Рятівник їх нещасних душ

Лезо ножа зблиснуло у тьмяному світлі воскових свічок. Чоловік одним рухом перерізав горло ягняті та підставив миску, аби зібрати кров.

Дівчина все ще пручалась. Міцно зв’язана, із шматком шматком якоїсь тканини у роті, вона могла тільки плакати й відчайдушно смикатись, поки чоловік вмочував своє лезо у свіжу кров.

— Страшно, я знаю, — тихо промовив він. — І я боюсь.

Його лезо вже стало окропленим кров’ю інструментом, цілком готовим для майбутнього ритуалу.

— Мабуть, тобі цікаво, чого саме? — запитав він, — здіймаючись над нещасною.

Вона лише мугикнула щось незрозуміле у відповідь і почала плакати ще сильніше.

Чоловік опустився на коліна. Припав до її живота і відчув поштовх дитини всередині.

— Ти мене не зрозумієш, але твоя участь щаслива, дитя.

Її схлипування стали лише сильнішими.

— Так-так, ти не побачиш того жаху, який на всіх нас чекає. Я не всесильний і не відверну незворотнього. Та, можливо, якщо буде така на те божа ласка, хоча б відкладу весь цей жах.

Лезо ножа здійнялося вгору. Насуплений, чоловік промовив останні молитви перед завершенням обряду.

— Твоя душа невинна. Вона не обирала своєї долі, — заспокійливо промовив чоловік, — із силою вдаривши лезом просто у живіт.

Бризнула кров. Дівчину охопили судоми й відчай. А свічки вже майже догоріли, стікаючи залишками воску.

Чоловік вдарив ще, ще і ще, промовляючи молитви голосніше.

— Ти будеш жити вічно, ти очистишся, дитя! Ти очистишся! А воно здохне!  — заволав він під кінець, коли дівчина уже не дихала.

…

— Таке горе! Але ж мале і дурне ще... Не дай Боже дитинку втратить, — Василівна плеснула в долоні, усе доливаючи Максиму каву.

— Дякую, досить, Зінаїдо Василівно, — сухо промовив слідчий. — Я впевнений, скоро вона і сама повернеться.

— Таке мале і дурне! Себе не береже, то хоч би за малюка подумала б, там же вже і не маленький строк, — все побивалась жінка, здається, навіть і не очікуючи співчуття. Так, радше, для себе.

— Будь ласка, подумайте, куди вона могла піти? Якісь знайомі, друзі, родичі?

— Ну друзяк я її не так добре знаю... Валєрка, той шо їй дитину то і зробив, але вона з ним не дуже то і ладила, ну ще може подружка Вєраніка. Я її матір знаю, Гальку, то ж сусіди наші, але ж я вже в них питала, не бачили.

— Зінаїдо Василівно, будь ласка, зосередьтесь, може, ще хтось? Мені треба варіанти відпрацьовувати, якщо вже ми нормальний пошук розпочинаємо, — трохи роздратувався Максим, хоч і занотував всі імена.

— Та Бог його знає, з ким вона там ще пересікалась, у них тут своя компанія була, я ж кажу, не дуже то знаю... Чого мені то випитувати? У мене свої діла є, їй Богу.

— Зміни в її поведінці ви не помічали останнім часом? — записав щось у блокнот Максим.

— Та вона дуже помінялась, від тоді як дитину стала під серцем носити, але то нормально, сама ж тоже колись псіхувала, як бєрєменна була. Тим більше той Валєрка ще й дитину не признає... Гад такий, — здається, Зінаїді хотілося висловитися міцніше, проте вона вчасно стрималася.

— Ти щось знайшла? — Максим розвернувся до Аліни, яка щойно повернулась до них.

— Є дещо. Ви ж не проти, якщо ми візьмемо це із собою? — Аліна продемонструвала невеликий щоденник із рожевою обкладинкою, знайдений десь в глибинах кімнати.

— Та беріть, беріть. Я і не знала, що Віка там ще й записувала щось втиху.

— Тоді якщо щось згадаєте, наберете, добре? — підвівся з-за столу Максим.

— Звичайно, ви тільки ж знайдіть її, дитинку ж шкода. Та їх обох, звичайно. Боже вбережи нас, така трагедія, аби оце нічого там не сталося такого... Страшного.

— Все буде гаразд, — заспокійливо проговорила Аліна, збираючись, — випийте корвалольчику і лягайте спати, вам ті нерви на старості років не треба.

— Ой, куди ж без тих нервів, дитино, ех, — махнула рукою Зінаїда, коли слідчі нарешті грюкнули важкими дверима хатини.

Певний час вони йшли поруч мовчки, продираючись крізь вітхий садок до маленької хвіртки, яку ніколи не зачиняли. Хоча перелізти такий маленький паркан все одно не велика проблема.

— Ну що, варіанти? — нарешті запитала Аліна, зіщулившись від обіднього сонця, такого незвичного, як на хмарну і дощову осінь.

— Повісилась десь, чи втопилась. Скоро знайдемо труп.

— Думаєш, все аж так просто?

— Слідів проникнення в хату немає, мати явно з величезними тарганами в голові, завагітніла в такому віці від хлопця, якому вона не треба. Мені б і самому захотілось здохнути в таких умовах, що вже казати про цю бідну малу.

— Ну я попрошу зібрати команду на прочісування лісу й околиць, десь воно випливе, якщо так.

— На річку сходіть, у нас молодь часто туди ходить, гарне місце.

— Так шкода дівчинку... — опустила очі Аліна.

— Та я... Тільки найвірогідніший варіант сказав, ще пошукаємо серед наших гуляк малолітніх. Треба все відпрацювати. Може вона в місто поїхала.

— Її б хтось та й побачив.

— Ну не придивились, не помітили, буває всіляке, тут всі один одного знають, але ж до певної міри.

— Дім цієї Вероніки ось тут, на тому боці вулиці, — Аліна вказала на маленьку непримітну хатку, коло самого лісу.

