустіло скло та, час від часу, подзенькували металеві деталі, однак вони не могли заглушити голос діда. Старий кликав до себе. Ігор рухався на голос, що раптово перейшов на грудний крик.

Він підірвався з дивану. Серце калатало, немов навіжене. Дихання збивалося. Навпомацки знайшов телефон під подушкою, як раптом шкірою встали сироти: крик йому не наснився.

Віддалене волання нагадувало поранену мисливцем тварину. Ігор повільно повернув голову у бік вікна. На дворі була глуха ніч, вуличні ліхтарі не горіли.

Він підійшов до підвіконня та обережно прочинив вікно. Холодний вітер поривом вдарив у обличчя, а крик став лише гучнішим.

— Бляха…

Звук долинав з боку закинутого заводу. З квартири вдень Ігор міг побачити прохідну та каркаси металевих конструкцій, а вночі ледве вдавалося розгледіти силуети.

Потягнувся за телефоном та набрав 102. Довгі гудки у слухавці бодай трохи відволікали від грудного крику, що розривав нічну тишу.

Село перетворилося на селище виключно через цей клятий завод, який так ніколи і не добудували. Зате совки встигли вклепати декілька кварталів дев’ятиповерхівок та роздати частину квартир причетним до «майбутньої гордості району, а то й області!». Дід ненавидів розмови про завод, а батько неодмінно повертався до цієї теми, ніби до найкращого доказу, що всі можуть помилятися. І тоді вони сварилися. Тепер Ігор успадкував квартиру, діда немає…

Дзвінок вибило. Набрав знову — довгі гудки, а тоді відбій.

— Та ти знущаєшся…

Ігор присвітив телефоном, натягнув на себе куртку та чоботи. Він мусив щось зробити. Клацання замка, сходи донизу, а тоді бігом під світло від екрана нічною стежкою, через чагарники, до КПП, на крик, на допомогу… Час летів настільки швидко, Ігор сам не міг збагнути, як опинився перед прохідною. Реальне життя перетворилося у змонтований фільм.

Холодне повітря обпікало горло, доки голова гуділа від думок: це не його проблема, навіщо він тут?

Ще один пронизливий крик. Шкірою знову встали сироти. Так, щось відбувалося на заводі. Повернутися сюди вдень?

Ні.

Він мусив зрозуміти, що сталося.

Ігор потягнув на себе залізні ґрати, щоб трохи збільшити отвір і пролізти всередину. Старий метал піддався зі скреготом, а тоді німа тиша. Настільки густа, що її можна розрізати хіба ножем. І темрява, яку світло ліхтарика на телефоні не здатне прогнати.

На підлозі валялись купи сміття, биті зелені пляшки від пива, прозорі від горілки, пластикові стаканчики. Ігор рухав промінь світла від себе, поступово оглядаючи нутрощі закинутого цеху. У скронях досі гупало, хоча дихання поступово поверталося до норми. Це були просто підлітки. Чи якась п’яна компанія. Нічого не сталося. Крик не був димом, тому не варто шукати вогонь. Ні зараз. Ні вдень. Ніколи.

Біль у животі не минув. Все ж щось тут не чисто. Ігор зітхнув, розвернувся та пішов до виходу, як раптом у світлі ліхтарика помітив руку. Вона лежала на бетонній підлозі. Зі рваного м’яса, у місці де мав бути лікоть, сочилася буро-червона кров.

Мороз пішов по спині. Ігор машинально затулив рота долонею, у передчутті, що от-от виблює. Нахилився, щоб обережно вдихнути, коли з дальнього кінця цеху пролунав шепіт.

— Блять… — ледве витиснув з себе та чимдуж побіг до прохідної.

Ігор кулею вилетів з території заводу та присвічуючи ліхтариком помчав через чагарники, у бік селища. Він не ризикував обертатися.

Квартали багатоповерхівок попереду спали. Жодних ознак життя. Мав же бути бодай хтось…

Він пробіг проспектом та повернув до відділення поліції. У вікнах горіло світло! Ігор забіг східцями, смикнув зачинені двері, а тоді взявся гамселити по них кулаком. Дихання збивалося, він хапав повітря ротом, немов риба, викинута на землю.

