Каркасний Викидень
У невеликій, з пожовклими від часу і тютюнового диму шпалерами, кімнаті сидів чоловік, з вигляду років п’ятидесяти. Проте глибина зморшок на повному обличчі і сиві вуса помітно контрастували з чорнотою його густої чуприни, через що визначити скільки йому насправді було складно.
Микола Іванович Шкляр був старшим слідчим з особливо важливих справ у Чортківському районному відділі поліції, де працював вже багато років. Кожної осені, в пориві меланхолії, він замикався в своєму кабінеті, постійно курив, дивився у вікно й з острахом чекав настання листопаду. Часу, коли дерева втрачають свій золотавий лоск разом з листям й приходять перші заморозки. Повітря стає таке холодне, що вдихати його стає неприємно чи навіть фізично боляче. “Краще вже їдкий сигаретний дим.” - думав він.
Сидячи у масивному шкіряному кріслі впівоберта до вікна і склавши ноги на великий, коричневого кольору стіл, у цьому просторі він виглядав господарем. В одній руці тримав свіжу ранкову газету, а в іншій - цигарку, до якої час від часу жадібно припадав губами і з насолодою видобував з неї чергову порцію сивого диму, не відводячи погляду від газети. Так тривало аж до моменту, коли відчув між пальцями жар. Після чого він розтер тліючий недопалок по дну попільнички, склав руки на животі і втупився у вікно.
Листя на деревах вже майже не було від чого вуличний пейзаж скидався на картинку з чорно-білого телевізора “Електрон”. Нудний ранковий дощ монотонно стукав по підвіконню, навіваючи тугу і штовхаючи у похмурі роздуми про тлінність буття. Осінь - ідеальна пора для роздумів про вічне. Пора занепаду і смерті. Тому хтось обов’язково має померти. І не обов’язково всупереч власній волі.
З роздумів Івановича вирвав шурхіт, що долинув з коридору. Звуки кроків і човгання підошв по той бік дверей говорили про те, що ранкова планерка добігла кінця. Від думки про це слідчий скривився, адже знав, що скоро згадають і про нього. Неодмінно згадають.
Почувши цокіт підборів, що лунко розносився коридором і відбивався у скронях наче пульс, Шкляр метушливо прибрав ноги зі столу і почав розмахувати руками у марних спробах розігнати тютюновий туман.
Коли стукіт підборів досягнув свого апогею, кроки стихли. Хтось зупинився під дверима і ніяк не наважувавсь увійти. Зрештою обережно смикнув ручку дверей, але вони не піддалися, тож довелося відмикати їх власним ключем.
За кілька секунд порпання у замковій щілині двері відчинилися і до кімнати нерішучою ходою увійшла молода дівчина невисокого зросту. З темним, коротко підстриженим волоссям і проникливим поглядом. Побачивши слідчого, вона привітно посміхнулася і заговорила першою.
- Добрий ранок, Миколо Івановичу!
- Який же він добрий, Світлано?
- Володимирівно…
- Що “Володимирівно”? - не зрозумів слідчий.
- Світлана Володимирівна, - трохи знічено спробувала його виправити дівчина.
- А, ти про це? Так на “Володимірівну” ще треба заслужити.
Світлана Володимирівна Микицей вже кілька місяців проходила стажування у Миколи Івановича, але крім роботи з документами він мало що їй довіряв. Працювати у парі слідчий не любив. Погодився взяти її у напарники лиш тому, що вбачав можливість скинути частину паперової рутини, яка дратувала його чи не найбільше.
- Ви чого на нараді не були? - наче ненароком поцікавилася Світлана.
- Та що я там не бачив? Кожного разу одне й те саме…
- Тобто у нас в Колиндянах щотижня іноземці зникають?
- Які ще іноземці? - здивувався слідчий.
- Пол Джеффріс - громадянин Великої Британії. Зник у Колиндянах три дні тому. Заява про зникнення надійшла від Ганни Василівни Гончар…
- Якого біса громадянин Великої Британії забув у Колиндянах?
- Не біса, а вампіра… - з погано прихованою розгубленістю, але задоволена власним жартом, протягнула стажерка.
- Якого ще вампіра?
- Дільничний, що опитував заявницю, сказав, що зниклий приїхав у Колиндяни, щоб відшукати вампіра.
- Де Бран, а де Колиндяни?
- А до чого тут Бран?
- Бо замок Дракули знаходиться у Брані! - спробував пожартувати Шкляр, але впіймавши на собі питальний погляд Світлани, додав, - Класику треба знати.
* * *
У Колиндяни вирішили їхати автівкою Миколи Івановича. Старенький Опель повільно тягнувся в заторі, час від часу захлинався на підйомах, але продовжував рух. Та значно гіршим Світлані видавався важкий тютюновий дух, яким наскрізь просочився салон авто. Здавалося, навіть десяток ялинок-ароматизаторів на дзеркалі заднього виду не змогли б це змінити. Тому їй тільки й лишалося, що затулити носа горловиною светра, втупившись в телефон.
- А ти не могла відмазатися від цієї справи? - раптом порушив тишу Шкляр.
- Я намагалася. Але що я могла шефу заперечити? Я ж лише стажер. Та й справа наче як важлива. Можна сказати міжнародного рівня. Хто ще має цим займатися, як не старший слідчий?
- Звучить наче логічно, але пхатися за місто, щоб розшукати шукача вампірів… Я занадто старий для цього.
Проминувши транспортну розв’язку, відому як листок конюшини, дорога,затиснута поміж дерев, вела їх крізь голий листяний ліс, щільно огорнений туманом. Цей туман, наче душі померлих, заповзав у кожну шпарину і заповнював собою все довкола. На якусь мить здалося, що він замістив собою навіть такий ненависний стажерці тютюновий дух.
- Що сталося з вашим попереднім напарником?
- Загинув від кулі.
- Не думала, що робота слідчого настільки небезпечна.
- Довга історія... Що там у тебе в телефоні? - спробував незграбно змінити тему Микола Іванович.
- Знайшла деяку інформацію щодо нашого клієнта. Виявляється, він блогер. Причому досить популярний. На його сторінку в Інстаграмі підписано 85 тисяч користувачів. І знаєте про що він пише в своєму блозі? Про пошуки усіляких міфічних істот. Наприклад, минулого місяця він публікував фотографії з озера Лох-Несс…
- Ну, про лохнеське чудовисько, котре нібито мешкає у далекій Шотландії, я чув. Але про колиндянського вампіра - ніколи! - Задумливо відзначив Микола Іванович і продовжив, - Як тобі вдалося це все розкопати?
- Просто вирішила подивитися, що публікували з хештегом чи локацією “Колиндяни” і Пол Джеффріс серед дописувачів виявився тільки один. До речі, останній допис на його сторінці було зроблено три дні тому…
- І що у тому дописі?
- В ньому йдеться про те, що він разом зі своїм другом Алексом натрапили на слід вампіра і обіцяє розповісти більше подробиць згодом. На фото Пол у барі з якимось хлопцем. Очевидно, це і є той самий Олександр. І все це супроводжується хештегом #theTruthIsOutThere.
- Схоже, хтось в дитинстві передивився “The X-Files”… А чому ти вирішила, що Алекс - це Олександр?
- Тому, що в дописі міститься посилання на сторінку такого собі Олександра Бабенко. Треба нам до цього Олександра навідатися.
