Самовпевнена Хрінь
Розділ №1
Зейнберг Саксонський.
Це ім’я лунало у моїх думках. Він був загадкою для всіх чотирьох поколінь які здатні були пам’ятати один одного, всі говорили про нього немов знали його особисто, але ніхто не бачив його ніколи. Його ім’я знали всі, проте запитати що ж він такого зробив, не наважувався ніхто, кожне створіння у цьому краї здавалося знало про Зейнберга Саксонського, оспівувало його у піснях і віршах, та на його імені і закінчується вся інформація про нього. Я не раз ловив себе на думці що поважав це ім’я як найвеличнішої людини нашого світу, проте його робіт не було зовсім. Чи був він вигадкою? Ні, однозначно ні, не міг весь світ ось так легко збожеволіти і возвеличувати людину якої навіть не існує. Тоді у чому справа? Що за імла стерла з нашої пам’яті спогади про нього? Ця думка не давала спокою багатьом, легенди і міфи настільки заполонили наш світ що галузь історії залишалася найменш дослідженою.
Я обожнював свою роботу, життя моряка приносило мені задоволення. А лише одна думка про холодні вітри моря, що поколюють шкіру обличчя змусила посмішку з’явитись на моєму обличчі. Вмочивши швабру у казан з водою я знову почав вимивати палубу, морська вода залишала жахливі сліди на палубі мого улюбленого корабля, а юні матроси завжди лінувалися пройти кілька зайвих метрів щоб набрати річкової води що протікала через місто. Закінчуючи прибирання я на хвильку зупинився полюбуватись виконаною роботою, як раптом помітив свіжі сліди бруду.
— Друже мій! — почувся радісний голос мого друга, коли той вигулькнув зза борта.
На вигляд Азріелю було повних двадцять три, хоча насправді йому двадцять сім. Він носив маленькі окуляри, що постійно з’їжджали додому через його куций ніс. Проте його статуті позаздрили б багато хлопців. Ростом він був невисокий, що давало мені можливість кепкувати з нього, (жартую, я ніколи б не ображав свій улюблений «метр в галошах»)
Я лише розчаровано зітхнув, помітивши сліди бруду що повільно поширювались кораблем, адже він, і його постійно невимовний запас ідей що конвертувався у енергію, постійно тупцював та обходив весь корабель створюючи новий простір для роботи.
— Вибач, — на мить спокійно сказав Азріель, і додав: — я просто не міг стриматись аби чим по швидше розповісти тобі про новину!
— І що ж такого цікавого ти знайшов цього разу? Знову будеш розповідати мені годинами про унікальний вид водоростей що знайшов на березі, а потім помітиш що це шматок рибальської сітки? — кепкував я.
Азріель ніяковіло розсміявся та спробував приховати ніяковіння.
— Гадаю ми обоє вже зрозуміли що біолог з мене жахливий, —підсумував він
— То що за новину ти приніс?
— Чув що король оголошує відбір науковців для роботи в галузі історії?
— Хочеш спробувати? — сказав я перейшовши до прибирання у своїй каюті.
— Просто виникла така ідея.
Мені здалось це дивним, Азріель і так був доволі відомим науковцем при дворі короля, а коли він казав «просто» то це означало що воно точно якусь причину, але Азріель який звик всім зі мною ділитись просто не зміг встояти спокусі і втримати язика.
— Боїшся що не візьмуть?
— Є трохи, в мене просто мало досвіду саме в галузі історії, та й ідей мало...
— Найкращий спосіб назбирати ідей це чудова книга та філіжанка кава, до закінчення відбору ще два місяці.
— Варто буде піти до нашого місця — пробурмотів Азріель собі під ніс, що означало що він вже далеко не в нашому світі.
Розділ №2
Закінчивши прибирання корабля я спокійно зняв щасливого кашкета та пішов додому. Вечірнє повітря приємно обпікало моє обличчя, волосся було скуйовджене після довгого перебування у кашкеті. Я крокував вулицями міста, з кожним кроком у вухах відлунював знайомий звук бруківки, гомін вулицями досі не вщухав, продавці енергійно агітували купляти саме їхній продукт. Мій погляд на мить затримався на спокійному морі, чайки ловили собі здобич пролітаючи над спокійними хвилями, що коливались у ритмі міста. Лагідні проміння яскраво-помаранчевого кольору забарвлювали теплі води моря, дітлахи весело бавилися плюскаючись у воді, а їхні батьки весело хихотіли та розмовляли один з одним. Ця картина не могла не викликати у мене посмішку на обличчі, люди навколо мене бігали кожен занурений у свої турботи та думки, та я просто насолоджувався моментом. Інколи, важливо просто зупинитись на мить, поглянути навколо себе, та помилуватись природою, ми стали настільки заклопотані що навіть не помічаємо к поступово віддаляємось від матінки природи.Посмішка ширшала все більше й більше, а я радісно проводив очами кожного хто проходив повз, піднявши голову до неба, моя душа радісно защеміла, при вигляді хмар, їхній колір переливався завдяки яскравому сонці що ось-ось мало зайти за горизонт та передати нічну естафету місяцю та зіркам. Крок за кроком я проходив узбережжя наближаючись до вузеньких вулиць, їхні боки прикрашали затишні пекарні, що навіть у таку годину досі поширювали вулицею ароматний запах свіжого хліба та тістечок. Закинувши руку у кишеню свого жилету я дістав кілька срібних монет, хвильку повагавшись я все ж таки рушив до дверей пекарні. Купити собі смачненьке тістечко завжди було сильною спокусою для мене .Дорога додому пройшла надто швидко за смакуванням тістечка від нашого любого пекаря Люка. Всі у місті хвалили його за золоті руки, борошно у його пекарні завжди знаходило своє нове життя, інколи він дивує нас такими шедеврами що шлунок крутить від бажання скуштувати.
Проте коли я дійшов додому я помітив у вікні свого будинку обличчя матері. Ох, це завжди було не добрим знаком, понад п’ятнадцять років жив сам, але через недбалу дитинку, яка вирішила погратись з сірниками, що призвело до зруйнування будинку матері, на деякий час вона прийшла жити до мене. Ще раз зітхнувши, я відчинив двері і приготувався до криків.
— А ось і він!Морячок повернувся, про рідну матір забуваєш, а мені може харчуватись немає чим!
— Матусю у підвалі достатньо їжі навіть якби нас було четверо, гадаю ти просто перебільшуєш — спокійно сказав я намагаючись уникнути чергової сварки.
Та на мій жаль, уникнути чергових нарікань не вдалось, тому зараз я опинився за дверима власного будинку. Що ж, якщо так бути, то бути. Єдиний хто прийняв би мене був би Азріель, тому рішення виникло одразу: піду до нього.
Я крокував пустими вулицями, світло в деякий будинках досі горіло, а в деяких давно згасло, сповіщаючи про мирний сон господарів будинку. Проходячи повз покинуту будівлю кравця, до моїх вух долинуло два чоловічі голоси.
— Ми мусимо його зупинити, він зруйнує все якщо полишити все як є — сказав чоловік з відчутним акцентом Мон’єру.
— Він не зможе нічого зруйнувати, ти сам віриш в це?