***

Вадим спав, спершись об стіл. Це заборонено, однак хто перевірить, та й у цій дірі нічого ніколи не ставалося настільки термінового, щоб не можна було вирішити зранку. Його перевели сюди майже рік тому, після скандалу з хабарем. Він знав, що ніхто не йде з системи, хіба що винесуть уперед ногами. От тільки чистилища, на кшталт цього села, гірші за смерть.

Нічні чергування рятували та дратували водночас: Вадим терпіти не міг втрачати час, але працювати також не хотілося. Відділок вночі перетворювався на карцер, доки він не збагнув, що стабільно матиме декілька годин сну.

Але не сьогодні.

У двері нещадно гупали. І от треба будити всіх, і його в тому числі? Вадим поправив кашкет на білявому волоссі та потягаючись прочинив двері.

— Хулі ти грюкаєш?

Перед ним стояло якесь опудало з виряченими очима. Чоловік важко дихав. Наркота?

— Там на заводі… Там труп…

— Труп? — брови поліцейського злегка підвелися. — А ти хто такий, щось я тебе не пригадую?

— Я квартиру успадкував від діда.

Черговий тримав двері напіввідчиненими та зміряв Ігоря поглядом.

— Вітаю, — він позіхнув. — Щось вживав?

— Вжив… Ні, я не п’яний! Там труп! — обличчя чоловіка вкрилося багрянцем, брови насупилися.

Вадим подивився на годинник на руці. Здихатися його за 5 хвилин, і далі спати.

— Ну пішли, — сказав і прочинив двері.

Ігор зробив крок уперед, а тоді завмер.

— Як пішли, там труп на заводі!

— Труп вже мертвий, — відповів та гигикнув, — а ти мені пояснення підпишеш. Ну, ти йдеш?

Вадим почекав Ігоря, зачинив двері та пройшов до центральної зали. Увімкнув світло та кивнув на один зі столів.

— Паспорт.

— У мене Дія.

— Давай.

Так, що у нас тут. Кривенко Ігор Володимирович, 95-го року. Що по базі? В розшуку не світиться, штрафів нема.

— Документи на квартиру?

Ігор відкрив на телефоні пдф-файл та передав. Ага, ніби не бреше.

— Ну, Володимирович, розповідай, — поклав телефон поряд та поправив кашкет.

— Я… Я прокинувся, почув крик. Зрозумів, що це з боку заводу.

Хмурить брови. Згадує? Або вигадує…

— Чому в поліцію не дзвонив?

— Я, я двічі, ніхто не брав слухавку.

Блять, про це забудь, малий, бо ще кантору спалиш. Як здрисне звідси треба буде слухавку на місце покласти.

 Вадим кивнув та покрутив пальцями, щоб Ігор продовжував.

— Я пішов на завод, тоді крики припинилися.

— Ага, — позіхнув знову. Схоже таки наркота.

— І коли я збирався йти, то на землі лежала відірвана рука.

Очі Вадима злегка округлилися, а тоді повернулися до норми.

— Так рука, чи труп?

— Рука…

— І ти?

— Я сюди прибіг… Там, там когось вбили і відірвали руку! Чуєте? Поки ми тут сидимо…

— Так, Володимирович, ша, — перебив його Вадим. — Зараз запишемо пояснення, а тоді займемося твоїми руками.

Злегка облизав губи та взяв аркуш паперу і ручку. Посунув до себе телефон Ігоря, аби переписати паспортні дані, а тоді декілька разів підводив погляд до стелі.

— Верхня кінцівка, тьху, рука. Права, ліва? Чоловіка, жінки, дитяча, стара?

— Я… — Ігор помітно розгубився. — Я не пам’ятаю.

Вадим закотив очі. Буде просто верхня кінцівка.

— Пиши, — передав йому листок та ручку, — з моїх слів записано вірно та мною прочитано, нижче дата, ініціали та підпис.

Пів на третю ночі, от тільки цим і займатися. Вадим примружив очі, а тоді схвально кивнув сам до себе.