— Я сам сходжу, ти команду збирай.

— Бережи себе.

— Та від кого? — всміхнувся Максим, завертаючи до хатки.

Тут теж була відчинена хвіртка. Народ зовсім не думає про свою безпеку. Хіба той задохлик на ланцюгу зупинив би якогось грабіжника чи вбивцю? Він і на Максима то ледь гавкає, скоріше скавчить.

Двері йому відчинила огрядна жінка із неприємним, гострим поглядом, та типовим алкоголічним обличчям.

— Чого вам?

— Я з приводу Вікторії. Вона загубилась вчора. Мені сказали, ваша донька із нею дружила.

— Ну та, бігала до нас бувало.

— То я зайду? — перепитав Максим.

— Заходьте, — глянула на нього з-під лоба Галина Сидорівна.

— Запашок нереальний, — подумав про себе Максим, проте виду не подав.

— Вєра! До тебе тут участковий прийшов! — крикнула на всю горлянку Галина.

— А я шо? Я ж нічо! — одразу показалась дівчина, — хіба я щось зробила?

— Заспокойся, я з приводу Вікторії, гаразд? Тільки і всього, — закотив очі Максим. До цього він вже знаходив у місцевих підлітків траву, але на профілактичних бесідах все і закінчилось. Не хотілося псувати дітям життя.

— Так а шо Віка? Щось сталось? — здивувалась дівчина.

— Вона зникла кудись минулої ночі, — сказав Максим, одразу переходячи до допиту. — Як давно ви з нею бачились?

— Жестяк, — охнула дівчина. — А ми… Ну, ми не дуже то й балакали з нею останнім часом. Вона мені не писала, то і я якось і не цікавилась уже.

Максим тут же дістав свій записник і знайшов собі місце, де можна присісти серед загального безладу їх хати.

— Як давно і чому? — перепитав з усією серйозністю.

— Такі питання пішли в ход... Ну десь зо місяць може. Та вона сама щось перестала на повідомлення відповідати. Я ще в неї все випитувалась і в живу і онлайн. Чого ти, да чого. А вона не каже. Ну я і відчепилась, у неї і так все в житті не дуже йшло. Не знаю, може то і від того й пропала кудись, — й собі сіла дівчина.

— Угу, — мугикнув Максим, записуючи все.

— А ви її знайдете чи... Вона вмерла?

— Знайдемо, — повернув погляд до неї Максим. — Ще з кимось крім тебе вона спілкувалась?

— Ну вона не те щоб говірлива. Наша компашка. Ми ж тут вважайте одні такі, з ким ще спілкуватись? Хоча гуляти вона не любила, ото тільки з Валєрою. Ну, до того як то все у них сталось.

— Але вона стала ще відлюдкуватішою останнім часом, так?

— Авжеж. Ну зі мною то вона ж нормально говорила до цього. Не знаю, чим я не вгодила.

— І настрій у неї вічно був поганий?

— Та... Хоча важко сказати, вона  особливо й не раділа ніколи. Може й був поганий. Хоча та, мабуть шо таки поганіший, ніж зазвичай.

— Окей. Контакти вашої компанії у мене і так є. Як ще щось згадаєш, телефонуй, — підвівся Максим. — І не займайся більше сама знаєш чим.

— Та не займаюсь я більше! — обурилась Вероніка.

— Вам є щось сказати з приводу зникнення? — перепитав наостанок у Галини, яка лише мовчки слухала їх розмову.

— Та нічого я не знаю, воно мені не тре те все. Завтра вернеться звідкилясь та й по всьому. Вони всі такі, бевзі малі, тільки придурюються.

— Дзвоніть, якщо-що, — сухо відповів Максим, вибираючись із цієї смердючої хижки.

Треба ще до того придурка піти, — подумав собі, — поки проходив повз собачої будки до виходу з двору.

І треба ж було побудуватись коло самих хащів, де й звірина всіляка спуститись може? Той ліс наче і обходжений, проте й вовків там бачили і ведмедя.

Хоча мала не влаштувала б собі таку жахливу смерть. Повіситись десь там на гілці, звучить жахливо… Але людина в її стані може вже і не перейматись за все це.

Нарешті, Максим закурив, насолоджуючись затяжкою.

Стільки думок лізе в голову, не хочеться потім це запивати. Тільки ж відійшов.

Врешті, набрав на телефоні Аліну. Вона вже мала там зібрати когось. Якщо дівчина справді ще жива і пішла кудись до лісу чи в поле, часу у них було обмаль.

…

Ввечері, коли сонце вже майже сховалось за горизонт, пошукова команда нарешті вибралась на пошуки загубленої дівчинки, прочісуючи місцеві хащі й околиці.

Аліна й Максим йшли одними із перших, тримаючи в руках ліхтарики.

Мало кому спало б на думку піти до цього лісу в таку пору за інших обставин, проте це міг бути їх єдиний шанс знайти дитину живою.

Хотілося повернути назад.

Клятий ліс дихав холодом і мокрою землею, звиваючись заледве видимими стежками, впиваючись гіллям, граючись шелестом листя.

— Стрьомно, так? Реально обісратися можна, — промовив Максим без тіні страху у голосі.

— Не хотілось би надибати на якихось вовків чи ведмедя, — відповіла Аліна, освітлюючи то один то другий підозрілий кущ. Її голос виказував придушену тривогу, проте не настільки, щоб звертати на це особливу увагу.

— Та якщо ми і пристрелимо тих вовків чи ведмедя, нас зрозуміють, — махнув рукою Максим, — все ж таки добре діло робимо.

Жінка жарт не оцінила, тож надалі вони старалися взагалі не розмовляти, оглядаючи зарослі в тиші. Якщо не рахувати звичні для лісу звуки та приглушені балачки чоловіків із інших пошукових груп.

Кільканадцять разів вони кликали Віку, проте ніхто не озивався ні їм, ні комусь іще.

Марна справа, тут аби тіло знайти, його ж могли й звірі розідрати.

