Вусатий Шинкар
Едгар прийшов до дверей палацу із Шарлоттою. Хоч вона і проста служниця, але і заявитися на таке дійство без пари було б принизливо. Едгар обожнював скупчення людей. Лише так він міг по-справжньому розслабитися: розчинитися у плітках, бездумному флірті та морі вина. Його супутниця уже вкотре проводить руками по сукні, очі бігають по натовпу. Едгар взяв її попід руку і нахилився, щоб шепнути про те, що все чудово. Шарлотта з вдячністю глянула на чоловіка. Вона вперше на таких заходах у ролі гості. Вперше у цій пишній рожевій сукні. Ну чому ніхто не казав, що у них так складно? Едгар навпаки почував себе як у своїй тарілці. Він обожнює красиво вдягатися. Елегантний фрак, чорні брюки та біла сорочка ідеально йому пасує.
- Слухай, може розкажеш щось про себе? Така красуня повинна бути якоюсь графинею – Едгару набридло мовчати. Шарлотта зашарілася.
- Ви мені лестите. Я впевнена пані Евелін вам усе розказали. – Це була лише частина правди від хлопця. Евелін чомусь попросила прийти на бал. А коли почула про відсутність супутниці, заявила, що з Едгаром піде її служниця.
- Ні, панночко. Пані Евелін чомусь попрохала мене бути тут. І сказала, що забезпечить найкращою супутницею. Я бачу вона не помилилася. – Едгар підморгнув Шарлотті, на що та втупила очі в землю.
- Що ж. Я служниця. Пані казали, що тут повинно бути якомога більше людей. Також я випадково почула її розмову з паном Едмундом. Вони так сварилися. Він вмовляв пані мовчати, а вона казала що мусить зробити оголошення. Мабуть, саме тому їй потрібні люди.
Едгар замислився. Раптом він вловив ледь чутний запах жасмину. Перед його очима промайнула постать жінки. Вона рухалася з грацією лебедя, кожен її жест був сповнений вишуканої елегантності. Її шкіра, незважаючи на досить немолодий вік, виглядала ніжною, як пелюстки троянди. Зате очі виконували роль колючок: гострі і холодні. Можливо, трохи стомлені. Евелін. Едгар провів її поглядом і втупився у чоловіка з яким вона тепер розмовляла. Леон не може бути тут. Він ж ненавидить бали. Він весь, напружений, уважно слухав лепет Евелін. Він був одягнений у класичний чорний смокінг, що ідеально сидів на його фігурі. Біла сорочка з французьким коміром та лаковані туфлі з гострим підкреслювали його бездоганний стиль. Едгар різко струснув головою. А карети все їхали і їхали. Невдовзі у саду біля палацу вже не було де яблуку впасти. Саме тоді з дверей палацу нарешті вийшов сивий чоловік із набурмосеним обличчям. Попід руку із худющою жінкою. Білі руки із блакитними прожилками вен та лялькове обличчя. Наче порцелянова лялька. Відразу почулися плітки про те, що дружина власника палацу йому в доньки годиться. І що він морить її голодом. Усе стихло, коли почувся владний голос Едмунда.
- Дами і панове! Сьогодні ми зібралися тут, щоб відсвяткувати життя, насолодитися прекрасним вечором і, звичайно ж, повеселитися від душі! Цим балом я хочу започаткувати традицію збиратися щомісяця, щоб гарно провести час. Тож давайте танцювати, співати, сміятися і створювати незабутні спогади разом. Бажаю вам чудового вечора!
Його дружина натягнуто посміхнулася. Бурхлива течія людей заповнила коридор, який вів до головного залу. Зала була занурена в м'яке світло свічок, які мерехтіли в канделябрах, заповнюючи залу яскравим світлом. Висока стеля поєднувала у собі розписи химерних істот та біблійних сюжетів. Масивний камін, облицьований мармуром, створював у залі атмосферу тепла і затишку. З лівого боку стояв стіл, заставлений фруктами. Щойно перша людина зайшла у простору кімнату, з кутка почулася прекрасна гра на фортепіано. Едгар впізнав у піаністі свого давнього приятеля – Томаса. Він був доволі непоганим, проте дуже сором’язливим. Все ж, варто віддати йому належне – грав він пречудово.