Забрав у Ігоря пояснення, встав та підійшов до КПЗ.

— Ми зараз на завод?

— Ми? — гигикнув у відповідь та штурхнув Ігоря у плече, штовхнувши за ґрати. — Ти сидиш тут як головний підозрюваний.

— Я… — густо почервонів, — та ти не маєш права!

— Ша, Володимирович, бо ще спротив правоохоронцю буде. Посидиш тут, поки я подивлюся, що там на заводі. А тоді вже будемо думать, чи тебе оперативникам в район передавать, чи просто штрафом за хибний виклик поліції відбудешся.

Вадим розвернувся та покрокував геть з кімнати, ігноруючи обурення Ігоря. Подумав: малий, ліпше б ти накурився і припиздів, бо оці відірвані руки мені тут взагалі не впали.

***

— От треба було тобі, — Ігор не припиняв буркотіти собі під ніс. — Лягай спати, ні, бляха, на завод поперся, потім в поліцію.

Він лежав на незручній лаві у темряві. Вхідні металеві двері грюкнули добрячих пів години тому, тому коп скоро мав би повернутися. Хоча слова про головного підозрюваного не йшли геть з голови. А раптом вбивство дійсно повісять на нього? З алібі хіба як чек з заправки, а відтоді пройшло достатньо часу. Срака.

— Хоч додумався не чіпати руками…

Думки про потенційні відбитки на металевих ґратах КПП навалилися з усією силою. А ще ж сліди взуття.

Ні.

Ну мотиву ж немає. Він нікого тут не знає, он тільки по обіді приїхав. І одразу вляпався, по самі вуха.

Зі спіралі думок його вирвало брязкання вхідних дверей. Поліцейський йшов повільно, звісно, куди ж йому поспішати, це ж не він сидить у каталашці. Ігор сів та завмер. Яскраве світло засліпило на мить.

— На вихід, Володимирович, — кинув він та відчинив ґрати.

Ігор досі мружив очі. У думках гупало, а раптом це якийсь трюк, щоб повісити вбивство?

— Ну, ти йдеш, клоун? — нетерпляче перепитав коп.

— Я більше не підозрюваний? — встав та з насторогою вийшов з КПЗ.

Ігор дивився в сіро-зелені очі поліцейського. Коп неочікувано облизав губи.

— Значить слухай сюди, — почав він. — Валиш додому і все забуваєш. Штрафу не буде, пояснення завтра забереш, але з тебе кава.

— Кава?

Ігор завмер посеред кімнати. Якого біса?

— А ти хочеш штраф? — в очах копа блиснули вогники.

— Я… Стоп, там труп на заводі, яка в сраці кава, яки…

— Малий, погнав і харе, — перебив його поліцейський та протягнув папірець. — Маякнеш мені завтра.

Ігор поглянув на записку. Номер телефону та ім’я «Вадим». Тобто це не жарт? Не встиг нічого перепитати, як Вадим поклав долоню на лопатки та вивів з відділку.

Нічне селище дихало холодом.

— Що, бляха, це було? — прошепотів до себе.

Ігор обернувся на відділок, зіжмакав папірець та поклав до кишені, а тоді покрокував до дідової квартири.

***

Вранці намотував кола кімнатою. Коротке чорняве волосся дещо засалилося, а під очима розрослися темні кола. А як тут заснути? Менш ніж за добу він знайшов труп, став підозрюваним, просидів годину у відділку, стикнувся з байдужістю поліції, а тепер знову на волі. Ігор намагався зайняти себе прибиранням, однак марно — перед очима раз по раз виринала картина відірваної руки.

Сфотографувати квартиру і звалити. Просто дотримуйся плану. Ти ні в чому не винен. Тебе відпустили. Не лізь.

У під’їзді на поверсі почувся шум. Баба Маша! Ігор підійшов до дверей та завмер. Ні, потрібно.

— Доброго ранку! — гукнув він, відчинивши двері.

— Ой, Ігорьок, доброго, — привіталася вона, а тоді забубнила під ніс. — Оце помнила-помнила і забула.