— А якщо він дізнається? — голос чоловіка був пронизаний панікою
— Послухай, наша справа, передати інформацію сім’ї Вільгельмів, а що з нею буде далі вже не наша справа
— А якщо він дізнається швидше ніж ми отримаємо доступ до скарбу?Ґ
На мить чоловіки замовкли, з середини приміщення не було чутно нічого, здавалось немов вони стояли приклеєні до підлоги і сильно сперечались один з одним, невідоме відчуття затиснуло мій шлунок. Яна мить я знову відчув себе дев’ятирічною дитиною, що нафантазувала собі захоплюючу історію в голові і тепер повна інтузіазму шукає стародавній скарб. Та я повернувся до реальності, дещо сумна думка повернула мене на землю, я більше не дев’ятирічний хлопчик, та коли я знов почув два голоси до мене дійшло усвідомлення «Ця розмова реальна, і вона має не надто хороші наслідки».
— Якщо ти віриш що цей нікчемний науковець або його друг морячок здатні розгадати таємницю що похована понад десять століть то в тебе дуже серйозні проблеми з оцінкою ворога!
— Ніколи, недооцінюй ворога — холодно відповів чоловік з акцентом.
— Гаразд, навіть якщо так, нам потрібно змусити їх затриматись, повінь невдовзі закінчиться, і Азріель це розуміє, єдиний шанс відправити їх закінчити почате.
— Рано. Ще не все готово.
Розмова чоловіків припинилась, вікно з будинку зачинили, а свічку що випромінювала невеличке джерело світла загасили. Стоячи на місці мій мозок намагався сприйняти інформацію. Серце стрибало від адреналіну, а юнак, спраглий до пригод рвався кинутись у течію пригод. Та мій мозок, що сигналізував про небезпеку, нагадав мені про обачність.
Шукати Азріеля вдома, виявилась би напевно найбільш безглуздою ідеєю, захоплений мотивацією він точно сидить у особистій бібліотеці ради старійшин. Тому мій мозок накреслив у голові уявну карту міста і проклав маршрут до маяка.Раніше, це був звичайний маяк, але після пожежі у будівлі ради старійшин, всі старовинні книги довелось перенести туди. Підійнятись гвинтовими сходами виявилось для мене маленьким випробуванням, тому коли тінь від свічки Азріеля впала мені на облтчч зупинишся перевести подих
— Хто там? — промовив Азріель глибоким голосом ховаючи книгу у сховок.
Розділ №3
— Це я.
— Саймоне, що ти тут забув?
— Дай хвильку перепочину, — сказав я проходячи останні кілька сходинок перш ніж остаточно виринути зі сходів, — взагалі, мене рідна мати вигнала з власного дому. А так то я почув дивну розмову.
Після моїх слів він остаточно повернувся до мене виринувши з чергової книги що була розгорнута перед ним.
— Що за розмова?
— Дуже заплутана і незрозуміла.
Переповівши йому всю розмову ми обоє поринули в хвилину тиші, блукаючи своїми роздумами. Уважно слідкуючи за реакцією Азріеля я помітив що він напружився.
— Мені здається це звичайна розмова, гадаю за нею немає ніякого прихованого сенсу
— Думаєш? Здається мені щось тут не так.
Азріель лише знизав плечима
— Можеш бути впевнений, там немає нічого поганого
— Але ж там згадували сім’ю Вільгельмів, хіба це не причина хвилюватись?
— Ти віриш в те що у нашому місті є якась там організація сім’я Вільгельмів?Дурниці дітей з багатою уявою
Я лише промовчав, це здалося мені надто дивним, та я промовчати, не було сенсу продовжувати розмову. Мій погляд впав на книгу перед Азріелем
— Що за книга? — запитав я.
— Та так, про третю цивілізацію.
— А якщо детальніше?
Азріель у відповідь лише перегорнув кілька сторінок і просунув до мене книгу. У книзі був опис культури «Остерії». Я вперше чув про цю назву тому з цікавістю заходився вивчати сторінку. На першій сторінці були зображені рукописні малюнки якоїсь церквм, вона мала гострі шпилі, великі колони, а найбільш мене вразили скульптури зображення ангелів та демонів що доповнювали один одного. Великі ворони що сиділи на колонах обабіч входу. Дивлячись на малюнок я був глибоко вражений як і талановитістю художника так і вміннями архітекторів, котрі здатні спроектувати иакмй шежевр. Навіть дивлячись на малюк я міг заприсягтись що в житті воно виглядало напевне ще краще та більш виажаюче. Та тоді мої думки знову повернулись до малюнку, я ніколи не бачив такої церкви, побувавши у стількох містах я не пригадував жодної церкви що могла б зрівнятись з цією.
— А де знаходиться ця церква?
— Дідько його знає.
— Тобто?
— Тобто отак, ця цивілізація зникла з нашої планети наче зненацька провалилась під землю.
На наступній сторінці було зображення одягу. На сторінці у кольорі юудь намальовано чоловіка і жінку. Жінка, обличчя якої було доволі вродливе, була вдягнула у чорну сукню, на ній був помітний шар мережива, а її руки були вкриті вишитими трояндами та мережевими рукавичками. Кучеряве волосся ніжно спадало на її плечі, а маківку закривав елегантний капелюшок. Поряд, біля жінки стояв чоловік, ввін був вдягнений у одяг що дещо нагадував середньовічний, чорна сорочка була підперезана паском, а штані ідеально пасували до чоботів, на паску чоловіка модна було помітити маленьку сорочку, а також помітною деталлю були хрестити та прикраси з крилами чи едеменатми пов’язаними з ніччю. Сам чоловік мав шикарні вуса та широкі плечі, що додавали йому привабливості . Прочитавши короткі записи на сторінках я зрозумів що на малюнку були зображені граф та графиня Остерійські. Невідомий художник намалював малюнок на святі смерті, як я зрозумів для них це була як для нас Пасха.
— А чим відрізняється їх культура від наших?
— З впевненістю можу сказати, у них було повне рівноправ’я, жінок тут любили як богинь, а чоловіків як богів. Мова в них дивна, я досі ніяк не можу зрозуміти як її перекласти, їхня особливість була в освіті, у них була своя система, тому в них було дуже багато розумних людей. А як читаю їхні культурні досягнення аж голова обертом йде, стільки літераторів та науковців я в житті не бачив. Література їхня дуже багата, більшість творів описують велич природи. А пісні у більшості пов’язані інструментальною музикою. Є тут місце одне потаємне, там маж бути більше інформації про батьків засновників нашої країни та міста, гадаю там буде більше інформації про ту цивілізацію, хочеш підем?
Я кивнув , Азріель махнув рукою взявши свічку і пішов вниз по сходах.Я добре знаю свого друга, тому мовчки покрокував за ним, напружуючи очі намагаючись розгледіти сходинки. Підтримуючись рукою за кам’яні стіни маяка, інколи мої долоні вловлювали вібрації що виникали внаслідок удару хвилин об маяк. Згодом ми опустились до вхідних дверей, з яких віяло холодним потягом морського повітря. Азріель дістав з кишені зв’язку ключів, і передав мені свічку аби добре розглянути ключі.
— Тут є потаємні двері, які виводять у підвал маяка ,— пояснив Азріель.— Старійшини заховали там найцінніше, одного разу один них обмовився що там є книги сімейним древом, починаючи з батьків засновники.
— Їх троє було
— Якщо не помиляюсь то так, але найцікавіше що там були записані їх родоводи до заснування міста. Гадаю ти бачив те сімейне древо що представлене у нас на площі, але це древо унікальні. Вона може відкрити очі нам на багато питань.