Врешті, в самій глибині лісу, де не було жодної протоптаної стежки, Аліна випадково спіткнулась об камінь, ледь не впала в кущі, вчасно схопившись за гілку, та випадково поглянула у бік неглибокого яру.

Там, у світлі ліхтарів, Аліна завбачила невеликий клаптик обгорілої шкіри, вкритий давнішньою запеченою кров’ю.

— А звірі її не прикопали б, егеж? — констатував Максим, спускаючись ближче.

Аліна тут же пішла за ним.

— Ще така молода дівчина. Їй би жити і жити, — зітхнув він, розглядаючи те, що від неї лишилось.

— Попалили і прикопали… А тоді звірі розрили, в пошуках їжі.

— На самогубство не схоже, — наче це не було очевидно, промовив Максим. —  Та й орудував хтось дурненький. Або робив все поспіхом.

— Боявся місцевої фауни?

— Можливо. Або й просто не хотів затримуватись.

— Гей, народ, ви там щось знайшли? — прокричав до них чоловік із іншої команди, місцевий аптекар, спускаючись до них у яр.

Від побаченого, він заледве не впав, а тоді виблював поруч із Аліною, заляпавши їй чоботи.

— Скільки будуть з області їхати? — перепитав Максим.

— Та за день якось та й доїдуть, відповіла Аліна, роздивляючись масштаб трагедії на своєму взутті.

— Значить до того придурка я ще встигну сходити сам, — задумливо пробурмотів Максим.

— Ага, сам, — парирувала Аліна, — а як же твій хороший коп?

— Вибачте, Господи, вибачте мене, — нарешті проблювався чоловік, всівшись на землю. — І хто ж таке міг вчинити? Таке страшне… — прикрившись руками, він заледве ковтав повітря, аж поки Аліна не поклала йому руку на плече.

— Ми знайдемо того хто це скоїв, можете не сумніватися.

— Або ні, — подумав про себе Максим, — проте в слух нічого казати не став.

…

НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ

Грьобаний паразит ніяк не хоче здихати, хоча я вже обісралась від випитих таблеток.

Падло, я все одно закуплюсь знову і ти витечеш з моєї матки, як шматок гівна із сраки, так і знай.

ТАК І ЗНАЙ, ВИРОДОК МАЛИЙ

…

— І це ще один із більш-менш стриманих її записів, — сухо промовила Аліна, ховаючи щоденник у сумку.

— Ти ж знаєш, що з речовими доказами так не поводяться? 

— Там ще багато всілякої маячні. Мені аж гидко все це читати, хоча я наче і не моральний ідеал.

— Вона підліток. У неї було жахливе життя. Багато в чому через цю дитину.

— Але аж так…

— У тебе інша психологія. Ти ж наче завжди хотіла… — Максим вчасно заткнувся, побачивши її погляд.

— Але це ж точно було вбивство, — видихнула Аліна.

— Так. І тепер, на наше щастя, це вже не те щоб і наше діло. Принаймні, не буде ним, коли ті знатоки з області нарешті доїдуть.

— Та облиш, хіба тобі зовсім не цікаво? У нас в селі завівся натуральний маніяк, таке і у великих містах велика рідкість.

— Все життя мріяв ганятися за всілякими вбивцями у забитому селі, — саркастично відповів Максим, закурюючи сигарету.

— Ми вже дійшли, — Аліна різко вихопила цигарку з його рота і викинула кудись на узбіччя.

— Штраф виписати?  — театрально образився Максим.

  Жінка пирхнула, грюкаючи у двері хатини.

— Та хто там приперся?! Санич, то ти? Та верну я тобі ту всрану трьохсотку, йоб твою… — А, Максиме Олеговичу, це ви, — різко відчинила двері огрядна жінка середніх років.

— Кхм, — прокашлялась Аліна.

— Так, і…

— Аліна Василівна, — закотила очі жінка. — Пройшовши до хати одразу за Максимом.

— Ваш син вдома?

— Валєрка? Та в садку шлявся недавно, а нашо він вам?

— Ви новини чули? — запитала Аліна, вже оглядаючи будинок без дозволу хазяйки.

— Кілька питань поставимо. У нас все таки вбивство. Це серйозно, самі розумієте, — дістав блокнот і ручку Максим.

— Так ви його цей… Підозрюєте? — Жінка схопилась за серце та присіла на стільчик, оглядаючи гостей переляканими очима.

— Валентино Сидорівно, зараз йде слідство, ми маємо дізнатися якомога більше фактів щодо цієї історії, — закинула Аліна, нарешті всівшись поруч із Максимом.

— Він був… Близько знайомий. Із жертвою, — обережно промовив Максим.

— Так, я щас його позову, а то й забула зовсім, — кинулась кудись бігти Валентина, горлаючи на все горло.

— Зараз звірять свої версії, нагородять нам всілякої маячні, — намалював у блокноті хрестик Максим.

— Ага, — кивнула Аліна, слідуючи за нею.

Коли Валєрка нарешті з’явився, мати завела його до хати ледь не за вухо, як шкідливого собаку, під пильним наглядом Аліни.

— Ми з ним наодинці поговоримо, гаразд? — перепитав Максим.

— А що, мені не можна? — здивувалась Валентина.

— Будь ласка, — повторив чоловік.

— Ох, ну давайте, — зітхнула жінка, вернувшись до своєї кімнати.

Тепер у тісній кухонці, серед немитого посуду і крихт, вони лишились тільки втрьох.

Валєрка ледь помітно тремтів, ховаючи очі в підлогу. На маніяка психопата не дуже схоже, якщо це не вдала гра в совісливого дурника.

— Знаєш, хто ми? — спокійно розпочав Максим.

— Шо за питання, дядь Максиме, ви ж нас…

— Добре, тест на пам’ять ти здав, — зупинив його Максим. — Де був останні два дні?

— Та дома був, ніхто гуляти не вийшов на цих вихах, якось лажово вони минули.

— А як давно ти бачився з Вікою? — запитала Аліна лагідним тоном.