- Та спочатку нам треба знайти бар, в якому було зроблено фото. Раптом цей Олександр якось причетний до зникнення?
* * *
Знайти єдиний у Колиндянах бар виявилося нескладно. Розташувався він на головній вулиці, яка за сумісництвом була частиною автомобільної траси, майже у центрі. Й дарма, що замаскувався під кафе з промовистою назвою “Дорожнє”.
Власник бару - колишній далекобійник і байкер Петро Вовк - облаштував його на першому поверсі свого двоповерхового будинку, в якому і мешкав. Односельчани позаочі жартували, що Петро живе на роботі. Говорити подібне у вічі побоювалися, бо виглядав Петро і справді загрозливо - майже двометрового зросту, з довгим волоссям і бородою, рясно забитий татуюваннями з сумними ангелами і черепами, з очниць яких виповзають змії. При зустрічі з ним бабусі хрестилися, а малі діти, побачивши його вперше, завмирали, роззявивши рота. Петра це забавляло, тому розвінчувати цей свій образ він не прагнув.
Коли сірий Опель зупинився навпроти дверей бару, Петро саме курив на балконі, що нависав над входом. Спершись на перила, які закривала собою поблякла від сонця вивіска, він спостерігав, як чоловік і молода дівчина вийшли з авто і попрямували до дверей. Зустрівшись поглядом з чоловіком, Петро привітався кивком голови, загасив сигарету і почав спускатись до бару.
Ввійшовши до бару, слідчі вмостилися за барною стійкою і стали чекати. Побачивши дзвінок, подібний до тих, які зазвичай лишають на рецепції готелів, Світлана потягнулася до нього рукою, але її зупинив голос Миколи Івановича: “Не треба! Він вже йде.” За мить у проході з’явився Петро.
- Добридень, шановні! Чим можу допомогти?
- Ми шукаємо одного хлопця… - промовила Світлана і простянула телефон, на екрані якого світилося фото.
- Так, це Пол! - вигукнув Петро, після чого скрушно похитав головою. - Хороший був хлопець…Тіло вже знайшли?
- Ми все ж сподіваємося, що він живий. А чому ви впевнені, що має бути тіло?
- Бо навряд він з Британії приїхав у Колиндяни горілки попити. Ви ж в курсі, що він тут шукав? Вампіра! Я, звісно, у всю цю потойбічну маячню не вірю. Але Пол цим горів!
- Тобто, ви теж про вампіра чули?
- Як тут не почуєш, коли все село про це гуде? Я вам більше скажу, Пол заходив до мене щодня... - бармен на секунда задумався, а потім продовжив - Ні, не міг він просто так взяти і поїхати. Особливо коли вони нарешті якусь зачіпку знайшли…
- Звідки вам про це відомо? Про зачіпку. І хто оці “вони”?
- Так я ж кажу, вони з Сашком Бабенком у мене тут ледь не штаб влаштували. Приходили кожний божий день, сідали он в тому кутку, - на цих словах Вовк вказав правицею кудись у темінь зали - і теревенили. Англійською, ясна річ, але я її трохи знаю…
- У школі вчили? - усміхнулася Світлана.
- Не судіть книжку за обкладинкою, дівчино! Це зараз я бармен, а колись працював далекобійником. Крім того я байкер. Дитя дороги в усіх сенсах.
- То це ваша чорна “Хонда” під вікном? - нарешті втрутився у розмову Шкляр.
- Ну, а чия ж? - з неприхованою гордістю відповів Петро. - Ми з цією лялечкою всю Європу вздовж і впоперек проїхали! Багато всякого я там надивився. Зрештою вирішив, що хочу мати власний бар. Що з того вийшло бачите самі.
- То куди міг подітися Пол, як гадаєте? - повернулася до справи Світлана.
- Думаю, його вбили через гроші. Вони у нього точно водилися, а тут - в Колиндянах - це рідкість. Знаю це, бо місцевих серед моїх клієнтів дуже мало. Якби не дорога, мій бар давно довелося б закрити. Я, до речі, Петро.
- Я - Світлана. Світлана Володимирівна. А це…
- Микола Іванович. Ми - слідчі з Чорткова. - на ці слова Шкляра Світлана втішено кивнула.
- Я так і зрозумів. - сказав байкер. А потім додав - Якщо будуть ще якісь питання, заходьте. А якщо не буде, заходьте також.
- Дякую! - Сказав Іванович і пішов до виходу. Світлана рушила слідом.
- Ви би з Сашком поговорили! Він точно має щось знати. - Кинув Петро навздогін, але не був певен чи його почули.
* * *
Наступною на черзі була Ганна Василівна Гончар. Оскільки вона виступала у якості заявниці, її адреса була в матеріалах справи. Потрібний будинок знаходився на бічній вулиці, що звертала з траси майже навпроти бару. Коли Опель підкотив під паркан, Ганна Василівна саме сиділа на веранді.
- Слава Ісусу Христу! - озвався до неї Шкляр.
- Навіки слава! - відповіла бабуся. - Ви до мене?
- Так! Ми слідчі з Чорткова, хотіли б поспілкуватися стосовно вашої заяви.
- Ви щодо Павлуші? Проходьте! Собаку не бійтеся - вона прив’язана.
Микола Іванович відчинив хвіртку і пропустив Світлану вперед, на що вона, проходячи повз нього, стиха промовила: “То ви мало того, що віруючий, так ще й джентльмен! Чого ще я про вас не знаю?”.
Вони сиділи на веранді і пили трав’яний чай під акомпанемент дощу. Ганна Василівна розповідала про свою молодість і хоч це ніяк не стосувалося справи, ніхто з гостей не наважувався її перервати. Аж поки старенька не замовкла, намагаючись видобути із залишків пам’яті черговий спогад.
- Чому ви назвали його Павлушею? - заговорила по справі стажерка.
- Кого? - не зрозуміла Ганна Василівна.
- Ну, того іноземця, що зник. Пола Джеффріса…
- А, ви про інтуриста? - обличчя старенької розтягнулося в посмішці так широко, що під її нижньою губою не залишилось жодної зморшки. Після чого вона почала розповідати.
Кілька днів тому до Ганни Василівні прийшов Сашко Бабенко й привів з собою якогось іноземця, назвавши його своїм другом. Цей хлопець українською не розумів ані слова, але дуже хотів дізнатися про те, як тут жилося за поляків. Навіть якесь прізвище називав, але Ганна Василівна не запам’ятала. Проте запам’ятала, що сім’я його в ті часи Колиндянами володіла.
Ще пригадала, як Сашко просив переповісти те, що колись Ганні Василівні її бабуся розповідала. То та казала, що за її дитинства дуже лихий пан у Колиндянах був. А ще від дорослих чула, що він їм життя не дає, кров їхню п’є. І звали того пана Корней.
- Потім Сашко запитав чи не проти я, щоб цей хлопець, якого він привів, кілька днів у мене пожив? Бо він, бач, історією цікавиться. Раптом я ще щось згадаю. Та й таких смачних страв, як я, жодна господиня в Колиндянах не готує. Йому хотілося, щоб Павлуша справжньої української кухні скуштував… Я спочатку проти була, бо хто його зна, що в того іноземця в голові? Тим більше коли він на мові не балака.
- То чим же він вас переконав? І чому Павлуша? - не витримав інтриги слідчий.
- Гроші запропонував. Хороші гроші. У порівнянні з моєю пенсією - цілий статок. А ще показав, як можна, не знаючи мови, через телефон спілкуватися - ти у нього говориш, а він перекладає. Так цей його друг сам мені і сказав, що його Павлом звати.