Мої очі були прикуті до стіни, у ній я помітив маленький отвір, ймовірно це був отвір для замка. Азріель радісно вигукнув нарешті знайшовши потрібного ключа, він саме збирався встромити ключа щоб відчинити двері, проте я зупинив його руку
Що таке? — поглянувши на мене запитав Азріель
Я підніс свічку ближче до отвору.Під світлом з невеличкого вогника свічки на фоні отвору почали виникати подряпини біля отвору у стіні. Азріель досі здивовано дивився на мене, але я вирішив поки не казати йому про те що побачив, можливо сюди вже хтсоь заходив до нас, або ж і сам Азріель. Мій погляд пав на ключ, він був старий, і схоежним вже давно не користувались, отже зазодив аж ніяк не Азріель чи попередній власник ключа. Проте свіжі подряпини не давали мені спокою
— Нічого, побачилось щсоь — збрехав я, відпустивши руку Азріеля.
«Будь обачний» повторював я собі.
З допомогою кількох поштовхів двері прочинились, і перед собою ми помітили велике приміщення. Світло від свічки не давало можливості добре оглянути кімнату, але навіть бачучи лише частину кімнати, можна було з впевненістю сказати, книг тут багацько, з сотні дві а то і більше. Я знову розглянув кімнату, і нарешті ступив крок у середину, переступивши поріг, я відчув запах книг. Запах чорнил та паперу різко контрастував з вологим холодним повітрям з моря.
— Потрібно знайти важіль, — сказав Азріель оглядаючи кімнату .— Здається я його знайшов
Крок за кроком я дістався до Азріеля, а тоді поглянув на важіль перед нами.Мовчки кинувши погляд ми склали руки на важіль і почали тиснути всією силою на нього, через нечасте використання, важіль з важкістю піддавався тиску. Врешті решт ми змогли увімкнути світло. Один за одним повільно вмикались ліхтарі над нашими головами, освітлюючи кімнату, яка тепер здавалась ще більшою. На одному зі столів ми помітили портрети, батьків засновників, крокуючи до них я розглядав портрети .Якщо покладатись на моє око, їх малював один художник. Коли раптом мою увагу привернув один портрет, позаду нього, виднівся слід від іншого портрету. На стіні, чітко було видно шо раніше на цьому місці зберігався інший портрет, а нещодавно його змінили на менший.
Чого закляк? — голос Азріеля повернув мене до реальності.
Бачиш? Цей портрет нещодавно тут поставили, позаду видно що раніше тут стояв набагато більший портрет
Азріель уважно розглянув портрет, він підправив свої окуляри що як зазвичай спадали з його перенісся і прочитав текст написаний на портреті
— Дурня, ти вже мариш друже, — сказав він постукавши мене по плечу.
Але я знав напевне, це не марення, не сон, і тим більше не безпідставні підозри. Щось відбувається.
— Де сімейні древа батьків засновників?
Азріель відчинив таємний сховок, що був замаскований під полицю. Уважно оглянувши вест сховок, ми не помітили ніяких підозрілих деталей. Сам сховок, вмістив у себе три книги, на них зберігався товстий шар пилу. Ми обережно взяли книги та поставили їх на стіл. Розгорнувши книги на форзаци ми помітили портрети батьків засновників. Троє молодиків, гордо дивилися на нас з пишно оздоблених форзаців. Моє серце трепетало відчуваючи між пальцями вибоїсту текстуру сторінок. І я не один відчував це, повернувши голову я помітив як очі мого друга ледь не сяяли від знахідки.
— Що саме ми шукаємо? — сказав я нарешті позбувшись захопленої тиші між нами
— Гадки не маю, нам потрібні будь які згадки про треті континент, але всі книги написані якоюсь, не зрозумілою мені мовою, вона доволі подібна до тих портретів які ми бачили.
— Переглядаючи книгу, ми помітили цікаву особливість, з новим поколінням, була прикріплена карта світу, найцікавіше, що карти постійно відрізнялись. Це було б нормально, якби вони відрізнялись усюди, але вони відрізнялись лише в одній ділянці, рівно посередині між Вольнією і Мон’єром
— Гадаю тут і був цей третій контент, таке відчуття наче його намагались приховати.
— Якщо хотіли, значить була причина.
У мої очі кинувся цікавий збіг, кожні двісті років, у сімейному древі повторювались три імені: Саймон, Блейз, Азріель.
— Дивись, імена повторюються, випадковість чи традиція?
На обличчі Азріеля з’явилась легенька посмішка.
— Гадаю...— він на мить замовк задумавшись, — просто збіг.
Я роззявив рота щоб почати говорити, як раптом двері у приміщення з гуркотом зачинились.
Розділ №4
Ми з Азріелем перезирнулись, наші серця калатали від страху, якщо нас зачинили у цьому приміщенні, це кінець. В кімнаті панувала тиша, а єдиним звуком було наше нервове дихання, серця шалено калатали, стук від ударів відлунював у вухах, створюючи незвичне відчуття. Кивнувши Азріелю, я обережно почав наближатись до дверей, а з кожним кроком в голові крутитись все більш і більш нав’язливі думки. Моя рука тремтіла, коли я підносив її до дверей, зробивши ще один глибокий ковток повітря, я притулив вухо до дверей
Тиша.
Ззовні було чутно лише скрип вхідних дверей, що гойдались створюючи скрип, удар морських хвиль об кам’яні стіни маяка. Але коли до моїх вух долинув слабкий шепіт, в душі щось схаменулось від страху
«Невже шукаєш мене, онуче?» а вслід за словами у моїй голові пролунав єхидний сміх
Цей голос не був мені знайомий, і я ніяк не міг зрозуміти де він лунав. Він немов крутився навколо моєї голови, і час від часу щось нашіптував. Тихий, пронизаний хрипом голос, досі щось казав, проте це вже швидше було схоже на бурмотіння аніж на розмову. Я стояв немов вкопаний.
— Саймоне, все гаразд? — рука Азріеля, яку він поклав мені на плече повернула мене до реальності.
Страх заполонив моє тіло, я чув хрипле нашіптування невідомого чоловіка, його голос крутився в моїй голові, а я не міг навіть поворухнутись.
— Га? — ще не зовсім відійшовши від дивного голосу сказав я, — так, так, все гаразд
«Так друже, з ним все гаразд»
Голос що знову прозвучав у моїй голові змусив мене завмерти, його низький голос та марени божевільного змушували мої ноги підкошуватись. Мені здавалось що я збожеволію, голос ехом відлунював у моїй , і єдине що допомогло мені не впасти це важкі металеві двері, що підтримували моє обм’якле від страху тіло.
— Саймоне? Що з тобою? — сказав Азріель струснувши мене за плечі.
— Га?Та все гаразд.
— Ти щось чув?
— Ні, там лише шум хвилин .
Я намагався зібрати всі свої залишки самоконтролю та нарешті повернутись до більш серйозних проблем
«Це був просто шум хвиль» — подумки заспокоював я себе
«Саме так онуче, просто шум хвиль»
Моє серце кинулось шалено битись коли я знов почув цей голос, проте цього разу мені вдалося зберегти самоконтроль, і я нарешті повернувся до дверей. Моя долоня торкнулась холодного заліза, а тоді зітхнувши я натиснув всією вагою на двері. Я міг відчути нервовий погляд на своїй спині, Азріель нервував не менш ніж я, і це було відчутно. Моє серце шалено стукало, а мозок обдумував найгірші варіанти розвитку подій. Проте двері відчинилися. Я трохи впевненіше натиснув на двері, щоб вони відчинились повністю, холодне, вечірнє повітря оповило мої легені. Ззовні все було спокійно, як і виявилось, єдиним шумом, були скрип старих дерев’яних дверей а також гул вітру за кам’яними стінами. Повернувши голову я промовив слова про які ще митей тому молився.
