Маленький Чванько
Село ще дрімало в передчутті нового осіннього дня, калюжі вже стояли декілька тижнів, дощі не припиняли лити, поодинокі люди вже починали порати по домогосподарству.
Хайнц плентався за своєю дружиною та протирав очі оминаючі калюжі, все-таки треба буде вже взятися за очищення колодязя, бо ці ранкові прогулянки до джерела мені вже остогидли, влітку ще нічого, але з приходом холодів і на вилицю не охота виходити.
ААААААААА, ДОПОМОЖІТЬ!!!!! - Хайнц кинувся стрімголов на крики своєї дружини розкидуючи відра та буксуючи в грязюці ледь не падаючи в траву. Добігши до коханої він побачив тіло молодої Ганни, яке наче прилягла відпочити біля осики, але мертвенно-блідий колір шкіри та повзаючи слимаки по тілу говорили про інше.
Гілля б'є по руках, дряпає обличчя, кінця краю немає цьому лісу, якби хоч сонце не сіло чи може воно ще не встало, але є надія вибратись почувши співи та вогнища далекого свята йду в тому напрямку. Світло все ближче, але й на душі все тяжче якесь передчуття іншої дикої сили, яка мене несе туди до вогнища, мене підхоплюють руки та викидають в центр диких спазматичних танців голих жінок та чоловіків які виваляні в якомусь дьогті, я починаю молитись, де моя біблія?, жінки починають зривати з мене одяг і штовхати в напрямку когось на котрого мені навіть глянути лячно, якась дика, первісна сила мене огорнула.
- Ні, облиш мене!!!- Генрієтта прокинулась від своїх криків вся в холодному поту, тримаючи в руках біблію, слава богу це тільки кошмар.
Генрієтта приходила до тями сидячи на ліжку розглядаючи стару сімейну біблію, яку їй принесла мати. Ії думки були зайняті нічним кошмаром, які залишили за собою відчуття тривоги.
За дверима почувся голос діда Йогана, що спілкувався з кимось біля ганку. Незабаром двері відчинилися, і до кімнати увійшла її мати зі стурбованим виглядом.
- Доню, - тихо почала Ельза, - нам треба поговорити.
- Що сталося, мама? - стривожено запитала дівчина.
- Це Ганна... Її сьогодні вранці знайшли... біля джерела мертвою.
Слова мами наче обвалили холодний водоспад, її дихання стало важким, а руки тремтіли.
- Ні... Ні, це не можливо, - шепотіла вона, схопившись за край ліжка, шукаючи опори. - Як? Коли?
- Її знайшли люди з села, вона лежала під осикою, там де ви любили прогулюватись після служби в церкві.
Дівчина заплющила очі, намагаючись осмислите почуте.
- Але ж ми ...були там разом лише тиждень тому, - тремтячим голосом вимовила вона. - У день нашого хрещення. Ми гуляли та сміялись. Як це могло статись?
Ельза мовчки схилила голову. - Ще не знаю, що трапилось.
Генрієтта відчула, як її стискає страх, у голові крутилося безліч питань, але одне мучило найбільше. Чи могла вона якось допомогти подрузі перед смертю?
- Я повинна її побачити, - рішуче сказала Генрієтта, підводячись із місця.
- Ні, дитино, - зупинила її Ельза, схопивши за руку. - Ти нічого не зміниш.
Але Генрієтта вже знала, що не зможе сидіти склавши руки, вона мусила дізнатися правду.
По роздовбаній сільській дорозі їхала бричка, запряжена двома кобилами, в середині сиділи два чоловіки, один одутлуватий з пишними вусами які перетікали ще пишніші бакенбарди якому на вигляд було років 60 або біля того, він постійно кутався в пальто і не вдоволено щось бурмотів собі під носа, поряд сидів молодий хлопчина з ріденькими вусиками та з цікавістю дивився на меланхолійні пейзажі ранньої осені де все вдягалося в жовте.
- Як же це мені по духу нагадує мою Полтавщину Олексій Олексійовичу повітовий справник подивився на Федора з під лоба.
- Що ви мелете, бував я в ваших краях, нічого схожого, ані річок, ані пагорбів я тут не бачу, суцільний степ та де ні де водні оази які крім місцевих ніхто не знає.
- Все одно я відчуваю тут щось своє рідне.
- Це все ваше юнацтво попрацюєте з мого, на світ будите дивитись по іншому, - приставили ж домене цього пуголовка, добував вже останні місяці на посаді, а тут цей студентик випускник, аби бува, не ревізія від начальства, боя вже придивився невеличкий будиночок на півдні.
Бричка під'їжджала до чорного густого лісу, здавалось вітер посилився не пускаючи в середину.
- Ану-ану піддай трошки по боках цим кобилам Федя - коні фиркаючи під ударами хлиста підкорившись посунули в гущавину.
- Ненавиджу цей ліс - бурмотів справник.
- Чого?- зацікавлено питав Федір.
- Всякі легенди ходять у місцевих за цей ліс.
- Наприклад?
- Наче колись давно ще коли не було тут нашої імперії, коли козаки ще не ставили тут свої зимовники, до княжих градів та до скіфських племен, жили тут древні племена назву яких ніхто не пам'ятає, вели вони безбожний спосіб життя, поклоняючись навіть не хочу думати кому проводячи обряди в цих лісах.
- Я ж казав щось рідне відчуваю.
Справник підвів густі брови дивлячись на хлопця.
- Я з тих країв, де казки та життя поєдналось в одне ціле, з дитинства батько читав мені про чортів та відьом.
- Відьом?- справник перехристився.
- Я вам більше скажу у нас в селі теж відьма живе, і всі знають де.
- Чому не арештована?
- Так до неї все повітове начальство приїздить, хильнути чарку та закусити молочним поросям, поважна жінка,- усміхнувся Федір.
Вітер в лісі наче сам вщух, прислухаючись до розмови про химерні краї.
- Кажуть до неї сам Микола Васильович приїздив почастуватись та послухати історії.
- Це який Микола Васильович?, той що цукровий магнат?
- Ні, той що письменник Гоголь, читали?- примружившись дивився на повітового хлопець.
- Кхе-кхе, Гоголь, наче щось таке почитував - збрехав Олексій Олексійович, читво це було його не най улюбленіша справа, читав він тільки біблію і то тільки на свята, а також документи які приходили з гори від губернаторства.
- А батько ваш що отримав дворянство? - переводив розмову в інше русло повітовий.
- Наче якісь документи відправляв, но вони десь застопорились в Харкові, та він, щоб і не дуже хоче той дворянський чин, земелька є, воли для обробки також знайдуться, пасіка стоїть, сім'я не голодує, а більшого йому для щастя не треба.
Значить діди їх з бувших реєстрових козаків, а таких в ревізію не відправляють чин не той та надто вони гонорові для справ паперових тут витримка потрібна та зговорність на всіх щаблях.
З'явився просвіт серед дерев, ліс закінчувався, почулась робота сокир по дубах, бричка виїхала на узлісся де близько 30 людей рубало ліс, побачивши незнайомців робота зупинилась, всі вони були статури кремезної, біляві, Федір помахав їм рукою декілька помахали у відповідь і продовжили рубати дуби.
Треба буде спитати в Йогана чи сплачує він податок за зрубані дерева, бо збільшення надходжень я не помічав.
Вмить дорога з роздовбаної перейшла в гарну хоч яєчко коти не розіб'ється, що в цих нехристів не відняти так це вміння якісно будувати.
- Коли вже село Олексій Олексійовичу?
- Вже скоро, бачиш починаються гектари обробленої землі, колись це був ліс, не придатний до землеробства, але що не зробить народ яких хоче вижити.
- Давно ви знаєте голову села Йогана?
- Надто давно, понад 20 років, коли я ще молодим приїхав служити в волость то Йоган вже був головним в цьому поселенні менонітів.
Нарешті за яблуневим садом, виринуло село Христианівка, яке в похмурих тонах осені виглядало нетиповим для цього регіону України, наче з казок братів Грімм які в інституті читав Федір, близько 30 обісць, продовгуватих домів з цегли з червоною черепицею, з єдиною вулицею посеред села, Федір підібрав єдине визначення яке крутилось в нього в голові все було геометрично правильно, після типових українських хуторів.