- Чи не могли б ми у вас зупинитися? На кілька днів, поки будемо цього вашого Павлушу шукати. Раптом він повернеться. Статок не пропоную, але щось заплатимо. А ще ми на мові балакати вміємо. - всміхнувся до старенької Микола Іванович і додав. - Дуже вже мені хочеться ваші страви спробувати.
- Лишайтеся! Я вам і літній кухні постелю. Можете у будь-який час приходити.
* * *
Будинок Бабенка був у іншій частині села - на березі річки Нічлава. Ганна Василівна детально його описала, тому слідчі впізнали його здалеку. Підійшовши ближче, вони побачили на подвір’ї невисокого білявого хлопця, що бавився з собакою.
- Ви Олександр Бабенко? - заговорила до нього Світлана.
- Так… - якось невпевнено озвався Сашко, припнув собаку і направився до непроханих гостей.
- Ми - слідчі з Чорткова…
- Слідчий - я, а вона - стажерка. - Втрутився у розмову Шкляр. - Ми розслідуємо зникнення Пола Джеффріса. Знаємо, що ви були з ним у вечір перед зникненням.
- Звідки така інформація?
- Бачили вас на фото в Інстаграмі Пола.
- О, то слідчі з Чорткова навчилися соціальні мережі перевіряти?
- Слідчі - ні, а от стажерки навчилися! - перехопила ініціативу Світлана, кинувши зухвалий погляд у бік слідчого.
- Як давно ви з ним познайомилися? - не звертаючи увагу на випад стажерки, вів далі Іванович.
- Кілька місяців тому. Побачив його сторінку в Інстаграмі й відтоді почав слідкувати. Іноді лишав коментарі - він на них відповідав. Потім перейшли у приватні повідомлення… Виявилося, що в нас багато спільних захоплень. Власне, я його у Колиндяни й запросив.
- Де він цю дурню про вампіра взяв? - поцікавився слідчий.
- Тобто, про вампіра ви теж вже знаєте?
- Так, підпис під фото… - нагадала стажерка.
- Точно! - вигукнув Сашко і ляснув себе долонею по лобі. - Це я йому про вампіра розповів…
- Ви хоч самі у цю нісенітницю вірите?
- Не те, щоб… Просто мені потрібна була історія, щоб Пол у Колиндяни приїхав. Тоді то я й пригадав, що бачив в інтернеті задокументовані спогади про польських панів-упирів, котрі над селянами знущалися. Серед них згадувався рід Городиських, який колись Колиндянами володів.
- А хто такий Корней?
- Не Корней, а Корнель! Корнель Городиський. Це той пан, котрий, наче як, кров з селян пив. Принаймі саме його Ганна Василівна згадувала. А ще він наш костел - той, що біля цвинтаря - побудував. В ньому він, до речі, і похований.
- То Корнель Городиський по вашому і є вампір? Ви ж розумієте наскільки непереконливо це звучить?
- Розумію. Як і те, що кожен бачить те, що хоче бачити. Особливо коли нарешті знаходить те, що так довго шукав. Навряд ти захочеш занурюватися у контекст, особливо якщо ти іноземець.
- Я тільки одного не можу зрозуміти, для чого вам був потрібен його приїзд?
- Як вам пояснити… Ви ж бачите, що з Колиндянами відбувається? Молодь тут не затримується і за першої-ліпшої нагоди виїжджає. Село поступово занепадає. А уявіть, що буде, коли світ про колиндянського вампіра дізнається? Це може вдихнути у Колиндяни нове життя!
- Тобто, вдихнути нове життя мав би той, хто це саме життя і висмоктує… - іронічно підмітив Шкляр.
- Щось я зовсім змерз. Ходімо до хати! - запропонував Сашко і всі троє рушили в бік будинку.
* * *
У будинку, за відчуттям Світлани, було не набагато тепліше, від чого вона зіщулилася. Помітивши це, Сашко заходився скіпати дрова, відламуючи від них тоненькі тріски, аби розпалювати піч. Тоді то дівчина й помітила, які у нього жилаві, наче виточені з каменю, руки.
Лиш коли язики полум’я в топці заходилися хтиво облизували цурки, малюючи на стінах кімнати химерні тіні, у просторій вітальні стало тепло й затишно. Після чого господар, наче той кіт, вмостився навпроти грубки і втупився у вогонь і раптом заговорив: “Вперше з Полом ми зустрілися у барі. Коли я зайшов, він стояв до мене спиною і про щось сперечався із барменом. Пам’ятаю, першим, що я тоді зауважив, було його волосся - руде і довге, наче вогняна грива. А ще мене здивувало, як добре наш Петро англійською говорить. Чув, що колись він далекобійником на міжнародних рейсах працював, та все ж.
Вони з Полом якось одразу спільну мову знайшли. Постійно говорили про музику, подорожі… Але улюбленою темою для обговорень був алкоголь. Пол стверджував, що немає нічого кращого за односолодовий віскі, Петро ж наполягав, що, аби напитись, найкраще підходить горілка. Потім Пол примирливо говорив щось про те, що все залежить від цілі - Петро погоджувався і вони випивали. Один - горілку, а інший - віскі. Я такому їх єднанню навіть трохи заздрив.
Направду, ми дуже багато часу в барі проводили. Для нас це було щось типу штабу. Полу подобалося, як Петро там все облаштував, а постійний доступ до алкоголю робив цю локацію ідеальною. Та перед тим, як засісти у штабі, я Пола до баби Гані влаштував. Хотів, щоб він справжній вкраїнський вайб відчув. І щоб нашу кухню скуштував, бо так, як готує баба Ганя, у нас в селі, певно, не готує ніхто.
Коли ж ми не сиділи в барі, то ходили селом по хатах найстаріших його жителів і розпитували про те, чи пам’ятають щось про Городиських? Розповідали переважно про те, що ті колись Колиндянами володіли і в тутешньому замку-палаці жили. Ще згадували про костел і крипту, у котрій хтось з того роду похований, але про те ми вже і так знали.
Тоді Пол сказав, що нам необхідно потрапити всередину. Та я заперечив, оскільки палац, як і костел, давно замкнені, а до проникнення зі зломом я не готовий. Через що він дуже засмутився. Та потім я пригадав, що у нас поблизу, на північ від села, є печера з надзвичайно милою назвою “Лисеня”. Полу ця назва сподобалась настільки, що кілька хвилин він витратив на те аби її вимовити, а коли йому це зрештою вдалося, запитав, що вона означає? Після моєї відповіді він закохався у неї ще більше і наполіг, що ми маємо ту печеру дослідити. Мовляв, вампір цілком може там переховуватись.
Ми зайшли до мене, взяли ліхтарики і попрямували у напрямку печери. Дорогою завернули до Джерела Святого Миколая, де набрали води, як сказав Пол: “Про всяк випадок”. Вхід у печеру виявився невеликим, десь в половину людського зросту. Пол заліз всередину першим. Я довго не наважувався послідувати за ним і лише дослухався до звуків, що долинали з темряви, як раптом почув несамовитий крик і глухий, наче від удару, звук. Мене охопила паніка і я застиг у заціпенінні, боячись поворухнутись. Скільки це тривало? Секунди. Можливо, хвилини… Складно сказати. Та зрештою, опанувавши себе, вирішив йти за ним.