— Це був звичайний протяг, все гаразд Азріелю.
Азріель у відповідь заспокійливо видихнув, а потому вщипнув переднісся й розсміявся.
— Протяг ще ніколи не лякав мене настільки сильно.
Повз кутик мого ока раптом промайнув силует, я залишився на місці, не роблячи жодних рухів.
— Ти щось побачив? — запитав мене Азріель
Мій погляд вп’явся у двері маяка, вони час від часу відкривались від сильного вітру, що вирував зовні. Я намагався глибо дихати, а очі досі вивчали пейзаж навколо. Старі завіси скрипіли під нападом вітру, а хвилині бурхливого моря омивали узбережжя, врізаючись у скелі. Повільними кроками моє тіло наблизилось до води, мож відображення лише еа мить можна було спокійно розглянути. Куций ніс, пишні вуса та густі брови, такий самий вигляд як і портрет графа. З-за мого плеча з’явилось таке саме обличчя, тільки на ньому красувалась єхидна посмішка. Різко обернувшись я зрозумів що позаду мене нікого не було.
«Божеволію»
Розділ №5
За тиждень екпедиційну групу затвердили. Я, капітан корабля, Азріель, дослідник, двоє матросів і хлопець Ран, медик.Разом з Азріелем ми дискусували про карти. Ідей куди рухатись не було. Мій палець вказав на місце на карті, де була невелика позначка, і ми знову прийнял довго обговорювали що це може бути.
— Я не знаю що тут було століття тому, але принаймні зараз ми знаходимось на цих координатах.
Не встиг я сказати і слова, як корабель смикнувся немов буйвол, якого зупинила недостатня довжина мотузки. Ми з Азріелем перезирнулись, різкий штовх застав нас надто неочікувано. Кинувшись до вікна ми помітили що знаходимось не на морі, ми були бозна-де.
— Якщо мій зір не зраджує мені, ми в печері
Азріель лише мовчки дивився на мене.
— Про що ти думаєш друже?
— Буди людей, я бачу там собор,— коротко відповів він — швидше Саймоне, здається ми щось знайшли!
— Здається не ми, а нас, і щось не надто мені це подобається, — пробурмотів я Азріелю але він вже мене не чув.
Люди посміхом збирали свої речі, хтось невдоволено бурчав прокльони собі під ніс, буркаючи на Азріеля за несподіваний підйом посеред мирного сну. Спорядившись ліхтарями ми обережно рушили на вихід з корабля. Перші кроки ми робили мовчки, оглядаючи місцевість, з стін печери капала вода, а на підлозі єдиною рослиною був мох.
— Де ми?— нарешті порушив тишу Ран
— Гадки не маю, але це місце мені не подобається.
— Дивні передчуття тут, наче хтось слідкує на за нами, — відказав один з матросів.
— Стійте.
Всі в мить завмерли на місці, вловивши застережливий тон Азріеля
— Що там?
Ми підвели погляд у бік кули дивився Азріель. І завмерли від захвату. Стоячи на пагорбі ми споглядали вид на собор, на той самий собор який ми з Азріелем бачили напередодні. В житті він виявився ще більш прекрасним ніж на малюнку. Статуї ангелів височіли над нами, їхня битва з демонами була немов зупинила якимось богом, ми могли роздивитись кожен вигин скульптури, величезні колони від вилу яких по шкірі пробігав холод змушували нас стояти роззявивши .
— Тут будинок, не схожий на будинок власника з доволі хорошим матеріальним становищем. — сказав Азріель і ми помітили що він дивився зовсім в інший бік.
— Якщо чесно, зараз це взагалі на будинок не схоже
Ран підійняв свій ліхтарик і ми нарешті змогли оглянути будівлю. Це був невеликий будиночок з віконечком і табличкою на якій був зображений ворон та пляшечка для ліків.
— Будинок лікаря?— я висунув теорію
— Або знахаря. — відказав Азріель
— Визнаю, — сказав раптово Ран, — мені починає це подобатись
— Будемо заходити?
— Не всі, нехай двоє будуть ззовні, на випадок якщо будинок звалиться, — Азріель торкнувся ручки дверей, — як не як, дідько його жнає стільки років цьому будинку,— і зітхнувши додав: — і де ми взагалі...
З цими словами Азріель прочинив двері і наші ніздрі заполонило кліька відчуттів, найперше, запах книг Це була маленька кімнатка, біля стіни був прилавок, за яким ймовірно за роки тому сидів хтось з власників. А навколо самого прилавку були шафи з книгами. І якщо виробникам шафи можна ставити тверду марку якості, то про книги такого не скажеш. Багато з них полетіли на дрібки лише від протягу, який створили відчинені двері
— Не чіпайте книги, вони й так тут зберігались не як в музеї. — сказав Азріель
— Гадаю на них навіть уваги звертати не варто, розсипаються лише від подиху, на що вони нам взагалі тоді здались? — виголосив Ран
— Вперше з тобою погоджуюсь хлопче.
Тим часом Азріель мовчки розглядав прилавок.
— Надто тут дивні якісь предмети, як для книгарні
— І справді, звернувши свою увагу на стіл, ми помітили дивний набір не предметів, книга, кілька кігтів, напевне витесаних з каменю, адже жодній тварині належати не могли, свічки з воску, статуетки воронів і вампірів, а ще купа скляних баночок.
— Я поки що не бачу сенсу у цих предметах
Раптом ззовні ми почули шум, кроки відлунювали печерою, спочатку ми не звернули на це увагу, так як залишили двох своїх людей на сторожі, та коли ми почули низькі чоловічі голоси ззовні, ми зрозуміли що були тут не одні. Вибіжавши на двір я зупинив Рана, і його докучливий коментар, коли наші здивовані погляди зіткнулись з поглядами п’ятьох чоловіків. Вони були вдягнуті у такі ж чорні вбрання що і граф і графиня на малюнку.
— Даруйте, проте гадаю, ми обоє не очікували бачити один одного тут.
— Буду чесний з вами, я молився аби побачити тут когось. — відповів чоловік в лише по його голосу я зрозумів що він був наляканий.
— Чому ви налякані?
— Відповім зустрічним питанням, хто ви такі?Ви не схожі на місцевих
— Отже ви місцеві?
— Ви не відповіли на моє питання. — кинув чоловік на нове запитання Саймон
— Я Саймон Блекроуч, капітан з експедиційної групи з Вольнії.
Я помітив зміни у поведінці інших чоловіків що нещодавно з’явилися перед нами, деякі з них навіть схопились за ножі, тому до мене швидко дійшло розуміння що щось йде не так
— Будь ласка полиште зброю, ми прийшли з миром, точніше, ми навіть не хотіли сюди —приходити.
— Вибачте, просто у нашого народу не надто хороші стосунки з Вольнійцями.
— Але вже як тисячоліття панує мир — раптмо у розмову увійшов Ран
Очі чоловіка збільшились від шоку.
— Як тисячоліття?
— Гадаю, ми обоє маємо багато питань один одного, тож давайте мирно сядемо і обговоримо їх.