Схоже, бабця саме повернулася з базару. Ігор чув, як двері гупнули близько 7 ранку.

— Баб Маш, а ви вночі щось чули?

— Чула? — стара стояла з клунком, зігнута у три погибелі. — Нє, спала як вбита. А поможеш занести?

Ігор вийшов та спробував підняти сумку однією рукою. Бляха, вона туди цеглу поскладала? Він гучно видихнув. Як ти взагалі це притягнула на четвертий поверх?

— Ой, спасіба, — посміхнулася, доки знімала куртку. — Оце тамка на кухню занось, ага.

Ігор пройшов углиб квартири. Від дідового це помешкання мало чим відрізнялося — ідентичні радянські крісла, шафа, кухонний стіл. Хіба тільки стіни всюди завішані іконами, аж надмірно.

— І на стіл викладай, ага, — баба Маша підійшла ззаду, човгаючи капцями по лінолеуму. — Може ти чаю хочеш, чи кофє?

Бляха, ще кава з копом. На неї треба йти?

— Ні, дякую, — відповів, доки діставав з сумки пляшку з-під мінералки, в яку налили молоко. Наступним був прозорий кульок з кривавим місивом всередині. — Ой бля…

— Сердечка курячі, — стара хутко вихопила пакет, — то я собачок кормлю. І забула.

Ігор поморщився. Вид нутрощів, що рухалися по зав’язаному целофану, нагадав йому про руку.

— То кажете нічого не чули вночі? Може крик з боку заводу?

Баба Маша завмерла посеред кухні, її обличчя зблідло. Ігор намагався зчитати бодай щось з цього виразу, однак марно. Єдиним, на що це було схоже, це гримаса жаху. Вже за мить стара зарухалася кімнатою, зашурхотіла, взялася за чайник, за сірники, за все одразу.

— Нє, котик, не чула. Нічо не чула, — вона полізла до сумки. — Но ти туда не ходи.

— А?

— Кажу, ти сьодня вже їдеш, да? І правильно, шо вам городскім тутка робить, — стара легенько взяла Ігоря за лікоть та повела до дверей. — Ну біжи, не буду тебе дєржать, тіки ти ж зайди попрощаться.

— Звісно, — тільки й устиг сказати, як двері зачинилися перед носом.

Він повернувся до дідової квартири, голову немов стискало мідним обручем. Баба Маша щось знала, і це її лякало до блідоти.

День прибирання не покращив ситуації на глобальному рівні — помешкання тиснуло, немов лещата. Ігор підійшов до вікна та знову подивився на завод. У хмарну погоду він мав не менш страхітливий вигляд, аніж уночі. І жодної машини поліції, чи бодай якоїсь попереджувальної стрічки. Той поліцейський взагалі заходив на територію? Якщо ні, там мали залишитися сліди. Він доведе, що йому не примарилося.

Ігор накинув куртку, вступив у чоботи та спустився сходами. На вулиці тиша та поодинокі перехожі, немов вони всі воліють не покидати своїх маленьких в’язниць. Але якщо у селищі орудує маніяк, а поліція його покриває — це й не дивно.

Він пройшов до стежки між чагарниками, а нею підійшов до КПП. Ворота на завод вночі здавалися більшими, однак у світлі дня занепад сильніше впадав у око. Ігор якусь мить вагався, перш ніж увійти.

Куп сміття навіть більше, аніж він бачив вночі. Вдень вони не лякали, лише викликали огиду. Попри це, його не покидало відчуття тривоги, що підтискало легені. Це було тут, мало бути десь тут. Вітер гуляв порожнім цехом і злегка підвивав. Ігор повільно крутився навколо своєї осі та шукав очима те саме місце, де лежала відірвана рука. З неї скрапувала кров, отже мала залишитися пляма, навіть якщо саму кінцівку кудись сховали. Ні, нічого, окрім сміття на бетоні. Згадуй, може ти пройшов далі…

Під ногою захрустіло скло, Ігор смикнувся.

— Бляха, не накручуй себе, — видихнув та струсив плечима.