Проскочивши крізь вузький отвір, я опинився у вузькому коридорі. Дно печери було глинисте і слизьке. Світячи ліхтариком поперед себе, я повільно рухався вперед і чим глибше я занурювався в нетрі печери, тим ширшим ставав прохід. Пройшовши метрів з десять, я нарешті зміг випростатись. Йти стало комфортніше, але відчуття страху не полишало мене. Здавалося, наче за мною хтось стежить.
Ще за кілька метрів я дістався до розвилки. Відгалуження праворуч виявилося зовсім коротким. Настільки, що промінь мого ліхтаря впирався в його кінець. Але лишалося ще два. Тож треба було вирішувати: продовжувати йти прямо чи звертати ліворуч. Тоді то я й помітив на глинистій підлозі сліди від протектора Полового взуття. Вони вели вбік. Я пішов слідом.
Згодом зауважив, що коридор трохи петляє і стає дедалі більшим. Зупинившись, я почув в глибині якесь якесь шаркання. У той момент я відчув, як волосся на моєму тілі стало дибки, але бажання врятувати друга штовхало мене вперед.
Коли коридор зробив ще одну дугу, я опинився у просторій залі, серед якої стояв Пол і обтрушував бруд зі свого одягу. Побачивши мене, він посміхнувся і, не говорячи ані слова, вказав пальцем на стелю. В підняв очі догори і побачив, як на мене зверху дивляться сотні очей. Від несподіванки я скрикнув, заточився і впав, від чого луна рознеслася печерою. А вже за мить ми з Полом вибухнули сміхом.
Виявилося, що печеру облюбували кажани. Вони висіли під стелею і спостерігали, як два телепні з острахом нишпорять серед їх володінь. Коли я сказав Полу, що кажани - це ті самі вампіри, він дуже тішився, адже побачив у тому добрий знак.
Потім ми пішли до бару, де Пол і запостив той допис, що ви бачили. Того вечора ми багато пили. Згодом Петро сказав, що має зачинятися, взяли в нього ще пару пляшок і години до третьої гуляли селом. Ніч була місячна і напрочуд тиха. Коли пляшки спорожніли, ми розійшлися по хатах. Після того Пола я більше не бачив.”
На цих словах Сашко змовк. Очі його зробилися скляними. Погляд, що до того був направлений на вогонь, здавалося, дивився кудись в порожнечу, а думки його були десь далеко.
“Якщо ще щось згадаєте - наберіть. Ось мій номер.”, - промовила Світлана, кладучи на підлогу поряд з Олександром прямокутну картонку-візитівку, і направилася до виходу. Микола Іванович мовчки пішов за нею.
* * *
Шкляр наважився перервати мовчанку лиш коли вони зі Світланою сіли в автівку:
- Є у мене відчуття, що він сказав не все. Більше того, переконаний, що він свідомо щось приховує.
- Ну, не знаю… Нормальний хлопець. Видно, що за друга переживає. І потім, ви цей його погляд бачили? - спробувала опонувати стажерка і, намагаючись відтворити порожній погляд Сашка, втупилась у приборну панель.
- Бачив! І це погляд людини, яку явно щось мучить. А ще я бачив твій…
- На що ви натякаєте? - з показним обуренням заговорила Світлана.
- Видно, що тобі подобається. - випалив Шкляр і після паузи продовжив. - Справа, звісно, твоя, але давай мислити логічно. Ми знаємо, що коли вони розпрощалися, на дворі була глуха ніч, так?
- Так.
- І додому тієї ночі Пол не повернувся… Якщо Сашко говорить правду, то зник він приблизно між третьою і сьомою ранку.
- Чому сьомою?
- Бо в селах люди зазвичай прокидаються рано. Всі одне одного знають і про Пола щось та й чули. А навіть якщо не чули, з такою яскравою зовнішністю він би точно без уваги не залишився. - пояснив слідчий і продовжив. - Так от… Між третьою і сьомою через Колиндяни не те, що рейсові автобуси не ходять, а навіть автівки не дуже їздять. Та якби яка й трапилася, водій навряд би наважився його підібрати. Тож він або сам пішов…
- …або його понесли. - продовжила думку стажерка, але Шкляр це проігнорував.
- Гіпотетично пішки він цілком міг дійти до Чорткова. Тоді нам треба переглянути записи з камер відеоспостереження вздовж автотраси. Звісно, якщо такі є. Або, як ти сказала, його понесли. Тобто, вбили. І тоді нам треба шукати тіло. Але де?
- Пропоную подумати над цим трохи згодом, а зараз варто перепочити.
- Тоді їдемо до бару!
У барі було майже порожньо. Лиш пара далекобійників сиділи за столиком в кутку. Коли слідчі зайшли всередину, Петро стояв за стійкою й ретельно полірував кухля. Побачивши ранкових візитерів, він поглядом запросив їх до стійки. Світлана цього чи то не помітила, чи просто зробила вигляд, і всілася за вільний столик. Микола Іванович запрошення прийняв.
Наблизившись до стійки він кивнув головою в бік далекобійників й аби зав'язати розмову, поцікавився:
- Знаєш їх?
- Вирішив одразу почати з питань? - кинув дотепом Петро і, не дочекавшись реакції, відповів, - Так. Але вони не місцеві, тому заходять не часто. Якщо хотів в них про Пола запитати, то, ймовірніше за все, вони про нього навіть чули.
- Та, то я так… - замявся Шкляр.
- Як справа просувається?
- Без тіла нема діла. - спробував віджартуватися Шкляр, але вийшло занадто чорно.
- Зрозумів. Що будеш пити?
- А з чого взяв, що буду?
- Я хоч і не слідчий, але слабкості нутром відчуваю. І моя робота цим слабкостям потурати. - хитро всміхнувся бармен.
Опинившись на самоті, Світлана почала гортати стрічки соціальних мереж. Як раптом на екрані висвітився незнайомий номер. Вона підняла слухавку і почула схвильований голос, який спочатку не впізнала:
- Добрий вечір! Світлана?
- Так…
- Це Олександр… Чи не могли б ми сьогодні зустрітися? Я хотів би вам дещо розповісти.
- Ми з Миколою Івановичем зараз під'їдемо.
- Не треба Миколи Івановича... Тільки ви.
- Ну, добре. То де зустрінемося?
- Знаєте де знаходиться наш палац? Чи замок. Чи і те, і інше… Не суть.
- Звісно! Ми сьогодні тільки те й робимо, що повз нього катаємось. Я, до речі, тут недалеко. У барі.
- Тоді виходьте. Я йтиму вам назустріч. Десь біля нього і зустрінемось. - Сказав Сашко і поклав слухавку.
Світлана встала з-за столику у попрямувала до барної стійки, втупившись в яку, розмірковував вголос уже добряче захмелілий слідчий:
- Ну, не міг же він отак взяти і зникнути! Лишити наплічник з усіма речами і просто піти у ніч, нікого не попередивши.
- А що, як це й справді вампір? - підкинув хмизу в багаття сумнівів Вовк.
- Ти ж сам у це не віриш! - з подивом підняв очі до бармені Шкляр.
- Не вірю. А ти?
- Я вже не знаю, у що вірити. Але точно знаю одне - якщо людину вбили, має бути тіло.