Після тривалої розмови ми нарешті познайомились з чоловіками, Блейз— голова їхньої групи. Він був високим на зріст, трохи вищии за мене, мав густу бороду, непогану статуру та вовчі очі, які вражали своєю глибиною. Інші четверо здопців, Френк, Касіан, Айзек і Марк, були приблизно одного віку і сильно не відрізнялись один від одного, хіба що Айзек мав навпродчур гарний вигляд з його рижим волоссям та голубити як море очима.
— Отже, ви експедиційна група яка вирушила на пошук Остерії і після того як лягоа спати прокинулась тут?
— Майже, я з Саймоном не спали, коои раптос відчули як корабель раптово зупинився, а опісля, ми опинились тут, і гадки не маємо де ми.
— Отже ви попали у шлюз.
— Дозвольте дізнатись що це?
— Якщо моя теорія поавильна, то ви у своєму 1256 році не маєте таких технологій?
— Наші технології на жаль досі на рівні іллонових ламп.
— Як немічно. — сказав чоловік з вороном на плечі.
— Як є.
— То пане Блейзе, що таке цей ваш шлюз?
— Достовірно описати принцип дії цього механізму не зможу, адже сам не місцевмй. Але, це пристрій який допомагав людям потрапляти в Остерію.
— Тепер у мене два питання хто ви?І що це за місце?
— За походженням, наші пращури з Остерії, проте за несвідомими причнами намим батькам довелось покинути це місце, і особисто ми прожили все своє життя на берегах Мон’єру.
— Але хіба такий одяг притаманний Мон’єрам?
— Ні, адже це стиль Остерії, готичний стиль.— сказав Айзек
— А ми, за покликанням короля Карла Х мали віднайти Остерію, проте ми вирушали у дорогу ще за часів війни
— Якого саме року? — втрутився Ран.
— Сто дванадцятого, в червні.
Після називаного року , всі поринули в тишу, ніхто не розумів як таке було можливо, невже це місце знаходиться поза часом.Я вирішив озвучити свої здогадки
— А якщо це місце знаходиться поза часом?Чи може бути таке що зараз у наших містах час йде по іншому ніж тут, і повернемось ми вже за століття після нашої експедиції
— Я б не був впевнений що ми повернемося.
— Чому?
— Нагадаю, ніхто з нас не знає як працює шлюз, ми знаходимось під водою, і без шлюзу ніяк звідси не вийдемо.
— Дарує надію тільки те що ми через нього сюди потрапили, а отже він досі працює. — сказав Азріель.
— Тоді панове, пропоную нам обом почати шукати вихід додому, саажітьвас є якісь ідеї як вони тут освітлювали все.
— Так, Френк вже все знайшов, еге ж науковцю?
Знайти Френка було не важко,він був єдиним хто закотив очі на коментар Блейза.Френк зробив кілька незрозумілих маніпуляцій і за мить все навколо загорілось у ліхтарях. Джерела світла були повсюду, на стінах печери, яка виявилась навіть більшою ніж я очікував, по тротурах, на будинках. Як виявилось ми стояли на пагорбі, а прямо перед нами розгортався вид на місто, це всі будинки коли були майже одинакові, проте зараз єдине що їх відрізняло це ступінь руйнації. Тоді ми помітили що на протилежному пагорбі була масивна будівля, що на перший погляд скидалась на будинок парламенту у столицях. Ми вирішили рушити туди, насправді ж, ця будівля мала кілька значень, вона на щастя збереглась найкраще тому ми могли помітити тамтешні коридори, де висіли колись чудові портрети. Мою увагу привернув портрет чоловіка, що був схожий на мене, і поглянувши на Азріеля він підтвердив мої здогадки кивком. Розглядаючи коридор Блейз зупинив групу.
— Заходити всім надто небезпечко, нехай в сережину зайду лише я та Саймон, а ви будете на сторожі, гадаю, якщо ми зустріли один одного, то це місце приховує ще когось окрім нас.
Члени обох груп лише кивнули і вийшли на двір, слідом за ними почувся запах сигарет, це не здивувало нікого, адже як я помітив, і у команді Блейза і у моїй були заядлі курці. Ми почали розглядати першу кімнату, що впала нам в очі. Це був великий кабінет, з дерев’яним столом посередині, та портретом на стіні, які доволі добре збереглись. І знову на портреті був зображений чоловік дуже подібний до мене, я згадав що бачив цього чоловіка позаду себе, коли стояв на порозі маяка, коли раптом у моїй голові знову пролунав цей голос.
«Ось ти й прийшов онуче»
Нервово оглянувши кімнату я щосили намагався змусити себе заспокоїтись. Мою увагу привернуло вікно, це стояв чоловік, той самий що й з портрету, з його очей йшли криваві сльози, а його губи шепочучи повторювали одне й те саме.
«Я прийшов по тебе, я прийшов по тебе»
Шукаючи розради я почав розмову з Блейзом
— Як гадаєш що це за кабінет?— нервово сказав намагаючись
— Схоже на кабінет президента чи щось таке.
— Президента? — зніяковіло запитав я
— Ну у нас призедент це керівник певного населеного пункту
— А в нас це керівник цієї країни, а те про кого ти говориш це лорд
— Гаразд, хай буде лорд, я не сильно хочу давати змогу розбіжностям плутати нас, адже перед нами стоїть доволі таки серйозна задача, вижити
— Книги та папери на столі були у жахливому стані, а фрагменти що залишились були написані для мене невідомою мовою.
— Ти розумієш що тут написано? — сказав я звернувши увагу Блейза на папір де більш-менш було щось зрозуміло.
— Ні, проте впевнений що це мова Остерії, Френк здається знає її.
Я легенько розсміявся
— То ваш Френк ходяча Енциклопедія?
— Щось типу того, загалом він читати дуже любить, хоча одного разу в дитинстві ван ненароком зачинився в бібліотеці, і з’їв кілька сторінок з книг, гадаючи що так навчиться читати, лише після того його навчив його читати.
— А чому до цього не вчили?
— Френк другий син у сім’ї , тож всі знання йшли на першого сина Гарольда, так сказати нащадок титулу батька.
— Не пощастило Франку
— Так, хоча його батько настільки «добре виховав нащадка що той спився і у сімнадцять років втопився в бухті будучи напідпитку.
Зацікавлений історією друга Блейза я все бувало хотів поставити питання про подальшу долю Френка, коли раптом ззовні будинку до нас галас . Вибігши надвір, ми помітили ще два натовпи людей, які стояли зі зброєю на поготові, а деякі навіть направили зброю на наших товаришів.Помітивши нас всі замовкли.
— Хто ви такі? — грубо запитав ватажок одної з груп направивши зброю на мене.
Розділ №6
Наступні кілька годин ми знайомились з учасниками груп, і після тривалої розмови, напруга нарешті розсіялась. Дослідження місцевості ми почали з будинку Графа, або Лорда, або Президента, як в яких часах казати. Під час обшуку архіву, очі у багатьох палали радістю, а у Грея сумом, одного погляду на нього було достатньо щоб зрозуміти що він сумує за додом, коли, ще у свої часи, він вийшов через шлюз на риболовлю, залишивши свій процвітаючий дім під сховком глибин моря, а повернувся, вже в щент зруйновану місницу, яка колись була його домом. Після не обшуку ми облаштували собі невеличкий табір, де полягали спати. Втомлене тіло як тільки відчуло підтримку імпровізованого ліжка одразу ж кинулось в обійми сну, та виспатись мені не дали. Посеред сну мене розбудила не розуміла хвиля, що струснула всю печеру, повільно підвівшись я окинув поглядом присутніх, всі спали, лишень Ран курив люльку вдивляючись в землю, Азріель сидів за імпровізованим столом. Темрява обіймала печеру, лише світло наших ліхтарів пробивало її глухі тіні. Ніч була особливо важкою: навіть дихання здавалося гучним, наче гупання серця у вухах. Азріель мовчки вдивлявся у карту, а решта намагалися знайти бодай якусь зачіпку, що могла б привести до спасіння
І раптом це сталося.