Протанцювавши перший вальс, люди розслабилися і розповзлися невеликими компаніями. Шарлотта пішла до пані, щоб «уточнити деякі моменти». Едгар попрямував до групки панночок та почав розмову.
Леон стояв у кутку і нервово смикав ґудзик на рукаві сорочки, стиснувши губи у тонку лінію. Пройшло уже пів вечора, тож Едгар попрямував до друга. Побачивши знайоме обличчя, Леон випрямив спину та стряхнув руками. Він обхопив безіменного пальця правої руки вказівним та великим пальцями, після чого здивовано глянув на руку. Едгар вкотре відзначив неймовірний стиль чоловіка.
- Ти як? – Леон явно не очікував такого початку їхнього діалогу. Він зітхнув і нахилився вперед до вуха Едгара.
- Було б набагато краще, якби тут було менше людей. – Його втомлений голос звучав як музика.
- Справді? І скільки ж? - Едгар не зміг втримати смішок коли Леон театрально потер підборіддя, вдаючи задуманого.
- Нас обох, думаю було б достатньо. – Чоловік злегка кивнув та опустив руку, затримавши її на руці Едгара.
Раптом двері різко розчахнулися і вбігла Елеонора. Її підборіддя тряслося, та і вся вона тремтіла немов від холоду. Слідом за нею вбіг Артур. Він різко зупинився перед здивованим натовпом. Едгар підійшов ближче, натомість Леон залишився на місці.
- Т-там в-вона… - почала Елеонора, та її різко перебив Артур.
- Моя тітка мертва. – Здавалося, час завмер. Через кілька секунд, які тягнулися, здавалося б, вічність, наперед вийшла Шарлотта.
- Пані Евелін? Де?
- У саду – Елеонора заридала і впала на землю. Артур потягнувся, щоб підхопити її, та нізвідки взявся Едмунд, який відштовхнув чоловіка і допоміг піднятися своїй дружині.
Наче цунамі рушило коридором: усі прагнули побачити тіло. Коли ж люди вийшли в сад, почулися охання. Едгар завмер перед жахливим видовищем: обличчя Евелін вкрите синцями, очі наче ось-ось випадуть із орбіт. Її обм’якле тіло, наче лоза, лежало на землі. Запах жасмину різко вдарив у ніс хлопцеві і він відчув грудку, яка підступає до горла. Раптом рука поворухнулася. Чи йому це здалося? Щось блиснуло на подолі її сукні. Едмунд підійшов до тіла і приклав два пальці до зап’ястя Евелін. Підвівшись, він оголосив:
- Мертва. Пані та панове, прошу уваги. Ворота, за моєю вказівкою, були зачинені. Ніхто не заходив і не виходив. Убивця десь серед нас. – натовп наче прокинувся зі сну і весь загудів припущеннями. Едмунд, було, хотів щось сказати, та покинув цю затію щойно зрозумів, що це марно.
Люди метушилися як бджоли у вулику. Хтось знепритомнів, хтось стривожено позирав на інших, хтось кричав про те, що ні разу не був у саду.
Едгар стояв осторонь. За ці кілька годин він спілкувався майже із усіма. Наче з повітря, біля нього з’явилася Шарлотта.
- Допоможете мені?
- З чим? – втупився Едгар у дівчину.
- Хоч пані Евелін не завше були доброю, але вона постійно чинила по справедливості. І я хочу віддячити їй цим. Ви зі мною?
- Так, авжеж. – дещо розгублено погодився юнак.
- Нам потрібно знайти хто бачив її живою останній. – дівчина з впевненістю оглянула понад двісті людей, які зібралися у не дуже великому саду.
- Для початку знайдемо хто взагалі виходив із палацу за час балу – запропонував Едгар.
Шарлотта кивнула і повела його до дверей у палац.
- Шановні! – сталевий голос дівчини пролунав над головами. Настала гробова тиша. Едгар роззявив рота.
- Пані Евелін була мені другом. І я хочу віддячити їй за те добро, яке робила вона мені.