— Ну хз, може з тиждень назад. Вона ж і в школу то не ходила навіть. Так хіба на вулиці деколи пересікались, і то не балакали.

— Так не балакали, що ти їй аж дитину зробив, — звузив очі Максим.

— Так то брехня все! Хто його знає з ким вона трахнулась? Ми там мутили, може, від сили місяць, у нас і було то всього пару раз.

— В презервативі? — перепитала Аліна.

— Та канешно…

— Без гандона їбав, падло мале?! — перейшов на крик Максим.

— Ну да! Да! І шо? Ну там же пару раз всього, подумаєш, — зовсім зіщулився Валєрка. — Всього ж то пару раз…

— Треба було тебе садити в колонію. То й не було б цих кількох разів, — просичав Максим.

— Я…  я… — зайшовся на сльози Валєрка.

— Ми тебе ні в чому не підозрюємо, — спокійно сповістила Аліна. — Ти ж її не вбивав, правда?

— Та я правда з нею майже і не контачив останнім часом. Ну чесне слово! Та й нашо воно мені?

— Добре-добре, соплі він тут розсвісив, — закотив очі Максим.

— Може, ти ще щось знаєш? Хоч щось важливе? — запитала Аліна

Після паузи, заспокоївшись, Валєрка нарешті відповів на її питання.

— Вона під кінець вже зовсім йобнута якась була. Казала мені, що ту дитину із себе вичавить. Що та дитина якась гидка, не знаю. Я подумав, що то вона на жалість давить, а мо й справді довбанулась.

Ненадовго запала тиша.

— Добренько, — зітхнула Аліна. — Більше сказати нічого?

— Я не винен. Чесно, я не винен! Я її й пальцем не торкався! — слізно пропищав хлопець, поки слідчі збирали свої речі.

— Ніхто не звинуває тебе, — повторила Аліна, виходячи з дому.

— Ти в мене на олівці, — тихо сказав Максим на прощання, зачиняючи двері.

…

— Тут ще різні малюнки. Якісь хрести, чудовиська, хробаки, — все розглядала щоденник Аліна.

— Це ознака депресії, ні? — запалив чергову цигарку Максим.

— У тебе теж багато її ознак, — не відірвалась від щоденника Аліна.

— І?

— І, може, ти б до психіатра з цим сходив, замість того щоб прокурювати відділок? Цей запах тут вже у стіни в’ївся, — підняла очі жінка. — Серйозно.

— По-моєму, це місце гіршим все одно не стало. Та й я фанат саморуйнування, ти ж знаєш, — відповів Максим.

— Доруйнуєшся.

— Ну то станеш тут головною. Хіба не класно? Таке миле село. І люди тут добрі.

— Слухай, робити то нам що? Той малий цього точно не робив. Інших зачіпок у нас немає. З міста не перетелефонували?

— Ммм… точно, мені відповіли з експертизи, сказали, що тіло досить сильно пошкоджене через вогонь і таке інше, якихось слідів згвалтування чи просто чужого ДНК не визначили.

— Лайно.

На хвилину вони просто обопільно замислились, поринувши у тишу.

— Ти в тому щоденнику вже стільки риєшся, може подаси ідею?

— Ех, ідею… — зітхнула Аліна, — вона хотіла позбутись дитини. І писала про якісь таблетки. Може, поговоримо з нашим блювакою? Аптек у нас не так і багато, в основному всі ходять до нього. А взагалі пройдемось, спитаємо.

— Я б ще заглянув до фельдшера. Він у нас лікує все що завгодно, можливо, дівчинка і до нього ходила, — зробив останній затяг Максим.

— На такому терміні аборт би їй ніхто не зробив. Принаймні, в легальних клініках.

— А в місті? Там хтось би й міг.

— Вона не їздила туди вже дуже давно, я ще раз уточнила у матері.

— Ну так… І навряд вона б там когось знала. Окей.

— Як думаєш, наш убивця щось типу божевільного маніяка?

— Ага, Джек Різник із Байдиківки, оце заголовки будуть… І де та довбана група з області? — роздратувався Максим.

Як по замовленню, його мобільник видав стандартний рингтон.

— Алло. Так. Ні. Що? Ні, серйозно? Так, я все розумію, але можна… Ну гаразд, до побачення, — Максим поклав трубку тремтячою рукою.

— Що там? Застрягли десь?

— В аварію втрапили. Велику, — ледве вичавив із себе.

— Аварію? — шоковано перепитала Аліна. — І вони…

— Всі вмерли, — коротко відповів Максим.

— Це… Це пиздець якийсь.

Тиша.

— Даси мені потім той щоденник почитати, — нарешті порушив мовчанку Максим.

— Та, ага, — тихо відповіла Аліна, втупившись кудись у порожнечу перед собою.

Максим, тим часом запалив чергову сигарету.

…

Я чую, як ВОНО говорить до мене. Це завжди щось кошмарне, шось таке... Навіть не знаю, як описати.

ВОНО сміється з мене. Сміється з усіх нас.

Господи, мені так страшно. Я не знаю, що зі мною. Я божеволію? Це якийсь симптом?

Благаю, аби тільки пігулки подіяли, аби вони витягли з мене цю потвору.

...

— Щось схоже на психоз. У неї були слухові галюцинації, — прочитав чергове речення із щоденника Максим.

— Ти далі по тексту прочитай. Здригнешся, я тобі кажу.

— Все в тому ж дусі, так? Це серйозні симптоми.

— Про які вона, звичайно ж, нікому не розповідала, — поклав щоденник назад до сумки Максим.

— Ага, прийшла б до своєї матері і коротко пояснила, що хоче вбити свою дитину бо чує її голос і таке інше.

— Так, навряд у них були настільки довірливі стосунки, — кивнув Максим.

— Вона б не дозволила їй зробити аборт. Там же тю-тю, — Аліна покрутила пальцем коло скроні.

— Здається, в цьому селі у всіх повне тю-тю. Включно з нами.