На коні до них їхало два чоловіки, один справний з білою бородою віку приблизно нашого справника, поодаль від першого їхав хлопець молодий, статурою наче з літописів про варяг.
- Дорогий мій Олексій,- з ледь помітним акцентом привітався старший чоловік.
- Йогане, давненько не бачились - ще б стільки не бачитись про себе подумав справник.
- А це що за хлопець з тобою Олексію, раніше я його з тобою не бачив.
- Це Федір Тарасович Сивий мій новий становий пристав тільки що з університетів.
- Дуже приємно, ну що їдемо до корчми обговоримо справу.
Йоган вів їх до центру села, де стояла корчма - довга будівля, що виглядала скоріш як дім зборів, ніж місце для пиятики.
- Ось ми приїхали,- промовив Йоган, коли вони зупинились перед будівлею. - Ходімо друзі, обговоримо наші справи за кухлем пива.
Федір та Олексій Олексійович зістрибнули на землю. Генріх, що весь цей час мовчки їхав поруч, подався в перед, щоб відчинити двері. Вони зайшли всередину, одразу відчувши теплий запах пива і свіжоспеченого хліба.
В корчмі вже сиділи дві жінки, молода та старша за віком.
Це моя донька Ельза та онука Генрієтта, - представив їх Йоган, коли всі сіли.
У корчмі панувала тепла атмосфера: у величезному каміні потріскували дрова, на столах стояли глиняні кухлі з пивом, а прислуга метушилася, приносячи тарелі з гарячими стравами. Йоган і Олексій Олексійович зайняли центральний стіл, до якого приєдналися Федір і Генріх. Йоган, як завжди, тримався з гідністю, його обличчя випромінювало спокій, але слова звучали твердо.
- Панове, хочу скористатися нагодою, аби офіційно представити цього молодого чоловіка, - сказав Йоган, вказуючи на Генріха, який сидів поруч. - Це Генріх, наречений моєї онуки Генрієтти.
Федір підняв голову від кухля і подивився на Генріха. Той був кремезним юнаком із суворими рисами обличчя, які пом'якшувала лише легка усмішка. Він кивнув головою, приймаючи привітання.- Вітаю! - сказав Федір, простягнувши руку.
- Гарна пара! А коли весілля?
Йоган усміхнувся, але не відповів одразу, чекаючи, поки келихи наповняться.- Дату ще не визначено, - промовив він нарешті. - Але думаю, що це питання кількох місяців. Треба все організувати гідно.
- Чув ваша онука нещодавно хрестилася? - поцікавився Олексій Олексійович, відпиваючи ковток пива.
- Так, - підтвердив Йоган. - Генрієтта завжди була побожною дівчиною, а тепер після хрещення її віра стала ще сильнішою.
- Що ж, тоді вип'ємо за майбутнє молодих, - підняв келих Олексій Олексійович.Всі підтримали тост, але під час дзвону келихів у Йоганових очах промайнув ледь помітний неспокій.
- Генрієтто, ти не повинна втручатися, - спробувала зупинити її Ельза.
- Я маю право знати, - відповіла Генрієтта, крокуючи до столу з чоловіками.
Проте щойно вона підійшла до столу, Йоган підняв руку, аби зупинити їх.- Це не жіноча справа, - сказав він холодно. - Ми обговоримо це між собою, а потім все вам пояснимо.
Генрієтта зібралася сперечатися, але Ельза торкнулася її плеча і кивнула на знак згоди.- Довірмося їм, дитино, - прошепотіла вона.
Генрієтта не бажала відступати, але суворий погляд діда остаточно її переконав, вони залишили корчму, і двері зачинилися за ними.
Справник одразу перейшов до справи:- Що ви можете розповісти про смерть цієї дівчини? І чому про це не було повідомлено безпосередньо до повіту?
Йоган на мить замовк, зважуючи свої слова.- Спершу звістка про смерть Ганни дійшла до сусіднього села, Шахове, а не до волості спочатку вирішили повідомити нового станового пристава - нарешті промовив він. - Це було ближче.
- У випадках смерті потрібно одразу звертатися до волості. Це дивно, що обрали саме Шахове.
- Вибачте, пане справнику, але для нас це стало шоком. Я діяв так, як вважав за потрібне.
Олексій Олексійович нахмурився.
- Хто знайшов тіло? - втрутився Федір.
- Люди з нашого села, чоловік та дружина - відповів Йоган. - Вона вранці ходила до джерела за водою.
- І що далі? - запитав Олексій Олексійович.
- Вони привели кількох людей, які підтвердили смерть.
- Я вирішив повідомити пристава в Шаховому, а вже звідти звістка дійшла до Бахмута.
- Генріх, який досі мовчав, вирішив втрутитися:- Я думаю, що всі боялися. Місце де знайшли Ганну, має погану славу. Люди можуть пов'язувати її смерть із легендами.
Справник глянув на нього з інтересом.- Легендами? Ви в це вірите?
- Ні, - впевнено відповів Генріх. - Але страхи інколи змушують людей діяти ірраціонально.
Федір звернувся до Йогана:- Чи є якісь підозри, що сталося з дівчиною? Чи є свідки, які бачили її напередодні?Йоган похитав головою.- Ганна була останнім часом замкнута. Більшість часу проводила вдома або гуляла в лісі сама.
- Ліс, - задумливо повторив Олексій Олексійович, погладжуючи бакенбарди. - Місце, куди бояться йти люди. Можливо, ми маємо справу не лише з випадковою смертю.За вікном повіяв сильний вітер, наче ліс підслуховував їхню розмову.
Вечірній дощ перетворив вулиці Христианівки на суцільне болото, а небо затягнула сіра мряка. Олексій Олексійович і Федір зібралися покидати село, аби дістатися до сусіднього Шахового ще до заходу сонця.
Йоган запропонував їм залишитися в його домі на ночівлю, але Олексій ввічливо відмовився.- Дякую за гостинність, Йогане, але нам зручніше буде переночувати в Шаховому.
- Як бажаєте, - зітхнув Йоган. - Але дорога зараз слизька, а дощ стає сильнішим.
Виходячи з корчми, Федір звернув увагу на менонітську церкву, яка височіла в центрі села. Її строгі обриси у світлі сутінків виглядали ще більш велично.
- Гарна церква, - зауважив він.
- Дуже, - погодився Олексій Олексійович, вдивляючись у неї.
- А знаєш, Федоре, колись тут був ліс. Густий і темний. А ось ця поляна була єдиною відкритою місциною в ньому. Саме тут стоїть церква.
Федір подивився на споруду.- Цікаво.
Коли вони сідали в бричку, Олексій Олексійович звернувся до Йогана:- До речі, при виїзді з села я помітив, що ваші люди активно вирубують ліс. Здається, масштаби значно зросли. Чому це так?
- У регіоні почали з’являтися британські гроші. Починають розкопувати нові шахти, а для цього потрібна деревина. Ми постачаємо балки для зміцнення копалень.
Олексій усміхнувся:- От бачиш, Йогане. В наш регіон починають заходити великі гроші. А ти все продовжуєш займатися своїм сільським господарством та скотарством.
Йоган спокійно відповів:- Це справа моїх предків. А там, де багато грошей, завжди приходить і багато лиха.
На цих словах вони попрощалися.
Дощ ставав дедалі сильнішим, а небо над горизонтом темнішало. Бричка, повільно рухалась. Федір сидів, кутаючись у пальто, і розмірковував над усім почутим у Христианівці.- Справді дивне це село, - нарешті сказав він. - З одного боку, надзвичайно впорядковане. З іншого - відчуття якогось прихованого тягаря.
- Це результат їхньої історії, - відповів Олексій. - Меноніти завжди трималися особняком, але їхня працьовитість і дисципліна - приклад для всіх.
Під'їжджали до Шахового. Вулиці були порожні, і лише в кількох хатах світилися вікна. Спочатку вони вирішили заїхати до старости села Степана, щоб дізнатися більше про обставини, за яких до Шахового надійшла звістка про смерть Ганни.