- Не скажи… У нас в Колиндянах приблизно о цій порі кілька років тому зник молодий хлопець... Батьки його померли, коли він ще малим був, тому його бабуся виховувала. А коли та померла, він лишився жити в її хаті. Жив тихо, ні з ким не конфліктував, але і не товаришував особливо. Хазяйновитий був, на роботі повагою користувався. Спиртне не вживав. Не мій клієнт, коротше. Так от… Жив собі й жив, аж поки одного дня він на роботу не вийшов. Прийшли до нього додому - хата відчинена, усі речі наче на місці, а його нема. Селом різні чутки ходили, але зрештою зійшлися на тому, що він десь поїхав. В поліцію не зверталися, бо нікому до нього діла не було. До речі, хата його - біля кладовища - досі пусткою стоїть.
- А як його звали? - вловивши слушний момент, вклинилася в розмову Світлана, адже відчувала, що спізнюється на зустріч і не хотіла змушувати Олександра чекати.
- Віталік… Віталій Книш.
- Микола Іванович, мені тут Бабенко телефонував. Сказав, що хоче зустрітися. - перемкнула увагу на слідчого.
- Коли? - спробував усвідомити, що від нього хочуть, Шкляр.
- Зараз.
- Вже йду… - він спробував підвестися, але ноги відмовилися йому підкорятися, через що так і залишився сидіти.
- Не варто. Він наполіг аби я була сама.
- То у вас побачення?
- Скоріше, ділова зустріч у неформальній обстановці. Побачимося у Ганни Василівни. - обірвала розмову стажерка, кивнула на прощання Петру і пішла до виходу.
- Ну, то йди! - крикнув Шкляр навздогін, після чого пробурмотів собі під ніс. - Пити ти все одно не вмієш…
* * *
Коли Світлана вийшла з приміщення бару, то побачила, що біля Опеля хтось стоїть. Придивившись, впізнала Олександра.
- Що ти тут робиш? - зі здивуванням чи то обуренням заговорила вона.
- На тебе чекаю. Ходімо, я маю тобі дещо показати.
Він узяв її за руку і потяг за собою. Світлану дещо спантеличила така рішучість, але вона не пручалася. Натомість з приємністю для себе підмітила, наскільки органічно вони перейшли на “ти”.
Дорогою до палацу Сашко белькотів щось про те, що під час їх першої зустрічі він трохи розгубився і розповів лише частину з того, що відбулося у їх останній з Полом вечір. Але Світлана не надто зважала на його слова. Аж поки Сашко не сказав, що не хотів у присутності старшого слідчого розповідати про порушення закону.
- Яке ще порушення закону?”, - зойкнула вона і зупинилася.
- Ну… - на мить запнувся хлопець. - Пам’ятаєш, я говорив, що Пол хотів до палацу і костелу всередину потрапити? Так от…
Того вечора ми з Полом прийшли до бару, де він, як завжди, дуже приязно і тепло, почав спілкуватися за барною стійкою з Петром, від чого я почувався трохи зайвим. Тому спробував перебрати увагу і розповів про нашу з Полом печерну пригоду. Так ми поступово перейшли до теми вампірів, яка згодом переросла у жваву дискусію на тему “Де саме у Колиндянах мав би жити вампір”. Я наполягав, що у замку-палаці, адже найвідоміший в світі вампір - граф Дракула - мешкав саме в замку. - Згадка про Дракулу й замок викликали у Світлани несвідому посмішку.
Петро ж весь вечір зубоскалив з самого формулювання, бо вампір, мовляв, мрець і жити не може навіть гіпотетично, а тому переконував, що перебувати вампір мав би у крипті костелу. Пол прийняв сторону Петра, через що я відчув роздратування й відсів за столик. Пол підійшов до мене, примирливо поплескав по плечу і я заспокоївся. Мені захотілося зробити щось для нього і тоді в мою голову закралася ідея залізти до замку, щоб Пол міг побачити все на власні очі. Хоча, мені й самому було цікаво, як там всередині, а Полу й поготів. Змарнувати таку нагоду він точно не міг, тому погодився миттєво. І саме тоді на радощах зробив всім відомий допис.
Оскільки замок-палац був поруч, я запропонував дочекатися закриття бару аби уникнути випадкових свідків. І весь цей час пив, бо дуже хвилювався. Я сподівався, що алкоголь допоможе мені хоч трохи розслабитися. В підсумку розслабитися вийшло настільки, що коли бармен натякнув, що посиденьки час завершувати, я насилу міг встояти на ногах. Та це не зупинило Пола від того, щоб прихопити з собою ще пару пляшок до тих, що вже хлюпались у наших шлунках. Лиш після того ми рушили у свіжість ночі.
Прохолодне осіннє повітря повернуло мене до тями і я згадав, що нам потрібен деякий інструмент, тож довелося заскочити додому. До палацу ми повернулися вже з болторізом, яким перерізали ланцюг, що оперезував ручки дверей, і зайшли до палацу.
- То оце і є твоє порушення закону? - пирскнула Світлана. - Нумо ходімо подивимось, що там всередині!
За кілька хвилин вони вже були у просторій залі палацу. Побачивши сліди від взуття на, вкритій шаром пилу, підлозі, Світлані стало моторошно і вона притиснулася до Сашка. Та його слова, що ці сліди лишили вони з Полом, трохи заспокоювали, але відчуття тривоги її не полишало. Вони мовчки ходили широкими коридорами від кімнати до кімнати, оглядаючи найтемніші закутки і шпарини. Коли вони опинилися у центральній залі другого поверху, Олександр підійшов до вікна і заговорив:
- Він таки його забрав!
- Кого? - не зрозуміла дівчина.
- Не кого, а що. Болторіз. Тієї ночі з Полом ми були у цій кімнаті. Говорили, дивились на місяць і пили. Пол був збуджений, але трохи розчарований тим, що вампіра у палаці не виявилося. Говорив про те, що Петро таки був правий і тепер нам неодмінно треба йти у костел.
Згадка про бармена мене розлютила і я бовкнув зайвого. Сказав, що всі ці історії про вампірів - повна дурня! Спробував пояснити, що польські пани-кровопивці у розповідях старих - лише фігура мови, яка до вампірів не має жодного стосунку. І написав я йому про це лиш для того, аби він приїхав у Колиндяни і згадав про них у своєму блозі. Через це він неабияк засмутився. Сказав, що я його використав, навіть спробував мене вдарити, але я ухилився. А оскільки битися з ним не хотів, вирішив, що краще піти додому. Тоді я бачив Пола востаннє.
- Так, а до чого тут болторіз?
- До того, що після вашого візиту, я почав пригадувати ті події. Згадав про болторіз і почав шукати. Вдома його не виявилося. Тут, як бачиш, теж. Думаю, Пол тоді прихопив болторіз з собою і пішов до костелу. Що було потім, можу лише здогадуватись. Він або нічого не знайшов і, остаточно розчарувавшись у всій цій історії, поїхав. Або ж навпаки… - замислено замовк Олександр.
- Тоді нам потрібно оглянути костел.
- Вночі я туди точно не піду! Краще ходімо до річки.
Сашко зі Світланою вийшли з палацу і пішли крізь зарості, які колись були парком, у бік Нічлави. Про Пола того вечора більше не згадували. Коли вони прощалися, дівчина раптом згадала про розповідь бармена і запитала:
- Ти про Книша щось чув?
- Про Віталіка? Так, був у нас в селі такий хлопець. Здається, поїхав кілька років тому. Він трохи старший за мене, тому ми майже не перетиналися. До речі, недалеко від костелу жив. А що?
- Та, так нічого. Бувай!