Підвів очі з підлоги та зітхнув. Нічого немає. Отже це був лише нічний кошмар, мозок у стресі створив фальшиві спогади.

Поклав руки до кишень, коли намацав папірець. Поліцейський… Просто для впевненості розпитати його, або принаймні забрати пояснення, а тоді сфотографувати квартиру і геть звідси. Прибирання та ремонт будуть на нових власниках.

Дістав телефон, ввів номер з папірця. Надрукував: «Привіт. Це Ігор. Каву тут тільки на заправці бачив. Яку тобі брати і коли?», повагався мить та відправив. Зрештою, це лише кава.

***

Вадим посьорбував капучино зі стаканчика, доки Ігор мовчки йшов поруч. Вони вже навертали друге коло основною вулицею, хоча погода мало пасувала для прогулянки. Коли вперше наблизилися до стежки на завод, Ігор жодним чином не відреагував. Вдруге — це викликало легке роздратування.

— Так що з поясненням? — не стримався він.

Вадим відцмулив кави та вдав, ніби не почув. Натомість запитав:

— То кажеш вчора тільки приїхав?

— Так, — спробував відповісти спокійно.

— Лишишся тут?

— Ні.

Вадим гучно видихнув носом. Це ще що мало значити?

— Я теж хочу поїхати, Володимирович, — він сповільнив крок та подивився на хмарне небо. — Але я тут ще хрєн зна на скільки. А що, дівчина є?

А це запитання з якого дива його цікавить? Ігор знітився на мить, а тоді заперечно похитав головою. Краєм ока побачив, як Вадим знову облизав губи. Це ще що, свій свояка?

— Поясн…

— То що ти, на наркоті, — перебив він. — Важко дихав, очі вирячені, всі діла, спросонку хєр там розбереш. І бачу ж, не мєсний.

— А це що змінює?

— Та в цій сєлухі всі троха попаяні, — Вадим харкнув на землю. — Я того на ніч телефон відрубаю, бо срака. То в когось дім горить, то в колодязі хтось плаче, то ще якась залупа. Я ще по пєрвах питався штрафи за хибний виклик паяти, а потім начальнік сказав не страдать фігньой. То я плюс-мінус всіх позапомінав, у кого яка дічь, щоб знати, чи йти дивитися, чи нє.

— То ти на заводі вночі не був?

— Та був, — він подивився прямо в очі. — І ніхєра там не було. І от у мене вопрос, це тебе месні підговорили, чи все таки наркота?

Ігор навіть не помітив, як вони підійшли до стежки серед чагарників.

— Ша, Володимирович, не сци, — Вадим підійшов ближче та поклав руку на плече, — я тебе здавать не буду. Але ж услуга за услугу.

В очах поліцейського блиснули вогники. Ігор відчував, як його серце калатало у грудній клітині, от-от ладне вистрибнути. Рука Вадима опустилася нижче, на пояс, та злегка підштовхнула. В ніздрі вдарив запах дезодоранту.

Позаду почулися кроки. Ігор пересмикнувся та відштовхнув Вадима від себе. Поліцейський хмикнув.

— Четвертий етаж, да? То я ввечері зайду, — з легкою посмішкою сказав він. — Заодно пояснення занесу. Ти ж не хочеш сісти за наркоту?

Ігор стояв немов вкопаний, доки щоки наливалися червоним. Вадим ще раз посміхнувся, розвернувся та пішов геть.

Простояв пару хвилин, а тоді пішов до будинку. Ще, бляха, тільки шантажу йому не вистачало.

— Спокійно, — прошепотів до себе та зробив глибокий вдих.

— Ой, Ігорьок, а ти шо, гуляєш?

Назустріч неспішно човгала баба Маша з якимось клунком у руці.

— А… Так, вийшов пройтися.

— Молодєц, нема чого в квартірі сидіть. А я оце собачок йду кормить.

Ігор схвально кивнув та вичавив з себе посмішку, а тоді пришвидшив крок. Зібратися та валити звідси.

Вже на сходах він завис на мить. Щось тут не складалося до купи.