Дім старости стояв на краю села. Це була міцна хата збудована з дубових брусів, зіструганих і вкритих свіжим шаром смоли, що додавало їй захисту від дощу. Дах, вкритий новою соломою, спадав майже до землі, створюючи відчуття затишку навіть у негоду.Перед хатою розташувалося невелике подвір’я, обгороджене дерев’яним тином. Біля воріт стояла низька лавка, а трохи далі - колодязь. Коли вони постукали у двері, їм відчинив сам Степан - чоловік поважних років, високий і широкоплечий, із густими вусами.
- О, Олексій! - привітав він справника, побачивши його.
- Привіт Стьопо. Чи можемо ми поговорити?
- Звісно, заходьте, - відповів Степан і провів їх у теплу простору хату, світлиця - слугувала для приймання гостей, її стіни були побілені вапном, на них висіли рушники з вишивкою, ікони в позолочених рамах, а над столом - дерев’яний хрест. У кутку стояла широка піч, ще тепла, від якої розливалося приємне тепло. На ній лежали свіжі горщики з вечерею - борщем і варениками. Усе в хаті свідчило про достаток і виглядала як осередок впевненості та надійності, ніби відображала господарську натуру старости.
Олексій Олексійович із Федором сиділи за дубовим столом, оббитим потертою скатертиною. Степан обережно налив собі чаю з глиняного чайника і, глибоко зітхнувши, почав відповідати на їхні запитання.
- Що я думаю про смерть дівчини? - він подивився на Олексія, знизивши голос.
- Ганну я добре знав, одна з небагатьох хто приходив з Христианівки торгувати птицею в наше село, тиха дівчина, нічого лихого за нею не було. У їхньому селі таке нечасто трапляється. Але знаєте, я чув, що не все там так просто. Кажуть, останнім часом у них там якийсь неспокій.
- Ви серйозно це кажете? - втрутився Федір, піднявши брови.
- Це ж... ну, просто вигадки.- Молодий ти ще, - посміхнувся Степан. - Але тут кожен розповість, що в лісах колись було не чисто. А що до Ганни - може, просто не пощастило дівчині. А може, щось більше тут є.
Олексій Олексійович нахилився ближче: - А ваше ставлення до Йогана та його менонітів? Ви ж знаєте їх давно. Чи не могли вони бути якось пов'язані з цим? Степан спохмурнів і відставив чашку.
- Йоган - чоловік розумний, господар добрий, але замкнутий. Їхнє село живе своїм життям, і в справи наші вони не втручаються. А мені того й треба. Але... щось у їхній громаді завжди було... як би сказати... відособлене. Ви ж бачили їхню церкву? Колись на тому місці була галявина, і місцеві боялися навіть ходити туди.
Федір зацікавлено нахилився:- Чому боялися?
- Старі казали, що там люди ще з часів древніх народів молилися своїм богам. А тепер там церква. Звісно, меноніти люди богобоязкі, але чи всі їхні обряди справді християнські - хто його знає? - Степан знизав плечима. - Та і Йоган, як на мене, надто хитрий.
- Значить, ви вважаєте, що меноніти щось приховують? - уточнив Олексій.- Не скажу прямо, - обережно відповів Степан, дивлячись на гостей з-під лоба. - Але, може, вам варто придивитися до того, як у них усе влаштовано. Особливо до того, що вони не розповідають.
Розпрощавшись зі старостою Олексій Олексійович та Федір сіли в бричку. Знову задощило, мряка розповзлася густими струменями, ховаючи обриси сільських хат. Федір влаштувався поруч з Олексієм, накривши коліна плащем, щоб не замочити одіж. Коні важко зітхнули, і бричка рушила дорогою, що вела до корчми.
- Що думаєш, Федоре? - запитав Олексій, закутуючись у пальто.- Староста, наче й відвертий, але щось тримає при собі. Може, й справді знає більше, ніж говорить, - відповів той, вдивляючись у темряву попереду.
- І ці його слова про церкву... Здається, місце там непросте.- Буває так, що місця з власною історією несуть тінь на покоління, - промовив Олексій.
- Але ми тут не легенди розслідуємо, а смерть молодої дівчини. І чим більше я слухаю, тим більше здається, що це не випадковість. Федір мовчки кивнув. Бричка підстрибувала на нерівній дорозі, бризкаючи грязюкою. Ледь виднілася корчма - єдине місце в Шаховому, де можна було перепочити чужинцям. Димок від печі виднівся вже здалеку, а біля входу горів ліхтар, що кидав тремтливе світло на дерев'яні сходи. Коли вони зупинилися, господар - кремезний чоловік у старій свиті - вийшов їм назустріч.
- Вечір добрий, панове! Проходьте, зігрійтеся!
- Чи знайдеться у вас кімната на ніч? - запитав Олексій.
- Авжеж, знайдеться! - господар махнув рукою до дверей. - Заходьте, вечеря майже готова.Вони увійшли всередину. Корчма виявилася затишною: дерев'яні стіни, велика піч у кутку, кілька столів, де сиділи місцеві. Господар провів їх у невелику кімнату, де стояли два простих ліжка з грубими вовняними ковдрами.- Можете повечеряти в корчмі, або я вам щось принесу сюди, - запропонував він.Олексій Олексійович подивився на Федора:
- Як думаєш, хлопче? З'їмо щось тут чи послухаємо, про що в корчмі балачка? Федір усміхнувся.
- Думаю, підемо в корчму. У таких місцях завжди можна почути щось цікаве.- Гаразд, - погодився Олексій.Вони повернулись до корчми, де пахло гарячим борщем і свіжим хлібом. Сідаючи за стіл, Олексій кинув оком на гостей, намагаючись вгадати, хто може знати більше про смерть Ганни чи зв’язок із менонітами.
Олексій та Федір сиділи за столом у кутку корчми, насолоджуючись гарячою вечерею. Проте їхню увагу швидко привернула балачка кількох чоловіків, що сиділи за столом неподалік. Вони вже були добряче напідпитку, і голоси час від часу підвищувалися, мов той дощ за вікном.
- Кажу тобі, Петре, ця смерть дівчини в Христианівки - не проста справа, - промовив один із чоловіків, вже червоний від горілки. - Знову та осика... Ти ж пам’ятаєш, що було двадцять років тому?
- Та як не пам’ятати? - пробурмотів інший, худорлявий, що грався чаркою.
- Усе село тоді гуло. Того пастуха під осикою знайшли... Чи бува, не біля того джерела, що й дівчину зараз?- В тому ж, - підтвердив третій, старший чоловік із сивими вусами. Він обережно тримав кухоль із пивом, ніби боявся пролити. - І так само: тіло холодне, бліде.Олексій Олексійович підняв брови й нахилився ближче до Федора.
- Ти це чуєш?- Так, - прошепотів Федір. - Здається, ця справа набагато давніша, ніж здається.
- Та тільки тоді ми не викликали ніякого повітового начальства! - промовив червоний, гримнувши кулаком по столу. - Усе намагалися приховати, щоб біди на село не накликати.
- І правильно зробили! - озвався старший чоловік. А тепер ось - знову.
Федір нахмурився. - Треба з’ясувати, хто саме тоді загинув і чи є зв’язок із нинішньою справою.- Зачекай, - прошепотів Олексій, коли розмова за сусіднім столом продовжилася.
- А ти пригадай ще одну деталь, - сказав худорлявий чоловік, похмуро дивлячись на своїх товаришів. - Тоді ж тіло знайшли біля осики, а коріння її, кажуть, виривалося з-під землі, наче самі чортяки його тягнули. І тепер ось знову ця осика...- То, може, Йоган зі своїми менонітами щось знають? - припустив червоний. - Вони ж від усього завжди відхрещуються, у своєму житті.
- Може, і знають, але нам про це не скажуть. Вони свої тайни за сімома замками тримають. Олексій та Федір уже зрозуміли, що це більше ніж просто випадковість.- Треба буде зранку дізнатися в Степана чи інших старожилів про того пастуха, - тихо сказав Олексій.- І розпитати про ту осику, - додав Федір. - Чим глибше ми копаємо, тим більше загадок з'являється.Вони мовчки закінчили вечерю, вирішивши зібрати сили для завтрашнього дня.