— Не дивно, з такою то роботою, — зітхнула Аліна. — Після цієї справи я звільняюсь і їду до міста, — тихо проказала навздогін.

Максим спочатку навіть не зреагував. Потім зупинився і різко поглянув просто на жінку, немов побачив її вперше у житті.

— Стривай, серйозно?

— Так. З мене досить. Та опергрупа мене добила. Я не хочу жити в селі до якого навіть не ведуть нормальні дороги, а на існуючих можна натурально вбитися. Не кажучи вже про місцевого маніяка.

Максим поглянув їй у вічі. Зітхнув. Вони нарешті пішли далі у повній тиші.

— Ти досі хочеш дитину, чи не так? Не змирилась, — все ж таки не витримав чоловік.

— Хочу, і що? Так, нічого не виходило, але ж має мені в цьому житті хоч в чомусь пощастити. Та хоча б коли-небудь, бляха.

— Нахріна тобі народжувати дитину у такому гівняному світі? Ще й під час війни. Краще б подумала про себе.

— Якби всі думали так як і ти, людство давно б уже вимерло.

— І?

— І менше треба лізти в особисті справи колег, — схрестила руки на грудях Аліна, — ми з чоловіком цього хочемо, і це головне.

— Добре, аптека вже.

— Яка ще аптека?

— Та, до якої ми йшли, — зупинився Максим.

        Невеличка сіренька будівля із поламаною вивіскою, розташована посеред центральної вулиці села, так сяк вкритої асфальтом та навіть не настільки старим і дірявим, щоб це кидалося в очі. На щось гроші таки змогли виділити. Звичайно, більше в селі місць із нормальною дорогою не було, але хоча б щось.

Якби осіння сірість та бруд не доповнювали місцеву атмосферу відчаю та безвиході, конкретно це місце, проміж найкращих хатинок і сільської ради, могло б справити враження добротного і затишного. Але, не пощастило.

— Доброго вечора, механічно привітався фармацевт, навіть не глянувши на них.

— Вітаємо, одразу посунув до нього Максим, все ще трохи збентежений після розмови.

— О, це ви, вибачте, я не звернув уваги, — зашарівся Павло Пилипович.

— Нічого страшного. Ми з кількома питаннями, зможете відповісти?

— Та звісно. Це ж з приводу тої нещасної дівчинки?

— Так, ми... Знаю, ви досить чутливий до такого, — Аліна співчутливо кивнула до нього, пригадуючи ніч. Хоч тоді вона трималася стійко, свіжий спогад викликав у неї легке запаморочення. Не кожний здатен витримати таке. Та й не повинен.

— О, я в порядку. Може, я тоді щось не те з’їв. Таке буває, — спробував виправдатись аптекар.

— Можливо, але зараз не про це. Ви ж знали цю дівчинку? — нарешті перейшов до суті Максим.

— Знав. Та тут всі одне одного знають. Вона до мене інколи заходила. Брала ліки для матері, та й собі теж.

— Що саме вона купувала? Можете пригадати? — уточнив Максим.

— Часто брала гіпотензивні, у її матері гіпертонія, тож не дивно. Та й загалом всілякі кардіологічні препарати. А так парацетамол, вугілля активоване. Ну, що зазвичай і беруть люди.

— Нас цікавлять скоріше якісь таблетки гінекологічного профілю. Екстрену контрацепцію? Щось таке, що могло б викликати викидень, — обережно уточнила Аліна, спершись на стіну. Тільки б не впасти прямо зараз.

— Ну... наша молодь інколи презервативи бере, але вона ніколи за ними не заходила. Один раз попросила якось занадто багато заспокійливих. Я подумав, то для поповнення аптечки, мати у неї ж ну... Не найлегша у спілкуванні людина. Але я продав їй тільки ті, що на травках. Ну а екстрену контрацепцію і таке інше я взагалі тут не продаю. Кому вона треба? Тут і звичайні протизаплідні практично ніхто не бере.

— А якісь дивні запитання? Дивна поведінка? Не пригадуєте? — перепитав Максим.

— Зайшла та й купила, яка тут ще може бути поведінка, — стенув плечима фармацевт.

— Гмм, а от якби вона захотіла позбутися небажаної дитини, скажімо, на більш пізніх термінах, до кого вона могла б звернутися? — якось занадто гостро глянув на нього дільничний.

— Хочете сказати, нещасна хотіла таке вчинити? — здивувався Павло Пилипович.

— Є причини так вважати, — кивнув Максим.

— Не знаю. Це взагалі не до мене, я не цікавлюсь такими речами, — трохи злякано мотнув головою чоловік.

— Шкода, якщо так, — зітхнув Максим.

— Вибачте? — здивувався фармацевт.

— А, не звертайте уваги, як щось згадаєте, телефонуйте, чи приходьте у відділок, — підштовхнула Максима до виходу Аліна. Її дурнувата посмішка була аж занадто силувана, аби хоч трохи заспокоїти аптекаря.

— Так, я зателефоную, звичайно, — поглянув їй у вічі Павло Пилипович. — А ви в порядку? Якось недобре виглядаєте.

— Трохи втомилась, все гаразд, — відмахнулась Аліна, наздоганяючи колегу.

Вже на повітрі, вона відчула, як її стан із просто неприємного став катастрофічним.

— Знову промах. Цей такий же миленький і безневинний, як той шкет, — запалив цигарку явно розчарований Максим.

— Є ще фельдшер. Може він щось знає.

— Ну і ворожка баба Галя, — пустив хмарку диму чоловік.

На землю опустились перші крапельки холодного дощу.

— Розділимось? Чи ти...

— Я щось трохи зле почуваюсь, — бліда як стіна, Аліна дістала телефон і щось комусь написала.

— Ти чого? Застудилась?

— Мене нудить. І голова крутиться.

Максим тут же взяв її під руку і, здається, тільки це вберегло її від падіння.

— Ходімо до тебе додому.

— Та мене чоловік... Забере.