***
Коли Світлана прокинулася і війшла на ганок, Микола Іванович вже сидів на східцях і курив. Вигляд мав втомлений, наче усю ніч розвантажував вагони. Підвівши очі до стажерки, почав:
- Як зустріч пройшла? Щось по справі дізналася?
- Сашко сказав, що у ніч перед зникненням вони з Полом посварилися і той, ймовірніше за все, пішов до костелу. Схоже, нам варто пошукати його там.
- То на що чекаємо? Поїхали!
Костел знаходився на південній околиці села, біля старого кладовища. Колись розкішна, а зараз занедбана готична будівля, височіла над безладно розкиданими навколо неї надгробками. Та крізь густий туман з дороги проглядався лиш її силует.
Слідчий зупинив авто попід кованим парканом, що оперезував костел, точно навпроти поїденою іржею брами. Опустивши вікно, він намагався роздивитися будівлю. Виглядала вона велично, місцями трохи химерно, і разом з тим моторошно. Шкляр дивився на костел, не відводячи погляд, наче будь-якої миті звідти могло з’явитися щось. Коли вони вийшли з машини, слідчий наблизився до паркану і штовхнув браму. Та зі скреготом прочинилася і він прослизнув крізь шпарину. Штовхати браму ще раз він не наважився. Стажерка послідувала за ним.
Ланцюг, що мав вберегти начиння костелу від непроханих гостей, разом з замком лежав на землі, а двері були відчинені. Біля них, спершись на стіну, виблискував своїми яскравими жовтими ручками болторіз.
- Пол точно тут був… - майже беззвучно прошепотіла Світлана.
- Що? - перепитав Шкляр?
- Сашко казав, що після їх останньої зустрічі в нього зник болторіз. Схоже, це він. - вказуючи на інструмент під стіною, пояснила вона.
Почувши це, Микола Іванович рвучко ввійшов всередину. На запилюженій церковній лаві, звісивши голову набік, сидів чоловік з довгим рудим волосся. На його блідому, майже безбарвному, обличчі застигла гримаса болю - це був Пол. Слідчий сів на лаву поряд з тілом, дістав цигарку і закурив. Зробивши пару глибоких вдихів й окинувши поглядом похмурий навколишній простір, з неприхованою втомою в голосі, заговорив:
- Ну, що? Вітаю, справу розкрито!
- В сенсі?! - спантеличено вигукнула Світлана.
- У нас була справа про зникнення Пола Джеффріса? Ми його знайшли. На цьому наша робота завершена. Викликай криміналістів.
- Хіба ви не хочете розібратися, що тут сталося?
- А що тут розбиратися? Джеффріс з Бабенком посварилися і той його вбив. Кінець історії.
- Якось дивно це все… Тоді для чого Сашко місцезнаходження тіла підказав? І чому болторіз на місці злочину лишив?
- Підказав, бо хотів, щоб його знайшли. Це ж очевидно! Бо одна справа, якби Пол просто зник й усі вирішили б, що він поїхав - як свого часу Книш - і зовсім інша, коли тіло іноземця, який приїхав до Колиндян у пошуках вампіра, знаходять на руїнах закинутого костелу, у крипті якого похований імовірний вампір - звучить набагато цікавіше. Впевнений, знайдеться немало охочих цю історію в газетах розповісти. Може навіть епізод для “Битви екстрасенсів” знімуть. Тоді про Колиндяни точно вся країна дізнається. Хіба не цього Бабенко прагнув? А щодо болторіза… То, певно, п’яний був. Він же сам казав, що того вечора вони пили.
Поки слідчий ділився своїми роздумами, Світлана вже оглядала тіло і нишпорила по кишенях мерця. Спочатку намацала гаманець. Його вміст на перший погляд видався незайманим. Згодом знайшовся і телефон. “Щось не сходиться…”, - бурмотіла вона собі під ніс.
Прибравши пасмо рудого волосся, дівчина скрикнула. На шиї в мерця виднілися два отвори, що нагадували слід від укусу. Укусу вампіра. Слідчий ошелешено глянув на рану і тільки й спромігся, що вичавити з себе:
- Викликай криміналістів. Нехай розбираються.
***
Поки криміналісти оглядали місце злочину, Світлана вирішила прогулятися кладовищем. Зазвичай серед старовинних надгробків вона відчувала спокій, адже була переконана, що боятися треба живих. Та після побаченого в костелі, нею цілковито заволоділо відчуття тривоги, через яке в неї вже не було колишньої впевненості у безпечності мертвих.
Микола Іванович, після того, як вони залишили приміщення костелу, замкнувся в машині і безупинно курив, намагаючись не випускати Світлану з виду. Та зовсім не помітив, як авто криміналістів прибуло на місце й один з них постукав в його вікно. Від несподіванки Шкляр здригнувся, але вікно опустив.
Після того, як криміналісти оглянули місце і вийшли з костелу, Микола Іванович звертаючись до старшого, заговорив:
- Олексійович, що скажеш?
- Судячи з відсутності трупного задубіння, він тут пролежав не менше трьох діб.
- Ну, це ми знаємо…
- Мені впало у вічі те, наскільки неохайно сидів на ньому одяг.
- Перед смертю він багато пив…
- Справа не в цьому. Виглядає так, наче його одягли уже після смерті.
- Хочеш сказати, що його згвалтували?
- Під час поверхневого огляду тіла, ознак цього не виявлено. Проте, крім ран на шиї, які ти вже бачив, я помітив численні гематоми в області суглобів гомілкостопу.
- Тобто, йому зв’язували ноги?
- Так точно! А ще він, як для своєї статури, підозріло легкий. Та в будь-якому випадку, точну причину смерті ми зможе встановити лише розтин. Завтра зранку чекай на мій дзвінок. А поки відпочивайте.
Після цієї розмови Микола Іванович почував себе значно спокійніше. Ореол таємничості навколо цієї справи почав розвіюватися. З цим відчуттям слідчий спостерігав за тим, як люди у білих халатах вантажать тіло, колись громадянина Великої Британії, роздумуючи про те, у який саме момент тіло припиняє бути громадянином?
Стажерка повернулася лиш тоді, коли авто з тілом Пола рушило і Шкляр зачаровано проводжав його поглядом. На німе питання Світлани, всміхнувся й промовив: “Вампір у нас збоченець, виявляється. Людей роздягає, ноги їм зв’язує…, - потім додав - Результати розтину будуть завтра вранці. До того з Сашком вам краще не зустрічатися. А зараз я в бар! Ти зі мною?”.
***
Приїхавши до бару, Микола Іванович почав пити. І пив так завзято, що дивувало це навіть такого досвідченого бармена, як Петро. Бармен знав, що зранку авто слідчих бачили біля кладовища. І що в костелі знайдено тіло. Але чи було це тіло Пола? Що з побаченого в костелі того ранку могло настільки шокувати старшого слідчого?
Раптом Шкляр заговорив: “Знаєш, який сьогодні день? Перше листопада. А це означає, що минуло рівно чотири роки відтоді, як мій попередній напарник покінчив життя самогубством. Ми з Олегом в той час були найрезультативнішою парою слідчих в усьому Чорткові. Але на його тлі навіть я виглядав стажером. Олег був справжньою суперзіркою слідчого відділу.
Тож коли в Чорткові почали зникати молоді жінки, природно, що цю справу віддали нам. У місті тоді була справжня істерія. Жінки в темну пору доби не наважувалися з дому без супроводу вийти. Ходили плітки, що в місті орудує сам Чорт.