Христіанія поринула в тишу вечора. Темні хмари, які повзли низько над селом, віддзеркалювали світло рідкісних вогників у вікнах, а мокра земля пахла дощем. Генрієтта стояла на ганку свого дому, загорнувшись у теплу хустку. Перед нею стояв Генріх, його широка постать виглядала могутньою навіть у сутінках.
- Генріх, - м'яко промовила вона, вдивляючись у його суворе обличчя, - ти був із ними у корчмі. Чи вони щось знайшли? Чи хоча б мають якісь здогадки?Генріх похитав головою, дивлячись на землю.
- Ще нічого конкретного. Вони тільки почали розпитувати й оглядати місцевість. Це може зайняти дні, а то й тижні.
- Це не дає мені спокою, - зізналася Генрієтта, опустивши очі. - Ганна була як сестра для мене. Ми тільки-но починали жити, і тут...Генріх підняв руку й обережно поклав її на плече дівчини.
- Я розумію, - сказав він. - Це страшна втрата для всіх нас. Але я клянусь тобі, що зроблю все можливе, аби з’ясувати правду.Її очі наповнилися сльозами, але вона стрималася, щоб не розплакатись.
- Ти завжди такий сильний, Генріх. І такий... добрий.Він нахилився ближче, торкаючись її руки.
- Для тебе я готовий на все, Генрієтто. Ти це знаєш, правда?Вона повільно кивнула, а потім, несподівано для себе, промовила:
- Я теж для тебе на все готова. Я боюся цього світу, але коли ти поруч, мені здається, що нічого страшного зі мною не станеться.Генріх усміхнувся, а в його очах з'явилося тепло, яке рідко хто бачив.
- Я люблю тебе, Генрієтто. Ти - світло мого життя.Вона відчула, як її серце затріпотіло від цих слів.
- Я теж тебе люблю.Вони стояли так ще кілька хвилин, не звертаючи уваги на вологе повітря та холодний вітер. У цей момент усе, що їх оточувало, зникло, залишивши лише тепло їхніх сердець.
- Я повинен іти, - нарешті сказав Генріх, нехотячи відводячи погляд. - Завтра буде важкий день.
- Я розумію, - прошепотіла Генрієтта, не випускаючи його руки.Він поцілував її в щічку й відійшов, повернувшись на дорогу. Вона проводжала його очима, поки він не зник у темряві, залишивши з тривожним очікуванням того, що принесе новий день.
Генрієтта, ще сповнена думок про розмову з Генріхом, обережно зайшла до хати. Темрява вже лягла на село, і лише слабке світло гасової лампи пробивалося з кімнати, де мешкала її мати, Ельза. Проходячи повз двері, дівчина почула розмову на підвищених тонах, звучав голос Йогана, серйозний і напружений.
- А що ти пропонуєш? Замовчати? Вони все розпитують! - Ельза відповідала майже пошепки, але її емоції проривалися крізь слова.
- Цей хлопчисько... - Йоган підвищив голос, але тут помітив, як скрипнули дошки. Його очі різко перевелися на двері, які були привідкриті.Ельза обернулася і побачила доньку. На мить в кімнаті запанувала тиша, потім Ельза швидко підбігла до дверей і зачинила їх перед обличчям Генрієтти.- Іди спати, доню, - сказала вона крізь зачинені двері, намагаючись звучати спокійно, але голос видавав нервовість. - Уже пізно.
- Але… - почала Генрієтта, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
- Не час зараз для запитань, Генрієтто, - додав Йоган з-за дверей. - Ти повинна довіряти нам. Дівчина стояла ще мить, відчуваючи, як тривога знову стискає її груди. Її думки переслідували слова про "хлопця". Це було дивно. До того ж тон голосів Йогана та Ельзи не лишав сумнівів - щось важливе й небезпечне ховали від неї. Вона попрямувала до своєї кімнати. Проте сон уже підходив до неї. У темряві її уява малювала тривожні картини, а слова, які вона підслухала, лунали в голові.
Генрієтта впала в неспокійний сон, відчуваючи, як страх і тривога все ще стискають її свідомість. Їй знову почало снитися вогнище. Величезні язики полум'я здіймалися до неба, освітлюючи натовп, що несамовито танцювали навколо. Вона сама, оголена, була серед них, наче підкоряючись дикому ритму, який пробирав її до кісток.Чиїсь руки тягнули її ближче до вогню. Навколо чулося гучне сміховинне виття. Її рухи ставали все більш хаотичними, наче вона була маріонеткою в чиїйсь грі.Раптом із тіні біля вогнища вийшла Ганна. Її обличчя було мертвотно-блідим, але в очах горів вогонь, такий же дикий, як і полум'я навколо. Генрієтта завмерла, намагаючись щось сказати, але слова застигли в її горлі.
- Ганно! Що це? Що відбувається? - нарешті закричала вона.Ганна мовчки вказала рукою на іншу фігуру, яка з'явилася поруч. Це був молодий хлопець. Його обличчя було незвично знайомим, але Генрієтта не могла зрозуміти, звідки вона знає його. Риси були виразними, але дивно спотвореними, немов у кривому дзеркалі.Хлопець підняв руку, наче намагаючись щось сказати чи зробити, але замість цього його голос злився зі звуками криків і диких танців. Полум’я навколо ставало дедалі більшим, відтісняючи її ближче до вогню.
- Ні! - закричала вона, відчуваючи, як пекучий жар обпікає її шкіру.Генрієтта прокинулася, знову охоплена жахом. Її дихання було важким, а серце гучно калатало, наче зараз вирветься з грудей. Вона схопилася з ліжка, тримаючись за ковдру, ніби це могло захистити її від чогось невидимого.- Знову... - прошепотіла вона, витираючи піт із чола.Її погляд упав на біблію, що лежала біля ліжка. Вона тремтячими руками відкрила її, намагаючись знайти хоч якусь розраду у словах святого письма. Але навіть знайомі рядки не приносили спокою. Образи сну були занадто реальними, а обличчя хлопця, якого вона бачила, не виходило з її голови.- Хто він? - задумалася вона, спираючись на холодну дерев’яну стіну.
У прохолодному ранковому повітрі корчма була ще порожньою. Вогонь у печі потріскував, розганяючи вологу мряку, що проникала навіть сюди. Олексій Олексійович і Федір вийшли із кімнат, які їм надали для ночівлі, і зайняли столик поблизу вогню.
Корчмар, чоловік середнього віку з добродушним, але настороженим обличчям, саме протирав стільці й готувався до нового дня.
- Добридень, пане, - звернувся Олексій до корчмаря, піднімаючи чашку гарячого узвару.
- Можна вас на хвильку?
- Радий гостям, - відповів корчмар, відкладаючи ганчірку. - Чим можу допомогти?
Олексій глянув на Федора, натякаючи йому приєднатися до розмови.- Ми тут у справах, - почав Олексій, - розслідуємо смерть дівчини з Христианівки. Ви, мабуть, уже чули про це? Корчмар насупився і склав руки на грудях.- Так, чував, погана новина. Таке в тих краях рідкість.
- А люди згадають ще щось подібне? - продовжив Федір. - Наприклад, історію про хлопця-пастуха, якого теж знайшли мертвим багато років тому?
Корчмар нахмурився ще більше, зітхнувши. - Близько двадцяти років тому було таке. Хлопця, Микола, звали. Він пас овець біля того самого лісу, що поблизу Христианівки. Люди тоді розповідали, що знайшли його біля осики, майже так само, як і тепер цю дівчину.
- І що казали про ту смерть? - запитав Олексій.
- Говорили, що його забрали сили нечисті, - відповів корчмар. - У тих місцях завжди ходили темні легенди. Люди боялися, навіть підходити до тих лісів остерігалися.
- Чи вбачаєте ви якийсь зв’язок між тими подіями й нинішнім випадком? - поцікавився Федір.- Тоді казали, що хлопець наче підглянув за чимось, чого не мав бачити. Тепер дівчину так знайшли... - А ви ліпше спитайте у його матері Марії.
- Матері?, - Його мати жива?
- А чого їй бути мертвою, живіша всіх живих, мешкає на краю нашого села - повідомив корчмар.