Гул. Спершу ледве чутний, але потім — сильніший, глибший. Він розносився печерою, ніби щось велике ворушилося десь далеко. Ліхтарі в наших руках затремтіли. Ми завмерли. Шум. Стук. А потім — неймовірно довгий, розтягнутий шепіт, що здавався водночас близьким і далеким:
— Вітаю вас, мої маленькі гості.
Ми підскочили. Це був голос, низький, зі зморшками знущання і спокійного тріумфу. Що гірше, його не можна було визначити — звідки саме він лунав?
Азріель заціпенів, а я відчув, як серце застрибує в горло. Ще секунда — і щось промайнуло над нашими головами, темне, величезне, нечітке. Тінь, яка порушувала закони фізики. У ліхтарі впіймали тільки шматок: витягнуте, покручене тіло, як у змії, але з гострими кінцівками, що скидалися на леза
— Остерія чекала на вас. І тепер ви тут, — голос наблизився, звучав майже поруч, наче самі стіни печери говорили до нас. — Чому ж ви взяли те, що не ваше?
Я відчув, як мене скувало. Ноги відмовлялися рухатися, а руки тримали ліхтар, що тепер світив на зламану книжкову шафу. Азріель нарешті проковтнув клубок у горлі й видушив:
— Хто ти? Що ти хочеш?
Темрява мовчала. А потім — сміх. Низький, пронизливий, зловісний.
— Я? Я — хазяїн цього місця. Ви розграбували мій дім, забрали моє єдине спасіння. Книга, яку ви вкрали, — це ключ. З її допомогою я зможу повернути час назад. Остерія, мій народ... вони мають відродитися! Ви навіть не уявляєте, що я втратив.
Голос затремтів, на мить в ньому прорізався відгомін розпачу, але потім він знову набув холодного, безжального тону:
— Ви думаєте, я залишу це так? Я бачив, як моя країна падала у хаос. Час вислизав крізь мої пальці, але книга... вона дасть мені шанс. Я поверну свій народ. Ви зруйнували цей шанс, тож або поверніть її до кінця повені, або залишитесь тут назавжди.
Створіння виринуло з тіні. Очі, темні, блискучі, як обвуглене вугілля, вдивлялися в нас. Воно рухалося плавно, нечутно, ніби гравітація на нього не діяла. Хвиля жаху накрила нас, коли воно прошипіло:
— Час йде, смертні. Книга або ваше життя.
Темрява поглинула його, залишивши нас у мовчанні. Ніхто не наважився навіть видихнути.
Тільки після того, як його голос остаточно зник, Азріель прошепотів:
— Він хоче відновити Остерію... Але як...?
Діяти ми вирішили вранці, але перед цим, потрібно було спокійно поспати.Я прокинувся від того, що всередині мене все стислося від холоду. Повітря було сирим, насиченим важким запахом старих стін і солоного туману. Печера була залита слабким світлом — залишки нашого багаття ледве жевріли. Усі мовчали, лише кроки Блейза розбивали цю тривожну тишу.
— Де Азріель? — запитав я, підводячись із місця.
Блейз стояв біля входу до печери, його обличчя застигло у виразі безпорадності. Він повільно обернувся, вказуючи пальцем угору.
Я підняв голову і побачив їх.
Високо під склепінням печери висіли кулі. Вони були прозорими, схожими на великі бульбашки, що плавно коливалися у повітрі. Усередині кожної з них лежала людина — ніби застигла в часі. Азріеля я впізнав одразу. Його тіло було стиснуте у позі ембріона, а вираз обличчя... Він виглядав мирним, майже щасливим, але цей спокій здавався неприродним.
— Це не може бути правдою... — прошепотів я, і мій голос здався мені чужим.
— Ми намагалися їх дістати, — сказав Блейз, ледь не шепочучи, — але це неможливо.
— Чому?
Він подивився на мене, у його очах було більше гніву, ніж страху.
— Ми стріляли по ним, намагалися добратися за допомогою мотузок. Але щойно до кулі щось наближається, вона просто... розчиняється, і все, а за кілька митей знову з’являється.
Я мовчки дивився на Азріеля. Його обличчя відбивало відблиски слабкого світла, але він не рухався. У цьому було щось нелюдське.
— Хто ще там? — нарешті запитав я.
— Френк із нашої групи... Касіан із Греєвої. А останній — твій, Саймоне. Азріель, здається, був його ім’я? — відповів Блейз, його голос тремтів.
Мені довелося схопитися за кам’яну стіну, щоб не втратити рівновагу. Азріель. Один із моїх людей.
— Що це означає? — прошепотів я, хоч і не чекав відповіді.
— Це означає, — пролунало з темряви, — що ви занадто далеко зайшли.
Голос належав йому. Тому створінню. Він лунав із усіх боків одночасно, заповнюючи кожну тріщину в камені.
— Вони — попередження. Ви граєтесь із силами, яких не розумієте. Книга залишається моєю. Інакше... ваші друзі залишаться тут назавжди.
Я стиснув кулаки, але це не допомогло придушити жах, що накотився хвилею. Створіння знало, як змусити нас грати за його правилами. І ми вже програвали.
Розділ №7
Повітря у старій бібліотеці було густим і важким, ніби саме місце зберігало свої таємниці і не хотіло ділитися ними. Саймон сидів за великим дубовим столом, гортаючи книгу за книгою, не відриваючи погляду від сторінок. Його обличчя було напруженим, а рухи — механічними.
— Саймоне, — тихо сказав я, поклавши перед ним тарілку з випічкою. — Ти цілий день нічого не їв.
Він підняв голову, наче вирваний із трансу. Його очі блищали від утоми, але в них горів вогонь рішучості.
— Дякую, Блейзе, — коротко кинув він, відкусивши шматок. — Але я не можу зупинитися. Тут має бути щось... щось, що пояснить, як знайти книгу.
— Зрозуміло. Але ти себе замордуєш, якщо не зробиш хоча б коротку перерву, — відповів я, сідаючи навпроти. — Що ти знайшов?
Саймон похитав головою:
— Майже нічого. Одна річ не дає мені спокою. Ми прокинулися через дві години після того, як заснули, і виявили, що книга зникла. Але як це сталося? Викрадач мав бути серед нас, та коли ми прокинулися, всі були на місці. Як він встиг?
Я нахмурився. Це питання мучило і мене. Хто міг би проникнути так глибоко в нашу групу?
— Ти гадаєш, це хтось із нас? — тихо запитав я.
— Ні, але... — Саймон зробив паузу, ніби підбирав слова. — Усе надто заплутано. І це створіння... воно точно щось приховує.
Я погодився, бо сам не раз ловив себе на думці, що всі ці події були частиною більшого плану, про який ми навіть не здогадувалися. Але зараз ми мали зосередитися.
— Що ти думаєш про кулі? — спитав я після тривалої паузи.
Саймон затримав погляд на одній із книг, ніби його думки блукали далеко.