— Я тебе передам прямо йому до рук, тільки давай спочатку дійдемо, гаразд?

— А... Добре, — знесилена, Аліна вже зовсім не мала сил говорити.

— Ось так, по маленьку, крок за кроком. Ех, треба було таки відремонтувати ту кляту машину, — лайнувся Максим.

Ще й стільки дорогоцінного часу втрачається. Гівно, — додав про себе.

— Давай краще швидку, — вичавила із себе Аліна. — Коли вони заледве пройшли кілька метрів.

— Любиш же ти легкі шляхи, — зітхнув Максим, дістаючи телефон.

...

 здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни здохни

…

Аліна розляглася на лікарняному ліжку, знесилена й бліда, як стіна.

Її чоловік всівся поряд, вглядаючись їй у вічі важким поглядом.

— І тут ще й не можна курити, — звалився у крісло Максим.

— Дякую, що довіз, — ніби й не послухав його Ігор.

— Та її швидка везла, а не я, — видихнув Максим.

— Всеодно. Дякую.

Запала тиша. Максим не знав, чи це гарний момент, аби піти, чи треба було ще щось сказати, чи, може, й не варто. Нестандартні соціальні ситуації то слабкість самотніх  депресивних людей.

Десь недалеко впала й розбилась чашка. Від шуму, Аліна прокинулась, втупившись у стелю запаленими очима.

— Як ти? — майже одночасно запитали чоловіки.

— Гівняно, — вичавила із себе Аліна.

— Нічого, тут багато лікарів, тобі поможуть, — вичавив із себе якусь подобу посмішки Ігор.

 — Ну то… Я пішов шукати маніяка, — помахав рукою Максим, тікаючи із палати.

Вже за межею лікарні він нарешті запалив таку жадану цигарку, а тоді згадав, наскільки далеко він зараз від села й тихо вилаявся собі під ніс.

…

Всю ніч у лісі вили ті кляті вовки. Падлюки давно мали б покинути ці місця, але люди їх чомусь не лякають. На щастя. Вони принаймні рідко коли забрідали у межі села, тож Максим таки дістався будинку їх фельдшера, зупинившись посеред освітленої останнім працюючим ліхтарем грунтової траси.

Дарма він не тримає пса.

Можна спокійно грюкати в двері. Так і вбивця може достукатись. Не те що втомлений і заспаний дільничний.

— Хто там? — нарешті прозвучав його роздратований голос.

— Дільничний ваш! На пару слів.

— Максиме Олеговичу? — відчинив двері фельдшер, — Що ви робите тут так пізно?

— Розслідую вбивство. Ви ж чули, так?

— Звичайно, — кивнув він.

— Дівчинка до вас заходила? Взагалі протягом нещодавнього часу, я маю на увазі. Вона була вагітна і…

— Вона була вагітна? — здивувався фельдшер.

— А ви не знали?

— Вона ні разу до мене не зверталась… Може соромилась. Але це…

— Вона не дуже хотіла цю дитину. Свідомо намагалась її вбити.

Фельдшер затнувся. Проковтнув клубок у горлі, а тоді нарешті продовжив.

— Я б не став її прикривати. Навіть якби вона й приходила до мене за цим.

— Може, тому вона й не прийшла, — сухо констатував Максим.

— А куди ж вона могла звернутися? В місто?

— Не їздила, — мотнув головою дільничний.

— Ну тоді хіба до баби Галі.

— Я боявся цього варіанту, — зітхнув Максим.

— Ви її підозрюєте?

— Та ні, просто вона трошки шибанута на голову. Не хотів би із нею говорити, — чесно відповів Максим.

— У нашому селі всі трошки шибануті на голову.

— Я помітив, — відповів Максим, розвертаючись.

— Ото й увесь допит? — здивувався фельдшер.

— Це все, що було мені треба, — махнув рукою дільничний, розчиняючись у нічній пітьмі.

Фельдшер лише стенув плечима і зачинив вхідні двері.

Далеко у лісі знову завили триклятущі вовки.

…

Холодний датчик торкнувся Аліниної шкіри, віддаючи мурахами по всьому тілу. Вона ніколи не любила медичні процедури. Але витримала десятки їх, коли так довго шукала причини безпліддя. Роки і роки, але у них з Ігорем так нічого і не вийшло, незважаючи на всі спроби. Навіть після ЕКЗ не прижився жоден ембріон. Жоден, хоча такий гіркий провал буває достатньо рідко.

Проклята, як скакали бабки, що живуть на сусідній вулиці.

Така ваша доля, як сказала їм баба Галя, коли вони, у відчаї, звернулися до неї.

«Нічого, може у вас колись вийде» — як сказала її мама, явно не очікуючи, що в них коли-небудь щось вийде.  

І те мовчання,  яке їй подарував Ігор, коли поглянув на черговий негативний тест. Мовчання, яке означало дуже багато чого.

— Четвертий тиждень у вас, — тихо сказав лікар, подаючи їй серветки.

— Що? — перепитала Аліна.

— Четвертий тиждень вагітності, — повторив голосніше чоловік.

— Що-що? — знову перепитала Аліна.

— Кажу, одягайтесь вже, вам треба на облік стати, якщо ще не стоїте.

— О господи! — обличчям Аліни покотились дрібні, ледь помітні сльози.

— Ну-ну, ви чого? — подав ще одну серветку лікар, записуючи щось у висновку.

Аліна, не тямлячи себе від новини, тут же кинулась телефонувати чоловіку.

Десь у цей момент, коли його обличчя на заставці вже гляділо на нею з екрану, гидкий голос проказав прямо у неї в голові: «Я такий радий поверненню».

Почулося, подумала Аліна, відмахнувшись від тих слів. Їй треба було сповістити багатьох людей. Поділитися своїм щастям з усіма довкола. Але по первах, звичайно, з Ігорем.