Олексій і Федір швидко зібралися, щоб вирушити до Марії - матері Миколи. Її будинок знаходився на самому краю Шахового, біля поля, за яким починалася лісова смуга. Дорогою Федір не приховував своєї цікавості:- Марія, кажете? Вона повинна знати більше, якщо це її син. Як думаєш, чому про неї мовчали раніше?
Олексій міркував, поки їх бричка долала мокрий шлях, розмитий нічним дощем: - Якщо Марія справді знає більше, ми повинні розпитати її уважно, але обережно.Будинок Марії виглядав самотньо й похмуро на фоні сірих хмар. Це була стара хата з облупленими стінами й зарослим подвір’ям. Біля ґанку росли старі яблуні, гілки яких, здавалося, тяглися до землі під вагою пізніх плодів.
- Не надто привітне місце, - промовив Федір, зістрибуючи з воза.Олексій постукав у двері, але відповіді не було. Лише після третього разу двері скрипнули, і на порозі з’явилася худорлява жінка з сивим волоссям, зібраним у низький пучок. Її очі здавалися занадто гострими для її віку, наче вони бачили більше, ніж слід.
- Ви до кого? - голос Марії був різким і настороженим. - Пані Маріє, ми з повіту, - почав Олексій. - Розслідуємо смерть дівчини з Христианівки. Насправді ми хотіли розпитати вас про вашого сина...Обличчя жінки змінилося. Її настороженість зросла, і вона стала мовчазною на кілька секунд.
- Ви прийшли роз'ятрити старі рани? Що вам потрібно?
- Ми хочемо зрозуміти, що сталося тоді, двадцять років тому. Ви - єдина, хто може пролити світло на ті події, - спокійно продовжив Федір.Жінка мовчала, потім жестом запросила їх до хати.
- Гаразд, заходьте. Але я не впевнена, що мої слова вам допоможуть, - промовила Марія, пропускаючи їх усередину.Хата була бідно обставлена, але чиста. У кутку стояв старий іконостас, перед яким горіла свіча. Марія сіла за стіл, і її руки тремтіли, коли вона налила собі води.
- Мій Микола був добрим хлопцем, - почала вона, здавалося, вагаючись. - Пас овець, допомагав мені й молодшому брату Васі по господарству. Але одного дня він повернувся додому іншим. Її голос наповнювався гіркотою:- Як тільки ці меноніти сюди приїхали, все в селі змінилося. Вони - чужі. Свої правила, свої порядки, і наші люди для них ніби ніхто. А як мій Микола почав пасти отару поблизу їхніх земель, все пішло шкереберть. Вона зітхнула, поглянула у вікно, за яким тягнувся холодний ранок, а потім, трохи притишивши голос, продовжила:- Він повертався з поля, ніби не в собі. Замріяний, дуже схуд. Питаю його, чи не хворий, а він усе уникає розмови.
Олексій зауважив: - Ви вважаєте, що в тому винні меноніти?
- А хто ж іще? - гнівно кинула Марія. - Вони тут не для того, щоб із нами дружити. У них свої звичаї, свої храми, і на наші справи вони дивляться, як на щось неважливе. Нехристі, я вам кажу!
Олексій уважно дивився на Марію, намагаючись зрозуміти, чи говорить вона щиро, чи її слова затьмарені лише неприязню.
Під час розмови Марія, витираючи обличчя своїм зморщеним рушником, раптом зупинилася, ніби щось згадала. Її очі сповнилися тривогою.- Ви знаєте, один раз Микола таки згадав про дівчину.
Олексій і Федір насторожено обмінялися поглядами.- Яку дівчину? Що саме він сказав? - запитав Олексій, нахилившись ближче.
- Це було перед тим, як його знайшли... Він прийшов додому пізно, весь блідий, і сів за стіл, мовчки витріщаючись у нікуди, - почала Марія. - Я допитуюся: "Що сталося, сину? Чого ти такий?" А він тільки відповів тихим голосом: "Я дружу з дівчиною. Вона красива, але вона інша".
Федір насупився:- Може, це була менонітка?
Марія стиснула губи, ніби не хотіла говорити, але потім видихнула: - Може, й так, а може, й ні. Я не бачила її, і він більше нічого не сказав. Тільки додав, що вона стояла серед поля біля осики це було їх місце.
Олексій здригнувся, почувши згадку про осику.- Чому саме біля осики? Це випадковість?
Хто вона була? Федір на мить задумався, а потім спитав:- Чи казав він, що вони говорили?
Марія похитала головою:- Ні. Марія схрестила руки на грудях, наче захищаючи себе від спогадів.
Марія не встигла закінчити останнє речення, як двері хати з гуркотом розчинилися, і на порозі з'явився староста Степан. Його постать заповнила весь дверний проріз, а погляд, сповнений гніву й осуду, обпалював Марію.
- І що це тут у нас? Знову свої небилиці про менонітів розказуєш? - пророкотав Степан, не зводячи очей з Марії.Старенька стиснула губи й вирівнялася, хоч її тремтячі руки видали хвилювання.
- А тобі яке діло, Степане? Що я розповідаю у своїй хаті - не твоя справа! - відповіла вона, проте її голос ледь здригнувся.
Олексій і Федір, ошелешені раптовою появою старости, - Пане Степане, ми ведемо важливу розмову. Чому ви втручаєтеся? - запитав Олексій, намагаючись зберігати спокій.
Степан спрямував свій погляд на них.- Ви слухаєте байки старої, яка нічого доброго не бачить ні в кому, крім себе. Не слухайте її, пане слідчий. Вона вже стільки часу лише й робить, що проти менонітів наговорює!
- А хіба я не права? - обурено вигукнула Марія, підводячись зі стільця. - Мій Микола був живий, здоровий, поки ці чужинці не з’явилися!
- Досить! - різко перебив її Степан. - Твій Микола сам наробив дурниць, а тепер ти всіх звинувачуєш.
Олексій підняв руку, щоб заспокоїти обох.- Годі, панове! Ми тут не для суперечок. Пане Степане, якщо ви маєте що додати до нашого розслідування, кажіть. Якщо ні - не заважайте.
Степан і знову звернувся до Марії: - А ти краще мовчи про те, чого не знаєш.
Степан, стоячи посеред хати з усе ще суворим виразом обличчя, звернувся до Марії м’якшим голосом:- До речі, Маріє, а що з твоїм Василем? Як він там? Живий-здоровий?
Марія, яка досі намагалася зібрати свої думки після конфлікту, підняла на нього здивований погляд.- Василь? - перепитала вона. - Та все як було. У місті живе, вчиться в університеті на хіміка... Чому питаєш?
Степан трохи розгубився, але швидко зібрався:- Просто згадалося. Хлопець-то розумний, далеко піде. Думаєш, закінчить навчання? Чи не забракне йому сил?
- Чого це йому має забракнути? - обурено відповіла Марія. - Василь мій - не слабак, як дехто тут думає! Університет закінчить, буде великим паном.
- Дай Боже, - кивнув Степан, проте в його голосі було щось натякальне. - Тільки дивися, щоб він не забув, звідки він родом, і хто його виховав.
- Василь ніколи не забуде про свою матір, - твердо відповіла Марія. - Хоч ти й маєш звичку докоряти всім.
Олексій, який уважно слухав розмову, вирішив втрутитися.- Пане Степане, чому саме Василь вас цікавить? Маєте якісь новини чи підстави для запитань?
Степан повернувся до нього і злегка усміхнувся, але його очі залишилися холодними.- Ні, нічого особливого. Просто хлопець мені завжди подобався. Не хотілося б, щоб він, як і його брат, опинився у поганій історії. Марія, здається, хотіла щось сказати, але стрималася. Розмова поступово згасла, і Олексій вирішив не затримуватися. Вони всі разом вийшли та залишили її саму.
У хаті Йогана в Христианівці Генрієтта, знервована, напосіла на свою матір, Ельзу. Вона увійшла до кімнати з рішучим виглядом, не даючи матері можливості уникнути розмови.- Мамо, я все чула, - різко почала Генрієтта, схрестивши руки на грудях. - Ви з дідом сперечалися. Про якогось хлопця. Про кого це було? І чому так загадково?