- Зла зміюка, от хто вона була. Вона нездатна на добро – Едмунд з викликом глянув на дівчину. Вона зніяковіла. Едгар посміхнувся. Що ж, він пообіцяв.
- Пане, попрошу не перебивати. Панночка має щось сказати. – Шарлотта уже розкрила уста, як її знову перебили:
- Вона служниця цієї погані. – вигукнув Едмунд.
- Моє походження не має значення. Пані завжди була доброю до мене. Нехай вона не догодила усім, але все ж цей злочин не повинен залишитися замовчаним. – голос Шарлотти не тремтів, тож Едгар схвально кивнув.
- Добре. Тоді ніхто не зайде і не вийде звідси поки панночка не визначить убивцю. – Натовп роздратовано забубонів. Едмунд хижо вишкірився.
Шарлотта підійшла до Елеонори, нахилилася і тихо щось прошепотіла. Елеонора розгублено кивнула і пішла кудись, та вже через кілька хвилин повернулася з кількома аркушами білосніжного паперу із ледь помітним водяним знаком та олівцем. Шарлотта подякувала і обернулася до Едгара.
- Я думаю, мені не завадить писар. Пане Едгар, допоможете? – на це юнак не мав жодного аргументу, тож мовчки взяв інструменти та приготувався.
Пройшло близько двох годин. Багато хто уже повернувся до залу, розслабилися, та, здавалося, забули. Едгар із Шарлоттою стояли із майже пустими папірцями. Вони опитали мізерну кількість людей. Хтось навідріз відмовився говорити, були і ті, хто відповідали групою. Горе-слідчі вже було хотіли кинути цю затію та раптом до них підійшов Томас і ледь чутним голосом промовив:
- Я зможу вам допомогти. – Едгар здивувався. Він знав Томаса з часів, коли вони обоє ходили до однієї школи закритого типу. Той ніколи не починав розмову першим і постійно тримався осторонь. Тож Едгар насторожився.
- Уважно слухаю – Натомість Шарлотта стояла з широкою посмішкою.
- Я грав на фортепіано в кутку. І бачив кожного, хто виходив у сад. На ваше щастя, їх дуже мало. Це сама пані Евелін, Ви, панночко, пані Роза з паном Робертом, пан Генрі, пані Кетрін та її син зі своєю пасією. Також пан Леон, але він не затримався там надовго. Останніми там були лише дружина пана Едмунда та пан Артур – Томас хихикнув і відійшов. Можливо, він просто хотів відчути себе корисним.
- Я йому не довіряю – нахилившись до своєї супутниці, промовив Едгар.
- Але все ж, у нас тепер є список підозрюваних. Ти ж його записав? – вона зазирнула у імпровізований блокнот і з полегшенням видихнув. – Ти пропустив Леона. І чому ти записав цього піаніста? Музика не припиняла грати. Викреслюй – строго сказала дівчина.
Едгар був впевнений у непричетності Леона, та все ж послухав дівчину. Окрім того, сам Томас зазначив, що Леон вийшов ненадовго. Тим часом Шарлотта уже побігла збирати осіб зі списку.
Едмунд відмовився надати їм якусь кімнату у замку для розмови, тож новоспечені детективи опитували підозрюваних прямо у саду, у лабіринті кущів. Власник замку також вирішив долучитися до групи. Едмунд не зводив очей з Артура, який постійно крутився коло його дружини.
- Дякую, що не відмовили мені у співпраці. – Почала Шарлотта, прагнучи звучати максимально невимушено.
- Ви вже знаєте хто вбивця? – перебила її повненька жінка в пишній сукні з корсетом і шовковою розкльошеною спідницею, прикрашеною мереживом та перлами. На її голові був капелюх, вкритий живими квітами. Обличчя вкривав шар білої пудри, що робило її обличчя мертвотно-блідим.
- Перепрошую, ваше ім’я… - Шарлотта вичікувально дивилася на панянку. Та здивовано вирячилась на неї і аж скрикнула:
- Моє? Ви не знаєте мене? – Чоловік, який стояв поруч, легенько потрусив її руку.