Відчинив двері квартири, увійшов всередину та став намотувати кола кімнатою, не здатний зупинитися. Слова Вадима, що в селищі у всіх свої таргани, не йшли з голови. Як часто людини марять тим, що щось горить? А хтось плаче у колодязі? Або бачить відірвані руки?

Ігор завмер посеред зали. Праве око злегка сіпалося. Повільно розвернувся, підійшов до вхідних дверей та сів на килимок перед ними. Він отримає свої відповіді.

***

Марія Вікторівна неспішно підіймалася сходами та проганяла дурні думки з голови. Тиск трохи скакав від нервів, того ж бо вона й підірвалася з самого ранку й поїхала на ринок. Повня, а ще магнітні бурі. Чи то минулого тижня було? Вже всього в голові не вдержиш.

Вона підійшла до дверей та дістала ключ з куртки, як раптом Юркині двері відчинилися і з них визирнув Ігор.

— Баб Маша, а можна до вас? — випалив він. — Я про діда запитати хочу.

— Ой, ну та ходи.

Марія Вікторівна відчинила двері, клацнула вмикачем у коридорі і пропустила Ігоря на кухню. То тепер чайник ставить треба, бо що ж він там їсть сам?

— Ти сідай. Чаю тобі, чи кофє? — запитала, доки запалювала сірником газову плиту.

— Дякую, не треба… А хоча, давайте таки чаю.

— Молодець, от у мене ще пряніки є, — посунула піалу на столі ближче до Ігоря, — трохи твьорді, но я їх макаю, то добре.

Коли у неї востаннє були гості? Юрка як живий був, то ще заходив, а так хіба поштарка Людка. Але то така енергетічна вампірка, що її ще тільки чаєм після крові поїть. І, главне, ікон не боїться.

— Баб Маш, а дід поводився якось дивно?

— Та де, — розсміялася та сіла на табуретку. — Юрка всєгда був дотошно правільний. Якось помню прийшов до мене і давай ругати, чого я ікону повішала. Оце цю, — вказала на ікону в дерев’яній рамці, що висіла над столом. — Я ж йому кажу, то матушка Божа. А він мені отвічає, що ми совєтські люди, яка ще матушка, представляєш? Але то врємя таке було, хто городскі, то їх даже не хрестили.

Марія Вікторівна встала та зняла чайник з вогню. Дістала дві чашки, налила окропу, кинула пакетик спершу Ігорю, трохи покалатала ложкою, а тоді переклала собі.

— Тобі сахара скільки?

— Та я так буду.

— Як так? Я от сладке дуже люблю, — відповіла та засипала дві чайні ложки цукру з гіркою. — Но Юрка тоже без сахара пив. І от тільки так мало бути, як він собі рішив.

Вона зітхнула та опустила очі. Їй бракувало сусіда. Друга.

— Він через це з батьком сварився?

— Аякже, Юрка дуже злий був на Володю. Помню, влетів, як ураган, я тутка на кухні сиділа. Каже, Володька в могилу рішив звести. Я вже іспугалася, шо случілось. А він мені каже, невістка жидовка буде.

Глянула на Ігоря і серце защемило. Його обличчя побуріло. От дура стара, то ж мама його, а ти «жидовка», тьху!

— І от я його давай успакаювать, кажу, Юрій Григорович, ну шо ти взвівся? А він ще сильніше, як буряк покраснів. Але то врємя таке було. Ти, Ігорьок, не бери то близько до серця. Юркі то ще як удар судьби.

— Тобто? — випалив різко й стиснув рукою кутик стола.

— Ну та ж завод цей де звели? То жидо… Єврєйське кладбіще було. Старе таке, щас би його історічєскім назвали. Але то врємя таке було, що земля просто так стоять не должна. То його де перекопали, а де розровняли, і бетоном залили.

Ігор раптом підірвався з-за столу. Ніздрі роздуті, щоки червоні, очі скажені, ніби Сатана ним заволодів.

— Ви гірші за вбивць, — процідив крізь зуби.