Ельза, що сиділа за прялкою, повільно підняла голову. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах був ледь помітний слід занепокоєння.- Генрієтто, тобі не варто слухати розмови, які тебе не стосуються, - сказала вона стриманим голосом.
- Це мене не стосується? - обурилася дівчина. - Ви ховаєте щось від мене! Ганна була моєю подругою, і я знаю, що її смерть якось пов’язана з тим, про що ви говорили!
Ельза на мить опустила очі, а потім зітхнула.- Досить, доню, - сказала вона вже жорсткішим тоном. - Не лізь у справи дорослих.
- Ти не відповіла! - наполягала Генрієтта, нахиляючись ближче. - Ви говорили про хлопця, мамо. Про кого?
Ельза, вагаючись, підвелася, відійшла до вікна і дивилася на сіру, похмуру вулицю. Нарешті, вона озвалася:- Це... старі справи, Генрієтто. Справи, які давно залишилися позаду. Ми з твоїм дідом лише згадали одного пастуха, який колись ходив цими землями.Нічого більше.
- Пастуха? - здивувалася дівчина. - Але чому ви сперечалися? Що він зробив?
Ельза рішуче обернулася до доньки:- Цього достатньо. Я більше не хочу говорити про це.
Генрієтта, була ображена та розчарована. Вона мовчки пішла до своєї кімнати, але в її серці зріли нові підозри. "Пастух... Чому вони так бояться про нього згадувати? І яке це має відношення до Ганни?"
Тим часом Генріх, переганяючи отару з одного пасовища на інше, помітив, як через просіку між лісом і полем проскочив кінь. Сидів на ньому Степан, який не часто з’являвся тут, далеко від села. Генріх замислився. Не було видно, щоб Степан мав справу з худобою чи земельними питаннями в цих околицях. Та й зазвичай староста залишався ближче до села, вирішуючи місцеві справи.«Що йому тут потрібно?» - подумав Генріх, спостерігаючи, як кінь швидко мчить в бік лісу. Це виглядало дивно, Генріх вирішив, що варто з’ясувати, що відбувається.
Покинувши отару він поїхав за Степаном, вирішив не упускати можливості й трохи прослідкувати за ним. Він сховався в чагарниках, намагаючись залишатися непомітним, і тихо спостерігав. Відстань між ним і старостою була достатньо великою, аби залишити його в невідомості, але достатньо близькою, щоб не втратити з виду.Через кілька хвилин Степан зупинив коня на невеликій галявині, де з іншого боку з’явився Йоган. Генріх, відчуваючи, що це важлива зустріч. Йоган підійшов до Степана, і вони почали розмовляти. Попри відстань, Генріх почув кілька фраз, коли вони були ближче один до одного:- "Все йде за планом, не турбуйся, Степане, " - сказав Йоган, поглядаючи навколо.
- "Я знаю, Йогане. Але ти пам'ятаєш, що це все тільки початок. Якщо ця справа розлетиться, нас буде не зупинити."Степан поглянув через плече, як ніби намагаючись упевнитися, що ніхто їх не слухає, а потім відповів, вперто стискаючи губи: - "Все буде під контролем. Ти зробив правильний вибір.
Генріх занурився у думки. Чи йдеться про смерть Ганни? Чи можливо це стосується чогось більшого?
Генріх, ховаючись серед густих чагарників, раптом здригнувся від гучного пострілу. За першим різким звуком, який розірвав ранкову тишу, одразу пролунав другий. Птахи, налякані несподіваним шумом, злетіли у небо з навколишніх дерев.Йоган схопився за груди, випустивши важке зітхання, і похитнувся, перш ніж звалитися обличчям донизу. Степан, теж захоплений зненацька, закричав від болю, упав, притискаючи руку до боку. За мить обидва замовкли, залишивши тільки звуки дощової краплі та далекого шуму вітру.
Генріх завмер, не сміючи навіть поворухнутися. Він обережно поглянув навколо, намагаючись зрозуміти, звідки стріляли, але стрільців ніде не було видно. Лісова поляна, яка ще хвилину тому була місцем для переговорів, тепер перетворилася на місце злочину. Жодного руху, жодного шуму, який би вказував на присутність когось іще. Наче стрільці розчинилися в повітрі.Його серце гучно калатало. Він хотів кинутися до тіл, але відчував, що це може бути небезпечно. Генріх, збираючи всю свою мужність, кинувся до місця, де лежали нерухомі тіла Йогана і Степана. Його ноги мчали швидше, ніж дозволяв страх. Серце шалено билося, а в голові вирували питання: хто це зробив? Чи ще є небезпека? Та коли він вже наблизився до них, вражений побаченим, щось важке раптом ударило його ззаду по голові. Усе сталося миттєво. Перед очима промайнули темні іскри, ноги підкосилися, і світ почав розчинятися в суцільній темряві. Відчуття сильного болю в потилиці швидко змінилося на знепритомнення. Останнє, що почув Генріх, був ледь чутний тріск сухої трави за його спиною. Його тіло безвольно впало на мокру траву поруч із місцем трагедії.
Генрієтта сиділа в хаті, намагаючись заспокоїтися після напруженої розмови з матір'ю. Несподівано крізь шибки вона почула неспокійний шум. Її серце стиснулося, коли вона виглянула надвір і побачила, як до села повертається отара овець без Генріха. Занепокоєння миттєво переросло у паніку. Генрієтта вибігла на вулицю, звертаючись до сусідів, але відповіді не було. Її погляд метушливо бігав від однієї вівці до іншої, наче серед них вона могла знайти підказку.- Генріх! - крикнула вона, але тільки ехо розтануло в холодному повітрі.Її серце закалатало так, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Раптом відчуття страху накрило її хвилею: щось трапилося. Це розуміння, мов грім, вразило її свідомість. Генрієтта раптово похитнулася, втративши контроль над тілом. Вона впала просто на землю перед хатою, і її тіло почало трястися в конвульсіях.Навколо зібралися люди, які марно намагалися привести її до тями. Генрієтта стогнала, незрозуміло бурмочучи, а її очі, здавалося, бачили щось невідоме, заховане в темряві її думок. Силуети занепокоєних сусідів падали на її нерухому фігуру, створюючи химерну картину.
Генрієтта знову опинилася у полоні марева. Вогонь перед нею здіймався дедалі вище, його жар обпікав шкіру, а полум’я забарвлювало все довкола в моторошний червоний колір. Довкола вирували дикі танці людей із закрученими, жахливими гримасами. Їхні рухи були хаотичні, але водночас злагоджені, наче вони виконували древній ритуал. Генрієтта з жахом побачила Ганну, яка мовчки стояла біля вогню, її очі були порожніми й байдужими. Поруч із нею з'явився хлопець зі знайомими рисами обличчя - його погляд випромінював сум і приреченість. Генрієтта намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі. І раптом до групи танцюючих людей затягнули Генріха. Він опирався, кричав, але древні постаті були надто сильними. Вони тягли його до вогнища, ніби хотіли принести в жертву. Генрієтта спробувала кинутися до нього, але її ноги були немов приковані до землі. Вона закричала з усіх сил, але звук її голосу розчинився у ритмічному гулі. Крик, здавалося, вирвав її з полону жаху. Вона різко вдихнула повітря, розплющила очі й побачила перед собою злякані обличчя. Її мати, Ельза, схилилася над нею, тремтячи, а навколо зібралися односельці, які з тривогою спостерігали за тим, як Генрієтта поступово приходить до тями.
- Генрієтто, доню! Що з тобою? - голос матері звучав крізь шум у голові.
- Генріх… вони тягнули його до вогню, я бачила… - ледве прошепотіла Генрієтта, намагаючись знайти орієнтири у реальності. Ельза схопила її за плечі, намагаючись заспокоїти.
Генрієтта різко відштовхнула матір, її очі горіли відчаєм і гнівом. - Кажи, що ти знаєш про це! Що ти приховуєш від мене? Що сталося з Генріхом? - її голос зривався на крик, а руки тремтіли.
Ельза зробила крок назад, прикривши груди руками, ніби захищаючись від нападів власної дочки.- Я нічого не знаю! Про що ти говориш? Ти в маренні, Генрієтто! - її голос був напружений, але в ньому чулася нотка страху.