Нам знадобилося кілька місяців, але чорта того ми у підсумку ми таки взяли. Та незадовго до цього трапилася одна річ… Перестала виходити на зв’язок молодша донька мого напарника - дев’ятнадцяти Яна. Олег, звісно, намагався про це не думати. Сподівався, що зі справою це ніяк не пов’язано. Втішав себе тим, що раз не знайшли тіло, то вона просто кудись поїхала… Загалом у тій справі фігуругало сім жертв. Але так було до першого допиту, на якому з’ясувалося, що жертв було більше. І однією з них була Яна. Її тіло цей нелюд скинув у каналізаційний люк.
Під час наступного, після знахідки тіла Яни, допиту Олег ледь не забив підозрюваного на смерть. За це його відсторонили на кілька місяців, які він тільки й робив, що пив. Від нього тоді ще й дружина пішла - не змогла прийняти втрату доньки, звинувачуючи в її смерті Олега. І він, очевидно, теж. Тому у перший, після відсторонення, робочий день Олег замкнувся у кабінеті, витяг зі столу свою табельну зброю і пустив кулю собі у підборіддя. - Помітивши ошелешений погляд стажерки, яка сиділа поруч і все це слухала, Шкляр додав. - Як тобі така історія?”
Стажерка нічого не відповіла. Натомість показала бармену, що їй теж треба налити. Петро вирішив від гурту не відставати, тож зрештою пили вони втрьох. Від обіду й аж до пізнього вечора. Час від часу Микола Іванович з Петром виходили на перекур. Під час одного з них бармен почав вихвалятися, своїм садом.
Сад ховався від людських очей і шуму автотраси за будівлею бару. Був невеликий, але дуже затишний. Навіть незважаючи на те, що виноградна лоза попід шпалерами була вже прикопана, а плодові дерева стояли без листя, в саду пахло літом.
Коли чоловіки повернулися до бару, стажерка вже тягнула крізь соломинку якусь блакитну рідину.
- Що ти п’єш? - поцікавився Микола Іванович.
- Джин-тонік. - грайливо відповіла дівчина.
- А де ти його взяла? - розгублено запитав бармен.
- Поки ви десь там ходили, мені стало нудно і я вирішила спробувати себе у ролі барвумен. - з неприхованою гордістю говорила вона. - Знайшла за стійкою пляшку джину, а в холодильнику - лайм з тоніком і зробила собі коктейль!
- Що ти собі дозволяєш?! - захлинаючись від люті, спалахнув Петро, вхопивши з барної стійки склянку з коктейлем і блакитну пляшку Bombay Sapphire, вибіг з бару.
- Дивний якийсь… - знизала плечима дівчина.
Повернувся бармен вже без пляшки. Почав вибачатися, намагаючись пояснити свою поведінку тим, що не любить, коли хтось в його барі хазяйнує. Гості вибачення прийняли і продовжили пити. Згодом Світлані стало погано і вона пішла до вбиральні.
- Я ж казав, що вона пити не вміє. - з батьківською поблажливість прокоментував Шкляр характерні звуки, що долинали з вбиральні.
- Не варто було їй напої змішувати! - зі знанням справи додав Вовк. - Видно, це знак, що час наші посиденьки згортати.
***
Зранку старшого слідчого розбудив телефонний дзвінок. Бадьорий голос з телефону скомандував:
- Микола Іванович, вставай! Є результати розтину. Почну з цікавого - у тілі Пола Джеффріса не вистачає близько вісімдесяти п’яти відсотків від загального об’єму крові…
- Тобто, ти хочеш сказати, що це справа рук вампіра?
- Ну, якщо вже так, то правильніше казати “зубів”. - покепкував Олексійович. - Але давай поміркуємо: якщо об’єм крові середньостатистичної людини складає близько п’яти літрів, то це означає, що вампір мав би випити мінімум чотири. Ти коли-небудь пробував одним махом чотири літри пива випити? Ну, от… Людський шлунок на це не розрахований.
- То ти ведеш до того, що це інсценування?
- Так, причому досить незграбне. Справжня причина смерті - не крововтрата, а отруєння мідним купоросом. Припускаю, події в костелі того вечора розвивалися приблизно так: коли отрута подіяла на Джеффріса і він перестав подавати ознаки життя, вбивця зняв з нього одяг, прив'язав до ніг мотузку і підвістив тіло. Потім за допомогою тонкого металевого предмету конічної форми - ймовірно, шила - зробив на шиї два отвори і дочекався допоки з тіла стече частина крові. Та, очевидно, трохи перестарався, тому наш “вампір випив зайвого”. Потім вбивця спустив тіло, одягнув його й лишив у тій позі, в якій ви зрештою його і знайшли.
- А всі ці маніпуляції з роздяганням були для того, щоб не замастити одяг кров’ю?
- Це ти вже сам у нього запитай, коли знайдеш.
- Ну, це само собою! Слухай, Олексійовичу, а цей твій мідний купорос - це такий блакитний порошок? У садівництві використовується…
- Саме так!
Згадуючи події останніх двох днів, старший слідчий сів на край ліжка і перебирав варіанти. Потім розворушив сонну стажерку. Для неї цей день, через вчорашню пиятику, обіцяв стати максимально важким, тому Микола Іванович намагався бути максимально лаконічним у висловлюваннях.
- Світлано Володимірівно, схоже, я знаю, хто вбив Пола…
- Невже Саша?! - схопилася на ліжку Світлана.
- Не хвилюйся, не він… Я зараз їду в костел. Хочу там дещо подивитися. А ти маєш зловити попутку до міста й піти в лабораторію. Треба, щоб ти здала аналіз на токсини. - Помітивши нерозуміння в очах стажерки, додав. - Для розслідування потрібно… Повідом, як тільки отримаєш результат. Поки це все.
- Добре! - кивнула дівчина і почала збиратися.
Цього разу до костелу старший слідчий увійшов без зайвих вагань й одразу почав уважно оглядати приміщення, намагаючись приблизно відтворити хід подій. Та, за великим рахунком, йому лишалося з’ясувати, де саме було підвішене тіло. Решітки на вікнах для цього не дуже годилися, тому Шкляр вирішив оглянути балкон, який ховався в глибині костелу і під час минулого візиту лишився без належної уваги. Очевидно, через дивний напад страху, що охопив слідчого. Піднявшись сходами, Микола Іванович уважно оглянув перила і ближче до правого краю помітив характерні потертості, схожі на слід від мотузки.
Спустившись донизу, слідчий оглянув підлогу на предмет крові, але жодних її слідів знайти не вдалося. Тоді він зрозумів, що, аби не забруднити підлогу, кров мали зібрати у якусь ємність. Але у костелі нічого подібного не знайшов, тому вирішив оглянути будівлю ззовні.. Навколо підмурку теж нічого не виявив. Та, відійшовши трохи далі від костелу, серед надгробків, натрапив на старовинну, зроблену з цільного дерева, купіль, що лежала догори дном. І, судячи з вигляду, вона з’явилася тут нещодавно. Слідчий спробував її перевернути, але, припіднявши, відчув нестерпний сморід. І одразу набрав Олексійовича:
- Слухай, я тут у костелі на перилах балкону сліди від мотузки знайшов. Схоже, на них тіло й підвішували. А ще серед могил натрапив на одну річ… Певно, це згадані тобою відсутні відсотки від загального об’єму крові Пола Джеффріса.