— Ой, Ігорьок, — зітхнула, — ну шо ти таке каж…

Не встигла договорити, як Ігор зірвав ікону та кинув її на підлогу. Скло розлетілося дрібними шматочками по лінолеуму, а дерев’яна рамка тріснула в кутах. Марія Вікторівна ахнула й обхопила голову руками. Серце немов голками кололи.

— Ах ти фашист, — спробувала встати і повалилася назад на табуретку. — Ой, шо ж це за іспитаніє мені таке…

***

Ігор влетів у квартиру та грюкнув дверима. Злість пульсувала у скронях. Бляха, зрівняти з землею кладовище, щоб побудувати завод. І дід це підтримував. Ладний був відмовитися від сина, аби не мати невістку єврейського походження. Ігор роззирався по сторонах з думками, що би зламати, однак за мить зрозумів, що це йому не на руку. Ні, продати, забрати гроші і викреслити з пам’яті. Так він і зробить. Але спершу…

Пройшов до дідової спальні, відчинив дверцята шафи та дістав звідти картатий плед. Стиснув матерію пальцями, а тоді розправив та застелив дідове ліжко. Поправив кути, відійшов та придивився. Так, нормально.

Обернувся та прочинив кватирку вікна. Треба, щоб хоч трохи вивітрився запах, бо інакше в якийсь момент його знудить. А він збирався дочекатися Вадима. На дідовому ліжку. Це жодним чином не скасує дідових гріхів, але бодай трохи перекриє їх відчуттям помсти.

***

Вадим прийшов за годину. Ігор відчинив двері та затягнув його всередину, оглядаючись на порожній поверх. Баба Маша ніби не помітила, або принаймні не подавала жодних звуків своєї присутності.

У квартирі було прохолодно, від чого тепло тіл відчувалося сильніше. Вадимова легка щетина колола обличчя, доки його права рука стискала сідниці Ігоря, а ліва рухалася під кофтою вверх спиною. Поліцейський пахнув м’ятою та кардамоном.

Ігор, не відриваючи губ від Вадима, розстібав ґудзики на його сорочці, як раптом пальці натрапили на металеву підвіску. Він трохи відхилився назад, щоб подивитися. У тьмяному жовтому світлі розгледів долоню з двома великими пальцями. Рука Мір’ям. Чудово.

Руки опустилися до пояса Вадима, як раптом Ігоря пересмикнуло. Крик. Знову пронизливий грудний крик.

— Ти чув? — голос видавав схвильованість.

— А?

Вадим був захоплений покусуванням шиї та, здавалося, геть випав з реальності. Ігор злегка відштовхнув його від себе.

— Ти чого?

Крик знову донісся до вух, від чого шкірою встали сироти. Очі Ігоря округлилися. Він дивився прямо на Вадима.

— Малий, ти шо, знову накурився?

Ігор смикнувся та підійшов до вікна. Так, без сумнівів, це з заводу. До біса. Він розправив плечі, як раптом ноги стали ватними. Цей крик… Це була баба Маша!

— Швидко, збирайся і на завод, — командним тоном гиркнув він. — Там сусідка кричить.

— Ти геть йобнувся? — брови Вадима полізли на лоба. — Блять, це ніхєра не сміш…

— Бігом!

Обличчя поліцейського почервоніло. Він театрально повільно застібнув ґудзики, доки Ігор метушився поруч. Вадим накинув куртку на плечі, взувся, а тоді підійшов до вхідних дверей та кинув через плече:

— Та пішов ти.

Ігор застиг перед дверима. Невже йому настільки…

Знову крик.

Байдуже, потрібно поспішати. Він шмигнув у під’їзд та швидко вибіг сходами надвір, завернув за кут будинку та ледь не полетів через чагарники до КПП. Слабке світло Місяця хоч трохи освітлювало дорогу. І що тільки баба Маша забула на заводі? Вона ж вже ходила годувати…

Ігор завмер перед входом на завод. Яких ще собак вона годувала? За півтора дня у Надрічному він жодного разу не бачив ні єдиної живої тварини. Жодної собаки ані біля зупинки, ані біля заправки, ніде. І пташок. Лише зараз збагнув, що у селищі не чутно ворон, чи голубів, чи бодай якоїсь пташки. Тоді кого…

Грудний крик громовицею прокотився зсередини заводу, вдаряючись об бетонну підлогу та металевий каркас. Ігор згадав це. Ні, не минулої ночі, тоді, майже 20 років тому, один і єдиний візит до діда в Надрічне. Він відпросився погуляти, як раптом почув — його гукав хтось. І він пішов. На голос, стежкою, до КПП, а тоді темрява і…

Крик. Баба Маша волала настільки голосно, наскільки могло старе тіло.