Генрієтта підійшла до неї впритул.- Не смій брехати мені! Ти та дід щось обговорювали за зачиненими дверима. Що це за хлопець? Чому ви замовчуєте правду? І де Генріх? Я відчуваю, що з ним сталося щось страшне! Ельза лише опустила погляд, та мовчала. Генрієтта, не стримуючи сліз, обернулася до зібраних односельців.- Ви всі це бачите! Моя мати мовчить, коли я питаю про Генріха! Але я знаю - він у небезпеці! - її голос розривав тишу.Потім вона кивнула до одного зі слуг, який стояв трохи осторонь і з тривогою спостерігав за сценою.- Ти! Негайно скачи до Шахового! Привези Олексія Олексійовича і Федора сюди! Скажи їм, що я їх чекаю! Слуга трохи розгубився, але швидко схаменувся і, не ставлячи запитань, підскочив до коня. Зібрані односельці мовчки розступилися, даючи слузі дорогу, а Генрієтта знову повернулася до Ельзи. - Якщо ти знаєш хоч щось, матір, краще скажи мені зараз. Інакше це зроблять інші. - Її голос був сповнений болю, але водночас неухильності.
У корчмі стояла тиха напружена атмосфера. Олексій і Федір сиділи за столом, обговорюючи нещодавню звістку, яка надійшла з повіту. - Отрута? - перепитав Олексій, нахмурившись. - І яка саме? Федір знизав плечима, перекладаючи аркуш зі звісткою. - Невідома отрута. Лікарі кажуть, що симптоми вказують на щось екзотичне. Можливо, навіть привезене з-за кордону. Але тут, у нас, таких речей годі знайти.
- Що ж... Це значить, що до Харкова відправляють зразки, так?
- Так. Але це може зайняти кілька тижнів. - Федір потер чоло. - А тим часом нам треба зрозуміти, звідки взялася та отрута і хто міг його використати.Раптом двері корчми розчахнулися, і до зали вбіг чоловік, захеканий і мокрий від дощу. Всі присутні повернулися до нього.
- Панове Олексію Олексійовичу і Федоре! - вигукнув чоловік, швидко підходячи до їхнього столу. Це був слуга Генрієтти, весь на нервах. - Лихо! Пані Генрієтта втрачає розум від страху. Вона вважає, що з Генріхом сталося щось страшне. Його отара повернулася в село без нього. Вівці прийшли самі! А пані Генрієтта... вона... Вона зомліла, і коли прийшла до тями, почала говорити щось про марення.
- Генріх пропав? - запитав Олексій, уже встаючи.
- Так! І пані Генрієтта наказала негайно скакати за вами. Вона чекає на вас у Христианівці.
Федір похмуро кивнув.- Щось тут не так, Олексію. Збігів стає занадто багато.
- Згоден, - коротко відповів той. - Ми виїжджаємо негайно.Не зволікаючи, вони підвелися, залишивши гроші на столі, і, швидко зібравшись, рушили до коней. Слуга Генрієтти, хоч і виснажений, вирушив разом із ними, щоб привести їх прямо до пані.
Генріх ледве розплющив очі, але все, що він бачив, – це густу темряву через грубу тканину, що закривала йому обличчя. Ганчірка неприємно натирала шкіру, а голова все ще паморочилася від сильного удару. Його руки були зв’язані. Неподалік лунали голоси чоловіків. Вони сперечалися, і їхні голоси то підвищувалися, то знижувалися до шипіння: - Ми повинні його прибрати, - сказав один, хрипкий і рішучий. - Він усе бачив. Якщо хтось знайде його, то всіх нас повісять.- Ти що, з глузду з’їхав? Я не вбивця! - Не вбивця? - хрипкий голос підвищився. - А чоловіки біля галявини? Що з ними? Ми їх прикінчили, і ти знаєш це! - Це інше... - заперечив другий, ніби намагаючись переконати самого себе. А він... Він просто випадковий свідок. Серце Генріха калатало так сильно, що здавалося, ось-ось видасть його.
Олексій і Федір уважно слухали суперечку між Генрієттою та Ельзою, яка виглядала розгубленою і тривожною. Генрієтта зі сльозами на очах повторювала: - Генріх не міг просто так залишити отару! Це неможливо! Щось трапилось, я це відчуваю! - Та перестань, дитинко, - нервово промовила Ельза, її голос тремтів. - Він, можливо, просто затримався...Генрієтта розпалилася ще більше: - А що тоді означають ці сни? Це не випадковість! Я знаю, що це якось пов’язано з Ганною і цим хлопцем! - Вона впала в істерику, її голос зривався.
Олексій обережно втрутився: - Генрієтто, сни - це лише відображення наших переживань. Їм не можна довіряти. Але я погоджуюся: - Генріх не залишив би отару. Нам треба шукати його.
Тим часом Федір звернувся до односельців: - А Йогана де подівся? Селяни перезирнулися і знизали плечима: - З ранку його не бачили. Може, в справах десь. Федір помітив, як обличчя Ельзи зблідло, а очі забігали, ніби вона щось приховувала. Він підійшов ближче, голос його став наполегливішим: - Ельзо, ви знаєте щось, що нам треба почути? Жінка знервовано зім’яла фартух у руках і, здавалося, вагаючись, опустила очі: - Йоган... Йоган сказав, що зустрінеться зі Степаном сьогодні вранці. На галявині в лісі. Федір та Олексій обмінялися занепокоєними поглядами.
- В такому разі, - сказав Олексій, хмурячи брови, - ми вирушаємо до лісу. Схоже, обидва зникнення можуть бути пов’язані.
- Я поїду з вами! - вигукнула Генрієтта, її очі палали рішучістю.
- Добре, ви краще знаєте ці ліси - відповів Федір. - А вам Ельза треба залишатися тут і чекати новин.
Олексій та Федір стрімко наближалися до галявини, обганяючи Генрієтту, яка наполягла на тому, щоб їх супроводжувати. Передчуття лиха виправдалося: серед галявини лежали два нерухомих тіла. Йоган і Степан були вбиті.
- Діду! - закричала Генрієтта, спішуючись і падаючи на коліна перед Йоганом. Вона обхопила його холодні груди, ридаючи й гойдаючись.- Чому?! Чому це сталося?! - кричала вона, не відпускаючи тіла діда.
Олексій і Федір мовчки розглядали місце злочину. Видовище було страшним. - Тут було багато людей, - зауважив Федір, нахиляючись, щоб оглянути землю. Він зупинився біля слідів, які вели вглиб лісу. - Подивись сюди, Олексію. Це сліди від волочіння. Можливо, когось тягли.
- Генріх? - припустив Олексій, уважно оглядаючи напрямок слідів. - Це може означати, що він ще живий.Федір підійшов до Генрієтти, яка досі ридала біля Йогана: - Панно, - сказав він м'яко, але твердо, - чи є поблизу цього місця якісь закинуті хати, де можна було б сховатися? Генрієтта трохи підняла голову, сльози стікали по її щоках. - Є... Є одна стара хижа, - відповіла вона тремтячим голосом. - Вона стоїть у середині лісу. Колись там жили лісники, але зараз вона закинута. Я знаю, де це. Я можу показати вам дорогу.
- Ведіть нас, але обережно, - сказав Олексій. - Не треба підходити надто близько, якщо це місце використали нападники. Генрієтта кивнула, витерши сльози, і зібралася з силами. Вона вказала напрямок, і всі троє вирушили до закинутої хати в лісі.
Закинута хижа лісників стояла оточена високими соснами, що створювали моторошну тінь навіть у світлий день. Її вигляд говорив про занедбаність: дах із потрісканого дерева вкрився мохом, а димар нахилився, немовби от-от завалиться. Одне вікно було вибите, а інше закрите дошками. Перед входом лежали залишки дерев'яних східців, що вели до старих дверей, які трималися на ржавих петлях. Навколо будівлі була невелика галявина, вкрита бур'яном і засохлими кущами, серед яких виднілися сліди чиєїсь нещодавньої присутності: зламані гілки, притоптана трава, навіть сліди на землі.