- Люба, не треба так хвилюватися, просто скажи своє ім’я – його низький голос був таким впевненим і спокійним, що жінка на секунду притихла. Та раптом знову вибухнула, що супроводжувалося розчарованим поглядом зелених очей її кавалера:
- Ні, Марку, ні. Хоча я скажу їм своє ім’я. Так, але більше нічого. Хай займаються своїми розслідуваннями без нас! – Вона гордо розвернулася і пішла до входу в палац. Марк пішов за нею, шепнувши, проходячи повз Шарлотту:
- Ви вибачте Елізабет, вона сьогодні не в настрої.
Шарлотта із виразом глибокого шоку стояла посеред лабіринту із кущів. Та зненацька здригнулася від видиху у вухо, за яким слідував шепіт:
- Наша Ліззі просто із села і переймається, аби про це ніхто не взнав. – Шарлотта рефлекторно дала ляпасу розгубленому Томасу, після чого затулила рот руками. Едгар посміхнувся.
- Вибачте, я випадково. Ви ж не повинні були бути в залі? – дуже високо сказала дівчина.
- Інша зміна.- Після цих слів Томас розвернувся і пішов до входу в зал. Шарлотта опанувала себе і продовжила:
- Отже, я буду по черзі зачитувати імена, а Ви розкажете все, що знаєте.
- Я знаю, що ти, мабуть, знаєш більше за інших – перебив її Едмунд. – Те, що вона досі відвідувала бали, хоча після смерті чоловіка не мала ні шеляга за душею. Лише борги і борги.
- Що ж, я бачу вашим мотивом були не гроші – різко огризнулася Шарлотта. Едмунд почервонів і перейшов на крик:
- У кожного тут були причини її убити. Окрім мене. І ти, брудне дівчисько, прислуга нещасна, будеш мене у чомусь звинувачувати?
- Що ж, вона не звинуватила Вас прямо, лише висловила припущення – спробував врятувати ситуацію Едгар, але Едмунд накинувся на нього і вчепився йому в комір.
- Припущення? Я тоді роблю припущення що це ти. Ну, який ти секретик від нас ховаєш? – побачивши розгублений вираз, чоловік єхидно продовжив – ти знаєш, що вона жила на твої гроші? Ну і за яке мовчання ти їй платив? – раптом підбіг Марк і мовчки відтяг Едмунда від Едгара. За ним підтюпцем прибігла здивована Елізабет.
- Оце ти шляхетний лицар! – зареготала дівчина, ніби не вона кілька хвилин тому кричала на оточуючих. – А який сильний!
Едгар стояв, віддихуючись.
- Про що він говорив? – Шарлотта голосно звернулася до свого супутника.
- Поняття не маю. – Все ще задиханий відказав хлопець.
- Я знаю. – почувся тихий голос. Наперед, опустивши голову, вийшла Елеонора.
- Вона шантажувала усіх, кого могла. Звідкись дізнавалася твою найглибшу таємницю і потім вимагала грошей за мовчання. Я теж була її… Жертвою. Проте і подумати не могла, що Едмунд теж.
- Я ніколи не був жертвою. – почувся жорстокий голос її чоловіка.
- Я просто знав цю її таємницю. І про що ти маєш мені розповісти? – Він спопеляв очима Елеонору. Вона зіщулилася, не в змозі поворухнутися.
- Вона обіцяла розкрити усі таємниці на цьому балу. Я, звісно, був проти, та зараз бачу, що це не така уже і погана ідея.
Не витримавши напруги, Артур вийшов і став між подружжям. Молодий син герцога, ровесник Елеонори і, за сумісництвом, племінник Евелін. Пазл у голові Едмунда почав складатися. Марк скоса зиркав на сивого забіяку.
- Я ж думаю, чому ти так коло неї крутишся – щойно він зробив крок уперед, Марк підійшов ближче.
- Та я нічого – виставив руки вперед у знак миру Едмунд.
- І як довго ви оце все виробляєте?
- Я не хотіла за тебе заміж. Ти змусив мене. Я не мала вибору – Елеонора ледь стримувала сльози.