— Вони непроникні, — сказав він. — Я намагався знайти хоч якусь інформацію, але нічого подібного не описано. Люди всередині дихають, але ніби застигли у часі. Жодного порядку в розташуванні. Хаос.
Я задумався. Якщо кулі — лише попередження, то яке значення мала книга?
— Ми повинні продовжувати пошуки, — нарешті сказав Саймон. — Книга — це ключ. Без неї ми не виберемося.
Я кивнув, розуміючи, що іншого виходу у нас немає. Усі підказки вели до однієї істини: книга мала значення не лише для створіння, а й для всього, що нас оточувало.
— А щодо їх розташування? — запитав Саймон
— Вони розташовані хаотично, жодної послідовності чи порядку як на мене
— А тут ти помиляєшся друже, чув про трикутник Серпінського?
— Ні, а що це?
— Це множина тих точок вихідного трикутника що не належать жодному з центральних трикутників довільного рангу, тобто нескінченність, що складається з тих точок, що не відкидаються ні на якому з цих етапів.
— А якщо пояснити як моряк моряку?
— Простіше? Це точки які багато-багато разів розташовують у порядку як ти кажеш «абсолютний хаос, жодної послідовності чи упорядкування», але з часом, вони вимальовують трикутник всередині якого інші трикутники. Експеримент що показує що в світі немає нічого хаотичного, Хаос — обов’язково з часом перепливає у порядок і послідовність, так було завжди і буде завжди.
— Друже ми звернули з дороги .
— Коротше, я гадаю що розташування куль має якесь значення.
— Є чим підкріпити?
— І так і ні, я знайшов олин і то самий знав на кількох книгах, проте дещо інше мене лякає, у цъому знаці, — Саймон вказав на знак якиц мав на увазі, — використовують не чотири кулі, а шістнадцять.
— Тобто ти хочеш сказати що можуть бути нові кулі?
— Найбільше мене лякає навіть не те, що буде з тими хто буде в кулях, я впевнений вони нічого не пам’ятають і навіть не згадають, а що буде з тими хто залишиться...
— Дідько... — пробурмотів я усвідомлюючи що може бути з тими хто залишиться .
— Після кількох хвилин мовчання я нарешті продовжив говорити
— То що за знак?
— Знак «ретеро» як пише тут, — Саймон знову простягнув мені листок зі знаком який вже показував.
— То що він означає?
— Повернення у часі, завершивши ритуал, час відкинеться назад, і знаєш що я можу сказати про наші майбутні долі?
— Що?
— Виживе тільки троє.
— Мінімальна кількість учасників яка має бути задіяна у ритуалі шістнадцять, а вразовуючи що цей дідько хоче повернути своїх людей цьому потрібно буде ще троє
— Але чому саме троє?
У відповідь Саймон кивнув головою на стіл. Де лежав розкритим шоденник
— Двадцять сьома сторінка.
Підхопивши щоденик у руки я перегорнув на вказану сторінку:
О 9:15 вечора все почалося. Шлюзи були зламані зсередини: їх вибили, розтрощили і повністю знищили. Солдати ринули у печеру через шістнадцять проходів, і за кілька хвилин хаос охопив усе місто. Вони палили будинки, руйнували школи, знищували бібліотеки. Я бачив, як люди намагалися тікати, але більшість навіть не встигала зрозуміти, що відбувається. Їхні життя обірвалися раніше, ніж прийшло усвідомлення небезпеки.
По всій печері лунав крик жінок і плач дітей. Я, задихаючись від безпорадності, намагався спрямовувати їх через три єдині ходи, що залишилися. Усе це здавалося нічним кошмаром: стіни печери тремтіли від команд полководців, які кричали:
— Вбити всіх! Зрадники не заслуговують на життя!
Один із найстрашніших моментів закарбувався в моїй пам’яті назавжди: пастора прив’язали до хреста. Його благання зупинитися злилися з плачем дітей і криками його матері. Я бачив, як він помирав. І бачив обличчя моєї дружини Емілі... Вона стояла на мосту, плачучи і благаючи мене піти з нею. Але я не міг. Я повинен був залишитися. Бо саме так би вчинив справжній Граф Остерії.
І ось тепер, сидячи у напівтемній камері, яку вороги поспіхом назвали в’язницею, я зрозумів одну істину. Вихід був лише один. Ретеро.
Під записом у щоденнику стояла дата: 1050 рік.
Закінчивши читати я помітив на очах Саймона сльози
— Він хоче повернути свою дружину!І робить все!
— Гей ти чого? — я поклав руку Саймону на плече
— У мене була дружина, теж Емілі, моя принцеса, її вбили, застрелили, але всі думають що через серцевий напад.
— А...?
— Вбивцю не знайшли. — коротко відповів Саймон.
Розділ №8
Раптом ц кімнату вбіг Грей, його очі відображали лише страх. Його вуста були напів відчинені, а він намагався щось сказати.
— В-воно п-повернулось...
Це єдиний на що він був спроможний сказати. Але нам було цього достатньо, першим до дверей кинувся Саймон, перечипивши стосик книг він таки дістався до виходу, а тоді закляк у дверях. Ставши поряд я помітив як повільно у небо підіймались чотири кулі, а по всій печері лунав жахливий сміх .
— Ну що мої любі? — єхидно сказало створіння висовуючи свого зміїного язика, — де моя книга?
Сміх знову прокотився хвилею по печері, а він його низького голосу стіни почали тремтіти. За кілька митей настала тиша, ми повернулися до Грей і я помітив що він впав на коліна, руки безнадійно лежали обабіч тулуба, а сам він ревів. Ревів, бо інакше не назвеш це дійство, скляні очі, стиснуті кулаки і нижня губа що час від часу трусилась як у маленької дитини
— Він забрав....двох...
Я мовчки поглянув на Саймона. Він підняв свій погляд на мене, і одного кивка було достатньо аби зрозуміти що хотів Саймон. Ми підхопили Грея під руки й віднесли його до нашого імпровізованого табору, і передали медику Арона, який поспіхом намагався змусити Грея лягти і відпочити, не дивлячись на намагання Грея виравитись і видерти шкуру з того хто вкрав книгу.
Розділ №9
Минув день. Як і очікувалось, вранці ми прокинулися лише вчетверо: я, Блейз, Грей і Арон. Але якщо бути точними, то нас було лише двоє: Грей ще був під дією снодійного, а Арон блукав печерою, намагаючись усамітнитись і знайти хоч якусь розраду. День тягнувся без кінця, а кожна хвилина лише різала серце усвідомленням, що завтра може бути кінець. Я весь день намагався знайти хоч якісь підказки. Але єдине, що в мене було — це мій блокнот, наполовину написаний Азріелем. Я згадував всі останні години свого спокійного життя, а потім раптом пригадав настороженість Азріеля. І тоді пазл склався. Я пригадав, як дивно себе він вів. Поглянувши на годинник, я вилаявся: ще пів години. Чорт! Пів години до завтрашнього дня!
Я підняв голову до куль, і мене вдарила усвідомленість. Тепер, коли куль було достатньо, щоб помітити знак ретеро, я згадував все, що знав про цей ритуал, і мої ноги рвонули вперед самі. Ледь не збивши з ніг Блейза, який саме прийшов мене провідати, я мчав через зруйновані вулиці. І тоді почалося марення. Звуки в голові змішались, тіло стало м’яким, а в очах все двоїлося. Я бачив вогонь і людей, що бігли від солдатів, які наступали, але найбільше вражало те, що я бачив... пророка Вольнії та Мон’єру. Солдати зі знаменами руйнували будинки, а коні збивали людей з ніг. Тоді я помітив його — це створіння, яке стало величезною істотою в моїх слідах.