…

Під ранок, заспаний і з бажанням померти або, хоча б, заснути прямо у багні й траві посеред вулиці, Максим зупинився коло хати баби Галі. Поросла мохом і стара, як саме село, вона була не доглянута й заледве трималась, проте завжди була готова прийняти гостей. Кому відшептати бородавки, кому приворот зробити, а на кого й порчу накласти. Вся ця магічна маячня, в яку люди досі вірять, не зважаючи на будь-яку логіку.

Максим постукав у двері, тоді ще раз, а потім просто їх відчинив, коли не отримав ніякої відповіді.

— То Дідько таки привів тебе до мене, — навіть не привіталась баба Галя, підкидаючи до печі кілька нових полінець.

— Я по ділу. Кілька питань щодо вбивства. Ви ж знаєте про дівчинку?

— Авжеж я знаю про дівчинку. Приходила до мене, допомоги просила. Шкода малу, прийняла смерть, аби відтягнути незворотнє, — всілась на лаву баба, закутавшись у свою стару, діряву куртку без блискавки.

— Так, бабо Галю, — зупинився навпроти неї роздратований Максим. — давайте серйозно. Без оцієї дурні. Я не ваш клієнт і бути ним не збираюсь. Переді мною не треба розігрувати комедію.

— Розігрувати комедію? — засміялась баба, оскалюючи гнилі зуби. — Те, що ти сліпий і дурний, не значить, що всі такі ж самі. А дехто може бачити й більше за звичайне.

— бабо Галю, — зітхнув чоловік. — Щось по суті є?

— По суті? По суті спасуться тількі ті, хто встиг покаятись, бо антихрист вже скоро прийде. Я відчуваю. Цього разу він не зможе відтягнути прихід. Сили, які ведуть тебе, надто вже могутні.

— Хто. Відтягував. Цей ваш. Прихід? — Максим підійшов ближче, вдивляючись у її сірі, промовисто зверхні очі.

— Думаєш, я тобі назву його ім’я? Полегшу справу? Ні, дорогенький, не моїми руками. Не моїми.

— Ви розумієте, що зараз приховуєте вбивцю? — стиснув кулаки чоловік.

— Чума вже приходила. Війна йде просто зараз. Голод ще завітає до наших хат, але й він має народитись, аби стати провісником кінця.

— Ану вийди з маразму! — схопився за її комір Максим. — Ти знаєш його! Ти сама в цьому зізналась! Кажи ім’я, інакше решту своїх днів проведеш у камері, ясно тобі?

— Та скільки тих днів, скільки тих днів? — розсміялась бабця. — Ти все одно знайдеш його. Тобі судилося його знайти. Ти руйнуєш себе. Ти ненавидиш цей світ. І ти прекрасно підходиш на цю роль.

— Та нічого ти не знаєш, — різко відпустив її Максим. — Стара маразматичка з шизою. Надумала погратися? Мені вже остогидло це все.

— То йди. Йди і роби, що повинен, — просичала бабця на прощання.

Її погляд ще довго не відвертався від зачинених дверей, а Максим ні разу не обернувся, йдучи від божевільної старої.

Вже на середині стежки, коли до села лишалося зовсім трохи, його набрала Аліна.

—  Алло! Максиме! Максиме, чуєш!

— Що? — все ще роздратований, чоловік намагався приховати це, але виходило не дуже. На щастя, Аліна була надто заклопотана, аби звернути на це увагу.

— Я вагітна. Ти уявляєш? Я нарешті вагітна!

— Ти… Ти… Поздоровляю, — вичавив із себе Максим.

— Це капець, мене всі тут вітають, я прямо й не думала.

— Так, Ігор, певно що, дуже радий.

— Мені навіть той аптекар телефонував. Питав, як я там. Видно я трохи його налякала, коли ледь не звалилась прямо там. Думала захворіла, а воно он як.

— Аптекар?

— Ага, наш блювака.

Ігор на мить замислився. Той соромливий аптекар, який ні з ким особливо і не розмовляв. І раптом такі дзвінки.

— І він… Він не запитав у тебе номер лікарні?

— Ну… Питав. У нього ж знайомі лікарі є в нашій місцевій. То і по… поцікавився, — на довгу хвилину замовкла Аліна.

— Це ще нічого не значить, Аліно. Але будь ласка, нехай поруч з тобою постійно хтось буде.

—  Я Ігорю скажу. А чому ти вирішив, що він…

— У баби Галі якась шиза, вона мені тут і про кінець світу, і про антихриста заливала. Я думаю вона з ним зговорилась, чи щось типу того.

— Не зрозуміла.

— Вона думає, що Віка носила антихриста. Реально, це не жарт, вона щиро впевнена у цьому.

— Баба Галя схожа на божевільну, але у неї є клепка в голові. Чесно кажучи… Тобі б не сподобалось, але ми з Ігорем ходили до неї. З приводу дитини. Ігор так взагалі заглядав окремо, все якісь там відвари в неї просив, чи щось таке.

— Ігор? — замислився Максим. — А де він був у ніч вбивства?

— Ти що, підозрюєш зараз мого чоловіка? — обурилась Аліна.

— Де він був? Ти можеш сказати точно?

— Нічні зміни у нього на заводі, той що зараз критична інфраструктура.

— Механіком-водієм, так?

— Так, і?

— І в ту ніч його не було вдома?

— Максиме, у тебе і в самого там дах вже поїхав?

— Не підпускай його до себе, я маю ще перетелефонувати, потім одразу приїду.

— Та я…

Максим одразу відключився, не чекаючи відповіді. Терміново набрав свого знайомого, який має контакти директора заводу. Той перетелефонував начальнику зміни, а вже той Максиму, повідомивши що Солома Ігор Сидорович не з’явся на роботі у той самий день, коли зникла дівчина.

— І чому ж я не відремонтував ту кляту машину, — лайнувся сам до себе Максим. Часу було обмаль.

…

Аліна відклала телефон. Інстинктивно прикрила живіт, вглядаючись у безкінечні сірі хмари по той бік вікна.

Це не може бути правдою. Її Ігор. Ні, це ж повна маячня. Він не міг вчинити таке. Він і мухи б не образив. Такий добрий і розуміючий.