Ігор протиснувся поміж металевих ґрат і ледве не впав. Ворота зі скрипом стиснулися. Лемент доносився зсередини цеху. Можливо, ще є час.

Місячне світло пробивалося через отвори заводу, злегка проганяло темряву, лише щоб створити більше тіней. Посеред цеху лежала баба Маша з покрученими під неприродними кутами руками та ногами. Стара жінка перейшла на крехтіння, коли тінь схопила її за шию та потягнула глибше в цех. Шкірою встали сироти. Ігор побіг до неї, як раптом відчув глухий удар у грудину й полетів спиною на бетон.

Він лежав на холодній підлозі та намагався збагнути, що щойно сталося. Що штовхнуло його? З думок вирвав черговий крик. Ігор немов на автоматі підвівся та хотів бігти вглиб заводу, але вже з першим кроком похитнувся. Легені стискало немов лещатами, а голова гуділа.

Крик.

Ігор через силу пересував ноги. Це місце прокляте. І тих хто зробив його таким не може бути шкода. Водночас почуття провини не дозволяло просто кинути бабу Машу тут. Потрібно принаймні спробувати…

Зсередини цеху пролунав хрускіт вперемішку з криком, що вмить обірвався. Блять. Ігор схилився та щосили заплющив очі, аби не заплакати. У горлі стояв клубок.

Тіні шепотіли, рухалися. До нього.

Ігор зробив крок назад, коли гарчання заповнило старий цех. Він завмер. Звуки, на диво, стихли.

— Поки різко не рухаюсь, — прошепотів сам до себе, — я у безпеці. Думай, бляха, думай.

Вдень все було спокійно. Отже, небезпечно тут лише вночі. Вадим! Він був тут вночі, коли тінь активна, але він повернувся живим. Усі в селищі реагують на прокляття, навіть тварини, але не Вадим. У чому…

Ігоря осяяло — рука Мір’ям. Мама розповідала в дитинстві історії, що цей амулет здатний захистити навіть від найгірших бід. Ось як він потрапив на завод та повернувся!

— Якби ж тільки, — Ігор злегка зігнув ноги, — дотягну…

Рев пронісся цехом, від чого Ігор повалився на спину. Тінь змінила форму та шмигонула з металевого каркаса на підлогу. Здавалося, вона дихала могильним холодом.

Ігор намацав уламок від пляшки та повільно підніс до лівої долоні. Зуби стиснулися, коли скло пробило шкіру. Руки тремтіли, від чого біль хвилями рухався тілом, лише погіршуючи процес. В очах темнішало, долоня пекла, дзюрки крові стікали по зап'ястку. Останній рух.

— Ааа, — мимоволі вирвалося з грудей.

Тінь смикнулась вперед та завмерла. Ігор підвів скривавлену долоню з вирізаним посередині оком. Форма тіні набувала людської подоби. Посунулася ближче. Зміряла безоким поглядом. Всотувала запах крові. Темрява вивчала Ігоря. Дзеркалила його. Витягнула ідентично руку, як раптом мізинець Ігоря з хрускотом відхилився вбік.

***

Вадим не хотів цього робити. Блять, малий, тупо останній шанс, може ти протверезів нарешті. Він піднявся на четвертий поверх та постукав у двері. Можливо таки перепаде.

Сусідні двері прочинилися на відстань металевого ланцюжка й зі шпарини пролунало:

— Тобі шо треба?

— Я до Ігоря, — спокійно відповів Вадим.

— Нема його, — гиркнула баба Маша, — вчора устроїв мені погром і щез, я заходила провіряла. Навєрно утром уїхав.