- Нам потрібно знайти вбивцю. – Шарлотта різко обірвала розмову.
- І це точно хтось із нас. Я не примушую кожного розкривати свої таємниці, але ваше алібі повинне бути залізним. Пані Роза. – Видно їй уже остогидло знаходитися тут.
- Я. – наперед вийшла ледь повненька жінка із золотистими кучерями, які переливались у сонці, що заходило.
- Я вийшла із Робертом. Подихати свіжим повітрям. – Вона зніяковіла і затихла.
- Так, я з нею виходив. Пані Евелін була у саду і саме говорила з Вами. – Продовжив замість Рози Роберт.
- Коли Ви повернулися, вона все ще була у там? Мені вона казала, що їй потрібно підготувати невеличку промову, тому послала мене у зал.
- Ми зайшли одразу за Вами. – Впевнено мовив Роберт.
- Дякую за інформацію. – Шарлотта кивнула Едгарові, який записав необхідне.
- Що ж, далі пан Генрі. Ви виходили у сад, коли пані Евелін там була. Ви бачили її?
- Нікого він не бачив. Я Кетрін, його дружина. Він не виходив у сад. Ви помилилися. – Строго і різко промовила висока брюнетка. Її темна сукня недоречно підкреслювала її худорлявість, роблячи її схожою на шпицю. Худорлявий чоловік біля неї, здавалося, хотів щось додати, але вмить передумав під сповненим злості поглядом Кетрін.
- Пані Кетрін, виходили ви із сином. – У цьому реченні, мабуть, відчулася уся втома Шарлотти за день.
- Так. Я, Марк та пані Елізабет. Ми обговорювали їх заручини. Розумієте, мій син так кохає цю дівчину. І вона його. – Протараторила Кетрін, показуючи на красивого брюнета із зеленими очима. Той, у свою чергу, натягнув посмішку, яка, однак, виглядала дуже штучно.
- Дякую, не треба продовжувати. У нас залишився лише один чоловік, який виходив у сад. Він супроводжував пані Кетрін на цей бал. Пане Леон. – Едгар стиснув олівець.
- Я вийшов подихати свіжим повітрям. Мене трохи втомила ця атмосфера. Я був тут буквально хвилину і зайшов всередину. Пані Кетрін воліла залишитися у саду. Вона була жива, коли я бачив її востаннє. – Леон говорив, хоч тихо, але чітко і впевнено.
- Хтось окрім Вас був у саду? – Шарлотта примружила очі.
- Ні, проте коли я зайшов до зали я бачив пана Генрі, який прямував до саду. І пані Елеонора з паном Артуром вийшли опісля. – На цих словах Едмунд демонстративно склав руки на грудях і відвернувся від дружини.
- Я знаю де був мій чоловік. Він був у залі. Не зводьте наклепи. – Кетрін знову втрутилася у розмову.
- Дякую, поки можете повертатися до зали. Ми з Едгаром повинні обговорити дещо.
У саду залишилися лише двоє.
- Я думаю це Леон. Він якийсь підозрілий. – Шарлотта говорячи крутила на пальці своє волосся.
- Леон би такого не зробив. Я знаю його уже досить довгий час і впевнений у ньому. Генрі потрібно опитати окремо від дружини. Також не завадило б оглянути тіло. Хоч ми і не експерти, проте подивитися можна. – Едгар віддав записи Шарлотті та пішов до тіла. Шарлотта перечитувала свідчення людей, записані скороченнями і думала.
Коли Едгар підійшов до тіла, до горла підійшов знайомий клубок. Він присів і торкнувся руки Евелін. Вона була крижаною. Ніхто не подумав про те, щоб забрати тіло. Йому навіть стало жаль її. Він не знає чого очікував побачити на тілі. Може якусь підказку, яка б дала впевненість. Але, мабуть, він просто хотів відпочити від усіх. Йому не вистачало близького друга, який розрадив би, допоміг у складній ситуації. Але зараз говорити з ним – наразити його на небезпеку. Хто-зна що подумають люди. На шиї Евелін виднівся чіткий слід. Це не був слід рук, це була якась тканина. Раптом Едгара осінила здогадка. Він припідняв голову жертви. Пальці відчули щось липке. Її спочатку вдарили чимось великим по голові. Едгар подивився на широкий шовковий пояс Евелін та ще більше підважив тіло. Його здогадка підтвердилася: пояс був розмотаний. Він легко опустив Евелін, витер руки у пояс(їй він всеодно вже не знадобиться) і попрямував до Шарлотти.