- Зрозумів, скоро буду!
Старший слідчий сидів над своєю знахідкою, коли йому зателефонувала Світлана:
- Микола Іванович, в мене в крові виявили сліди сульфату купруму. Гадки не маю, що воно таке і звідки у мене в організмі взялося…
- Про це я тобі пізніше розповім! А зараз їдь до мене. І прихопи з собою пляшку джину. Bombay Sapphire. Таку, яку ти вчора за барною стійкою знайшла. Хочу Петру борг віддати. - Сказав Шкляр і поклав слухавку.
***
Дочекавшись, поки криміналісти оглянуть нові знахідки, Микола Іванович поїхав до Ганни Василівні і став чекати Світлану. Вона приїхала за годину. Привезла з собою джин і коробку якихось цукерок. Помітивши реакцію на них слідчого, пояснила:
- Мені за вчорашнє й досі перед ним незручно. Це моє вибачення
- Добре, я передам.
- Передасте?
- Так, до бару я піду сам, а ти поки відпочинь.
Микола Іванович кинув пляшку з цукерками на пасажирське сидіння і поїхав до бару. На парковці біля нього звично стояла хазяйська Хонда.
Впізнавши в проході постать слідчого, Вовк доброзичливо розкинув руки й заговорив:
- Добрий день, Микола Іванович! Як самопочуття?
- Бувало й краще! - лагідно відповів Шкляр. - Але тішить те, що розслідування потроху просувається.
- А як там Світлана? - трохи схвильовано поцікавився Петро.
- У неї сьогодні лікарняний. Твоїми стараннями, між іншим…
- Та хіба ж я її пити змушував? - Всміхнувся бармен.
- До речі, вона просила переказати тобі вибачення за вчорашнє. - сказав Шкляр і простягнув бармену коробку цукерок.
- Та, не треба було… - помітно зніяковів Петро.
- Треба, треба… А це від мене! - З цими словами Микола Іванович видобув пляшку джин і поставив на стійку.
- О, це по-нашому! - зреагував бармен і поруч з пляшкою на барній стійці миттю з’явилася пара чарок. - До речі, чув ви Пола знайшли? Точніше, тіло…
- Так, вчора… Шкода хлопця. За нього і вип’ємо!
- Як гадаєш, хто його вбити міг?
- Та, був в мене один підозрюваний… Спочатку, коли ми тільки-но Пола знайшли, я був впевнений, що це Бабенко. Мало того, що він нам місце, де тіло шукати, підказав, так ми біля тіла ще й болторіз з його відбитками знайшли. Крім того, у нього був мотив і можливість. Все вказувало на нього! Та потім Світлана помітила на шиї Пола дві невеликі рани, як від укусу вампіра. Принаймі десь так їх у фільмах зображають. А коли сьогодні зранку результати розтину прийшли, то з’ясувалося, що в нього ще й частина крові відсутня…
- Тобто, ти хочеш сказати, що Пол вампіра таки знайшов? - зобразив здивування Вовк.
- Або вампір його. - загадково посміхнувся слідчий. - Але це не все. Криміналіст сказав, що його отруїли.
- Я щось нічого не розумію. Для чого вампіру труїти Пола?
- В тому й справа, що ніякий вампір Пола не труїв! А той, хто труїв, хотів, щоб ми всі так думали. Тому після його смерті намагався зобразити все так, наче це справа рук… Точніше, зубів вампіра. Задля цього він навіть кров з тіла злити не полінувався, уявляєш? Але для того треба мати неабияку силу. Здоровенний бугай, певно.
- Тобто, звичайне вбивство на побутовому грунті? Як я й казав! - Задоволено плеснув в долоні бармен.
- До речі, цікавий факт! - уважно розглядаючи вміст чарки, змінив тему слідчий. - Ти знав, що більшість людей помилково вважають, що цей джин - Bombay Sapphire - блакитного кольору? Все через колір пляшки. Я, направду, теж так думав. До сьогоднішнього ранку. А коли дізнався, що Пола мідним купоросом отруїли, то пригадав вчорашній вечір і джин-тонік, який собі Світлана наколотила. Я почав перебирати в пам’яті увесь джин, який коли-небудь пив. І знаєш що? Жоден з них не був блакитного кольору. Жоден! Цей, як бачиш, теж…
- Ти на що Микола Іванович натякаєш?
- Не натякаю, а говорю прямо - то був не джин!
- Ти хочеш сказати, що я людям бодягу наливаю?
- Цей варіант я теж розглядав, але все ж змусив Світлану здати аналіз на токсини. І в неї, як і в тілі Пола, теж мідний купорос знайшли. Петро, навіщо ти людей труїш?
- Не людей. Лише Пола. З Світланою випадково вийшло…
- То навіщо ти Пола отруїв?
- Заради грошей!
- Тоді чому телефон з гаманцем не взяв? І всю цю виставу з вампіром затіяв?
Петро Вовк опустив очі, похитав головою і почав розповідати: “Вбити людину заради гаманця і телефону - це несерйозно! Навіть якщо гаманець з фунтами, а телефон - iPhone. Мені потрібен був розголос. Та навряд його могли забезпечити дописи блогера-невдахи. А от звістка про його смерть за загадкових обставин - цілком. Особливо якщо цей невдаха - громадянин Великобританії, який приїхав шукати вампіра. Ця історія цілком може стати поштовхом до того, що більше людей про Колиндяни дізнається. Й навряд всі будуть розбиратися, що трапилося насправді. Бо кожен бачить те, що хоче бачити!
Але тобі, Миколо Івановичу, розкажу: тієї ночі я вийшов на балкон покурити і помітив, що зі сторони палацу, вздовж траси рухається якась постать. Ніч була місячна, тому я легко впізнав у ній Пола. В правій в нього була пляшка, а в лівій - якийсь інструмент. Як ти вже знаєш, то був болторіз. Очевидно, що Пол планував залізти у костел і я вирішив, що це мій шанс.
Я взяв пляшку джину, і насипав в неї мідного купоросу, повісив через плече моток мотузки, поверх якого натягнув свою байкерську куртку, й запхав у кишеню шило. Коли я прийшов до нього, він сидів всередині костелу і крутив в руках порожню пляшку. Побачивши мене, він злякався, а потім зрадів. Не знаю чому більше: мені чи моєму дарунку.
Потім ми говорили. Пол пив, а я чекав, поки подіє отрута. Коли він перестав дихати, я обережно витяг пляшку з його рук і почав його роздягати. Мені це не подобалося, але я мусив, щоб версія з вампіром виглядала максимально правдоподібно. Та найогидніше у тому всьому виявилося зливати кров!
Спочатку я планував підвісити тіло на гілці найближчого, достатньо великого дерева. Та з’ясувалося, що всередині костелі є балкон. Стара купіль, на яку я наткнувся, теж стала у нагоді.
Та поки я робив з тілом Пола всі ці жахливі речі, приміщення костелу огорнув який дивний туман, який заповнював собою кожну шпарину, від чого виникало відчуття, що він заповзав мені під шкіру. Навколо блукали якісь тіні і, я присягаюся, я чув голоси! Здавалося, це тривало цілу вічність. Тієї ночі я ледь не втратив розум і заприсягнувся, що ноги моєї там не буде!
І знаєш що, Івановичу? Після тієї ночі я впевнений, що Віталік Книш нікуди з Колиндян не поїхав…”