«Ти знаєш, що Максим сказав правду», — промовив голос в її голові.

— Ти віриш йому, синку? — перепитала Аліна. — Віриш Максиму більше, аніж власному батьку?

Це було дивно. Ось так чути голос власної дитини прямо із черева. Відповідати йому у власних думках. Настільки дивно, що варто було б замислитись, але до неї не приходило це розуміння. Вона просто чула його. Просто відповідала. Так природно і легко, немов так воно і мало бути. Немов вона і була народжена для цього.

— Тоді зачинимо двері, — промовила сама до себе Аліна.

Підскочивши з ліжка, вона кинулась до дверей, проте не встигла.

Ігор пройшов до палати так само природно й нормально, як кожен батько, що заходить до палати вагітної дружини. Перший погляд їй у вічі. Другий на її живіт.

— Так одразу і приїхав, любий, — вичавила із себе усмішку Аліна.

— Хіба я міг не приїхати? — відповів він, всідаючись на один зі стільців.

— Ти якийсь не дуже радий, — відійшла до іншого краю кімнати жінка. — Ми ж так цього хотіли. Ти хотів.

— Я хотів, Аліно, — зітхнув Ігор. — Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно.

«Тягни час. Дій розумно», — сказало їй дитя у череві.

— То чому ж тоді ти такий… Сумний зараз?

Ігор різко підвівся, пройшовся до дверей та зачинив їх.

 — Не хочу, щоб нас підслуховували,  — Із силувано природнім виразом проказав він.

— Чому ти засмутився, Ігорю? Невже ти весь цей час брехав мені? Тобі не була потрібна ця дитина, так?

— Аліно, — Ігор глибоко зітхнув, його лоб увесь спітнів, а очі наповнювались слізьми. — Я завжди любив тебе. І буду любити. І я справді хотів цю дитину.

— Але…

— Знаю, це дуже важко зрозуміти. В це навіть повірити важко, але я давно бачу видіння. Давно чую голос, що вказує мені шлях. Інколи, він просить мене зробити жахливі речі, Аліно, але хтось же має це робити.

— Ти…

— Хтось же має це робити! — крикнув Ігор, обпершись на стіну, аби втриматись на ногах.

— Ігорю, ти не мусиш! Це все хвороба, любий, ці голоси та інше, вони всі несправжні, це галюцинації. Розумієш? Ти повинен опиратися цьому!

— Ти нещодавно робила тест, Аліно. Не так і давно. І він був негативний. У тебе навіть затримки не було, а тепер дитина на четвертому тижні? Ось так? За один день?

— Та це ж маячня! — закричала жінка. — Тест може просто помилитись, а затримка могло і не бути. Ти підводиш факти під власну схиблену реальність бо вже давно збожеволів! Ти вбив ту нещасну дівчинку? Нащо? Чому ти це зробив, Ігорю? Голоси? Голоси наказали тобі?

— Я не хотів цього! Я мусив! Вона носила у лоні антихриста. Знаю, кінець все одно не відвернути, але ж я дав світу трохи часу. Мало, але дав. А тепер це чудовисько вселилось в тебе.

— Це твоя дитина, Ігоре, твоя дитина! — розплакалась Аліна, — Ти ненавидиш власне дитя. Ти хочеш убити його!

— Хіба ти не чуєш його голос? Він же прямо зараз говорить тобі щось, чи не так? Він обманює, він знає, що ти хотіла дитину. Та дівчинка відчувала його справжню натуру, а ти ні, бо ти вже любиш це… цю істоту.

— Твою дитину, Ігорю!

— Я хотів би зробити все легко. Хотів би, аби ти вижила, але воно не помре просто так. Воно знайде спосіб, воно вивернеться. Стара розповіла мені про ритуал, який мав би очистити твою душу, проте на це нема часу. Ти й так потрапиш на небо, Аліно. Ти чиста! — хитаючись, Ігор підійшов ближче, вдивляючись у неї божевільними очима. — Єдиний спосіб відкласти кінець — вбити носія. Лишень убити і все, байдуже як і чим. Твоя смерть змусить його шукати когось нового, Аліно. Це все, що можна зробити.

— Божевільний виродок! — Аліна з усієї сили вдарила його ногою у пах, після чого кинулась до дверей, але сил на таке у неї було ще занадто мало.

Ігор схопив її і завалив на підлогу, навалившись всім своїм тілом.

— Я не хотів цього, але у мене нема вибору, — кілька сльозинок із його очей впали просто на її обличчя. Зневажена цим, Аліна відвернулась, аби не дивитись в очі власного вбивці, проте він вже опустив свою руку на її шию.

— Ти підеш до раю, люба. Я обіцяю, ти відправишся до раю! — стиснув її шию Ігор. Довіг миті, вона судомно намагалась схопити повітря, вдарити його ногою чи руками, проте все це не допомагало. Вона на межі. Ще трохи і сили зовсім її покинуть. А далі пітьма. І її синочок… Її любе дитя помре разом із нею.

Із тріскотом, двері лікарняної палати вилетіли із петель.

Прозвучав оглушливий постріл.

Ще одна мить.

Може, дві.

Ігор впав на бік, вражений кулею. Кров із його шиї пирснула просто на Аліну, розтікаючись її обличчям і шиєю, а Максим так і стояв, тримаючи пістолет у руці.

«Ти молодець, ти врятувала мене, мамо, дякую» — прозвучав голос її любої дитини. Такий чудовий. Такий заспокійливий і добрий.

Десь далеко загула сирена повітряної тривоги.

У лісі за селом, завили вовки.

Максим опустився на коліна, вглядаючись у вічі врятованої ним Аліни.

— Ти в порядку? — нарешті спитав.

— Так. Так, у повному, — широко розплющила очі жінка. — Тепер він зможе народитися, — тихо промовила, торкнувшись свого живота. — Моє любе дитятко, — широко усміхнулась вона. — Моє любе дитя…