- Її задушили власним поясом. Це не Леон, у нього б не вистачило часу – переможно заявив Едгар.
- Нічого не розумію. Пані Евелін ніколи б не дозволила торкнутися її без наслідків. Тим більше зняти пояс. Нам потрібно знайти пана Генрі. – Шарлотта зібрала записи разом. Вони з Едгаром вирушили до залу.
У залі пахло алкоголем. Едмунд постарався, щоб люди якнайшвидше забули про «неприємний інцидент».
Коли вони знайшли Генрі, було вже пізно: він ледь тримався на ногах. Його попід руки вивели Едгар з Едмундом. На вулиці він показав свій сніданок, обід і вечерю. Шарлотта, з огидою дивлячись на нього, попрохала показати його руки. Як вона і підозрювала, вони були вкриті синцями. Едмунд викликав представників закону. Тіло Евелін забрали та пообіцяли «провести у останню путь із почестями». Гості потрохи розходилися. Елеонора із Артуром зникли одні із перших. Едмунд виглядав розбитим: спершу у тебе на балу вбивають жінку, потім виявляється, що твоя дружина тобі зраджує. Він пішов у свій кабінет і зачинився там, буркнувши слугам, щоб дали кімнати тим, кому потрібно переночувати.
Наступного ранку Едгар із Шарлоттою та Леоном вийшли із замку. Ранкові промінці приємно пестили обличчя. Вони наче купалися у золотому промінні. Едгар подивився на своїх супутників і зловив погляд Леона. Щось у ньому змінилося. Едгар зупинився, розвернувся до входу в палац і зітхнув. Раптом він побачив багряну пляму на стіні. Ледь помітну за кущами. Озирнувся через плече. Леон і Шарлотта майже підійшли до брами. В грудях Едгара скажено билося серце, коли він підійшов до стіни. Вдарили не тупим предметом. Вдарили об тупий предмет. Стіна ідеально підійшла для цієї ролі. Хлопець повільно поставив руку на пляму. Вона вже висохла. Він опустив погляд на ноги і підняв якийсь золотий предмет. Кільце. Чоловіче. Він не помилився. Він повинен віддати її власнику. Такому знайомому і рідному. Невинні не мають гинути за інших. Але, зрештою, сам Бог навчив нас протилежному.
Епілог:
- Привіт. Ти мене кликав.– Слова луною відбилися від стін. Едгар видихав на руки, прагнучи їх зігріти. Він не припиняв дивитися у сірі очі співрозмовника, які майже сховалися у темряві. Їх оточували потріскані фрески старого храму. Крізь розбиті віконниці продував вітер. Зовні будівля виглядала примарним, неіснуючим замком. Вівтар припав товстим шаром пилу.
- Кликав. Я. Ну, маю тобі дещо розказати. – Чоловік підійшов до Едгара і взяв його за руки. – Пробач.
- Я все знаю. Ти лише скажи навіщо. – Едгар вивільнив свої руки і провів великим пальцем по щоці людини навпроти. Чоловік з сірими очима посміхнувся.
- Так дивно. Я завжди був інший. І ніколи не думав зустріти таку ж людину. Вона знала. – Чоловік запнувся. Але все ж продовжив: про нас. Усе. Я хотів лише налякати.
Едгар обійняв співрозмовника і вткнувся йому в плече.
- Вибач. – Едгар сказав просто в теплий светр чоловіка. Той відповів на обійми і, нарешті, розслабився. Через кілька секунд він відсторонився і взяв обличчя Едгара в свої руки.
- Тобі немає за що вибачатися.
- Ти дещо загубив. – Едгар простяг перстень чоловіку. Той посміхнувся, похитав головою і мовчки надягнув його на палець.