Федір жестом наказав усім залишитися позаду, сам тим часом підійшов до дверей хижі, за якими чулося буремне з’ясування стосунків. Він зупинився, притулився до стіни й прислухався. Говорили двоє чоловіків: один голос звучав нервово і наполегливо, другий - більш стримано, але глухо, ніби той намагався залишатися спокійним. З розмови Федір уловив уривки, які підтверджували: Генріх ще живий, але його доля зараз вирішувалася. Федір на мить озирнувся, побачив перелякані очі Генрієтти, які благали про швидку дію, та мовчазний погляд Олексія, що мовби казав: "Обміркуй усе ретельно".
Набравши повітря в груди, Федір прочинив двері й увійшов до хижі.Темрява всередині була густа, але через вузьке вікно пробивалися смужки світла, які освітлювали лежачого Генріха із зав’язаними очима та руками. У кімнаті стояли двоє чоловіків. Перший був юнаком, гарно вдягненим у добре пошитий сюртук і світлу сорочку. Його черевики, хоча і брудні від дороги, все ще зберігали свій блиск. Обличчя виказувало розум, а мова, якою він звертався до другого, була складною та витонченою. Його манери та вимова явно свідчили про освіченість. Другий чоловік був його повною протилежністю. Середнього віку, з грубими рисами обличчя, вкритого кількаденним щетинним заростом. Його простий одяг був заношеним і заплямованим. У руках він тримав стару, але ще боєздатну рушницю, яку стискав з очевидною тривогою. Чоловік виглядав як гірник їх ставало все більше в цих місцях, знайомий із важкою фізичною працею.Федір, звертаючись до чоловіків, сказав спокійно, але владно:
- Мир вам, панове. Що тут відбувається?
Федір завмер на місці, коли побачив, як чоловік різко навів на нього рушницю. Його очі палали відчайдушною рішучістю.
- Чоловіче, подумай. Це не вихід. Від твого пострілу нічого не зміниться, тільки гірше стане.Проте слова не дійшли до хлопця. Його пальці почали стискати спусковий гачок. Але раптом прогримів постріл - не з його рушниці. Чоловік похитнувся, здивовано дивлячись на свій закривавлений бік. Його зброя випала з рук, він хитнувся назад і впав.
- Я сказав, що невинні не повинні страждати, - холодно промовив юнак, все ще тримаючи пістолет, з якого тільки-но вистрілив. Його голос звучав. - Ми вбиваємо тільки винних.Федір глянув на вмираючого чоловіка, а потім на юнака.
- І хто, на твою думку, винен? - спитав Федір.
За мить двері хижі з гуркотом розчинилися, і в них влетіла Генрієтта. Її обличчя було сповнене страху. - Генріх! - закричала вона, але одразу зупинилася, коли побачила вбитого чоловіка на підлозі, Федора і незнайомого юнака з пістолетом, спрямованим просто на неї. Юнак блискавично схопив Генрієтту, обійнявши її за шию і тримаючи пістолет біля її скроні.
- Ніхто не рухається! - прокричав він, нервово ковтаючи повітря. - Я не хочу цього робити, але змушений.- Генрієтто! - закричав Генріх, борсаючись у мотузках у кутку хати.
- Хлопче, відпусти її. Вона нічого тобі не зробила.- Я і не збираюся їй нашкодити, - промовив юнак, його голос тремтів. - Вона просто запорука того, що мене не вб'ють тут і зараз. Генрієтта, хоч і тремтіла, все ж сказала:
- Якщо ти хочеш вибратися, то я допоможу. Але ти мусиш відпустити Генріха і більше нікого не чіпати.Юнак здивовано подивився на неї, наче не очікував такої пропозиції. Його рука на мить затремтіла, але пістолет він не опустив.- Я зроблю все, щоб врятувати себе, - сказав він, зітхнувши. - Але я не вірю нікому.
- Якщо ти хочеш вижити, то маєш думати головою. Забери свою зброю від її голови та говори, як чоловік, а не як боягуз.Ці слова, здавалося, вдарили по самолюбству юнака. Він на мить замислився, а потім відштовхнув Генрієтту до Федора. - Візьміть її, - сказав він, опустивши пістолет. - Але пам’ятайте, що я теж хотів справедливості. Можливо, неправильної, але я хотів її. Федір швидко підхопив Генрієтту і допоміг їй відійти трохи далі. Олексій тим часом вже звільняв Генріха, який кинувся до нареченої, обіймаючи її. Юнак опустився на коліна і поклав пістолет на підлогу.
Юнак сидів, дивлячись порожнім поглядом перед собою. Його руки лежали на колінах, але слова, які він промовляв, були наче ножі, що різали повітря.- Я вбивав тільки винних, - почав він. - А за що тоді ти вбив Ганну? - запитав Федір, нахмурившись.Юнак підняв очі, в яких зажевріло обурення.
- Яку Ганну? Я не вбивав Ганну. Я вбив Генрієтту, онуку того вбивці Йогана.Генрієтта, яка стояла поруч із Генріхом, різко втрутилася:
- Але я жива! Про що ти говориш?Юнак зблід і ошелешено відсахнувся.
- Ні… Ні, цього не може бути. Я бачив її мертвою...Федір підійшов ближче, стискаючи зброю в руках.
- Ти явно переплутав, хлопче. І що за маячня про Йогана як вбивцю? Юнак закусив губу, його голос затремтів.
- Йоган убив мого брата Миколу! Він знищив його за те, що той посмів зустрічатися з Ельзою. Йоган вважав, що наш рід негідний змішуватися з менонітами. Степан був свідком цього злочину, але йому було вигідно мовчати на заміну він мав спільний бізнес із Йоганом по вирубці лісу, і зайві проблеми йому були не потрібні.
- І ти вирішив, що маєш право вершити суд?
Юнак зірвався на крик:- А хто б ще це зробив? Я був дитиною, але я бачив усе. Я бігав за своїм братом, того дня я теж біг за ним. Я бачив, як Йоган вбив його. Все наше життя зруйнувалося. А він жив далі, ніби нічого не сталося! Його голос захрип, і він упав на коліна.
- Ви всі тут... Не уявляєте, як це, коли правда за тобою, але ти нічого не можеш зробити.
- Можливо, ти вважаєш себе правим, але ти лише продовжив ланцюг смерті. Замість одного злочину ти створив кілька.Олексій додав, похмуро дивлячись на юнака: - Правду треба було доводити іншим шляхом. Зараз ти сам перетворився на того, кого так ненавидів.
У цей момент Генрієтта, втрутилася: - Ти кажеш, що хотів справедливості. Але чому ти вважав мене винною? Я нічого не знала про це.
- Бо ти спадкоємиця його крові... І я думав, що цього буде достатньо, щоб він страждав навіть після смерті.
Юнак, зрозумівши, що його помилка стала катастрофою, що він вбив невинну, не зміг більше витримати цього жахливого усвідомлення. Руки затремтіли від розпачу. Він підняв пістоль, його рухи були нервовими, за кілька секунд це стало останнім його рішенням. Постріл розірвав тишу хижі. Федір і Олексій не встигли нічого зробити. Куля швидко обірвала його життя, і він впав на землю, залишаючи навколо лише калюжу крові яка натікала зі скроні хлопця.
Генрієтта, яка все це бачила, впала на коліна. Її серце билося в грудях, вона, не стримуючи сліз, кинулася в обійми Генріха, немов шукаючи там хоч краплю підтримки та захисту від цього страшного світу.Генріх обійняв її, розуміючи, що ні його підтримка, ні слова не можуть повернути того, що сталося. Він мовчав.
Олексій та Федір підійшли до тіла юнака, не знаючи, що сказати, адже цей кінець був наслідком багатьох помилок, що тягнулися через покоління.
Наступного дня, Федір та Олексій повертались до Бахмута. Їхня бричка важко їхала по вологій землі, повітря було важким від туманів та роздумів. Вони їхали мовчки, Федір, тримаючи в руках повід, озираючи ландшафт, зрештою порушив тишу:
- І що ж вийшло з цієї справи?
- Я не знаю. Ми змогли встановити, що винний справді був, але чи стало це справедливістю? - відповів Олексій. - Скільки разів ми вже бачили, як добрі наміри та бажання помсти перетворюються на руйнування. Тільки жалість і смуток залишаються після всього цього.
Бричка їхала крізь осінню мряку.