Кожен удар серця відлунював у моєму тілі, і раптом я почув голос.
— Що, онуче? Здаєшся? — єхидно сказав Зейнберг.
— Дзуськи я здамся, котись до чорта в казан, — відповів я.
— Які ми впевнені, якщо так?
Після його слів у голові загуділо сильніше. Я припав до землі на одній руці, аби не впасти лицем у грунт. Але я знав — я мушу триматись, я зможу, я не здамся.
— Які ми впевнені? Хочеш позмагатись, хлопче?
— Ти лише нікчемний граф, що не був здатен захистити своїх людей.
Мої слова вразили його прямо в ціль, і на кілька секунд запала тиша. Тільки через кілька хвилин стінами печери покотився його єхидний сміх.
— Гадаєш, мені потрібно було рятувати твою дупу?
— Так, інакше ти б не використав нас як матеріал для ретеро. Ти відібрав необхідних людей з різних років і століть.
Я відчув новий удар. Він був сильнішим за попередній, змусивши мене знову припасти до землі. Але я не зупинився, продовжував рухатись. Здалеку до мене донеслись крики, і я був впевнений, що це Блейз. Я не знав його надто добре, але моє серце защеміло від думки про його страждання. Стало важко дихати, ніби на груди поклали величезний камінь.
— І головне, навіщо ти це робиш? — яскраво прогримів голос Зейнберга. — За ради друга-недоумка, що відчув, як його життя наближається до кінця?
В голові звучало лише одне питання: «Якого чорта?» Але замість бажання вимовити продумане слово з моїх вуст вилетіло щось зовсім схоже на бурмотіння.
— Не очікував? — печерою знову прокотився його єхидний сміх. — Тоді слухай уважно! Твій друг-невіглас, Азріель, є головою Вільгельмів. Він знав, що його кар’єрі давно пахне смаленим, тому вирішив повернути все назад.
— Заткнись, ти нічого не знаєш про Азріеля.
— Та невже? А гадаєш, коли ти був у таємній кімнаті маяка, двері зачинив протяг? Ні, це був вбивця, який прийшов по Азріеля. А він, як нікчемне створіння, живе тільки тому, що ти там був.
— Якщо хай і так, я врятував йому життя, бо він мій друг.
— А ти його покірна вівця!
— З якого дива?! — В моїх грудях це прозвучало як злісний рев, а насправді це виглядало як налякане скавчання.
— Гадаєш, хто був причетний до смерті твоєї дружини? Невже ти справді віриш, що людину, яка померла від серцевого нападу, ховали б у закритій труні? Ні, мій онуче, її було вбито пострілом із пістолета твого друга.
Я намагався ігнорувати його слова. Він знав мої слабкі місця і тиснув на них. Але йому не вдасться зламати мене. Злість — це єдине, що тримало мене на ногах, незважаючи на моє виснажене тіло, яке могло лише рухатись повільно.
— Навіть якщо ти виживеш, ти залишишся покірною вівцею!
— Не правда!
— Не правда? Так чому ж ти телепню щоразу повертаєшся до нього після чергової сварки? Чому ж ти, чорт забирай, пробачаєш його після стількох неприємностей, які він спричинив тобі?!
Я не зміг відповісти. Це була моя слабкість. З очей вирвалися сльози, але я продовжував рухатись, хоч і відчував, що сили залишали мене. Я вже був так близько.
Останні метри.
Останні секунди.
Остання можливість жити.
І лише одна брехня могла мене врятувати.
Я відкрив тунель, одним поштовхом прорвався вперед і проскочив кілька кроків. Це допомогло мені повернути ясність хоча б на кілька митей. В темряві я бачив лише одну ціль — довбаний ящик. Рвати пакування, яке я сам надійно запакував, не було важко. Чорт з тією книгою! Якщо зараз не встигну, то навіщо вона мені взагалі?
Розірвавши пакування, моїм очам нарешті показалась яскраво-синя палітурка на застібці, схожа на блокнотики аристократів. Торкнувшись її, в очах зникла темрява.
Натомість я перестав бачити будь-що.
Чорт, не встиг!
Розділ №11
Саймон стояв на краю обриву, перед ним розкидався безмежний океан. Південний вітер люто шмагав його обличчя, але він не відчував його холоду. Всі думки крутяться навколо однієї єдиної ідеї, що заполонила його свідомість.
Він вкрав книгу. Так, саме він, Саймон. Вірив, що зможе зупинити ретеро і виправити те, що зробили з ними всі ці тіні, ці кошмари. Коли він тримав її в руках, йому здавалося, що він має силу змінити все. І він був готовий на все, щоб врятувати їх від цієї спіралі часу, яка невпинно наближалася до їхнього знищення.
Але все стало тільки гірше.
Тепер він розумів, що помилився. Книга не була рятівною. Вона стала пекельним механізмом, який лише посилив руйнування. Можливо, саме його вчинок був тим, що спровокував остаточне падіння.
І тоді, як грім, у його душі прорізався інший біль. Азріель. Справжнє ім’я його друга, не того вченого, не того, хто колись мріяв про наукові відкриття. Азріель був убивцею. Він убив його дружину.
Саймон згадував її — її усмішку, її очі, коли вони сиділи разом, плануючи майбутнє. Вона ніколи не дожила до того дня, коли вони мали покинути це прокляте місце. Вона померла. І тепер він знав, хто винен.
Азріель був не просто вбивцею. Він був частиною родини, яку Саймон ненавидів з усіх сил. Сім’я Вільгельмів — могутня і безжальна. Той самий Азріель, якого він називав другом, був головою цієї мафії. Усе, що сталося, було частиною великого плану, в якому Саймон був лише «покірною вівцею»
— Ти був моїм другом, — прошепотів Саймон в темряву, що обгорнула його. — І я навіть не здогадувався. Ти використав мене, а я...
Його голос заглух. Серце билося, як набат. Він відчував, що йому немає місця в цьому світі. Сьогодні він зрозумів, що все, до чого він прагнув, було лише ілюзією. Кожен його крок, кожне його рішення — це був лише сплутаний клубок обману і зради.
Він подивився на книгу, що залишилася в його руках. Вона важила набагато більше, ніж просто її фізична маса. Вона була символом його поразки. Він хотів її знищити, але тепер розумів, що це зробити неможливо.
— Я вбив свою надію, — прошепотів Саймон, і гіркота від цих слів заполонила його.
Він повернувся і пішов у темряву. Тепер він знав правду. І хоча її було боляче приймати, йому більше не залишалося вибору. І навіть якщо він зможе забрати книгу, навіть якщо він розіб’є цей ланцюг, що тримає їх у полоні часу — все вже втрачено.
Саймон вирушив вперед, спокійно приймаючи свою долю. Він вже не шукав відповіді. Він зрозумів, що іноді відповідь — це не те, що хочеш почути, а те, з чим змушений жити.
А тепер, сидячи на узбережжі місця колись було його місце, він зрозумів, щл життя це лише петля часу, де всі події повторюються. Зараз, він вже впевнено міг сказати чому у сімейному древі батьків засновників повторювались кожні сто років імена. Та тепер йому потрібно будувати нове життя, поряд з Блейзом та тим самим Азріелем, що правда, тепер вже з зовсім іншим бачення щодо свого друга.
